Випадкові свідки
— Як добре, куме, що ти швидко прийшов.
— Привіт, куме. Показуй свого диверсанта.
Чоловіки вже немолодого віку зайшли до приміщення, привіталися міцненько, гість скинув верхній одяг.
— Це мій перший, — поважно говорить господар. — Тому тебе і запросив. Може вийде його розколоти…
— Насильства я не люблю, а от іноземні мови трохи знаю.
— Більшого й не треба! Той тип точно не місцевий, нашої рідної не розуміє, бельмоче якісь дурниці і нервово позиркує.
Господар покрокував коридором і вказав пальцем на замкнені двері.
— Ось тут посадив. Готовий?
— Що ж ти його в туалеті замкнув?
— То є найнадійніше місце. Бачив би ти, куме, як він свої баняки вирячив, коли я йому очі розв’язав. Думав, луснуть від здивування. Правду кажуть, що вони ніколи й не чули про унітази і пральні машини.
Господар відімкнув двері і запросив гостя у тісне приміщення вбиральні. Перед ними сидів не надто задоволений високий чоловік середніх років і одразу справляв дивне враження. Можливо тому, що був одягнений у довге, гарно обшите вбрання природних кольорів і мав біле волосся по самий пояс. А може через те, що смиренно сидів на унітазі і був щедро обмотаний скотчем.
— Надійно зв’язав. Як же ти його спіймав, куме?
— Сам дивуюсь, наскільки це було легко. Отже, слухай… Я із сусідами як завжди патрулював уночі свій район: самооборона в нас від початку зорганізувалася. Ця ніч була світлою через повний місяць — видно наче вдень. За кілька годин притомилися ми з хлопцями ходити, то й вирішили присісти на лавку. Посідали, почали гомоніти. І тоді Василь показує пальцем на дах п’ятиповерхівки. Ми оглядаємось і бачимо там спалах. Тільки дурень не зрозумів би, що це хтось із ліхтариком ставить мітки. Хлопці і я бігом до під’їзду того будинку. Тихенько піднялись і відкрили двері на дах. А там оцей тип стоїть, озирається навколо так, ніби тут випадково і вперше цей світ бачить.
— І що, здався?
— Та де там! Прицілився і почав по нам стріляти!
— Озброєний був?
— Ага, ось його зброя! — чоловік вказує на кут.
— Нічого собі! Погані справи в окупантів. Замість автоматів луки диверсантам роздають, — гість почав підсміюватися. Біля стіни стояв справжній бойовий лук і сагайдак зі стрілами.
— Ти не регочи! Бо він таки потрапив у мою броню. Добре, що зрикошетило, — господар взяв до рук зброю. — А лук цей не простий — сріблом оббитий, дивись які орнаменти на ньому. Напевно елітний загін до нас закинули. Кляті орки!
— Або поцупив у музеї… То як ви його знешкодили?
— Цей недоумок заплутався в дротах, коли тікав до укриття, і гепнувся. Ми миттю підскочили і зв’язали його. Так і попався.
— Щось говорив?
— Вигукував якісь прокльони, але ніхто нічого не зрозумів. Ми його як скрутили, почали допитуватися. Ми — паляниця, а він якусь нісенітницю верзе. Тоді рота і зав’язали. Я подумав, може ти його зрозумієш.
— Що ж, давай поговоримо.
Гість підходить до полоненого, розв’язує йому рота. Той одразу починає швидко але мелодійно говорити.
— Він що, співає? Щось розумієш?
— Вперше таке чую…
Гість бере пов’язку, знову затуляє дивакові рота і дещо помічає.
— Подивись на його вуха!
Господар відсунув довге волосся вбік.
— Ого які гострі! Кажу ж — не місцевий, — і одразу після цього видає геніальну на його погляд думку: — Так це ж бурят! Сам їх ніколи вживу не бачив, але чуття мене рідко підводить.
— Якщо так, то справи кепські. Я бурятської не знаю.
Господар нахиляється до гостя і півголосом говорить:
— Спокійно. Маю один спосіб, як іноземців розговорити. Є в мене чарівна пляшка. Розв’яже язика будь-кому.
Чоловіки вийшли до кухні, замкнувши полоненого наодинці з його нерозумінням ситуації. Господар дістав із верхньої полиці шафки пляшку з прозорою рідиною.
— Ось наш інструмент допиту. І засіб для заспокоєння нервів. Універсальна річ.
