​ೋ Маленька Сюзі ೋ

Кожного дня я приходжу на одне й те саме місце — до невеликого струмка, який зазвичай з’являвся лише на початку березня або після сильних злив. Цей потік розділяв два зовсім різні береги: на одному стояв давно покинутий сінник із двома в’язками прогнілого сіна, а на іншому — залишки старої хати, від якої вцілів лише дах із голих балок. Приходячи сюди, я завжди відчувала неймовірний спокій, занурюючись у тишу, ніжне дзюрчання води, тепло сонячних променів та весняний спів пташок — і саме ця затишна атмосфера назавжди пов'язалася в моїй пам'яті з днем, коли я вперше зустріла Сюзі.

​Тоді, проходячи дорогою з лівого боку, яка відокремлювала це місце старими дошками, схожими на паркан, я раптом помітила маленьку дівчинку років чотирьох. Вона заворожено гралася ляльками, купаючи їх у струмку, а вийнявши з води, обережно розкладала на траві для сушіння та розмовляла з ними, як із живими. За цим було неймовірно цікаво спостерігати, адже для неї існував зовсім інший світ: навіть цей струмок, який мені здавався лише краплею, для дитини був справжньою, глибокою рікою.

​Особливо чарівним цей світ ставав із настанням цвітіння кульбаб, у квітні або на початку травня. У такі дні біля Сюзі з’являлися не лише звичні ляльки з гілок, покритих тканиною замість волосся, а й тендітні ляльки з самих квітів. Вона розгортала стебло кульбаби на декілька частин, вмочувала у воду, і вони закручувалися в дивовижні кучері.

​Хоча сама Сюзі зовсім не була кучерявою, як усім відома «Кучерявка Сью», і навіть не мала рудого волосся. Це була звичайна чотирирічна дівчинка з темно-русими косами та глибокими зеленими очима. Найчастіше вона приходила сюди в літніх шортиках та футболці з діснеївською принцесою або якимось кумедним ведмедиком. Коли ж ставало холодніше, я пам’ятаю її в тепліших колготках, кофті, чобітках та легкій вітровці, а на голові незмінно красувалася хустинка або шапка. Дівчинка з'являлася тут переважно в погожі дні — а можливо, це просто я приходила сюди лише тоді, коли ласкаво світило сонце.

​Побачивши мене вперше, вона насторожилася, але вдала, ніби не помічає чужих очей, і продовжила свою гру. Я тихенько присіла поруч і запитала:

​— Що ти робиш?

​З моїх уст це звучало дещо безглуздо, адже й так було видно, чим зайнята дитина, але вона безпосередньо відповіла:

​— Граюся.

​— В тебе такі цікаві ляльки, — я обережно взяла одну до рук, роздивляючись. Зазвичай діти неохоче діляться своїми іграшками, але Сюзі поставилася до цього спокійно. — Ти тільки такі маєш?

​— Ні. Ці я зробила, щоб гратися на вулиці, а інші маю в хаті, ними й граюся. Не хочу їх забруднити.

​— Розумію. А як тебе звати?

​— Сюзі, а тебе?

​— Олена, — посміхнулася я. Наша розмова текла легко, без жодних офіційностей. Коли спілкуєшся з дітьми, понад усе прагнеш просто не налякати їх. — А твої ляльки мають імена?

​— Так! — вона вказала пальчиком у повітря. — Оце Катрін, це Аріель, Тіана, Мулан, Жасмін. А в тебе в руках — Бель.

​Я мимоволі розчулилася, впізнаючи в цих іменах героїнь із мультфільмів мого власного дитинства.

​— Ти завжди тут граєшся?

​— Так, але тільки коли є вода. Без неї нецікаво. А ще я граюся в тому домі, — дівчинка кивнула на напівзруйновану будівлю на протилежному березі.

​— Він же такий старий, — занепокоїлася я. — Не боїшся, що щось обвалиться?

​— Ні, я вже навіть на дах залазила.

​— Але ж там можуть бути змії...

