Фотограф

Ми вийшли в теплий літній полудень, попетляли дворами й опинилися на горбатій і в латках асфальтованій дорозі, що вела в бік приватного сектору. Невдовзі Василь Петрович повернув до залізного, фарбованого ядуче синім паркану і відчинив хвіртку, пропускаючи мене вперед. Я опинився у дворі, що нагадував звичайний сільський двір, порослий травою. Будинок, до якого вела стежка, викладена тротуарною плиткою, був невеликий, охайний і зовсім не сучасний, тож я мимоволі подумав, що такий талановитий художник міг би дозволити собі пристойніші апартаменти. Хоча, спробуй зрозуміти цих митців! Їм, певно, не до побутових зручностей, вони усі в творчості!

Вхідні двері привели нас у веранду, де з одного боку стояв покритий клейонкою стіл та дві табуретки, а з другого – сервант з посудом явно ще радянського виробництва. На стінах висіли полиці з порожніми банками, глечиками, старими каструлями й усякою всячиною. Минувши ще одні, солідніші двері, оббиті чорним дерматином, ми опинилися у великій кімнаті, яка служила одночасно кухнею і вітальнею.

Всередині теж було чисто, охайно, але старомодно й незатишно. Жодної серветки чи якоїсь із тих дрібниць, які свідчать про жіночу присутність.

Василь Петрович запропонував мені розміститися на продавленому дивані, перед яким стояв полірований журнальний столик, а сам почав снувати між шафами та холодильником, щось нарізаючи й розкладаючи по тарілках з явним наміром пригостити гостя, а я тим часом роззирався навкруги.

З кухні-вітальні виходило троє дверей. Одні вели в спальню, де виднілося двоспальне ліжко з торшерами по різні сторони та бік полірованої шафи. Інші двері вели у фотомайстерню, бо там я помітив штативи, освітлювачі, штори й усіляке приладдя для зйомок. За третіми дверима, певно, знаходився санвузол.

Навпроти дивана висів портрет жінки. Спочатку я не звернув на нього уваги, але, закінчивши огляд помешкання, встав і підійшов ближче. Чорно-біле фото, зроблене в той момент, коли людина не позує й поводиться натурально. Саме такі знімки мені подобаються найбільше.

Василь Петрович з двома тарілками в руках підійшов до мене і зупинився, пильно вглядаючись в портрет через моє плече.

– Це Настя, моя колишня дружина, – пояснив він.

– Гарна, – сказав я.

Справді, жінка була гарна, але не як модель, а інакше, по-домашньому, красою сімейного затишку і тихого щастя.

– Колишня? – перепитав я. – Вона... жива?

– Жива, – відповів Василь Петрович і зітхнув. – Покинула мене. Вже давно.

– Бачу, ви й досі шкодуєте.

– Шкодую. Дуже шкодую.

– А як так вийшло? Покохала іншого?

– Довга історія. І сумна. Давайте перекусимо, Вадиме, не знаю, як ви, а я голодний.

Ковтнули по келишку якогось особливого запашного коньяку й почали закушувати. Я глянув на годинник, і Василь Петрович помітив це.

– Поспішаєте?

– Та ні. Потяг через три години. До вокзалу за пів години доїду? Здається, це недалеко.

– За пів години навіть пішки дійдете. А чому потяг? Маршруткою можна куди завгодно доїхати значно швидше.

– Можна, але потягом комфортніше. Та й мешкаю я біля вокзалу, мені зручно.

Василь Петрович налив по другій. Ми мовчки жували бутерброди, час збігав, мені кортіло побачити обіцяні фотографії, але нічого не відбувалося. Щоб зрушити ситуацію, я вирішив почати здалеку.

– Василю Петровичу, де ви вивчилися на фотографа?

– В гуртку “Юний фотограф” при Будинку піонерів.

– О, так ви здобули серйозну освіту! – відповів я жартом на жарт.

– Авжеж.

– І цього вистачило?

– Цілком.

– А якщо серйозно?

– Якщо серйозно, то я самоучка. Та це навіть краще. Мене не обмежували правила.

– Я б не погодився, що не мати відповідної освіти – це добре, але вам, звісно, видніше.

– Бачите, Вадиме, якби я був хірургом – це одне, а в такій справі як фотографія бути самоучкою зовсім непогано, саме самоучки й досягають найбільших успіхів.

– Хм... у цьому щось є... А коли ви почали фотографувати?

– У сьомому класі. Батьки подарували мені фотоапарат, і я так захопився, що не розлучався з ним ні вдень, ні вночі!

– Я теж пройшов через це! Але мені швидко набридло. Фотографуй, потім проявляй, потім друкуй фотографії – це віднімало стільки часу!

– Це правда, мороки багато, особливо з кольоровими фотографіями. Плюс дефіцит усього, починаючи з плівки, закінчуючи реактивами...

– І все ж ви витримали, не здалися.

– Кажу ж, захопився. А коли людина захоплюється, труднощі її не лякають. До того ж, перші успіхи сповнювали мене ентузіазмом.

– Якими ж були ваші перші успіхи?

– По-перше, перемога в конкурсі Будинку піонерів, диплом я й досі десь зберігаю. А згодом мої фотографії почали з’являтися в місцевій пресі, потім в більш солідних виданнях і, нарешті, в журналі “Советское фото” – уявіть, як це мене надихало!

– А що ви фотографували?

– Та все підряд! Куточки нашого міста, природу, тварин, виробництво, окремих людей, одним словом, все, що потрапляло в об’єктив!

– А в якийсь момент відкрили для себе еротичну фотографію.

– Еге ж.

– Ну, і коли ж це трапилося? Не в підлітковому ж віці!

– Та ясно... Значно пізніше.

– Не хочете розказувати? – вловив я зміну в тоні співрозмовника.

– Чому ж? Розкажу, ніякого секрету в цьому нема.

Він встав, пішов до серванта і повернувся звідти з більшими, власне, коньячними келихами, розлив залишки напою і першим випив до дна. Я зробив те саме, і в голові у мене почало трошки туманитися.

– Що ж, – продовжив Василь Петрович, доївши бутерброд, – слухайте...