Статуя

На вулиці стоїть найзвичайнісінький день: трохи хмаринок на небі, сяє сонце, співають пташки. Свіжим тротуаром, що влада міста нещодавно поклала на усі основні вулиці, крокує пані похилого віку. Вона має сиве волосся до плечей, вдягнена у строгий костюм а в руках несе портфель. Це Аліса Маркова, вчителька української мови та літератури. Заняття у школі закінчилися пів години тому, що ж стосується перевірки робіт та заповнення журналів… Вона займеться цим вдома, аби ніхто не відволікав.

Вчителька вже передрікає, що її чекатиме за перевіркою завдань. Взагалі, діти часто жартують з неї, наче вона молиться на пана Авраменка та його підручники, та більш точного способу навчити мавп писати міська рада ще не вигадала. Усі ці пропущені коми у звертаннях, оті «шо» замість «що», «іі» на місці «її». Хоча, іноді учням вдається дивувати, як от тому хлопцеві, що у шостому класі не впорався з найпростішим словом, замість «привіт» написавши «привіїит».

З такими думками вона повертається до дому, звичним рухом повертає ключ і заходить до коридору. За старою звичкою, перевіряє вітальню, спальню, ванну та кабінет – нічого незвичного – і тільки тоді знімає взуття, вдягає рожеві котячі капці та йде на кухню.

Скількись часу – вона не рахує – пані порається біля плити, збираючи печиво у тарілку та чекаючи, поки чайник закипить. Вона все ще думає про завдання, хоч і пообіцяла собі, що перевірить їх пізніше, аж раптом у двері хтось дзвонить.

- Іду! – Кричить старенька, забуваючи і про чайник, і про плиту. Гості в її домі – то така рідкість.

На порозі стоїть ще одна панянка, хоч і молодша на рік, та цього ніколи не було помітно. Її волосся зібране у пучок і пофарбоване у русяві кольори, а від коміру сукні пахне трояндами.

- Ірино, от вже не чекала тебе побачити. – Каже Аліса, дозволяючи увійти.

- Я дзвонила тобі, ти не береш слухавки. Втім, - гостя цмакнула губами на знак невдоволення, - як завжди. Якби не прийшла, ще сто років не побачилися. То ми можемо посидіти трохи разом, чи ти надто заклопотана?

- Звісно, я ще маю час на подругу дитинства. – З кінцями забувши про зошити, мовила пані Маркова. – Проходь, проходь, вітальня прямо.

Поки господарка будинку біжить на кухню вимикати чайник, з гостьової чується тихий зойк – чи то жаху, чи то здивування. Підійшовши до подруги, старенька помічає, що та завмерла у арці, витріщаючись на…

- Що це за жахіття таке, воно виглядає наче надгробок!

На двохметрову статую, що стоїть посеред кімнати. Дивно, та за роки життя Аліса перестала її помічати. Статуя зображує молоду дівчину з доволі знайомими рисами, вдягнену у стародавню сукню, прикрашену меандром. Вона наче одна з тих богинь, що зійшли зі сторінок шкільних міфів: у простягнутій руці тримає книгу, в іншій, що занесена вгору, перо.

- Ти анічогісінько не тямиш у мистецтві, Ірино. – Ставши між нею та статуєю каже подруга, - Заможні люди часто прикрашають свої помешкання картинами та скульптурами, тож нема чого тут дивуватися.

- Так… - Трохи відійшовши від шоку, відповідає гостя, - але ж ті гіпосві, або мармурові. Оця от зроблена з граніту, над ними трунарі працюють.

- Справді, я зробила замовлення у майстерні біля кладовища, так дешевше.

- Позбудься її! – Не вгаває подруга. – Вона страхітлива та зовсім не вписується у вітальню.

- То ти прийшла, щоб обсудити зі мною інтер’єр мого дому? – Цей суворий тон поставив на місце не одного знахабнілого учня. Ірина знає добре, як ніхто: коли вона так говорить, то вже точно стоїть на своєму. Вперта, стара кобилиця! Тож літня жінка відступається, всівшись на канапу, намагаючись дивитися деінде.

- Ні… Пробач.

Схвально кивнувши, Аліса сідає поряд із нею. Кілька секунд жіночки мовчать, не знаючи, як почати розмову. Та приязна атмосфера, що була при зустрічі, зіпсувалася. Почуваючи себе через це винною, господарка будинку говорить:

- То розкажи, як у тебе справи?

