Зміст
  • 1
  • 2

    • Примарний Навіювач

    Viktor Pinchuk

    1

    Книга 1

    (Перша книга закінчена. Книга 2 - продовження, в процесі написання)

    Примарний Навіювач.

    ( Таблиця рівнів протистояння головних героїв )

    Сектант *** Сквайр

    Чарівник *** Мисливець на відьом

    Демонолог *** Інквізитор

    Пандемоніус *** Захисник віри

    Модеус *** Ієрофант

    Сектант

    ---

    -Шановні народні депутати Верховної Ради України. Шановні гості Верховної Ради України.

    До слова запрошується Президент України Олена Миколаївна Вереснякова.

    Голова Верховної Ради, ошатний та кремезний чоловік в білій сорочці та темному піджаку що оголосив виступ почав запрошувально ляпати в долоні, до нього приєдналися перший заступник, заступник, а слідом і всі депутати в залі, запрошені гості та журналісти. До трибуни вийшла немолода, темноволоса жінка в світлому жіночому костюмі та поклала перед собою кілька паперів з текстом.

    Оглянула та мило всміхнулась залу та набравши повітря почала свій виступ:

    -Дорогі співвітчизники. Шановні гості. Я…

    Завмерла на півслові, і в запанувавшій тиші мовчки дивилася вглиб залу. Наповнений людськими обличчями зал очікував продовження виступу, а вже за кілька секунд тиші почав здивовано хмуритися, перезиратися, і врешті перешіптуватися та оглядатися в бік куди дивилася пані президент. Група журналістів та операторів, що знімали з далекого ракурсу зал і трибуну, опинилася під поглядами багатьох очей і занервувала, а оператор стаціонарної камери установленої по центру проходу, витягши свою голову, мов насторожений сурікат, врешті не витримав і під прицілом поглядів в повній тиші, ступив уперед та зазирнув в об’єктив своєї камери. Потім повернувся назад до колег і двинув плечима мов кажучи; «все в нормі, ніякого скандального плакату «Олена Вереснякова носить старечі рейтузи».

    Голови присутніх в залі, мов прочитавши думки оператора, що він з колегами «не при ділах» повернулися і тепер вже не запитально, а тривожно дивилися на завмерлу жінку на трибуні.

    Пані президент хитнула головою, мов виринула з думок, і глянула в лівий бік. Потім повернула голову до залу, але вже за секунду, крутнула головою вліво з такою швидкістю, мов англійський мисливець що полює за бекасом, і звідки власне, і пішов вислів «снайпер». Потім, примруживши очі повільно повернула голову знов до залу, і обпершись долонями рук об трибуну нахилила тіло вправо. Очима, з підозрілим поглядом «хто із вас гівнюків стибзив мої любимі печеньки, та всі їх зжер» свердлячи завмерлий зал, жінка зробила подібне і з правим боком трибуни. Виглядало це, мов президент вирішила зробити фізкультурні вправи «нахили корпусу вліво та вправо», або намагалась подивитися чи не лежить коробка любимих печенюжок збоку трибуни.

    Хтось, поряд, голосно схлипнув і це спрацювало мов тригер чи якийсь активатор.

    …Я…е,е,е…що власне хотіла вам сказати…йолопи! Відмерла пані Олена.

    Набравши до рота повітря та з такою здивованою мімікою на обличчі а-ля- «сама собі не вірю-що кажу, зупиніть мене дурепу, вимкніть мій речовий апарат бо буде вам горе», Вереснякова почала промову яка того ж дня стала головною новиною всіх інформаційних ресурсів планети.

    ---

    За пів години, коли все стихло і пані президента «евакуювали» подалі від людей в залі, з неймовірними зусиллями відчепивши від трибуни, з якою вона обіймалася так рішуче та нездоланно, що п’ятеро президентських охоронців ледь упоралися, і тепер сиділи разом з підопічною в кімнаті нарад, тяжко хекаючи та згадуючи як вони зі всією силою, та пересторогою, по пальчику, відгинали «загребущі» «руки-крюки» президента щоб роз’єднати столярний виріб та тендітну жінку яка вчепилася в трибуну і не бажала відпускати.

    -Ви тут зібралися послухати мою промову. Я дам її. І нічого більше, ви… тупі та хтиві покидьки…лунав з гаджету запис «жіноча промова тисячоліття».

    Вочевидь, конкурс «жінка тисячоліття» який колись проводили на закритих шабашах українські чиновники-корупціонери, вже втратив свою особистість і український «політикум» з розгону, і сам того не бажаючи, вступив в чергову «пахучу історію». На відміну від попередньої, ця «пахучість» історії була планетарна.

    В цій же кімнаті, поряд з канапою на якій напівлежала пані Олена в стані прострації, чи на півсвідомості, (неясно, якраз чекали лікаря) - на стільці сидів пан Голова Ради, та на гаджеті свого помічника, переглядав відзнятий, недавній, виступ свого президента. В роздертій на грудях сорочці, з багряними плямами на щоці, і з одним, сиротливим рукавом що чорнів на лівій руці – «все що залишилося від згинувшого в потасовці дорогого піджака», пан Голова, тримаючи однією рукою смартфон, пальцями іншої перевіряв чи вціліло його праве око, яке опухало і наливалося темними кольорами. Щосекунди зітхаючи, він переглядав відео і опасливо, та із пересторогою, зиркав на тендітне тіло на канапі.

    …паскудні ви тварюки…лунав запис промови з гаджету помічника першого секретаря: - поприлазили як ті бляд..кі ман..вошки, до цієї зали, повсідалися на свої товсті дупи, на яких вже такі мозолі, що можна на них цибулю нарізати. Повитріщали свої вилупкуваті баньки, якими безсоромно зазираєте до державної кишені, хай би вони вам повилазили. І очікуєте що я - тендітна жінка, буду вас розважати промовами, метатиму перед вами, обкаканими свинями бісер? Бодай би вам чорти, позаливали гарячого смальцю за комір. А прості люди відбудовують країну після війни, та ще й годують, ваше депутатське кодло. Хай би ви всі показилися та повиздихували. Геть з приміщення сволото. Не про ваші рила ця будівля. Я розпускаю ваше збіговисько. Владою, даною мені народом офіційно заявляю – Пішли ви нах..Оголошую нові вибори…

    Далі, з гаджету чутно сердите перешіптування і звуки боротьби, яка закінчилася нічим бо сердитий голос виступаючої знов загримів з трибуни…

    -А ви, так звані, «закордонні друзі», чого позлазилися із за свого «закордону» до нашої Неньки? Припхалися піаритися на нашій перемозі? Погрітися та підгребти собі слави звойованої кров’ю наших синів та дочок? Ідіть теж на…

    На цей раз звуки боротьби куди гучніші та триваліші, проте, не обірвали виступ…

    -повідстірували свої памперси в які понакладали від Польщі до самого Вашингтону?…тепер сміливі…а як війна то сиділи як миші під віником…слимаки…далі шум боротьби і звучать приглушені голоси інших;

    …пальці заважають, чутно сердитий шепіт і звук борсання…- мікрофон…трясця..не відпускає…ріж мікрофонні дроти бо не відчепиться…боляче…кусається і дряпається…

    Тяжко зітхнувши, пан Голова, вимкнув апарат і знов доторкнувся до свого ока перевіряючи чи й справді воно на місці.

    -Пане Голово!

    Перший Секретар Ради, що нервово тупцював поряд з столом, на якому лежала красиво оформлена латунню книга «Конституція України» з латунними куточками по краях, один з яких був зігнутий.

    -Пане Голово. Секретар, тримтячим пальцем вказав на зігнутий краєчок; - Це….це…,вона швиргонула цю книгу, а книга ця - не якась там брошура чи довідник…а важкенька…я…я…як таке можливо?

    -Оце жінка! Із захватом, однак недоречно голосно «прошепотів» один з охоронців що масажував в плечі свою постраждалу руку; - Запулила, тим що трапилось під руку, прямо в голову тій бабці, в першому ряду, що штукатуриться під молодуху. Ніндзя з Бердичева!

    -І попала прямо в диню. Теж «голосним шепітом» відповів інший охоронець. Вочевидь, після пережитого стресу, професійна етика ослабла і охоронці забули про субординацію.

    – Та стара бабця гепнулась на бік. Я думав їй кирдик.

    - Де там. Я мельком бачив, коли її поволокли з залу, що вона провернула свою голову до камер журналістів і почала зображати якусь «витончену журбу Діви Марії», чи «Страждання Христа»…е,е,е…на хресті. Актриса.

    -Аферистка зі стажем! Сорок років в політиці. Буркнув третій охоронець; -У тієї Баби Юлі, така макітра, що ніякому натівському шолому не зрівнятися. Броня!

    - Так, годі. Цикнув на охоронців їх начальник.

    -Пане Голово…. Секретар підступив до чоловіка що втратив 95% піджака зате набув брутальності у вигляді розквашеного носа та ока у формі «опухлої гори з синіми долинами»…- пане голово, що будемо робити? Скандал буде грандіозний. Він вже є. Треба якусь прес-конференцію…сказати що президента…е,е,е..зомбували?

    -Здурів? «брутальний» Голова кривлячись від болю полишив «тестувати» своє обличчя; - тоді вже краще сказати що це був якийсь прилад що бере під контроль свідомість…або якась людина, чи гіпнотизер.

    - Я його бачила.

    Слабко долинуло з канапи і всі присутні здригнулися та повернули голови до Президента що прийшла до тями.

    -Я бачила того гіпнотизера…мельком. Слабким голосом підтвердила свою притомність пані що лежала на канапі.

    -Це…чоловік…чи жінка? Обережно підступаючи до «об’єкта охорони» який постраждав від відсутності тієї самої охорони, спитав керівник служби безпеки.

    -Чоловік. Відповіла пані і слабко здійняла свою руку, вочевидь вимагаючи якихось дій.

    -Приведіть фахівця і я опишу того…негідника.

    -Прекрасно. Зробимо фото-робот і оголосимо в розшук. Підібрався керівник безпеки бадьорим тоном намагаючись реабілітувати свою контору.

    ---

    Україна. Полтавська область. Центр Европи. «Cело Розкарачки». Не знаю як правильно ставити наголос і від якого сполучення походить назва. Думаю, що за часів Московщини, яка колись тут панувала і гнітила люд, мешканці працюючи на барині, подовгу стояли в «характерній позі», «розкарачки», збираючи серпами хліб в полі. Тепер, мабуть, такі слова вже не вживають. Та і село навряд чи збереглося на мапах. Тут, приблизно сотня дворищ, більшість пустує, в кількох доживають свій вік кілька літніх людей. Сумно. Життя наче оминає цю місцину стороною. «Заглохла нива життя» як казала моя бабуся.

    Купувати таку «нерухомість» нереально, бо стан будівель годиться тільки на зніс, руйнування та використання землі під городи чи поля. Та і від міста далеченько, кілометрів сімдесят, а може і більше. Будинки в селі з дерев’яних колод, «що досить нехарактерно, а обкладених цеглою, дуже мало і моя «Cаsа» в якій я мешкаю до таких не належить.

    Так, тепер я мешкаю тут. Після столичної квартири в центрі - моя обитель це старезний дім в якому тхне гниючим деревом та цвіллю. Живу, мов вигнанець, або, швидше, каторжанин, якого шукають та переслідують. І не для того щоби повернути на каторгу. Гірше. Не знаю скільки я мешкатиму в цій майже безлюдній місцині, чи постійно, чи тимчасово, чи вже завтра муситиму в одніх трусах тікати городами до лісової смуги що видніється за пів кілометра. Ліс тут чудовий. Густий, з величними деревами. Стовбурі такі товсті, що обхопити руками годі і намагатися. В лісі майже немає доріг, він не загажений купами сміття, та вирубаними галявинами. Мабуть, після недавньої війни до такого скарбу в людей ще не дійшли руки, а то б, загарбали собі, як я загарбав собі хатину край цього села де зараз поневіряюся через поворот долі.

    Власне, на свою долю, я жалівся тільки перший місяць, півтора. А ось потім, я б сказав, що ця сама доля - запала на мене як закохане в свій перший раз дівчисько. Такі подарунки роблять тільки своїм, винятковим, обранцям. Доля і Вдача – закохались у мене і подарували - старий будинок, що стоїть край села Розкарачки.

    Будинок починався з навісу перед дверима, від якого залишилися тільки дві дубові колоди по бокам дверей. Відкривши «з потугами, бо двері, зроблені з дуба, просіли» двері потрапляємо в сіни. Для тих хто «дикий та неосвідчений, або з міста», сіни – це кімната між основним житлом і виходом на вулицю. Кімната невеличка, без вікон, на зразок тамбура. В сінях, завжди облаштовували вихід на горище» - це місце між крівлею та стелею», там же, в сінях, була драбина, щоб вилазити на те горище.

    Далі йшли ще одні «просівші» двері і починалася житлова зона. Кімната, в ній піч, двоє вікон. Піч займає половину площі, а за нею ще одна кімната, невелика та вузька, з маленьким вікном. Направо від печі, іще одна кімната. І прохід без дверей наліво.

    Підлога глиняна, стіни теж. Перекриття з дубових балок які обшиті дошками тільки з горища, без другої стелі, в один шар.

    Ну і власне, все.

    У вузькій кімнатці з крихітним вікном, в глиняному полу, під шаром сміття, попелу та соломи була дубова лядка.

    «Підпілля». Наче так колись називали льох серед хати. Звідси і назва партизанського руху в Україні, назву якого, як завжди, вкрали кацапи та назвали «подпольем» для своїх фантазій про начебто спротив фашистським загарбникам на своїх болотяних землях, котрого насправді ніколи не було, бо від перестановки хазяїв – рабська сутність не міняється. Під підлогою кімнати, люди будували такі льохи щоб тримати консервацію, харч, а ще, ховати коханців якщо чоловіки раптово, ненагодя поверталися.

    Я не відразу і знайшов той льох, а як знайшов то тільки відкрив, глянув, та й махнув на нього рукою. Були інші справи. Нагальніші, чим лазити під підлогою серед пилу, павутини та сміття.

    Електрика в будинку була. Я сам її підключив. Вірніше злодійкувато «врізався» в мережу. Так само як злодійкувато «оселився» в домі. А от користуватися смартфоном я не міг. Мене розшукували.

    ---

    За кілька місяців до дня ОВП, або як кажуть виживальники (особистий великий пи..ць)

    ---

    Літо добігало кінця і я ще досить юний «всього тільки 35 рочків», працював в NIR. В перекладі (Новини.Інформація.Реклама.) В основному реклама, приправлена новинами.

    Це холдинг, що має купу «незалежних» блогерів, що на публіку, і по завданню керівництва «сруться» між собою, а зарплатню отримують в одній «бухгалтерії». Кілька видавництв в країні та за кордоном теж належить NIR. Один державний та кілька регіональних телеканалів. А ще, холдинг, за будь якої можливості, виклянчує гроші від різних міжнародних організацій. «Для підтримки демократії в Україні на належному рівні».

    «Ви ж всі пам’ятаєте, як наші ЗСУ захистили ваші дупи і всю цивілізацію від скажених андрофагів? От і не забувайте про це! А ще…ЖЕНІТЬ БАБЛО кляті сцикливі західні імпотенти. І ПОБІЛЬШЕ! Демократія це дороге задоволення. Виписуйте чеки, Український народ кров’ю заплатив, і ви йому винні.»

    Звичайно ж, на всіляких прийомах представники NIR говорили інші слова «союзники, ми разом перемогли, наші солдати і ваша зброя, фінансова підтримка західних країн, захист демократії». І звичайно ж, щойно грошові чеки опинялися в пухких і пітнілих ручках керівництва про народ-переможець, відразу ж забували. Гроші йшли на офіси, авто, закордонні відрядження (до Таїланду, Флориди, Монако) для премій керівництву…крихти що залишалися, урочисто, під камери своїх блогерів, роздавали ветеранам і на благодійність.

    Так що, грошенята в них водилися. Я, влаштувався до них як початківець журналіст-розслідувач, із освітою, яку здобув колись, і вже забув про неї, та головне - знанням англійської мови. Взяли мене тільки тому, що за умовами міжнародних спонсорів журналістики, холдинг NIR, мусив, кожного року, залучати відсоток молоді. «Свіжа кров» серед пузатих і пихатих стариганів (за 50), що неохоче підпускають чужинців до «прикормленої поляни».

    «Молодим пагоном журналістики» мене назвати важко, «всього 35 рочків»…(моя щаслива юність), але так склалося, що раптовий приїзд контролюючого органу із Европейського Союзу припав на період коли NIR не встиг підібрати і влаштувати «своїх молодих» на тепленькі місця. Скрегочучи від досади зубами, «бюрократи–корупціонери від журналістики» мусили оголосити відкритий конкурс. Я тоді, був без роботи та перспектив.

    І я записався. І пройшов.

    Згодом, коли мене виганяли, головний редактор верещав на мене «пустили миле цуценятко до «Храму Правди» з жалю, а воно - дурне сім’я від приблудного вовкулаки»…( я потім, після Розкарачок, йому «віддячив» за ці слова…і всьому так званому «храму правди»). Про це потім розповім.

    Так от.

    До роботи, мене особливо не допускали. Я був не зовсім своїм. З вулиці, а не по знайомству чи блату. Не молодий, але і не у віці. Без зв’язків. А головне, мене взяли, бо мусили когось брати. На місці, в офісі, я був як «перекоти-поле.» (перенеси он те, прокатайся кур’єром туди, перестав оті вазони, перепечатай он той текст)

    Будівля офісу, в якій я працював, була сучасна. Побудована після війни і з усім «фаршем». Паркинги (правда авто в мене не було, і це ще один привід «колег» вважати мене «лошарою») Були мініатюрні парки на поверхах будівля в стилі Японії. Ліфти як зовнішні, склянні-оглядові, так і великі вмісткі, внутрішні. Робочі поверхи, розділені за американською класикою на кабінки. Було і кафе, чи то, столова, чи їдальня, ніхто не знав як правильно називати місце, куди в обід, збігався «офісний планктон» на перекус. Так от, я зазвичай харчувався пізненько. Після того, коли «антропоморфні зграї акул журналістики та реклами» закінчували поглинати білок і розпливалися по офісу-акваріумі на перекур та балачки з кавою. Не надто полюбляю стояти в чергах, а ще тому, що за столами сиділи та обідали знайомі між собою колеги, спаяні групи колективів і таке інше. Я поки нікуди не влився. З мене навіть гроші не брали на всякі святкування колег. Ну і звичайно ж, не запрошували на гулянки.

    От і того разу.

    Сиджу, я значить, за столиком. Обідаю. За спиною чую голоси. Хтось влаштовується за сусідній з моїм столик. Два приятеля.

    Я в навушниках. Таких, знаєте? Великих, що повністю закривають вуха, і ще стирчать над маківкою як авіаційні локатори. Люди, на вулиці чи в метро, в кого не надто велика голова, або дівчата з короткою стрижкою, підлітки, в таких «вухах» виглядають як пересувні радіолокаційні Sentry. Літаки з тарілками на «хребтах». До речі, їх і називають Сентрі. Я про любителів ходити по місту в таких «вухах».

    ( Я таксую біля Шулявки на своїй «ласточці» а якийсь сентрі вискакує просто під колеса моїй «Розіті». Якби він своєю дурною довбешкою подряпав бампер на моїй «Розіті» я б йому ті «вуха» в дупу б запхав. Так перелякався за своє авто. Моя «Розіта», моя «ласточка», моя «прелесть». Коли вже заборонять носити на вулиці такі навушники. В них же нічого не чутно.)

    Сиджу, не оглядаюся. Музика у «вухах» закінчилася, а я задумавшись «про своє» і не помітив цього.

    Думаю…»звільнять мене». Скоро. Хай тільки вляжеться колотнеча з комісією та черговим грошовим траншем. «Попруть мене з журналістики».

    Думаю: - «Сумно. Житло в мене є, а як оплачувати комунальні рахунки, та на що жити, коли мене випруть з роботи?»

    Квартира, дякувати батькам, що виїхали до війни в Канаду, та там і залишилися, в мене шикарна. В центрі. Я був дорослий, виїзджати на пмж з ними не захотів. В мене були перспективи на роботі, друзі, а головне, була обраниця, з якою я планував своє майбутнє. Квартиру, батьки оформили на мене. Сказали що люблять, і щоб дзвонив частіше. Побажали якнайшвидше одружитися і приїздити до них в Оттаву, показати їхніх онуків. З онуками не задалося. З одруженням теж. Якось промайнули роки, і от я сиджу, в «локаторах», в столовці, і не помічаю як закінчилася музика і як невеселі думки заміняють «Dawn Raider - Tristan Barton».

    -Сумно, старий тут буде без тебе. Долинає з за моєї спини чужа розмова приятелів, що сіли за сусідній столик.

    -Так. Побачимося тепер, не скоро.

    -Якщо взагалі побачимося. Ти ж їдеш в Австралію, і там залишаєшся.

    -Твоя правда. Хороша пропозиція надійшла від великого міжнародного трасту. Нам з Настею і кредит там, в Австралії допомогли оформити, для купівлі помешкання.

    - А який перший платіж? Чималий?

    -Ох. Не питай. Продали тут в Україні, все що було. Ну майже все. Лишилась « батьківщина» моїх батьків. Дідова хата, на Полтавщині.

    - Чому не продали?

    -Та там…будинок. Старий, в селі. Та хатка, мабуть, ще пам’ятає як шведи зі своїм королем приходили на Полтавщину. Село майже не жиле. Навіть для дачі ніхто не купить. Ми з дружиною навіть довіреність на родичів не будемо оформлювати. Цей актив- нічого не вартий. Хай залишається державі.

    -Це не та дача, де ми, в нашій тодішній компанії, років зо двадцять тому, провели три загульні вихідні? Ти ж тоді зі своєю Настею і зійшлися?

    - Вона. Село Розкарачки.

    -Хе. Хе, хе. Назва…просто в яблучко. Ми тоді, пам’ятаю, всі на тих розкарачках лазили. Ото була п’янка.

    - А я тоді з тобою ходив до сільради бо в хаті не було світла, а наш електромобіль, на ранок був з порожніми батареями, бо музику і світло залишили на всю ніч. А сусіди, не хотіли ділитися електрикою. Бо ми - «вгашені приблуди що не знають міри в алкоголі і галасають голяка мов бабуїни» Ох…до сих пір смішно.

    -Ні. Ти ходив з Ольгертом. Ввечері, і під «мухою»

    -Точно. Дроти, що йшли стовпами від нашої «бази відпочинку » до перехрестя вулиць, де був будинок селищної ради. Там, біля сільради, ці дроти і були відрізані. Хе, хе. Хе. Мабуть за несплату. А я тоді, заліз по дереву що росло поряд, на дах веранди, потім, стоячи на даху веранди, витяг плоскогубцями гвіздки і зняв дві шиферини з даху самої сільради. Заліз через діру на горище і знайшов проводку яка лежала на глиняній стелі. Зачистив їх, а Ольгерт просунув через низ крівлі наші обрізані дроти. А я їх під’єднав до тих що йшли по стелі сільради. Вуаля. На нашій базі знов з’явилося світло.

    -Безкоштовне світло. Хе, хе, хе. Ти як якийсь таємний агент…халявщик. Як ти знав що все вийде.

    -Як був малим, влітку батьки привозили до села. Мій покійний дід, брав мене із собою ремонтувати дах сільради. Я тоді грався на тому даху і все хотів дідовою сокирою настругати собі паличок для солдатиків. А дід показував на електричні дроти що лежали на стелі і казав що як поцілю сокирою по тих дротах, то «шваркне так що вилетиш із своїх черевиків, а потім вдома, бабуся, мене шваркне половником так, що я загублю вставні зуби.»

    -Пам’ять.

    -Пам’ять.

    -Не шкребе в душі що полишаєш свою пам’ять назавжди.

    -Мушу думати про дітей….

    Далі ту розмову я не слухав, бо мій обід скінчився. Цей епізод вилетів з голови щойно я вийшов з кафе.

    Але Пам’ять.

    Моя пам’ять підказала мені місце де я міг сховатися від.…як в тій українській пісні «де люди, що ламають зуби».

    ---

    Середина осені. Мряка та холод. Короткі дні. Довгі вечори насамоті. Обридлі записи фільмів та ігор на ноутбуці який я захватив у своє «дно» на яке заліг у «покинутій батьківщині» виїхавшого за кордон співробітника NIR.

    Вже більше місяця я ховаюся в хатині яку не зміг продати той «голос» за спиною в кафе. На моє щастя. Притулок без будь яких благ, на моє нещастя. Спасибі що хоч світло в хатині є. Навіть не буду детально описувати як я поганої дощової погоди, увечері, прокрався до перехрестя селища, щоб видертися по дереву на веранду і далі за планом, який підслухав в кафешці на минулій роботі. Тільки током, мене все ж шваркнуло. Треба мати до всього хист, а я «офісний планктон» зачищав, з’єднував та ізолював дроти не поодинці…йолоп. Зачистив від ізоляції обидва, а потім, при фонарику, тикався, поки не труснуло струмом. Як уже казав вище…йолоп. Думаю, що в це село навідуються всякі соціальні служби, але не думаю що з ними, часто приїздять електрики, щоб провіряти мережу.

    Побачимо.

    А поки, на випадок шухеру я буду розробляти план втечі з села як мене застукають.

    Як я здогадався, цей «муніципалітет» Розкарячок тримають на балансі району через стареньких мешканців що не виїздять з пустого села. В будинку сільраді є роутер зв’язку. А кожному пенсіонеру надають простенький «Оldfon». Обов’язковий вихід на державні служби для літніх людей. Безкоштовні, та в кожному місці де вони мешкають. Навіть якщо такий будинок один. Це на випадок якщо комусь знадобиться швидка, або поліція. Колись чув по новинах про обов’язкову норму в законодавстві. Після війни, держава спохватилася за своє населення яке залишилося в країні.

    Зв’язок це звичайно для них добре.

    Для мене –погано, бо якщо я засвічуся…і хтось з пенсіонерів прознає що в покинутому будинку мешкає якийсь тип…поліція примчить за пів години.

