Скарби Блакитного острова

Чи замислювались ви, щоб робили, якби знайшли пещеру, переповнену таємницями або острів, на якому всі думки стають реальними? Ні? Я також, а от Сашко наш любить фантазувати, уявити себе капітаном корабля чи навіть злим піратом. Кожен вечір наш герой сидить і споглядає на зорі з вікна власної кімнати та уявляє, що він на космічному кораблі летить між зорями та навіть рукою може їх дістати.

От і зараз наш Сашко на звичному для нього місці, але раптом його фантазію хтось перериває:

— Машо, Машо, дивись, що я знайшов!

А це був маленький братик нашого головного героя, який постійно випадкового неправильно називає його ім'я, а, можливо, зовсім невипадково...

— Охх, малий, ну скільки разів казати: я Сашко, а не Маша. Я ж хлопчик, а Маша — це жіноче ім'я — в 100 раз пояснив наш герой, ледве стримуючи себе.

— Ой, ой, ну добре. – "Ага, зараз"- насправді подумав він – Дивись, що я знайшов – показав він стару на вигляд книгу. - Вона лежала в кімнаті дідуся.

— Ой, та навіщо ти її приніс. Ще й до мене. Тепер обоє отримаємо. – Сашко почав виривати з рук книгу.

— Віддай, я її знайшов.

— Ти її взяв без дозволу!

— Ну і що!!!

— А те, що потрібно питати, а потім робити.

В суперечці хлопці і не помітили, як щось покотилося, доки малий Денис не наступив на це.

— Ой, а що це таке? – крикнув він.

У руці він тримав невеличкий камінець у вигляді краплі води.

— А-ну дай я подивлюся - вигукнув старший і швидко забрав з рук брата знахідку - Ось тут написано "Загадай місце і..."

— А що далі? – здивовано запитав меншенький.

— Хм, не знаю. Можливо кинути її на підлогу?

— Давай я спробую? – закричав братик.

— Ну добре, спробуй ти.

Дениско взяв цей камінець і почав терти приговорючи, що хоче опинитися в період динозаврів, але так нічого не сталося.

— Тепер моя черга - сказав Сашко та загадав але своє: «Хочу опинитися на кораблі». Тільки хотів також почати терти камінець, як на нього кинулася з радості їхня

собачка Жужа, і камінець впав на підлогу. Разом з ним і діти, тільки опинитися не посеред кімнати, а посеред безмежного океану на справжньому кораблі.

Хлопчики здивувалися та від подиву почали терти руками очі, думаючи, що це все їм наснилося, але почувши крики моряків «Курс на південь!», зрозуміли, що це їм не наснилося.

— Мені здається, що нам потрібно ховатися — шепнув Сашко братові — Хто його зна, як вони відреагують.

— Та, я також так думаю — погодився меншенький — ось бочка, поповзли туди.

Хлопці навшпиньки почали повзти в сторону великої пустої перевернутої бочки, поки не зіткнулися об щось або об когось.

— Денис, ти можеш швидше повзти, доки нас не помітили! — стривожено шепнув Сашко, озирнувшись по сторонам. Всі моряки були зайняті, метушилися, але страх все одно був більшим.

— Хлопці, вас вже помітили — підмітив великий дядько, склавши руки на пояс — Ну що ж, тепер ходімо зі мною та розкажете як ви тут опинилися.

Чоловік допоміг піднятися хлопцям та повів у свою каюту. Вона була маленька, але дуже затишна. На стінах висіли дитячі малюнки, на столі лежала карта з компасом, поряд розташувався глобус. Знявши свій капелюх, він запросив хлопців сісти і сам сів навпроти них.

— Ну що ж розповідайте, я слухаю. Хто ви, звідки ви та як тут опинилися.

Наші хлопці почали свою розповідь, починаючи з того, як хто і коли почав ходити. Капітан корабля (так припустили хлопці) під час розповіді хмурив брови, усміхався у всі свої зуби. Розповідь про те, як вони тут опинилися дуже його здивувала. Подумавши, що за нісенітниця він продовжив:

—Ну добре, коли захочете розповісти правдиву історію тоді і буде, а зараз залишайтеся на кораблі. Ми прямуємо до Блакитного острова. Чули про нього?

