Квиток у Різдвяне диво

Коли за мною повертаються сьогоднішні знайомі, я, наче в різдвяному фільмі, стою біля плоту вся в червоному одязі.

Тарас позіхає і здається трохи незадоволеним тим, що доводиться катати незнайому дівчину туди-сюди, але він старається як може не подавати виду.

Олеся ж, навпаки, — вся сяє.

Я швидко пояснюю ситуацію, що склалася. Від усвідомлення недолугості низки сьогоднішніх подій щоки червоніють. Прошу їх просто підвезти мене до міста, а там вже знайду де зарядити телефон і зняти номер.

— Заїдемо спочатку до нас, — вона повертається корпусом до мене з переднього сидіння, — Вип’ємо чаю. Зарядиш свій гаджет. А там розберемось.

— Мені так незручно, — щиро кажу я, — Відволікаю вас від ваших власних справ.

— Все в порядку, — каже Олеся, — Ми не далеко від центру живемо. Звідти буде зручно всюди добиратись.

Ми їдемо з пів години і за цей час встигає посіріти. На вулиці значно світліше, але огляд від того не надто покращується. Все ще сипле сніг і майорять двірники по склу.

Завертаємо до сучасного житлового комплексу, проїжджаємо під шлагбаумом і опиняємось на закритій території. Тарас паркує автівку на парковці біля під’їзду і ми піднімаємось ліфтом на сьомий поверх. В під’їзді пахне новою фарбою і мандаринами. Валізи гудуть по сходовій клітці, Тарас відмикає двері і ми опиняємось в просторому коридорі.

— Роздягайтесь, — Олеся першою знімає свій одяг і показує мені, куди повішати мій, — І всі на кухню, будемо пити чай.

Я знімаю з плечей куртку, шапку засовую в рукав і вішаю на гачок. Зверху накриваю одяг своїм шарфом. Проводжу по ньому рукою, легко торкаючись пальцями, і заходжу в кухню слідом за Олесею.

— Мені так незручно, — починаю знову вибачатися.

— Ой, облиш, — махає рукою Олеся і подає мені зарядний пристрій для телефона, — Не можна кидати людину у скруті на Різдво.

Я підключаю зарядку до телефона, поки Олеся ставить чайник на плиту.

— Більше ніколи не робитиму сюрпризів, — кажу, — А то он такий вийшов сюрприз для усіх, і для мене також.

— Це ж треба таке вигадати, — сплескує в долоні Олеся, — Одночасно вирішили зробити сюрприз одне одному.

— А ви до батьків на Різдво не ходите? — питаю.

Чайник закипає і тоненьких свист проноситься квартирою. Олеся вимикає вогонь і розливає окріп по чашках.

— Мої далеко, — каже Олеся, — А до Тарасової мами підемо в обід. Вона теж тут недалеко живе. Тільки брата його дочекаємось. Він скоро має бути.

— Угу, — мугикаю і сьорбаю гарячий чай.

Дверний дзвоник лунає несподівано голосно. Підскакую на місці, ледь чай не розхлюпую на себе.

— О, а ось і він, — Олеся дивиться на годинник, — Якраз вчасно.

Тарас йде відчиняти двері, а Олеся дістає ще одну чашку, щоб заварити чаю. Коридору з кухні не видно, тільки чути приглушені голоси.

— Стривай, — лунає голосом, який я впізнаю і через рік, — Чий це шарф?

Серце заходиться в дикій метушні, б’ється невпопад, кров пульсує у вухах.

Андрій.

Ніби приклеююся до стільця, на якому сиджу. Кілька секунд лунає гучна тиша, від якої закладає у вухах.

— Який шарф? — питає Тарас.

— Ось цей, що поруч з твоїм висить, — говорить Андрієвим голосом чоловік, якого я не бачу.

— Так це дівчини однієї, — Тарас весело відповідає, — Ми її з вокзалу підвозили. Зараз чай п’є у нас на кухні.

Андрій за мить з’являється в проймі дверей. Розчервонілий, у верхньому одязі, з шарфом намотаним навколо шиї.

З таким самим шарфом, який подарував мені.

Стоїть, дивиться невідривно на мене, а тоді його губи розтягуються в усмішці.

— Я ж казав, що це доля, — підходить і бере мене за руку, — А значить, інакше і бути не могло.

Я не розумію, як реагувати. Радіти мені чи ображатися. Він не прийшов на перон, як обіцяв. Але з’явився так неочікувано і дивно. Я усміхаюся йому у відповідь. Олеся з Тарасом переглядаються між собою, намагаються второпати, що відбувається.

— Мушу спитати, — знову хапаюся за чашку з чаєм, ніби намагаюся втопити в ньому своє хвилювання, — Чому ти не прийшов на перон?

— А ти чекала? — він щиро дивується.

— Не те, щоб… — знизую плечима, — Але так, прийшла за дві години до потяга.

Андрій вже збирається відповісти, але Тарас його випереджає.

— Так Андрій же у нас лікар швидкої допомоги, — відповідає замість нього. — А на Різдво ніхто не хоче мінятися змінами. А ви що знайомі?

— Так, — Андрій усміхається, бере стілець і ставить біля мого. Сідає, обережно пригортає мене до себе. Я не чиню опору, тому він смілішає. — Я коли шарф побачив ледь не очманів. Це ж мама зв’язала нам з Тарасом однакові. От свій я тобі на минуле Різдво подарував.

— Ти ж наче казала, що на день народження, — Олеся дивиться на мене і хитро усміхається.

— Так, — сміюся, — У мене ще й день народження сьогодні.

— Нічого собі. Ото пощастило, — каже Андрій, — Вітаю.

Я червонію, коли Андрій мене міцніше пригортає і м’яко цілує у волосся. Але все виходить так невимушено, наче ми сто років знайомі і зустрілися за чашкою чаю погомоніти про життя.

— А де ти взяв такий же самий шарф? — хитро примружуюся, щось не клеїться в цій історії з шарфами, — Ти ж мені свій подарував?

Андрій усміхається і підморгує.

— То мені мама нового зв’язала. Лікар сказав, їй треба руку розробляти після інсульту, то вона й взялася за плетіння. І шарф мені зв’язала, і шкарпетки вже у всіх нові. І у рідних, і у сусідів. Вона і тобі подарує, ось побачиш. Як тільки зайдемо…

Сміюся, Тарас з Олесею підхоплюють і кухня враз наповнюється теплим сміхом. Мами такі мами…

Потім сидимо, п’ємо чай і обговорюємо ситуацію, яка склалася у нас із випадковою зустріччю, з від’їздом моїх батьків і з моїм наміром зробити сюрприз.

— Бачиш, Сніжано, — каже Андрій, — Це тобі справжнє диво. Справжнісіньке.

— Та де, — відмахуюся, — Це просто випадковість.

— Ага, випадковість, — не погоджується Андрій, — Тисяча випадковостей. І всі вони звели нас разом. Що ж це, як не диво?

— Може й так… — кажу і замріяно усміхаюся.

Цього року я відвоювала у Ісуса кілька годин уваги для себе. І мені тепер трохи соромно, бо я маю любов і увагу кожного дня, а він тільки в цей день. А може це був його подарунок на мій день народження? Справжнє Різдвяне диво!