​— Та ні, у нас лише вужі біля хати бувають, а тут я їх не бачила. Хоча там, під старою травою на балках, живуть огидні жуки! — вона дзвінко розсміялася. — Хочеш, покажу?

​Різко підхопившись, Сюзі помчала до старої хати, миттєво забувши про своїх залишених на траві ляльок. Я рушила слідом — не з цікавості, а радше через доросле почуття відповідальності за її безпеку. Принаймні мені тоді так здавалося.

​Всередині будівля більше нагадувала занедбаний сарай без вікон та дверей. Дерев’яні перекриття, які Сюзі гордо називала дахом, колись були вкриті сухою травою, що тепер давно згнила й щільно прилипла до балок. Тут пахло глибокою вогкістю, та коли крізь щілини пробивалися сонячні смуги, ставало дивно тепло й затишно.

​— Давай сюди! — пролунав голосок дівчинки десь згори.

​Ледь вибравшись на верхній ярус, де лишився тільки напівзотлілий дерев'яний каркас з поодинокими старими дошками, я знову вдихнула цей важкий запах сирості впереміш із залишками минулорічного укосу. Тримаючись за надійну вертикальну опору, я підійшла до Сюзі. Вона нерухомо стояла, зачарована краєвидом.

​І справді, панорама звідси відкривалася дивовижна. Та для маленької Сюзі вона була чимось космічним: з цієї висоти їй здавалося, ніби вона розглядає світ із найвищої вершини планети.

​— Дивись! Моїх ляльок видно! — захоплено викрикнула вона.

​— Бачу, — тихо відповіла я. Мені було сімнадцять, мій зріст і сприйняття вже були іншими, але це місце все одно дарувало мені казку. Особливо через той абсолютний спокій, який панував довкола. Весняне сонце приємно гріло плечі, легкий вітерець розганяв дух залежалої трави, а знизу долинало мінорне дзюрчання води та дзижчання комах. Нам було неймовірно добре разом.

​Коли ми спустилися, шлях назад до струмка знову показав різницю між нами: мені було достатньо просто переступити потік, а для Сюзі це була ціла пригода — пройти по тонкій жердині, що лежала поруч. Вода в струмку була настільки кришталевою, що крізь неї виднілося кожне каміння та підводні стебла. Подекуди дівчинці було по коліна, а далі потік стікав у глибоку канаву, яка мені сягала б по пояс.

​— Чому ти граєшся тут зовсім одна? — запитала я, присідаючи на березі.

​— Мені подобається самій, — серйозно відповіла вона. — Немає зайвого шуму, і я залишаюся один на один зі своїми ляльками. Знаєш, у мене є ціла лялькова сім’я. Правда, Меріда зараз лежить у лікарні.

​— Хто це? — здивувалася я.

​— Ще одна моя лялька, вона сильно захворіла.

​— Вони у тебе хворіють?

​— Навіть помирають, — спокійно, як доросла, промовила дитина. — Там за хатою в мене є для них могили. Маленький цвинтар. Хочеш, покажу?

​— Думаю, не цього разу, — м’яко відмовилася я, щоб не зачепити її почуттів.

​Минав час, і кожна наша зустріч відкривала мені Сюзі з нового боку. Мене вражало, як у такому крихітному віці ця дівчинка тонко розуміла межу між життям і смертю. Малеча щиро прив’язувалася до своїх іграшок, але вміла їх відпускати й прощатися, як у справжньому, дорослому житті. Могла б легко «воскресити» їх у грі, але ніколи цього не робила. Як на свої чотири роки, дитина напрочуд добре читала, розмовляла й захоплювалася мультфільмами, та ляльки залишалися її найбільшою любов’ю. Про власну родину Сюзі майже нічого не згадувала — за всі місяці я так нічого й не почула, хоча було очевидно, що вона любить рідних, просто лялькам віддавала всю свою душу.

​Якось Сюзі зауважила, що бачить цей світ зовсім не так, як інші. Мене це не здивувало — дітям властиво фантазувати, я б не здивувалася навіть розповідям про вигаданих друзів. На літніх канікулах ми бачилися майже щодня. Попри те, що мені доводилося готуватися до випускних іспитів, Сюзі стала для мене тією милою, крихітною подружкою, якій я могла виговоритися, а вона тихо й уважно слухала — хоча зазвичай дорослі мають слухати дітей.