— Ні — розпитали головами брати. — А що це за острів такий? — запитав Сашко

— Цей острів не просто так називають, бо потрапивши на нього ви бачите лише цей колір, навіть сонце виблискує блакитним кольором.

— Невже таке може бути — викрикнув з несподіванки старший з братів.

— Він ще говорить, що наша історія – це нісенітниця — з роздратуванням прошипів Денис, поки не почув поштовх від свого брата, який ще й подивився таким поглядом мовляв «Мовчи».

Капітан Джеремі (так його звали) нічого не сказав, мовчки вийшов на палубу і крикнув: «Матроси, увагу» — і рукою «покликав» хлопців.

— Ось ці хлопчаки будуть подорожувати разом з нами. Ознайоміть їх з нашими правилами, з їхніми новими обов'язками. Якщо пройдете випробування, то будете новими матросами - вже звернувшись до хлопців, повідомим капітан Джеремі.

Пройшов певний час, скільки точно наші герої не знають, але в цей період вони потоваришували з іншими моряками, навчилися зав'язувати вузли, навіть пробували стояти за штурвалом. Кожен день їх був як минулий. Рутини захватила їх та їм ставало нудно. Вони не могли дочекатися доки нарешті корабель допливе до Блакитного острова.

Ранок звичайного дня. Хлопцям дали завдання прибрати на палубі корабля.

— Сашко, щось блакитне здалеку, тобі не здається так?

—Ну ми ж в океані, тому нічого дивного немає.

—Та ні - ніяк не міг заспокоїтися менший брат. — Щось наче схоже на острів. Невже ми доплили?! — вигукнув меншенький і почав бігати вже по помитій підлозі.

— Ну я ж тільки помив — возмутився Сашко — Та й не вигадуй. Застрягли ми тут з тобою на вічно.

— Хлопчаки, готові до пригод? — звідки не візьми зв'явився капітан Джеремі, з яким хлопці подружилися.

— Невже ми дібралися Блакитного острова — не вірячи своїм вухам, запитав Сашко.

— Так, тож будьте на поготові. Скоро будемо швартувати корабель — на останок сказав капітан і побіг спостерігати за цим процесом.

— Урааааа — знову викрикнув Денис і вони разом з Малюком почали танцювати, але й забули що помита підлога.

«Опустити вітрила» – почули вони.

Виглянули і побачили той самим Блакитний острів. Відчуття наче вони опинилися взагалі в іншому світі, хоча можливо так і було. Пальми, пісок, будь-яка тваринка - все, що є - блакитного навіть синього кольору.

— Хлопці, далеко від мене не відходьте. На цьому острові живе чи-то людина, чи-то тварина, яка каліче та навіть їсть людей — повідомим їм капітан, взявши Дениса за руку - Будь ласка, слухай Сашка, добре? - звернувся він до нього.

— Обіцяти я не буду - насупившись відповім він, але побачивши взгляд капітана, швидко змінив свою думку. - Але добре, я постараюся.

— Ну то добре — сказав капітан.

— Капітан Джеремі, ми вже спустили драбину. - повідомив матрос.

— Так, я спускаюся. - крикнув у відповідь капітан.- Ви мене почули - звернувся він до хлопців.

Спустившись, брати злякалися. Справді, все було блакитне, навіть їхня шкіра виблискувала цим кольором. Капітан разом з командою роздивлялися карту, вирішувавши куди йти, щоб знайти те, для чого вони тут. Що це було саме хлопці навіть не здогадувалися, бо капітан Джеремі не говорив, навіть не згадував про це.

В той час, Сашко роздивлявся цей чудо-острів і помітив, що меншенького поруч з ним немає. Злякавшись, він хотів звернутися до капітана, але згадав його настанови, вирішив шукати сам. Він побіг в тропічний синій ліс: «Денис, Денис, ти де дійвся!!!!». Раптом, ззаду він почув шелест. Серце ледь не зупинилося від страху. Хлопець почав бігти чимдуж, перечеплявся через сині ліани, було відчуття ніби пташки сміялися з нього. Сльози так і бігли по його щокам. Стомившись, він присів на камінь, знову почав шукати свого брата:«ДЕНИС, ДЕНИСКО...», істерика наздоганяла його. Обезсиливши, він брудний, з ранами на ногах заснув. Проснувся від поштовху, відкривши очі побачив якийсь силует.