- Мій магазин одягу працює. – Вже спокійно, розгубивши з голосу увесь той жах, ( бо вона зараз не дивиться на скульптуру) відповідає Ірина. – Не можу сказати, що він приносить надвеликі статки, але на забаганки вистачає. Втім, я ніколи не мріяла ні про що особливе, тож мені цього цілком досить. А що там у тебе?

Останні слова прозвучали наче знущання. Так, дійсно, є люди, межі яких – квартира у місті, кіт та нова серія серіалу по вихідних, проте Аліса не належить до таких людей. Саме вона змалечку мріяла про усю ту велич, ні, знала, що народжена для неї. Але, як вже можна було здогадатися, трьохповерхового маєтку на старість собі не нажила.

- Непогано, непогано. Ось нещодавно написала «Садові полоханки», то їх навіть надрукували. Я отримала свій гонорар і ще не встигла його витратити.

- «Садові полоханки» - новий роман? Не знала, що ти ще пишеш.

Занадто гучно сказано. Ніякий не роман, а звичайна стаття у журналі «Садівник», за яку їй заплатили триста гривень. Що це за мізерний гонорар? Та вона репетиторством за тиждень заробляє більше. Проте, подрузі про це знати не обов’язково.

- Може колись надішлю тобі примірник. – Буркотить Аліса, відводячи погляд на статую. Ті очі повні розчарування та невдоволення.

- Бачу, ти не хочеш про це говорити… Ну, у мене до тебе інша пропозиція. Як що до того, аби узяти відпустку та гайнути до Єгипту влітку? Тільки ми удвох, як у ті часи, коли підлітками тікали купатися на річку.

- Так, так. – Киває старенька, усмішечка торкається кутику її губ. – Друг твоєї матері постійно доповідав їй, куди ми змоталися, тож вдома нас завжди чекали зі скандалом.

- Та цього разу усе буде інакше. Отель, пляж, коктейлі, сонце, одним словом – відпочинок. Чом би нам не провести його разом, тим паче, якщо ти знову маєш роялті?

- Це чудова ідея, справді. Я не бачу нічого окрім підручників та тих недолугих мавп роками, тож, може відпочинок піде на користь.

Вони продовжують розмову, згадуючи старі добрі часи. Як водили своїх ляльок на зіркові бали, тікали зі школи, жалілися одна одній на університети… Якщо чесно, свій Аліса завжди недолюблювала. Вона пішла туди, хоча хотіла стати письменницею, бо письменство – це не робота, а філологія здавалася чимось ближчим до такої науки. Той клятий диплом мав пролежати на полиці і ніколи її не покидати але… Вона вже біля тридцяти років працює вчителькою і іншого хліба немає, тож за таке, можливо, варто навіть подякувати.

Подруги прощаються ввечері, Ірина бере з неї слово, що на наступний дзвінок панянка таки відповість. Випроводивши її за двері вчителька розуміє, що сьогоднішній настрій на роботу випарувався з кінцями, а тому вирішує ще посидіти у вітальні, почитуючи одну з книжок.

У цій кімнаті є декілька полиць, але одну з них вона одразу минає: усі ті книги, що там з’юрмилися, її власні. Видавництва надсилали примірники. Попри це Аліса ненавидить свої дітища, так само як і дітей в цілому, на це є дві причини.

По-перше, усі ці книги вже зачитані до ригачки. Вона читала кожен розділ, як тільки закінчувала його писати, потім книгу у цілому, корегувала її за бажанням видавництва і знову перечитувала, аби нічого не згубити, а тоді дочитувала за редакторами, які – вона знала точно – мали б щось прогавити або виправити так, що у неї очі на лоба полізуть. На десятий, а то й двадцятий раз більш-менш пристойні сюжети набридали. Хотілося витягти їх з голови, як фокусник часом витягає хустки з вух, проте треба було сідати за чергове редагування.

По-друге, їй не подобалися самі книги, взагалі, жінка мріяла писати фентезі, але не склалося. Якщо ти – маловідомий автор, то тобі дорога на літературні конкурси. А що тоді було у моді? Любовні романи – нескінченні та однотипні твори про босів, що трахають своїх секретарок, які роблять вигляд, що от-от звільняться. Книги Аліси були саме такого пошибу.

Тож старенька перейшла до другої полиці. Там вона тримала ті твори, які по-справжньому їй подобалися, хоч і були написані іншими авторами. Цього разу вибір пав на «Привида Опери» - теж свого роду ромфант, але хоча б написаний пристойно.

