Мотлох у моїй голові

З часів Кирила і Мефодія в нашій країні змінилась лише ряса на погон. Тоді жезлом розмахували князьки із сифілісом, а зараз брендові піджаки зі СНІД'ом. Але проблема не в тому, що хтось когось товче писком в гумус, ні... просто люди не хочуть в цьому собі зізнатись.

Кожен щуряка бажає бачити себе позолоченим і чистим, з блискучою шапочкою на чолі. А от зізнатись, що ти шматок копролітичного лайна набагато складніше. Ми ігноруємо свій бруд, наче його немає, поки наші штани сиріють від гімен.

Я знаю, хто я - грубий, приземлений, жорстокий чурбан. Я щодня розглядаю власний бруд під мікроскопом "Nano Pro Говерла", кожну його молекулу. Я легко відрізняю молярну масу та валентність цих мікроскопічних частинок свого внутрішнього лайна. Мені не треба пояснювати, що я хріновий перець. Я сам прокидаюсь із цим знанням щоранку.

Якщо світ не хоче розкривати мені правду про полювання на мене, значить його доведеться знищити. Я розумію, що це фізично неможливо, але можна зруйнувати його частково, запустивши ланцюжок падінь, наче доміно. Я зруйную щось одне, а потім ця проклята діра сама себе рознесе. Мадам Катастрофа та Франко, як головні актори обману, першими підуть в ролі дров у цю пічку.

Для початку потрібно влаштувати хаос. Приїхавши до Тернополя, перше що я зробив, це підкрався до електропідстанції "Вітязь" з трьома вежами дротових комунікацій, та підпалив там все соляркою. Це було непросто, довелось брехати на КПП, що я депутат обласної ради Григорій Смоктученко. Але воно того варте. 4000 градусів температура горіння - вау... вогонь розповзався наче павутина блискавок на захмареному небі.

Дроти засвітились як світлодіодні гірлянди, переносячи вогонь до будинків. Скоро почнеться пожежа. Я все прорахував. Ця підстанція перерозподіляла енергію на 800 мегаватт, а значить цих 150 літрів злитої з тракторів Білорусь солярки має вистачити на багаття моєї інквізиції.

Головна проблема, коли ти підпалюєш місто через електромережу - це спротив матеріалу. Більшість комунікацій в Тернополі зроблені або з міді, з домішками оріхалку, або з гумових трубок, наповнених просовим сіном та жомом. Щоб подолати обмеження пропускної здатності полум'я, я спеціально розмішав солярку з розчином магнію та трьома грамами фосфору.

І через десять хвилин я вже дивився, як місто палає. Оркестр криків доносився зі смажених без олії вулиць. Це наймасштабніше барбекю в історії людства, а я - його вірний польовий куховар, який цінує калорійність більше за ресторанний пафос. Michelin не поставив би мені високий бал, бо вони терпіти не можуть масову кухню. А що може бути масовішим за палаюче місто? Я буквально антипод сучасної беззубої кулінарії.

А тепер треба відправитись особисто у це полум'я. Я маю знайти там Мадам Катастрофу та Франка Бен-Гура. Я маю особисто їх покарати. Треба подивитись в очі цих підлих сук, коли останній подих вивалюватиметься з їхніх легень.

На вулицях була паніка. Поліцейські машини Lada Niva Corolla розбивались об чехословацькі тролейбуси. Євроремонти в будинках перетворювались на берлоги неоліту, вкриті сажею. Мародерство стало головним соціальним інститутом. Це перші по-справжньому рішучі реформи з часів хрещення Русі.

Я шкандибав палаючими алеями наче відлупцьована собака. Але я був радий, бо все зробив правильно. Я чесний із собою. Не прогнувся під удари долі. Якби мені не надіслали того першого листа про оголошення полювання на мене, всього цього не сталося б. Я просто дав здачі, як умів - професіонально.

В руці гойдалась каністра із ще двадцятьма літрами мого пекучого коктейлю. Я не всю солярку витратив на трансформатори, частину залишив для ворогів. Автоматизація горя - це круто, але іноді краще роздавати його особисто, приймаючи вороже обурення нутром серця.

Раптово мене оточили ще вісім автозаків зі спецназом. Це виглядало не як боротьба, а як передсмертні конвульсії бюрократів. Вони нічого мені не зроблять. Вони не зможуть перемогти правду.

До мене знову вийшла Марія Костренко. Що ж, видно їй вдалось вижити. Трохи обгоріла, як курча KFC, але все ще виглядала злою та рішучою. Для неї в мене якраз є пару літрів палива. Треба не забути потім присипати її паніровкою.

- Скільки ще це буде продовжуватись? Ти проклятий псих! - гримнула Марія.

- Видайте мені Мадам Катастрофу та Франка Бен-Гура і я заспокоюсь.

- Ти хоч розумієш, що ти мелеш, увальню?! Ти зовсім втратив зв'язок із реальністю!