— Нііі, не їж мене. Я ще хочу жити, мені потрібно знайти свого брата!!! — побачав кричати він та «бити» в повітря.

— Та заспокойся ти. Ніхто не буде тебе їсти, думаєш, що кістки смачні? Ффф — промовив дівочий голос. Стоп «дівочий?» - подумав Сашко.

— А ти хто? — запитав перелякано Сашко.

— Взагалі-то я повинна запитувати хто ти, бо я корінна жителька цього острова. Як ти тут опинився?

— Я приплив разом з експедицією капітана Джеремі. Вони щось тут шукають, я не знаю що. — пробурмотів хлопець.

— Джеремі? Він знову сюди приплив. Ну я покажу і йому, і його товаришам — зі злості дівчинка фиркнула і зібралася бігти, але Сашко встиг зупинити її, і лише тоді звернув увагу на неї. Її шкіра не була блакитного кольору, а висвітлювала золотим, як і волосся. Ростом була маленька, на вигляд років скільки, скільки і йому - 12, але щось було в неї таке, що відрізняло від звичайних людей. Щось що манило, але і відштовхувало.

— Ти не бачила хлопчика? Хлопчик років 8, невеликого росту з каштановим волоссям.

— Бачила — сказала незнайомка і віддьорнула свою руку — А хто він тобі, що ти питаєш?

— Він мій брат, а де саме ти бачила, можливо, я зможу його знайти. — з надією в очах та ще не засохлими слізьми запитав хлопець.

— Ні, так просто я не покажу. Пропоную угоду. — злісними очима промовила золотоволоска (так в думці прозвав їх хлопець).

— Угоду? Що це ще за угода? Я хочу знати, що з моїм братом все добре — підірвавшись з каменя, на якому сидів, хлопець почав злісно жестикувати.

— Він в порядку, не переживай. Я його відвела до печери, в якій живу. Йому нічого не загрожує, а от щоб його знайти тобі потрібно допомогти мені зупинити капітана.

— Що він таке хоче зробити, що ти збираєшся його зупинити? — поцікавився хлопець, бо він взагалі не розумів, що такий чоловік як капітан Джеремі хоче поганого зробити? Він став для них з братом справжнім наставником.

Ось на цьому моменті хлопець згадав дещо важливе, він сумував за сім'єю, але не хотів і думати про це, але насправді думки його линули до рідної домівки: де мати у вихідний день пече улюблене їхнє гарбузове печиво, де батько просить хлопців допомогти з ремонтом машини, щось елементарне навіть; де дідусь кожен вечір давав їм книжки і кожен по абзацу читав. Сашко сховав очі, щоб знову не «блиснули» сльози.

— Я тобі все розповім, але згодом, нам треба встигнути, бажано до світанку. — відповіла дівчина, яка побачила,що у хлопця змінився настрій, але вирішила, що її це не повинно турбувати. Їй потрібна від нього лише допомога, як і йому від неї.

Хлопець мовчи згодився на це і вони попрямували ще далі, в гущавину лісу, де не видно було нічого, крім «золотого» волосся дівчини.

— Так, а як тебе хоч звати? — відгукнувся хлопець, бо набридло його йти в тиші.

— Сильвія, що в перекладі означає «ліс». З кожним роком розумію, що хтось мене назвав так не просто, а і справді я охороняю цей ліс, його жителів. — перебираючи пальці, відповіла Сильвія, і своїми зеленими очима сумно подивилася на Сашка (звичайно, в темряві цього важко було помітити, але саме про зелені очі подумав відразу наш герой) — А тебе як звати, і твого братика? Він такий кумедний.

— Мене звати Сашко, а брата - Денис. Так, за це я його і люблю, звичайно він виводить постійно, але це неважливо. Сподіваюся, що з ним все добре.