    Отже. Закриті вікна, щоб світло в хатині, яке я «провів» не було видно з вулиці. Хата стоїть окремо від вулиць села, краще сказати за селом, на такому собі вигоні. Проте, ризикувати я не хотів. Двері зачинив із середини і закрутив саморізами, як і вікна. Від нудьги ніхто із стареньких мешканців не зайде. Сам «заходжу» в хатину через дах , а потім по горищу в сіни де стоїть драбина. Туалет прийшлось робити в одній із кімнат. Тиждень копав яму і все облаштовував. Це вам не життя в місті, де вранці, чухаючи дупу, проходиш до унітазу з підігрівом. Тут я тиждень, поки копав нужник, скакав мов сайгак по драбинах на вулицю і назад. Я мабуть, міг би їздити на якісь змагання. По складності та швидкості «пробіжок» до клозету.

    Вода була в криниці, яку я знайшов за купою якихось колод звалених посеред подвір’я. Ці колоди були досить доречні бо перекривали огляд з боку села. Помітити що хтось набирає воду можна було тільки з боку лісу. А от набирав і тягав я ту воду до хати, у пластикових бутлях, і пізньої ночі. Пересторога зайвою не буде.

    Жити можна. Дах над головою. Харчові сублімати закуплені для втечі. Електрика та вода. Джакузі звичайно не було, як і ванни та душа. Зате був маленький водонагрівач і можна було помитися в тазку.

    Не життя а казка.

    ---

    Якось, одним довгим осіннім вечором, я був в поганій депресії. Нічого не хотілося і від нудьги, я тинявся по кімнатах, а потім, поліз до льоху. Не знаю тепер, була це доля, чи просто збіг подій.

    Я нудьгував, і вирішив ретельно обстежити свої «володіння».

    Спочатку, прийшлось майструвати драбину, бо відкривши ляду до того погребу я не побачив можливості злізти туди.

    На дворі чи то морось, чи дощ. Пересиливши свій настрій вдягся і поліз по сходах, а далі на вулицю по матеріали що купою колод лежали на подвір’ї. Подряпавши собі пальці, я витяг з куп дров що лежали кілька довгих палиць, підходящої товщини, обламав кілька коротших для сходів та скрутив це все алюмінієвими дротами що лежали з іншим мотлохом на горищі хати. Без сліз на таке «творіння» годі було і дивитися, але свій «обов’язок» драбина виконала з честю і навіть не роз’їхалася коли я злазив по ній в те підпілля.

    Очевидно, я б нічого і не помітив, якби в льоху не було старих дверей. Хтось їх опускав в той льох, і на половині шляху вниз, кинув. Двері гепнулись об підлогу і поїхали верхнім кутом по стіні та пластом впали на підлогу.

    Стоячи на тих дверях, я, світячи запасною лампочкою, що вкрутив у патрон на шматку алюмінієвого дроту, такий собі вид переносного електрофонарика, оглянув невелике та порожне підпілля, за винятком дверей, які хтось залишив і на яких я тепер гарцював, не знаючи що далі робити. Я вже зібрався вилазити, як мені кинулася в очі подряпина на стіні льоху. Стіни льоху були замазані глиною та забілені вапном. Двері, посунувшись вниз, своїм верхнім краєчком здряпали вапно з глиною, а під тим шаром, тепер, проглядався камінь.

    -Камінь. Мовив я сам до себе колупнувши пальцем краєчок подряпини. Підчепивши пальцями край я звільнив від глиняної штукатурки більше місце і натрапив на стик каменю з іншим.

    -« А от це вже цікаво» подумки промовив світячи «переноскою» та пильно вдивляючись в місце «розкопок». Зацікавився і з запалом почав зчищати глину з вапном далі, а потім перейшов на протилежну стіну. Прийшлось вилізти і сходити до іншої кімнати за сокирою, бо колупати пальцями незручно, та і боляче.

    За годину роботи я звільнив кілька невеликих ділянок на всіх чотирьох стінах і тепер міг сказати своє слово «археолога-підпільника»

    -Полігональна кладка. Хай йому грець! Аборигени з Перу припливали на своїх каное в Україну щоб спорудити тут, на Полтавщині, якийсь свій храмовий комплекс?

    - А що як за цими стінами зберігається скарбниця Ацтеків? Вголос викрикнув і приколюючись над собою злякався та шикнув до себе, а потім, скочив на щабель драбини, вистромив голову, і «охоронною туреллю» поводив очима по кімнаті вліво –вправо.

    - Чисто. Нікого. Відбій тривоги.

    Повеселішав зі своєї надуманої перестороги, а потім почав наукову «дискусію» сам із собою на предмет « Полігональна кладка як незамінний елемент будівництва Українського села часів Коліївщини»

    №1 - «Ну що ви скажете панове колеги –археологи, про патякання вчених, стосовно незалежних від нас симпатій та антипатій? Це село з будинками в стилі Московщина 12 століття та сучасна Кацапія 21 століття, відразу не сподобалося мені, а я ж ще й не знав що один з будинків приховує Полігональну кладку яку, очевидно, не мурувала родина «Наталки Полтавки»

    №2 - «Треба продовжити розкопки»

    №3 – «Хто буде копати, а хто керувати?

    №1 – Я- естет і інтелігент. Так що пішли ви на..й, смерди погані.

    №2- Як я зрозумів…копає №3?

    №3- Та ви о…їли! Добре. Буду копати, але я із скарбів обираю перший. І якщо там буде унітаз із золота, наповнений кавелдиками, то я, виверну вміст і піду з унітазом до пункту прийому кольорового брухту. А ви діліть екскременти як забажаєте.

    (Стій. Копатимемо всі. Тому питаю вас колеги, як археолог археологів. А що таке «копати»?)

    Не так мені бачилися мої наступні дні як у моїй уяві.

    Я уявляв себе фараоном, якого мідношкірі раби заносили на паланктині до кімнати і обливаючись потом, ніжно, опускали до льоху, боячись щоб паланктин витримав мою заплившу салом тушу чи не тріснула якась ручка з дерева. Бо тоді б…туша хазяїна (мене прекрасного) випала б з будки і хряцнулася б об ті двері, які я так і не спромігся витягти з льоху.

    Кілька днів я був зайнятий, зчищаючи всю глину та вапно з кам’яних стін. Зрубував сокирою, зчищав лопатою, витирав ганчірками, виносив все це нагору та висипав у кутку кімнати з піччю.

    Тяжка праця.

    Результатом була очищена кімната десь три на чотири метри. Стіни та підлога з гладеньких блоків підігнаних один до одного так, що я навіть лезо ножа не міг застромити. Цокаючи обухом сокири по каменю і слухаючи дзвін у відповідь я з сумом уявляв скільки треба годин щоб виколупати хоч один блок та дізнатися що за каменем знаходиться?

    «Є спеціально навчені люди…е,е,е, будівельники. В них є різні приспособи щоб різати камінь…як воно там зветься…синонім якоїсь жінки із східної Европи. Естонка? Шведка?Венгерка?

    Точно. Венгерка.

    «Я поїду до райцентру. Зайду до будівельного магазину…і е,е,е..спитаю чи є в них Венгерка на продаж? Щоб була не дорогою і добре гризла та різала камінь. А якщо можна то хай і будівельників продадуть…з десяток, півтора…підрослих.

    «Ні. З будівельниками паливо. Вони п’ють, курять, і цуплять все що не прибито гвіздками. А як цупити нічого, або все вже поцуплено до них, то вони, знімають свої рожеві каски, кладуть і відходять, а потім підкрадаються назад і цуплять ті каски…Чи спочатку прибивають ті каски гвіздками, а потім цуплять разом з гвіздками?»

    Я втратив нитку роздумів.

    «А як такий варіант. Я сам зможу впоратись з тою Венгеркою.»

    А як почують сторонні? Колись в сусіда в квартирі щось робили і шум від того був такий що глушив мій блендер.

    Але ж як цікаво! Це тут збудовано не просто так. Ким збудовано? Коли? Навіщо?

    Київ. Вулиця володимирська №33. УБУ «Управління Безпеки України.» (колишня СБУ)

    Відділ фінансової безпеки.

    -Пане генерале. Ми й так задіяли всіх кого можна залучити не привертаючи уваги.

    -І що? Де результат?

    -Буде.

    -Коли? Чи мені сказати…коли мені подзвонять, що хай почекають. Результат буде. Ти знаєш полковнику, які люди мені подзвонять та спитають? Ти хоч уявляєш які в тих людей можливості? Та вони не те що тебе…мене…

    Чоловік, обірвав свій емоційний виступ відсунув шухляду та дістав пластиковий циліндр з пігулками. Був той чоловік років за пятьдесят, на вигляд далеко не взірцем військового захисника, із зайвою вагою, із залисинами, та нездоровим, червонастим обличчям. І у формі з генеральними відзнаками. Він сидів у кріслі, з дорогою шкіряною оббивкою, та за столом який був надто схожим на один із антикварних виробів що за війни вкрали на окупованих територіях, а тепер, повертали з «музеїв» капітулювавшої Московії.

    Полковник, що стояв в кабінеті навпроти столу, був більш підтягнутий, мав високу статуру і виправку.

    -Ти приніс дані по тому…клієнту?

    Полковник одним рухом поклав паперову теку на стіл і не відриваючи погляду від обличчя свого керівника відступив на місце.

    Запивши пігулку з пластикової пляшечки та відхекавшись генерал далі повів розмову:

    -Слухай вухами, полковнику, не хочу казати тобі банальщину про те що скоро станеш майором, але того нікчему, що підклав нам усім таку свиню…Знайди. Зрозумів?А щоб в тебе був додатковий стимул…ота фірма, на яку ти поклав оком…поки що хай працює на старих власників. Зробиш справу – забереш і буде тобі бонус до зарплатні. А поки…не тягни до неї своїх лап…бо повідламую. Все. Вільний.

    Повернувшись кругом, полковник, з закам’янілим виразом обличчя, рушив до дверей.

    Залишившись на самоті генерал підсунув до себе теку яку приніс «пропісочений» підлеглий і розкрив її. Першою, зверху, лежало велике фото розшукуваного «клієнта»

    Вдивляючись у фото він думав;

    «На вигляд…нічим не виразний чолов’яга. Таких, не те що Києві…в Україні кожен другий. Зрозуміло чому так повільно шукають. Було б швидше, якби можна було підключити апарат поліції та інших служб. Думаю, якби ця пика світилася в новинах «розшукується терорист, велика винагорода за інформацію», то цей «гаврик» вже б сидів у нашому підвалі. Не можна привертати уваги. І так йдуть перевірки і всі на вухах. Але ж який паскудник…таку схема загубив. Не дивно що його замовили. Тут треба перестрахуватися. Що як цей «лошара» злив у мережу не всі дані по закордонному фінансуванню? Перепаскудив великим людям гарантований прибуток, а ще…заморозив всі інші схеми на невизначений термін.»

    Не втримавшись генерал з насолодою харкнув на фотокартку яку тримав перед собою.

    «Ось тобі завдаток поганцю»

    Відклавши вбік запльоване фото, натомість взяв густо заповнений текстом аркуш і намагаючись зосередитись почав читати висновок психологічної служби виділяючи важливі «на свій погляд» деталі; - (…об’ект має розумові завдатки вище середнього рівня…)

    «Що??? Оцей безхребетний бовдур? Генерал кинув на фото презирливий погляд і повернувся до читання; - ( В гострій ситуації може діяти без остраху на своє положення. При нагальній необхідності буде ризикувати своїм життя для блага інших…)

    «Та це вже якась…дурість. Яке там «без остраху»…яке «буде ризикувати». Цей лошара, при першому ж признаку небезпеки драпонув так…що ми його і досі шукаємо. Хоча. На його вдачу, тут його інстинкт не підвів. А от ми, прогавили. І потім…інформація яку він передав у світову павутину. Безкоштовно…от альтруїст…лошара. Гммм. Може щось у цьому звіті і є. Клятий журналюга!!! Таку колотнечу здійняв…стількох, е,е,е, поважних людей підвів. Я б його зараз….»

    Генерал, в «праведному гніві» схопив фото аркуш щоб…хоча б харкнути на розшукуваного негідника раз поки немає можливості «потримати того за горло». Забувши що подібну «процедуру» він вже проводив, пальцями схопив за своє ж мокротиння і гидливо відкинувши фото злісно засичав…

    -Та що це за бляд..во? В нього що…»святе призвання» паскудити поважним людям? Навіть через своє фото гадить…мерзотник…шолудивий.

    Вихопивши з пачки серветки став ретельно витирати свої пухкі пальці, що ніколи в житті не тримали більшої ваги ніж пачка асигнацій, гаджет, та «стручок» в штанях.

    «Ну я дочекаюся коли тебе знайдуть…От ситуація. Нічим поганцю дошкулити. Сім’ї немає. Дітей немає. Батьки в Канаді. Друзі вже давно…не друзі. Квартиру його ми хе, хе, хе..» приватизували». Хороше житло. В центрі. Наша людина оформила на родича. Хоча…я думаю, як він такий альтруїст…дурнуватий, то ця шпилька йому не надто дошкулить. Що лишається? Чекати? Поки хазяї подзвонять із за кордону і я не вилечу з цього крісла як попередній власник? Ох. Не хочеться…та прийдеться дзвонити. Використаю «бонусну закладку».

    Після гудків зв’язок встановився і хриплий, властивий голос з гаджету промовив:

    -Які…люди. Невже сам… «генерал мідяків» вийшов на зв’язок? Що…недавній »торговець вокзальними біляшами» - подзвонив стребувати свій «бонус»? Так лихварю? Я вгадав?

    -Не називайте мене «генералом мідяків»…я ж просив.

    -А лихварем…можна? З глузливими нотками хриплий голос з гаджету виділив слово «можна».

    Генерал, вже збираючись гаркнути –можна, стримався і видихнувши, спокійно промовив;

    -Я не хочу сваритися. І не хочу неприємностей з вашою…конторою. Дзвоню, бо…маю…прохання. І так, один «бонус» ви мені винні. Така домовленість. Надіюсь що ви…пане міністре, про це пам’ятаєте.

    Після кілька секундного мовчання голос з гаджету відповів:

    -Бонус, можеш використати. Подзвониш моєму помічнику. Про неприємності…Дивися «поки що генерале мідяків», якщо із нашими «партнерами» станеться…фіаско, через вилив інформації, то одними «неприємностями» твоя контора не відбудеться. Якщо «захід» згорне фінансування…то будеш генерале сидіти на палі. Знаєш як це? Подивися в інтернеті.

    Короткі гудки.

    «Бонус можеш використати…бє,бє,бє. Мє,мє,мє.»

    Подумки передражнюючи відключившогося співрозмовника генерал набирав номер людини яка могла надати необхідний «бонус», іншою рукою клацаючи мишкою комп’ютера розшукуючи в інеті «палі, про які згадував міністр, та як на них сидіти».

    -Доброго дня. Слухаю вас. Говоріть.

    Приємний голос відповів на виклик і генерал подумав що як добре що є такі виховані люди, з якими приємно розмовляти навіть по телефону, а є таке…хамло…як той міністр, що за будь якої нагоди нагадує генералу про його «вокзальну молодість», і як він заробляв свій «перший капітал», який він «нікчемний генерал що виліз на посаду через ліжко та вдале одруження». Обзиває та дражниться.

    -Здрастуйте. Переключився на розмову генерал: - мені потрібно знайти одну людину. Чи не могли б ви…е,е,е…допомогти?

    Після секундного мовчання голос відповів;

    -Ми знаємо про ваші…труднощі. Пришлемо до вас «співробітника». Дані по агенту, перешлемо на ваш сервер. Від себе зазначу. Він із специфічної служби. Будьте з ним…обережні…пане генерале. Фахівець найвищого гатунку. На все добре і удачі в пошуках.

    «Фууух»

    Видихнув генерал і глянув на запльоване фото що валялося на підлозі.

    «Капець тобі…писако-журналісте. Знайдуть тебе…і сядеш замість мене на палю. До речі…що воно за процедура? Треба глянути в інеті. Може нам з коханкою…сподобається?

    ---

    «Ти догралася. Запам’ятай, добре тобі, допоки я не повернуся з райцентру з бандою, е, е, бригадою будівельників…озброєних венгерками, шотландками і руминками…дурепа…кам’яна.» Подумки звертаючись до кам’яної кімнати, що так і залишилася нерозгаданою, сичав я, збираючись проїхатися до міста за припасами. Більше тижня пройшло, а я так і не розгадав таємницю льоху над яким збудували хату мої далекі пращурі. Ну не вірилося мені, що українські селяни, в давнину, від нудьги, возили камінь з якогось гранітного кар’єру, і майже без знарядь, зубилами та молотками, піском та водою, полірували його вечорами, вирізаючи геометричні замки та рівняючи і підгонячи сторони кожного блоку до міліметрів.

    Камені були різних форм і ніякої закономірності я не вбачав. Я натискав їх поодинці і парами, стукав по них, думаючи що тут задіяна якась акустика, тер їх і поливав водою, світив ліхтарем та результату не було.

    Врешті, одного вечора, я махнув рукою. Сказав «а бодай би ви впали в магматичну прірву та поплавилися». І пішов до свого "будуару", вірніше спальні, обдумувати як поїду ранком до міста та що там треба буде купити.

    Характерно, що в майбутньому, вислів «впасти в магматичну прірву» був не просто словами.

    Ранком. Тільки почало сіріти, я вибравшись із своєї «перуанської сasa» швидкою ходою маршував в сторону лісу.

    Рейсовий транспорт, «у вигляді пошарпаного буса, який (я думаю)віддав Полтавщині Голівуд, після зйомок фільму «Зіткнення з Безоднею», курсував між селами і райцентром. Я навів справки перед своїм (побігом ШоушенКиїв). Мої Розкарачки були передостанні по віддаленості від міста. За ними, кілометрів за двадцять було ще одне село. Не пам’ятаю назву, проте село досить жваве на відміну від моєї таємної «бази пенсіонерів».

    Можна було б пройти через Розкарачки до траси Полтава-Київ, там двадцять хвилин пішого ходу до зупинки, та те «можна» не про мою тушку. Я остерігався уваги. Літні люди, від нудьги мабуть, надміру цікаві до тих хто поряд, а особливо хто буде сідати на зупинці майже порожнього села. Очевидно, що тут всі знають всіх.

    Ось тому, мій варіант – це багаторівнева операція під кодовою назвою «ЇЇ Світлість Пенсіонерка з Розкарачок. Інкогніто.»

    В лісі, в мене була схованка з одягом, речами та коштами. Під схованкою, я маю на увазі не «крисячі тунелі в’этконгу» з пастками, мінами і гострими палицями вимазаними фекаліями московських парторгів, щоб кляті янки-імперіалісти, залазячи до схову,- подряпалися і захворіли на «Боткіна», або, за допомоги «соціалістичних бактерій» мутували в ГомоСоветикуса.

    Ні. Моя схованка-це два целофанові пакети. В одному –різне, а от в іншому, моя маскувальна шапка-невидимка.

    Одяг старенької жінки, зручні ботики, (у всьому цьому я маскувався при своїй евакуації), дзеркало, ( ні, не двометрове трюмо, як ви всі, мабуть, подумали. Бо як би я, в образі столітньої бабці, тяг те «трюмо» по громадському транспорту, на Полтавщину, інкогніто, із самого Києва?) гроші, розпечатане на принтері пенсійне посвідчення на ім’я Макронія Альбрехтовна Штанмайер. ( отут я здуру погарячкував, проте пізно жалкувати над своєю легковажністю. Надіюсь, поліція, як спинить мене в місті, за «перебігання сайгаком» вулиці не надто уважна до імен)

    (Будь який збіг імен в книзі – випадковий. Зуб (сусідський) даю, я не навмисно.)

    Перевдягання в стару жінку «на таємній операції» це вам не холодний синтез розробляти. В просто, жінку, складно, а в стару і «під прикриттям» і поготів. В моєму випадку, перед верхнім одягом, у вигляді довгої спідниці, накладних цицьок та платка, йшли підвісні, наплічні сумки на мотузках, в які я мав складати покупки що накривалися довгою курткою та спідницею мало не до п’ят. Я б випав з ролі «немічної баби», якби в місті, тяг на спині 100 літровий рюкзак, з причепленою до нього упаковкою «Оболонського», та двома пакетами по 200літрів об’єму в руках. Тому, тут ніяких приколів. Шаркаемо ногами повільно. Гнем спину. Не говоримо, а хрипло бурмочемо та неприємно плямкаємо. На руках рукавички, ( ні, не боксерські і не шкіряні-рокерські з черепами та заклепками) на носі окуляри, (не такі як у Елвіса) на губах помада. Добре що вже осінь, тому платок обмотуємо по носа.

    Кілька хвилин тренувань.

    Ходимо, шаркаємо, вслухаємось в свій голос. Тепер, огляд в дзеркалі.

    Ну що я можу сказати? Красень..е,е,… суня. Як не приглядатися…в мікроскоп…то жінка в поганенькому одягу. ( І ні. Я не збирався їхати через кордон на парад меншин. І зовсім не через острах вийти заміж десь в Мюнхені)

    Шкандибати до кордону поки завчасно. Очкую. Чуйка каже «Тебе, оленю, там вже чекають»

    Мало не забув. В моєму рукаві, примотаний до руки, знаходиться електрошокер. Це на випадок, якщо якийсь дідуган спробує відібрати упаковку «Оболонського», або затягти приглянувшуся «молодичку» до темного провулку.

    Та я жартую. Він, про всяк випадок. До того ж. В мене, ще є ціпок. ( І ні, не Шаолінський, яким китайські монахи лупцюють професійних військових. І набалдашника у вигляді черепа на ньому немає) Звичайний собі ціпок. Треба ж «міському планктону захищатися в лісах Полтащини»

    Я, коли добирався сюди, змінив маршрут не один раз. І на останнім автобусі Дніпро-Полтава, вийшов після повороту в село, а потім, по компасу вертався лісом до села, якого ніколи не бачив, до хатки яку теж, ніколи не бачив. Трохи поблукав, бо діло було ввечері. Моя незабутня перша ночівля на природі, в ролі Беарома Грілса.

    Звичайно ж, компас мені не допоміг. Хто їх взагалі ще використовує? Я сновигав по лісу до світанку, (І ні, спати стоя я не пробував) а на ранок, я, змучений думками про «Вія» і очікуванням що як не за тим деревом...то за тим – ОБОВ’ЯЗКОВО! Мене схопить якась кіка…Е,е,е, я не певен що правильно їх називаю…Кікамінорна? (можливо якась філософствуюча особистість з консерваторною освітою в слов’янській міфології)

    Загалом, я дістався.

    І запам’ятав дорогу через ліс.

    Ну як запам’ятав…Мені…наче..туди.

    «А чи не бажає…пані пройтися лісом до траси?» Запитую сам у себе і дивлюся на екран гатжета, звіряючись з годинником. На моє диво, бус що циркулює між селами дотримується графіка. Так що, якщо хочу встигнути, то треба поспішати.

    Годинник подіяв на мене як удар струмом в руку від власного шокера.

    «Запізнююся».

    Підхопивши руками спідницю я газонув по лісу до траси як пенсіонер Шумахер якому Анька Адамс пообіцяла дати…покататися на своєму ЗАЗ-965.

    Уявляю якби на «пробіжці» мені трапився якийсь мисливець. Я б пробіг повз нього з швидкістю 100500км на сек. як лісова примара. А він, мабуть, витративши вслід мені весь свій боєзапас, з вигуками в телефон «Поліція! Тривога! ЧупаКабра атакує. На нас напали….Веду бій. Передаю координати Чупи. Рухається в бік обласного центру. Прикмети – шерсть на голові у вигляді червоних троянд, обмотана спідницею жертви, губи вимазані червоною кров’ю жертви, очі блищать мов скло…очевидно під «хорошими» препаратами» побіг би з переляку в інший бік.

    Рух – це життя.

    Ось і траса.

    «Ноги тремтять і підгинаються, а серце калатає, як сусідка в мої двері коли я затоплював її квартиру.

    Добре. Я в образі.

    Опускаю спідницю. Досить стриптизу. Шкандибаємо до зупинки.

    Можна посидіти, перекурити…жартую. Он автобус видніється.

    ---

    За чотири місяці потому, та за чотири дні після президентської промови у Верховній Раді.

    Київ. Вулиця Банкова 11 Президентський Офіс. Кімната для робочих зустрічей.

    -Пані Президент….

    Голова Верховної Ради, з білим пластирем під оком, та намазюканий тональним кремом, переплівши пальці рук вмовляв Олену Миколаївну Вереснякову напрацювати стратегію дій, в зв’язку з новими обставинами, які, після скандальної промови пані Президента, посипалися на ПО (Президентський Офіс) як прищі на підлітка. На пану Голові, цього разу, не було дорогого піджака. Зате був товстий светер в тих же кольорах як і «згинувший в потасовці піджак». Светер був густого плетіння з товстенних темно-синіх, та цупких ниток. Очевидно він добре грів в ці ранні весняні місяці.

    -Олено Миколаївно, нам слід заспокоїти депутатський корпус. Перенісши вагу на одну ногу, Голова другою, «звільненою в цю мить» ногою почухав свою литку. Менша незручність чім присідати та чухати руками; - Напруга серед депутатів Верховної Ради така, що можна підзаряджати електромобілі з вашого кортежу. Продовжив жалітися.

    -Може краще запрягти депутатів, щоб як рисаки тягали авто, замість заряджати акумулятори. Усміхаючись порадив молодий чоловік в гольфі та штанях спортивного фасону.

    -Це не смішно, пане Головний Секретарю. Я говорю про важливі речі.

    -Економія енергії та відповідний захист природи від цієї економії - теж важливі. З посмішкою на обличчю Головний Секретар пальцем перегорнув на своєму планшеті, що тримав, сторінку і здивовано вигукнув; - обновилися дані по соціології та опитуванню населення.

    -Що там? Поцікавилася пані Олена що сиділа на канапі і гладила здорового рудого кота на прізвисько Охламон. Охламон, все поривався задерти задню лапу і провести собі звичне котяче «куні», а пані Олена - заважала провести цю нагальну процедуру.

