Загороддя

— Та я кажу тобі, що там корова!

— Трясця! Яка там корова?! Якби тут була корова, то невже я б не помітив?!

— А хто? Ворона прилетіла й дзьобом подробила?

— Хоч би й ворона, але точно не корова!

— Ну, дивись. Якщо сюди забрела корова з чиєїсь сусідської череди, то… Може, кабани?

— Так слідів немає, якби ж кабани. Вони б тут все перевернули догори дриґом!

— Няв! — надто гучний та трохи охриплий котик прокричав десь за стіною кукурудзи, яка розташовувалась коло левади.

— О! — округлив рота старий Косенко. — О! Тихо!

Його син, Володько, повільно зітхнув. Якщо хтось й мав помовчати, то це його батько. Кожного разу, коли його неймовірно яскрава уява малювала на городі страшні картини, він так верещав і волав, що міг розбудити мерців зі цвинтаря.

— Тихенько. Тихесенько…

Вони переступали через зелений килим з густого плетіння, перестрибували через найбільш пузаті херсонські кавуни. Десь попереду шурхотіла кукурудза: там розгулявся вечірній легіт. А ще там, можливо, розгулявся нахабний шкідник, який вже не вперше гриз їхні чудові кавунчики. Найкращі кавунчики, треба сказати, на цілий район!

— Тихо… — знову повторив старий Косенко, обережно минув кілька невеличких, але точно соковитих кавунчиків.

Володько стримано змовчав. Він намагався рухатися безшумно, бо ще одного «тихо», «тихесенько», «цить» чи ще якогось синоніма не витримав би. А батько ніби й чекав, коли незначне шарудіння чи човгання погубить таку підозріливу тишу.

— Тс-с!

— Боже, скільки ж можна, — паленів Володько, але, на щастя, батько тепер і вусом не повів у його сторону.

Щось все-таки ховалось там, попереду. Голодний злодій, який зіпсував вже десяток — а може й більше! — кавунів! Злість та безмежне бажання знайти зухвалу тварину чи навіть людину, переповнювали старого Косенка. Все клекотало всередині так сильно, так гучно, що здавалось ніби тіло от-от вибухне від обурення.

Раптово він зупинився, задер голову та принюхався. Володько мало не врізався у батькову спину. В кукурудзі блукав вітер, ніби намагався когось звідтіля вигнати. Але таємничий «хтось» не з’являвся, вітер його не лякав, не лякав і промінь ліхтаря, який, наче ніж, прорізував масляну темряву.

— Там точно хтось є, — збуджено мовив старий Косенко, і куточки губ його смикнулись чи то в здичавілій усмішці, чи то в ошаленілому вищирі.

Володько кивнув, намагаючись не помічати зовнішнього вигляду старого. Інколи в ньому прокидався мисливець, яким той ніколи не був, та більше — не судилось стати, бо з рушницею поводився як дитина з новою цяцькою. Тож, коли батько пройшов повз старезне опудало з дірявим відром на «голові», Володя нашорошився ще більше. Опудало стояло якраз на межі поміж кукурудзяною частиною та кавуновою. Стояло, нікого не чіпало та й не лякало надто можливих шкідників.

Кукурудзи в них росло не так багато, як кавунів, загубитися, заховатися, завалятися та ще багато чого, в ній можна було легко. Батько намацав у кишені складаного ножа. З холодною зброєю поводився майже так же невміло, як і з вогнепальною. Якщо не рахувати шмат гумового м’яса, з яким старий Косенко завжди добре справлявся.

— Я піду сам, — і батько зробив крок у невідомість, у саму гущу кукурудзяного ліса.

— Добре, — Володько кинув трохи загальмовано.

Світло ліхтарика то виринало, то топилось у кавовій гущі темряви. Батько нишпорив кукурудзою марно, але з такою жагою знайти бодай мишеня й змусити його відповідати за зіпсовані кавуни, що… Боже збав!

