El Corazón

«У мить огрому небезпеки

Проявиш сутність ти сповна:

Чи захлинешся в надрах жаху,

Чи відіп'єш з криниці сил».

Угу Сорейра

Мауро любив споглядати переполох і тривогу, спричинені появою в його руці револьвера. Крик, зойк, плач, молитви та голосіння доповнюються рипінням стільців, із яких різко встають і скреготом балок підлоги, по якій біжать, дзвоном чи й хрускотом розбитого скла кухлів, нервово зачеплених ліктем, і ритмічним скапуванням на долівку пролитого віскі.

Коли весь гамір стихає – стартує другий акт. Дійові особи: Мауро та ті, хто залишився. Цього разу – це трійко гітаристів, яким він увічливо тицьнув стволом на стільці, мовляв, не метушіться та всідайтесь.

— Здоровенькі були, музики! Як ваші струни, напнуті? – він націлив на них зброю. – А нерви? Хе-хе-хе! Я жартую! – поклав револьвер на столик.

— У мене тонкий слух і вишукані смаки, панове. Заграйте-но якусь пісню.

Ті остовпіло перезирнулися.

— Нумо, не баріться, – він сьорбнув пива з полишеного поруч повного кухля. – Угода проста: хто сфальшивить – тих звідси винесуть. Хто зіграє як слід – той вийде з повною кишенею дзвінких монет, дарунком від нашого любого бармена, правда ж? – рука охопила лежачий револьвер, посунувши той на чоловіка за стійкою: бармен підійняв долоні до обличчя, затиснувши в одній з них великим пальцем білий рушник, яким протирав склянки.

— Не гай часу, вивертай усі монети на прилавок і діли на три стоси, – бармен відкрив шухляду каси та задзвенів грішми.

— І залунає музика! – поклавши руку на стегно він націлився на гітаристів.

Ті прожогом підстрибнули до своїх інструментів, хтось бовкнув назву – і розпочалася весела народна пісенька. Про те, як Хуан незграбно залицявся до Хуаніти, але та весь час гнівно давала відкоша. То вітрище обламало йому квіти, зоставивши в руці цурки стебел, які він і явив коханій; то голодні собаки вибили з рук біляву головку сиру – надгризли та виваляли в пилюці, й він приніс Хуаніті в дар якийсь кавалок бруду; то вуличні хлопчаки, яким поскупився на милостиню, пожбурили камінням у гітаррон, коли він саме викликав Хуаніту глянути з балкона на його маріачі серенаду. З порваними ж струнами вийшов не гімн коханню, а дражливе казна-що й вона вилляла на нього відро помиїв.

Шкірячись після третього куплету, Мауро ворухнув пальцем – і тріо стало дуетом. Засмаглі музиканти зробилися мов крейдяна брила з міського цвинтаря й вирячили очі.

— Він фальшивив, – колупаючись сірником у зубах, зронив Мауро. – Перепудив з остраху чи мав затовсті пальці – вже неважливо. Давайте наступну.

І, зустрівшись поглядом із барменом, додав:

— Діли на двох.

І той хутко почав розбирати середню з трьох стопок монет.

Друга пісня залунала ударно й пружно. Мажорні ноти прославляли діяння славетного зірвиголови, оголошеного поза законом зажерливим магнатом і корумпованим лейтенантом. Вони його виставляли як жорстокого горлоріза, натомість він являвся лише до багатіїв, аби провітрити їхні скрині.

Раптом вчувся різкий звук: порвалася струна й револьвер зробив з дуету соло.

— Партач, а не музикант, якщо не стежить як слід за своїм інструментом. Бо годяться лише найкращі матеріали та щоденний догляд, як от із моїм аміґо, – і він поцілував ствол револьвера. – Нехлюйство коштувало йому життя та, раз він був невігласом – втрата невелика. Це твій останній шанс, музико.

— Зсипай усе в мішок, – кинув він бармену. – Його забере або він або я, – і Мауро хильнув одразу пів кухля.

Музикант зітер піт із лоба, витер мокрі руки об сорочку й приклав долоню до верхніх ладів грифу: та трусилася. Він міцно обхопив струни, аж побіліли пальці, щоб приховати переляк. Потім – заплющив очі, аби не бачити вбитих колег, націленої зброї та стін дешевої забігайлівки, де мало скінчитися його недовге життя.

Жадібно та глибоко вдихнув, вдарив перебором – і полилася невідома, ним створена, пісня. Скупі та правдиві слова римували неприкрашену дійсність буття. Босоноге дитинство безбатченка, гарування юнака заради крихт, що врятують од голоду, зруйнована батьком коханої майбутня сім’я: її віддали за старого багатія, його ж – на роки до військової муштри.

І тепер, із розтоптаними надіями та вмінням цілити з гвинтівки, що ніс за спиною, він стояв на перехресті: до кого ж рушити першим? До пияка, що кинув вагітною його матір? До здирника, що наживався на бідноті? Чи до сивого хріна, що йому тестем не зробився?

Та сталося інакше. Побачивши, як нещадно гамселить його любов старезний кнур наречений – він вистрілив. За ноги коханої трималося троє дитинчат. Чужих і насильно зроблених. Які теж зростуть без батька та в злиднях. Коло замкнулося. А довкіл його шиї стиснулася петля. Жінка з трьома дітьми – єдина плакала, коли народ ревів на площі з шибеницею. Він хотів справедливості, а дістав правосуддя.

Коли сухий голос співака урвався – приміщення залило щось дзвінке й густе, що народжувалося від перебору струн. Ця мелодія пробирала наскрізь, холодивши шкіру й озиваючись гірким ковтком у горлі.

Діра в деці гітари видавала таке глибоке відлуння, що сльози, здавалося, змили б увесь непотріб і зло з твоєї душі, тільки-но дозволь собі, лише заплач…

…Зрештою, пісня скінчилася й гітарист розплющив очі: в салуні порожньо. Тільки він один виконує прощальну пісню двом мерцям біля ніг – поверхнево знаним музикам, з якими вони віднедавна вешталися місцинами, як от ця.

Зажмурившись і цілковито занурившись у пісню, він не вчув, як вийшов Мауро через вхідні двері чи як утік бармен чорним ходом.

Зараз же він бачив лише дві речі: легке погойдування вхідних дверцят і зав’язаний мішечок, на столі з порожнім кухлем і сірником.

2022

Примітки:

El Corazón (ісп.) – Серце.

Mauro (іт.) – «смаглявий».

Гітаррон (ісп. guitarrón mexicano, «мексиканська велика гітара») – мексиканська шестиструнна бас-гітара, яку використовують в оркестрах маріачі.

Маріа́чі (ісп. Mariachi) – один із найпоширеніших жанрів мексиканської народної музики. Ймовірно – це спотворене французьке запозичення «mariage» (шлюб, весілля).