— Можна і собі трошки заспокоїтись. Щоб професійніше допит проводити, — вдало запропонував гість.
— Твоя правда. Налаштуватися на справу не завадить.
Поки господар шукав чарки, з туалету почулося гучне шипіння і різке ляскання.
— Ти знову зливний бачок досліджуєш?! Дурноголовий першовідкривач унітазів. А за воду платити хто буде? — гаркнув господар у той бік.
Чоловіки поспішили до туалету, відчинили двері, а від побаченого здивовано переглянулися. На сидінні унітазу лежали залишки скотчу і пустувало ще тепле місце.
— От же ж бісова душа! Куди він чкурнув?
— Дарма ми, куме, пляшку згадали. Тепер шукай вітру в полі.
— Я ж думав, вони це діло люблять…
***
— Відчиняю!.. — клацнув механізм замка. — Доброго ранку, куме.
— Привіт. Що в тебе знову сталося? Знайшов пропажу?
— На вчорашнього не схожий. Більший за розмірами… Ти проходь.
Чоловіки повторили вітальні ритуали, але тепер пройшли до кухні.
— Ось це здоровило попалося.
На стільці сидів напевно двометровий масивний лисий чоловік, весь у грязюці, яка вже сформувала брудну калюжу на підлозі; на собі мав шкіряне дрантя з купою металевих шматків, пластин і різного сміття. Все разом зі стільцем трималося докупи завдяки кільком рулонам скотчу.
— Як смердить! Ти його на болотах знайшов?
— Не повіриш — там, де і вчорашнього.
— Вуха гострі, як у того лучника.
— Але цей із собою мав меч.
І справді, позаду полоненого лежав великий вигнутий і брудний як сам власник меч.
— Середньовіччя якесь. Не окупанти, а дика орда. Навіщо йому меч?
— Є в мене версія, але ти, куме, не смійся… Ми цієї ночі знову патрулювали. Ходимо собі під місяцем, теревенимо. А тоді чуємо — хтось горланить на весь район. Очевидно, якийсь п’яниця! Ще й у комендантську годину. Пішли на крик і вийшли до тієї ж висотки. Звук лунав із самого даху. Довелося знову лізти нагору. Щойно ми піднялися і прочинили двері, це здоровило як накинеться! Мечем своїм ледь голову мені не зніс. Шолом врятував. Повалили ми утрьох його, почали зв’язувати. Здоровань ще й укусити мене хотів. Бачив би ти його зуби! То кабанячі клики а не зуби!.. То ось що я думаю. Цього разу ми спіймали десантника.
— А де ж його парашут? — засумнівався гість.
— Що за дурні питання, куме? Я тобі не військовий експерт. Але тут усе просто навіть для мене. Висадили його потайки на тому даху, розвідником. А він як роздивився усе, почав горланити, що все чисто і можна наступати. Рацію цей гад десь загубив, сховав або забув через пусту голову.
— Може хоч зараз військових покличемо? Вони з цим розберуться краще.
— Куме, ти що, злякався одненького вояки? Від цього я вже точно щось секретне дізнаюся. Бачиш який здоровий! Командир, напевно.
— Боюсь, що й цього ми не зрозуміємо.
— Та мабуть так. Під час затримання таке кричав, що мені й без перекладу страшно було. Як хочеш, можеш сам послухати. Але ту пащеку потім сам заклеюватимеш.
Гість із неохотою поглянув на здоровенну голову і перемотаний у кілька шарів скотчу рот, уявляючи, які ж там зуби. Від грізного і ненависного погляду здоровили відпало бажання навіть підходити.
— Може іншим разом… Як же ми від нього щось дізнаємось?
— А я тобі зараз покажу! Ось карту приніс.
Господар дістає з шафки рулон і розмотує на столі. На папері детальна карта нашої країни. Далі він бере олівець, продірявлює у скотчі, що на ротові велетня, отвір і вкладає туди олівець. Потім вмикає настільну лампу і направляє на бранця і на зображення
— Показуй, здоровило, звідки готуєте напад! Де ваші позиції?
Полонений зіщулився, спробував заволати і злобливо замотав головою, виплюнувши олівця.
— Марні надії, куме. Цього товстошкірого так просто не злякаєш.
