Примарна соната

Сяйво повного місяця заливало кімнату, освітлюючи годинник, що тихо зітхав на стіні. Його деренчливе цокання звучало вперемішку з перешіптуваннями, що лунали з темних куточків. Я лежав на ліжку і спостерігав за розмовою чоловіка та жінки, контури яких ледь майоріли білим світлом. Стрілка годинника вказувала першу ночі, і на мить я прикрив очі. Коли знову зосередив погляд на стіні — стрілка вже перемістилася на другу. Я знову кліпнув і посміхнувся. Третя ночі. Улюблена пора всіх відьом.

Пара в кутку припинила суперечку і повільно поплила крізь стіну донизу. Я блискавично звісив ноги з ліжка і подався за ними. Спустився скрипучими сходами донизу, відчуваючи як дихає будинок під босими ступнями. Я швидко минув дзеркало, але не зупинився, щоб поглянути на відображення. Навіщо? Я і так знав, що побачу там маленького хлопчика зі світлою чуприною та блідим обличчям, що сильно нагадувало мамине.

Я зачаровано роззирався довкола, спостерігаючи за переливом стін, що випирали з-за шпалер тонкими лініями, точно як людські вени. З кутків почали виникати розмиті силуети, скупчуючись у вітальні. Фортепіано стояло непорушною чорною скелею, вивищуючись на фоні тіней, що створював місяць. Привиди застигли у мовчазному передчутті, вишкіривши гострі зуби.

Нарешті їх очікування було винагороджене. Я почув скрип, а тоді тупіт ніг на сходах і до вітальні увійшов тато. Він навіть не помітив аудиторію, що зібралася послухати його концерт з перших рядів. Зручно вмостившись на стільці, він благоговійно відкрив кришку, лагідно шепочучи щось до клавіш. Його очі блищали, ніби його лихоманило, та руки не тремтіли, коли він видав першу ноту.

Примари протяжно зітхнули, я навіть чув моторошний схлип десь біля вікна. Але батько продовжував грати навіть коли один із привидів приєднався до його гри. Враз мелодія зазвучала голосніше, пристрасніше, чуттєвіше. Фортепіано видавало тужливі ноти, і я бажав щоб цей момент тривав вічно. Батько грав із закритими очима, повністю розчинившись в грі, і враз мені захотілося зобразити цю мить у своєму альбомі. Шкода, що я не приніс його з кімнати.

Я зітхнув і притулився до журнального столика, на якому враз з’явився мій альбом та олівці. Навіть не здивувавшись такому подарунку від будинку, я почав замальовувати те, що бачив. Спочатку намалював тата з благоговійним виразом обличчя та цівкою поту на чолі. Тоді зобразив одну з примар, що стояла одразу за ним, вишкіривши гострі зуби. Я малював, а тато грав. Так тривало невідомо скільки часу, як знову почувся мамин крик:

— Що тут відбувається?! — вона нажахано вирячила очі, намагаючись увімкнути світло, та лунало лиш пусте клацання. Будинок не хотів порушувати цю мить. Він бажав назавжди залишитися в моменті.

— Агов! Хто тут? — мама сліпо роззиралася довкола, але її очі вловлювали хіба розмиті контури колись живих тіл. Вона здригнулася, коли одна з примар провела своїм язиком по її щоці. Мама з вереском відскочила від групи привидів, що саме оточувала її в кільце, а тато тим часом продовжував грати, і сила його музики робила будинок ще могутнішим. Темрява плавно розтікалася кімнатою, а привиди відчували ритм музики і підкорялися кожній ноті.

— Мамо, не треба боятися! — засміявся я, показуючи їй свої малюнки, та схоже вона мене не бачила. Мама божевільно роззиралася довкола, її очі скажено бігали від однієї примари до іншої, а тоді поверталися до альбому в моїй руці. — мамо, дивися!

Я тицьнув їй під носа малюнок, а вона лиш заверещала, відскочивши вбік.

— Любий, ти теж це бачиш? — звернулася вона до тата, який не спиняв свою мелодію. Обличчя батька нагадувало маску, а шкіра на пальцях лопалася на очах, забарвлюючи колись білі клавіші кров’ю. Фортепіано пожадливо пило його кров, вимагаючи ще і ще, так ніби цілу вічність відчувало спрагу. — Любий, припини грати!

— Не припиняй! Не припиняй!

Примари зашипіли на маму, витісняючи її подалі від фортепіано. Їх холодні та липкі долоні залишали криваві сліди на жіночому тілі, а мама продовжувала несамовито верещати.

— Грай далі! Грай далі! Не припиняй! — голоси привидів розносилися будинком, а їх крики звучали в унісон із нотами клавіш, що оживали під пальцями тата.

Мама продовжувала його кликати, а привиди тягнули її за волосся, роздираючи шкіру на долонях, якими вона намагалася прикритися. Я не знав, що робити. Мама не бачила мене. Мене. Як вона могла мене не бачити, якщо я стояв просто перед нею? Її син. Вона впала на коліна, і я знову тицьнув малюнок в її бік, бажаючи звернути увагу на себе. Я потребував маминого погляду та схвалення. Вона має пишатися таким сином.