    Була, пані Президент, вдягнена в довгу світлу спідницю, темну блузку, та тримала в руках красиво оздоблену жіночу тростинку. ( Пані Президент, після бійки зі своєю охороною, та присутнім Головою Ради, розтягла м’язи на нозі і тому лікар, рекомендував «поза людськими очима…звичайно ж», не напружувати постраждалу ногу. Берегти її і якийсь час, користуватися тростинкою) Тростинка була із слонової кістки і з срібним набалдашником на руків’ї у формі єдинорога, що здалеку, не приглядаючись, більш нагадував бородату козу чи цапа. Без сумнівів тростинка була антикваріатом і належала якійсь аристократичній дамі з часів балів, карет, вуалів та корсетів для перетворення другого розміру в п’ятий- окозамилювання чоловіків.

    -Після вашої «Промови Року», новини про вашу підтримку електоратом, пані Президент, досить хороші. Головний Секретар почав було зачитувати цифри та його перебив Голова.

    -Стосовно ваших слів…тоді. В приймальні чекають радники з посольств. Пані Олено. Їх можна зрозуміти. Ваші фрази, звичайно ж, ми всі розуміємо що ви були в стані…е,е, гіпнозу. Та осад, завжди лишається. Так от, слова « польські іуди що забули Жовті Води, Корсунь, та Пилявці» звичайно сказано поетично, віршовим манером. Та тільки нам, польська сторона, занепокоєно, вже нагадала, що наша країна та їхня…обоє…в одному блоку. В НАТО. «Ми ж партнери та друзі» Пискляво (очевидно пародуючи) вигукнув пан Голова; - Ось що мені сказав по телефону їх прем’єр. Може вам, слід запросити їхнього радника? Він чекає в приймальні. Призначити зустріч з послом?

    -Хто ще чекає в приймальні? Запитала Президент і полишила гладити кота та встала з канапи тримаючи в руках тростинку та прислухаючись до відчуттів у своїй нозі.

    «Болить? Не болить?»

    -Радник Угорського посла…наші депутати…якісь бізнесмени.

    - Чого їм? Я маю на увазі «наших?»

    -Голова ВР (Верховна Рада) зітхнув та нудним тоном став озвучувати;

    -Керівники фракцій хочуть від вас запевнень що не будете розпускати Раду та не оголошуватимете нових виборів….

    - Ага! Злякалися паскудники. Перебила Голову ВР, та зловтішно усміхнулася Пані Олена і задоволена станом своєї ноги ( яка «маякнула» що не болить і можна легенько галасати по кімнаті) пройшла по кімнаті в бік дверей з приймальною.

    Тихенько відкрилися двері в іншу, суміжну, робочу кімнату, і замісник начальника президентської охорони зайшов до кабінету тримаючи під своєю пахвою півтораметрові аркуші з цупкого картону. Роззирнувшись, він обійшов Президента Вереснякову, підійшов до столика біля дверей що вели до приймальні, в якій очікували на аудієнцію представники посольств, голова найбільшої фракції Верховної Ради, разом з кількома своїми колегами мажоритарниками, а також, якісь представники від бізнес-груп, що постійно ошиваються під дверима кабінетів уряду в надії щось «вициганити.»

    Поставивши на столик аркуші, охоронник промовив:

    -Пані Президент. Ось. Розпечатали фото-робот зловмисника.

    За кілька хвилин перед цим, в коридорі, за дверима кабінету, з’явився офіціант з столиком на коліщатах, наповненим легкими закусками та безалкогольними напоями. Піднявшись із столиком з буфету, який був розташований на першому поверсі, по службовому ліфту, на поверх з кабінетом, де перебувала пані Президент, та приймальнею, де перебували в очікуванні аудієнції інші люди, офіціант покотив свій столик коридором і зупинився за кілька метрів від дверей, збираючись дочекатися дозволу від охорони відкрити двері та закотити столик до кабінету. Політики теж люди, і їм властиві бажання перекусити.

    В цю хвилину сталося кілька подій.

    Президент Вереснякова підійшла ближче до фото –робота і примруживши очі втупилася в зображення.

    Голова ВР, в стані занепокоєння, слідував за пані Оленою, намагаючись вплинути на свого Президента. Зупинився в неї за спиною і дивлячись в потилицю тихенько бубнів про фракції, депутатський корпус, мажоритарну та народних обранців.

    -Схожий? Пані президент? Спитав замісник начальника охорони.

    -Що це за італійський мачо? Глянувши на фото спитав Головний Секретар.

    - Так. Панове. Промовила Олена Вереснякова мружачи очі; - Схожий. А ще - занадто привабливий. Він змахує на чоловічу фото -модель.

    -Хлопець як хлопець.

    Промовив Голова ВР і зробив необачний вчинок. В нього знов засвербіла литка на нозі, і Голова, замість просто нагнутися та почухати її…знов «звільнив» від обов’язків опорної кінцівки, одну свою ногу щоб вона почухала свербіж. Одночасно з цим «діянням» Голова ВР хотів махнути рукою (вочевидь підкріплюючи жестом свій вислів «хлопець як хлопець»)

    В цю мить, пані Президент, бачачи перед собою фото негідника, що так її підставив, «спалахнула» праведним гнівом і зі злості замахнулася на фото своєю тростинкою «із срібною козою…е,е, єдинорогом» яку тримала в руці.

    Якби рука Голови ВР, та тростина Президента зустрілися як Титанік і айсберг…то може і нічого такого б не трапилося…(Ну, поболіла б рука, у пана Голови. Йому не звикати)

    На жаль, «срібна коза…» - срібний единорог, зачепив своєю «бородою» нитку на светру пана Голови. А так як темно-синій светер був пошитий з любов’ю та із якісних ниток то…

    Нитка, яка по міцності була на рівні буксировочного тросу на якому витягують «Таврію» з калюжі, вчепилася за «срібну козу» мов кліщ за хвіст собаки. Намертво.

    А пані Вереснякова замахуючись на фото, «палала» гнівом, так що махнула тростинкою, як то кажуть «від душі».

    «Підчеплений на гачок», ниткою свого светра, балансуючий на одній нозі,(якраз ішов процес чухання литки), пан Голова Верховної Ради «запідозрив» неладне…

    Після замаху, набалдашник пішов униз і пані Олена, як заправський рибалка, запулила паном Головою в двері приймальної.

    Звичайно ж, тендітна жінка, в прямому сенсі, не кинула дебелого чоловіка, як якийсь гнилий гарбуз з городу. Вона просто надала інерції та швидкості неврівноваженому тілу.

    (ніколи, на людях, не чухайте одну ногу іншою)

    Пан Голова ВР, відчуваючи що падає, не встиг переставити ногу і просто відштовхнувся іншою, атакувавши двері приймальні, своїм лобом. (хто зна що було в нього в цей момент у голові?)

    БАБАХ!

    Від удару лобом, обидві половинки дверей розкрилися і з силою шандарахнули об стіни по бокам.

    ТУДУМ-С.

    Відповіли стіни.

    Вилетівший по інерції з кабінету, дебелий дядько, пролетів головою вперед і «вліз» в столик із закусками який чекав (разом з офіціантом) дозволу заїхати до кабінету.

    На нижній полиці столика були пляшки з напоями, на верхній мисочки з закусками.

    Все тіло пана Голови «не помістилося» між поличками, але верхня частина - «влізла».

    Можливо, колись, метал з якого виплавили цей столик, належав гоночним болідам, і в нього лишилась якась «пам’ять металу», тому що від потужнього поштовху, столик «газонув» по коридору взявши з місця кілометрів 90 на секунду. Використовуючи свого «пасажира» як інерційний двигун він, гублячи коридором страви та напої домчав до тупика стіни, вліво від якої були ліфти.

    ШАРАХ.

    Спрацювала стіна для столика як тупиковий упор для потягів.

    Коли пан Голова під поглядами ошалілих людей в приймальні, закінчив свій «заїзд» «Раллі. Приймальня-Коридор-Стіна» у відчинених навстіж дверях, з’явилася фігурка пані Олени.

    Круглими від подиву очима вона глянула вглиб коридору куди помчав на «колісниці» політик з Верховної Ради, потім здивовано огледіла присутніх в приймальні, а потім… вискочив замісник начальника охорони і м’яко забрав пана Президента назад до кабінету.

    ГУГУХ.

    Закриваючись бахнули двері. А за мить відкрилися сусідні і четверо охоронців побігли по коридору до пана Голови щоб «я так думаю», привітати з вдалим заїздом та з почестями та пошаною, на руках принести назад до кабінету.

    В кабінеті, всі, включно з Президентом були в шоці від того, що «вчинив» Голова, так як просто фізично ніхто не міг розгледіти як нитка светра зачепилася за тростинку, ну і звичайно ж всі подумали що пан Голова…просто зїхав з глузду і вистрибнув через двері до приймальні.

    Охламон, висолопивши свого язика, великими очима, здивовано спостерігав. Задня лапа «хвала котячим небесам» була нарешті задерта вгору, проте процедура «куні»- була забута. Кіт здивовано дивився що витворяють двоногі і навіть забув про свої потреби. Вираз подиву на його мордочці мов волав «Та що ж ви безхвості гомодрили вчиняєте на ввіреному мені об’єкті?»

    ---

    Тим часом, в приймальні, радники з посольств Венгрії та Польщі, перезирнулися між собою, та шепотом почали обговорювати те, чому щойно стали свідками.

    -Ви бачили як вона глянула в наш бік?

    -Бачив? Та в мене шерсть на загривку піднялася.

    -Я теж відчув якусь зловісну енергетику. А в світлі її недавньої промови…Та ще й не надто добре ставлення її громадян до наших країн…Ох. Щось в мене…недобрі передчуття.

    - Невже ви натякаєте про те – «Хто здолав Дракона – сам перевтілюється в Дракона!» Боже врятуй Европу від Атілли в спідниці. Якщо ми спостерігаємо паростки що проклюнулися…до речі ви знаєте яка в неї підтримка населення?

    -Знаю. Додайте до високих рейтингів, мільйонну армію, з єдиним бойовим досвідом в світі. Плюс все населення спаяне неймовірними випробуваннями. Та наші спецслужби тут мало не днюють і ночують.

    -Наші теж. Прем’єр вже третій день страждає від поносу. Лікар каже…- це нервове. Хоч ми і пересаджали тих всяких «Орбанів», та ви ж знаєте тутешніх людей. Їм завжди мало справедливості. От лихо. Та якщо в неї станеться ще один нервовий зрив, і вона скомандує «фас» своїм…отим…горлорізам-кіборгам…Від моєї Угорщини лишиться тільки хмара пилу від п’ят, та купи екскрементів на кордонах з Румунією, Хорватією та Австрією.

    -Все, колего. Досить лякати один одного. Треба йти…дзвонити в свої посольства.

    -І що ж ви скажете своєму послу, пане раднику? Що чекаючи на прийом в Президентському Офісі, бачили, як Президент Вереснякова, прийомом кунг-фу, викинула з кабінету сто кілограмового Голову Ради? А потім, глянула в наш бік так…мов би промовила (ви, паскудники наступні, а потім, я займуся наведенням порядку на наших спільних кордонах) І це після тої промови. Та це ж…мало не підтвердження всього що вона тоді наговорила.

    -Ох ці…»сильні, незалежні жінки». А наші уряди хвилюються за зброю масового знищення. А вона…»ця зброя»…вже закручує у вузли Европейський Союз. Моя донька поставила на свій гаджет уривки промови Вереснякової. Каже «буду виховувати свій характер як Президент Олена» А менша, їй всього вісім років, і теж туди…за сніданком, швиргонула в мене сільничкою з криком «не смій мені вказувати сексистсько-мадь’ярський шовініст»

    - Сексистсько-мадь’ярський? Це як? Не думав що інтимне панування між чоловіком та жінкою можна прикладати до етносу.

    -Що ви хочете? Емансипе…восьмирічне…росте, дорослішає. Хто зна, чому їх вчить той інтернет?

    -Так. Серед жінок популярність пані Президента на високому рівні. Мемів з нею вже стільки…до речі, як там наші заокеанські «друзі»?

    -Вашингтон, «виписав» з Канади кількох українських професорів-лінгвістів. Розбирають «звернення» пані Олени, а саме, словосполучення «Фастфудні бовдурі що вискочили як Пилип з конопель, та хотіли виміняти шило на швайку, вдарені пильним мішком по голові, а від того тепер хворі на заплившіми свинячим салом мізки, думали що як багаті то їм і чорт буде яйця носити, і гадки не мають що байдуже ракові в якому горщику його зварять»

    -Довго розбирають…це звернення Президента?

    -Та довгенько. Дипломатична служба підшукує вдале американське прислів’я,(якого просто не існує) щоб відповісти тою ж монетою. Тільки я не можу уявити що можна сказати, наприклад, на слова Президента до Німецького уряду, от послухайте…я виписав собі у блокнот «Ворона й за море літає, та дурна вертається. Отак і Німеччина думала про зброю для України «Дай дурневі макогона то він і вікна поб’є» Дзузьки. Не так сталось як гадалось. У німецького бундестагу –даремно і чиряк не вискоче. А такі поважні-надулися як миша на крупу, тому кажу їм - Дивися на зріст та питайся розуму!

    -Та це ж просто мішанина слів. Більше схоже на якесь…закляття.

    - Я думаю, колего, якими словами передати своєму керівництву, події що ми щойно бачили.

    -А знаєте що мене тішить, колего?

    -Цікаво послухати що ви вбачаєте в цій ситуації потішне.

    -Якщо тут, в Україні, з’явився якийсь могутній гіпнотизер, і якщо він зробить «відрядження» до Вашингтону…та якщо він там, пошурує в головах американських сенаторів та конгресменів…ото була б подія.

    Радник, потішаючись над своїм «припущенням» не міг передбачити, що за півтора року після цієї розмови, Президент Сполучених Штатів Мет Конлі прийме в Білому Домі маловідомого сенатора з Алабами Чака Бернса.

    От збіг. Із сотні сенаторів «вступити» саме в Чака.

    А може не збіг?

    Чак Бернс, був маловідомий на всіх теренах США. А от в себе в Алабамі…

    Чого тільки варта його витівка з непристойним графіті та іншими…діями за яким його спіймала охорона виставкового комплексу «Нова Демократична Московія».

    Це ж треба до такого додуматися.

    Позагинати в пікантні пози, всі гумові медведі (а їх було з десяток), «які очевидно, символізували «нову демократичну Московію» та позастромляти їм в пащі та…(вирізано цензурою) гумові вироби, якими Чак, «під ошелешеним виглядом персоналу» щедро закупився в місцевому секс-шопі. Найбільші, за товщиною та розміром були окрашені в два кольори що символізують небо та пшеницю. Їх Чак, прилаштував в «хвостових» частинах фігур ведмедів. Потім, балончиком з фарбою, на мордах медведів, зобразив, як зумів, страждання. І підписав всю композицію використовуючи сленг «братви з чорних районів Гарлему». Цю знаменну для міста і штату подію, використавши вплив адмін-ресурсу «зам’яли».

    Потім Чак засвітився в Нью-Йорку, на демонстрації проти «американського олігахату», яка вилилася в хуліганство, а затим і у відвертий погром (Trump Tower), також відомий як «вежа Трампа».

    58 поверховий хмарочос спроектував покійний Дональд Трамп. Розташований на перехресті П’ятої авеню та 56-ї вулиці. В будинку були офіси, готель, апартаменти. Після того як демонстрація на чолі з Чаком ( він вигукував гасла: - Якщо хтось винуватий - ми не видамо себе. Москаляку на гілляку. Ой, Марічко – чичері, чичері… Демонстранти багатьох гасел не розуміли, проте в Чака була захмарна харизма, і всі підспівували) так от…

    Після того як демонстрація «погостювала» в Вежі Трампа, хмарочос закрили на ремонт, (дезінсектори провітрювали будівлю тиждень) а Чака Бернса… – відмазали. Знов. Ну він був…просто нямка. Всім подобався. Як такого судити?

    І ось, його запрошують в Білий Дім.

    Я не очевидець, проте розповім…по секрету (а ви, як читаєте…нікому ні чичирк)

    Вже за кілька годин, після того як Чак ступив в овальний зал, президент США Мет Конлі скликав нагальну нараду. В овальний зал позбігалися всі впливові «шишки» яким Мет Конлі урочисто сповістив що він, та його найліпший друг і партнер «а також, вже завтра віцепрезидент» Чак Бернс, розробили програму захисту кордонів США із кордоном з Мексикою.

    -3155 кілометрів кордону. Запально вигукнув Мет; - Ми зробимо так, що ніякий нелегал не захоче перебігати кордон з Мексики до нас в США.

    - Е,е,е…з виразом неймовірного подиву на обличчі обережно сказав Державний секретар.

    - А,е.е,Ууу? Підтримав Державного Секретаря діючий «поки що», Віцепрезидент.

    Решта присутніх, шоковані таким «заворотом» у завжди спокійного, врівноваженого та навіть лякливого до серйозних рішень президента Мета Конлі просто витріщали очі і подумки формулювали прохання до Президента США пройти перевірку в нарколога та психіатра, або по «вуличному» в «наркомана та психа.»

    Далі президент Конлі (якого за очі звали «вічно сонний Пес Коллі») з енергією як від розсипаючого іскри трансформатора, бризкаючи від збудження слиною, описав сам « прект спасіння нації від нелегалів»

    -Чого вони, нелегали, біжать до нас? Бо хочуть отримати все що ми маємо. Хороші продукти. Дорогі авто. Красивий одяг…ось гляньте тільки, які моя охорона, купила мені труси в секонд-хенді…

    -Іісус врятуй мене…Закочуючи очі під лоба скрикнула міністр фінансів.

    -Ну добре, добре. Потім покажу. Так от…продовжив «Пес Коллі»;- вони лізуть сюди за речами? То ми їх дамо їм.

    -Е,е.е. Пане Президенте…я не зовсім зрозумів що, їх, ми, кому, дамо? Включився в розмову міністр юстиції.

    - Як хто? Ми. «Пояснив Конлі»

    -Ми? Спитала міністр торгівлі.

    -Що…ми? Перепитав міністр транспорту.

    - Ми і коли! А що, і кому! Повернувши голову до міністра транспорту «твердо припечатав» міністр національної безпеки.

    Літній, в «почесних» роках, міністр ветеранів, вставши здійняв руку та вигукнув; - Кому, Що! Що і Коли, Ми!

    -Тьху. Психонув присутній Чак Бернс «завтрашній віцепрезидент»; - Президент Конлі пропонує задовольнити потреби нелегалів, щоб вони не перебігали наший кордон. По простому, без дипломатських вивертів пояснив він.

    - Та як же ми їх задовольнимо? Передчуваючи «щось недобре» запитала міністр фінансів.

    - Як? Перехопив розмову Президент; - Ооо. Це - Геніально!! Ми по всьому кордону з Мексикою, порозкладаємо купки речей і нелегали стануть ошиватися біля тих куп і в них зникне бажання лізти вглиб території США.

    Тиша в овальному кабінеті.

    Не можливо уявити як…але закрита нарада уряду США закінчилася затвердженням запропонованого плану.

    Затим, шокована громадськість спостерігала як під охороною національної гвардії та поліції самоскидні ваговики звозили зі складів супермаркетів, фабрик та контейнерних складів всякі товари, від побутової техніки до елітних авто і прикрас. Все це транспортувалося до Каліфорнії, Техасу, Нью Мехико та Арізони, та висипалося поряд із недобудованою загорожею.

    Неймовірно! Але, в якійсь мірі це спрацювало. ( і цей факт був головним напрямком захисту Президента Конлі під час процедури імпічменту)

    Радість від зупинки потоку мігрантів за кілька тижнів змінилася авральним планом «прийшовшого до тями від помутніння розуму» уряду, під кодовою назвою (Врятуймо двоногих американських лемінгів) Справа в тому, що вищеназвані штати і десяток сусідніх, стали «втрачати» своє населення. Люди, корінні американці, виїздили і прямували до…кордонів з Мексикою.

    Давайте чесно.

    За якої холери, простому робітнику з Макдональдса, вкалувати по десять годин кожного дня, якщо він так, ніколи не заробить на круту тачку, на кшталт Астон-Мартін, або упаковку «Ролексів», чи повний контейнер кросівок від Jordan. А тут з’явилась можливість швидко розбагатіти. Треба тільки поїхати до кордону і не забути взяти із собою биту, щоб відгонити конкурентів.

    Затим приїде ваговоз і виверне тобі під ноги…а отут - лотерея і як пощастить.

    Непогана ідея на певний час відвадила мігрантів. Потім, ще певний час уряд боровся зі своєю внутрішньою міграцією населення. Потім боровся з безладом який виник на кордоні коли американці та мігранти ділили між собою «найсмачніші поляни» з товаром. Особливо непримириме протистояння вирувало в пункті Техас-Матаморос, куди два рази на тиждень привозили конфісковані авто і можна було б відхопити собі якийсь мерс чи навіть ламборгіні. Далі уряд боровся із політичною кризою. Потім з кризою у відносинах із Мексикою ( коли припинив звозити до кордону «халяву») А потім, від таких «гойдалок»…раптом вибухнув дефолтний стан і почалася стадія депресії економіки.

    Розлючені чиновники «через імпічмент» турнули чинного президента, а Чака Бернса запроторили до федеральної в’язниці. Хоч якась віддушина за фінансову прірву і кризу з депресією.

    Це все буде потім. А поки, двоє радників посольств вийшовши з будинку на Банковій вирішували куди їм? До «рідних посольських пенат» чи…

    -Ходімо…десь перекусимо…вип’ємо текіли з лимоном.

    -Згоден, колего. Треба цей стресс…заїсти. Рушаймо до ресторану.

    ---

    Тим часом, в кабінеті, куди охорона, на руках, занесла «переможця одиночного заїзду по коридору» і поклала стогнучого Голову ВР на канапу, попередньо зігнавши з неї Охламона, і покликавши керівника служби охорони, для розбіру «польотів», здивовані Президент, головний Секретар, кілька помічників та охоронців намагалися опанувати своє здивування та врешті решт оприділитися – (Голова ВР, трішки з’їхав з глузду і треба бути з ним обережними, чи сталася якась недоречна дурня)

    Примчавший на виклик, керівник охорони, провів (по гарячим слідам ), розслідування, і тепер йшов «розбір обставин»

    -А потім,…вона швиргонула мене в двері як якась…заправська рибалка свою наживку в ставок. Слабким голоском «легендарного героя, що після битви з полчищами демонів отримав рани і тепер помирав на руках, так пізно прибувшого підкріплення», жалівся уважно слухаючому керівнику охорони, Голова ВР. Пан Голова, лежачи на канапі, притискав до свого постраждалого лоба руку, з якої звисала до самої підлоги довжелезна синя нитка, що не порвалася, а витримала всі «невзгоди», від висмикування із светра і «заїзду на продуктовій танкетці», до фінального внесення «чемпіону раллі» назад до кабінету.

    - Пане Голово, керівник охорони намагався, що називають, «згладити вугли»: - пане Голово, пані Президент стояла до вас спиною. Це був, просто нещасний…збіг.

    -Звідки нам знати? Підвела голову «жертва рибалки» і голосним (щоб всі почули) шепотом промовив;- а може вона, у якихось азіатів, закінчила якісь курси…отих бойових мистецтв? Може вона…ніндзя?

    Всі в кімнаті дружно повернули голови і глянули в бік «українського ніндзя» що вже вдруге за тиждень відзначилася екстраординарною витівкою.

    Пані Президент, Олена Вереснякова, зіщулившись, та втягнувши голову в плечі, сиділа в кріслі поряд з вікном. На підвіконні лежала тростинка «предмет замаху на вбивство, як наполягав пан Голова». Прикриваючи «очевидно від пані Олени» тростинку, спиною до вікна, стояв охоронець, а ще два стояли за кріслом самої пані Вереснякової.

    Після того як Голова ВР, описав все що з ним сталося, і не вказуючи напряму, «винуватицю», натякнув, що в кімнаті є «небезпечний елемент», один з охоронців захоплено вимовив; - Оце так жінка. Напарник штовхнув його під бік, а керівник з сумнівом перепитав;

    -Ніндзя?

    Всі присутні в кімнаті з роздумами витріщалися на панянку в кріслі.

    Під стількома уважними поглядами, Вереснякова зіщулилася ще більше і опустивши втягнуту в плечі голову блискала своїми очима на присутніх.

    За її спиною один з охоронців закоханим поглядом дивився на її потилицю, а інший, по всяк час провіряв рукою пістолет під лівою полою піджака. В кабінеті настала тиша.

    - Та це просто збіг обставин! Нарешті порушив незручну тишу Головний Секретар.

    - Оххх. «Промовив Голова»

    - Я нічого не робила. Безапеляційно заявила пані Олена; - пан Голова сам…зачепився. Сказала тоном, яким жінки щось утнувши, виправдовуються «Воно само» (наприклад, розгативши об стовпа авто чоловіка, або, турнувши і розбивши телевізор, чи спаливши у ванній з водою свій фен)

    - Пане Секретарю. Голосом «вже померлого» героя, Голова покликав того до свого «ложа»; пане Секретарю…я…відчуваю…не дотягну до кінця своєї каденції. Ви добра людина, пане Секретарю…Передайте моїй дружині…дітям…що я їх…любив…ох..А народу України, скажіть що я був вірним сином…

    -Так, перебив жалісливий «заповіт» керівник охорони: - Пане Голово, що за цирк? Від вас, щойно пішов лікар. У вас - легке забиття лоба і нерви…вам слід заспокоїти. Після ваших перегонів на колясці по коридору, у вас трішки підскочив тиск. Не драматизуйте…і…не захоплюйтеся швидкою…їздою.

    - Вам жарти? Голосом « повсталого з небуття ангела помсти» проревів пан Голова: - Який я мав вигляд перед всіма поважними людьми в приймальні, галасаючи на тій…бричці з харчами по коридору? Який, я вас запитую? Що за чортівня тут відбувається? Я вас усіх запитую?

    - Один випадок…це зрозуміло. А ось два це вже…підозріло. Сказав один з охоронців.

    -Все. Треба проводити в приміщенні обряд екзорцизму! Погодилася з ним Пані Президент, зрадівша що тепер не будуть на неї навішувати всіх «собак», котів, гієн та навіть скажених борсуків.