Заваривши собі чаю, Аліса сіла на канапу і почала читати. Строки повільно пропливали перед очима, змальовуючи величну Паризьку Оперу, проте зі сторінок сочилося і дещо інше, те, чого автор туди не вкладав, але воно там закарбувалося.

Ось чується гуркіт коліс автобусу, незручне маленьке сидіння, безкінечні однотипні поля за вікном. Переїзди були довгими, незручними, страшними. І лише розгорнувши книжку можна було опинитися деінде – у іншому часі та місці. Це – не менш важлива частина, на яку письменник ніяк не може повпливати. Умови, за яких книгу читають, події, що переживають разом та через неї.

Погляд відривається від сторінок, знову повертаючись до статуї. Вона чимось схожа на роман: зображує стародавню епоху, велична та неосяжна. Звісно, їй не місце у цій запилюженій вітальні.

- Проте, ти сама винна, що так сталося. – Насупивши брови, звертається до скульптури старенька. – Стільки разів підкидала мені оте лайно замість натхнення, не заслужила ти стояти посеред маєтку!

Та все ж вона була дуже винахідливою юначкою. Одного дня Аліса вирішила – будь чого добитися слави, і шлях до її зірки був справді тернистим. Для початку вона перечитала із сотню тих книжок з однаковими сюжетами, виписала звідти найпривабливіші фрази, трохи підрехтувала їх, тоді відшукала купу дивних імен (деякі навіть сама вигадала) і узялася писати.

Вона добре пам’ятає, як отримала перший контракт з видавництвом, вигравши конкурс. «Академія драконів» обійшла друге місце усього на три голоси, але цього було достатньо – її помітили. Серце завмерло, коли дівчина перечитувала листа, з очей потекли сльози. Та то було не щастя, ні – глибоке горе. Світ побачить цей шматок макулатури, у той час, як роман «Світанкові предвісники» лишиться лежати у безкоштовному доступі. Кому потрібне фентезі про янголів-хрестоносців, якщо на горизонті майоріє книжка про потраплянку у тіло драконихи, що стала дружиною короля?

Згадуючи цей біль Аліса відчуває, що щокою знову котиться сльоза. Вона ніколи не хотіла писати тієї гидоти, і тим паче не хотіла, щоб вона привертала до себе так багато уваги, та як інакше було достукатися до видавництв?

У кімнаті темнішає, та вона цього не помічає. Статуя досі сяє своїм сліпучо-білим гранітом, дивлячись на неї знайомим поглядом. Це обличчя – її власне, і воно нагадує старій ще про одну історію.

«Зимова казка на ніч» увібрала у себе так багато кліше, як тільки змогла. Тут тобі і академія, і бос, що виявився викладачем, і магічні здібності і балакучі тварини, і звісно не треба забувати про тупих подружок, з якими головна героїня бігає шопитися через розділ.

Дивно, та вони з Іриною ніколи не ходили разом на шопінг, а дружба їхня особливо зміцніла тоді, коли ідеальний принц покинув подругу, і тій знадобилася підтримка. Але звісно, у таких книгах про це не пишуть, воно не продається.

Отже, «Зимова казка на ніч» розпродалася у накладі півмільйона примірників і принесла шалений гонорар. Аліса вважала, це був добрий знак. Вона замовила цю статую, що втілювала її музу – поєднання самої письменниці та якоїсь божественної суті. Скульптура мала б переїхати з нею до нового маєтку, який вона збудує на роялті з наступних книжок, адже нарешті ця перната курва почала робити те, для чого її бог створив – приносити славу.

Проте на той час популярність такого жанру почала минати, у моду ввійшли пригодницькі романи, на написання яких Аліса не мала жодного хисту. Тож, її зірка швидко згасла після найяскравішого (і єдиного) свого спалаху. Книги, що їх видавали у м’яких палітурках, повикидали на смітники, гонорари припинили надходити і довелося влаштовуватися на роботу – доглядати за ненависними дітьми, які щодня прагнуть відтрахати тобі нерви, і це зветься «вчителювання».

- І все це сталося через тебе. – Раптом викрикує стара. – Ти не богиня, як я вважала, а брудна зрадницька хвойда!

Горнятко з чаєм летить прямісінько в обличчя статуї, розбивається на друзки то осипається біля її ніг. На щоках, наче сльози, виступають патьоки напою, здається, між очей пішла тріщина.