— Глянь! — крикнув я до неї, і вона нарешті побачила.

З її очей крапали сльози, коли розмитий погляд сфокусувався на альбомі, що висів у повітрі сам собою. Тоді нарешті вона розгледіла мою синю руку, що перегортала сторінку за сторінкою.

— Ти… — вона важко ковтнула, — ти хто? Що ти таке?!

— Я твій син.

— У мене ніколи не було сина, — вона затремтіла, коли я витер провів пальцем, щоб витерти її сльозу. — Це таке покарання, так? За ту випиту пляшку, любий?

Вона знову перевела погляд на батька, та я швидкий рухом повернув її голову назад.

— Дивись на мене! — гаркнув я. — Ти маєш стати кращою мамою, ніж була дотепер!

— У мене немає дітей, — прошепотіла вона, обійнявши себе руками, а тоді захиталася з боку в бік. — У мене немає дітей. У мене немає дітей! Немає…

— ГОДІ! — заревів я, а музика лунала все швидше і голосніше. — А я тоді хто?!

— Не знаю, — вона продовжувала хитатись. — Ти ніхто. Ти ніхто. Тебе не існує…

Її божевільне шепотіння припинилося від дзвінкого ляпасу. Моя долоня пекла від удару, а її голова крутнулася вбік. Жінка ошелешено терла себе за щоку.

— Ти ніхто. Ти ніхто. Тебе не існує, — продовжувала вона, а мені вже вривався терпець. Ця жінка не хотіла бути моєю матір’ю. Як вона посміла? Хіба може мати відмовитися від своєї дитини?

— Я тут. І я існую, — мої долоні обхопили її тонку шию, і почали тиснути. Фізично я був слабшим за неї, але мої примарні друзі тримали цю жінку в своїх холодних обіймах. А я тиснув. І тиснув. Очі жінки вибалушилися, і я міг роздивитися криваві риски у її очницях, аж тут хрипи припинилися. І я відпустив. Жінка впала до моїх ніг, розпростершись біля розкритого альбому з малюнками.

Нарешті вона бачила.

Я повернув голову в бік фортепіано, що видавало протяжні, майже стогнучі, звуки. Чув плач та схлипи, що вилітали з горла чоловіка, який розчинявся у своїй грі. Його контури розмивалися на моїх очах, аж доки він не зник повністю.

Тужлива мелодія ще певний час відлунювала від стін, а серед примар у кутку з’явилися дві нові постаті, своїми поглядами пронизуючи мене наскрізь.

* * *

Ніч змінилася ранком, і я вийшов вдихнути свіже повітря на повні груди. Пташки не співали на гілках десятків дерев довкола будинку, та мені не звикати до такого стану речей. Тим паче, сьогодні все зміниться.

Я пройшов хідником, зупиняючись перед будинком. Дах протікає та плаче іржею, вікна забиті дошками. Але все залежить від сприйняття. Якщо трохи примружити очі, то можна побачити як довкола гуляють люди, а будинок аж сяє чистотою й охайністю.

Я завмер у радісному очікуванні. І от нарешті біля воріт зупинилася автівка. Передні дверцята відчинилися і я побачив маму. З моїх вуст зірвався радісний сміх і я заплескав у долоні. Маленький хлопчик так чекав, так чекав на маму!

Тато витягнув валізи та захлопнув багажник. Поки вони йшли до будинку, радісно обговорюючи вдалу покупку будинку, я нагадав собі не забути позбутися автівки. Батьки захоплено роздивлялися новий дім, а я радо тулився поряд, не вірячи в своє щастя.

— Я посаджу тут троянди, а там ростимуть хризантеми! — захоплено щебетала мама.

— Треба полагодити дах і привести до ладу вікна, — говорив тато, відкриваючи вхідні двері. — Займуся цим сьогодні.

Поки батьки роззувалися, я спостерігав за будинком їх очима. Світлі стіни, лаковані меблі, шкіряний диван, що зберігав обриси людського тіла… Все було ідеально. Потрібна лише турбота мами і музика, щоб живити артерії будинку та радувати примарних мешканців. Я був упевнений, що все вдасться, бо хіба не всі діти мають зростати в батьківській любові? Про чергову невдачу навіть думати не хотілося.

— Любий, дивися! Фортепіано! — гукнула мама з вітальні. — Шкода, що ми не вміємо грати.

Тато зосереджено розглядав музичний інструмент, а тоді підняв кришку. Його очі підозріло зблиснули, коли пальці натиснули на клавіші. Дзеленькнули чисті ноти, і я радо засміявся.

— Мені здається, що з гарним інструментом кожен може стати майстром, — захоплено мовив тато, всідаючись за фортепіано. — Думаю цьому будинку не вистачає музики.