Я саркастично засміявся. Ці люди давно потонули в ілюзіях з головою, але чомусь звинувачують саме мене. За що я люблю життя, так це за таку влучну тонку іронію. Але я готовий був з ними посперечатись. Знаю, з логікою у них туго, але докази я з собою ношу.

Рука пролізла в задню кишеню штанів, тобто того, що від них залишилось. Я витяг один із тих листів. На ньому було написано:"Твій спротив марний. Ми все-одно тебе вполюємо". Я носив його, як нагадування про свою місію, але зараз спокійно показав цій пихатій бабі, щоб нарешті поставити її на місце.

- Що на це скажеш, тупа курко? - усміхнувся я.

Її очі стали круглими як диски роторного екскаватора.

- Це ж твій почерк, ідіот! У нас він є в базі даних!

Я помотав головою.

- Це маячня. Досить мене обманювати. Я ж не п'ятирічна дитина, я не поведусь на такі примітивні маніпуляції.

- Ти це все сам написав, придурок! - злісно верещала вона.

За суворими металевими спинами автозаків з'явились два знайомих силуети. Щось підказувало мені, що в цій випадковій партії мені хочуть поставити мат. Дві тури рухались вздовж поля, клітинка за клітинкою, до мене, оточуючи з двох боків. Це майже шах.

Я придивився. Поруч із ферзем-Марією встали ці дві тури: Мадам Катастрофа та Франко Бен-Гур. Це мій шанс позбавитись від них, але... руки чомусь не рухалась. Дивно було те, що мої вороги не злились, дивлячись на мене. В їхніх очах простирався безкрайній смуток. Звідки він узявся?

- Павло... - зітхнув Франко, - ми вже казали тобі. Досить цих руйнувань. В них немає сенсу. Ти вбиваєш людей та руйнуєш місто через вигадані причини.

- Це не так, друже. Я все знаю. Це зовсім не так, - казав я.

- Павло... - зітхнула Мадам Катастрофа, - ти завжди намагався контролювати те, що не потрібно. Все наше життя разом ти витрачав купу сил та часу на безглузді дії, на якусь вигадано боротьбу, яка мала тебе заспокоїти. Ти такий впертий, що не бачиш, що все могло бути інакше. Ти міг просто спокійно жити.

Моя дружина дістала смартфон. На екрані вже було приготовлено відео з камер спостереження. Це був бережливий вдумливий монтаж, де кадри були чіткими, зрозумілими, з дуже тонко підібраними таймінгами. На них я писав листи біля кущів, в яких їх знаходив, писав біля вікон та дверей, від яких їх віддирав, залишав під подушками та килимками, де потім сам ним дивувався.

Я чомусь не пам'ятав цього, але зараз зрозумів, що все це правда. Можливо... я просто не хотів цього пам'ятати. Мої плечі опустились. Я не хотів нічого відповідати.

- Навіщо все це? - спитав тихо Франко.

Мої очі заплющились, а губи відповіли правду:

- Не знаю. Може я просто щось переплутав.

Марія поклала руку мені на розчароване плече. Вона також втратила злість. Навіть саме місто почало гаснути. Вогонь вже не гримів з усіх боків, а лише тихо тріщав, як старий дід після прийому барбовалу.

- Поїхали у в'язницю, - по-доброму сказала Марія. - Там ми постелемо тобі м'яку шконку, начистимо парашу. Все буде, як треба. Досить все псувати.

Ні. Такий результат мого шляху мене не влаштовував. Сильно дорого було заплачено за весь цей шлях. Я зганьбився самообманом і тепер стою на попелищі своїх помилок. Я не зла людина, але дозволяю собі багато, коли дратуюсь.

Весь цей шлях справді був безглуздим. Я полював сам на себе і через це постраждали тисячі людей. Не те, щоб я був дуже емпатичним, або сердобольним, але завжди прикро приймати те, що ти облажався. Ще й так епічно.

Ці люди хочуть мене пожаліти. Я міг би це поважати, але не буду. Оголосивши полювання сам на себе... я не залишаю собі іншого вибору, окрім як завершити його. Хай це буде той самий єдиний момент, де я проявлю останню чесність. Перед собою та перед світом.

Навколо мене зла проклята реальність, і я приклав максимум зусиль, щоб зробити її ще чорнішою та ще проклятішою. Прийшов час зупинити це.

Я підняв каністру над головою та облив себе соляркою. Пальто промокло як повалена в Дніпро верба. Витягши сірники "Хортиця", я підніс полум'я до обличчя. Поглянув в його світло-жовті очі. Вони кликали мене до себе. І я пішов.

Вогонь прийняв мене в свої чоловічі обійми. Вони були міцнішими і чоловічішими, ніж у мого батька. Цей вогонь був єдиним, хто мене розумів у цю мить, тому я залишусь із ним назавжди.

Моє життя - це мотлох. А від мотлоху потрібно позбавлятись. Полум'я зробило свою справу. Купка попелу залишилась на побитому комунальниками асфальті. Далі хай живуть без мене. Пробачать, чи ні - не важливо. Головне, що я за все заплатив і залишився без боргів.