Вона

Короткий проміжок часу від мого народження до смерті я не можу назвати життям. Не знаю чому, але, на відміну від інших, подібних до мене, я занадто багато усвідомлювала, бачила те, чого не здатні були бачити інші — ті, з ким я ділила клітку, ті, чиї смерті спостерігала чи не щодня. Ця здатність розуміти речі, що мали бути закриті від мого розуму, жодним чином мені не допомагала, не рятувала від болю. Надлишкова самосвідомість не йде на користь жодному виду на цій грішній планеті, і я — не виняток. Навпаки: з жахом спостерігаючи за немислимими муками подібних до мене, я дедалі глибше занурювалася у відчай, мене пронизувала тривога.

Я намагаюся пригадати, чи мала хоча б один день у своєму існуванні, коли я була в безпеці, відчувала піклування і… затишок. Можливо, лише перші хвилини після народження, коли моя мама ще була поруч, і я відчувала її тепло, її захист. Фрагменти спогадів про ті відчуття зараз, коли мені залишилися лічені хвилини, відчуваються особливо гостро: я заплющую очі й потрапляю в ту частину пам’яті, яка, як і моє надлишкове розуміння власного страждання, не повинна бути мені такою легкодоступною.

Однак поки що я жива. Я думаю про маму, думаю про те, що її вбили майже на моїх очах — так само, як мали вбити мене.

У тих, хто катував мене, я бачу демонів у людській подобі. Істоти, яким властиво міркувати про сенс життя, відібрали будь-який сенс у мене, позбавили мене шансу вижити, забрали найменші натяки на надію. Бо чим більше смертей траплялося на моїх очах, тим більше я ламалася — фізично й буквально. Я тисячі разів запитувала в них: «Чому?!» — вважала, що заслужила принаймні на відповідь. Але вони, здавалося, мене навіть не бачили, немов у тій жахливій кімнаті, підлога якої навіки просякнута кров’ю, існували лише вони, а ми — ті, кого вони безжально вбивали щодня, — завжди були ігнорованими.

Хай який відчай іноді не оволодівав мною, я все одно продовжувала своє «За що?!» щоразу, коли наді мною чинилися наруги, тортури, побої. Я також розумію, що цей цикл страждання ніколи не буде порушений: я — лише частина процесу, не більше ніж розхідний матеріал. Я народилася в таких умовах не випадково, бо на моїх очах інші, такі самі, як і я, також народжували, і демони відразу починали робити з тими знедоленими немовлятами точно те саме, що й зі мною. Можливо, саме через споглядання цих етапів мук я так чітко все пригадую.

Перший час після народження був не дитинством, радше… стандартизацією. Хоча я знаю: тоді я змогла відчути короткий спалах щастя, який згас, мов слабкий вогник, коли мене відділили від мами решіткою, яку я так відчайдушно намагалася здолати, аби дістатися до тієї, котра привела мене на цей світ. Світ агонії і страху — місце, де я ніколи не бажала опинитися.

Дуже швидко мене почав пронизувати біль. Будучи зовсім малою, я, як ніколи, потребувала тепла, але демони помістили мене в жахливо тісний відсік, у якому я ледве могла рухатися. Намагаючись упоратися з постійно присутнім гострим запахом крові, згодом я бачила, як вони повели мою маму в місце, з якого вона більше не повернулася. Щоразу уві сні я чую її останній крик — довгий, пронизливий, від якого я тоді почала плакати.

Прагнучи боротися з нестачею простору, криками, подібними до мого, і смородом, одного разу я відчула, як рука демона раптом грубо вхопила мене. Відразу за тим тіло розрізав біль, якого я не могла уявити. Щось клацнуло позаду мене, і навіть крізь стіну вогняного болю я відчула, що втратила частину себе. Знову ж — буквально. Вони зробили зі мною щось, позбавили мене якоїсь частини. Я не могла зрозуміти, що саме трапилося, бо біль став усією моєю сутністю, моїм єством. Я навіть не впевнена, чи чула тоді власний зламаний стогін — була на межі втрати свідомості.

