Три

****

Еліза обережно підсунулась ближче.

— Ви справді така стара, як кажуть?

-Мамо, - іронічнозасмутилась Марго.

— Я старша, ніж здається, — відповіла Женес, злегка нахиливши голову. — Але старість — не про зморшки. Це про пам’ять. А пам’ять — річ важча за час.

Жанна тим часом розливала чай у глиняні чашки.

— Чому саме зараз? — спитала вона. — Чому ви мовчали весь цей час?

— Бо ніхто не питав. Бо слухати — мистецтво, якого не вчать у поспіху.

Марго ковтнула слину.

— А ми тут для чогось особливого?

Женес повільно кивнула.

— Завжди є ті, хто приходить згадати. Ви не перші, й не останні. Але кожна група — як нова мелодія, і кожен голос важливий.

-Відкли ти заговорила загадками, бабуню? – іронізувала Марго.

-Я так довго чекала на мить, як ця. Дай, насолодитись таємницею моменту.

Всі розсміялись. Напруга поволі спадала.

Жанна мовчки подала Женес чашку. Та прийняла її з вдячним поглядом.

— І що нам робити? — прошепотіла Софія.

Еліза зітхнула:

-Тепер я розумію, чому ти так тяглася до лісу, Марго. Це все було неспроста.

-Забагато знань – важкий тягар, дитино, – сказала Женес, і її голос був схожий на шепіт листя у вітрі, старий і молодий водночас.

Проте розмови тривали до самісінького ранку. Майже о третій годині батьки із меншими дітьми вирушили до дому, Маро лишилась із літніми жінками. Їй не хотілось їх лишати на одинці із незвіданим та невідомим.

****

Женес і Марго залишилися одні.

Бадьорість жінки не видавала її віку. Їй хотілось поглинати нову інформацію та ділитись досвідом віків. Вона дивилась у вікно притримуючи бархатисті фіранки від яких віддавало квітковою свіжісттю.

-То ти не знаєш що з Аспіранс. – із зацікавленим сумом в голосі ствердила дівчина.

-Ми бачились останній раз коли у Персі народився другий син. Вона мала багато відвідувачів. Знаю, що єпископ не пускав її далі собору. Потім померли наші батьки і я вже немала бажання виходити в це село.

Вона прожила близько 100-а років. Всіма люба та поважна. Велику подію зробили після її смерті. Здається кілька днів возили містечком, щоб всі мали змогу попрощатись із нею. На вимогу громади її у кришталевому саркофазі лишили під дахом, колись, відомого собору.

-Мабуть вона і досі там?! Це далеко звідси?! – Раптом спалахнула цікавісттю онука.

-Мабуть так само, як і оранджерея досі тут.- із привабливою лукавинкою зазначила Ортанс.

Родички посміхнулись одна одній і дівчина кивнула манячи за собою прабабусю.

— Ходімо, — мовила Марго, витягуючи руку і ведучи жінку вглиб будинку.

Ортанс, відчуваючи дивну мішанину тривоги і зацікавленості, крокувала слідом, притишуючи подих, наче боялася зламати тишу.

У темному коридорі старовинні картини, ніби замерзли у часі, мовчазно споглядали на них. Кожен мазок на полотнах розповідав історії, які ще не були розказані. Вузький коридор вивів їх у тепле повітря, наповнене солодким ароматом квітів і вологого листя.

Оранжерея Персі була справжнім світом у мініатюрі — тропічні рослини, що ніби заплуталися в сяйві приглушеного сонця, падали м’якими проміннями на старовинну плитку під ногами.

-Він дуже любив це місце. – виплила наче нізвідки Жанна.

По центру, мов магічний оберіг часу, стояло те саме дерево з рожевими квітками — його гілки ніжно розкинулись, ніби обіймаючи простір навколо. Квітки, що нагадували пелюстки шовку, сяяли м’яким світлом, немов зберігаючи у собі спогади про минуле і надії на майбутнє.