Володько стояв без особливого бажання кидатися батькові на допомогу. Точно якийсь дурний пес, вовк, лисиця чи ще хтось з них, постійно гриз їхні кавуни. Може, сусід Петро, але він точно не мав таких міцних зубів. Та й навіщо це вовкові, лисиці чи навіть псу-сіромасі жувати якісь там кавуни? Володько логіки не шукав.

— Та? Ти як там? — намагався звучати спокійно, але клятий вітер — то він винен — перетворив його голос на тоненький писк мишеняти з мишоловки.

— Тихо ти! — буркнув батько звідкись з-за кукурудзяної завіси.

Ліхтарик його зник у самій гущі, і Володько знічев'я поліз у кишеню за телефоном. О, рятувальний жилет у будь-якій ситуації! О, коханий телефон! Тепер можна хоча б у соціальних мережах посидіти або відео кумедні переглянути.

Аж раптом щось приємно залоскотало голу ногу — Володя пішов у город одягнений у шорти-бермуди. Впустивши телефон назад, на дно кишені, хлопець завмер. Знов щось торкнулось ноги, щось маленьке й м’якеньке на дотик.

— Гав! — пролунало знизу, досить дружньо. — Гав!

Та це ж їхній любий Ґедзик! Прийшов все-таки, знов з ціпку зірвався, прийшов шукати злочинця!

Володько вже майже торкнувся голови вірного пса, аж тут як відсахнувся, наче його справжній ґедзь вкусив! Не той, хто звичайно казав «гав», не той, хто верещав «няв» о п’ятій ранку, навіть не ті, хто ввічливо (або не зовсім) промовляли «му», натякаючи на доїння.

Він присвітив телефоном і – ой, леле! – мало не впустив новенького ґаджета. Те, що ластилось до ніг Володьки — маленьке й пухнасте, з акуратним писочком, схожим більше на мишу, а може й на кота, чи навіть на бобра, чи на кроля — точно незрозуміло. Воно хоч і виглядало добреньким, але мало такі страшні гострі ікла, ніби цілісенькими днями тільки їх і точило об… Об їхні гарнющі кавуни!

— Чур мене! — Володі лише здалось, що він то промовив, бо язик його став схожим на бабусине пюре на четвертий день після приготування. Або й на третій.

Мале створіння натомість обійняло його за ногу, підійнявши милий писочок (як не рахувати страшних зубів). Володько прикрив очі, подумки прощаючись з ногою. Кілька разів спробував струсити з себе невідому істоту, але зробив тільки гірше. Виявилось, що звірятко чи хто воно таке володіло й кігтиками, дуже чіпкими й колючими.

— Няв! Гав! Бе! Му-у-у! — перебирало варіанти ось те мале з повним набором зубів-ножів, здатних, напевно, розтрощити ногу бідолашному.

— Чур мене! — Володя вже не намагався трясти ногою як навіжений, сподіваючись на силу слова.

— Няв!

— Свят! Свя…

— Гав!

— Ой, леле! Ой, мамочко, ой, таточко!

А те мале лише шкірилось та до ноги чи то пригорталось, чи то шалено бажало скуштувати її на вечерю. Очі, темні та глибокі, банькаті, схожі на чорні лелітки маминих коштовностей дивились запитально, з цікавістю.

— Ти чого галасуєш? — аж тут батьків голос, о, як прохолодна водиця в спекотний день. — Цить там!

— Тато! Таточко! Гайда сюди! Тато!

— От дідько! — чвиркнув крізь зуби старий Косенко, якому більше подобалось гратися у мисливця, аніж няньчити дорослого сина. — Та йду я, йду!

Створіннячко мирно обіймало Володю, навіть сховало свої жахливі зуби. Може, не таке воно небезпечне? Може, то якийсь вид миші чи ще когось, а Володько даремно панікував? От зараз батько сміятися буде, Господь милосердний! Володько збліднув. Ні, татко не повинен глузувати з нього, і без того вічно кепсько жартує. Поволочивши ногу з твариною-реп’яхом, відійшов до стежини й гукнув:

— Тато, ти знайшов когось? Тут, начебто, миші якісь шастають!

