Фотограф

Весілля відбулося у другу суботу вересня. На урочистій частині в РАЦСі та в церкві на вінчанні були присутні батьки з обох сторін, Вадим з Галиною та Софійка, яка стійко витримала усі ці нудні процедури. Вечір провели в одному з заміських ресторанів, де до них приєдналися Зіна зі своїм чоловіком Степаном, майор Карпенко, командир частини, де служив Василь, та один з бойових побратимів, Руслан Левченко. Майор перебував у відрядженні, отримував нову техніку, а Руслан втік із госпіталя, де проходив лікування після поранення.

Вадим з цікавістю поглядав на Зіну, й досі привабливу, хоч її фігура стала важчою, а навколо очей з’явилися зморшки. Трималася Зінаїда впевнено і гордо, а Степан відверто її обожнював.

Товариші по службі довго не затрималися, висловили найкращі побажання, випили кілька чарок, та й пішли з грошима, які вручив їм Василь з наказом влаштувати невеличке свято бійцям його колись рідного взводу.

Посиділи майже до півночі, перезнайомилися, випивали й танцювали, розмовляли про все на світі, жінки про своє, чоловіки, як звичайно, про політику та війну на сході, а потім розмістилися в замовленому автобусі й поїхали відпочивати.

– Ой, нам не туди! – сказала раптом Людмила.

– Туди, туди, – заспокоював її Василь.

– Ну як туди? Он же наш поворот, я пам’ятаю!

– Не переживай, кохана, все нормально, – переконував Людмилу чоловік.

Пасажири з подивом слухали цей діалог, а ще більше здивувалися, коли автобус зупинився біля однієї з висоток у центральній частині міста.

– Ось і приїхали, – оголосив Василь.

Розрахувавшись із водієм, він набрав код, і всі опинилися у великому холі з дзеркалами на всю стіну. Двома великими ліфтами піднялися на останній поверх, і Василь урочисто відкрив двері, запрошуючи усіх в одну з квартир.

Зайшли й застигли у захваті. Було видно, що квартира величезна, добре обладнана, та ще й зі сходами, які вели кудись вгору.

– Сюрприз! – весело сказав Василь, але ніхто не розділив його радість.

– Васю, що це? – розгублено спитала Люда.

– Це наше нове гніздечко, люба, мій весільний подарунок. Ти не рада? – засмутився він, не побачивши радості в очах дружини.

– Не знаю, – відповіла та щиро. – Нам і там було добре. Тут же... Тут так багато місця... навіщо нам стільки?

Усі запитально дивилися на Василя, а він помітно засмутився.

– Ну, я думав, там якось... ну, вже все таке старе... а тут, подивися...

– Та все нормально! – втрутився Вадим. – Все просто супер! Скільки ж тут кімнат, Васю?

– Вісім, – відповів Василь. – Чи дев’ять. Ні, вісім, якщо не рахувати...

– Ну, от! Усім вистачить місця! Можна подивитися?

– Звичайно, можна, – пожвавішав Василь. – Так, вистачить! Тут чотири спальні, два холи та дві дитячих кімнати, а ще кімната для прислуги, – це скільки виходить?

– Виходить дев’ять, – підказав Вадим.

– Ну, от! А крім ліжок, є ще дивани, зараз я усіх вас розміщу!

І він повів гостей по квартирі, показав місце, призначене його батькам, потім місце для батьків Людмили, потім для Зіни зі Степаном, а в кінці й Вадиму з Галиною дісталася велика і зручна спальня з окремим санвузлом.

– А ми де будемо? – спитала Люда, вже значно менш засмучена, скоріше – здивована.

– А наша спальня поверхом вище, а поряд з нею з одного боку кімната для Софійки, а з другого поки що вільна... І великий хол з виходом на терасу. Завтра усе роздивитеся, а зараз пора спати.

Усі пішли по вказаних кімнатах, але ще довго не могли влягтися, ходили, заглядали, милувалися і дивувалися, як зручно все влаштовано, яке все нове й шикарне.

Вранці прокинулися хто коли хотів, і лише о дев’ятій усі зійшлися в холі, де зусиллями Галини та Людмили був накритий величезний стіл з бутербродами, чаєм, кавою та іншими напоями.

– Ну, як спалося? – спитав Василь.

Усі зійшлися на тому, що нормально.

– А ми з Людою майже не спали.