— Саме тут він знаходив спокій і сили, коли світ навколо розпадався.

Її очі, наповнені сумом і ніжністю, зупинилися на розквіті дерева, що мовчазно розповідав свої історії в кожній пелюстці.

Марго глибоко вдихнула повітря, відчуваючи, як аромат рожевих квітів. Женес повторила за нею й промовила:

— Це місце дихає пам’яттю, — прошепотіла вона, торкаючись пелюстки, що злегка впала їй на долоню.

Ортанс відчула, як її серце наповнюється теплом. Вона була не одна.

За скляним дахом оранжереї починав розгортатися ранок. Зовнішній світ поволі розквітав, але тут, серед живої зеленої краси, час ніби зупинився, залишаючи мить для спогадів і тихої надії.

****

Далеко за межами оранжереї, в іншому маєтку, де стіни зберігали відлуння дитячого сміху й тихих вечірніх бесід, родина Марго сиділа в глибокій тиші. Повітря тут було інше — важке від очікування, насичене спогадами й невимовними молитвами.

— Ти впевнений, що вона зможе сама? — спитала вона тихо, ледве ворухнувши губами.

— Вона вже змогла, — відповів чоловік, його голос був спокійний, але в ньому відчувалася глибина болю й віри водночас. — У цій історії ніхто не може тримати за руку до кінця. Ми можемо лише стояти осторонь... чекати.

Він тримав у руці стару книгу — зношену, із заламаними краями, де зберігались думки і сліди ще одного часу, ще однієї історії.

— Вона хоче пізнати суть цього шепоту, що її кличе, — додав він після паузи. — Ту невидиму нитку, що тягнеться крізь покоління. Те, чого не скажеш словами. Вона повинна пройти крізь це сама. — Коли буде готова, вона повернеться. І Женес буде з нею — або ні. Але в обох випадках ми приймемо її. Бо вона вже не та, що була вчора.

Вони знову замовкли. Діти не змогли пробитись крізь тверезу наполегливість батька й пішли відпочивати.

-Ти весь час знав про існування Персі…

-Я його нащадок…Деякі сімї передають з покоління в покоління ювелірні вироби роблячи їх реліквіями або якісь дати перетворюють на традиції, а у нас так. – Він обняв дружину за плечі й запевнив, - інших таємниць я від тебе не маю.

****

Дочекавшись вранішнього світла Женес вирушила на пошуки старовинного собору. Прапраонука поспіхом кинула їй у слід:

-Бабуню, перепочити не хочеш?

-Я сто років чекала, а тепер й секунди не гаятиму.

Дівчина корилась й за мить вони вже були на скутерах, які збереглись в гаражі Персі. Женес, з блиском в очах, круто розвернула свій скутер, її рухи були швидкими й впевненими, зовсім не властивими жінці, яка щойно провела століття в забутті. Марго, посміхаючись, наслідувала її приклад.

Вони виїхали з алеї маєтку, і свіжий вітер обвівав їхні обличчя, несучи з собою запахи лісу та весни. Дорога до собору була звивистою. Марго відчувала, як її серце наповнюється передчуттям чогось нового і важливого. Ця подорож була не просто пошуком втраченої родички, це була подорож у глибини їхньої історії, у серце таємниці, що пов'язувала їхній рід.

Сонце піднімалося все вище, золотячи верхівки дерев. Женес, незважаючи на швидкість, здавалося, насолоджувалася кожною миттю. Її обличчя було спокійним, і в її очах читалося глибоке розуміння того, що відбувається. Марго уявляла собі Аспіранс, замкнену в кришталевому саркофазі, і відчувала, як у ній прокидається бажання допомогти. Вона мусила дізнатися правду, мусила завершити те, що почали їхні предки.

