Мідні Всесвіти

– Лесю, але ж це всього чотири роки. Та й не видно цього. Ніхто не здогадається, що я молодший! Ти поглянь, який я мужній та кремезний. І вищий за тебе на півтори голови! – Роман випрямив спину і витягнувся так, ніби намагався швиденько набрати ті півголови зросту, які щойно собі накинув.

Леся суворо дивилася на нього знизу вгору, з останніх сил стримуючи сміх. Лише легеньке посіпування лівого рудого вушка на кудлатій голові дівчини натякало, що вона готова от-от розреготатися. Це неслухняне вухо завжди смикалося від спроб приховати емоції.

– А в самій голові що, а? Клепки катма! – вона простягнула руку і легенько постукала вказівним пальцем по рудій макітрі Ромчика. – І не Леся, а леді Лорелай! Входь потихеньку в образ, ми вже майже дійшли до ігрового табору.

Леся, тобто леді Лорелай, оглянула друга з ніг до голови, скептично гмикнула і знову потягнулася до його обличчя, щоб смикнути за пурпурову оксамитову стрічку, яка стягувала тугий хвіст на потилиці.

Стрічка хутко сповзла по довгому волоссю хлопця. Рівненькі пасма жвавими мідними струмками розсипалися по плечах та спині, від чого під ребрами Лесі підозріло кольнуло, чи то від захоплення, чи то від заздрощів, адже йому, на відміну від неї, не потрібно фарбуватися, щоб досягти такого ідеального багряного відтінку.

Від розпачу лисяча частинка душі кусьнула саму себе за хвоста. Якщо волосся ще можна пофарбувати, то з її тьмяним хутром кольору сумного горобця такий варіант не проходив. Кожна трансформація була прикрим нагадуванням про змішаність крові.

Лише вухам вдалося уникнути наслідків мутації. Якось Роман зауважив, що сірувата шерсть у поєднанні з вогняними вушками робить її схожою на розкішне родовище залізної руди. Так і сказав: роз-кіш-не! Як же втішило Лесю це порівняння! Адже у їхньому відзеркаленні всесвіту природні мінерали, зокрема ті, що містять метали, неабияк шанують.

О, так, вуха були її гордістю! Навіть знаходячись у подобі людини, вона майже завжди лишала їх на маківці, втішаючись щоразу, коли мала нагоду зустрітися поглядом із власним відображенням.

– В цій голові зібрані безцінні знання стародавнього роду Оксамитових Паладинів. І я, Драмоніель Ромонд Третій, дав клятву використовувати ці знання лише на благо вогнесяйної леді Лорелай! – із максимальним пафосом виголосив Рома, опускаючись на одне коліно перед Лесею.

– Тебе вже з двох людських університетів відрахували, паладине! – гостро зауважила дівчина.

Хлопець, який вже підносив до вуст її долоню, бажаючи поцілунком підтвердити силу своєї клятви, раптом завмер, ображено стиснув губи та поспішив підвестися.

– З одного, – буркнув Рома, присоромлено опустивши плечі та обтрушуючи коліна. – Не цінує леді Лорелай свого відданого паладина, зовсім не цінує і не любить!

Від вітру волосся нав’язливо лізло йому в очі, змушуючи постійно прибирати руді пасма за вуха.

– Віддай стрічку, – спокійно додав він, простягаючи долоню, – Будь ласка.

Проігнорувавши прохання, дівчина демонстративно прийнялася намотувати м’яку оксамитову смужку собі на зап’ястя.

– Ну, так, в другому тобі відмовили в день подачі документів. – Леся хотіла було сказати ще щось колюче, але зблідле обличчя Романа змусило в прямому сенсі прикусити кінчик язика.

– Ей, малий, я ж жартую... – вона дістала з кишені своєї затертої джинсової куртки пачку носовичків, витягнула один і заходилася витирати хлопцю невидимі сльозинки, ледь торкаючись мізинцем щоки. – Зате ти став майстерним рольовиком! Он як гарно по лісах із катаною ганяєш! Та і взагалі, завжди можна повернутися до Бронзової Академії… – обережно почала Леся.

– Ще чого. – фиркнув Рома, моментально напружившись.

Що ж, вона принаймні спробувала.

Раптом дівчина зі здивуванням помітила, що шкіра друга колюча від щетини, а над верхньою губою червоніють дві тоненькі подряпини.

«І коли він почав голитися?» – Леся на секунду затримала погляд на його губах, вкритих тріщинами, і спіймала за кінчик хвоста думку, дивну й хвилюючу – їй хочеться стиснути зубами цю суху багряну шкіру, аж поки гаряча кров не омиє її власні вуста.

Ліве лисяче вушко зрадливо затремтіло.

Дівчина щосили вщипнула Ромчика за щоку, відганяючи ці пікантні і до біса недоречні фантазії.

– Ну все, Лесько, догралася! – весело заволав хлопець, легко перехоплюючи її зап’ястя.

Тепла долоня торкнулася її обличчя, пальці сковзнули вниз і змусили підняти підборіддя. Їхні войовничі погляди схрестили мечі.

Роман нахилився, завмираючи в декількох сантиметрах від її вуст. Середній та безіменний пальці плавно проникли під оксамит стрічки, вловлюючи пришвидшений пульс дівчини.

– Здається, моя пані дещо схвильована. – м’яко промовив він, нахиляючись ще ближче до дівочих губ.

– Це ідіотське кліше. – прошепотіла вона, встаючи навшпиньки.

– Тоді чому ти так охоче йому слідуєш?

– Ром, я зараз передумаю і ти втратиш свою першу і, можливо, єдину можливість мене поцілувати, а натомість отримаєш по хребту.

– Ні слова більше, міледі, ваш відданий паладин все зрозумів!

– О, боги, як же ти мене бісиш! – мить, і її долоні сплітаються навколо його шиї, після чого два мідних всесвіти нарешті поєднуються у м’якому доторку губ.

– Моє розкішне кудлате родовище залізної руди. – його обійми, затишні й гарячі, остаточно розвіяли всі її сумніви.

Дві пари багряних лисячих вух грайливо посмикувалися від цілунків лагідного липневого сонця.