— Які миші?! — батько вивалився з-за кукурудзи, й кілька особливо міцних листочків ляснули його по лобі. — Немає в нас ніяких мишей! Ти що таке верзеш? Миші! Звідки у мишей такі зуби!

— Але ж миші можуть… — намагався заперечити, стояв осторонь, сховавши половину тіла у темряві. — Або зайці… Чи хто там ще…

Малеча торсала його за ногу, але лагідно, старалась не подряпати. Але ж ті страшні зуби й погляд тих диких очей — йой! Володько повільно видихнув, сподівався-бо: страх вийде з нього разом з повітрям. Але ж ні — стало гірше.

— Миші можуть гризти кавуни, але ж не так глибоко! Здається мені, що в нас тут… — батько нарешті виплутався з кукурудзи й скорчив таке обличчя, наче самого диявола на городі стрів, — чупакабра завівся.

— Що? — Володько ледь не пирснув від сміху. — Вони ж не їдять кавунів!

І замовк. Пригадав-бо: оте мале, що так любо горнулось до ноги, також ніби могло ласувати м’ясом. Це точно не відомо. Відверто кажучи, краще того взагалі не знати.

— Може й жруть, тобі звідки знати? — розгнівано кинув батько. — І чого ти там стовбичиш? Ходімо ще перевіримо!

— А я...

— Що ти?

— Я тут постою.

— Ти що, злякався?! — о, цей найдобріший у світі батьків погляд та такий милий серцю голос! — Я сказав: йди-но сюди!

Коли батьки казали «йди-но сюди», то навіть ніякі хоч і маленькі, але точно монстри на ногах дітей, не повинні були зупинити останніх. Володько слухняно підійшов до батька. Те, що причепилось до ноги, ніби голодна коала до евкаліпта, залишилось на місці.

Спочатку промінь батькового ліхтарика неприємно вдарив в обличчя, й Володя зморщився. Потім промінь торкнувся тулуба, з яким, на щастя, все було добре. Але потім… впав донизу, розсипався іскрами біля ніг, а з ними, навпаки, нічого доброго не сталось.

— Овва!

Батько впустив ліхтарика, але того, хто тримався за Володю всіма лапками, нічого не злякало.

— Няв? — ніби запитав він, поглянувши на старого Косенка чорними оченятами-ґудзиками. — Му?

— Це ж… — голос батька тремтів, хоча в цілому він здавався не дуже й нажаханим. — Це ж… Воно повернулось. Я вже й не думав!

— Хто це «воно»? — Володько хотів знати, що це за воно таке перетворило його ногу на тимчасове помешкання.

— Це ж маленька хуха. Чи хух, не знаю, — ось так просто відповів батько, лише трохи хрипло, але ж… Ніби ті хухи кожного дня тут з’являлись, ніби були чимось буденним!

— Так хто це таке? Така? Такий?

Маленьке створіння ніби усміхнулось, якщо ігнорувати ті зуби, то точно усмішка. Воно повільно, дуже повільно звільнило ногу Володьки. Залишивши на шкірі кілька подряпин, трошки густої шерсті, почервоніння й поту, мале пострибало до старого Косенка. Той підійняв ліхтарика й нахилився.

— Це житель лісу.. Колись бачив такого, малим ще був, — батько обережно торкнувся голови хухи, майже ніжно погладив. — Це ніби мале зовсім, минулого разу було більшеньке. Може, дитинча?

Володі здалось, ніби замість шукати злодіїв, батько в кущах дивився «Битву екстрасенсів». Втім, те, що злякався хлопець не миші чи когось схожого, а справді дивної істоти, трохи заспокоювало. Тільки от батько… От хитрун. Не щодня ж тобі батьки розповідають по міфічних істот, з якими знайомі особисто. Варто зазначити, що тато був тверезий, ніби закодований минулого року сусід на прізвисько Нашатир.