Нарешті, крізь крони дерев, вони побачили перші обриси старого собору. Його величні стіни, покриті мохом, височіли над навколишнім ландшафтом, ніби давній страж. Собор виглядав занедбаним, але в його обрисах все ще відчувалася колишня велич.

— Приїхали, — промовила Женес, її голос був сповнений рішучості. Вона скинула скутер і рушила до входу, немов знала кожен камінь цього місця.

Собор, що стояв у тиші ранку, чекав на них, щоб відкрити свої давні секрети. Він височів на пагорбі, немов страж, що досі чекає сигналу. Каміння було зношене до блиску — віками вітру, дощу й кроків паломників. Але вранці він здавався живим — ніби щойно народженим із сну.

Женес і Ортанс зупинились на подвір’ї. Двері були прочинені. Над ними – стерта фреска, де ще вгадувались силуети крилатих фігур.

— Ходімо, — шепнула Ортанс.

Вони увійшли в прохолодний напівморок, де пахло воском, пилом і чимось древнім. І саме тоді з глибини бокової каплиці до них наблизилася монахиня — висока, сухорлява, у простому білому одязі з темною накидкою.

Женес завмерла.

Це було так дивно — її обличчя. Те саме строге, мов витесане з каменю, яке описував у своїй книзі прадід. Гострі скули, глибокі очі, що здавались вікнами в іншу епоху. Монахиня підійшла ближче, її погляд був спокійним, але в ньому читалося давнє знання.

— Ви щось шукаєте. Але не все, що шукається, ще живе. І не все, що зникло, — мертве.

— Що це означає? — запитала Женес, її голос був більш різким, ніж зазвичай. — Вона... не тут?

— Уже ні, — відповіла та, не кліпаючи. Її голос був низький і рівний. — Аспіранс тут вже років п’ятдесят як нема.

— Але…

— Лишився лише камінь. Усе інше — давно перейшло туди, де час не має сили.

-Я впевнена вона має бути десь прихована. Там де ще вірять в силу цілющої молитви! – Не здавалась старша сестра.

-Ви наполеглеві. Можу лише вказати на бібліотеку. Он там, в кінці коридору. Там, мабуть є необхідні документи й записи де є нині мощі святої Аспіранс Цілительки. – Монахиня була незворушною.

-Аспіранс Цілителька… - наче зачаровано прошепотіла Ортанс віддаляючись у біксоборної бібліотеки.

Коридор до бібліотеки був вкритий пилом і сухим листям, що занесло сюди з прочинених вітражів. Сходячи вниз, Ортанс почувалася так, ніби опускається не лише в черево собору, а й у саме серце його пам’яті. Кам’яні стіни зберігали тишу, але ця тиша була наповненою — ніби під нею ховалась ще одна, глибша мова.

Женес ішла попереду. Повз мандрівницьпропливали кам’яні полиці, дерев’яні шафи, древні фоліанти, деякі — без назв, інші — із латинськими написами, стерті до ледь вловимих ліній.

— Тут… — Ортанс підійшла до низького столу.

Марго неспішно нагнала її й зупинилась поряд. Навколо нікого не було. Зайвий рух міг збудити мешканців тиші.

-Невже тут нікого. Як нам знайти серед цієї давнини необхідні дані? – Майже розчарувалась жінка.

Аж, раптом, серед колон та стін почувся шурхіт. Чергова монахиня метушилась по прибиранню. Всі здивовано подивились одне на одного.

-Перепрошую, мадемуазель, - з усією любязністтю намагалась себе стримувати Женес звернулась до монахині. – Чи може нам хтось допомогти знайти деяку інформацію?

-Ха, це я мадемуазель? – Посміялась мешканка собору. – Дякую на доброму слові. Я б залюбки але сьогодні у бібліатекорки вихідний.

-Та не вже. – Саркастично засмутилась мадам.

Марго не стрималась у почуттях й розкутий сміх зворушив всіх пташок, які спочивали в затінку вентиляційних отворів.

