Тератома

…і я поклала тільце своєї донечки в коробку, закриваючи кришку — попрощалася, лише аби потім укотре до неї повернутися, прикласти вухо до ємності, в якій лежала частина мене, й намагатися розчути її рухи, серцебиття.

— Яке серцебиття?! Це навіть не дитина! Це… лише набір клітин! — я знову пригадувала роздратовані крики чоловіка, чий голос іноді набував відчаю, в чиїх очах я все частіше бачила відстороненість і страх щоразу, коли мова заходила про нашу таку довгоочікувану та бажану донечку.

Звісно, він не відчував того, що пронизувало мене, коли я дивилася на її тоненьке волосся, вдихала її запах. Щось змінилося в ньому одразу після її народження — він більше не був таким, як колись. Тепер він бачив мене чимось хворим, нелюдським, тим, від чого варто триматися подалі, однак продовжував бути поруч, кажучи, що все одно кохає мене, незважаючи ні на що.

Небо з важкими темними хмарами, яке я бачила з вікна карети швидкої допомоги, набувало зрадливих кольорів. Я не могла визначити, чи то був ранок, чи вечір — усі спогади про ту мить покриті туманом очікування появи на світ моєї маленької. Відколи я дізналася про життя, що лише почало зароджуватися в мені, я одразу зрозуміла — це буде дівчинка. Це усвідомлення прив’язувало мене до неї: усі думки й розмови були лише про неї. Я намагалася ініціювати бесіди з чоловіком щодо імені, пропонувала купувати перші дитячі речі, досконало вивчила особливості розвитку новонароджених на різних етапах життя, ідеально розібралася з харчуванням.

Я берегла себе, уникала будь-яких справ, які могли б нашкодити моїй маленькій, ще ненародженій донечці. Я засинала й прокидалася з посмішкою на вустах, бо кожен день наближав її появу на світ.

Мене пронизував біль, і коли на руках акушерки з’явилося її тоненьке волоссячко, я не чула її крику. І якби не була на межі втрати свідомості від болю — напевно, вимагала б показати мені мою доню, відчути її у власних руках, поцілувати, привітати у світі, який я була готова перевернути догори дном заради її щастя та комфорту. Але біль усе ж остаточно оволодів мною. Я безсило впала на подушку, і за секунду біла лікарняна стеля перетворилася на пітьму несвідомості, в яку я провалилася, до останнього думаючи про неї.

Прийшовши до тями, я стикнулася з небажанням лікарів віддати мені мою дитину. Чоловік чомусь був на їхньому боці: запевняв мене, що в цьому немає сенсу, що це нічого не змінить, казав навіть, що це огидно.

У той момент я геть здичавіла — верещала, як дика тварина, була готова на все, аби лише побачити її, забрати мою маленьку з цих гнітючих стін, привезти додому й більше ні на секунду від неї не відходити. Наступні події мені важко пригадати, але моя наполегливість зламала їхню впертість, і мій скарб опинився в мене на руках. Я ніколи не забуду її тоненьке волосся, ніжну на дотик шкіру, зуби…

— Глянь на це… — чоловік завжди мав вираз огиди, дивлячись на мою дівчинку. — Як таке могло трапитися?..

Я ховала її від нього, майже не залишала на самоті, хотіла огородити це невинне тіло від будь-якого зовнішнього впливу, будь-якої загрози. Я почала жити виключно заради неї. Правда в тому, що мій чоловік мав підстави звертати увагу на те, якою була моя доня. Можна було зрозуміти його відразу, коли він дивився на її неприродно великі зуби, волосся, що росло з дивних місць на тілі, очі, які завжди мали скажений вигляд. Усі ці особливості моєї дівчинки поєднувалися з її повною мовчанкою. З моменту, коли її відділили від мене, я не чула жодного звуку з ротика з зубами різних розмірів, що мали повністю сформовану емаль, глибоке коріння й росли випадково, зовсім не там, де мали б бути.

З коробки, в якій я дбайливо зберігала свою дитину, з часом почав тягнутися сморід. «Смородом» це звав мій чоловік. Я ж була в захваті, бо насамперед цей запах слугував мені нагадуванням про її існування. Щось відбувалося — вона росла, змінювалася. Я мріяла, що скоро ми почнемо частіше з’являтися назовні разом, я познайомлю її зі світом і згодом почую таке солодке «мама». Коли я вкотре ніжно поцілувала кришку коробочки, де поселилася моя мила донечка, в кімнату, що колись була нашою спальнею, але тепер належала лише мені та моїй дитині, увірвався чоловік, порушуючи ідилію тиші й лякаючи мене різким відчиненням дверей.

