Котик із покинутого села

У хаті, де вітер співає крізь шибку,

Де павутина — мов мереживо сиве,

Мама-кішка народила диво —

Маленьке серце у світі без світла.

Надворі дощ блукав по горищах,

Плакав по дахах, стікав по вікні.

А всередині — тепла тиша,

І муркотіння, як сни весняні.

Хати стояли, старі й самотні,

Без голосів, без людських слідів.

Та серед попелу, у безлюдді,

З’явивсь цей подих живих надій.

Котик сліпенький, ще білий, як хмарка,

Тиснувсь до мами, шукав молока.

І навіть зруйнована, чорна хата

Здавалась живою від цього тепла.

Ніхто не чув — ні пісні, ні крику,

Лиш дощ колискову співав у кутку.

А мама-кішка лизала синочка,

Маленьку іскру в старім селі.

І, може, Бог усміхнувсь із неба,

Бо навіть там, де давно пустка й тінь,

Життя не згасло — бо в сірім небі

Знов народивсь муркотливий син.