— Йому пощастило, що жінка моя за кордоном. Була би тут — прибила б його за це свинство вдома. А потім і мене за таких гостей…
Поки чоловіки перемовлялися, в’язень зашипів і спалахнув яскравим світлом. Куми відскочили до вікна, затулившись від сліпучого спалаху руками. Далі стався голосний бабах, світло зникло разом із велетнем.
— Це що було?
— Зник твій полонений! Здається, куме, ти мене розігруєш.
— Не віриш власному кумові? Я сам не розумію, що діється…
— Треба з цим розібратися. Цієї ночі піду з тобою стерегти той аномальний дах.
— Ти тільки хлопцям моїм про це не кажи. Подумають, що я окупантів на волю відпускаю.
***
— Як довго нам чекати?
— Першого ми побачили приблизно опівночі.
Чоловіки споглядали за нічними краєвидами, спершись на огорожу навколо даху, і трошки мерзли. Від чого ж іще ці два сміливці могли ловити такі дрижаки?
— То який у нас план?
— План?.. Нехай буде такий: впевнено і гарантовано зрозуміти, що тут коїться.
— Інформативно… Добре, куме, що ти не генерал.
— Ану циц! Чуєш?
Позаду зашипіло. Обернувшись, товариші побачили згусток світла приблизно у центрі цього даху. Далі клацнуло і світло зникло. На місці спалаху з’явилась якась фігура. В нічному світлі було помітно силует людини, але маленької, по пояс, із величезною бородою майже до землі.
— Це що за чубакабра?
Почувши голос, створіння вигукнуло незрозумілу рвучку фразу в той бік і побігло на них. Тільки тоді чоловіки помітили в руках новоявленого велику сокиру. Залишки сміливості десь затонули, друзі розбіглись у різні боки.
За кілька секунд, обернувшись майже одночасно, вони помітили, що погоні немає. Мала людина зупинилася на тому місці, де щойно стояли вони, і мовчки дивилася на краєвиди. Куми переглянулися. Один показав іншому прикладений палець до вуст і вказав на бороданя. Чоловіки повільно підійшли, а за кілька метрів від цілі підскочили і схопили чоловічка з двох сторін за руки. Стримати його було непросто навіть удвох. Зблизька роздивилися дивний одяг: шкіряні строгі обладунки з металевими застібками та пластинами, такі ж рукавиці й чоботи, ще був металевий шолом на голові. Сокира зі складними гравіюваннями випала з рук і виблискувала у місячному сяйві.
Чоловіки із крехкотом притисли бранця до огорожі, ледь не перехиливши його через край. Той перелякано заверещав. У цей момент почулося шипіння, чоловічок блимнув як ліхтар яскравим світлом так, що товариші випустили його і відбігли подалі. Різкий звук і все зникло.
— Що сталося? — захекано дивується ловець диверсантів.
— Чортівня якась!
— Воно з’явилося десь тут.
Куми роззирнулся, довкола лежали різноманітні кабелі, поодиноко стояли закріплені антени. У місці явлення виднілося слабке світіння.
— Напевно вони вилазили з цієї кулі.
Чоловіки наблизились до світла. В невеличкій заглибині в покрівлі лежала прозора куля завбільшки з футбольний м’яч, світилась і поступово згасала.
— Якби сам того не бачив, подумав би, що в тебе в голові одна бавовна. Можемо ще почекати. Раптом ці прибульці не вороги?
— Ти ж сам бачив того із сокирою! І попередні були не люб’язніші. А що, як звідси масово полізуть різні чудовиська? Нам і своєї навали зі сходу вистачає. Ті з будь-яким чортом, духом чи дияволом домовляться, якщо досі ще не продалися. Навіщо надавати їм нового покупця?
— То може ми цю кулю кинемо в море? Якщо полізуть, ненадовго стануть моряками.
— От іноді як скажеш, куме, аж соромно стає. А раптом звідти човен вилізе? Підводний! Буде несолодко.
— Тоді просто її розтрощимо.
— Це найбезпечніший варіант.
Чоловіки поправили на собі рукавички, підійшли і підняли кулю з двох боків, хоч вона і була не важка. Обережно ступаючи, піднесли кулю до краю даху, розгойдали її і кинули. Десь за секунду почувся звук удару і хрускіт розбитого скла. Друзі спустились донизу поглянути на результат, але жодного скельця так і не знайшли. Чоловіки полегшено зітхнули та й пішли освітленою яскравим місяцем нічною вулицею по домівках.
— І все ж, куме, то був не чубакабра…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!