Пані Маркова подумки погоджується з подругою – від статуї потрібно позбутися. Нагадування про кого? Про музу? Та вона вже стільки років її не відвідувала! І взагалі, справжня література має лишатися на віки, а її романи випарувалися, як плювок на асфальті.

Та з іншого боку, скульптура – єдине, що вона може залишити по собі. Можливо, хоч вона буде занесена у музей – створена якимось майстром, імені якого ніхто не дізнається, зображуючи дівчину, якої вже давно нема. Мертвий зародок того життя, про яке мріяла Аліса…

Їй стає страшно: а якщо і справді тріснула? Грошей на ремонт немає, на нову – тим паче. Жінка обережно підводиться з канапи та підходить до музи, витираючи рукавом чай з обличчя. Може, це тільки гра сонця, що заходить, проте вона помічає, що усе воно всіяно тріщинами, наче павутинням.

Пальці торкаються щік та губ, відчувають заглиблення та гострі краї, більш того – щось під ними. Живе. Проте як таке може бути? Воно дихає. Повільно, як поранений звір на смертному ложі, та все ж гордо, наче королева, що помираючи забере з собою цілу епоху.

- Ну, пробач мені, я ж бо теж часом була неправа. – Вже м’якше каже Аліса. – Вигадувала усі ці дурні відмазки, аби не писати, завалювала себе додатковою роботою, навіть коли ти зверталася до мене. Це не тільки твоя провина, гаразд? Ми разом якось до цього докотилися.

Стара заплющує очі та відчуває холодний граніт у себе на зап’ястку. Пальці, що ніколи не були живими, міцно стискають її. Розплющує очі. Статуя стоїть у звичній позі. От тільки її погляд… Наче став якимось прискіпливим.

- Тільки от не треба казати, що все це – лише мій провал. – Попереджає вперта Маркова.

Відповіддю їй стає подих вітру, що проноситься вітальнею, зазираючи під спідницю костюму. Жінка обертається до вхідних дверей – чи не забула вона їх зачинити? – і відчуває, як тканина гранітної сукні торкається її одягу. Це дуже дивне відчуття, наче щось легке тебе зачепило, та у той самий час оця невагома пір’їнка штовхнула до чогось неминучого, важкого, як могильна плита.

- Ти… нічого мені не зробиш. – Тремтячим голосом повідомляє жіночка. – Що, за всі ці роки не могла навіть однієї гарної ідеї підкинути, а тепер раптом почнеш рухатися та говорити? Теж мені, не треба вигадувати!

Все-ж таки двері треба перевірити. Протяг з них є більш реальним, ніж ця фантомна співрозмовниця. Аліса робить крок, повернувшись до статуї спиною і раптом стається щось неймовірне.

Вона летить. Пролітає через вітальню, врізаючись у шафу з власними книжками. Стоси макулатури з однаковими обкладинками падають на голову, засипаючи її, наче звинуваченнями на суді. Жінка чує важкі кроки, що вторять цим звинуваченням: марнувала свій талант, писала казна що. І нехай читачі забули, її муза пам’ятає – вона стала матір’ю покручам, замість того, аби привести у цей світ дійсно гарну книжку.

Старенька підводить очі і бачить, що скульптура більше не стоїть на п’єдесталі. Вона розставила ноги, завмерши напівходу, сукня розвивається на вітру, очі палають гнівом. Перо з загостреним кінчиком занесене у руці неначе меч. Це – не якась там Немезіда, а найсправжнісінька Феміда, що вирішила покарати знахабнілу письменницю.

«Ти винна – чує жінка голос у власній голові, - бо ж я ніколи не торкалася клавіатури. Це ти обирала, про що будеш писати, твої пальці давали життя численним Мєрі Сью і підписували договори з видавництвом. Я – усього лише істота, подарована тобі вищими силами, твій дар, проте саме ти вирішувала, як ним користуватися».

- Та хіба ж це моя провина? Цього хотіли читачі! – Схопивши одну з книжок, виставивши її попереду, наче щит, хриплим голосом кричить Аліса. – Я надломилася заради них а вони…вони забули про мої книги, стерли їх із пам’яті. Чому, чому такого не ставалося з Діккенсом, з Толкієном або Шевченком?!

Вона кліпає і статуя стає трохи ближчою. Немає жодного звуку або ще якогось підтвердження, це просто факт. Скульптура рухається. Губи музи викривилися у тонку смужку посмішки, тріщіни на обличчі поширшали.

