Магічна доставка

Марк здригнувся, відчувши на шиї холод металу. Що за дивина? Він ніколи не носив жодних прикрас. Хлопець витягнув з-під коміра светра амулет, що світився дивним фіолетовим кольором із синім відблиском. У цю мить він був майже впевнений, що магічна доставка — це не найшаленіше з того, що з ним сьогодні трапилося.

Віолета від жаху розширила очі.

— Камінь не пристосований для використання людьми! Хутко знімайте його з себе, поки не сталося біди. Амулет призначений для Кормака Осіннього, чарівника першого рангу, а не для...

— Не для людини, яка вчора замовляла бургер, — закінчив Марк, поклавши Камінь Збігів на столик перед ними. — Я зрозумів. І що ця штука робить?

— Вона робить... збіги, — Мерлін, що сидів на стійці, обернувся до вікна й облизнувся. — Наприклад, цей Камінь змусив цих пташеняток скупчитися біля кав’ярні, бо тут ти сидиш.

— Тобто... — Марк зиркнув у той бік, дивуючись ще більше. Кілька десятків голубів вишикувалися біля вікон і зазирали прямо... йому в душу? Здавалося, що так. Тоді хлопець помітив ще дещо: попід стелею літали маленькі ліхтарики з крильцями, а щойно на іншому боці вулиці пробігла істота з тулубом коня та торсом людини. — Усе це було тут завжди?

— Ні, не зовсім, — Віолета стиснула губи. — У нашому світі діє Кодекс Маскування. Він підтримує стабільність реальності, щоб магічні істоти не лякали людей. Але коли ви, шановний Не-Осінній, розписалися в накладній і торкнулися пакунка, ви, ймовірно, активували Камінь. Тепер він працює на повну силу, руйнуючи Кодекс.

Раптом кіт різко вигнув спину й засичав, аж Оскар відскочив убік.

— Небезпека, господарю! — гавкнув він.

Стіни кав’ярні затремтіли, а один із тих літаючих ліхтариків стрімко поліз до амулета.

— Стояти! — Віолета кинулася вперед, але запізнилася.

Ліхтарик спритно обхопив пакунок і з характерним «дзеньком» зник, провалившись крізь підлогу, яка на мить стала схожою на калюжу.

— От дідько! Ці кляті піксі! Казала я Соломону, що їм не можна довіряти! — Віолета зиркнула на Мерліна. — Потрібна твоя допомога.

Мерлін ліниво потягнувся, а тоді стрибнув до калюжі, принюхуючись.

— Це не місцева піксі. І, схоже, вона реагує на сильні магічні збіги — збирає їх для свого господаря. Піксі потягне Камінь туди, де її господар проводить найбільш хаотичний шабаш. А це, здається, саме він.

— Тоді нам треба знайти господаря цього ліхтарика, — сказав Марк. — Ви згадували про шабаш. Чи не може це бути той самий Кормак Осінній?

Віолета бурмотіла собі під ніс, нервово походжаючи туди-сюди.

— Якщо Кодекс Маскування ламається, то Міський Перетин переповнений неконтрольованою магією, — відьма підійшла до вікна.

Вулицями тепер бігали дрібні домовики, що несли в руках ґудзики й блискучі монетки. Повз пролетів недомальований дракон, який завис у повітрі, а у вітринах крамниць почали хитатися манекени — наче живі.

— Бачиш, Марку, — прошепотіла Віолета, дістаючи навігатор. — Магія перестала бути випадковою. Нам потрібен Кормак, щоб він полагодив бар’єр. У мене залишилися його координати.

— Мерліне, нам потрібен невгамовний мотор!

* * *

Гонитва почалася під акомпанемент істеричних нявчань Мерліна, який знову проклинав електросамокат, та під супровід десятків голубів, що хаотично махали крилами. Віолета, клацнувши пальцями, розширила транспортний засіб, тож Марк з Оскаром без проблем помістилися позаду. Хлопець уже майже не дивувався, коли їхній самокат обганяв старомодну карету, запряжену крилатими єдинорогами. Оскар насолоджувався вітром і бадьоро гавкав на перехожих гоблінів, які продавали мітли.

Вони прибули на вулицю імені Осіннього, яка виявилася зовсім не провулком, а широким проспектом. Посеред нього височіла Вежа «Магічний Гарбуз» — величезна споруда, вкрита плющем, що примудрилася вирости між двома сучасними хмарочосами. З її верхівки час від часу вилітали іскри й долинали гучні звуки.

— Це він, — кивнув Мерлін. — Його піксі віднесе Камінь туди, де господар проводить шабаш, щоб урочисто завершити розвагу.

Чудернацька компанія — відьма, людина, кіт і пес — увійшли до вежі, що спокійно розчинила перед ними двері. Згори лунав сміх, а вже за мить перед ними з’явився Кормак Осінній — лисий, бородатий, із добродушно-дивакуватим обличчям. Здавалося, він саме намагався жонглювати трьома полум’яними кулями.

— Нарешті! «МагЕкспрес»! — вигукнув він, відкинувши кулі, які розчинилися в повітрі. — Я Кормак Осінній. А ви, здається, забули доставити мені Камінь Збігів.

— Я його доставила, — задихаючись, сказала Віолета, вказуючи на Марка. — Але не вам. Була гроза, і навігатор завів не туди...

— Я знаю! — Кормак махнув рукою. — Камінь вирішив урізноманітнити свою долю й активувався сам. Йому, бачте, стало надто нудно. Подивіться на мої експерименти! Я намагаюся стабілізувати «збіги», але вони лише посилюються.

Саме в цю мить до кімнати влетіла піксі, яка, схоже, встигла поблукати якоюсь пивничкою — судячи з її хаотичних рухів. Крилатий ліхтарик випустив Камінь Збігів, і той врізався просто в Кормака. Світло згасло, а потім вежа почала хитатися, і на стелі проступило їхнє відображення.

— Добре, Камінь у мене, — сказав Кормак. — Але світ продовжує розвалюватися, бо твоя присутність тут, хлопче, тепер пов’язана з цим артефактом!

— То що робити? — Віолета вже була на межі паніки.

— Є лише один вихід, — зітхнув Кормак. — Я можу відновити Кодекс Маскування за допомогою Каменя. Це буде найбільший збіг — настільки потужний, що він виправить усі помилки й випадковості, які Камінь створив. Але... це матиме ціну.

— Яку? — спитав Марк, готуючись до найгіршого.

— Камінь активувався через тебе. Щоб його дія була повністю скасована, він має знищити первинний збіг — вашу зустріч із Віолетою. Ти втратиш усі спогади про цю пригоду й про те, що магія існує, — пояснив Кормак. — Станеш просто Марком, який замовив собі роли.

— Бургер, — уточнив Марк.

— Ага.

Віолета мовчала, опустивши очі. Мерлін подивився на Марка, і вперше в його очах не було сарказму.

— То ти згоден? — тихо спитав Кормак.

Марк глянув на Оскара, який, на диво, мовчав. Потім — на Віолету: її руде волосся сяяло в хаотичному світлі магічних приладів.

— Згоден. Я все одно не витримаю, якщо доведеться сперечатися зі своєю зубною щіткою до кінця життя, — він посміхнувся, хоча в голосі прозвучала нотка суму.

Віолета підійшла ближче й обережно торкнулася його плеча.

— Дякую, Не-Кормаку. Ти врятував Міський Перетин.

— Я був радий… познайомитися, — прошепотів Марк, відчуваючи, як тіло огортає тепле мерехтіння.

Кормак підняв Камінь Збігів — і в ту ж мить усе навколо почало розмиватися. Кольори поверталися на свої місця, шум за вікном зменшувався, перетворюючись на звичайний гуркіт дощу. Марк востаннє побачив стурбовані зелені очі Віолети, чорного, втомленого Мерліна й радісно виляючого хвостом Оскара…

* * *

О шостій ранку його розбудив будильник, що наполегливо істерив. Марк відмахнувся рукою, бажаючи полежати ще кілька хвилинок, аж тут почув характерне гавкання.

— Гав! — Оскар тицьнув його носом у щоку.

— Встаю, встаю, — пробурмотів Марк, погладжуючи пса. — Тобі треба сходити до вітру, так?

Оскар радісно вильнув хвостом.

Марк швидко вмився, одягнувся і вивів Оскара на прогулянку.

Дорогою назад вони пройшли повз стару кав’ярню, яку Марк раніше не помічав. Стильно прикрашений в геловінському стилі, хоча свято вже минуло, заклад вирізнявся з-поміж сірих будівель поруч. На табличці майоріло: «КаваЕкспрес».

«Чогось мені дуже хочеться кави, — подумав Марк, зупиняючись біля входу. — Треба, мабуть, взяти міцнішу».

Він уже збирався зайти, аж тут із кав'ярні вибіг чорний, як ніч, кіт, промайнувши прямо між його ніг.

— Прошу пробачення! — вигукнула рудоволоса дівчина, вибігаючи слідом. Вона була вдягнена у звичайну форму баристи, але на голові тримала дивний, трохи зім'ятий капелюшок. Її зелені очі зустрілися з його поглядом.

— Нічого, — Марк стиснув плечима. Його серце раптом дивно тьохнуло. Вона здалася йому... знайомою?

Дівчина спіймала кота, що сидів на ліхтарному стовпі, і повернулася.

— Чорт забирай, Мерліне, я ж просила тебе не тікати!

У відповідь кіт особливо роздратовано нявкнув.

— Вибачте, — дівчина знову усміхнулася, і Марк відчув дивний, теплий аромат. Він був схожий на запах кави з корицею.

— Я... я хотів взяти каву, — пробурмотів він.

— Заходьте! — Віолета кивнула, жестом запрошуючи його всередину. — Вам яку?

— Якомога міцнішу, — відповів Марк.

— Я щойно збиралася і собі випити міцної кави. Збіг? — дівчина підняла брову, ледь помітно посміхаючись.

Марк посміхнувся у відповідь.

А чорний кіт, що сидів на плечі у Віолети, зиркнув на Марка жовтими очима, і ліниво завиляв хвостом. Можливо, він підморгнув. Можливо, ні.