Якийсь час він стояв мовчки у дверях, дивився на мене тими самими благаючими очима, в яких дивним чином поєднувалися огида та тривога. В мені одразу виникла роздратованість — я злилася на нього за неспроможність зрозуміти силу моїх інстинктів, мою залежність від того, що я щойно дбайливо помістила до дерев’яної коробки.

— Скільки ще це триватиме? — чоловік зрештою зробив кілька кроків, сів на ліжко, не відводячи від мене погляду.

Я не знала, що відповісти. Останнім часом його присутність у моєму житті була майже повністю витіснена появою нового життя.

— Кохана… — він не полишав надій, торкнувся моєї руки. Я вирішила, що ця розмова колись мала статися.

— Ти навіть не дивишся на неї! — почала я з докорів. Його дистанція дратувала мене найбільше. — Це ж… і твоя частина також.

— На що мені дивитися?! На…

— НА НАШУ ДОНЬКУ! — мною верховодив гнів, який я надто довго тримала в собі. — ТИ НАВІТЬ НЕ ХОЧЕШ ЧУТИ ЇЇ ІМЕНІ! ТИ ЛЕДВЕ ЇЇ БАЧИВ!!!

Чоловік відпустив мою руку, вперся поглядом у підлогу й тяжко вдихнув.

— Просто послухай мене, будь ласка… — він укотре зібрався з силами. — Те, що ти зберігаєш у цій бл… клятій коробці…

— Це моя донька! Це не «воно»! — з викликом я не відводила від нього погляду, була налаштована на війну, в якій, найімовірніше, ніхто не переможе, бо я бачила, що йому болить. І від цього боліло й мені.

— Ні, блядь, це таки «воно»! — чоловік різко встав з ліжка, нервово оглянув усю спальню. — Ти не чуєш цей йобаний сморід?! — він показово втягнув повітря носом і скривився. — На що перетворилася наша спальня?! Ми не спимо разом уже біс знає скільки, ти днями й ночами сидиш біля цього… Я майже тебе не бачу! — він важко дихав, сперся однією рукою об стіну.

— Бо вона скоро захоче їсти, хіба ти не розумієш… — раптом мені стало сумно, я відчула, як горло поволі стискає плач.

— Це не вона, боже, блядь, скільки разів тобі повторювати?! — від гучності його голосу в мене почало дзвеніти у вухах, наростав головний біль. Я вхопилася за скроні, опустила голову.

— Просто… кохана моя, я розумію, через що ти пройшла… через що МИ пройшли… — зараз він знову нагадає, зараз мій чоловік укотре заговорить про той викидень. — Так не мало трапитися, але ми не в змозі контролювати такі речі. Ми робили все, що могли, ти ж пам’ятаєш? — я мовчала, не хотіла відкривати очі, аби не випустити назовні сльози, які вже стояли в них.

— Ми так довго про це мріяли, так чекали… Ми були б найкращими батьками у світі! — він поцілував мої руки, стиснуті в кулаки.

— Але… — майже пошепки видавила з себе я.

Тривала секундna пауза, під час якої я чула його дихання, але продовжувала думати про тільце, що лежало в дерев’яній коробці, мов у мініатюрній труні.

— Але не батьками… не батьками кісти. Це не твоя дитина, люба. Це дермоїдна кіста, або тератома… Ти ж пам’ятаєш, що казали лікарі? Мила, ти ж пам’ятаєш…

У відчаї я різко замотала головою, намагаючись відсторонитися від того дня, тієї лікарні, тієї години й самого моменту, коли лікар, чий голос у моїй пам’яті нині лунав як вирок, мовив:

«Таке іноді трапляється. Це переважно доброякісна кіста, що може містити тканини — волосся, зуби, вени, навіть очі. Або, радше, щось, що дуже нагадує очі». Чоловік продовжував ніжно торкатися моєї руки. Я вже не стримувала сліз.

— Я не хочу втратити тебе. Чуєш? Я… перша вагітність була невдалою, але ми будемо пробувати ще. Лише… відпусти… це.

Я кинула розмитий від сліз погляд на коробку й заплакала ще гучніше. За кілька секунд відчула, як чоловік підвівся з ліжка, підійшов до столика, на якому спала моя донечка. Усе моє тіло пробивало тремтіння. Я не могла зупинити плач, почала тихо стогнати, але залишалася на місці. Не знаю чому — можливо, бо якась частина мене все ж усвідомлювала, що чоловік мав рацію і те, довкола чого оберталося моє життя останні кілька днів, насправді зовсім не було дитиною.

За мить двері тихо зачинилися, і в той момент, коли чоловік викидав мою кісту до смітника, я остаточно усвідомила свою самотність.