Хуха, ніби песик, принюхалась до батькових пальців й весело вигукнула:

— Шух!

— То це ти наші кавуни псуєш? Ет. Як же ти сюди потрапила, ліс же он як далеко!

Відповіді не пролунало, але хуха знову повторила котяче муркотіння, майже одразу змінивши його на кумкання жаб. Так красиво! Ніби справді десь біля ставка сидиш, відпочиваєш.

— І що робити з цією… штукою? Тобто з хухою? — запитав Володько, підступно діставши телефон. — Можна її сфотографувати? Ну, показати потім десь.

— Не варто, — помахав головою батько, — хоча… Вона якщо не захоче, нікому не покажеться. Дивно, що ти побачив його.

— А ти?

Володько все ж швиденько клацнув хуху, але потім розчаровано помітив: замість хухи на фото був лишень шматочок таткового пальця й мереживо кавунових стебельців.

— А я, — поважно відповів батько, підіймаючи крихітку, — вже бачив хуху, коли був у твоєму віці. Тоді дід сказав, що то хухи знайомитися прийшли з майбутнім власником городів. Але ж вони тоді добряче кавуни погризли. От і зараз.

— Ти ж казав про ліс? — Володько зітхнув, похмуро вбивши комара на щоці.

— А ці от сюди повадились, кавуни наші вподобали. Отже, десь поряд живуть. Треба якось повернути її туди, звідки вона прийшла.

— Ой, татко, ти ж не скажеш зараз, що ти мольфар чи відьмак якийсь? Бо щось мені ніяково, — зізнався Володько, не знаючи вже чого від батька чекати. Раптом той і дійсно якийсь великий чарівник?

— Та ні, — батько зашаріло відмахнувся, поринаючи у далекі спогади, — просто я забувсь про ту стару пригоду. Якось не до того було, та й хухи — явище рідке. Але ж от, — він прояснів, ні краплі не лякаючись ряду хухових зубів-частоколів, — от вона. Але ж кавунів шкода… Що ж ти не могла погризти кілька, чого на інші переходила?

— Ме! Рар-р-р!

— Гадаю, це означає: я хотіла свіженьких кавунчиків, — швиденько переклав вдоволений Володько, й знову ляснув себе по щоці — знову комар.

Разом з батьком вони рушили крізь кукурудзу, аж поки не вийшли за леваду, доти не зупинились. Там, де закінчувався город й починалась заросла цикорієм та чортополохом стежка, батько відпустив малого хуха.

— Десь тут, батько казав, межа. Загороддя.

— Яке ще Загороддя? — над вухом Володьки дрібно дзижчав надокучливий комар, знову. — Це що таке?

— Межа поміж нашим світом та тим, звідки хуха прийшла. Я не бачу її, але хуха повинна бачити. Батько, твій дід, минулого разу кудись сюди заносили її. Вона й зникла. Ось так раз — у кущі! — все. Потім ніхто наших кавунів та диньок не чіпав. Пішла хуха, казав батько, додому, до своїх. До лісовика, мавок та іншої нечисті.

Якби під рукою Володьки опинилось відро з льодяною водою, він би залюбки занурив туди голову. Але відра не було, був лише далекий ліс попереду, позаду — рідний город, а поряд батько-екстрасенс і звичайнісінька собі хуха, прихильниця кавунів.

— Гав! — заявила хуха, стоячи на їй одній лише видимій межі. — Гав!

— Будь ласка, хухо, не їж більше кавунів з грядки. Я тобі принесу сюди, але того не чіпай! — суворо наказав старий Косенко, начебто хуха розуміла його та точно більше ніколи не піде ласувати кавунами.