Женес зрозуміла суть цієї реакції. Адже сама колись посилала на завдання молоду родичку наставляючи на шлях пошуку істини. Монахиня не переставала посміхатись. Вона не зовсім розуміла що коїться але на знак вдячності за наплив радості й втіхи пообіцяла пошукати для відвідувачок необхідну для них інформацію до завтра.

Жінки змирились, що не так просто їм відкривається правда давно забутих днів й вирішили повернутись згодом.

Покинуви стіни монастиря вони відчули втому. Що повільно й впевнено наповнювала їхні тіла. Вони мовчки сіли на свій транспорт й вирушили до садиби Персі. Попереду був день відпочинку й нових відкриттів для Женес. Марго хотілось показати їй весь загублений в століттях сучасний світ.

Наближаючись до маєтку мандрівниці помітили Жанну, яка віддано стояла біля фіртки зустрічаючи нових господинь. Повернувши скутери на їх постійне місце дослідниці вирушили слідом за покоївкою до їдальні відпиваючи освіжаючого напою. Любязно нею запропонованим.

Менше всього їм хотілось їсти але звабливі аромати страв, які дбайливо приготувала для них Жанна не лишили їх байдужими й вони все спробували. Після чого їм запропонували піднятись до своїх кімнат. Персі завжди тримав кілька вільних кімнат саме для подібних випадків. Нажаль радість цієї миті тепер він не міг з ними розділити.

Жінки подякували покоївці й приготувались до сну. Як тільки їх голови торкнулись подушок тишу спокійного простору маєтку наповнили звуки солодкого сопіння й храпу.

Прокинулись вони над вечір. Натомлені виснажливою мандрівкою простором й часом жінки зустрілись в дверях. Перевіряючи правдивість навколишніх подій. Ортанс переконалась, що Марго цілком реальна й навзаєм.

Дівчина вирішила прогулятись вечірніми вуличками міста але прародичка забажала дискусій. Вони проспілкувались втрьох до глибокої ночі й на ранок бабуся й онука були готові до нових відкриттів.

Монахиня не розчарувала їх. Вона дійсно весь день шукала необхідний документ але їй в цьому була потрібна допомога. Жінки охоче зголосились на це. Й протягом кількох годин було знайдено необхідну мапу-документ.

— Тут… — Ортанс підійшла до низького столу, на якому лежала книга в шкіряній палітурці. — «Acta Sanctorum. Vita Aspirantiae»…

— Це вона? — прошепотіла Женес, ніби боялася порушити чиюсь присутність. Її рука торкнулася книги — та була ще теплою, наче хтось тримав її кілька хвилин тому.

— Дивися. Тут є розділ про перенесення мощей… — Ортанс повільно розгортала сторінки, вчитуючись у дрібний курсив.

«…і було видіння: жінка у білому покрові з’явилась над водами, де три потоки сходяться в один. І сказала вона: "Нехай ті, що шукатимуть мене, йдуть шляхом трьох рік, бо там молитва ще має силу". І відтоді мощі перенесли до монастиря на межі, де сходяться Ле Клер, Сюрін і Бельфон.»

— Це ж десь на південному заході! — Марго збуджено зиркнула на Женес. — Я точно бачила ці назви на мапі!

— Але хто переніс їх? І чому все це приховали?

— Можливо, боялися. Або хотіли захистити. Тільки ті, хто має віру й пам’ять, можуть знайти її.

Женес мовчала. В її очах з’явилась тінь рішучості.

— Ми маємо йти туди. До місця, де три потоки зливаються. Це ж не просто географія. Це вказівка. Символ.

— І випробування.

— Гадаєш, ми зможемо?

— Якщо не ми, то хто? — тихо, але твердо сказала Марго.

І в цю мить щось легенько вдарило по вітражу. Птах? Гілка? А може — щось інше.

Вони підвели голови. За вікном починалась новий розділ їхньої подорожі.