«Ти знаєш правду, - чує власні думки пані Маркова. – їхні книги були народжені не для читачів, а для бажання. Автори вклали у них свою душу, тож самі воліли б перечитати їх сотню і тисячу разів, цей запал вони передали іншим. А що ти подарувала тим, хто довірив тобі свої казкові мандри? Оті дітища скудної фантазії, переповнені кліше? Так, вони виконали свою функцію – підкинули швидке задоволення, і так само швидко забулися. Твоя писанина – дрібка екстазі, що збудила і покинула організм. А добра книжка, вона наче аромат свіжого гарбузового пирога – залишається з тобою на все життя, знову і знову повертаючи тебе у добрі часи».

Насправді, вигадати історію не так вже й складно – навіть діти кажуть якісь побрехеньки, що лізуть їм до голови. От дійсно непроста задача – змусити читача повірити у те, що написано, і вкласти в обгортку фантазії щось таке, до чого хочеться повертатися.

- Але ж вони… - «Самі того шукали» хоче повторити жінка, та знову кліпає.

Цього разу статуя нахиляється над нею, скинувши уламки граніту, цю непотрібну, гарну мішуру. Під нею ховається череп, вкритий гниллю, вибалушені, налиті кров’ю очі, пожовклі зуби, коло яких зберігаються залишки губ. Це – зогнилий труп, мумія, живцем ув’язнена у скульптурі прекрасної леді. Як і ті кляті книжки, вона тільки здається чимось гарним.

«Хто кому винен? – Від цих думок голова починає боліти, і Аліса ледь стримується, аби знову не кліпнути. – Це читачі мають показувати авторам високе мистецтво і прививати гарний смак?»

- Ні… - Видихає старенька, опускаючи додолу очі. – Це автор має знайти те, що стане гарним прикладом.

У цей момент її плечі хапають кістляві пальці, потрощені уламками граніту, впиваються у шкіру до крові і підіймають, як кошеня, що провинилося. Не відкриваючи очей, проте якимось чином бачучи цю химеру, Аліса обіймає її, залившись сльозами.

- Пробач. – Каже пані Маркова, варто їй лише відкрити рота, як його заповнює різкий трупний сморід, який можна відчути не тільки носом, але й усім тілом. – Я б не мала цього писати, це все не моє…

Муза відштовхує її, змусивши впасти на коліна. Цього разу старенька таки підводить погляд і бачить її. Зогниле тіло, закутане у брудну марлю – тієї величі, яку вона не заслужила, але у яку її намагалися ввігнати.

- Прошу тебе, зроби це в останній раз: покажи мені шлях, яким я мушу йти.

Ніяких думок, ані голосів у голові, нічого.

Заплющивши очі, пані Маркова готова до того, що зараз зробить скульптура, які б не були у неї наміри. Вона змарнувала свій талант, розтоптала натхнення, тож статуя має повне право не неї розгніватися. Хвилину нічого не відбувається, і за ці шістдесят секунд серце старої сповільнюється, аж доки не завмирає. Та раптом її знову беруть за руку, Аліса розплющує очі.

Купа м’яса та кісток лежить на підлозі, її ж тримає світла постать – зовсім молоденька дівчинка років дванадцяти, та обличчя у неї не дитяче. Безбарвне і беземоційне, сповнене недовіри.

Примара веде стару до кабінету, де змушує вивернути ящик столу. Там, під тонами контрольних робіт та зошитів, все ще лежить те, про що Аліса Маркова зовсім забула – чернетка «Світанкових предвісників». Старий роман, який вона чомусь вирішила переписати на папір, тепер видається їй останньою надією.

- Так. – Киває Аліса, притискаючи книгу до серця. – Мабуть, це моє справжнє, єдине дитя.

О сьомій ранку листоноша підходить до поштової скриньки та помічає дещо для себе: посилку, яку мешканка будинку воліла б відправити до офісу видавництва. Чоловік знизує плечима, підбирає пакунок та йде собі, а за годину до дому Маркової знову навідується подруга, аби обговорити деталі поїздки.

Перше, що бачить Ірина – страшний безлад у вітальні. Книжки розкидані, підлога всіяна уламками граніту, на килимі лежать вирвані сторінки любовних романів. А тоді серед уламків знаходиться й Аліса: жінка згорнулася, наче зародок, тримаючи шматок скам’янілої руки. Більше вона не прокинеться.