    ---

    «Оце так поїздочка» Думав я сидячі на лавці під дахом зупинки на котрій ранком сідав на «маршрутний пепелац» щоб зробити таємний рейд до районного центру. Я відпочивав від свого вантажу який подіставав з таємних карманів і вже відніс до стежини в лісі котра приведе мене до моєї обителі з таємною кімнатою в кам’яному стилі «від Інкіано-Перуано»

    Попереду ще «Довга дорога в дюнах» в якості вантажного віслюка. Віслюк –це я про себе, «Довга дорога в дюнах» -це древній совковий серіал, який я переглядав в минулі дні (дивитися вже нічого було)

    Отже, моя теорія, про яку я замислився « про походження Віслюків до Великого Вибуху), бо тільки такий віслюк як я, зміг пустити свою долю, а можливо і своє життя, на невдячну справу, по відстоюванні прав людей в ім’я правди та справедливості. Подумав про ці возвишено-патетичні образи і стало приторно-нудно від своєї глупоти в яку я вірю…

    Сидячи на лавці я не надто переймався що вже вечоріє і дні короткі. Дорогу через ліс я тепер знайду. Маю залишені орієнтири. А от як знайти в собі віру в людяність. А може це просто осіння депресія приправлена втомою, образами і завищеними очікуваннями від свого правильного вчинку.

    Все ж скільки серед людей егоїзму, жорстокості та цинізму. І це – серед простих людей. То чого ж ми дивуємося тим створінням які пролазять на високі щаблі влади та грошей.

    «Не варто мені було заступатися за правду в ім’я якихось ідеалів. Захищати праведні ідеї, слід тільки перед виборами до влади. А після перемоги на виборах, ці ідеали…розумні люди – знищують»» подумав я пригадуючи свій ранок та день.

    Коли вранці, на зупинці, я заліз до маршрутного автобуса то спочатку подумав що це не наш, український, автобус, а якийсь товарний ваговик із Індії, як на тому фото де люди везуть мало не слонів з бегемотами.

    В салоні було небагато людей, але місця, і більша частина проходу автобуса, була зайнята товаром і всякими речами. Протягнувши водієві плату за проїзд, я поправив свій платок та роззирнувся. Місць не було. На сидіннях недалеко від виходу висілися запаковані стоси краму, далі виднілися коробки з характерними обрисами «для яєць». Вся задня частина проходу потопала в якихось столярних виробах, на зразок дерев’яних поличок, стільців та плетених крісел. Сумки та валізи щільно стояли по всьому проходу. Я уявив як буду, зображаючи бабцю, дертися через всі ці «барикади» з марним шансом що мені вдасться десь сісти.

    Наступні хвилин сорок присутні в салоні пасажири, в основному дядьки років за шістдесят, та жінки від сорока і «гірше», лаяли один одного за те, що старенькій бабусі немає де сісти.

    Щохвилини розділяючись на «союзників та противників» у сварці, вони встановлювали – хто і скільки мав «завантажувати» предметів у автобус. На моє лихо, сьогодні був «базарний» день і я тепер, «подорожував» стоя, бо люди на попередніх зупинках, загрузили автобус своїми речами під зав’язку.

    Сварка велася досить активно. Мабуть від нудьги і «а чого б власне і ні? все рівно в дорозі робити нічого». Звичайно кожен хотів - від іншого, щоб той встав, і звільнив від свого товару місце для бабусі «тобто мене». І всі стояли на принципі –хай інший, а не я.

    Словесно, мені теж «прилітало». ( І чого б ото я, в такому віці, сновигала по суспільному транспорті?)-( Ці старі колоші роблять собі на мету-докучати оточуючим людям)-(немає кому подбати на старості-звертайся до соціальних служб, а не розкатуйся по автобусах)-(Гуляють замолоду як кішки, а потім на старості нема кому подбати)-(Немає спокою від цих пенсіонерів)

    Вчепившись за спинку крісла та відвернувшись до вікна я в «переговорах» участі не приймав, а згадував обставини за якими опинився за скільки кілометрів від свого житла і свого звичного життя. Це найкращий спосіб абстрагуватися від нестерпності повсякденного буття ( о як загнув, а всякі «психи» платять по сотні евро на годину «дипломованим» психам…вибачте, психоаналітикам, щоб ті їм сказали те саме )

    Той день, коли я, в ім’я справедливості, спустив своє життя в унітаз, почався як завжди.

    Купа тексту на папері, який мені підсунув мій керівник, і який я мав набрати на клавіатурі і скинути на флешку.

    Рутина.

    Зосереджено працюючи пальцями, з професійною швидкістю натискаючи на клавіші, і закінчуючи свій сольний виступ «офісно-печатного піаніста» я не почув що почалася обідня перерва і що всі в залі потяглися до кафешки. Знявши навушники та вимкнувши музику я роззирнувся.

    В офісному залу – порожньо.

    «Мабуть, я той ослик який возить та катає все селище і на якого все одно - всім байдуже»

    Подумки жаліючись самому собі на недружній колектив я скинув роботу на флешку і підійшов до столу головного менеджера.

    Коли клав на стіл флешку, зачепив рукою мишку і комп’ютер, який був в режимі сну – прокинувся.

    На моніторі, що вмикнувся, був текст з підбіркою емодзі; - «Начальство розважається» Глянув на ті пички що кривляються, було подумав я, а потім, моє око вгледіло назву одного європейського медіа ресурсу – PP ( Potestas Prometheans) Cила Прометеїв. Знаменита команда з журналістів, блогерів та відчайдух-розслідувачів, яких корумповані уряди багатьох країн бояться як…як Ватикан судову заборону наближатися до дитячих садочків, або як коти пилососів та води, чи українські чиновники відкритих декларацій.

    Ці хлопці та дівчата з РР, знамениті на весь світ. Їх обожнюють не мільйони – сотні мільйонів, щонайменше. Як колись влучно сказав старенький Джон Стюарт, колишній ведучий вечірньої розважальної програми «The Daily Show» Якщо РР вирішить балотуватися на найвищі посади в будь яку…нормальну країну, то перемога буде гарантована, як і те, що попередній уряд масажуватиме їм п’яти і заціловуватиме їм дупи до червоних опіків.

    Вони розтерли на порох репутацію урядів кількох країн з такими наслідками, що в буцегарні відправились кілька тисяч політиків включно з президентами, прем’ерами та міністерствами в повному складі. Перший в історії прецендент, коли «ворон» який другому «ворону» око не клює, «викльовував з оком мозок».

    «Колеги по владі» з інших країн, саджали дипломатичні літаки за допомогою бойової авіації. За наказами президентів сусідніх країн, спецпризначенці викурювали газом тих хто верещав про дипломатичний імунітет та незаконність екстрадиції. Другої реакції від тих хто бачить як уряд в сусідній країні приречений, а власні громадяни вже «запалили смолоскипи та дістали вили», годі і чекати. Інстинкт самозбереження найсильніший. Особливо коли РР в твоїй власній країні мов би каже « ну давай, спробуй захистити тікаючих щурів і завтра - щуром тікатимеш сам».

    Тому політики, «підтримуючи ззаду обома руками, повні штани, показово та гнівно заявляли що не потерплять втечі через свої кордони наймерзенніших покидьків. Спецслужби, сидячі дупами на стільцях « бо руки вже повні памперси не витримували» мріяли тільки про одне. Щоб ця чаша оминула їх.

    І ось, я бачу на екрані якийсь жартівливий текст мого начальника з картинками та рекомендаціями що слід зробити з інформацією по розслідуванню РР.

    «РР і мій недоумкуватий керівник», подумав я « та вони ж не сумісні. Це ж як запхнути ось цю флешку на 200ТБ, в комп’ютер з дев’яностих років із процесором Інтел 20МГц з ОЗУ 2 МБ та жорстким диском на 85 Мб. І Windows 3.0.» Після такого «задвигу» сучасної флешки (навіть при спайці, що неможливо) в нутро «зниклого динозавру із світу комп’ютерів» то комп все що зможе, це сказати – «О господи. Що це?» А потім « Ви мене прикінчили»

    В тексті була недвозначна фраза мого начальника що б він зробив з даними що надійшли в наш холдинг і що він не згоден з інструкцією керівництва «закинути під килим і замовчати» «Стерти це лайно, а тій курв’ячій «РР» запропонувати зробити розслідування та обстеження моєї дупи» Так написав мій босс.

    « Гумор відтіняє рівень інтелекту» Подумав я.

    «Що говнюче, насамоті своє его підгодовуєш?» Пишеш керівництву листи які ніколи не відправиш, бо боїшся? А здатен тільки потай мріяти що твоє сраковилизування помітять та оцінять?

    «Я - працюю в NIR, (Новини.Інформація.Реклама.) В основному реклама, приправлена новинами, але я в структурі що має відстоювати правду та справедливість. Якщо, з фаланги «випав» по власній гнилі солдат, або кілька - я стану на місце боягуза. Впевнений, «бійці» з РР не зважають на свою кількість. Вони і поодинці - сила»

    Клацаючи мишкою я вивів на екран згорнуті сторінки з англійським текстом « О господи. Я навіть не підозрював наскільки мій керівник дурень. Король олігофренів» Думав я швидко окинувши оком інфу про корупційну схему між країнами з Европи, і кінці що вели в Україну, і відправляючи її на сайти українських ресурсів які пам’ятав.

    « Хоч один снаряд та долетить і влучить» думав я поки мої пальці «піаніста» мерехтіли по клавіатурі. «Цей недоумок, мій начальник, просто згорнув інфу на екрані, а сам почав розважатися з емодзі і уявним листом до керівництва. « Та що з твоєю головою…істото?» Ти, навіть не вимкнув та не запаролив свій комп з такою інфобомбою. Просто побіг з усіма в кафе. Казковий довбо..б. Навіщо його з дурки випустили? Як казав один кіногерой»

    Закінчивши, своє «шпигунське розслідування» я, як справжній «Український Бонд» замів за собою сліди – а саме згорнув сторінки на екрані та вимкнув комп. А потім, щоб мати алібі - пішов на обід.

    На ранок наступного дня - мого «Бонда» не тільки викрили – його турнули з роботи і пообіцяли серйозні наслідки.

    Так. «Штирліц в моїй тушці, був як ніколи близько до викриття і провалу своєї місії.»

    Коли ввечері моїм шефам по роботі, надійшли «тривожні дзвінки» від зацікавлених шишок з питанням « Ви там що, в NIR оху..? Страх загубили, рила немиті?Забули хто годує, курви невдячні?» Всю ніч йшло авральне розслідування, який «поц» «злив» інфу що надійшла? Всі ж домовилися, що «заметуть під килим» а тут така підстава. Новини пішли як снігова лавина – а перший витік, на який всі посилаються був із NIR.

    Камера відео спостереження ( про яку мій «Бонд» просто забув ) чітко показала хто той «поц» що підставив поважних, пузатих дядьків.

    Ранком, коли мене викликали « на килим», і почали вербально « - поки що. Так сказав голова служби безпеки» «мутузити», я виконав перше правило «Штірліца» а саме, заявив – Це не я!

    -Ось це, не ти? Показуючи на відео панелі відтворення з камери спостереження в моєму відділі, верещав на мене головний директор.

    - Це не твоя пика, паскуднику? Хто ж це тоді? Вочевидь якийсь корпоративний шпигун. Так? Чи все ж, це твоя мордяка? Сунучи свою розчервонілу пику мені під носа скаженів директор.

    - А знаєте? «Відчуваючи що мене вже звільнили» набрався сміливої наглості, я відповів; - Таки я. Гарно вийшов на великому екрані. Як ви гадаєте, тепер ТИМЧАСОВИЙ директоре, мені подати свою кандидатуру на роль в франшизі про Бонда? Візьмуть? І я стану багатим та знаменитим. Подарую вам всім автографи.

    -Не встигнуть. Процідив керівник безпеки; - І гроші із славою тобі не знадобляться…вже.

    Лайка є лайка. Слова - вітер. Тоді, всі були на нервах і я не надав значення тим словам.

    Звільнили, з NIR, на моє здивування якось швидко і без проблем. На мою банківську картку надійшов остаточний розрахунок і я «ходою героя що витримав битву з армією лиходіїв, втратив все, окрім гідності та гордості» чалапав до свого помешкання то думав про пошуки роботи а не про погрози розлючених роботодавців.

    Наступного дня я із захватом спостерігав по новинах за скандалом що розгорався в Україні, і втягував у свою вирву всі оті бюро по допомозі біженцям, комітети відбудови постраждалих регіонів, міністерства соціального захисту, антикорупційні служби, і навіть державну службу безпеки. Влада «руками що тряслися» намагалася якщо не загасити, то хоча б в якійсь мірі управляти цим інформаційним смерчем.

    « Українська влада – незмінна в своїй вірусній подобі корупції. Хто б не приходив до влади – чіпляв собі вірус. А імунітету в обранців – нуль. І дарма, війна в країні, відбудова після війни чи мир та процвітання.» Думав я слухаючи президента Вереснякову що «грозилася» особисто контролювати розслідування корупції.

    Я, тоді якось, і не подумав, про свою хоч і крихітну, причетність, а головне, про свій захист в плані проблем з тими, кому за моєї участі залили гарячого смальцю за комір.

    По розуму, слід було якось заявити про себе. Напроситися на якесь інтерв’ю. Отримати хоч примарну відомість, а з нею, хоч і примарну гарантію свого захисту від могутніх ворогів.

    Не зметикував. Прошляпив. А от моє бувше NIR не прошляпило. От вони - зорієнтувалися миттєво.

    « - Так. Ми отримали від РР інформацію і слідуя своїм високим принципам «служіння правді та справедливості», негайно цю інформацію розповсюдили.»

    «Тепер, цю мерзотну фірмочку закидають грантами і фінансуванням» Думав я спостерігаючи за інтерв’ю, яке давав зарубіжним журналістам мій колишній, червонопикий директор. – Гарантовано, відео де я «зливаю» інфу вже знищили. От тому, мене так просто звільнили. Вони слідували плану який в них вже був на такі випадки.

    ---

    ( Коли щось йде недобре – то не сумуйте. Знайте. Скоро недобре перетвориться на жахливе і нестерпне. А потім - стане ще гірше.

    ( Сунь…не зи. Зовсім не зи. І близько не зи.)

    ---

    Вже за кілька днів потому, по мою душу заявилися. Це було не тільки незвично, а й насторожуючи тривожно та майже небезпечно.

    Почалося з вечірнього візиту поліції в супроводі кількох невиразних цивільних що прикидалися свідками, а повадками скидалися на тиранозаврів в людських тілах. Поглядами очей, як у рептилій, вони оглянули мене та моє помешкання, поки поліція ставила якісь питання про крадіжку в NIR.

    Потім, я мусив надати копії своїх документів, та підписати папір про невиїзд з країни, оскільки можу проходити по кримінальній справі, і поки що неясно в якому статусі.

    Коли «перевертні в формі і без» пішли, «не забравши «поки що» мою відрізану голову та печінку «саме смачне для перевертнів, як каже телевізор», я зачинив двері і наливши склянку алкоголю, щоб заспокоїтися, став думати і пригадав погрози від служби безпеки NIR.

    «Жовтий рівень тривоги, або DEFCON 2» Сидячи на своїй кухні за холодною вечерею думав я прикидаючи, що робити, і жалкуючи що не виїхав кілька днів тому до Польщі, а затим літаком, до Канади, до батьків.

    Червоний рівень. DEFCON 1 настав вже по обіді наступного дня.

    Дзвінок в двері. Знову поліція. І знову з нею цивільні. Двоє. Чоловік років п’ятьдесяти, з круглою та нахабною пикою, на голові залисини і сиві скроні, в костюмі та з черевом що випирало з піджака, і неприємними очима мов від якогось «кнура», а з ним, молода, років за двадцять білява дівчина в яскравій косметиці і «кричущому» одягу.

    Поки поліцаї знов «мурижили» мене питаннями про NIR, та парочка цивільних ходили по моїй квартирі та «по хазяйськи» оглядали все. Йдучи до туалету, я зупинився в коридорі що вів також і до кухні. Двері до кухні були тільки частково прикриті і звук голосів я чув виразно.

    -Будеш тут жити, а я до тебе, кожної суботи приїздитиму.

    - Але, пупсику. Якщо ти купуєш для мене цю квартиру, чому я не взяла якихось документів? Паспорт, або мою колишню студентську залікову картку. Чи може картку з мого фітнес центру? Я не надто розбираюся в цих адвокатських послугах.

    - Клубничко моя. Не переймайся. Я все оформлю на свого родича, щоб налоговики не схопили тебе, та не відправили на штрафні роботи до якоїсь Макіївки чи Донецьку. Ти ж не хочеш бути засланою туди? Жити там в бараку і ходити по замінованим вулицям в рожевому комбінезоні, та обмітати мітлою міни, або фарбувати в червоний колір нерозірвані ракети?

    -Рожевий комбінезон? Який жахливий несмак. Це просто…нестерпно. І просто червоний колір? Не амарантовий. Не алізариновий. Навіть не примітивний пурпур чи бордовий. Фууу. Як там живуть в такому примітивізмі? Я відмовляюся. Пупсику! Я буду жити в твоїм будинку на березі Дніпра. Хай той твій родич сам живе в цій квартирі. Хай його налоговики хапають та вдягають в рожевий комбінезон. Це ж треба…просто червоний. Вульгарний жах.

    - Не бійся. Поки я працюю в УБУ ( Управління Безпеки України) тебе ніхто не зачепить.

    -Коханий. А отой чоловік, який був у квартирі і є, минулий власник? Він не за дорого продав квартиру? Він тебе не надурив Пупсику? Коли він забереться геть, щоб я тобі дещо показала? В тебе ж буде обідня перерва?

    - Хе, хе, хе. От насмішила…Ні не за дорого. Мене нікому не вдасться якось надурити. Вважай люба, що за кілька днів того «власника» не стане, і ми з тобою, «оглянемо» кожен закуток цього помешкання, а особливо ванну та спальну.

    - Пупсику. Нам слід негайно замовити нові меблі сюди та домовитись де буде стояти моє авто.

    -Звичайно ж. За кілька днів почнемо переглядати меблеві каталоги. Ти поки походи по квартирі ще. Поміркуй, як ти хочеш тут все обставити. А я відійду до колег.

    Я, розуміючи що УбУшник зараз виходитиме з кухні, швидко відступив та відкрив двері до туалету і в цю мить двері до кухні відкрилися і на мене глянули нахабні «поросячі» очі пузаня.

    Усміхаючись «він здогадався що я щось чув», він поважно та розвальцем пройшов мимо до кімнати з так званою поліцією.

    Я зайшов до туалету і причинив двері.

    Далі зі мною все відбувалося мов вигляд від третьої особи.

    Моє тіло знов відповідало на запитання. Підписувало протоколи допиту. Спостерігало за усміхаючоюсь пикою УБУшника, що вже не бачив в мені не тільки власника мого житла, а навіть і живу людину.

    Коли всі пішли і моя свідомість знову з’єдналася з тілом я сидячи в ступорі на своїй «поки що» кухні подумав: « - Якщо мене посадять за надуманим приводом, то мені кінець. Тут без варіантів. Я буду в них, в їх кишені і в них будуть не тільки всі козирі, а взагалі вся колода карт. Зроблять що схочуть, а спитають – то скажуть він якось сам…оступився і під комбайн. «В тюрмі немає комбайнів» - Ну то в других..немає. А в нас –є. В Україні – все є. Особливо для ворогів влади.

    А от як я зникну, заховаюся. О. Отут, вже для мене, будуть, варіанти. А для них тільки одне – шукати мене.

    Весь наступний день до мого будинку приїздили якісь кур’єри. На адреси з різних квартир прибували замовлення. В коридорах я їх зустрічав, тих кур’єрів, і забирав своє замовлення яке оформляв на адреси сусідів. А під вечір, згорблена постать «бабусі» виповзла з дверей підїзду і повільно почалапала вулицею тягнучи за собою візок на коліщатах.

    ---

    За споминами про свою наївну простодушність без хороших наслідків для себе, я не помітив як мій «вояж» на хиткому бусі добіг кінця. На кінцевій зупинці, не встигаючи за пасажирами, які енергійно, відштовхуючи тих, хто на проході заважає «розвантажувати» пасажирський автобус…наприклад я, кинулися до виходу я все ж виповз на вулицю і обачно відступив подалі від «товарообігу Бус-Вулиця» вдихнув прохолодне осінне повітря.

    -Що стара, забула чого пхалася в місто? Поцікавилася в мене дебела і сраката пасажирка що їхала зі мною.

    Промовчавши, я хвильку спостерігав, як вона обережно та з любов’ю складує в стоси лотки з яйцями, а потім, залишаючись в «образі» почалапав, спираючись на свій ціпок вулицею.

    Похід по магазинах та ринку не саме нервове та вимотуюче навіть коли ти в образі повільної бабці. Набагато гірше повертатися тою ж «маршруткою» і з тими ж пасажирами що і в ранці. І звичайно ж, знову стоячки.

    Як казав якийсь китайський філософ…»може якийсь Сунь Си?», так от - як він казав ( Якщо вже черпати лайно – то повними долонями)

    Я в той день, відгрібав те лайно і руками і ногами.

    Спершу, я не міг вголос казати що мені потрібно. Не міг спитати про товар. Я заздалегідь звичайно, прослухував свій запис «пенсіонерки» на гаджеті, для перевірки якості голосового камуфляжу. Результат був незадовільний. З шепотом, якось з натягом – можна миритися, і то в особливих випадках.

    Далі.

    Куплене на ринку, слід підвісити на потайні кишені. Я не міг, серед базару чи вулиці, задерти до шиї спідницю і перекладати товар туди. Такого «стриптизу» оточуючі б не одобрили.

    Тому я періодично чапав до туалету, а там, в кабінці робив «вантажну процедуру перегрузки».

    Біля прилавку з електроінструментами я ціпком вказав на прибор з диском.

    -Чого вам бабусю? Не зрозумів мого «величного» жесту продавець. Дядько, що стояв за прилавком, якраз підкріплявся грандіозним бутером з батону напханого м’ясом та овочами; - Хочете купити болгарку?

    «- Так от як вони називаються.» Подумав я і ствердно кивнув головою.

    Проковтнувши кусень що міг би застрягти в пащі якогось крокодила чи бегемота, дядько-продавець пояснив: - Вам, бабусю не болгарка потрібна. Може купите в мене мотоблок? Ним можна город зорати, якщо вправно будете тиснути на педалі то ще й по всій Україні покатаєтесь по заробітках. Або, краще купіть траншеєкопач для…ями на випадок…ну ви розумієте. Пирхнувши від власного «жарту» в мій бік крихтами хліба та шматочками овочів, «проглот» захихотів а я почапав по проходу далі.

    « - Не буду відволікатися на всяких дурнів. Купуватиму що необхідно, а з тою болгаркою – потім. Головне, встигнути на автобус в зворотній бік.

    Відстоявши в кількох чергах і повільно переміщуючись чималою площею ринку, я змарнував кілька годин. Але основний час забирала перегрузка купленого під спідницю.

    Коли ж я причалапав до зупинки то побачив що мій «пепелац» вже догружається і ось ось рушить по маршруту.

    Спітнівши, я встиг «погрузитися», а оплативши водієві проїзд та роззирнувшись в середині маршрутки помітив, що ситуація в салоні таж що була і зранку.

    Недопродані товари були вкладені на сидіння, а продані замінені свіжо купленими новинками.

    Подумки дивуючись такою пасивною мовчанкою водія який не втручається в те що мав би робити і контролювати. «Це ж не якийсь вантажо - перевізник. Це ж автобус для людей. А він мовчки крутить руля і навіть не загляне що відбувається в салоні його автобуса з пасажирами. Йому начхати на людей всередині?»

    Поставивши сумки на підлогу, я доїхав до своєї зупинки і тільки коли виповз назовні та всівся на лаву під накриттям зупинки помітив наскільки стомився. Спілкування з циніками та черствими і байдужими, дуже виснажує. Навіть більше ніж фізична втома. І навіть якщо це спілкування – мовчазне.

    Перепочивши відніс торби вниз по насипу до лісової стежини. Задерши спідницю згрузив частину захованого, а потім повернувся до зупинки.

    Хотілося ще посидіти на лаві перед чималим лісовим шляхом до мого села. Думки невеселі. Може від втоми. Хоча, швидше, від людей які навколо.

    На дворі вже почало темніти і проїжджаючі авто, з увімкненими фарами, тепер всі здавалися сірими та темними. Одне з них проїхавши мимо моєї зупинки загальмувало, а потім обережно здало назад. Зупинилося навпроти зупинки і з пасажирських дверцят вилізла якась жінка.

    -Бабусю! З вами все добре?

    Виринаючи із своїх похмурих спогадів я подумки здивувався «Яка бабуся? Я тут один сиджу. Чи це вона мене…бабусею обізвала?

    « - Тьху. Я ж в «камуфляжі» Подумки.

    Хитаю ствердно головою, мов кажу « В мене все просто супер. Завтра розкопаю еліксир безсмертя в ацтекському підвалі, нажлуктюся його та й поїду до Києва. Мене схоплять УБУшники, стануть заганяти голки під нігті – а мені дарма. Вони лютують та палять мені пальці – а мені те – ні гріє ні знобить. Вони від безсилля й потопляться в Дніпрі.»

    Тим часом, з авто виліз водій та підійшовши ближче став біля жінки що цікавилася моїм станом.

    « Таксс.» Думаю собі в голові, «Це недобре. Тобто, це добре що ви такі сердобольні. Хвалю. Справжні люди в царстві…»схожих зовні на людей», але мені зараз це непотрібно. Ви ж розкриєте мене а я під прикриттям»

    -Треба її звідси забрати. Жінка до водія. « Як це забрати» - я подумки « Я що, кошеня чи порожня пластикова пляшка?»

    - Згоден. Водій до жінки; - Повеземо до нашого будинку а завтра вранці, розберемося. «От лихо» я подумки «А як же права та свободи людей в цій країні?»

    - Бабусю. Як вам нікуди йти то скажіть, ми вам допоможемо. Жінка запитально дивиться на мене.

    -Бабусю, ви тут на зупинці нікого не чекаєте? Цікавиться чоловік.

    « Мій вихід. Моя промова. А ну…» - Я чекаю на онука. Хриплю і дивуюся власному голосу. Як виявляється відвикаєш від свого голосу якщо подовгу ні з ким не говориш.