У приміщенні, де нас тримали, все ж була вентиляція, але користі від неї було мало. Навіть деякі демони були в масках — кашляли, коли заходили в цю велику кімнату з холодним бетоном і неприродним світлом. Час тягнувся катівськи одноманітно, але я зростала, розумнішала, і мені ставало тісно у власному тілі та голові. Чим довше мене там тримали, тим чіткіше я розуміла: смуток — розкіш тих, хто має майбутнє, але хоча наді мною і висіла очікувана невідворотність чергових катувань і, зрештою, смерті, це відчуття все ж іноді знаходило до мене шлях.

Після періоду голодування наставав час їсти. Демони приносили їжу — вона була смачна. Я не могла себе зупиняти й розуміла, що відмова від поживи ні до чого не призвела б. Іноді я втомлювалася їсти, мені було важко рухатися: м’язи до цього не звикли, простір був затісний, серце не справлялося. Все частіше моє тіло пронизували дискомфорт і втома; про біль не варто й згадувати — він був станом за замовчуванням.

Щодня демони забирали когось схожого на мене. Щоразу ту нещасну вели саме туди, звідки колись не повернулася моя мама, і кожного разу, дивлячись на це, я глибше усвідомлювала: скоро черга дійде до мене. Якби ті, в оточенні яких я весь час перебувала, робили хоча б натяк на ймовірність порятунку ззовні, я, можливо, мала б віру в серці. Але всі вони були зламані, як і я.

Усі вони або лежали на холодній підлозі в рештках їжі та власних випорожнень, або вдихали той клятий кривавий сморід і плакали. Хтось тихо, поодинці, хтось гучно й довго. Нас було надто багато, аби відчувати унікальність, і надто мало, аби протистояти демонам, тож окрім плачу відчаю ми не мали нічого. Таким був устрій, правила гри, в якій я опинилася, — і для всіх ці правила були однаковими.

Нас ставало все менше, я ставала все байдужішою. В один момент біля мене опинилося кілька демонів. Вони розмовляли й, здавалося, не бачили мене. Один відчинив мою клітку, другий зайшов усередину, грубо вхопив мене за шкіру й потягнув у ту частину приміщення, де я ще ніколи не була. Коли мене волокли брудною підлогою, я, продовжуючи кричати й благати їх пожаліти мене, встигла кинути погляд на всіх інших. Вони лежали у своїх клітках — їх було незліченно багато. Хтось мав окрему поверхню, інших зігнали докупи в ряди, які з усіх боків були надійно зачинені, аби уникнути втечі. Жодна з них не дивилася на мене — вони знали, що мало статися.

Потім мене притягнули до якогось дивного пристрою, зафіксували моє майже атрофоване, але сповнене їжею тіло, і один із демонів натиснув якісь кнопки на пульті керування. Одразу потому я вкотре відчула біль: щось різко увійшло в мене, роздирало зсередини, рвало на шматки. Демони продовжували свої тривіальні балачки; один гидко засміявся, вперто уникаючи погляду на мене. Мої кінцівки тремтіли, те щось досі було в мені, розривало мою цілісність, володіло мною.

Коли згодом мою дитину забрали від мене так само, як колись мене відірвали від мами, той самий демон, що тиснув кнопки на дивному пристрої, який мене ґвалтував, знову потягнув мене з клітки. Але цього разу — у знайомому напрямку, туди, звідки жодна з нас не повернулася.

Я думала про свою дитину, про долю, яка на неї чекає, про жах, який ця бідна частина мене навіть не могла уявити. Я думала про пекло, в якому перебувала, і в яке привела ще одне життя, лише для того, аби все повторилося знову. Про байдужу ефективність процесу, про машину зла, яку неможливо спинити. Я розуміла, що не помру як «хтось» — я помру як «щось». Моє тіло було ресурсом без імені, без історії, без сліду. Ніхто не згадає, що я мала серце, в якому билося життя.

Демон заніс наді мною величезний молот. Я встигла востаннє закричати. Удар прийшов між очей. Біль розрізав голову, ноги підкосилися й почали конвульсивно смикатися. Настала дезорієнтація — моє тіло більше мені не корилося. Я побачила на підлозі власну кров, але вже не могла зрозуміти, що це. Спробувала торкнутися голови і, коли свідомість почала гаснути, почула голос демона:

— «Це було хороше життя, як для свині!»