Квиток у Різдвяне диво

Ми з Ісусом народилися в один день. Тільки з різницею майже в дві тисячі років. Але його день народження вважається важливішим, тому я свій нормально ніколи не святкувала. Коли була мала, гості приходили з торбинками, вітали всіх з Різдвом, лише попутно згадуючи мене.

— Христос ся рождає, — казали вони, — Славімо його! А, і тебе, мала, з днем народження.

Мені тоді здавалося, що я народилася у найменш вдалий день. У інших дівчаток на день народження основним атрибутом був торт і повітряні кульки, у мене — кутя і колядки. Я не заздрила Ісусу, але так хотілося трохи уваги і для себе. Побути центром уваги і любові. А відчувала себе в епіцентрі забуття, дрібною тінню великого свята.

А ще мене засмучувало, що подарунок на Різдво і день народження у мене був лише один. І я не знала напевне, то різдвяний подарунок чи на день народження. В такі моменти в моїй голові лунають слова з пісні Дзідзьо: «я тобі його дарую, тільки домовляємся, це тобі на Валентина і на 8 березня».

А коли виросла, взагалі розчарувалась у цьому святі. Я про свій день народження, раптом що. Ніхто, абсолютно ніхто не міг прийти на святкування мого дня, бо проводили Різдво з сім’єю і близькими. Мама запропонувала переносити його святкування на інший день. Але це зовсім не ті відчуття, тому така ініціатива швидко згасла.

Тож для мене мій день народження просто зник. Я ніколи про нього не нагадувала, нікого не запрошувала і не святкувала.

А Різдво відзначала, звісно ж, як заведено споконвіків. Доки не закінчила педагогічний інститут і не влаштувалась на роботу в столиці. З того часу я проводила цей день на роботі. У колег є сім’ї, клопоти, вечері і я завжди погоджувалась помінятися змінами. Мене ж ніхто не чекав вдома, батьки живуть у невеличкому селі на околиці Львова. А я — доросла і самостійна, самодостатня жінка, яка не спромоглася завести навіть кота. Мій потужний кар’єрний план застопорився на посаді касира в столичному супермаркеті.

І ось нарешті я наважилась знову зустріти цей день з єдиною родиною, яку маю. З батьками і сусідами, далекими і близькими родичами у мальовничому селі на околицях Львову. А ще, кажуть, що там випало чимало снігу. В столиці ж навпаки — слякота і бруд під ногами. І мжичка замість кудлатих сніжинок, що мали б кружляти у танці, як на пристойне Різдво.

— Ти точно не зможеш цього року вийти на роботу на Різдво? — Аліна вже втретє питає мене, отримавши два впевнених «ні» ще зранку.

Її татуйовані брови сходяться хаткою над переніссям і штучні вії миготять, заважаючи роздивитись колір її очей.

— Я десять років не святкувала Різдво з родиною, — відповідаю, втрачаючи впевненість в своїх словах. Колеги вже звикли, що я завжди погоджуюсь, але цього разу я вирішила зробити батькам сюрприз і нагрянути до них з несподіваним візитом, — А я ж єдина дитина в родині.

— Шкода, — відповідає Аліна так, що я й не зрозуміла, про що саме вона шкодує.

І хоч невпевнено та з певною часткою сумніву, але все ж зараз я стою перед входом до центрального залізничного вокзалу з великою валізою на коліщатках, в тоненькій куртці, вузьких джинсах і чобітках на підборах-шпильках.

Дивлюся на великий годинник на фасаді вокзалу — п’ятнадцять хвилин по сьомій. Ще маю повно часу до потяга і вирішую випити кави. Поправляю волосся, що вибивається з-під червоної шапки і йду до найближчого кавового кіоска. Стукаю у віконечко.

— Одне лате, будь ласка, — замовляю.

Поки з кіоска чути як гуде кавомашина, а з віконечка долинає аромат свіжозмелених зерен кави, я підіймаю лице догори і ловлю розпашілими щоками холодні сніжинки. Завтра Різдво і я їду додому. Вже уявляю, як стукотять колеса по замерзлих рельсах, а пічка у вагоні, розкочегарена провідницею, тихенько тушкує моє тіло. Чую в уяві питання «Постіль брати будете?», хоча давно вже таке не питають, бо тепер ця опція обирається при покупці квитка.

Мені виповнюється тридцять три. Завтра. На Різдво. Я маю великий досвід пересування потягами, і щоразу це приємна подорож у минуле. Є час згадати минуле під монотонний стукіт коліс, є атмосфера подумати про теперішнє, ковтаючи чай з граненої склянки в різьбленому підстаканнику, є бажання помріяти про майбутнє, розкушуючи кубик цукру-рафінаду з упаковки з написом «Укрзалізниця».

— З вас вісімдесят п’ять гривень. Оплата картою чи готівкою? — питає привітна продавчиня в червоному ковпаку-шапці, з-під якого стирчать ельфійські вушка.

— Картою, — відповідаю. Зазвичай я п’ю МакКофе за вісім гривень, але сьогодні переддень Різдва і я так створюю собі святкову атмосферу.

З віконечка вигулькує банківський термінал, я прикладаю картку, термінал видає довгий писк і я забираю свою каву.

Роблю ковток. М’який смак розповзається по піднебінню, як той поцілунок на пероні рік тому. Заплющую очі, провалюючись у спогади.