— З ним усе добре, — спокійно мовила Сильвія, ніби намагаючись погасити бурю, що вирувала всередині хлопця. — Він зараз спить у печері. Тут безпечно. А тепер слухай уважно, це важливіше за все.

Вона повела Сашка трохи вбік і зупинилася біля великого блакитного дерева. Його стовбур був широкий і шорсткий, але водночас здавався живим — наче під корою текло світло. Воно ледь-ледь пульсувало, мов повільне серцебиття. Сильвія поклала долоню на кору, і в цю ж мить дерево тихо завібрувало, а листя над головами ледь чутно зашепотіло.

— Блакитний острів живий, — почала вона тихо, майже пошепки, ніби боялася, що сам ліс підслухає кожне слово. — Він відчуває думки тих, хто на нього ступає. Бачить страхи, бажання, наміри. І відповідає на них. Той, хто приходить сюди з чистим серцем, знайде прихисток. А той, хто прийде з жадобою… — вона на мить замовкла. — Забере силу острова й погубить його.

Сашко відчув, як у нього пересохло в роті.

— А капітан Джеремі… — продовжила Сильвія, прибравши руку від дерева, — він шукає Серце острова.

— Серце? — перепитав Сашко. — Тобто… воно справді існує?

— Так. Блакитний кристал. — голос дівчини затремтів. — Саме він дає життя всьому тут: лісу, воді, тваринам… навіть мені. Колись Джеремі вже був на острові. Давно. Тоді він теж вірив, що робить правильне. Хотів узяти силу, щоб змінити світ. Але острів не прийняв його.

Сильвія опустила очі.

— Він вижив лише тому, що вагався в останню мить. А тепер він повернувся. І цього разу в нього є карта.

Сашко раптом згадав ту саму карту в каюті капітана. Таку потертую, з дивними позначками. Згадав компас, стрілка якого тремтіла, мов жива. І те, як капітан годинами вивчав її, навіть не помічаючи нікого довкола.

— Але ж він… — Сашко зам’явся, шукаючи правильні слова. — Він не схожий на поганого. Він допомагав нам. Навчав. Захищав.

— І це найстрашніше, — відповіла Сильвія, піднімаючи на нього свій серйозний погляд. — Він сам не розуміє, що зробить лихо. А такі помилки — найважче зупинити.

Раптом десь далеко пролунав крик. Потім ще один. До них донеслися голоси моряків і глухий дзенькіт металу об каміння. Сашко напружився.

— Вони вже близько, — швидко сказала Сильвія. — Часу майже не залишилося. Нам потрібно поспішати.

Вона різко розвернулася й побігла між деревами. Сашко, не роздумуючи, кинувся за нею. Ліс ставав дедалі густішим, темнішим. Блакитне світло тепер лише зрідка пробивалося крізь гілля. Нарешті вони зупинилися біля високої скелі. В її підніжжі чорнів отвір — ніби паща.

Та щойно вони зайшли всередину, страх зник. Усередині було тепло, а стіни світлилися м’яким голубуватим сяйвом, немов печеру освітлювали не джерела світла, а сама порода.

— Денис! — вигукнув Сашко так голосно, як тільки зміг.

— САШКО! — почувся знайомий радісний голос.

Менший брат вискочив з-за каменя і кинувся до нього. Сашко впав перед ним на коліна і міцно притис до себе, не зважаючи на бруд і подряпини.

— Я злякався… — швидко заговорив Денис, але вже з усмішкою. — Але тут не страшно. Сильвія добра. Вона нагодувала мене й сказала, щоб я чекав тебе.

— Ну все, все, тепер ви разом, — тепліше сказала дівчина. — А це означає, що ще не все втрачено.

І раптом — земля здригнулася. Під ногами пройшла хвиля, зі стелі посипався дрібний блакитний пил. Світло на стінах заметалося.

— Вони знайшли Серце… — пошепки сказала Сильвія. — Ми запізнюємося.