– Ще б пак! – сміялася Зіна. – Якби мій Степан заснув у першу шлюбну ніч, міг би вранці й не прокинутися!

Усі розреготалися, навіть Софійка усміхалася, хоч і не розуміла, чому усім так весело.

– Які у тебе непристойні жарти, Зіно! – сміявся Василь. – Насправді ми з Людою усю ніч лаялися!

– Ого! І справді незабутня ніч! А що трапилося, Васю, не получилося?

– Ну Зіно! Все получилося! А лаялися ми через оцю квартиру. Моя кохана дружина ніяк не може пробачити, що я стільки грошей вбухав у цю нерухомість. Наче я їх викинув чи програв у казино!

– Та ну, – сказала Галя, – що за проблема, Людо? Непогана інвестиція. Квартира хороша і розташована зручно, її можна продати будь-коли, навіть із зиском.

– А там у нас був сад і городу шматочок! Вийшов собі – і наче на природі опинився, як ви не розумієте? – наполягала на своєму Людмила.

– Так ми ж ту хату не продаємо, люба! – не витримав Василь. – Хочеш – живи там. А хочеш – живи тут, ніхто ж не змушує!

– Он як? – озвався Людин батько. – Не розумію тоді, в чому проблема.

Люда залишилася в абсолютній меншості, їй не вистачало аргументів, і вона здалася.

– А як же зі школою? Знову доведеться міняти, так же? – сказала Галина, яка всадовила дівчинку собі на коліна, й вони про щось тихенько балакали.

– Тут є дві школи, я побував в обох. Обидві недалеко й обидві непогані. Софія сама завтра вибере, яка їй більше до вподоби, – відповів Василь.

Люда з вдячністю глянула на чоловіка.

– А за два квартали художня школа і басейн! – сказав Василь і переможно глянув на Люду.

– Ну добре, добре, переконав, – погодилася та.

Трохи посиділи за столом, а потім вийшли на терасу, обладнану зручними меблями та великими парасолями, і довго милувалися панорамою міста, впізнаючи визначні місця. Батьки почали збиратися додому, на них чекали невідкладні справи по господарству, а решту гостей Василь не відпустив.

– Коли ще ми побачимося? Поїдете завтра вранці, нічого страшного, якщо трохи запізнитеся!

Так і зробили. Провели батьків, погуляли набережною, повечеряли в ресторані, повернулися додому, втомлені й раді, що нарешті зможуть розслабитися й відпочити в зручних кріслах на терасі.

Людмила вклала Софію спати, повернулася до компанії і впала в обійми до свого чоловіка, який дивився на неї закоханими й відданими очима. Усі мовчали, пригадуючи події останньої доби.

– Васю, мої фотографії ще в тебе? – порушила мовчанку Зіна.

– Так, – сказав Василь. – Не міг же я їх подіти кудись без твого дозволу.

– Супер! – зраділа Зіна. – І де ж вони?

– Як де? В сейфі, звичайно. Не переживай, ніхто їх не бачив.

– Я вже не переживаю, Васю. Навпаки, хочу показати усім.

– Усім? Ти впевнена, Зіно? – здивувався Василь. – Може, ти забула, що там?

– Не забула. От через це так, переживаю трохи. Але думаю, настала пора їх продемонструвати, бо коли ж іще?

Василь повагався, можливо, хотів заперечити, однак передумав, встав і вийшов.

Всі присутні знали, про які фотографії йде мова, і дивувалися рішенню Зінаїди, а Степан взагалі був у шоці.

– Зін, ну ти що?! – непокоївся він. – Не треба! Там же ти...

– Не бійся, Степанчику. Тут усі дорослі, ніхто не зомліє.

– Та я не про те!..

– А про що? – знущалася Зіна з чоловіка, прекрасно розуміючи, як він почуватиметься, коли її відверті фотографії розглядатимуть сторонні особи. – Хіба ти не хочеш, щоб усі побачили, яка я була гарна колись? Не хочеш, щоб заздрили тобі, що така суперсексуальна модель потрапила в твої руки?!

– Не це, не це, Зіно! Я не знаю, що там, але, якщо там те, що ти мені розказувала...

– Ну Стьопо, припини! – обняла чоловіка Зіна й поцілувала його. – Не будь таким ревнивим! Нема чого ревнувати, у мене від тебе ніяких секретів нема!

– Та я просто не розумію, навіщо це тобі, Зіно! – не міг заспокоїтися Степан. – Навіщо ти хочеш, щоб усі тебе розглядали? Щоб бачили усі твої... усі твої місця!