    -Ви точно тут не залишитеся самі? Жінка точно була серед волонтерів в минулу війну. Я своїх знаю. «От хто – «Залізна Леді», як і тисячі інших жінок-волонтерок та дівчат із бійців ЗСУ. А не манірна «баронеса» яку ненавидів простий народ Альбіону» Подумав я і на мить завагався. Може відкритися їм? «Схаменися. Розкриють і тоді…всім хана. Одного важче знайти, а трьох втричі простіше. А якщо вони сім’я і в них діти то…НІ. Жени їх геть»

    Встаю і щось сердито бурчу розмахуючи своїм ціпком у них перед головами.

    -Гаразд. Здається жінка; - Але за кілька годин ми знов тут будемо проїздити і як ваш онук за вами не приїде то ми тоді - вас заберемо.

    -Бабусю, підключається чоловік; - Не буде вашого онука - нікуди не ходіть, а чекайте на нас.

    Озираючись, чи я не передумаю, парочка пішла до свого авто. Піпікнувши клаксоном на прощання повільно рушили і за хвилину далеченько відїхали.

    -Так. А тепер – кабанчиком. В ліс. Промовляю до себе і дочекавшись кілька авто що промайнули мимо, закочую спідницю та рисачу по насипу вниз і до стежини.

    - Як повернуться негайно, то повз мене проїхало кілька авто. Промовляю до себе та відхекуюсь. – Гляди і не стануть шукати поряд із зупинкою.

    - А тепер…стара ти квочко…хапай пакети з продукцією та галопуй до нашого укриття. Промовивши, вголос до себе, я підхопив торби та заспішив по лісу геть.

    «Ну що ви за…люди? Сапаючи ротом думав я; - тільки но, оприділився зі своїми майбутніми життєвими орієнтирами (Тепер – один лиш Я, один лиш Я) - Як там казав німецький поет Генріх Гейне «Чим більше я пізнаю людей, тим більше мені подобаються собаки»

    « А тепер от, жінка та чоловік, на дорозі проявили людяність до чужої бабці. Мені…в камуфляжі.»

    За думками про те, що навіть одна справжня людина варта всіх моїх зусиль, і тому в разі набуття мною супер - сили в підвалі з полігональною кладкою, я не повинен палити все людство напалмом.

    « Тепер слід уважно сортувати «двоногих», не всі вони «пупсики» і не всі «цинічні мудики».

    Так от за цими світлими думами я, чалапаючи через ліс, і допер свій груз до околиць свого села.

    Діставшись додому, затяг вантаж до будинку, стогнучи від втоми заліз сам, а затим, приготував вечерю, яку потім, жорстоко «покарав»( я її просто зжер)

    Спливали години і я за клопотами не помітив що в кімнаті досить прохолодно.

    «А діло йде до зими», подумалось «Будинок нахолоне за ніч. Не вистачало ще простудитись уві сні» так що я, розібрав і перетяг ліжко до льоху. Він хоч і обкладений камінням та все ж нижче полу, і там можна краще нагріти його обігрівачем. Та й теплу ніде куди подітися. Лядку до підвальчика я причинив, залишив тільки шпарину для свіжої вентиляції.

    За цими клопотами, втомившись, та й день був якийсь…нервовий, так що я підсунув обігрівач під одну стіну, сам розташувався поряд, хвилин двадцять переглядав закачані з інформаційного порталу новини за минулий тиждень, та й вклався спати.

    Під ранок, організм почав мене будити і проситися щоб я його «вивів» на вулицю…прогулятися.

    Мозок, відпочивав і сказав - «дзузьки, я сплю». Організм вперся і знов за своє. Мозок - «на вулиці холодно. Терпи» Організм - «тоді я зроблю це сам…а ти –спи собі, спи»

    Мозок зітхнув і вмикнув мою свідомість.

    Я проснувся, поліз по драбині в кімнату, а затим до вбиральні в іншій кімнаті. Було рано, холодно. Справляючи свої потреби помітив який «дубак» в кімнатах і яка краса і тепло в підвальчику.

    Чалапаючи назад досипати, і чухаючи свою… мудру та передбачливу голову, я вирішив плюнути на полігональну загадку підвалу. (Біс із нею. Як трохи все вляжеться, подамся до кордону з Польшею, а там буду зв’язуватися з предками в Канаді.)

    Вже засинаючи, крізь дрімоту почув якесь клацання. І наче поряд. А потім сон взяв своє.

    Ранком, поснідавши, розібрав привезені припаси. Потім зваживши на густий туман, що «прикриє мене від випадкових свідків, натягав в оселю води з подвір’я, та почав варганити обід.

    Десь в оцей проміжок часу і сплило в свідомості клацання що почулося під ранок.

    « Що там могло клацати» думав я, запарюючи на обід сублімований борщ із залишків продуктів що привіз із собою.

    «Звук наче був поряд, а поряд був тільки обігрівач. А він ні разу не клацав, за весь час служби мені. А більше клацати нічому.»

    Пообідавши, і поставивши воду грітися. Була думка помити голову, бо вже чухалася, вклався подивитися щось на гаджеті. З голови не йшло клацання що почулося.

    «А що як це клацання по той бік кам’яної стіни? А що як я, не врахував ефект холоду? Може слід прогрівати камінь, а не давити на нього та стукати? Дивись, потайні двері і відчиняться.»

    Загалом, коли вже готувався до відпочинку, я відгородив обігрівач від усього підвалу такою собі стіночкою з дошок оббитих фольгою. Ще й нагріту до кип’ятку воду в пластикових пляшках поставив поряд. Ну а потім, лежав, якийсь час прислухався, все мріяв що ось загудуть відігріті механізми і відкриються двері до скарбниці, за якими будуть скрині повні золота, а ще будуть титанові големи з світовими мечами і бластерами, а ще…

    « Та спи вже…розфантазувався» сказав мозок, а організм його підтримав.

    Ранком, прокинувшись, я сонними очима відзначив що ніякі двері не відкрилися. Не зустріли мене на вході големки з пишними персами і світовими очами та бластерами на голих стегнах…ох і сон мені наснився.

    Здійснивши «вояж» до клозету я зліз назад до підвальчику, «хотілося ще повалятися та почитати якусь старо-новинну стрічку.

    Першим ділом, чомусь, мозок відзначив відсутність дверей що весь цей час так і валялися на підлозі біля однієї стіни. Вони ж важезні, і тому я не хотів, витягувати їх нагору, а просто перекладав з місця на місце, поки зчищав із стін вапно та глину.

    А тепер їх не було.

    «Хтось поцупив» -думка.

    «Поцупив…негідник. І поніс до зупинки, а потім, на «автобусному пепелаці» до району, щоб продати на базарі. Кудою поніс, спитаєте? Онтим отвором що в підлозі!»

    Вхід відкрився.

    Та не там де я очікував. Хід вів не в стіну, а в підлогу. Коли частина полу посунула вниз, двері які лежали на отворі, посунули слідом, теж униз.

    «Он ви де», подумки зрадів я коли обережно підкрався ближче і заглянув до своєї (без жодних …тепер, сумнівів) скарбниці, з такими бажаними широкобедрими големками, поряд з золотом та коштовностями. Моїй «жабі» було все мало. Гори багатств попереду, а жаба за двері переживає. Ненаситне земноводне.

    Голова, та мої почуття, не те щоб були шоковані. Ні. Я завжди підсвідомо знав - я найкращий на планеті. Особливо в розгадуванні таємниць. Я люблю коли я найкращий. А ще, я люблю, коли всі мене люблять неземною любов’ю. І тому, половину всіх багатств я спущу на цілий загін вродливих красунь що ходитимуть за мною і співатимуть оду мені – розумнику, а решті розповідатимуть «обов’язково» що я – найкращий.

    Ох. Від хвилювання така дурня лізе в голову. Треба заспокоїтися. Потрібен фахівець по всяких таємних підземеллях та прихованих норах. В кого спитати? О. Звернуся до єдиного хто спадає на думку.

    «Перегляну франшизу про Індіану Джонса» Подумав я і заходився готувати сніданок.

    Загону вродливих красунь, який ходитиме за мною і всім розповідатиме «що я – найкращий» не слід знати що я не зміг із радісним вереском, пускаючи слину стрибонути до лазу. Я злякався. (якщо ви це прочитали…негайно забудьте.) Що як механізм спрацює на реверс коли я буду всередині. Хлоп. І я в зачиненій кімнаті з дірок якої лізуть до мене знайомитися всякі павуки, змії та кроти. (Фуу. Найогидніші для мене - це кроти. Як уявлю як вони по мені будуть повзати…то хочеться махнути на ті багатства і йти здаватися до бандитів)

    Не хочеться лізти туди. Я ж не знаю що там натиснулося і чого вхід відкрився. Але для всіх кому я буду потім розповідати про свої пригоди – я не злякався. Герої-археологи не бояться. А я-ще той герой…А археолог з мене ого-го який.

    Я, капець який зайнятий фахівець по інкам та ацтекам. Просто…був зайнятий.

    Мені треба - спершу, поснідати. Сходити до вбиральні. Почистити зуби. Подивитися франшизу. І тільки потім, з незворушністю японського самурая зійти вниз і окинувши байдужим, стомленим оком, пройшовшого «і Крим і Рим і мідні труби» мудреця забиту до стелі золотом кімнату, тяжко зітхнути і скривившись вийти геть.

    А не так, як зробили б ви…та і я хотів, спочатку. ( Залетіти щасливим бабуїном, з вересками танцями та вигуками «Ніх..я собі. Оце підвалило капусти. Бабки. Бабулети. Бабосіки.» А потім схопивши першого мішка з монетами, зубами розірвати його як скажений шакал і застромивши пику зробити знамените Бр.бр.блллл. А потім, всівшись на найбільший мішок, натягти на голову корону і почати рахувати та планувати куди піде золото, на що потратиться скарб, а головне…

    Чи вистачить такої маленької купки дорогоцінностей на всі ті острови, яхти, літаки та хмарочоси. А ще ж є і купа родичів та всяких друзів приятелів, коханців, яким усім –ДАЙ. ПОДІЛИСЯ. І будь хто, після таких роздумів, окидає сумно «крихітну кімнатку…сирітку з парою золотинок» що «не так вже й забита» золотом…де не де лежать монетки….І ось думка ділитися викликає категоричне неприйняття. «ТА ПІШЛИ ТІ РОДИЧІ…Грошей захотіли? Гівна вам на лопаті, жебраки.» Як сказав один український мудрець Подерев’янський.

    Я вже заспокоївся, і тепер мені потрібен план дій. Не лізти впертим бараном щоб не вскочити в пастку. Вичекати. Підготуватися.

    Спершу. Протягти туди світло і здалеку окинути поглядом. Потім, спускатися і нічого не чіпати. Дивитися під ноги. І головне. Пам’ятати про кротів. Не забувати про цілий батальйон кротів, який за прозорою стіною дивиться як я пройду цей «рівень» І щойно я кудись не туди наступлю. Бац. І я - програв, а вони лопонуться до мене і все - Game Over.

    За клопотами та ділом трохи заспокоїв нерви і тепер думка про гарантовані пастки які мене чекають відійшла подалі. Такі думки не мають стояти на шляху до багатства.

    «- Таксс. Переноску для світла зробив. Ну, приступим до першого етапу. Алі-Баба. Я йду. Алі до стінки - бабу до мене в ліжко. Золото на мій рахунок.»

    Обережно підступив до пандусу що вів до нововідкритого підвалу. В руках в мене двохметрова палюга, до якої примотаний дріт з лампочкою на кінці. Витягуючи шию як обережний сурікат я стоячи з краю просунув палицю в отвір і при світлі оглянув частину підвалу.

    -Та що це за бля…во!

    В таких випадках не гріх і голосно крикнути. Світло лампочки показало що за винятком дверей, що сповзли донизу, в новому підвалі нічого не має.

    Пандус з каменю, на якому лежать двері. Стіни та підлога з такої ж полігональної кам’яної кладки. І ніяких големок з п’ятим розміром. Ніяких мішків з самоцвітами. Ніяких скринь повних золота. Нічого.

    « - Якщо цей підвал по розміру такий же…то тепер – мінус третина багатств. А це - ніякого острову в ОАЕ, ніякого хмарочосу і ніякого Гольфстріму G650 бізнес-класу.

    -Буду жити тепер, як якийсь «ніщеброд». Голосно промовляв я свої «претензії» в повітряний простір:

    - Та що ж це за «кидалово»? Тепер що…їздити на тойоті замість ролс-ройса з золота? Літати на двомісному Броварському Softex ММ-2, замість Гольфстріму G650 бізнес-класу? Відпочивати в Буковелі замість власного острова…Е.е,е, а може…вистачить залишків золота на острівець в Буковелі? Я ж не весь підвал оглянув. Під дією емоцій, я обережно ступаючи, зійшов пандусом і присівши виставив палицю з лампочкою та освітив весь простір нового підвалу.

    Потім, з незворушністю самурая, що пройшов Крим, Ри…та ви вже мабуть таке читали.

    Як коротко і без зайвого тексту - я виліз. Вимкнув переноску з розетки, вдягнув куртку та поліз по драбинах на вулицю.

    ---

    Якщо життя тебе поставило в позу «рако образного» то не сумнівайся – в такій позі ти не для того щоб тебе варили!

    « Сунь…та ще й який зи. Сунь…зи тебе життя каленим ху..»

    ---

    Введення системи «ПРИМАРА».

    Введення системи «НАВІЮВАННЯ»

    Ці лаконічні підписи я прочитав через кілька днів і вдалося це мені, непросто.

    ---

    Не думай що твої невдачі на роботі – це виключно воля обставин. Може тобі краще подумати чим ти так ті обставини вибішуєш?

    ( Лі- Ху?-Ань? Син Лі і Ані. )

    За кілька місяців потому. За кілька днів після другого інциденту на Банковій.

    Київ. Вулиця Банкова 11 ( з чорного ходу) Неділя.

    Джипи з тонованими авто циркулювали мов за графіком. Мов якась конвеєрна стрічка.

    Перший заїздить у ворота, до заднього двору Президентського Офісу, а довжелезний кортеж з інших, стоїть чекає. Щойно як то кажуть «перший пішов», охорона хутко закриває за ним ствірки. Пів години, і він виїздить назад, а на його місце вже прямує наступний.

    Поодаль, на вулиці поряд, юрмиться збіговисько людей що приходять, гомонять, кудись йдуть, або стоять і знімають на свої гаджети. Іноді серед людей, мов спалахує якась активність, а іноді вони просто ошиваються біля будинків та авто, як якісь сновиди. Левова частина цього людського збіговиська була з жіночих представників пенсійного віку.

    На дахах прилеглих будівель, іноді виринають голови охоронців, що ганяють геть та «шугають» зацікавлених роззяв які вважають себе розумаками що перші додумалися вилізти горищем на дахи та підгледіти за двором Президентського Офісу.

    Хоча, підглядати, вже і не обов’язково.

    Вже всі, про все - знають.

    Всі в «курсі» що на Банкову звозять всяких чаклунів, ворожок, гадалок, екстрасенсів, магів, мольфарів, представників «традиційно-нудних» релігій із православ’я, католиків та інших.

    Люди в курсі, що трапилося чергове «ЧП», на «роботі» уряду.. Знають НАПЕВНЕ, « як вони кажуть –з перших рук та вуст) про «заходи» античаклунської боротьби. Знають, що в Офісі йде прийом на роботу і кастинг кандидатів в «Загін священних борців з демонами імені Божого Духу ). Люди на вулиці обмінюються своїми думками. І мало не кожен вважає себе знавцем проблеми, експертом по її вирішенню і звичайно ж найкращим кандидатом на посаду Верховного Магістру, а також Владики (по сумісництву) вищезазначеного загону спецпризначенців по протистоянню силам темряви, які ( після стількох десятиліть спроб), нарешті пролізли в будівлю Верховної Ради України.

    -А ви знаєте, що Вереснякова, одержима духом якогось…китайського самурая.

    -Хіба самураї з Китаю? Вони ж з Бангкоку. Це в Африці.

    - Та я точно знаю. Наш батюшка, в церкві, сказав що самурай- явився Вересняковій уві сні і розказав їй, як панувати в Україні вічно.

    - А на якій мові їй це розказував самурай?

    -На якій, на якій. На дикій та м’якій. Чого лізеш із дурними питаннями. Звичайно ж він балакав на самурайській.

    -Хіба Вереснякова знає самурайську?

    -Якщо англійську знає, то самурайську і поготів.

    Поряд дві бабці «обкашлювали» нагальне питання керування та верховенства новоствореної церкви «Святих Заступників та Паладинів імені Святого Духа) яка буде «спеціалізуватися» виключно на войовничому протистоянні з азійськими чортами, якими (без жодного сумніву) «одержима» Президентка.

    -А я вам кажу, що тільки батюшка з нашого приходу може керувати.

    -Ваш батюшка…не в змозі керувати власним кишечником. Куди йому ще до Паладинів.

    -Та що ви таке верзете? Може хочете свого батюшку призначити. Так він своє пузо сюди не приволочить. Йому від кухні далеко відходити не можна. Охляне від недоїдання.

    За два метри від бабусь йшло іще одне обговорення.

    - Мені розказав один з охоронців, він тоді чергував там, що Вереснякова, двома мечами, один із срібла, а другий із ікла якогось хижака…крокодила чи пелікана, нашинкувала Голову Верховної Ради, а потім, і все посольство з Кенії.

    -З чого?

    -Шо з чого?

    -З чого, питаю нашинкувала? З якої Верховної Ради Кенії? В них що, теж Рада?

    -Мабуть. Раз сюди приїхали.

    -Та ви шо! А охорона? Чого ж вона не стріляла?

    -Е,е,е…а вона їх гіпнозом тримала за горло.

    -Острах який. Що витворяє це стерво.

    На вулицю Банкову завернув ще один тонований джип, та повільно покотився до воріт щоб стати в чергу і дочекатися дозволу заїхати на подвір’я.

    Якби натовп що ошивався поряд з урядовою будівлею в очікуванні якоїсь, якщо не сенсації то просто події, знав, хто і що їде в тому джипу, то мабуть, кинувся з радісними вересками навперейми, і підхопивши той джип, на руках, занесли, звичайно ж без черги, до самої будівлі.

    Ніхто не звернув уваги, бо не знав. Люди швендяючи і сидячи на принесених із собою розкладних стільцях продовжували розважати один одного вигадками та теоріями.

    Ворота відчинилися і джип тихенько просунувся до обладнаного бар’єру в асфальтовому покритті.

    Водій відкрив вікно і офіцер, що чергував на воротях, впізнавши його, дав команду підлеглим опустити перешкоду щоб авто заїздило.

    -Хлопці. Надіюся ви останні на сьогодні? Спитав офіцер блок - посту у водія.

    -Не знаємо. Тільки но повернулися. Їздили аж в Овідіополь.

    -Це де?

    -На півдні. На іншому березі через Білгород-Дністровськ.

    -Ясно. То хоч, не з пустими руками?

    -Кліент у нас. Привезли разом із його причандаллям.

    -Я б вас попрохав говорити про мене «Мудрець ЕНСІ, або хоч «Шановний ЕНСІ». Але аж ніяк не «клієнт».

    Ззаду від пасажирського сидіння у вікно біля водія намагалася пропхатися голова із волоссям що стирчало в різні боки мов було скріплено клеем.

    -Проїздіть. Промовив охоронець здивованими очима дивлячись на голову.

    Коли авто заїхало на подвір’я і водій, та ще один службовець вийшли з машини, задня дверка відкрилася і звідти виліз невисокий чоловік з борідкою в яку було вплетені кісточки і якесь пір’я, з волоссям на голові що колись в 90 ті модники називали «вибух на макаронній фабриці» і теж з численими кісточками, очевидно, жертв якихось дрібних пташок, що заблукали та загинули в тій волосяній глушині. Одяг на пасажиру що приїхав на задньому сидінні урядового авто, був довгий, мов спідниця, світлого кольору, з рукавами в яких фокусники зазвичай ховали міні зоопарк із зайців, голубів та котів. Числені «Атрибути Вищих Сил», начеплених на шию, у вигляді якихось мідних виробів та скелець, та з глиняним горщиком з довгою шийкою якого «Енсі» прив’язав до свого поясу.

    Енергійно присівши, кілька разів і таким чином розім’явши ноги, низькорослий жрець підступив до водія що його привіз і смикнувши того за рукав промовив;

    -Так от…я не доказав - Жрецтво - виникло ще за часів існування первісного суспільства — у неоліті, або навіть у мезоліті….

    Водій, скривившись мов від гострого зубовного болю, ( очевидно дорогою енсі не був мовчазним пасажиром) закотив очі, а потім обхопив руками свою голову мов позував для художника при роботі М. Ге «Голгофа (1893)

    -Енсі – шумерською, аркадською це правитель міста у стародавньому Шумері …не зважав на «страждання» дивакуватий «клієнт» якого «на свої державні голови» веліли доставити з півдня України до Києва.

    Водій, раптово осяяний думкою про втечу, та переховуванням від свого пасажира в

    кімнаті охорони, обережно відступив, а потім, хутко розвернувшись, швидкою ходою

    попрямував в бік головної будівлі.

    Користуючись довжиною своїх ніг він встиг «відірватися на кілька метрів, а потім…

    Енсі наздогнав свою «жертву» і прилаштувавшись до швидкої ходи поряд, знову

    смикнув того за рукав та продовжив «терзати».

    -Ентимологічно, слово енсі, походить від двох шумерських слів ен – пан, але як титул

    жрець. А сі – закладати. Тож енсі це жрець закладки. Наприклад, при закладці храму…

    -Ммм-Оооххх. «Погодився» з такою трактовкою водій, вперто, на силі волі «пручи» до

    рятівної кімнати охорони.

    Коли незвична «парочка», разом заскочила до будівлі, на подвір’я, з дверей що вели до

    основного крила із «працюючими» політиками та чиновниками, вийшли два охоронця що

    сьогодні чергували і були прикріплені до запрошених гостей – екстрасенсів.

    -Ось це авто. Ходімо. Промовив той що на вигляд був старший. Пальцями правої руки

    тицяючи в бік тонованого джипа що щойно приїхав.

    -Начиння якого чаклуна будемо розвантажувати? Я в них, за сьогодні вже заплутався.

    Спитав у напарника молодший охоронець.

    -Якийсь шаман з під Одещини.

    -Ще один. Сумно зітхнув молодий і добавив; - надіюся, хоч у цього не буде кліток з якимись тваринами. Попередній притяг чимало. Якась пташка клюнула мене за палець коли я діставав із салону клітку з нею.

    -Боляче?

    -Звичайно. Нууу, не те щоб дуже боляче. Просто я якось хвилююся. Це ж птаха шамана, чи чаклуна, чи як їх там по правильному називати. У всіх різні назви, ступені, звання. Голова йде обертом.

    -Ти про звірів?

    -Та ні. Хоча так. Я про те, що якби мене клюнула птаха десь в лісі чи парку, то це одне. А тут. Може він їх дресирує - клювати людей і заражати якоюсь…бацилою. А вони тоді, люди, як сновиди, виконують його волю.

    -Не хвилюйся. Ти ж мій колега. Якщо помічу що з тобою щось не те…пристрелю тебе і звільню твою вже від сьогодні пропащу душу.

    -Ага. Дуже смішно. Красно дякую.

    Відкривши задні, пасажирські дверки авто старший з охоронців зазирнув до салону і вилаявся.

    -Що там? Звірі? Пташки? Стривоженим голосом розхвилювався молодший напарник. Потім підійшов ближче і також зазирнув до салону авто.

    -Тю. А такого ще сьогодні в нашому цирку не було.

    Займаючи майже весь простір задньої частини авто, на підлозі, боком, стояв великий надувний матрац. З диковиною розкраскою та оздоблений різнокольоровим пір’ям.

    Охоронці мовчки розглядали такий недоречний витвір пляжного мистецтва.

    -А як він на ньому плаває? Озвучив перше що прийшло в голову молоший з охоронців.

    -А як він з цим, взагалі доїхав? Як цей шаман вліз на сидіння? Підтримав запитанням колегу напарник.

    Пілікнула рація і голосом начальника веліла тягти начиння та приладдя новоприбулого до кімнати з аксесуарами що вже прибули раніше.

    Лаючись один на одного та чортихаючись охоронці обережно стали діставати надувний матрац із салону.

    -Обережно – пір’я.

    -Знаю. Дивися за своєю стороною.

    -Не зачепи за край дверки, бо порвем і чаклун нас з тобою у жаб…або в ховрахів.

    -Але попередній обіцяв мене в кота.

    -Ти не гідний бути котом. Максимум в павука. Щоб лякати жінок.

    Майже по канону знаменитої комедії, охоронці, підтримуючи один одного словами, витягли матрац назовні. І тепер стояли відсапуючись та розглядаючи «плавзасіб» у всій розгорнутій красі.

    Знову тренькнула рація і голос начальника не дружнім тоном спитав;

    -Кого ви там, так довго, витягали з авто? Мені у вікно не видно. Чаклун там що, привіз з собою п’яну чаклунку? Допуску для неї немає.

    -Е,е,е. Тут таке діло. Обережно почав «презентацію» молодший; - шаману що, пообіцяли тут аквапарк? То він із своїм, приїхав.

    -Щооо? Ви що там витягли з авто? Діжку з водою? Жартувати захотілося? Ось я вас. Зараз спущуся.

    За кілька хвилин двоє охоронців із своїм начальником стояли навкруг чималого матрацу і роздивлялися цей «шедевр від ЛГБТ Лас Вегасу»

    -А як вони його затягли до салону? І чому не спустили повітря. Не по темі спитав начальник охорони.

    -А що як пір’їни - поламаються. «Виправдав» колег старший з охоронців.

    -То нам що…спустити його. Молодший глянув на свого керівника.

    -Та ні. Як ми його потім взад накачаєм? В нас же немає приладу що накачує. Захвилювався старший напарник: - А губами я не хочу. Може бути виразка. І взагалі, хто зна, що було на губах у того шамана коли він його надимав.

