МАНІФЕСТ ПРАВДИ СОЛДАТА

/Від Матея святого Євангелія читáння.

Сказав Господь своїм учням:

16. Оце я посилаю вас, немов овець серед вовків. Будьте, отже, мудрі, як змії, і прості, як голубки./

В окопах не пишуть гарних слів,

Там кожна думка — на вагу життя.

Там правда гірша від усіх тінив,

Та саме з неї починається буття.

Кричить земля — її ніхто не чує,

Бо в звітах тиша й виграні бої.

А серце знов у грудях ледь пульсує

В ритмі війни, у чорному строю журби.

Брехня там — як невидимий патрон,

Вона не рве, а тихо точить душу.

Завжди при ній печатка і закон,

Що правду топить, мов непотрібну воду з груші.

«Все добре. Скоро. Трохи потерпи».

А ми тримаєм небо на плечах.

І наші сни — як мінні поля з журби,

І кожен крок — на власних страх.

Не пишуть в рапортах про очі в темноті,

Що світилися надією до ранку.

Не пишуть про молитви у землі,

Що між обстрілами лягали на світанку.

Не пишуть про холодні пальці рук,

Що друга тримали у мовчанні.

Не пишуть про останній серця стук,

Який зникав у вибуху й чеканні.

Брехня — це коли «все по плану йде»,

А план — давно вже вбитий між руїнами.

Коли солдат вперед один іде

І лиш тіні ідуть за ним стінами.

Та є одна, неписана печать —

Вона живе у грудях, а не в шапках.

То правда, що вміє мовчки ждать

І виростати в попелі і в шрамах.

Я не герой із книжок і кіно,

Мій орден — це зморшки і втома в зіницях.

Але якщо мені мовчати не дано,

Я кращий ворог брехні, ніж петиція.

І поки світ ще дихає в мені —

Я не прикрию кривду «наказами».

Бо правда або буде на вогні,

Або навіки стане між окопами.

І спитають колись у тишині:

«Хто правду ніс крізь попіл і біду?»

Не треба імен. Достатньо вогню в словах —

І позивний, що лишився на льоту..