Зліпи мені щастя

І години не минає, як лунає стук в двері, які слідом відчиняються. Обтрусивши сніг перед порогом, до хати заходить Тарас в кожусі.

— Ну що, господиня, веди до погребу. Будемо лампочку міняти, — і в підтвердження своїх слів крутить ту саму лампу в мене перед носом.

Ну що ж, я не просила. Сам визвався. Накинувши лише кольорову хустку на плечі, веду помічника до погребу. А тітка вирішила чомусь, що в сінях буде краще його під підлогою облаштувати, щоб на мороз взимку не виходити. Тож тягну за ручку, відсовую ляду і спускаюся я вперед, а далі Тарас в кожусі. Ледве проліз в той замалий для нього отвір, та видно, зачепив своїм коміром чи каптуром ляду і вихід захлопнувся, як та мишоловка.

Я лише перелякано зойкнула, а вже за мить отримала стусана від Тараса. То він зненацька перечепився через щось під ногами, і випадково штурхнув мене.

— Ти чого? — мені і лячно трохи, чого приховувати. Скільки я його знаю? Дві короткі випадкові зустрічі?

Лапаю по кишенях в пошуках телефону, щоб хоча б ліхтариком підсвітити, та де там. Він залишився лежати на столі, біля холодильника. Так-то і підмогу не викликати.

Тарас швидко зорієнтувався, підсвітивши вогнем запальнички і викручує стару лампочку. Слідом одразу міняє в плафоні на нову і вмикає тумблер. Погріб заливає м’яким теплим світлом, щоправда досить тьмяним, але все-таки світлом.

Потім він лізе до ляди і намагається її підійняти, та марно. Видно, при ударі замок захлопнувся. І навіщо тітці Галині замок на погріб, якщо він у сінях розташований, під підлогою? Треба буде запитати, коли тітка повернеться.

— Телефон маєш зателефонувати комусь? — запитує мене, не виявивши в своєму кожусі нічого корисного в даній ситуації.

— Н-ні, — тут холодно, а я лише хустку на плечі накинула. Довго ми так не протягнемо.

— А тітка Галина коли повернеться?

— Ввечері, сьогодні. Години за півтори-дві повинна маршрутка прибути. — а в мене вже зуби цокотять від холоду.

— Ти що, замерзла? — питає, ніби й так не видно, що мене добряче вже дрижаки б’ють, чи то від хвилювання, чи то й справді від холоду.

— А що не видно? — огризаюсь, — А ти чого без телефона? І як тепер Микита там сам вдома? Чи він з мамою?

— А до чого тут Микита? Він поїхав зі своєю матір’ю, за нього не переживай, — відмахується Тарас, — На он тобі кожуха ліпше, накинь на плечі, поки зовсім не змерзла.

Знімає свого кожуха і навішує мені на плечі. Він доволі важкий і завеликий для мене, але зберігає тепло його тіла і пахне так приємно. Під кожухом у Тараса тільки тоненький светр, видно він не планував довго перебувати в холоді.

— То ти не живеш з матір’ю свого сина?

— Якого сина? — дивиться на мене здивовано.

— Як якого? Микити, звісно. Чи в тебе ще є діти?

— Микита мені не син, — регоче, аж голову запрокинув, — А з чого ти взяла, що він мій син?

— Ну як… — я розгублено кліпаю очима, бо була на сто відсотків впевнена, що Тарас батько Микити, — По-перше, ви схожі. По-друге, маєте однакове прізвище, він сам мені сказав.

— Микита — мій племінник, син мого старшого брата, — йому мабуть дуже весело, бо майже після кожного слова робить перерву, намагаючись вгамувати свій сміх. — Тому і прізвища в нас однакові. Вони з дружиною їздили у справах, так буває інколи, то малого бешкетника зі мною залишають.

— Може огірочків хочеш? — намагаюсь якось розрядити обстановку, ніяковіючи від помилковості своїх висновків. От правду люди кажуть, краще спитати, а не додумувати собі щось.

— Та ні. Але бачу тітка на зиму добре приготувалась, за півтори години точно не зголодніємо.

Крутить головою по сторонах в тісненькому погребі.

— Щось шукаєш? — цікавлюся я.