    - Точно. Не можна спускати. Он пір’я пошкодиться. І взагалі…що як на ньому якесь закляття. Нести так його в середину? Широко розплющеними очима молодший дивився на начальника.

    -Що? Задумався той; - А. Так. Несіть його так як є до кімнати, і решту приладдя що належить цьому шаману.

    Обережно підхопивши матрац охоронці потягли того до будівлі.

    «Якийсь неадекватній сьогодні день» думав начальник прямуючи до кімнати охорони щоб випити кави та бодай на кілька хвилин відволіктися від такого напливу дивакуватості.

    Кімната для чаклунського приладдя нагадувала картинку з якоїсь комп’ютерної гри. Тут було все що тільки можна уявити. Від посібників по відьомству до кліток з тваринами і ціла батарея всяких склянок та банок. В деяких з них, колір рідини прямо «кричав» що відкривати таке категорично не рекомендується.

    Неймовірне поле діяльності для біо - лабораторій та військових хіміків.

    На захист охорони, керівник служби, заявив відразу, що не допустить «лабораторних експериментів» в присутності Президента. « Якщо ті шарлатани хочуть труїти себе миш’яком –будь ласка. Але не тут. Тут режимний об’єкт.»

    Матрац, оздоблений пір’ям, був занесений до кімнати і роззирнувшись в царстві диковинок, охоронці потягли його до вікна та прихилили до підвіконня. Підлога майже вся була заставлена клітками та коробками.

    За кілька хвилин, були принесені коробки з приладдям і одна гасова горілка в упаковці що підключається до балону з гасом для смаження барбекю без використання дров.

    Поклавши все принесене охорона вийшла та зачинила двері.

    Звичайно ж, в якомусь фільмі про супер тіло охоронців, головний герой, наділений інтелектом за 300 AQ та по сюжету, запобіг би всякому непередбаченому розвитку.

    А тут, було життя в реалі.

    Запрошення «допомогти» вищому керівництву країни, за чималий гонорар, звичайно ж, енсі з Овідіополю – милостиво, прийняв. Його вимога взяти свої «інструменти» службою «запрошення» була виконана. А от чому нікому з охорони не спало на думку спитати – а чим накачаний матрац з пір’ям? І навіщо енсі взяв із собою гасову горілку?

    Тут питання по фаховості відкрите. Причому вантаж у вигляді об’ємного плавзасобу пройшов усі доглядові процедури вже на самій Банковій.

    Воно, може все б пройшло і добре, якби той матрац просто поклали на підлогу десь біля дверей.

    «Місця не було» Потім, такими словами «виправдовувалися» «грузчики на пів ставки» з охоронців.

    Проте. Сталось як сталось.

    В той недільний сонячний день, на підвіконні опинився мікроскоп для любителів. Очевидно, аксесуар якоїсь ворожки, для «погляду» в минуле людини, людства, Галактики та всього Всесвіту.

    За пів години, коли сонце пройшло по обрію частину шляху, промінь від сонця підійшов під потрібним кутом і своїм радісним світлом «осяяв» збільшувальні лінзи того мікроскопу.

    А так як пір’ячий витвір «плавання та релаксу в Затоці» стояв близько, то промінь підсилений лінзою скупчився на гумі наповненій гасом ( Очевидно, Великий та Могутній Енсі збирався за допомогою гасової горілки боротися з темрявою)

    При правильному застосуванні та за яскравого сонця за допомогою лінзи можна легко розпалювати вогнище. А тут…як то кажуть. Всі зірки – зійшлися.

    ТУДДУХХ-ДЗЕНЬЬ!

    Злитним вибухом, або як кажуть на Московії «бавовною», порушилась тиша недільного дня.

    Гулкий та голосний звук труснув шибки в прилеглих будинках. В самій же урядовій будівлі більшість шибок що виходили на сторону заїзду з «чорного ходу» полопали, або посипалися на подвір’я. Важелезні, дубові двері, з кімнати де стояв «вибуховий матрац» від тиску та від вибухової хвилі розпахнулися і шандарахнули по стінам. Вся будівля струснулася, а в багатьох кімнатах із стін, посипалися картини та почесні грамоти. Гепнувся та розбився великий глобус з кришталю що був подарований уряду України Конгресом США під час третього року війни ( очевидно як повна компенсація та замінник зброї і ресурсів)

    На вулиці, за межами огорожі люди від раптового гучного звуку попідскакували.

    Обличчя всіх хто ошивався поряд, синхронно повернулися в сторону гучного бада-бума.

    Розширеними очима і в повній тиші що запанувала, люди дивилися як із вибитого вибуховою хвилею одного із вікон повилітали, а тепер, кружляючи повільно осідали, легкі та летючі шматки реквізитів, паперові сторінки з написаними «закляттями і звичайно ж – рештки знаменитого тепер, матрацу у вигляді клаптиків та об’ємної пір’їної хмари.

    За секунду мозок людей справився з «шоком» і ось на обличчях стали проступати такі емоції як «нарешті це сталося», «дочекалися», «фууух, оце добре, а я думав, даремно сюди пхався з Троєщини»

    А потім, понеслося…лайно по трубам. Як то кажуть.

    Натовп, знову ж синхронно, мов після тренувань, повихоплював свої гаджети, та загомонів на різні лади.

    -Щойно. Стався вибух. Я на місці події. Веду репортаж…під загрозою нових вибухів. Ревів дурним бугаєм, у свій гаджет на палиці, якийсь чоловік, одночасно задкуючи спиною в сторону адмінбудівлі і топчучи тих хто не встиг відступити вбік.

    -Як я і казала всім. Паладини знищили першого демона. Верескливим голосом «знімала своє кіно» прихильниця якоїсь конфесії: - Вони розірвали його на шмаття, а рештки пошпурили у вікно. Он…бачите - то його пір’я кружляє в повітрі. Півень гамбургський …общипаний… - Що? Та я про того демона, а не про паладинів. Демон – півень. Демон…трясця. Як не дочує – то добреше. Дурепа стара.

    - Я не бачила який вигляд мав демон що випав з вікна. Але свідки кажуть, що схожий на півня в кольорах Німеччини. Так, незвично. Дуже незвично. Треба спитати в охорони. Може покажуть його. Думаю що його скрутили та потягли на допит.

    - Та точно кажу. Бабахнуло так, що половина фасаду - в щебінь. Ну може не в щебінь, а вікна повилітали точно. Як одне. Люди? Та звідки мені знати? Я на вулиці і людей біля мене, повно.

    -Вереснякова. Та точно кажу. Не домовилася з тим своїм, самураєм і бахнула в нього з гаубиці. А звідки я знаю як її ту гаубицю затягли до кабінету? То й що що величезна? Я сама чула…по вибуху. Тільки гаубиця. Точно.

    -Теракт. Дрг, Спецназ або азіати що розсердилися за викрадені технології. Які? Тю на тебе. А голіруч розкидати десяток власних охоронців з мордами як у того головного корейця з півночі як його…пухлий такий, це як тобі? І це робить жінка вагою кілограмів п’ятьдесят…мокрої.

    -Дрон. Дрон. Пролунав чийсь несамовитий крик. Після цього крику, погляди більшості людей та об’єктиви їх камер з гаджетів, злитим рухом, спрямувалися в небо. Рух був наскільки чітким та в унісон, що виглядало, наче це людське збіговисько – єдиний організм з єдиною нервовою системою.

    На закритій, урядовій території Банкової, охорона теж повтуплувалася в небо. Всі наскільки старанно нишпорили очима між рідкими хмарами, та наскільки прислухалися намагаючись почути гудіння, що за присутності крадіїв - карманників, останнім було б непросто нишпорити по кишенях в такій тиші. А от за шуму і ґвалту, пообчищати кишені в роззяв що просто «вимагали» своїми поглядами хоч якоїсь цятки в небі – було б запросто.

    По сторонам ніхто не дивився – тільки небо. Тільки височінь. Тільки…а що це там темненьке, біліється? Може заволати «летить» щоб всі попідскакували від гучного і раптового крику. Якщо пощастить то хтось, з переляку навіть надзюрить…

    Не слід. Кругом повно пенсіонерів. «Заклюють»

    В самій урядовій будівлі - теж було «весело».

    З очима на викоті, охорона «пакувала» Президента та перших…( тут слід читати наближених та потрібних ) людей у броньовані авто та «наляканими кабанчиками», або як хто бачив (кабанячим стадом на всіх парах з кукурудзи) вискакували із закритої території Банкової та газуючи та випереджаючи поліцейські авто з мигалками, мчали вулицями Києва на виїзд з міста.

    За лічені хвилини, «влада» покинула умовно небезпечну, для себе, місцину. Слід сказати що з часу ведення війни та до перемоги, цю процедуру українська влада опанувала досконально.

    « Драпать треба так, щоб обгонити переляканого зайця»

    «Невідомий працівник адміністрації України, часів повномасштабного вторгнення»

    ---

    Полтавщина. Осінь. За кілька місяців перед гумово – пір’їним «терактом» на Банковій.

    « Зима близько» Думаю собі в голову пригадавши, а потім відкинувши свою ідею що виникла при згадуванні знаменитого серіалу.

    Подумалось, що якщо я зніму на свій гаджет відео, де покажу свої підвали та озвучу свої здогадки, та запрошу приїхати сюди на Полтавщину археологів та істориків, то силовики з Києва, не захочуть «мочити» мене при свідках. А судовий позов проти мене вже не буде «під килимом».

    «Поїду до Києва», міркував собі в голові, сидячи на горищі будинку і через відсунуту вбік шиферину спостерігаючи за осіннім нічним небом; -«В місті знайдуться небайдужі люди, що візьмуться мене захищати. Головне – пустити розголос про себе. А за таку знахідку як древній підвал з діючими механізмами, мені якась Київська академія ще й премію випише. Ну може не грошову, то в них тільки для своїх, а от грамоту дадуть – точно.»

    Потім, може від поганого настрою і психологічного «облому» із скарбом, в новому підвалі, не було не те щоб золотинки, там навіть мишиних казашок не знайшлося, пригадалося чим закінчився «вояж» до Королівської Гавані Шона Біна. Сидів би вдома, і голова була б ціла.

    « Отож мабуть і мені, слід не спішити до столиці. Варіант із археологами та академіями залишу на крайній випадок» Вирішив собі. А потім, піднявся та поліз всередину. Ніч на дворі, досить сидіти на даху, я не Бетмен чи якийсь Арахнід. Вечерю ще готувати, Індіану Джонсюка, дивитися та спати лягати.

    -Нічого. Немає й сліду скарбів. Вкотре за другий день пошуків на місці нової «житлової, підвальної площі» промовляю вголос і знов починаю сердитися так, мов далекі пращури з Рокфеллерів «на мізинчиках» і «зуб давали» моїм далеким предкам що золото, яке мої предки зараз (в 15 столітті) покладуть у їх банк (Шуллер-Муллер і Рокфеллер) буде з відсотками чекати на пра*(мат.степінь) онука в підвалі на Полтавщині.

    -От паскудники! Це знов я, і знов до далеких невідомих лиходіїв що не поклали тут скарб і цим «обламали» мою прекрасну мрію повернутися до Києва з купою охорони та притиснути деяких «шишок».

    Підвал, з такою ж полігональною кладкою з каменю. Тільки вапно з глиною не треба обчищати зі стін. Камінь гладенький мов натертий воском. Прекрасна робота.

    За винятком опущеного до підлоги пандусу ту нічого цікавого. Ідеально рівна кладка із стиками, між блоками різних форм, що і лезо не заженеш.

    -Дістали вже ці кам’яні пазли. Бурмочу собі під носа та йду до стіни що паралельна тій біля якої опущений пандус.

    Вона має по центру виступ. Спочатку, я подумав що це частину стіни «видавило» під якимось тиском. Від підлоги до середини, десь менше двох метрів, йшов виступ у ширину сантиметрів сорок.

    « - Хай буде півметрової ширини виступ, та висотою два метри. При десяти сантиметровому відступі від основної стіни»

    Я вже продумую екскурсійну промову для своєї багатомільйонної аудиторії на інтернет-ресурсах.

    Так от.

    Спочатку подумав, сила стихії - видавила. А бо ж, звичний будівельний брак.

    Приглянувся пильніше, а камінь з’єднаний і виведений ідеально точно. Мов так і задумано.

    «Ну от», кажу собі, « А ти…бракороби. Невміхи. Рукожопи, ацтекські. Хто так строїть?»

    -А тут, все прораховано. Зроблено ювелірно. І це при тому, що клали без цементу. «Ворюги. Ацтеки - весь цемент продали Інкам. А ті – фараонам, а потім, фараони…хто там у нас по історії наступний…А! А ті італійцям і у італійців термін придатності і вийшов. От у них Пізанська вежа і падає. Халтурщики.

    Балакаючи сам до себе від нудьги, я майстрував таку собі освітлювальну «триногу» з прив’язаною перекладиною для дрота з лампочкою.

    «- Треба освітлювати цей виступ під різними кутами. Він тут зроблений не просто так.» Думав я, пригадуючи як кілька днів назад, ставив на стіновий виступ пляшки з гарячою водою, в надії що відкриється наступний пандус на ще нижчий рівень і я, в кінці то кінців, отримаю винагороду у вигляді Aurum із атомним номером 79.

    « Хм. Що це?»

    Перед очима мов щось з’явилося і щезло. Я вже не чіпав освітлення а лишив його як було. А сам, підклавши під сідниці свою згорнуту куртку нахилив голову, водячи очима та вишукуючи що мені намарилось.

    «Ось. Знову!»

    «Куди ти, капосна, тікаєш від мене?»

    І тут у голову скочила догадлива думка «Так тут же Оптична Ілюзія.»

    «-Тут на камені риски і в них прихована оптична картинка. Слід тільки вдивлятися, своєрідно і серед рядів рисочок, чи зірочок. Чи хрестиків, та будь чого – можна вгледіти картинку.

    «Та такі загадки навіть для наших дітей печатають в розкрасках»

    Щаслива та полегшена думка про те, що ще рано «варити в окропі» мого геніального розгадувача таємниць ацтеків, в образі мене ж самого, зумовила появу усмішки на моїй «ось вже скільки днів» сумній пиці.

    «Набундючившись», та знову віртуально і подумки, надівши на голову всі академічні корони та вінки, які я, знову ж, віртуально, повикидав на смітник після «підстави» із золотом Рокфеллерів, зосереджено вдивлявся в таємне послання каменю.

    «А ось і картинки»

    Вони й справді були. Три малюнки які я чітко бачив при різних спробах. Щоб пересвідчитися і не помилитися, я повторив «перегляд» після обідньої перерви.

    Три малюнки. Згори – донизу. Один під іншим. І ще якесь коло, під трьома тими малюнками.

    «Малювали як для технічного позначення» роздумував я заплющивши очі та давши перепочинок своєму зору.

    Перший – просте зображення людського обличчя у профіль.

    Взагалі всі три малюнки зображували людське обличчя у профіль.

    Отже, перший малюнок – обличчя у профіль із висунутим язиком. (мов би дражниться, показуючи язика в бік)

    Другий малюнок – людське обличчя з язиком – а навпроти нього коло. Це те коло, що я бачив під всіма трьома малюнками.

    Третій малюнок – язик обличчя торкається центру кола.

    Все.

    Мій віртуальний академік, з нагородами та орденами, від шиї до яє..,кхм, до колін – і я, інший, в студентській темній тозі і з прямокутним капелюхом з помпончиком на нитці. Все це, придумане мною і в моїй уяві, відбувається в лекторській залі.

    На величезній дошці – Голографічне зображення трьох малюнків та кола під ними.

    «-Ось по цьому будеш здавати залік, тицяє академік указкою в голограму.

    -Пояснюю, останній раз. Висолоплюєш язика…е,е,е, що значить наскільки висолоплювати? Ти що, можеш його на пів метра висолопити з рота, чи що?

    - Так, от. Кінчиком язика…що знову не так? Ну так, сказав кінчиком. Досить хихикати. Кінчик є і на язиці. От дурбило, в чепчику.

    -Значить…кінцем язика торкаєшся кола на камені. Що, що далі?

    - Далі чекаєш.

    -На що?

    - А я, з якої холери знаю? Чекаєш скільки треба. Тобі скажуть, що далі.»

    Діло непросте. Роздумував я за вечерею. Протерти спиртом камінь після всяких доісторичних зодчих це діло зрозуміле. Що мені дасть те торкання каменю моїм язиком?

    Відкриється хід до наступного підвалу? Дуже можливо. Навіть – вірогідно. Ясно що цей підвал то просто якийсь перехідний тамбур чи кімната для деактивації іззовні, з вулиці.

    Або просто захист від небажаних звірей чи людей. Щось, на зразок огорожі із камерою спостереження та дзвоником щоб викликати хазяїна. Ясно також і те, що скільки б я не роздумував, а рішення, підсвідомо вже прийняв. Так що досить тягти кота за…

    «Процедура поцілунку з каменем пройшла штатно. Чекайте.» Подумав я після того, як торкнувся кола своїм язиком і - нічого не сталося.

    Не було ні звуків ні шерехів ні клацання.

    Посидівши поряд з годину, я вимкнув фільм, який дивився останні пів години, та й пішов собі спати. Ніч на дворі. Спати треба, а не очікувати коли вже відкриється ( тут вставити потрібне – кабак, магаз, клуб, стрипклуб, мавп’ятник в сізо, двері додому із злою дружиною, двері до квартири шефа при розбитому авто шефа, двері до туалету.)

    Частина друга.

    Чарівник.

    Ранок настав. Сонечко встало..е,е. далі я якось забув. Щось про новий день і…та хай йому. Таки забув. Головне що ніч пройшла, а з нею, і всяка дурня що мені снилася. Іноді буває, що вищі сили, «припрягають» тебе, вночі, коли тіло спить, на якусь роботу. Ти, сумлінно «відпахав» усю ніч, а на ранок, тебе «просинають», «навіть без спасибі, не говорячи про гроші під подушкою», і далі, ти цілий день сновигаєш втомлений не фізично, а якось підсвідомо.

    От ця ніч в мене, була схожа. Тільки залишились десь в підсвідомості, якісь обриси. Мовби я знову у інституті, і мене, напихають знаннями. ( От що буває, як уявляти в своїй голові академіків та студентів на ніч. Не займайтесь цим. Це може шкодити вашій психіці) В моїй голові, наче хтось побував. «Перекладав» там, по своєму, незрозумілому плану. Втомив, мою голову.

    Провівши вранішні процедури туалету, я вдягнувся і так, без сніданку пішов дивитися чи не відкрилася нарешті скарбниця? Чи це мені все наснилося?

    «- Долизався каміння. Алкаш.» Бурмочу до себе спускаючись зі своєю електро-переноскою на рівень нижче.

    Опа! Новий пандус. Ще один. І поряд з першим. Мов майданчик між сходовими маршами на поверхах будинку.

    -Що за «Хрущовка» вголос дивуюся я, і відразу помічаю «нестиковку»

    -Так. Не зрозумів. А де знову поділися двері? Невже знову сповзли в новий прохід?

    Чалапаю до нового пандусу.

    «Переноска буде закоротка в наступному підвалі», автоматично відзначаю наступну проблему.

    Йду, не боючись. Мабуть тому, що не проснувся до кінця, або моя голова, після ночі - живе тепер своїм власним життям.

    На пандусі лежать двері.

    -Ага. Ось де ви. Радію їм мов рідним. ( пожили б ви таким життям то завели б собі теж…якісь двері для дружби)

    Коли обхожу двері переноска чіпляється за край і смикає мене в бік. Тіло йде собі вниз і я, вже на підлозі зачіпаю штанями за краєчок дверей.

    Трррісссь. Сказали штани.

    -Та хай би вам була трясця. Кричу на двері які роздерли мої штани біля коліна і тепер лежать, мов «не при ділах».

    -Та що ж це за бл..о? Ви що, так і будете поки я сплю, сповзати по пандусу які я відкриватиму, в кожен новий рівень? Може мені вас прив’язувати?

    Відкричавшись, оглядуюся і скільки вистачає «переноски» освітлюю нове приміщення.

    Що ж. Як і підозрював. Тут теж порожньо.

    «-Все вже вкрадено до нас.» Бурмочу під носа фразу із «совкової» комедії.

    Наскільки вистачає мого світла, підвал – порожній. Схожість з попереднім, за одним виключенням, повна.

    Виключення схожості тільки в кількості «випираючих» стінових виступів. Тут їх двійко.

    Я, вже як то кажуть «зжер сім пудів вовни, чи солі, не пам’ятаю, що там треба жерти», загалом, вже «битий» і досвідчений археолог – знаю.

    Виступи - це термінали з інформацією. Той хто їх встановлював, вже давно не тут. Так що, можна не поспішати. Ніякий сторож, з мітлою не прибіжить і мене не нажене з цього об’єкту.

    Отож я спокійно полишив «переноску» на «підступних» дверях та й пішов собі нагору снідати.

    « -Треба ще на вулицю повизирати. Провітритися. Може на моєму подвір’ї, вже повно поліції, всяких копів та спецназу? Заховалися серед колод та чекають, поки я повідключаю всі пастки в цьому храмовому комплексі інків. А потім, мене в кайданки, а якогось професорського синка в Нобелевські лауреати.

    Готуючи собі сніданок все «прислухався» до своєї голови. Начебто нічого такого.

    «Дурний сон і крапка» Вирішую. «Тепер, слід вирішити «Проблему Переноски.»

    Це як Проблема Трьох Тіл, тільки складніше та небезпечніше. Дротів для подовження освітлювальної треноги в підвалі, на горищі більше немає. Ні мідних, ні алюмінієвих. Ніяких.

    Згадую, що біля селищної ради, куди я ходив на своє «спец-завдання» по «врізанню» в мережу, я начебто бачив якісь дроти. Але зараз день. Я не можу, от так, просто, йти до центру села і різати там дроти. Мене «заметуть»

    -Гаразд. Здаюся. Промовляю і не в змозі так довго чекати вирішую зробити попередній огляд тих двох виступів під освітленням налобного фонарика та гаджету.

    ---

    Отримуючи подарунок, не забудь сказати – дякую. Ти ж вихована

    особистість а не якийсь поц.

    Лю.Цю.Сю.Зю (можливо якесь ім’я, або анаграмма)

    Два виступи нікуди не поділися. Новий пандус не відкрився, і на цей раз двері, штани мені не роздерли.

    Мене не стільки здивувало те, що при такому освітленні, я бачив текст на каменях, як те, що я його вільно читав, сприймав та осягав у своїй голові.

    « Так от для чого, «Щось», копирсалося в моїй свідомості поки я спав» «Через язик, яким я «цілував» камінь, мені «внедрили» щось на кшталт «імпланту» чи чародійського бальзаму, чи нанороботів. А може, крихітну «бібліотеку» прибульців. Хто зна. Головне – працює.»

    Як для такої, не надто великої площі виступів - написаного тексту на них, було чимало. Думаю, звичною, людською, мовою, вся інформація б не влізла.

    На правому виступі спереду, був напис ( Система Примара)

    На лівому виступі, напис – (Система Навіювання)

    Виступи були поряд, сантиметрів за тридцять один від одного.

    Я якось знав, що це для швидкого введення, і для істот (лат. Hominoidea або Anthropomorphidae), або по простому – людиноподібних істот.

    «Стаєш посередині між виступами і обома руками – Бумц. По лівій і по правій. Притискаєш до отих кругів на каменю, що я тепер вільно бачу.

    Для вірності дії, слід зачекати. Потримати долоні на колах секунд п’ять, десять.

    Все. Вільний. Йди собі світом, та нічого не бійся. Головне, не пий сирої води. Бо ніяка «Система» з проносом не справиться. І гарно ж ти будеш виглядати в очах «культурних прибульців» коли нагадиш десь на парадному вході якогось міністерства, або, Печерського Суду, а потім, скористаєшся «Навіюванням» і реготатимеш, коли суддя Печерського суду, червоніючи, розповідатиме що він збоченець, і в нього проблеми із шлунком, а ще, його колеги теж…недалеко відбігають в цій справі.

    «Загалом, продумане розташування» Вирішую я і метикую як би допомогло це якомусь біглому кріпаку, селянину, в часи Тараса, чи в часи Хмельницького, якби він, втікаючи від панів-поміщиків, заскочив у ці підвали і вони були відкритими.

    «Ото б була веселуха»

    Заскакує він, селянин в цю підвальну кімнату, а за ним погоня, чи переслідування.

    Він в пастці. Нагорі вже бухтять чоботи панських холуїв і цокіт підбор самого панича.

    А може і якийсь кацапський панок, чи як вони в себе кажуть на болотах – «гаспадин» ще ж так млосно, з ааакаючим підтекстом.

    Так от.

    Тікати нікуди. Кругом стіни з каменю. Зброї немає. Від злості, кріпак і ляскає по одному виступу, а потім, від відчаю, і по другому.

    А далі починається саме цікаве.

    Першими до підвалу заскакують пси, якими частенько «затравлюють» таких втікачів.

    «Системи» вже в людині. Взаємодіють із своїм носієм. Захищають.

    Собаки «бачать» в біглому хлопцю - свого. Можливо, бачать «свого» вожака зграї. Тому покрутившись, сідають на свої дупи і висолопивши язики, чекають на «вказівки».

    «А от від кого будуть ними сприйматися ті «вказівки?»

    Ось першими з людей, залазять «шестірки –холуї». Бачать, собаки сидять на дупах. Якийсь із «своїх» з ними. Втікача ніде немає.

    Кликають «гаспадина».

    Той сердиться, бо йому не дістають з нори «здобич» на потіху. Він не вірить, що в підвалі «здобичі» немає. Може ще й покрикує на своїх. Отак от, по кацапськи;

    -Че вы мне горбатого лепите, чепушилы? Нюх потеряли бакланы немытые? Я зону топтал. У меня золотые купола и пять ходок по этапам.

    Щось, мабуть не з того століття.

    ( Сорян. Зараз загуглю, як правильно.)

    (О. Знайшов.)

    - Вы че, рамсы попутали терпилы. Заморочки гнилые со мной не проканают. (Гугл – зуб дає, так балакали на Московії в часи Шевченка)

    (Отак подивишся здаля на москаля, неначе й справді він людина. Та від Курил і до кремля – воно було і є скотина. Тарас.)