​Цей дивний, затишний світ обірвався раптово. Одного дня в школі я помітила, що вчителі ходять самі не свої, стривожені й знервовані. Повернувшись додому, я застала маму, яка схвильовано говорила по телефону зі своєю сестрою. З уривків розмови я зрозуміла лише одне — десь неподалік обвалилася стара будівля. Спершу я намагалася відігнати страшні думки, але серце закололо від невимовного передчуття. Не витримавши, я вибігла з дому й помчала на наше місце.

​Задихаючись від бігу, я зупинилася перед жахливою картиною: стара хата перетворилася на купу уламків, і лише кілька балок колишнього даху дивом вистояли під цим завалом. Сюзі ніде не було, і в ту мить я егоїстично зраділа, що її не виявилося поруч. Але погляд упав на траву — там, на сплетеному віночку, який уже встиг зів'янути під палючим сонцем, лежали її ляльки.

​Я взяла їх до рук і просто розридалася, безсило сидячи на землі. Разом із цим сараєм рухнули й обірвалися всі ті теплі моменти, які ми розділили з Сюзі. Вдивляючись у знайомий краєвид крізь сльози, я намагалася закарбувати його в пам’яті якомога глибше. Я чітко відчувала: варто мені зараз підвестися й перейти місток, що веде до дороги, як моє дитинство залишиться тут назавжди, поступаючись місцем суворому дорослому життю. Життю, з яким усім нам рано чи пізно доводиться знайомитися.

​Коли я нарешті піднялася, крізь моє тіло раптом провіяв різкий, несподівано сильний потік вітру.

​— Дякую, — тихим відлунням пронеслося в повітрі.

​Навколо не було жодної душі. Від почутого на моїх губах з’явилася сумна посмішка, хоча серце все ще стискалося від болю втрати.

​Лише згодом, через роки, я дізналася гірку правду. У нашому селі колись справді жила чотирирічна дівчинка Сюзі, яка трагічно загинула за пару років до того, як я вперше прийшла до струмка. Одного весняного дня, граючись, вона залізла на дах тієї старої хати. Балки були покриті непомітною кіркою льоду, яка ще не встигла розтанути від вологи. Дівчинка послизнулася й впала вниз, ударившись головою об важкий, іржавий ланцюг, що лежав на землі. Вона неймовірно любила своїх ляльок і цей куточок біля води. Її смерть була настільки раптовою, що дитяча душа, мабуть, навіть не встигла усвідомити й зрозуміти, що сталося, — вона просто залишилася жити у своєму улюбленому затишному місці, де колись була щасливою.

​Тепер, озираючись назад, я точно знаю: наша зустріч не була випадковістю. Сама доля привела мене туди. Мені було життєво необхідно зустрітися з Сюзі — з цим маленьким примариком минулого, — щоб наостанок, прямо перед холодним порогом суворого дорослого життя, отримати цей безцінний дарунок: побути ще зовсім трохи дитиною, щиро погратися в ляльки й відпустити своє дитинство без жалю. Вона врятувала мене від дорослості, яка насувалася надто швидко, а я, сама того не знаючи, подарувала її душі ту розмову й тепло, яких їй так бракувало в її вічній самотності.

​Адже дитинство минає занадто швидко. Ми так нестримно поспішаємо подорослішати, що зовсім забуваємо, яке це щастя — бути маленьким, прибігати до мами й тата в рідний дім. Дім, який з роками неминуче покривається мохом, старими балками та запахом плісняви. І настає день, коли замість батьківських обіймів ми змушені пригортатися до холодних, іржавих хрестів на цвинтарях, які тихо заростають травою.

​Тому ніколи не поспішайте дорослішати. Насолоджуйтеся кожною миттю, кожним подихом вітру й дзюрчанням струмка — усім тим прекрасним світом, який буває яскравим лише тоді, коли ти дитина!