Під кроками часу. На шляху до моєї любові.

Моя історія була сповнена неоднозначностей, особливо коли справа стосувалася смерті. Я перестала боятися її, бо вона стала частиною мого життя. Холодний ранок, коли я тримала руку мами, яка вже не мала сили відповісти, залишив у мені щось глибше, ніж просто смуток. Можливо, саме в той момент вона передала мені частину себе — знання, силу, яку відчуваю, але не завжди можу пояснити. Чи це ще й раніше було, тільки забула, бо боялася?

Інтуїтивне відчуття, яке стало моїм супутником, почало проявлятися дедалі частіше. Віщі сни, знання, що приходили раніше за слова чи дії інших людей. Помічала, як часто могла передбачити події, навіть якщо вони здавалися зовсім непередбачуваними.

Через декілька років після смерті мами відбувся один із таких випадків. Мальва, моя середня сестра, повідомила про смерть батька наших однокласниць, я лише відповіла: "знаю" і пішла спати. Мене не вразила ця новина так, як інших, попри те що ця смерть була неприродна. Як я могла знати? Це питання залишалося довго відкритим.

Смерть, особливо самогубство, завжди здається людям несподіваною. Але для мене вона стала чимось знайомим. Регулярні походи на кладовище з батьками, щоб прибирати могилки, численні похорони та поминки… Втрата мами. Через два роки втрата батька, і ще через декілька — брата... Це все поступово притуплювало шок від смерті. Замість цього залишалася тільки тиша, змішана з дивним внутрішнім знанням.

І саме такі ситуації формували мене.

Часом мороз біжить шкірою, коли згадую ті моменти. Може, звикання до смерті — це спосіб адаптації, а може, це те, що з дитинства готувало мене до сприйняття іншого боку життя, прихованого від багатьох.

Чому саме ці думки приходять зараз? Може, вони нагадують мені, що навіть у найтемніших моментах є щось більше. Що смерть — це не кінець, а початок розуміння себе. І, можливо, моя історія — це не тільки про втрати, а й про дари, які вони приносять із собою.

Мене все частіше повертало до думок про дитинство. «Накаркала» раптом виринуло зі спогадів. Воно звучало від рідних чи знайомих, але зараз не можу згадати, кому саме воно було адресоване. Однак це слово глибоко вкоренилося в моїй пам’яті, пробуджуючи низку інших думок, які почали відкриватися для мене з нового боку.

У певні моменти життя мене знову охоплювали раптові думки. Їх не можна було назвати логічними чи обґрунтованими, і здавалося, не мали нічого спільного з тим, що відбувалося навколо. Це були раптові імпульси, схожі на вихори, які вривалися в мій розум. Ба більше, вони згодом ставали реальністю.

Довгий час вважала це прокляттям. Відчувала провину за те, що подумки передбачила щось погане для іншої людини. Здавалося, що я накликала це лихо. Спостерігаючи за цими думками, зрозуміла, що вони не були бажаннями чи намірами. Вони були чимось зовсім іншим.

Це було схоже на застереження. На знання, що так буде. У мене не було сили змінити ці події, навіть якщо я намагалася їх ігнорувати чи блокувати. Запевняла себе, що можу впливати на результат, але ще тоді не усвідомлювала, що такі ситуації залежать не лише від мене.

“Зізнайся самій собі, — прочитала одного разу на просторах інтернету. — Якщо тобі легко про це говорити, значить, ти вже готова це прийняти”.

І я зрозуміла, що мала цей дар із дитинства. Він був зі мною навіть тоді, коли не могла ще усвідомити його чи прийняти. Тепер же, коли я почала відчувати силу цієї інтуїції, емпатії страх відійшов на другий план.

Селеста одного разу сказала:

— У тебе є дар. І він не тільки про силу чи контроль. А й про спостереження та прийняття.

Я замислилася над її словами. Моє вміння не було прокляттям.

Попри неодноразові випадки зі знайомствами, де ще з перших хвилин знала, як усе закінчиться й замість того щоб прислухатися, намагалася переконати себе, що можу це змінити. Як виявилося, марно.

Почала інтегрувати цей дар в життя. Що більше приймала себе, то ясніше розуміла, що це частина мого шляху та способу бачити й відчувати світ. І тепер я вже не намагалася блокувати ці думки. Спостерігала за ними, як за хвилями на морі, які завжди знаходять свій шлях до берега, дозволяла їм бути тут і зараз.