    «Система Примара» не дає багатоклітинним прикласти агресію до свого носія. А що ж «Навіювання?»

    Тут, якщо носій системи доторкнеться до когось з багатоклітинних організмів, то він отримує керування поведінкою та підсвідомістю «зараженого».

    Яким чином відбувається взаємодія «Хазяїн - маріонетка», я не знаю. На яку відстань «дістає?» Не знаю. Як довго діє – не знаю. Я поки нічого не знаю. Треба вивчати. Проводити досліди.

    Наскільки я розумію, з прочитаного, та на свою людську особистість, то «Системи» мають градацію (посилення-послаблення) Можна брати під повний контроль. Можна тільки таємно спостерігати, мов з тіні чи із за плеча.

    Людина буде жити своїм життя не здогадуючись що за його життям стежать по страшніше всих отих камер і прослуховувань.

    Можна «намарити» своїй маріонетці – що він реінкарнація Наполеона, або вміє літати. Отут треба обережно.

    Люди звичайно ж не найкраще творіння Всесвіту. Знаю по собі, і по тих, хто хоче мене знайти і того…бритвою по горлу і в колодязь, як казав Леонов.

    «Це не тільки захист.» Думаю собі. « Це ще і зброя. Особливо – Система Навіювання». Не можна застосовувати наосліп, направо і наліво.

    -А як же «біглий селянин» в твоїй уяві? Запитую сам у себе.

    Посміхаюсь і уявляю як той кріпак, з ненавистю дивиться на того кацапського пана.

    Як «система» генерує це почуття на собак що вже визнали свого нового вожака.

    Собаки істоти прості. Вожак сказав – отой двоногий паскуда – мені ворог.

    Все. Підхопилися і з двох сторін. Один зубами за дупу. Другий, теж зубами за…грудочки під стручком.

    Клац.

    Ось тобі «генг-бенг» по українськи.

    Прокручую отриману інформацію ще раз. Без зайвої уяви про історичні часи.

    Багатоклітинні при потрібних обставинах - нікого не побачать. Навіть пошукові собаки, коти, шуліки та інша живність включно з пінгвінами. Хоча, що їм тут робити, тим пінгвінам, на Полтавщині?

    Побачать тебе, але сприйматимуть тебе - за свого « в доску. Ріднішого за них самих.»

    Не звернуть на тебе увагу, а самі, будуть діяти на твій розсуд – ( Варіантів тут безліч, і вони, залежать від твоєї вигадки, виховання та психо - сексуальних нахилів) – (Останне заборонено Женевською Конвенцією, за винятком застосування до мешканців Московії. Тут можна все, включно з всілякими збоченнями та іншим.)

    -Хммм. Я можу на халяву, «ширнутися» цілими двома системами. Голосно промовляю до себе.

    Знати б тільки, що воно за «дурман-трава» - те примарне навіювання? Так…де інструкція з терміном придатності та гарантійним талоном від виробника? Чому із стіни не вискакує торговий представник та не рекламує товар? Що за сервіс? Може воно з Китаю приїхало, браковане. Буде навіювати всій живності що я…наприклад смачна їжа. Все живе мене буде ганяти на вулиці, лизати, смоктати та гризти. Або, ще гірше. Що я – приваблива самка. Отут мені, з хати, взагалі виходити не треба. Мене ж навіть горобці та півні стануть «топтати». За ВРХ, я взагалі мовчу.

    «Треба пригальмувати» Думаю собі; - «Розкласти всю інформацію по поличках. Обдумати»

    Думки вірні, а жага пізнати все і зараз – ще вірніша. Це як вам, в аптеці - продали ліки, для вашого хворого зубу. Пащеку поширше і «хлам» - зжер. А тут може бути безліч підводних каменів. Наприклад, алергія на якусь сполуку в таблетці.

    «А ти відразу в свою пащеку.»

    Характеристики. Дія. Побічні властивості. Вивчати треба.

    -Примара. Примара. Шепочу собі під ніс.

    «Не знав що можна добровільно записатися в привиди. Замок для проживання дадуть? Бажано десь в Нормандії чи на Мальті. В Шотландії я не хочу. Там холодно, бридко та сиро.

    Добре, почнемо читати по порядку.

    Характеристики…

    Інформація що вже в моїй пам’яті, велика по об’єму та складності. Та тут весь Нобелівський колектив не відразу розбереться. А треба якось…по простому.

    ( «Примара» характерна впливом на зорові, слухові та інші системи чуття, організмів населяючих організмів планети «Земної групи», включно з слаборозвиненими на даній планеті органами передчуття, інтуїції та інші.)

    -Капець.

    ( Індивид, під тривалою дією функції «Примара», для підсвідомості інших, живих, багатоклітинних організмів, буде сприйматися як «свій», або ігноруватиметься)

    -От. Інша справа. Тепер Побічні властивості. Тільки коротко.

    ( Дія системи «Примара» для людей з тривалою та рівнозначною прив’язкою до свого вида, особливо іншої статі, може впливати на функції мислення та поведінкових патернів.

    «- Щооо? Так що ж це? Після великого кохання і одруження, я не зможу правдоподібно брехати дружині що провів усю ніч з друзяками на рибалці. Вона не повірить, особливо коли побачить нашу сусідку з такими…великими очима і великими…очима.»

    -Та на біса мені тоді така бракована система потрібна? Так і знав, що підсунуть китайський ширпотреб. Голосно серджусь на «підставу» з товаром; – Клятий Алі-експрес. Сам брак і не кондиція.

    Отака наша людська вдача. І так не так, і сам не знаю як.

    Якщо ви купували складний пристрій, то до нього йде інструкція. Як часто, та як ретельно ви вивчаєте офіційне керівництво по експлуатації. А як ретельно ви вивчаєте інструкцію по медичним препаратам? Там листочок, розміром з рулон шпалер. А інформації там як для якогось академіка, а не простого споживача. Однак, та інформація, для фахівця – важлива.

    Отут і я не надто як то кажуть «врубився» в тему. Якби я, покористувавшись кілька років системами «Примара і Навіювання», повернувся у час сьогодення, то я б сказав самому собі.

    «- Друже мій. Читання думок, про яке ти колись мріяв, в порівнянні з цим – ніщо. Те твоє читання думок, як боксерські рукавички набиті пір’ям чи ватою. Який толок з того, що ти «прочитав» намір бандита відлупцювати тебе? Він все одно це зробить і для цього не потрібно читати його думки. А от з системою «Навіювання», той бандит буде танцювати перед тобою брейк – данс, навіть з артритом та радикулітом. А пістолет, яким він тобі погрожував стирчатиме у нього в.…І він - сам його туди застромить.»

    «Друже – ці системи – як зброя в порівнянні з телепатією. Це пістолет проти мокрого носка. Це хаймарс проти презерватива з водою. Це воднева бомба проти гумового кийка.

    Якщо ти захочеш владу над цією планетою, то мешканці Землі будуть тебе вмовляти володарювати над ними.

    Але не будь небожителем, а головне пам’ятай. Від цеглини що вітер здув з даху багатоповерхівки, системи тебе не врятують. Від люблячої дівчини чи хлопця, що вірять в цілющість ножа в твоєму серці – теж.

    Підсвідомо, я вже знав що скористаюсь цим не дивлячись на купу написаного перед очима. Це шанс який, мабуть, ніколи не давався людям.

    З огляду на все, я думаю, що цей комплекс будувався не людьми. І звичайно ж не для людей.

    Він будувався для дослідження цього світу. Життя у Всесвіті, трапляється не часто. А таке різноманіття всіляких живих видів на одній планеті, мабуть, взагалі – рідкість.

    Ось для чого ці системи.

    Для прикладу.

    «Дослідник виходить з безпечної капсули, що відстикувалася від космічного корабля і сіла на планету. Десь за 65млн.років тому. Навкруги – буяння природи. Він нагинається щоб роздивитися якусь букашку, і тут - Тадамммс.

    Клац. Гамнь. Хрум-хрум. Тиранозавр – пообідав дослідником.

    100к. років тому. Дослідник обережно визирає з капсули. Тиранозаврів ніде не видно.

    Наче все спокійно і можна виходити. Вийшов. Бачить – О. Якась букашка. Нагинається роздивитися її. Тадаммссс.

    Бумс. Геп.

    Неандерталець зацідив дослідника кабанячою щелепою у скроню.

    2к, років тому. Дослідник не виходить з капсули – принципово. «Ну її нафіг. Ту букашку.»

    Бачить в ілюмінатор. До його капсули, йдуть якісь двоногі, схожі на нього.

    «Брати по розуму» Подумки радіє він.

    Та де там. Поки один, «з братів по розуму» у пір’ї, «камлає» та «шаманить», інші розводять під капсулою багаття. Спека така, що треба вилазити бо запечуть до стану пирога.

    Вилазить.

    Його – Бумц. В носяру. Бум, бум, по печінці. Бах - по голові. В котел. Зима – все з’їсть.

    Дослідник - хапає розробника за «барки» і бризкаючи слиною, вимагає заходів безпеки. Бо ж так працювати – неможливо.

    І от, будується закритий комплекс з місцевих матеріалів. Дослідник сідає капсулою в закритий підвал. Заходить до такого підвальчику - «Ширяється» системами. А виходить на природу вже - «своїм в доску» - для всіх хто мешкає на планеті. Можливо, окрім мікробів. Тут треба провіряти.

    А на природі - тут тобі і тиранозавр – «здрастуйте. Як ваше нічого?» І неандерталець - « Хакуна Матата. Давай разом на мамонта» і шаман - «Брате мій. Можемо затусити з весталками в котлі - джакузі.»

    Ти – свій, навіть якщо тебе візьмуть за зад якісь інквізитори, за переглядом на своєму ноутбуці серіалу «Зоряний шлях» в Ліссабоні, в будівлі головного Трибуналу. Із ногами задертими на скриню з Святим Граалем.

    -Все. Починаємо.

    Кажу собі і ставши між виступами притискаю долоні до каменів в середині де кола.

    Пройшло секунд десять. Відступаю в бік і роздивляюся свої долоні, руки, себе.

    Та наче, нічого.

    Дивлюся на виступи і помічаю нову інформацію яка, або щойно з’явилася, або, я її ще не помітив.

    «Введення інших систем тимчасово блоковано. Для розблокування введіть своє підтвердження придатності. Увага. Не намагайтеся задіяти несанкціоновані дії для розблокування інших систем поза штатною процедурою. Це небезпечно.»

    -Хопа. Іще системи. Оце так Клондайк.

    Далі я дивлюся на новий «текст», і починаю вкриватися холодним потом.

    -А тут пишуть, промовляю в нікуди та з острахом - що охоронна система першого рівня була вимкнена.

    «- Хто вимкнув?» «Не пам’ятаю щоб я щось натискав і десь клацав»

    Пригадую, що повідшкрібав глину з вапном зі стін. Проте, наскільки я метикливий, це не може бути першим рівнем. Швидше тамбуром, або, «верандочкою, піднавісом, порогом»

    Перший рівень – це підвал з виступом, де я – «лизав» камінь. Виступи з Системами – це другий рівень.

    І тут здогадка.

    Та це ж не я вимкнув сигналізацію в «магазині» із Системами.

    -Двері! Голосно кричу, і повернувшись підозріло дивлюся в бік дверей що так і лежать на пандусі.

    ---

    Не намагайся задобрити вдачу і успіх. Чорна смуга - це не їх підстава. Просто кладуть новий асфальт, і він – чорний. А ти вперся колесами…баран.

    (Розстріляний «за брак» китайський прораб автодору. Нах. Сю.Сю.Сю.)

    ---

    За кілька місяців потому. За кілька днів після третього інциденту на Банковій.

    Десь в Київській області. Закрита резиденція Президента України.

    -Так, пане міністр. Вона перебуває під посиленою охороною. На жаль, пані Президент не буде присутня на нараді так як в неї лікар. Так ми відслідковуємо і мониторимо поведінку персоналу. Що? Прибудете за годину разом із Головою Служби Розвідки та Міністром Внутрішніх Справ? Щось сталося? Розумію. Чекаємо вас.

    «- Отакої.» Поклав слухавку Керівник Охорони Президента та Перших осіб країни; - Та чи не забагато в нас виникло раптових справ, що всі «силові» служби, наче окропом обварені. Наче мені мало цих інцидентів за участі Президента. Щось у мене, недобрі передчуття від цього візиту. Може мені на хрін «звалить» на лікарняний, поки ця круговерть з неприємностями не затягла мене. А те що за годину ці неприємності «приїдуть» я чомусь, не сумніваюся. Поїхати, в Трускавець? На води, мінеральні? Хай мій зам, розбирається з цією чортівнею. Ні. Ну це ж треба який збіг. Матрац, наповнений гасом а вибухнув, як якийсь балон. Той шаман, звичайно ж відразу признався, що наповнив свій ризовий матрац, під зав’язку, для своїх, якихось, фокусів. Як може так скластися що матрац із гасом загориться від сонця? Щось мені підказує, що моя дружина може бути і права, коли за сніданком, натякала на відпустку в Іерусалим, чи у Фанар в Стамбулі, чи хоч у Мекку.

    Очікування гостей затяглося більше ніж на годину. Проте тепер, в кабінеті, захищеному від прослуховування зібралися представники «силових» відомств щоб обговорити нагальні справи, а головне – щедро поділитися проблемами. «Перенаправити свій зонтик» так, щоб «лайно від вентилятора» щедрою хвилею накрило і сусідні відомісті. Кожен думає « А чого тільки моє відомство розгрібає лопатами ці «поклади суспільних відходів» хай сусіди по владі теж…будуть в коричневій субстанції та з неприємним запахом.

    Так от. В кабінеті зібралися діючі особи.

    Голова Служби Розвідки.

    Міністр Внутрішніх Справ.

    Керівник УБУ

    Керівник Охорони Президента та Перших осіб країни.

    Міністр культури

    Міністр молоді та спорту

    Кілька замів та помічників.

    ( Тут потрібно сказати, шо пан міністр культури та пан міністр «молодого спорту» потрапили на цю нараду випадково за своїм фахом, і з підтекстом «по приколу» .) Коли авто в яких сиділи обидва міністри «культурного спорту» вже виїздило з території закритої резиденції, у воротях воно «зустрілося» з кількома авто на яких прибули міністри як то кажуть «ножа і пістолета» або, як кажуть в 90 ті, «бики» перестріли «лошар і терпил».

    Якби закрита резиденція була на території Київського Подолу, то можна було б сказати, що колесо історії зробило свій оберт. В далекі історичні часи, за часів Русі, «батьківщиною» київської злочинності – був Поділ.

    Поділ – кримінальний, - в далекі часи, на землях, що називалися Гончарами, Дегтярами, Кожум’яками, де селилися ремісники і торговці - був смачним шматком пирога, який ділили представники злочинного світу, а також жінки «низької соціальної поведінки».

    Тут «гуляли» гроші, тут «водилися» гроші, а також, ворюги і вся подібна «братія».

    Так от, за історичною аналогією, у воротях резиденції - кілька «татей» перестріли двох «кметів»

    Авто що виїздило, здало назад, впускаючи прибувших. Ті, в’їхавши через ворота, зупинилися так, що блокували виїзд назовні, автомобілю з міністрами культури та спорту. Територія закритої резиденція не була розрахована на кортежі з десяток одиниць техніки. Це не якийсь чемпіонат з тюнингу чи авто звуку, чи стадіон. Площа резиденції невелика, щоб не привертати зайвої уваги.

    З новоприбувших авто, поважно повилазили Голова Служби Розвідки із своїм замом.

    Міністр Внутрішніх Справ із двома своїми помічниками.

    З третього авто, виліз Керівник УБУ із своїм акваріумом, в якому, керівник тримав таких

    дорогих його серцю рибок. До речі, дорогі ці рибки були і в грошовому еквіваленті.

    Присутні в акваріумі Морський ангел, Басслет, Каламоїхт, Арована – риба-дракон. Були

    співмірні вартості дворівневої квартири на Печерську. І не дивно, бо ціна таких

    ексклюзивних рибок може досягати 400 тис. доларів, що обумовлено їх рідкістю.

    Мати таку рибку, вважається дуже престижним і демонструє високий статус власника. Аравана, наприклад, - одна з найбільш древніх риб, які існують на нашій планеті. У довжину вона сягає 80 см, зустрічається в річках Африки, Південної Америки та Азії. У природі Арована полює на комах, вистрибуючи з води, а в домашніх умовах бере корм з рук господаря.

    Екзотичними вважаються також, «дракони» золотого, платинового, червоного та фіолетового відтінків. Вартість стартує від 5к дол., Рибка настільки дорога, що в неї поміщають мікрочип для аутентифікації. Перлиновий скат – родом з Бразилії - вражає своєю красою і дуже рідко зустрічається у природі. Рідкість виду, невеликі розміри і унікальність забарвлення забезпечили перлиновому скату досить високу вартість. Їх ціна досягає 50 000 дол.

    -Президент участь прийме в обговоренні? Головний розвідник звернувся до Міністра внутрішніх справ.

    -Ні. Вона приймає лікаря. Тому тільки ми.

    -Може вам на краще було б полишити свої «акваріумні скарби» в своєму кабінеті? Спитав

    Міністр Внутрішніх Справ у Керівника УБУ, що турботливо притискав до живота акваріум.

    -Категорично - НІ! Відповів той: - В моєму кабінеті, якраз міняють меблі на нові що прибули…кхм, ну ви знаєте. З отих антикварних речей які повертає нам Московія.

    -То й що? Здивувався Голова Служби Розвідки. – Меблі як меблі. От картини мені, подобаються.

    Предмети різні, зброя колекційна. А меблі…я надаю перевагу сучасним диванам та кріслам, а не

    старим та незручним пережиткам культури.

    -То чого ви не полишили своїх рибок у кабінеті? Перепитав Міністр.

    -Та щоб я, та полишив такий скарб, на своїх рукожопих замів та помічників? Ви що? Вони ж, або

    годуватимуть їх чипсами, або литимуть в акваріум пиво та горілку « Звикайте до служби, Жаброїди»

    тоненьким та писклявим голоском перекривив своїх підлеглих Керівник УБУ.

    -А хто це там в авто що хотіло виїхати? Тицьнув в бік тонованого автомобіля з міністром спорту та

    міністром культури головний розвідник країни.

    -То культура разом із спортом, до нашого Президента приїзджала. Відповів головний поліціянт.

    -Слухайте. Радісно почав любитель найчисленнішої групи хребетних тварин на планеті; - А давайте ми

    отих «інтелігентів сраних» із собою візьмемо на нараду?

    -Це навіщо? Здивовано повернувся до любителя «іхтіандрів» міністр.

    -Ну просто. По приколу.

    -Хочете похизуватися своїми скарбами перед новими чиновниками? Всміхнувся розвідник: - не думаю

    що вони зрозуміють вартість вашої «колекції»

    -То й хай не розуміють. Іноді буває нудно вирішувати всякі складнощі, а тут, два чудики що будуть

    тільки перелякано кліпати та обережно сопіти при озвучуванні наших рішень.

    -Ви як міністре? Спитав розвідник.

    -Хочете, то кличте. Мені дарма.

    За кілька хвилин, восьмеро чоловіків, двоє з яких вже збиралися їхати геть зайшли до будівлі Закритої

    резиденції Президента України.

    Міністри молоді та культури, здивовано перезиралися мов би запитували один у одного «А як так

    сталося, що ми знову чапаємо в будівлю? Ми ж, вже їхали по домівкам. Чому керівник УБУ нас

    поманив, а ми і пішли?»

    ---

    Охламон, що по «своїй службовій необхідності» супроводжував Президента Вереснякову з Києва до

    закритої резиденції, виконував свої обов’язки.

    А саме - мітив нову територію, наглядав над птахами, залишав скрізь свою шерсть, загалом - «моніторив» ситуацію та обстановку на новому «довіреному йому об’єкту. В цю мить він заглянув на кухню перевірити. Чи всі пропорції їжі дотримані? Чи надійно «закритий» холодильник? Чи ніякий «рукожоп» що чистить рибку, не впустив її на підлогу, щоб Охламон своїм криком (Чума на твою голову, що воно в тебе все падає?) підхопив ту рибку та відніс до «сховища». Будучи котом, він прекрасно розумів що при охороні СВОЄЇ, хазяйки, в першу чергу, слід наглядати над тим, як готується страва. Слідкувати щоб двоногі «нездари», не поцупили найсмачніші шматки риби та м’яса.

    Після перевірки кухні, м’явкнувши в простір -« на камбузі все норм.», він рушив у справах далі. Пройшовся по кімнатах, закапелках та коридорах, в надії знайти незамкнені двері та вчинити «незаплановану перевірку» в одній із кімнат на другому поверсі.

    Оглядаючи кімнати для персоналу він, почувши незвичні голоси, що лунали з кутової кімнати, що поряд з постійно зачиненою кімнатою, куди його ніколи не пускали і звідки весь час долинало гудіння, вирішив «перевірити» хто насмілився без його дозволу та благословення заявитися до нього додому?

    Прямуючи на приглушені голоси, кіт підійшов до кімнати нарад. Двері були прикриті але щілина лишилася. Обережно, з котячою навичкою ( щоб тільки вуха стирчали і очі) Охламон вистромив голову із за краю дверей. Прищурені очі на рудій, нахабній пиці, повільно пройшлися по кімнаті, по людях, що сиділи в кріслах, по меблях і раптом, «вихопили» щось неймовірне.

    «А це що за неподобство?» Широко відкритими очиськами, рудий «наглядач об’єкту» втупився в акваріум що стояв на столику поряд з одним із крісел.

    «Чому ця смачна їжа плаває в ненависній воді замість плавати в моєму шлунку? А люди знають що вона має бути не в склі а в моєму шлунку? Хоча. Про що це я? Звідки тим бовдурам про таке знати. Треба це виправити. Негайно. Але я – естет і хижак. Найнебезпечніший на планеті, бо – красивий. Тож зроблю все, теж - красиво.

    Стрімкою, рудою тінню, прошмигнувши в кімнату, Охламон зачаївся під одним із крісел.

    -Так от… Лунала далі розмова людей що не помітили нового приєднавшогося «учасника»

    -Я, згідно нашим домовленостям, доручив відправити йому фахівця з нашого відомства.

    -А коли вам дзвонив мій підлеглий з фінансового відділу? Спитав керівник УБУ.

    Міністр Внутрішніх справ запитально глянув на свого помічника.

    -Пан Генерал дзвонив за три дні після інциденту з РР та NIR. Чітко відповів помічник за свого шефа.

    -Хм…Керівник УБУ, нахилившись до акваріуму який поставив поряд на столик пальцями поворушив та постукав по склу мов промовляючи до рибок «я тут, я поряд, скоро їхатимемо додому»

    -Ще раз. Голова Служби Розвідки звернувся до Міністра Внутрішніх Справ; - Генерал з відомства безпеки звернувся до вас бо не в змозі знайти одну людину?

    -Він – генерал, з фінансового відділу. Акцентував Керівник УБУ.

    Керівник Охорони Президента та Перших осіб країни, Міністр культури, Міністр молоді та спорту та помічники в обговоренні участі не брали. Не по рангу.

    -А що то за людина яку розшукує УБУ?

    -Тааа. Відмахнувся хазяїн акваріуму; - простий чоловік. Працював шісткою в NIR. Вліз не в свою справу. Подався в біга.

    -Не можете знайти просту «шістку?». Здивувався розвідник; - може…

    -Та ніякого може. Розсердився акваріуміст; - Нас попросили «вплинути», ми почали «роботу». «Клієнт» - зник. До його зникнення ми не причетні. Я думаю що це – глухар. І взагалі. Нам слід зосередитися на пошуках того типа що володіє гіпнозом на такому рівні що наші колеги з за кордону вже на вухах стоять. От чім слід нам займатися, а не розшукувати молодика який випадково «злив» інфу і якого, імовірно, вже не має…з нами.

    -З нами? Спитав Керівник Охорони Президента.

    -Я взагалі…образно. Сердито відповів дядько з УБУ. Досить про того нікчему. Що нам повідає розвідка. Ви ж не даремно наполягли на моїй присутності. Розповідайте…бо мені моїх «малят» слід відвезти до великого водойому. Відчитав головного розвідника пан керуючий Управлінням Безпеки України.

    -То що? Втрутився Міністр Внутрішніх Справ; - якщо того чоловіка вже не потрібно шукати, то я відкликаю свого фахівця.

    -Зачекайте пане міністре. Я думаю, що справи з тим зниклим з NIR, та нашим гіпнотизером, можуть бути пов’язані. Розвідник встав і діставши свій гаджет підійшов до вмонтованого в стіну екрану. Підключивши свій гаджет до екрану він став водити пальцем по екрану, шукаючи потрібне.

    -Я правильно вас зрозумів…,звернувся міністр до убу-шника що знов грався із склом акваріуму; - ваш підлеглий, генерал з фінвідділу, випросив у мене фахівця, а сам, взявши свою дружину подався відпочивати за кордон? І пропав?

    -Не він один. Втрутився розвідник, водячи пальцем по екрану ніяк не в змозі знайти потрібне; - Працівник служби безпеки, який «відхватив» у власне користування квартиру зниклого «клієнта» теж виїхав за кордон. Вгадайте на яких кордонах помітили його документи?

    -Філліпіни? Зробив спробу міністр спорту. Сидячи в незручній позі, він, все ніяк не міг прилаштувати свою ногу, що затікала і вже «поколювала». Міністр, побоювався «силовиків» і не хотів їх уваги до своїх спроб влаштуватися зручніше.

    -Центрально Африканська Республіка. Усміхнувся розвідник і додав; - Медичний центр у південно-східній частині. Він став волонтером.

    -Та ну на…Не повірив акваріуміст і навіть відірвався від сюсюкання до своїх рибок. Я його трохи знав, по…кхм, службовим корпоративам. Нахрін би йому здалося те волонтерство?

    -Однак це так. Ми зв’язувалися з службою червоного хреста і він розмовляв з моїм помічником. Зам розвідника кивнув головою і промовив: - Я розмовляв особисто.

    Вивчивши його справу, мушу сказати - зовні це він, однак…

    -Що однак? Скептично всміхаючись поцікавився голова безпеки України.

    -Однак, це вже абсолютно інша людина. Повна протилежність. Він заявив, що повертатися не збирається і залишається в Африці назавжди. Буде волонтерити та допомагати людям.