Не гаючи ні секунди, вона повела хлопців глибше в печеру. Коридори звужувалися, повітря ставало важчим, але попереду палало сильне світло. Вони вибігли до великої зали. У самому центрі, не торкаючись землі, парив великий блакитний кристал. Він пульсував, мов живий, і кожен його спалах віддавався болем у грудях.

Перед ним стояв капітан Джеремі.

— Зупиніться! — крикнув Сашко, ледве переводячи подих.

Капітан повільно обернувся. В його очах не було злості — лише втома й сумнів.

— Я просто хочу, щоб світ став кращим, — тихо сказав він. — Хіба це погано? Ця сила може зупинити війни, врятувати людей.

— Але ціна надто висока, — твердо відповіла Сильвія. — Острів загине. А з ним — усе, що він тримає.

У цей момент Денис тремтячою рукою дістав з кишені камінець-краплю. Він ледь світився.

— А якщо… — несміливо почав він, озирнувшись на Сашка. — Якщо він справді виконує бажання?

Сашко зрозумів усе без слів. Він накрив руку брата своєю.

— Ми хочемо, щоб Блакитний острів залишився таким, як є, — прошепотів він. — І щоб усі повернулися додому.

Камінець спалахнув яскраво. Світло наповнило всю печеру. Кристал уповільнив своє пульсування, а земля під ногами заспокоїлася…

Світло ставало дедалі яскравішим, але не різким — воно огортало, заспокоювало, ніби хтось невидимий обережно закривав рану. Сашко відчув, як напруга повільно відступає, а серцебиття вирівнюється.

Капітан Джеремі зробив крок назад. Потім ще один. Його рука, яка тягнулася до кристала, опустилася.

— Дивно… — прошепотів він. — Коли я торкався карти, вона вела мене вперед. А зараз… — він поклав долоню на груди. — Наче щось шепоче: «Досить».

Сильвія підійшла ближче. Вперше в її погляді не було злості.

— Це острів говорить з тобою, — сказала вона. — Він не виганяє. Він прощає. Але тільки один раз.

Капітан повільно зняв свій капелюх і притис його до грудей.

— Я був сліпий, — тихо мовив він. — Хотів врятувати світ, а ледь не знищив ще один.

Кристал спалахнув востаннє — м’яко, мов подих. Після цього він почав повільно опускатися й торкнувся кам’яного постаменту. Печера стихла. Навіть повітря перестало тремтіти.

— Час, — промовила Сильвія, дивлячись на хлопців. — Для вас цей острів уже зробив більше, ніж дозволено.

Сашко відчув, як у грудях щось стислося.

— А ти? — запитав він тихо. — Ти залишишся тут сама?

Сильвія ледь усміхнулася.

— Я ніколи не сама. Я — частина острова. А він — частина мене.

Денис обережно підійшов до неї й простягнув камінець-краплю.

— А він? — запитав він наївно.

Дівчина накрила його маленьку долоньку своєю.

— Він уже зробив своє. І зробив це правильно.

Камінець розчинився, немов крапля води, не залишивши по собі нічого, окрім тепла.

Світ навколо почав розпливатися. Печера ставала прозорою, сині кольори змішувалися зі світлом.

— Не забувайте фантазувати, — долинув голос Сильвії. — І пам’ятати.

Сашко прокинувся різко, ніби виплив із глибини. Надворі було тихо. За вікном тремтіли зорі. Він лежав у своєму ліжку, вкритий ковдрою. Біля ніг згорнулася Жужа, ледве сіпаючи хвостом уві сні.

— Саш… — тихо долинуло з сусіднього ліжка. — Ти теж це бачив?

Сашко не відповів одразу. Він підніс долоню до світла нічника. На шкірі ледь помітно виблискувала тонка блакитна смужка — як відбиток пера.

— Так, — нарешті сказав він. — І це був не сон.

За стіною пролунав знайомий звук — хтось на кухні ставив деко в духовку.

— Печиво! — радісно прошепотів Денис.

Сашко усміхнувся. Дім був тут. Справжній. Теплий. Але тепер він знав: десь там, серед океану, існує острів, що чує думки. І поки хтось мріє щиро — Блакитний острів житиме.

І, можливо, колись він знову покличе.