— Та присісти десь би, не стояти ж півтори години. — починає переносити ящики з морквою, акуратно посортованою тіткою, і встановлювати їх один на одного. Так і вийшла морквяна тахта.

Тарас сідає на намощені ящики і дивиться на мене. Я в кожусі, закутана і зігріта, а він — мерзне, хоча виду намагається не подавати.

— Тримай, — знімаю кожуха і простягаю йому, — Тепер ти трохи погрійся.

Він дивиться на мене, ніби привида побачив.

— Ти чого? Я що, вважаєш, заберу кожуха в дівчини?

— Та нічого тут такого, — знизую плечами, — Трохи ти погрієшся, потім знову мені даси. А там може й сидінням поступишся на якийсь час, — переводжу на жарт.

— Маю кращу ідею. Сідай-но до мене на руки і закутаємось разом у кожуха, так точно тепліше буде. Ти ж навмисне мене заманила сюди, зізнайся, — я б мабуть здивувалася, якби він знову не почав іронізувати все, що відбувається.

Але я теж не ликом шита. Не треба брати мене на слабо, взяла і вмостилась йому на коліна. Він просунув руки під кожух, обійняв мене за талію і притиснув свого холодного носа до мого обличчя.

— А в тебе справді наречений є? — чомусь хриплим голосом, ледь чутно запитав Тарас.

— Був. Вже місяць, як ми розійшлися. А що таке? Чому питаєш? — моє дихання теж сповільнилось і говорити чомусь стало важко.

— Страшенно хочу тебе поцілувати і не отримати за це по морді…

— То цілуй — тремтячими губами відповідаю і тягнуся до нього сама.

Цей поцілунок припорошує мою свідомість пухкими відчуттями тепла і ніжності. Ніжний і нестримний водночас. Трохи незвично від лоскоту його бороди на обличчі, та це вмить забувається, щойно він притискає мене до себе сильніше. Цілує, доки не закінчується повітря в легенях. Потім робить перерву на мить, щоб вдихнути і з новою силою і обережністю захвачує мої вуста в полон.

Нагорі чується якесь шурхотіння, мабуть тітка Галина повернулася.

— Тарасе, — шепочу йому в губи, — Потрібно зупинитись. Послухай. Чуєш? Тітка повернулася.

— Як невчасно, — зітхає, неохоче випускаючи мене зі своїх обіймів.

Потім підводиться сам і гамселить по ляді, щоб його точно почули.

— Тітко Галино, порятуйте! — і де в нього беруться сили на жартівливий тон і усмішку, я ж вся горю у полум’ї пристрасті, що він розпалив у мені своїм поцілунком.

— Йой, Тарасе, це ти там? — ляда відкривається і тітка заглядає до погребу, — І ти, Міє? Що ви там робите?

Ми піднімаємось драбиною нагору, і я сором’язливо відводжу погляд від пильного тітчиного. По очах її бачу, що підозрює нас у всяких неподобствах. Тітка регоче.

— Кращого місця для любощів не знайшли?

— Ми не… — хочу все заперечити, та несподівано приходить усвідомлення, що марно. В мене ніжна шкіра і на ній лишилися сліди від Тарасової бороди, а губи припухли від поцілунку, — Ми випадково. Тарас прийшов лампочку замінити.

Я червонію, а Тарас бере ситуацію в свої руки і розказує тітці як все було насправді. Ну чи майже все. Тітка сміється, бідкається, що мабуть треба було останнім автобусом їхати, то ми мали б ще годину, як мінімум.

— Я проведу, — зголошуюся провести Тараса, коли він, попрощавшись з тіткою, зібрався додому. Він киває і ми виходимо з будинку. На вулиці сутеніє, зима все-таки.

Тарас притискає мене до себе, ховаючи свого носа в моєму волоссі, я ж бо вискочила без шапки, лише кожуха встигла на себе накинути.

— Прийдеш до мене ввечері? — шепоче мені в скроню, безсоромно натякаючи на продовження, — Вибачай, не вмію гарно говорити. Але дуже хочу, щоб прийшла.

— Я подумаю. — а сама горнуся до його міцного тіла, ховаючись в сильних чоловічих обіймах.

— Тільки шапку вдягни, — цілує в носа і підштовхує мене назад до будинку, — Мороз на дворі. А вночі він міцнішає.