    -Хапнув забагато трави. Вивітриться – повернеться назад. В нас працюють провірені кадри. Виніс свій вердикт Керуючий безпекою України.

    -Знайшов. Заявив розвідник і уточнив; - Ваш генерал, з фінансового відділу, з дружиною, виїхав до КНР.

    -Ну то й що? Китай, Індія, Чилі. Куди тільки не мотаються мої підлеглі у своїх відпустках. Один навіть побував у Сомалі. Захотілося йому екшену із стрільбою. Любив дуже фільми та ігри про піратів. Йому ігри. А нашому відділу викуп збирай за того дурня. «Награвся», в піратів. Так що, Китай навіть краще за Сомалі.

    -Китайська сторона, передала нам одне відео. Продовжив розвідник. – Ви ж знаєте, вони тепер намагаються до нас підлеститися. Прислали це відео. Запитують, чи хотіли б ми від них - сприяння у вирішенні проблеми з нашими людьми?

    -Та показуйте вже. Не витримав інтриги Міністр.

    Ввімкнулося відео де з перших кадрів всі побачили парочку, чоловіка, габаритного та в тілі, та жінку, що теж була далекою від стандартів балерин. Парочка якраз проходила реєстрацію в аеропорті Пекін Дасін.

    -А це, наступне відео через кілька днів. Пропускний пункт Даньдун, на Китайсько-Корейському кордоні. Коментував відео розвідник; - Після перерви, КНР знову відкрив цей пункт для пропуску туристів до Північної Кореї. Цих туристів небагато, проте трапляються. Ось, наприклад - оця парочка!

    -Що він зробив із своєю шевелюрою? Спитав Керуючий безпекою України,упізнавши в двох товстунах свого колегу з дружиною.

    -Він поголив голову. Налисо. До блиску. Пояснив міністр спорту відчуваючи що його нога, від незручного сидіння затерпла, і починає поколювати та млосно щипати.

    -Дружина теж…відзначилася. Добавив один з помічників. Що це в неї за…вибіркове гоління голови. Вона стала схожою на гіпопотама з невмілою стрижкою.

    -Я відійду у справах, заявив Керівник Президентської охорони і піднявшись попрямував до дверей.

    -Хмм. Вони що, проходять кордон щоб увійти на територію Північної Кореї? Спостерігаючи за відео озвучив свою здогадку Міністр Внутрішніх Справ.

    -Саме так. Підтвердив розвідник і вимкнувши відео почав пальцем гортати по екрану свого гаджету. – Зачекайте, зараз буде…продовження.

    - Не знав що корейці діляться з нами якимись даними. Озвучив свій подив Голова УБУ.

    -Вони «поділилися» не з нами, а з китайцями. А вже ті – переслали нам. Разом із пропозицією. Пояснив розвідник; - От. Знайшов. Це камери спостереження знімали вже, на території Північної Кореї.

    На відео, не зовсім хорошої якості, однак легко вгадувалися постаті, по товстим та об’ємним фігурам, чоловіка з безпекового відомства України та його дружини. Ось вони, вдвох, проходять у будівлю де на фасаді висить флагшток з прапором у вигляді червоної зірки на синім та червонім фоні.

    Наступне відео де військові у формі проводять чоловіка в одну кімнату, а жінку в іншу.

    Ще одна камера показує як у кімнаті, троє військових, у формі прикордонників КНДР, щось запитують у габаритного чоловіка який сидить на стільці і тримає в своїх руках якісь папери. Далі чоловік різким рухом відкидає папірці і скочивши на ноги розмахує руками, а потім показує пальцями, всім трьом військовим, дулі - з двох рук. Мов ковбой що стріляє «по македонськи» з двох пістолетів. Військові, не розуміючи такого рідного українцям жесту, однак запідозрили в ньому якийсь нехороший для них підтекст. Один з них, підскочив до товстуна з «дульними пістолетами» та став хапати за руки щоб припинити такі провокативні рухи. А оскільки «щаслива дійсність» якою «пухлий» лідер північно-корейської нації Кім Чен Ин, разом із своїм сімейством Кім Йо Йонг, Кім Чен Нам, Кім Чен Чхоль та іншими Соль, Сон, Кюнг, Хі, Кьонг, Цзінь - передбачає такі обов’язкові для тоталітаризму речі як - недоїдання та майже голод, то фізичною статурою, по вазі тіла, військовий КНДР, був втричі легшим від туриста з дулями. Зрозумівши це, інші військові вирішили своїми тілами якось компенсувати такий перекос у вазі і підскочивши до туриста повисли своїми тілами на його руках.

    -Не заламають. Авторитетно заявив керівник УБУ. Їх трьох разом - вага близько центнера. А мого підлеглого - вага буде більша. Та й на вигляд він, мов з якогось розплідника бегемотів. А ті доходяги, у формі, ледве ноги тягають по підлозі. Їх що, спеціально недогодовують? Бояться повстання?

    Тим часом, «бегемот» з трьома обвислими тілами, підскочив на місці та крутнувся по кімнаті, від чого корейські «прилипали» повідставали та «катапультувалися» у різні боки кімнати. Далі товстун підійшов до однієї стіни, на якій висів чималий портрет якогось чергового «сонцесяйного» лідера. Віддерши портрета від кріплення, він, тримаючи його обома руками врізав тим портретом по столу. А далі, струсивши на підлогу скло, витяг фото «сонцеликого» та тримаючи однією рукою фото, іншою своєю рукою відтяг свої шорти з трусами і оголив сідниці.

    -Я вже, чомусь знаю що він зробить далі. Тихо промовив міністр.

    -Ооо так. Перший, запальний поцілунок «сонцесяйного» Кім Чен Ина, української дупи. Думаю, що цим, «сонцесяйний» не обмежиться. Точно. Як я й казав. От збоченець.

    Незрозуміло, кого стосувалося останне звернення? Українського «туриста»? Чи фото Кім Чен Ина, що своєю посмішкою з портрету, якраз старанно, залазив між сідниць «бегемота»

    -Ну все. Думаю далі дивитися не варто. Я не надто полюбляю дивитися на насильницькі дії. Особливо по відношенню до моїх співвітчизників. Промовив підіймаючись з крісла міністр спорту. Його затерпла нога вже була мов дерев’яна і вже боліла та судомила.

    -Це не вірне припущення по відношенню до наших співвітчизників. Промовив розвідник, а керуючий УБУ твердо промовив:

    -Сядь і мовчки дивися.

    На екрані відео, після збоченого цілування лідером північнокорейців дупи прибулого туриста події стали розвиватися стрімко.

    Отримавши приток адреналіну (чи що їм там, від недоїдання його заміняє), від споглядання оральної ласки «сонцесяйного» і дупи, в стилі Brazzers, прикордонники не змогли змиритися з таким приниженням портрета. Звуку на відео не було, але по характерно розкритим пащекам було зрозуміло, що військові кричать свій корейський бойовий клич – Мансе!

    Німе мансе ( бо звуку немає) і ось вони втрьох кидаються на осквернителя «святині».

    А ось вони розлітаються від осквернителя в різні боки і їх ротяки теж відкриті для крику. Проте сумнівно що це клич мансе. Швидше – Ой-йой!

    А це «бегемот» кличе свою самку. (На відео лисий товстун, відкрив двері і виставши свою голову в коридор характерно відкриває та закриває свій рот.)

    А ось відео із проміжної кімнати в яку спиною вперед «вилітає» якась жінка у формі військової КНДР. За нею, масажуючи дебелою білою рукою свою шию спокійно виходить дружина туриста. Відео з кімнати для прийому жінок-туристок немає. Вочевидь, в кімнаті для «прийому» туристів жінок, камери або не ставлять, або такі відео приховують для свого корейського керівництва. Згідно офіційної заяви порно-студій вище керівництво КНДР, активно «сидить» на їх ресурсах. «Прекрасна» комуністична система, не в змозі надати навіть собі природні людські блага у вигляді калорій та тестостерону.

    Радісна зустріч «На Ельбі» двох «союзників по розкиданню противників» відбулася в коридорі. Поцілунки. Обнімашки. Парочка усміхнених «туристів» прямує на вулицю.

    -Тепер вони що? Повернуться до Китаю? Цікавиться перебігом «пригод» співвітчизників міністр культури.

    -З чого б це? Наші, ніколи не відмовляться від пригод на свої дупи. Реготнув, відкидаючись у кріслі керівник УБУ.

    -Отут ви праві. Промовив головний розвідник. Згідно інформації яку нам передала китайська сторона. Наші, «туристи», «розтоптавши» прикордонників у їх пункті пропуску, взяли приватний автомобіль тойота, майора Кім Му Дона та відправилися далі на територію КНДР. Вочевидь, на екскурсію.

    -Кім Мудон? Зареготав із глибин свого крісла голова безпеки; - прямо як той дон-дон любитель овечок, що воював проти нас і все теревенив Дон, дон-дон. Теж був…мудон. Га,га,га. Як отой персонаж з фільму. Грут, грут.

    -Я мушу вийти до клозету. Не витримавши «наказів - встати та відновити приток крові» своєї одерев’янілої ноги підхопився на ноги міністр спорту.

    Ця його дія була погано продумана та імпульсивно необачна.

    Від затерплості, його нога стала мов чужа, а тому, ступивши на неї, міністр не отримав точки опору і підтримку свого тіла. Від того що «слухалася» команд з мозку тільки одна опорна кінцівка, міністра хитнуло вбік. Відчуваючи що зараз він гепнеться на підлогу, міністр виставив руку і падаючи уперся в столик поряд.

    Від такого, «міністерського наїзду» столик хитнувся і досить сильно.

    Та хай би він навіть не тільки хитнувся, а взагалі розвалився на друзки. Дарма.

    На столику стояв «коштовний» для керуючого безпекою країни акваріум.

    От його Голова УБУ України і не вберіг. (Чого ж тоді очікувати по відношенню до всієї країни? Питання риторичне)

    Туддууух.

    Брязнув об підлогу акваріум. Розсипаючись бризками від скла, води та рибок.

    Охламон, в секунду зрозумівши що прийшов його зоряний час, і тепер доля йому крикнула - (Твій вихід, хижаче), рудою блискавкою виметнувся з під крісла під яким він «гіпнотизував» акваріум, в надії що той, від його котячого телекінезу, посунеться зі столу, та брязне об підлогу, і зі всіх своїх лап кинувся до «золотого дощу» у формі рибин а не того що думають збоченці серед людей.

    -Аааа. Модняшка! Підхопившись на ноги заволав керівник УБУ; - РЯТУЙТЕ! Та руда морда

    вбила мою Модняшку.

    Охламон, не будь дурнем ( коти, які «працюють» на президентів, ніколи таким не відзначалися) схопив наступну здобич, та переможно задерши хвоста чкурнув в бік рятівного виходу. Своєю шерстю відчуваючи що судячи по крику, двоногі не змиряться з втратою рибки і захочуть щоб «руда морда» здобиччю поділилася.

    -Тримай розбійника. Вбивця. Тримай вбивцю. РЯТУЙТЕ!!!

    Трубним голосом слона, що зве все своє стадо на битву з заклятими ворогами. Ревів керівник УБУ.

    -Вбивця. Він схопив Королеву Вікторію та Принцесу Пінгян! Тримай. Шукай! Хапай!

    Решта присутніх, очманілими від подиву очима спостерігали як керівник УБУ метнувся до графина з водою який стояв на сусідньому столику. Схопивши його він в стрибку рвонув до розбитого акваріуму і гепнувшись поряд з скалками заходився руками рятувати своїх рибок перекладаючи з підлоги до графина.

    -О мої рідненькі. Аквамен, Дядько Лосось, Квентін Тарань-Немо. Вас мало не вбили той клишоногий бевзь і той рудий вбивця. Не всі! Де Халк Хоган та Флойд Мейвезер?

    -Ось біля мене якась рибина. Озвався помічник міністра внутрішніх справ.

    - Це Динька-Мунь. Закричав любитель рибок і піднявши знайдене, вкинув до решти рятованих.

    -Нікому не рухатися та не вставати з крісел поки не знайдемо Донателлу - Чорницю та Мобі Діка з Лососем із Іванковичів.

    В цю мить, до кімнати заскочило кілька охоронців що почули крики про допомогу.

    -Де вбивця?

    -Пожежа? Кого рятувати?

    -Кого вбили? Разом та в унісон викрикнули охоронці дивлячись на мовчазну картину де всі присутні чоловіки сидять в своїх кріслах, а керівник УБУ, на колінах повзає між тими кріслами та зазирає решті чоловіків між ноги.

    «За мить на обличчях забіглих охоронців замість гримас та виразу (стріляю на ураження-всіх врятуємо)- з’явився вираз ( ми не туди заскочили, тут намічається стриптиз – це шо за приватні танці)

    Через секунду до кімнати забіг ще один з охорони. Це був замісник керівника служби, що чергував в іншому крилі резиденції.

    -Злочинець. Рудоволосий. Десь в будинку. Короткими фразами викрикував він в гарнітуру своєї рації те, що почув здалеку: - Взяв двох заручників. Заручники жінки, одна з них азійська Принцеса інша з Великобританії.

    -Оооо. Мої малятка. Голосив у розпачі керівник управління безпеки.

    - Так. Піднявся голова розвідки. – Ми поїхали, а ви тут вже самі…розбирайтеся та ловіть свого вбивцю риб.

    -ОХоохоо. Відповів «згодою», «осиротілий» власник розбитого акваріуму.

    ---

    Якщо тебе вдарили по правій щоці,…Та пішли вони, із своїми заповідями. Я їм, хуліганам, за ту щоку - дещо присуну. За обидві щоки присуну.

    Едвард Вільям Бартон-Райт (Інженер-залізничник після свого повернення з Японії)

    ---

    П’ятниця. Ранок. Сиджу в «камуфляжі» на зупинці. Чекаю маршрутний «пепелац» до райцентру. Сьогодні в мене важливий день. Сьогодні «польові» випробовування моїх здібностей. А по простому, я буду тестувати обидві придбанні системи на людях.

    Після ініціації ( коли я ширнувся «Примарою» та « Навіюванням» ) я цілий день валявся в ліжку. Виходив тільки до клозету. Навіть, приготувати пожерти собі не хотів. Харчувався сухпаєм. Інформація в голові була різною, її було багато, її слід обдумати. А головне. Вона була на якомусь…старослов’янському. Я розумів далеко не всі слова та вирази. Уявляю як давно користувалися системами в цих краях. Мабуть ще й Русі не існувало. Власники цього комплексу підлаштувалися до тих племен що тут мешкали, от і основи мови були закладені в базові знання. «Ширнувся» дослідник з Альфа-Центаври, і вийшов назовні із знаннями мови та звичок. Але я, вже мешкаю в сучасності. На біса мені ті знання та граматика? Промучившись майже день, я рано заснув. А ранком наступного дня прокинувся і з радісним подивом побачив що вся інформація в моїй голові подається в сучасному стилі. Щось на зразок продвинутого комп’ютерного редактора. Простого в управлінні і головне – зрозумілого мені.

    -Чуваки – Ви КРУТІ! Голосно вигукнув я в стелю, і вбік де мало б бути, приблизно сузір’я Альфи.

    «Наскільки ж ці прибульці класні кодери» думав я «граючись» у своїй голові з налаштуваннями. «Мозок людини – теж крутий». Думав я.

    Поки я спав, мозок із системами скооперувалися, і тепер я ганяю по «настройках» як щаслива гомодрила по кокосовому дереву.

    Найлегше коли очі закриті і інформація «виводиться» мов на екран. А от коли я подумки «виводжу» управління під час своєї ходьби, або коли залажу по драбині на горище, то «управління» краще подумки не «вмикати, і не виводити». Воно відволікає і я був мало не гепнувся в люк до підвалу. Коли повністю звикну, тоді може і буду миттєво орієнтуватися. А поки, віртуальні таблиці управління системами, накладаються на дійсність яку я споглядаю своїми очима. Дивлюся на віртуальний еквалайзер а під ногами вже діра люка. Добре що не прірва в горах, чи котлован будівництва десь на Осокорках.

    На «Примару» я вивів такий собі «бігунок» як у музичних плеерах гучність. Вправо, до кінця – повний ігнор, моєї особи, живими організмами. Мов мене не існує. Крайне ліве – я для них є, і все як завжди. Трішки вправо і я для них – бажаний, чеканий, потрібний і свій. Мов начальник який поїхав по премію і повернувшись махає рукою здалеку «Все ок. Привіз грошенята». Посередині еквалайзеру – я довірена особа, більше ніж провірений роками лікар, або найнадійніша близька людина. Після середини - йде відхил в бік сприйняття звичного як продавець чи таксист. Сприймається оточуючими як належне. Я б мабуть, міг би зайти до поліцейського відділку, і сказати щоб мені, відкрили кімнату із зброєю, або, кімнату з конфіскованими грошима чи наркотою. Загрузитися тим всім добром, а на виході, сказати щоб чергові, дали ключі від службового авто начальника. І вони, люди, все зроблять мов так і треба.

    «Навіювання» тут складніше. І тут треба тренуватися на живих організмах. В віртуальній таблиці, що я «вивожу» перед очима, я бачу порожні квадратики. Є розуміння, що в ті квадратики, поки що порожні, я можу помістити, так би мовити, «загіпнотизовану» особистість, або, по простому, в кожному квадраті, я можу тримати по одній «зомбованій» мною людині, або якійсь багатоклітинній істоті, в теорії. Можу тримати її, людину-істоту «про запас», а можу вивільнити квадрат для нового «зомбі».

    З тваринами я поки не розібрався. Треба провіряти.

    Радіус дії «зомбі» я не можу поки сказати який. «Зомбування» проходить не через укус, як знімають у фільмах. Мені потрібен тільки доторк моєї голої шкіри до голої шкіри мого майбутнього «аватару». Це продвинута технологія, або найвищий рівень чаклунства. Можливо технологія «працює» з кварками чи якимсь різновидом темної енергії. Як частинки взаємодіють між собою я не відаю. Яким чином впливають на розумову діяльність теж не знаю. Уявляю як сприймали в давнину чаклунів які наказували птахам і звірям і ті звірі - накази виконували. Ось і витоки казок про варгів, володарів тварин, та придворних чаклунів. Щоб не замарочуватися, я вирішив сприймати це все, як звичне людське чаклунство. Так мені простіше. Земна некромантія та магія більш зрозумілі чим інопланетна фізика.

    А ще, мене стривожило повідомлення, про вимкнуту охоронну систему комплексу, в який я вліз. Перебираючи свої нові знання, я довідався про поле захисту, яке було вимкнене. Як воно працює, як вимикається, або вмикається, я не знаю. Єдина моя теорія – це важелезні двері що сповзли по пандусу вночі, коли я спав, і коли прохід відкрився. Можливо, там, в підвалі було якесь силове поле, налаштоване на захист та знищення живих істот. А коли в поле сповзли двері, то те поле…коротнуло, і вимкнулося. Є іще одна деталь. Увесь комплекс, знаходиться в підвішеному стані. Під рівнями в яких мене поки не пускають, знаходиться пуста шахта вниз. Як я зрозумів із скупої інформації по цьому питанню, після закінчення дослідницьких місій, весь комплекс мав бути деактивовано і знищено. По факту - впасти на дно шахти, а потім, боковими зсувами грунту його там внизу мали б «похоронити».

    « Оце повний капець.» Думав я. Більше двох місяців я труся в будинку та підвалах, які висять над підземною прірвою глибиною з кілька десятків кілометрів.

    Що там за система що тримає це все в підвішеному стані? Я не в курсі. Вияснив, тільки, що скинути в провалля, весь комплекс можна з першого, мною відкритого, підвалу, «де я цілував камінь». Тоді, я цю опцію, по зрозумілим причинам не бачив, бо не був ініційований системами. Тепер – бачу. Заклавши руки за спину, про всяк випадок, та тримаючи свій «розпусний» язик за зубами я підійшов до каменю і…так.

    Є така «фішка».

    В перекладі на людську мову – « Ліквідація та захоронення комплексу» І там ще вказано, що активація запускається…через язик.

    «Хлопці. У вас проблеми з поцілунками»

    Подумав я.

    « На біса ви у ту активацію впихнули язик? А як в середні віки ті людські язики, королі наказували своїм катам – виривати. І їх виривали, всяким «демократам», балакунам про свободу та рівність, опозиції та співакам шансону. ( Останне - правильно. Шансон це вершина несмаку) і що робити досліднику, коли його замели за обговоренням філософського тексту «Проблема політичної влади» Майкла Г’юмера.

    Хоча там, самим язиком не відбудеться. Г’юмер, кидав виклик самому поняттю, політичної влади. Люди - «держава» видає примусові команди і покладає на всіх інших моральний обов’язок підкорятися їм. Тут, на місці будь якого правителя – тільки гільйотина. Тільки хардкор.

    Ну добре. З системою ліквідації – зрозуміло. На випадок шухеру – забіг, влупив по деснам

    камінюку, і хутко на гору, поки весь комплекс, разом з тобою, черепахою, не «засвистів» у

    провалля.

    « - О. Бачу мій транспорт з’явився на горизонті» маршрутка їде.

    «Е? Ей,ей. Чого це автобус швидкість не скидає перед зупинкою? Я ж тут стою в жіночому прикиді і навіть руку підняв для зупинки»

    -Не зрозумів! Промовляю вголос до себе.

    Автобус проїхав мимо і водій навіть голови не повернув. Ображено кривлячись я постояв кілька хвилин поки в голову не прострілила думка вивести систему «примара».

    «- А хай тобі. Голова моя два вуха.»

    Забув перевести «перемикач» в крайне ліве положення. Коли збирався виходити з будинку, про всяк випадок, «поставив» бігунок «примари» на повну вправо – повний ігнор, живими організмами, мов мене не існує. Маскування, у вигляді жіночого одягу та косметики, в принципі вже не потрібне. Але це тільки після вдалих «польових» випробувань.

    «-Ось тобі, випробування.» Подумав я. « - Водій мене, в упор не помітив.»

    Холод по спині від думки « Та водій не пригальмував би, навіть якщо б я вискочив на дорогу. Система «камуфлює» мою тушку і він просто розчавив би мене і поїхав собі далі, думаючи що наїхав на зайця, собаку, чи лисицю.

    «Ось тобі і польові випробування». Я подумки вивів перед очима систему «Примара» і перевів бігунок в крайнє ліве положення.

    -От блін. Вголос промовив: - Тепер треба тільки голосувати і надіятися на якусь добру душу серед водіїв, хто «підкине» до райцентру.

    В кіно, якщо хтось хотів зупинити якийсь транспорт, чи заманити жертву в пастку, то використовували молодих жінок, або дітей. А я - в «образі» старої бабці.

    «Стирчати мені на цій зупинці до вечора.» Подумки зітхнув я.

    Найкраще переховуються від тих хто шукає, люди, з високим рівнем самоконтролю та з вмінням «глушити» свої емоції. Страх, хвилювання, лють, жага негайно діяти, все це тягар який затягує в пастку тих організацій та спеціальних служб, що так би мовити, на цьому - «поїли всіх собак на районі». Здебільшого, розшукуваних, ловлять на «проколах» в поведінці і діях, або бездіяльності. А от ті, хто має вроджений самоконтроль, або, спеціальні навички та підготовку в спеціальних центрах, тих піймати неймовірно важко, а іноді просто неможливо. Їх мало серед простих людей з соціальною «нормою». А серед злочинців, їх дуже мало. Ось тому, злочини, скоєні такими «емоційно холодними» та розумними особистостями не розкривають, або розкривають випадково і після багатьох десятиріч.

    В мене не було вроджених навичок, не було спецпідготовки. Я простий чоловік. Однак, інстинктивно, я тримав правильну лінію своєї поведінки. До виходу на «польові випробування».

    Коли мене все ж «підкинули» до райцентру, водій зупинив авто поряд із зупинкою де стояв маршрутний автобус яким я хотів і їхати. Збіг. Невезучий випадок.

    Подякувавши водієві я тицьнув йому гроші і якось випустив з виду що можна було б, даючи гроші, торкнутися своїми пальцями до його голої шкіри руки. Мені був потрібен контакт з шкірою людини для «тестування» системи «Навіювання».

    «Роззява» Подумав я про себе, коли авто від’їхало, а я залишився стояти біля зупинки.

    І тут мені у око «впало» видовище маршрутного автобуса з якого, ще й досі йшла вигризка товарів на продаж.

    «- Задовбали, думав я про торговців що використовують автобус для людей, як грузовий транспорт у власних цілях. Емоції що з’явилися в мене від споглядання галасливих пасажирів що витягували з салону автобусу свій товар були не доброзичливі.

    Намацавши в кишені гроші, я зіщуливши очі, почапав в бік водія що флегматично спостерігав за вигрузкою з салону автобусу.

    «- Ну що, тупий флегматичний баранисько.» Дивлячись на водія, думав я; «- Прийшов час тобі, заявити свій рішучий протест, такою огидною звичкою, як грузити салон не людьми, а товаром. Тепер ти в мене, будеш не сомнамбулом за кермом, а скаженим борсуком»

    -Відправлення за годину. Нащо ти мені тицяєш свої гроші, стара. Через годину підійдеш і оплатиш проїзд. Зрозуміло?

    Сердито відчитав мене водій, коли я, тицяючи йому гроші, бубнів про дорогу додому.

    « -Та я з тобою і не поїду.» Подумав я. Руки твоєї я вже торкнувся, а назад, тепер, я поїду з комфортом. Наприклад, на таксі і безкоштовно.

    Відійшовши вбік, я на кілька секунд закрив очі, і подумки вивів систему.

    «-Є. Є зайнятий квадратик. А з ним, із зайнятим місцем, вивелися різні додаткові опції, яких не було. Їх чимало, і тут треба розбиратися, а не «натискати» всі підряд, щоб водій не перетворився на якогось орангутанга під дією лсд.

    Підвівшись, я почвалав в бік ринку. «Польові випробування» слід проводити серед найбільшого збіговиська людей. Серед натовпу легше загубитися.

    ---

    Переходь на темну сторону сили, в нас – печеньки.

    Переможець маркетингу в Галактиці Правильний додекаедр круглого квадрату.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.