– От хочу і все! – заявила Зіна. – Маю право! Це мої фотографії! Хіба ж не шкода, що вони вже двадцять років лежать заховані! Навіть Василь казав, що це не фотографії, а справжні шедеври!

– Шедеври! – вигукнув зневажливо Степан. – Гидота, а не шедеври!

– Гидота?! – розсердилася Зіна. – Ах, ти так?! Тоді я усім покажу, а тобі ні! Гидота! Не бачив, а каже!

– Ну, добре, добре, – здався Степан. Він зрозумів, що Зіна вперлася і може зробити, як обіцяла. – Але першим дивлюся я!

– Гаразд. Першим дивишся ти, – погодилася Зіна.

Повернувся Василь з двома конвертами і вручив їх Зінаїді. Та взяла менший, відкрила його, і разом зі Степаном почала розглядати фотографії, а всі сиділи й чекали. Степан заспокоївся, визнавши їх доволі скромними.

– Ну, а тепер дивіться ви, – сказала Зіна і протягнула стопку фотографій Вадиму. – Лайки та коментарі вітаються.

– А поширення? – спитав Василь.

– І поширення теж, – погодилася Зіна. – Деякі з них, правда, вже поширювалися багатотисячними тиражами.

Василь з Галиною почали розглядати фотографії, а Зіна тим часом відкрила другий, значно більший і товщий конверт. Степан не витримав.

– Зіно, ти здуріла таке показувати! Якщо тобі не соромно, то соромно мені! Це вже занадто!

Зіна розреготалася.

– Який ти у мене чутливий! Ну, будь по-твоєму. Вибери сам, які фотографії можна показати.

Степан зітхнув з полегшенням.

– Оцю можна. Ну, ще й оцю...

– А оцю? – провокувала його Зінаїда.

– Ні! Цю – ні в якому разі!

Врешті по колу пішли усього чотири знімки, серед яких той, про існування якого Вадим здогадувався і який йому кортіло побачити найсильніше.

– Галю, що ти бачиш на цій фотографії? – спитав він тихенько.

– Як ти й казав, жінку в момент найвищого задоволення.

– І як тобі?

– Вищий клас! – погодилася Галя. – Вражає до глибини душі.

– Краще один раз побачити, ніж сто разів почути?

– Саме так. Знаєш, коли ти розказував мені про свої враження, вони мені здалися перебільшеними, а тепер я тебе розумію.

– І модель гарна, але набагато важливіше, як знята. Здавалось би: що ж тут такого – вчасно натиснути на спуск! А бачиш, який ефект?

– Бачу. Талант, нічого не скажеш...

– А ти б погодилась, якби Василь запропонував тобі...

– Навіть не знаю, Вадиме, – сказала Галя задумливо. – Раніше точно не погодилась би, а зараз просто не знаю. Якщо він так уміє бачити жіночу красу...

– Безсоромна ти дівка, – зробив висновок Вадим, але сказав це з сумом, без злості, – готова показати свій зад першому зустрічному.

– І не тільки зад, Вадику! Але й не першому зустрічному.

– Всі ви, баби, однакові!

– Та й ви не дуже відрізняєтеся!

– Про що це ви там сперечаєтеся? – звернув на них увагу Василь.

– Про еротичну фотографію, – сказав Вадим. – Ми з Галею у захваті як від моделі, так і від фотографа. Вважаємо, що вам обом пощастило зустріти одне одного.

– Так, – погодився Василь. – Якби не Зіна, моє життя склалося б зовсім інакше.

– Та ти й без мене пробився б, – заперечила Зінаїда.

– Можливо. Але свого часу ти стала моєю музою.

– І музою, і коханкою, а от коханою жінкою так і не стала. А мені так хотілося, Васю!

– Ну, тут уже що ж... – знітився Василь. – Тут уже нічого не зробиш...

– Авжеж, – погодилася Зіна, – серцю не накажеш. Але я навіть рада, у мене тепер є Степан, найкращий на світі чоловік!

– Що?! – вигукнула Люда, сміючись. – Найкращий чоловік на світі – це мій Василь! І не сперечайтеся!

– Могла б і ти сказати кілька слів на цю тему, – штовхнув Вадим Галину.

– А що б це змінило? – відповіла та.

– В принципі, нічого, – погодився Вадим. – Просто мені було б приємно.