Володько мовчки спостерігав за батьком, який намагався порозумітися зі створінням з іншого світу й тим самим створінням, яке не дуже слухало батька. Те, що хтось погризе викохані у сонці та батьківській праці кавуни, Володько не сумнівався. Він би також жував ті кавуни цілодобово, якби не мав їх стільки під носом. Адже ж хочеться найбільше того, чого майже не маєш. А на нестачу кавунів Косенки ніколи не нарікали.

Рвучко обійнявши ногу Володі, хуха підморгнула йому. Точно підморгнула, так вправно кліпнула! Аж ніяково стало. Він думав-бо, що хуха ногу відкусить або відірве, а вона така мила… майже як котики з інтернету. Та ні, навіть ліпше.

— Ой, ну й сподобався ж їй ти, — усміхнувся батько у кошлату бороду.

— Це… — Володько не міг дібрати потрібного слова. — Круто.

— Що ж, — звернувся батько до хухи, — біжи додому. І передай своїм, аби не вешталися тут. Я сам пригощу вас пізніше.

Хуха роззирнулась, тяжко зітхнувши. Не давали їй спокою соковиті кавуни, самим сонцем заціловані, густим дощем окроплені! Але ж сподобався їй Володько, та й батько його також. Хуха махнула лапкою легенько, граційно, мугикнула щось під носа й чкурнула в кущі.

Постояли, споглядаючи в смоляну темряву ночі. Постояли, прислуховуючись до далеких та близьких звуків. Постояли, ловлячи запахи трав й квітів з далекого Загороддя, якого не бачили, але могли відчути.

— Ну от. Сподіваюсь, не повернеться, — батько розвернувся, жестом запрошуючи сина йти слідом.

— Ти так думаєш? — Володько вже озирався: може, мала хуха от-от вистрибне з кущів?

— Не знаю. Здається, ні.

Володько помовчав трохи, аж от вони вже з кукурудзи вийшли. Далі розкинулись володіння опецькуватих кавунчиків, які от-от мали б поповнити щоденний раціон багатьох українців. Щось муляло Володці. Не сліди від лапок хухи, не укуси комарів і навіть не самі комарі. Він то відкривав рота то закривав його, дивлячись у батькову спину. Ну, як тут, як, скажіть, розмовляти з батьком після такого? Хоча…

— А мамі що скажемо? — перевірений метод: нагадати татові про маму.

— Кабани, — кинув той швиденько.

— Чому кабани? — не зрозумів допитливий Володько.

— Бо кабани, — татко явно не збирався нічого пояснювати. — Твоїй мамі не тре знати, що тут відбувалось.

— Бо…

— Бо вона точно отих твоїх чаклунів викликати захоче. А хухи — добрі, спокійні духи. Не тре їх полохати.

— А. Добре. А можна мені на Загороддя приходити? — це було саме те, що муляло Володці.

— Якщо забороню, ти не підеш? — хекнув батько: знав же, що все одно Володько повіється сюди. — Все одно перейти межу не зможеш. Тож…

Володя кивнув, ніби потім не намагатиметься дістатися таємничого Загороддя. Знову трохи помовчав, пошарудів обгортками цукерок та жуйок у кишенях, понатискав щось на телефоні.

— Тат?

— Га?

— А чого я ще не знаю? — запитав тихенько, сторожко позираючи на батька.

Той похитав головою й, обернувшись, посвітив собі в обличчя. Став схожим на себе ж, але після гучної гулянки у дядька Петра: червоний, весь зморщений, наче печене яблуко.

— Це ще що! Це ти ще історію про мавку, яка в опудало закохалась не знаєш! — не без захвату оголосив він, кривляючись у світлі ліхтаря.

— Тат? — невпевнено гукнув Володько.

— Га? — той повернув вузьку смужку ліхтаря в’язкій темряві.

— А розкажи-но мені про ту мавку.

Володько поглянув на миршаве, неоковирне опудало, що зажурено дивилось у далечінь дірявими очима. У темряві воно здавалось трохи привабливішим. Але ж… Все одно виглядало жахливо. Ні, у жіночих вподобаннях, нехай навіть у вподобаннях мавок, він нічого не розуміє.

