Скорбота

Довбаний дощ йде вже тиждень. Сьогодні у Олесі мав бути вихідний, але Вітя попросив вийти за нього. Тьху ти, на роботу вийти замість нього. І вона могла б відмовити, та гроші зайвими не будуть. Тим паче, її подруги на вихідних кличуть в клуб. А що Олеся? Ледве кінці з кінцями зводить, тому і пішла працювати у перше-ліпше місце, куди її взяли — у ритуальне бюро «Скорбота». Принаймні так сповіщає трохи облізла вивіска над залізними дверима. І дзвінок Віті таки обіцяє, що на клуб вистачить. А там можна знайти якогось хлопця. Олеся дуже хоче мати хлопця, бо її вимушений целібат трохи затягнувся — три роки ручної роботи. Та й вийшла б вже за когось. Олеся згодна на любого. На будь-кого, аби не Вітя.

Вітю вона знає з дитинства. І для неї він не варіант — от як можна кохатися з хлопцем, якого бачила за поїданням козявок, бр-р-р. А Вітю вона бачила за цим ділом, і не раз. Щоразу, коли він усміхається і запрошує її на каву, в уяві спливає кіно: Вітя пальцем виколупує козявку з носа, дивиться на неї і відправляє до рота, заплющуючи очі від задоволення. Ще раз б-р-р-р.

В принципі, Олеся задоволена роботою — не треба посміхатися покупцям і нав’язувати свої послуги. Вони тихо заходять, озвучують свій запит і так само тихо йдуть. Товар у магазині специфічний — вінки з чорними стрічками, різнокаліберні труни, свічки, рушники, хрести і надгробки. Часом Олесю мурашить від того товару, серед якого вона коротає свої молоді літа.

За вікном періщить дощ, а всередині тихо і затишно. Пахне деревом і дешевою тканиною, бджолиним воском і фарбою для написів на стрічках. У приміщенні вогко, але теплий светр, хутряні капці і тиша дарують омріяний затишок. Ну і мінімальну зарплату, як-не-як.

— Офігіти, — Олеся підскакує від того, як гучно її голос лунає посеред гробової тиші, — Це для кого така двомісна труна?

Велика труна на двох стоїть посеред магазину як музейний експонат. Олеся відкриває кришку — жодного скрипу чи стороннього звуку. Петлі, ніби церковним маслом змазані, працюють м’яко і легко. Всередині червоний шовк і чорний оксамит з білим мереживом. Кожна половинка має окрему кришку з золотим ущільнювачем для м’якого закриття.

— Сто сімнадцять тисяч! — кричить в труну, щойно бачить цінник. Вочевидь ціна лякає її більше, ніж наявність такої дивовижі як двомісна труна.

«І навіть смерть не розлучить їх» — подумки зауважує Олеся, бо страшно вимовити вголос. Вона читала, що з фараонами ховали живцем і їхніх дружин. Аж пересмикує від того спогаду.

Разом з тим за вікном лунає грім і блискавка. Світло гасне, та за хвилину з’являється знову. Лампи в «Скорботі» потріскують і блимають в такт Олесиного серцебиття. Вона кладе руку на груди і робить дихальну техніку «квадрат», щоб вгамувати паніку.

Опанувавши дихання, сідає на стілець за касою, кладе лікті на стільницю, впирається лобом в складені руки і тихо стогне.

«Ця труна більша, ніж моє ліжко» — несеться в уяві, — «І навіщо мертвим такі зручності? Вони всеодно нічого не відчувають». А от Олеся відчуває — самотність, біль у попереку і заздрість мертвим, які лежатимуть вдвох у шикарній труні.