— Та що та мавка, — похитав головою батько, скрушно зітхаючи. Весь його розважливий настрій вмить кудись подівся:

— От кавуни пропали… Мої любі кавунчики!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
YayaTyts
14.12.2022 14:34
До частини "Загороддя"
Тримала так багато всього в голові, а дійшовши до кінця все витіснило одне питання: то що ж там з мавкою? Приємна робота, про звичайні такі побутові речі, що переплелись з чимось "Загороднім" Дякую!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Олена Мрійлива
    23.12.2022 00:23
    До частини "Загороддя"
    Так ото хотіла написати замальовку про мавку з гумором, але поки не йде)) Дякую за відгук, приємно, що вам сподобалось
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Дарія Гульвіс(Денисенко)
    11.09.2022 17:10
    До частини "Загороддя"
    Спойлер!
    На самому початку хотілося б, щоб було більше опису, а не діалогу. Твір у цілому сподобався, але викликав трохи сумні думки через асоціацію кавунів із Херсоном... Але хуха дуже мила)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Олена Мрійлива
    11.09.2022 18:31
    До частини "Загороддя"
    Спойлер!
    Хотілось одразу кинути читача у вир подій, а водяні описи - то не моє. Хоча, можливо, потім додам трошки чогось для більшого занурення. Дякую! І коли писала, то це було задовго до мемів з кавунами, вони мене також дратують, якщо чесно
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Анастасія Ярцева
    08.09.2022 17:14
    До частини "Загороддя"
    Гарна історія, соковита. Але мені чомусь спочатку здавалося, що Володько дорослий, тільки по обгорткам від цукерок зрозуміла, що він хлопчак)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Наталя Кош
    21.08.2022 18:12
    До частини "Загороддя"
    Спойлер!
    Яка милота! Неймовірне поєднання міфів і сучасності, чудове зображення середньо-статистичного підлітка, увувушна хуха. Круте оповідання!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Олександр Мокієнко
    31.07.2022 23:56
    До частини "Загороддя"
    Мила, тепла історія! Сподобалась і мова, і діалоги. Гарно вплетені в сюжет фольклорні персонажі. Ну і кавуни, так! Прочитано з насолодою. Дякую! P.S. максимум зірочок Ваші)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Інна Загребельна
    26.07.2022 16:20
    До частини "Загороддя"
    Чудова історія! Гарна мова, читається справді напрочуд легко, порівняння відпадні) Особливо мені сподобалося про язик і бабусине пюре. Ніколи раніше такого не зустрічала. Успіхів на конкурсі!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Олена Мрійлива
    26.07.2022 16:42
    До частини "Загороддя"
    Ой, як приємно! Хотілось небанальних порівнянь, якщо вийшло - то це прекрасно, й вам сподобалось) А картопля твердою стає, несмачною, тре зразу їсти. Дякую за відгук, якщо берете участь - успіхів, якщо ж ні - приємного читання)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Давидкін Микола (Ангелнік)
    26.07.2022 15:45
    До частини "Загороддя"
    Цікава робота! На мій погляд написано дуже грамотно. Задум цікавий. Пригода Володимира й батька під час читання добре відтворилася в уяві. Як на мене, вийшла якісна, добра за своїм змістом історія. Згадка про закодованого сусіда з оригінальним призвіськом потішила. Загалом оповідання читалося легко й залишило по собі позитивні враження. Бажаю вам успіху в конкурсі та гідної уваги до вашої праці!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Олена Мрійлива
    26.07.2022 16:44
    До частини "Загороддя"
    Ги-ги, то вигадалось само собою, той Нашатир. Хочу потім його ще десь використати, та й вам сподобалось, значить, не даремно таке прізвисько. Радію з вашого відгука, теплий напрочуд, зігріває. І вам також успіхів та всього найкращого)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше