Зміст
  • 1
  • 2

    • Примарний Навіювач

    Viktor Pinchuk

    2

    Переходь на темну сторону сили, в нас – печеньки.

    Переможець маркетингу в Галактиці Правильний додекаедр круглого квадрату.

    ---

    «Примара» працює бездоганно.

    Я протестував її на скупченні людей і на поодиноких об’єктах. У великому натовпі система заважає рухатися і знаходитися. Всі люди, бачать мов порожне місце, замість моєї особи, і пруть туди, а тоді, дивуються, чого б то їм щось заважає пройти, чи прокотити свій возик. Мене кілька разів відчутно штовхнули і кілька разів наступили і мало не наїхали візком з товаром. Я встиг загодя відскочити.

    В одного продавця електронікою, який торгував на розі рядів з одягом, на прилавку був виставлений гарний і довгий подовжувач з освітлювальною лампою повишеної яскравості. Я спокійно пройшов за прилавок, вибрав собі подовжувач, заглянув у коробки під прилавком, провірив у шухляді столу яка грошова виручка, а продавець ні гу - гу до мене.

    Забирати товар без оплати я якось не міг.» Кляте правильне виховання. Іноді заважає жити на повну»

    Якби в мене не було чим платити, а щось було б край необхідно, то тут інша справа. А так. Виховання з дитинства. Внутрішній бар’єр. «Хороше – погане.» Це можна – а це – не бажано.

    Загалом, я поклав гроші до виручки, взяв «на бонус» кілька енергозберігаючих лампочок та й вийшов.

    В другій половині дня, нагулявшись і для запасу заповнивши «аватарами» з ринку, кілька пустуючих комірок в своїй системі «Навіювання», для тестів та дослідів, я купивши все що мені було потрібно видвинувся в бік стоянок таксі.

    Обрав недешеве авто з тих, хто чекав клієнтів, і вже хотів почати своє «навіювання», як тормознув і скомандував «відбій місії». Водій був по перше в рукавичках, і він був в компанії інших людей. До того ж, тільки наприкінці свого «польового тестування» я звернув увагу на камеру спостереження що висіла над місцем паркування для таксистів.

    «Засада» подумав я і вкрившись холодним потом став пригадувати свою поведінку на базарі і під час свого швендяння містом.

    «От трясця. Забув про камери»

    Хвилюючись, згадував чи ніде не скомпрометував себе? Камерам відео спостереження – по цимбалам на мої системи. Вони не жива плоть. Знімають все без ігнору та підміни свідомості. І людина яка може переглянути ті відео. І я, навіть не знатиму хто. І коли це станеться. І що тепер робити?

    «Як хтось із охорони ринку перегляне запис де я, в образі старої бабці, віскакую від тачки мов молоденька косуля, або заходжу до продавця за прилавок і нишпорю там, а він – не реагує, так…спокійно. В тому місці була камера? Пригадуй, трясця. Була чи ні? Треба йти провіряти? А потім, шукати операторську і заставляти охорону стирати запис?

    Повагавшись, я розвернув свою «бабцю» та почалапав, подумки матюкаючи свою необачну халатність, назад, на ринок.

    Півтори години, обійшовши ринок я так точно і не вияснив «світився» я перед деякими камерами, і як себе вів. Добре хоч, в місті де нишпорив за прилавком і скакав від тачок, камер немає.

    «Що буде – те й буде» Втомлено вирішив та повільно посунув до стоянок з таксі.

    Подалі від камер спостереження, було місце з кількома таксуючими авто. Я вибрав для себе, скромненьке. «Торкнувши» за руку водія на старенькому вольво, я передав йому аванс за проїзд, хоч водій і здивувався такому, а заодно, заповнив ним, водієм, іще одну комірку системи. Сказав адресу наступного після моєї «бази» села, і ми з «моєю бабцею і аватаром», поїхали додому.

    Сидячи на задньому сидінні, і закривши очі, я похапцем переглядав команди і функції системи «Навіювання». Переживав чи встигну «зомбонути» водія до приїзду.

    «Свідків не можна полишати напризволяще. Прийдеться йому навіяти - що його життя приречене, і тому, по дорозі назад – Газу до упору і в стовпа.» По чорному «юморив» у себе в голові, намагаючись не думати чи прийдеться самому рятуючись «йти на мокруху» і чи приведе мене крива доріжка до реального душогубства? А заодно, зарікаючись бути завжди людиною і не «мочити обивателів наліво і направо.»

    Втомився. Від втоми і думки – депресивні. Ноги вже «гули», навіть коли сидів в авто, а спину ломило від зігнутої ходьби. Я хвалив себе що не дивлячись на системи, підтримував маскування під пенсіонерку. І матюкав за те що у вік цифри, забув про камери і гаджети інших людей, які зараз знімають все і всюди. Я міг з легкістю потрапити на їх відео і навіть випадково на камери в громадських місцях.

    При думці про те що мені ще чалапати через ліс до свого укриття ноги починали боліти з подвійною силою, мов натякаючи «Не здумай, блін. Краще до повороту в село, а далі, під дією системи «Примара» дорогою до мого будинку»

    «Включивши» свою систему «Примара» на «свій в доску» я сказав водієві їхати до повороту в мої Розкарячки, плюнувши на конспірацію. Пішовши на поступки своїм втомленим ногам та спині я вперше вирішив зайти в село, так би мовити, цивілізовано. По дорозі. Не знаючи що за місяць перед цим, дорожня служба, повісила недалеко від повороту в село електронне табло що виводило на екран інформацію по стану асфальтового покриття. Ну там, слизько чи ні, туман і вологість, температура, а також…камеру відео фіксації.

    Камера, «дивилася» якраз в бік траси і мого повороту. І хоч була вона далеченько, все ж частину дороги, а головне шматок із зупинкою – знімала.

    ---

    Валяюся на своїй постілі в очікуванні виїзду вже свого «зомбі – водія на автобусі».

    Прийшлося встати раненько. Під час сну, мої системи теж сплять, разом із моєю свідомістю та пів свідомістю. Є якась опція сигналу тривоги і сигналу небезпеки, але, я з ними ще не надто розібрався. Все ж таки це саме «наворочене» з чим має справу людство в моїй особі.

    -Я ще тільки вчуся бути чаклуном. Промовляю і заспокоюю себе що керування «Навіюванням» з горем пополам, вдається мені із закритими очима. Та й то, не всім. Не вмію я і орієнтуватися із відкритими очима, та ще й ходити чи щось робити, коли перед очима системні «управління, таблиці, опції». Ось тому, в ліжку і валяюся.

    «Нічого, це як вчитися на фурі здавати назад по дзеркалам. Незручно. Не виходить. Нервує. Але - треба.»

    Пригадав, як наступного дня, після повернення з міста, обережно почав «підключатися до свідомості своїх, «зайнятих квадратиків з аватарами».

    Тоді, сидячи в своєму підвалі, на самородному табуреті і за саморобним столиком, які я змайстрував і затяг вниз, я розім’яв пальці рук. Хоча це було і зайве. «Управління аватаром» здійснювалося подумки.

    «Нумо. До справи.» Обережно почав я подумки рухати «бігунки та еквалайзери».

    Рівень навіювання я виставив найнижче від середнього. Почав «підключатися» до людей що торкнувся в місті. Підслуховував їх вухами, підглядав їх очима. Спробував підключати речовий апарат і «підказувати» деякі свої вислови, та речення. Хоч і робив все по крихтах, але, я бачив, як оточуючі, тих кого я «зомбував», реагують. Іноді з байдужістю, мов, «ляпнув щось не те, не подумавши», іноді з подивом, а раз із обуренням. Це коли я одному пузатому дядьку, що торгував на ринку електронікою, якого я «за-аватарив», навіяв вийти на прохід між торговими наметами і «підказав» йому показати продавцям та покупцям що там знаходилися, кілька власних прийомів кунг-фу.

    «Підключившись до нього, я з подивом зрозумів що дядько «прийняв на свою душу» кількасот грам сорока градусного «бальзамчику».

    «- Синячити на роботі, заборонено трудовим кодексом. Краще займися східними єдиноборствами» «Порадив» я своєму «зомбі».

    « -Ви знаєте хто такий Брюс Лі? Хихикаючи подумки «промовив» я, і мій «зомбі» вголос проревів заставивши всіх довкола здригнутися від раптового звуку. Я «бачив» не своїми очима, звичайно, як до «мого дядька» повернулися всі продавці і ті хто купував, або просто проходив поряд;

    - Я його перевершу сьогодні. Я покажу вам справжнє кунг – фу. Я навчу вас справжньому кунг –фу. Хоч би ви цього і не хотіли. Хоч би ви, і станете опиратися. Ви навчитеся бойовій школі…е,е,е…

    -П’яної мавпи? Підказав якийсь юнак проходячи мимо.

    Е,е.? Ні. Моя школа це цього…як його? Пташка така…

    «- Чорт. Забув яка та школа. Мій аватар…виглядає йолопом, бо я, блін забув…Я перестав веселитися і подумки «ганяв» по фільмах з бойовими мистецтвами, намагаючись згадати, що в них там, в Китаї, за школи.

    -То яка там пташка? Не витримала паузи чиясь дитина, з покупців дорослих, що були поряд: - Може синиця? Чи якась гуска?

    -Хіба гуска - пташка? Спитала жінка що була разом з дитиною.

    «Блін. Журавель. Це журавель трясця йому…» Згадавши «рятую» свого «зомбі»

    -Це журавель. Трясця вам, з тим журавлем. Проревів мою здогадку дядько, що на свою біду продав недавно мені подовжувач.

    -Іди і проспися. Алкаш. Голосно порадила якась тітка із продавців.

    «Ось ви як? Ображаюся я на людей що глузують з мого аватара. Я вам покажу що цього не слід робити»

    -Кіййй-Яааа!!! Заревів дядько і цілячись у порожній простір, замахнувся своєю ногою, роблячи удар –махом з пів –оберта.

    «-Так. Треба тренуватися і скидати вагу»

    Подумав я, споглядаючи, як мій «каратист», не встояв і полетів спиною назад на прилавок з жіночою білизною.

    ГурГурх. Не витримав прилавок «нападу» каратиста.

    Далі я не став підглядати за скандалом з вереском і поліцією, а просто вимкнув «провального» аватара і звільнив від нього системний квадратик.

    «Похудаєш. Підтренуєшся. Тоді я приїду і знов візьму тебе на випробувальний термін.»

    По чорному, юморнув я подумки.

    Пройшло кілька днів. Я звільнив всі квадратики з аватарами. Залишився останній.

    «Сьогодні, я проведу урок доброзичливості, виховання та взаємодопомоги» Думаю про себе споглядаючи очима останнього аватара.

    -О. Починається.

    «Мій» водій вийшов з дому. Моя сувора маріонетка, яка «добровільно-примусово» і не знаючи, «згодилася» бути першопрохідцем справжнього випробування.

    «Зомбі» якраз сідав у свій автобус що вже завів і прогрів.

    «Сьогодні, у нас, з тобою, буде незвична поїздка» Подумав я і «підключився» до зони свідомості.

    Настрій. Стан психіки.

    -На дорозі, ми нічого робити не будемо. Не треба наражати на небезпеку зустрічні авто. Я ще не маг – я тільки вчуся. Промовив я «із за спини водія спостерігаючи як їде автобус і як руки «аватара» кермують.

    За боковими стеклами, пропливають мимо сірі поля з лісосмугами. Така ж сіра дорога із затертою білою розміткою пропливає і ховається під передніми колесами.

    «Перша зупинка. Так. Пішла загрузка товарами на продаж. От же ж, егоїстичні, байдужі до інших люди. Грузять мов у власний тарантас, а не суспільний, громадський транспорт» Думаю я, спостерігаючи як запихають в салон численні «товари народного виробництва».

    Автобус загрузився і рушив. Я «висячи над свідомістю водія, мов небачена ніким примара» не втручаюся. Тільки спостерігаю.

    Ця система - як якесь неймовірно, нереалістичне видовище. Мов споглядати кіно, навіть не в 3D, а в - 30D, чи, в - 300D.

    «От. Тепер починаємо помалу втручатися» Думаю я і перевожу віртуальний «бігунок» на свій частковий контроль. Поки що ніякого «загарбання» тіла «аватара». «Навіювання» емоцій та роздратування ситуацією і спрямування негативу в бік пасажирів, що загрузилися в салон автобусу.

    « Так. Підкинемо водієві думок про егоїстів в салоні ЙОГО автобуса, та підсилимо його негатив до пасажирів. Отак. А тепер. Час ХАРКОРУ. Тільки без « Фаталіті». Я ж не звір, якийсь.»

    О, бачу з’їзд з траси на грунтовий шлях що йде паралельно асфальтовій дорозі. Те що треба. В пасажирів цінний вантаж. Цікаво як він витримає оті ями в землі і ті рівчаки глибиною в пів метра?»

    ---

    В салоні якраз йшла млява дискусія в діапазоні «Всі - проти всіх». Сонна і млява. Тому що ранок, організми людей, тільки но прокинулися. Але негатив до сусідів по салону вже накльовується.

    -От скажіть мені. Неприємним голосом, допитувалася дебела жінка, незрозумілої вікової категорії, в людей, до яких могла донести свої «неприємні» децибели; - скажіть, навіщо б ото я, тричі на тиждень, грузила в автобуса стільки всяких дров, та возила до райцентру щоб там, вигрузити їх, поторгувати, і заново грузити непродане. Чи не на краще найняти в райцентрі якийсь склад та й тримати там своє паліччя?

    -Це не дрова. Категорично не погоджувався власник «дров» у вигляді всяких стільців та поличок; - Я їх сам змайстрував. А от ви б, на краще, думали не про мої стільчики, а про свої гори коробок з яйцями. Вони ж, у вас, займають чи не половину сидінь салону автобусу.

    -Та яке ваше діло до моїх коробок?

    -Чоловік правий. Порозкладала свої яйця по всьому автобусі. І сама всілася на два сидіння мов квочка під грілкою. Підключилася «щоб розігрітися перед базаром» до розмови ще одна пасажирка.

    -Та ти сама…як…як… ота печериця під дощем. Розплилася на сидінні. Он вже сало на дупі на прохід звисає. Людям пройти заважає. «Вмикнула підвищені обороти «квочка».»

    -Ах ти ж лахудра переспіла. Таскаєшся по базарам мало не кожного дня, гигочеш там з чоловіками мов кобила, а сама вже на стару шкапу схожа.

    -Що?? Це я стара шкапа?

    -Тю. А чого це наш водій звернув з траси? Загубився в наростаючому гомоні «голос істини» якогось дядька.

    -Агов. Чому ми з’їхали з дороги? Повторив «прориваючись» через скандальні верескливі децибели голос «мудрецю» в пустелі.

    Тут і решта пасажирів, звернули увагу на незвичне відхилення, а потім, і на зупинку рейсового транспорту.

    Лайка припинилася так же раптово, як і почалася.

    -Може, водію стало недобре? «Співчутливо» запитала «печериця»

    -Ось іще. Що за дурня? Водій автобуса що перевозить людей – зобов’язаний мати самопочуття на гідному рівні. Він же відповідає за безпеку пасажирів. Принципово не погодилася з «печерицею» «квочка».

    -Хочете сказати, за безпеку збереження ваших яєць на продаж?

    - Заший ротяку по саму сраку.

    - З’їж говна, ось тобі - на. Підключила поетичний експромт «печериця» і доповнюючи свою «поезію» - «вліпила» чималу дулю в бік опонентки.

    В цю мить, водій повернувся своїм тулубом і оглянувши салон автобуса голосно промовив;

    -Сьогодні, ми разом, здаємо соціальний тест, на правила поведінки в громадському транспорті. Ну що? Смертнички? Поганяємо по роздоріжжі?

    Під враженою мовчанкою всіх пасажирів у відповідь на свою промову, водій розвернувся і натиснув педаль газу. Мовчазний подив постійних пасажирів, було зумовлено тим, що за роки роботи, водій майже ніколи не промовляв якихось фраз до людей що перевозив. Принаймні, більш за необхідний мінімум.

    Автобус, розгазувавшись від натискання педалі, рвонув з місця, як молодий застоявшийся рисак що побачив недалеко від себе гарну кобилку.

    Несамовито ревучи двигуном і викидаючи з вихлопної труби клуби диму, «залізний кінь» підскакуючи на нерівній ріллі, стрибками, ривками, та виляючи всім корпусом «поскакав» по грунтовому шляху.

    Збоку, це могло виглядати як випробування міцності траспорту, на якомусь полігоні. Проте, такі випробування техніки, проводять фахівці, і в обладнаній всякими ременями безпеки кабіні.

    Рейсовий автобус цих ременів був позбавлений, тому в салоні…було, м’яко кажучи, неспокійно.

    Від першого «пробного» поштовху вправо, люди в салоні не змовляючись «дружно та в унісон» «кинулися з ревінням» на сидіння лівої, протилежної поштовху сторони.

    Виглядало це, мов пасажири змовилися і атакували всі разом, і одночасно, коробки і лотки з яйцями «охороняючої їх «квочки». Під верескливе ревіння «печериці» що без сумніву, командувала першою, підступною атакою на свою противницю, люди своїми тілами порозкидали та порозчавлювали більшість цінного вантажу, який було складовано на лівій стороні від проходу автобуса.

    -АА…ЯЯЯАЙЦЯЯЯ! Заходилася в своєму «бойовому» кличі вражена втратою свого цінного вантажу «квочка».

    В наступну секунду, автобус всім корпусом вильнув у протилежну сторону і пасажири, несвідомо, стали «перебіжчиками» сторони конфлікту. Від того поштовху, з бойовим кличем «УАЙЯЯЯ!» вони накинулися на інший бік ворогуючої сторони «печериці». Та перевозила крам і вишивку запаковану в рулони.

    Своїми замащеними «лапетями» та пиками в яєчні, яку за секунди пасажири перелапали, перетовкли та перем’яли на лівій стороні, люди тепер, почали «хапати» та розкидати рулони з дорогим крамом.

    -Стіііййтеее! Вражено вищала опонентка «яєчні» відчайдушно намагаючись втримати своє тіло в межах підлоги між переднім та своїм сидінням.

    Автобус, в цю мить, вирішив показати своїм пасажирам, морську тематику. Він ривком, та потужно ревучи, рвонув капотом угору, мов корабель що своїм носом, дерся на хвилю.

    «Вдячні» від такого морського драйву новоспечені «морські вовки» в салоні, об’єдналися і всі разом посунули людською купою в задню частину громадського транспорту. Ймовірно «подивитися» що то за «дрова» там їдуть.

    Там було складовано столярні вироби і всі присутні в автобусі, під власні верески, почали «розбирати» кому що сподобалося з меблів.

    «Печериця» що вирішила «добровільно» покинути своє місце між сидіннями, «хоч і проти своєї волі» опинилася на проході салону, та з дубовою поличкою під своєю пахвою. «Несвідомий вибір», коли всі присутні гребуть щось собі в руки, та ще й внаглу репетують «рятуйте».

    «Маршрутний корабель», Українських полів продовжував своє «плавання» і якраз кинувся сторчака в якусь найбільшу яму на грунтовому шляху. Вочевидь, це була менша і земляна сестра Маріанської Западини.

    Прохід салону, від зміни положення автобуса, перетворився на спуск в якомусь аквапарку, і хазяйка краму, першою скоїла «розважальний спуск» вниз.

    Решта пасажирів, з обурливим ревінням, кинулися слідом, наздоганяючи.

    В передній частині салону, всі зібралися «купою малою».

    -СТІІІЙЙЙ!! ЗУУПИИИНИИССЬ! Разом намагалися докричатися до водія «вдячні» за такий «атракціон» люди в салоні.

    Той повернув голову до них і не перестаючи чимдужче піддавати газу, та з виразом на обличчі «Правда ж нам з вами добре і весело» відповів:

    -А Я, ПОВІЛЬНО, ЇЗДИТИ, НЕ, ВМІЮ!!! Роздільно викрикував на «прохання» не газувати.

    В цей час, на трасі, зупинилося легкове авто що проїздило мимо. Побачивши «героїчний» заїзд по бездоріжжю, (автобус, викидав з під своїх коліс, комлі грунту, що долітали до проїзної частини траси. І викидав стільки диму з вихлопної труби, що це виглядало, як московський недо-авіаносець в морі.), водій легковика що зупинився, зчудовано спостерігав за «виборюванням першості» по заїзду з перепонами. Вийшовши із свого авто, та розкривши свого рота, водій спостерігав за видовищем, яке можна побачити тільки на відео з випробувань, або показів каскадерів для глядачів.

    В цей час, один з тих «каскадерів» головою вперед, якраз влетів у свій склад поличок та стільчиків, який сам же і облаштував ззаду салону.

    -Стттііііййй!!! Зууупиниссь! Доносився клич «торгового підприємця» до водія з гори поличок. Жінка що перевозила яйця опинилася по краю «купи малої» і від чергового переїзду автобуса вгору, спиною вперед «наїхала та прикрила» собою панічного крикуна. Розставивши в боки свої ноги вона намагалася знайти точки опору і заодно «провірити свою акробатичну розтяжку» В цю мить, один з чоловіків пасажирів, підскакуючи по проходу, беркицьнувся і залетів головою вперед, просто під її спідницю між ніг. Потім цю непристойну сцену Полтавського сільського сюжету з «Бразерс» сором’язливо приховали своїми тілами інші пасажири.

    На трасі, в цей час, вже зупинилося кілька проїзжаючих авто. Водії, ввімкнувши аварійні сигнали вийшли із автомобілів і стоячи на обочині спостерігали за фіналом автобусного пробігу по бездоріжжю.

    -О, о, о. Гляньте. Там, в салоні є тестувальники. Он, мордами притискаються до скла. Щось кричать. Мабуть, доповідають по гарнітурам результати.

    -Мужні люди. Випробовують на собі міцність системи автобуса. Он як їх ковбасить. По всьому салону «літають». Мов акробати на канаті, за який смикають, розлючені на тих акробатів, силачі.

    -А що воно там ще «літає» по салону. Погано видно із за якихось жовтуватих згустків?

    -Якісь коробки з під упаковок.

    -Може, щось витікає з шлангів системи в самому салоні. Всі вікна автобуса позаляпувало жовтим і сіро –білим.

    -Гідравліка? Може, роз’єднався вивід на гальмівну систему? Тому автобус так пре і не пригальмовує? Тому він і швидкість не скидає, що гідравліка «полетіла»?

    -Ніколи не чув про гідравлічну рідину жовтого кольору. Мов яєчня в майстер - кухаря що підкидає розбиті яйця і ловить їх своєю сковородою.

    -Гідравліка? Ця жовтувата субстанція гідравліка? Якась новинка? Вона хороша? Надійна?

    -От, трясця. Я пізно почав знімати цей заїзд на свого телефона. Он вже автобус, майже дістався виїзду з грунтовки на шосе. Хотілося хлопцям із автосервісу де «шаманять» моє авто, показати повне відео, як треба проводити тест-драйв.

    Автобус, мов змучений рисак, повільно вибирався по пологому підйому на асфальтовий клаптик дороги, що збоку «примикав» до шосе.

    Закиданий грязюкою, паруючий мов потяг 19 століття що прибував на вокзал Лондону, з хмарою вихлопного диму позаду себе, автобус був подібний залізному лицарю що виповзав з рову під час штурму фортеці. Зупинивши транспорт на асфальті перед виїздом на трасу, водій вийшов з кабіни і промасажувавши свою шию, здивовано оглянув суцільний комок грязюки під яким, десь в глибині, мав бути автобус.

    -Нічого собі! Промовив здивовано; -Оце занесло…на повороті. Добре що зорієнтувався і почав газувати на бездоріжжі, а то б, застрягли там. Дзвони, потім, шукай хто б приїхав та витяг з багнюки.

    Пасажири, не вірячи що все вже позаду. Що - «перемога». Вони приїхали. Стоять. На ногах що тряслися і підгиналися, мовчки сунули по захаращеному предметами проходу автобуса до відкритих дверей. Обережно злазили по східцях, ступали на асфальт і вже на землі починали озиратися і оглядати себе. Видок у «переможців раллі» був ще той.

    -До біса ці гроші. Прошепотіла хазяйка яєць відповідальна за жовтуватий окрас всіх «замішаних» пасажирів в заїзді по ґрунтовці; - Завтра ж куплю собі якесь авто. Хоч авто. Хоч коняку. Хоч…козу. До біса цей громадський транспорт.

    ---

    Гостей слід зустрічати гостинно, особливо, якщо в гостей – гострі шаблі. На те гості і гості ( вибачте за тавтологію) щоб погостювати у гостинних гостиницях. Гостинні господарі своє господарство на гостей не кидають. Гостинцями пригощають гостей. Гостювати не перегостювати у гостинних господарів.

    Переляканий хазяїн корчми «Три дороги» (Що означає – все втридорога) Рахіль Мойша під час Визвольної Війни Б. Хмельницького.

    ---

    «-Як тебе не любити Києве мій?»

    Після вдалого тестування моїх систем я ще кілька днів мужньо сидів у підвалі. Проте, думки про повернення в міста цивілізації вже підточували мій застережний острах.

    «Та чого ти як оте налякане мишеня. Стирчиш в норі.» Нашіптували мені, мої ж думки.

    « Ти на дану мить, мов тиранозавр серед свійських куріпок. З такими можливостями як Системи, ти можеш всіх отих своїх впливових переслідувачів із спецслужб, розчавити на юшку. Та вони, від твого «Навіювання» будуть танцювати непристойні танці просто на Майдані Незалежності.»

    Несвідомо опираючись, я вже знав. Ще кілька днів, і я поїду назад, до Києва. А от там, треба вже мати приблизний план своїх дій.

    Самому собі кажучи «не поспішай», я почав продумувати свої вчинки, плани, а головне – свою ціль.

    За кілька днів потому, ранком, я встав, поснідав, і зібравши мінімум необхідного, та вимкнувши світло вийшов через горище на вулицю. Вхід в підвал я деактивував. Прийшлося цілувати камінь в першому виступі поряд з кружальцем ліквідації всього комплексу. Тепер окрім мене і «заводу виробника» цей прохід нікому не відкрити.

    Закривши пандус і причинивши лядку до першого підвалу з відчищеними від глини стінами, я засипав її соломою, глиною та сміттям. Стоячи поряд з древньою піччю в найбільшій кімнаті я роззирнувся. В цьому домі моє життя змінилося як ні в кого з інших людей.

    -Годі ностальгії. Промовив вголос. Життя – це рух. Тож рушаймо.

    Мугикаючи собі під ніс «Циганка з картами, дорога далекая» я виліз через сіни на горище, а там на вулицю і «перевівши бігунок» в бік повного ігнору, рушив до сільради з метою відключити свою «врізку» в електромережу.

    На облаштовану зупинку біля траси я дістався в другій половині дня. На мені вже не було «бабського» камуфляжу. Я вже не був дичиною на яку можна полювати. Гладенько поголений та в своєму звичному, чоловічому одягу, я почувався якось…трохи незручно. «Відвик від звичного життя людини» думав про себе і починав сердитися на тих хто може робити що заманеться з будь якою невпливовою чи небагатою людино. «- Тепер моя черга робити свій хід» подумав я і перевівши систему на «свого» підняв руку голосуючи.

    ---

    По своєму прибуттю в місто, я згідно своїх попередніх міркувань та планування дій, рушив в напрямку помешкання свого бувшого колеги по роботі в NIR. Заявитися до свого дому у всій своїй «красі та подобі» було б, край легковажно. Я вирішив, послати в «розвідку» на свою квартиру «аватара».

    Слід зазначити, що колега той, в якого я вирішив зупинитися на «постой», був доволі паскудною людиною. Степан Вінниченко, на прізвисько «Стьопчик» До речі, прізвисько він те неполюбляв, але з хитрості, не виказував обурливого ставлення до тих хто в очі до нього так звертався. Він їм, пакостив з за спини, і тихцем. А от тих хто називав його СтеПАН, з наголосом на «Пан», Стьопчик, «милостиво» заносив до свого списку лояльних його «панству» людей, і поблажливо…не пакостив їм.

    Природа щедро одарила Стьопчика гарною зовнішністю. Взамін забравши більшу частку інтелекту та моралі. Жінки, звичайно ж були в захваті від його по італійськи, південного колориту, з фігурою та обличчям середземноморського мачо. Густа, чорна, кучерява шевелюра додавала ще більше бонусів зовнішності і забирала залишки скромності, уваги та співчуття до інших. Его в Стьопчика було теж – гарне та велике.

    «Такий собі італієць по українськи» як казала наша бухгалтерша з NIR. Будучи сорока п’яти річною жінкою з двома підборіддями та «віртуальною» талією вона, звичайно ж, була б не проти романчику з таким альфонсом. На її біду, альфонс Стьопчик, віддавав перевагу або дуже вродливим красуням, або, набагато бажаніше для Стьопчика, - щедрим жінкам із купами грошей і впливовими зв’язками. Попри відсутність інтелекту, Стьопчик був кар’єристом з тягою до розкішного життя і добре орієнтувався у хижацькому середовищі великих компаній. Так що, коли в мене в голові постало питання кого взяти за «аватара» в своїй небезпечній місії по відновленню справедливості, я відразу ж, «одобрив жагуче «бажання» кинутися на амбразуру ДОТа, непідозрюючого і нічого не знаючого Стьопчика»

    «Будеш невідомим супер-героєм Готему» Подумав я і відразу ж себе поправив « Сорян…супер-герою. Ти будеш дуже відомим. Як ти і завжди, мабуть, мріяв, я тебе зроблю знаменитим. Щоправда не Готему, а Киева, і слава твоя буде..м,м,м, із запашком»

    А ось і район Теремки. Я прибув.

    «-Добре що колись, після корпоративну в NIR, нас розвозило по домам таксі, і я, був із усіма в тому таксі. Ти, Стьопчику, вимагав, щоб твою «священну» персону, доставили додому першою. Не дивлячись, що наприклад мені було б по дорозі, і мені - раніше виходити. Ти бундючно наполіг, і ніхто, з огляду на хороший день і настрій не захотів із тобою сперечатися. Ти назвав свою адресу, вкупі з номером будинку, під’їзду та квартири. Тупий ти йолоп. От я і запам’ятав.»

    Такс. Я на місці. Ось цей будинок та під’їзд.

    -Ще рано. Прийдеться почекати тебе. Надіюся, що ти ще, працюєш на старій роботі і дотримуєшся ранкового графіку? Тихо промовив я до себе.

    «Уявляю як ти «зрадієш» моїй появі в тебе в гостях» подумав я і мало не зареготав із власного жарту.

    Двері під’їзду відкривалися кілька разів, проте кожного разу, то був не Стьопчик. Я вже почав було хвилюватися, коли «його величність» головний сраколиз керівництва Степан Вінниченко вийшов з будинку.

    «Хо!». Здивувався я, коли мій бувший «колега» підійшов до свого авто. «Прикупив дороге німецьке авто? Мабуть якась літня жінка з купою грошей добряче «запала» на твою італійську «мачость».

    «- Гніздо. Я Дятел. Об’єкт в зоні доступу. Дозвольте почати викльовувати клієнту..е,е. залишки розуму? Дятел – це гніздо. Зелене світло. Дятел, дозвіл ви маєте - клюйте».

    Промайнули смішні жарти в моїй голові, поки я ззаду наближався до Стьопчика.

    Стьопчик, який нагнувшись біля діверок свого авто, якраз витирав рукавичкою якусь плямку, «ось чому я вирішив, торкатися його шиї а не здоровкатися за руку», здригнувся від мого доторку.

    «Гарантований успіх» Подумав я закривши очі і вивівши Систему «Навіювання». « Треба тренуватися все робити з відкритими очима. Думав я, поки Стьопчик, різко повернувшись до мене викрикував; - Хей! Якого біса? Захотів у диню? Чого зажмурився бомжара? Страшно? О. так ти отой…як його…Е,е,е…

    «-Ти безмірно мені радий і ми негайно йдемо до твого помешкання. Ти сам живеш на даний момент? В квартирі ще хтось є?»

    -Привіт мій дорогий…е,е..Засяяв щасливою усмішкою «ідіота» мій теперішній «зомбі»

    «Я твій найрідніший родич. Внучатий племінник, чоловік сестри і батько сусіда. Ось хто я для тебе» Підказав я свою родинність Стьопчику.»

    -Мій любий родичу –сусід - сестри внук. Сяючи як золота монета шкірився до мене мій аватар; - Ми негайно йдемо до мене додому. Я живу поки сам. Проте тепер, ми заживемо вдвох, як найрідніша рідня.

    Піднявшись по ступенькам на другий поверх ( В п’ятиповерхівках, за часи совку, ліфти не ставили) я, почекавши поки Стьопчик відімкне двері до квартири ключем, взяв собі зв’язку з тими ключами і поцікавившись чи є в Стьопчика запасні, залишив ключі собі. Нам, таємним агентам, і Темним Повелителям «зомбі» все пригодиться.

    -Хороша в нас квартира. Не надто нагло похвалив я своє нове помешкання, одночасно з сумом пригадавши стильний, готичний дизайн Барад - дур – Чорної Вежі, Толкієна. «Ех. Що за життя в Темного Повелителя, МЕНЕ ПРЕКРАСНОГО? За браком золотого запасу «красно дякую за підставу з кладом ацтеків», я вимушений починати свою кар’єру Темного Володаря в двокімнатній «хрущовці» на Теремках. А мусив би зараз, з кортежем, в’їзжати в свою кілометрової висоти резиденцію, збудовану в центрі Києва, на місці Хрещатику. А всі кияни, на колінах, та із слізьми радості та щастя на очах, махали б моєму кабріолету розміром з…який там у нас, найбільший колісний транспорт, на планеті? Щось мене тягне у світ гігантизму. Ось, не треба дивитися перед сном серіали, на зразок «Володаря Перснів. Мариться тоді, всяке дикунство. Кілометрові вежі. Кортежі. Люди на колінах. Тьху. Теж мені…кайф. Скукотища.»

    -Я такий радий що тобі подобається. Розлився у щирій усмішці той, кому пів року назад, було шкода бензину, щоб не чекати на швидку, а негайно відвезти з роботи на своєму авто, до лікарні колегу, якій стало зле. Стьопчик, шкірив до мене зуби, і мов би виглядав, як гостинний хазяїн. Та я все пам’ятав.

    «Нічого паскуднику. Я зроблю диво і ти станеш людиною. Або схожим на людину. Ти будеш приносити світу користь. Навіть якщо я, тобі, твою самозакохану та егоїстичну свідомість, виверну навиворіт.» Ввічливо посміхнувся я, своїй домашній прислузі.

    -Стьопчику. «Мій теперішній раб і моя кімнатна собачка» добавив про себе» - А чи є в нашому помешканні, ванна з гарячою водою?

    -Аякже. Я мов би знав про твій приїзд, мій найрідніший е,е,..сусіда, сестри племінника - чоловік. І тому не пожалкував грошей на встановлення розкішного джакузі. Насолоджуйся.

    « -Молодець. Думав я, в голову Стьопчика, своєю Системою. Хвалю, мій ще юний, та поки що, платоспроможний Дональд Трамп. А тепер, газуй на кухню та приготуй мені щось поїсти. Смачненьке. І на майбутне. Називай мене - рідний брат і говори всім, що я приїхав до тебе надовго. «Господи прости мене, за таке блюзнірство. І мої дорогі батьки - вибачте за таке нечисте, порівняння нашого роду з оцим…феее»

    -От я бовдур. Схопився за голову мій «братюня». Забув що ти з дороги. Голодний. Я мерщій на кухню, а ти відпочивай. Відпочивай. Повторив поспішаючи на кухню Стьопчик.

    «Все ж таки, в досягненнях нашої людської еволюції, на противагу винищенню людиною природи і середовища в якому мешкаємо, - є чимало прекрасних винаходів. Наприклад ванна - джакузі. Я, за місяці свого переховування по всяких підвалах, підзабув, та вже відвик, від такого «божественного» способу релаксу.

    Кайф. Отак би і лежав цілими днями. Потім, можливо і візьму сам у себе відпустку, а зараз – до справ.

    Які ж все таки переваги, має той, хто навчений, перед тим, кого тільки вчать. А той, хто все опановує сам? Без допомоги та підказок? Ото йому – біда. От наприклад я. Ну звідки мені було знати, що Система «Навіювання» може ініціювати віддалене управління нового «зомбі» через вже ініційованого «аватара». По простому. Мені треба торкнутися однієї людини, а потім вже цією людиною, брати під контроль інших, тих що потрібні. Ну я ж, скільки фільмів передивися про зомбі, які передають свій вірус іншим. Ну не один же зомбі з вірусом - скрізь галасає, і тільки він має кусати, щоб «завербувати» в свої ряди нового бійця. Ні. Так само серіал, який мені так подобався «Про Престолів». Там, головному «Ходунцю – некроманту» теж не потрібно було чалапати і пхатися всюди для вербовки «синяків» у свою армію. Він все робив руками своїх офіцерів. От яка користь від такого неуважного перегляду фантастики? Питання – риторичне.

    Голова моя – два вуха. Не подумав. Не розібрався. Поспішив.

    Зате тепер, мені, теоретично, можна взагалі не виходити з квартири чи бункера. Всю роботу - робити віддалено.

    « - Системи, просто доскональні»

    -Ще один респект вам хлопці! Показав я своєю рукою в піні, вгору в напрямку стелі квартири, даху будинку, земної стратосфери, і якогось далекого сузір’я за межами Сонячної Системи.

    Вже виходячи з ванної і думаючи про план дій на сьогодні «Відправлю свого «зомбі» на роботу, до речі це чудово, що Стьопчик і досі працює в NIS. В мене, є деякі «питання» до кількох «працівників» в NIS. Під кінець робочого дня, я руками Стьопчика, «перемацаю» тих співробітників які мають вплив на політику агентства. А особливо – директора.», я почув з кухні, голос своєї «квартирної прислуги» що розмовляла з кимось.

    -Все розумію дорогесенька. Але до мене приїхав мій рідний брат. Я його давно не бачив і мушу попіклуватися про нього. Що? Так він житиме в нашій з ним квартирі. Що, що? Чи красивий як я? Набагато красивіший, моя дорогенька. Я його бліда копія. Звичайно я хочу йому догодити. Що? І тобі теж хочу догодити? Та що ж тебе все цікавить його зовнішність. Він в сотню разів привабливіший. Хочеш прийти до нас додому та познайомитись? Ну я…

    «- Стоп. Зупинившись я відразу, як кажуть на сленгу «в’їхав» в тему розмови, хоч і не чув її початок. Стьопчику, позвонила «спонсор» його шикарної «тачки» і тепер напрошується на «гості» до моєї квартири. Жіноча цікавість - це пострашніше наркозалежності. Чи потрібна мені така зустріч? Звичайно ж ні. Це «паливо». Особливо, в перший же день, коли я ще тільки починаю свою чаклунську діяльність і моє логово «Темного і Таємничого Володаря Пропащих Душ» повинно бути приховано.»

    « -А що це там за краля, теревенить з моїм «зомбі», цікавлюся я, і в мій мозок, Система подає зображення із голови Степана.

    «- Ммдаа. Мілфа в роках. Забагато цилюліту, забагато років і забагато зайвої ваги. А от іще, спогади мого «аватара» з якогось ресторану. Іще раз – Ммдаа. Забагато коштовностей, золота та прикрас. Майже на кожному пальці. Шия. Вуха. Груди. Скрізь прикраси. В носі тільки немає. Жіноча версія якогось африканського диктатора обвішаного блискітками до самих яєць. Зовсім «ненав’язлива» спроба показати всім свою грошову заможність.

    Отже. Цю поважну, «бо в літах» ледю, слід від-ледіти раз, і назавжди від моєї київської «каси» (Casa – будинок, дім, квартира). І що придумати? Я не фахівець в таких речах як посилати ледю в самотню і непристойну «подорож». Я не вмію сказати старшій людині «Вали на хрін, почваро) О. Може, Стьопчик знає? Давай, «брателло» позбудься цієї леді назавжди. Нам скоро вирушати в бій за все хороше, добре і чисте.

    -Ну…я, - вів до цього моменту бесіду Степан. Своїм солодким і воркуючим голоском, «облизуючи» спонсора. А наступної миті, Стьопчик, голосом офіцеру гестапо, що поспішає з доповіддю до керівництва, а йому заважають всякі єфрейтори, став гарчати і гарикати на свого, вже бувшого, спонсора.

    - Я тобі скажу, Мимра ти розпусна. Якщо ти притягнеш свої старечі кістки до нашого з братом порогу, то я, протягну тебе по східцях, від наших дверей і до самого смітнику, як мішок з лайном. Та щоб я, молодий, розумний, гарний, тягався з якоюсь бабцею що іще пам’ятає як в Київ на екскурсію приїздив Аскольд з Діром і як брала в них автограф. Навіщо мені ти така потрібна? Твоя квітка молодості зів’яла ще в роки правління Данила Галицького.

    На тому кінці віртуального з’язку вражене мовчання. Шок. Зневіра і підозра що в розмову хтось втрутився сторонній.

    «Добавимо інформації відомої тільки ним двом». Вирішую я і підсилюю в Степана те, про що він і так думає. Тільки цього разу йому не потрібно нічого приховувати і промовчувати.

    Поїхали!

    -Від одного спогаду про твоє ряботиння на шкірі від плеч до пуза мене вивертає. Моя чоловіча брунька втягує свою «голівку», коли ти починаєш мене гладити і натякати на секс. А твої руки. Та тобі стара, не слід знімати рукавички навіть у душі чи джакузі. Шкіра на руках мов у мумії що за життя працювала тільки в полі.

    «Ого.» Дивуюся я відповідям в телефоні які почали набирати гучності та яскравості.

    Вислови «Сучий сину, Альфонс імпотентний, Сільський вишкребок, Міліта неотесана» Перемежовувалися обіцянками перетворити життя Стьопчика на пекло, відправкою його на довічне лікарняне, та порадами тікати на іншу півкулю планети.

    «А у бабусі ще є рештки пороху. Он як лементує. Треба «нам», закруглятися, бо в неї ще від напруги, в голові якийсь сосуд лопне. А там хто зна. Може онуки і правнуки і зрадіють, а може і розізляться. А тоді Стьопчику буде непереливки. А цей актив, ще не відслужив мені, свій експлуатаційний термін.

    Думаю я і проектую «аватару» бажання закінчити розмову.

    Стьопчик, кинувши слухавку з невиразним подивом на обличчі, дивився на телефон що пошпурив на диван. Його вираз обличчя мов промовляв «- А це й справді був я, щойно? Це я послав свого найбагатшого спонсора і перетворив ображену жінку із грошима, на свого ворога? Я вже повний олігофрен, чи ще є в цьому бездонному проваллі місце, де можна починати рити яму собі?»

    « - Так. Досить цього водевілю.» Вирішую я і відправляю свого спокусника літніх жінок і одночасно хамовитого грубіяна для пенсіонерів, спокутувати свої гріхи чесною працею на благо свого Повелителя, ( мене, такого розумного і після ванни, чистенького)

    «- Не забудь на роботі «перемацати» за руки, найбільше колег. А особливо – все керівництво, до якого зможеш протягти свої загребущі руки». Системно, залишаю нагадування в голові Стьопчика.

    -А чи не бажає моє Найвеличніше Повелительство, переглянути новини інтернету? Вголос запитую сам у себе, і прямую до кімнати з великим екраном та виходом у світову павутину.

    - Моє Темнійшество бажає бачити новини спорту, а особливо недавні футбольні матчі. Треную вголос свій майбутній тон Володаря всіх людей, тварин, та комп’ютерних ігрових персонажів; - А потім, моє Вампіршество милостиво вип’е…е,е, гранатового соку, а також…божественний нектар виноградного соку. УАХХААХА! Треную наостанок промови, свій сміх, від якого, в скорому майбутньому, здригатимуться від страху і мимовільно дзюритимуть собі в труси всі тоталітарні режими, президенти, диктатори та продавці спиртного в кіосках біля Київського вокзалу.

    ---

    Київ. Штаб-квартира NIS.

    -А це точно наш Степан? З недовірою перепитала немолода працівниця бухгалтерії в своїх колег по офісу після того як від них вийшов Степан Вінниченко.

    -На вигляд? Він. А от своєю поведінкою…не знаю. В нього часом немає однояйцевого брата близнюка?

    -Тю на тебе. Так він же разів десять казав що до нього і приїхав брат.

    -Так не близнюк же. Просто…брат.

    -Так незвично. Щоб Степан і був такий радісно ввічливий. До кожного на роботі біг здоровкатися за руку.

    -Згодна. Дуже дивно. Мов, підмінили.

    -Тааа. Він був навіяний егоїст і прибабахнутий мерзотник – таким і залишиться. Просто він сьогодні –обкурений.

    ---

    -Так. А котра година? «Відірвавшись» від перегляду всього підряд, по інформаційній павутині я і не помітив як пролетів час і надворі вже темно.

    «- Щось я захопився. Навіть обід пропустив. Он вже…мій шлунок, матюкається… в мені. Бурчить. Лається. Голодний. Злий. Шле громи та блискавки, на голови тих, хто понавидумував оті всякі …інтернети. А за цими дурницями, він, та решта тіла, недоотримує калорії та мікроелементи»

    -А чи не час моїй Величній Неповторності і Інтелігентності, вкусити страви у вигляді морепродуктів, та змочити мої уста холодним «Оболонь-світлим»…не фільтрованим? ( Хай врятує Темний Всесвіт мої темні думки про «піво» за використання слова «світле» і святотатства та блюзнірства за називання «ПИВА» «півом».)

    «Час призвати свою прислугу» - вирішую я.

    “ – Стьооопчииик! Даамоой!« Подаю команду своєму аватару і ставлю собі пам’ятну «зарубку» пройтися Стьопчиком в районі мого «логова», і частині мікрорайону, щоб обдивитися, де на вулицях чи будинках, стоять, чи висять камери відео спостереження.

    Вже ввечері, смачно поївши, та закусивши десертом, який Стьопчик приволік з іншою горою продуктів « Моя чорна милість дозволяє і благоволить, коли мої раби, балують мої смакові рецептори», я знову «заліг» в джакузі переглядаючи Системою, можливих, нових «добровольців», з моїх минулих колег по моїй роботі в NIS.

    « - Мій Темний Легіон - відкрив вакансії в мої «аватари». Ось яке буде гасло в мене.

    Волоцюго!

    Якщо ти тупий, лінивий, безсоромний покидьок - тобі в наші нестрункі ряди та зграї.

    Всіх корупціонерів, ворюг, брехунів та шахраїв запрошуємо в партію Любителів власного садо - мазо. Тут ви реально не будете щадити свої позбавлені моралі тушки і гарантовано потраплятимете у всі можливі та неможливі неприємності. Обіцяємо вам виправити ваші карми перед Всесвітом і людством, навіть якщо ви цього і не хочете.

    Волоцюго! - Записуйся в Аватари і Зомбі. Інакше тебе туди – запишуть без тебе.

    ---

    Добавивши гаряченької водички в ємкість із моїм «Священним, тепер, тілом» я релаксуючи, відбирав з «перемацаних» Стьопчиком, співробітників NIS, своїх, можливих «клієнтів».

    До речі, переглядаючи спогадами свого «аватара» його минувший робочий день, я серед тих хто працює в NIS, «зустрів» одну знайому мордочку.

    «- Опа - на! Здивовано упізнав я свою колегу по роботі і «погану» знайому. «Погану» - в сенсі що ця краля, якось, з рік тому, продинамила мене та підставила на деяку суму евро-банкнот. «Мою вразливу, майбутню «Темність» - було підставлено за класичною та простакуватою схемою.

    Очевидно від нудьги, ( а що іще робити в офісі, одній з найвродливіших дівчат холдингу, коли начальства немає), так от, нудьгуючи вона попускала в мій бік бісики і злегенька пофліртувала. Таким чином «підкинувши» мені наживку у вигляді «моєї» ідеї - запросити її в ресторан на побачення. Отримавши підтвердження у вигляді замовленого мною по телефону столика дівчина «послала» повітряний поцілунок і попрохала мене не запізнюватися на побачення.

    Домовившись про зустріч на другу половину вечора, вона, з двома своїми подругами – заявилася в той ресторан в першій половині. Добряче «посидівши» втрьох, із своїми «собутильницями», поки я, як найдурніший віслюк, готувався в себе дома до «майбутнього роману», дівчина з подругами не обмежували себе в замовленнях недешевих страв. Ну а коли «віслюк» в моїй подобі, причапав в той ресторан, то йому, від дівчини, перепало - «Ми вже замовили і трішки випили. Ти вибач, моїй подрузі стало зле і ми затримаємося в туалеті. Та ти мене почекай.»

    Я, з «віслюком», «ми вдвох», в одному тілу, прочекали в ресторані пару годин. Аж поки офіціант, не сказав мені, що в туалеті вже давно немає ніяких дівчат, і що слід оплатити замовлення, бо я - їх приятель, і ті дівчата сказали, що всі їх замовлення оплачу – саме я.

    Мені, прийшлося залишати в ресторані свій паспорт, і бігти до банкомату. А банкомат, вдвох із рестораном – «вижер» з моєї банківської картки всі цифри що на ній були - до нуля. Тепер, Системою, бачу, як вони тоді, після ресторану, потішалися та реготали з мене. Поспішаючи на дискотеку та на зустріч з кавалерами які були, як вона сказала? А ось, знайшов спогад « - Ну яким треба бути намаханим чмошником, щоб подумати що я, стану сидіти з ним, за одним столиком в ресторані? Та забудь про того лошару. Погоджується подруга. Правильно, нас чекають нормальні кавалери в яких шмотки вартістю в його річну зарплатню. Підтримала третя»

    «- Ох, дівчата. Ох і дорого ж вам вийде оте ресторанне «кидалово». Усміхаючись думаю я: - А особливо, - тобі, моя майбутня секс-іграшка та прибиральниця не тільки моєї квартири, а і під’їзду, будинку, всіх Теремків. Ох і проллються сльози твоїх числених «папіків» та спонсорів, яких я зараз «споглядаю» Системою «Навіювання».

    «- Ти будеш їх «обламувати» та відхиляти всі «пропозиції». – «Я вирішила, посвятити своє тіло і душу служінню…е,е.е, тут я ще не придумав кому іще, окрім мене, ти станеш прислужувати. Можливо, станеш піклуватися про бездомних тварин. Станеш, разом з подругами, в рожевих комбінезонах, повзати по каналізаційних трубах і витягувати звідти котів, мишей та крис. І не обов’язково, в їх повній комплектації.

    -Гаразд. Першим ділом мої плани. А дівчата? А дівчата…вже завтра. Обіцяю. Промовляю вголос до себе і вилазячи з ванни тягну на себе полотенце.

    «-В ліжку, передивлюся інформацію по «крупняку». Чапаючи голими підошвами по паркету в свою спальню, думаю я.

    Стьопчик, кімарив на дивані, хоча йому, по його рангу, слід було б спати на коврику, перед вхідними дверями.

    «- Який же я, все таки, добрий і чуйний.» Зітхаю про себе. «- І коли вже я помужнію, та наберуся жорстокої брутальності?»

    Вклавшись у ліжко, я закрив очі та вивів Систему.

    «- Особливо ретельно треба провірити директора NIS. Вже завтра, пан директор, і пан головний редактор, що обзивав мене «сім’ям вовкулаки” почнуть вчиняти неймовірні дії в ім’я «Дому Правди» яким вони називали NIS і в яке, гарантовано, ніколи не вірили.

    Вже від завтра - все для них зміниться. О! А тут, в Системі, є додаткова опція для «аватара». Називається - «тривожне попередження». Вішається на нього мов дзвіночок на корову. На випадок як корова загубиться і треба буде по звуку її шукати. З цим додатком, треба негайно розібратися. Що як, якийсь хуліган, почне відбирати в мого «зомбі» холодне – оболонське, що ніжками «зомбі», направлялося до мого логова? Я таке діяння, проти моєї власності, не можу полишити без покарання. Який же я буду після цього, Темний Повелитель?

    ---

    Італійські фільми слід переглядати тільки під спагетті з томатті. І запивати віннісімо – білліссімо. Інакше Джонні Борзотті - тобі наКастеллано.

    Неаполитанський продавець китайського ширНепотребу Джуліко Бандитто.

    ---

    Тривожна опція спрацювала раннім ранком, коли я ще не зовсім прокинувся, а лежав, із закритими очима та із млявими думками про плани на сьогоднішній день.

    Минулого дня, я ліг спати, доволі пізно. Все «ганяв» директора та деяких управлінців з NIS.

    Часу не було навіть «запросити» дівчат, знайомих по «ресторанним» ділам.

    «-Обдурив самого себе. Наобіцяв навіть не тройнячок, а …чотирнячок. І одурив. Все немає часу. Борці зі злом не злягаються, не курять та не п’ють. Тьху на таке життя. Думки мої, повільно текли мов тихі води ріки. Ранковий релакс. Аж раптом, з’явилося щось нове.

    Застережний сигнал від одного з моїх «зомбаків»

    «- Ну що там могло скоїтися з моїм зомбо - дятлом?» Повільно подумав я на свого «віднайденого від-позавчора родича», та нехотя відкрив список із своїми «аватарами».

    « - О. А це може бути цікаво» подумав я починаючи активно просинатися та ворушити своїми мізками, а трохи згодом, і «Системами.»

    Тривожний сигнал спрацював не від мого «недо - родича» а від його керівництва по роботі.

    Директор NIS, якого я позавчора «зомбонув», а вчора «ганяв» по праведним ділам ( Я, провіривши його рахунки та інформацію по роботі, «підказав» йому, що всі його гроші – слід перерахувати на благодійні фонди. А йому - написати документально, та з відео, свої зізнання у корупційних та незаконних діяннях. Розголосити, загалом, все що він знав, та відправити всю цю інфу, у агентства з за кордону, та у власні інформагентства.)

    Таким чином, я, образно кажучи, «замінував» директора NIS, щоб через нього, вийти на наступний щабель. Дістатися впливових шишок і замовників.

    Сьогодні ранком на цій, першій «міні», підірвався хтось, поки що невідомий, але через його шісток - гарантовано мій майбутній зомбі - аватар.

    - Мені слід тренувати і розвивати свої навички. Бурмочу собі під ніс, споглядаючи як до директора NIS, на вулиці, куди він вийшов із своєї квартири, підійшли та зупинили його, невідомі особи.

    « Тааакс. Що тут у нас. Ага. Чотири тіла в цивільних костюмах. Всі різного зросту і з незначними віковими розбіжностями. Вочевидь, якісь «дуболоми», що використовують для повалення тих саміх дубів - свої голови. В прямому сенсі цього вислову. Зараз ми дізнаємося про цих чотирьох гомо – еректусів, усю інформацію.»

    -А ну не тягни до мене свої граблі. Обурився перший «дуболом» до якого я «руками директора» доторкнувся.

    -Ох і бридкі в цього ботана руки. Холодні і якісь слизькі. Ось візьми його за руку.

    Поділився і заодно порадив невідомий «дуболом» напарнику. А затим, вже будучи «підключеним» до моєї системи взяв того напарника, кому радив, за його руку.

    - Навіщо ти на мені, показуєш…А й справді…неприємний доторк…Ось спробуйте і ви. «Радісно» поділився неприємним відчуттям мій другий «аватар» хапаючи одночасно обох, тих, хто ще був «неініційований», за їх руки.

    Лежачи із закритими очима я посміхнувся:

    « - Ну от. Всі актори зібралися і готові мене розважити. Вони зроблять цей ранок каталізатором всього дня. Наповнять його хорошим настроєм, гумором і розвагами.» Думав я зручніше вкладаючись на ліжку і для швидкості реакції тримаючи свої очі закритими.

    « Так. Що в нас по моїх нових «друзях?» Я нашвидку «пробігся» по «параметрах і характеристиках» чотирьох «дуболомів».

    Моральні принципи, інтелект, мозкова активність, принципи існування життя і соціальні аспекти. Все на швидку руку і поверхово. Мені не потрібно знати, яку страву полюбляють, та який шансон слухають.

    «Примітиви.» Виношу свій вердикт.

    « - Цвяхи системи. «Працюють» у структурі МВС. Виконуюють всякі брудні та нескладні доручення. Зазвичай, напівзаконні. А бо взагалі - незаконні. Щось на зразок «колег» отих невігласів із служби безпеки що підглядали в сауні та туалетами за дівчатами та чоловіками з журналістів – розслідувачів. Мізер мізків. Більше тупої впертості. Ці «персонажі», по розумовим здібностям, такі ж. А от по фізичним характеристикам, переважають своїх «колег» по «безпековій службі».

    « - Окей. Сьогодні, ми знімаємо початкову і фінальну сцену «Хрещеного Батька». Подумки проголошую я до своєї віртуальної команди з Нетфлікс.»

    -От і готова сюжетна лінія для моєї вранішньої розваги. Ну не грецьку ж трагедію мені розігрувати з цими мордами. Вже вголос промовив я і розім’яв пальці.

    «Треба позбуватися цієї звички. По звичкам, розшукуваних і ловлять.»

    -Кастинг акторів, оголошено відкритим; - Мої мордаті, неголені «дівчатка» - вишикуйтеся в «колонку».

    « - Такс. От ти…з щетиною на пиці – будеш в моєму кіно;

    – Голандцем Сука Брінзі. (поганий голандський сир)

    -Ти – з сивиною на скронях – будеш італійцем Тоні Суконі. ( Той хто поводить себе мов «самка собаки»)

    -Ти – банькатий. Будеш сицилійським капо Бар-бздіні. ( гангстер з метеоризмом)

    -Ти – самий мордатий – марселець Гвинтімо Обірвімо. ( Обірваний гвинт любої справи)

    «- Давайте, «дівчатка». Покажіть свої акторські здібності.

    «-Цікаво, чи вийде в мене «навіяти» їм акценти в стилі італійської мафії?»

    Дія перша і фінальна.

    Назва ранкової серії ( Наїзд рекетирів на торговця жовтою пресою)

    -Слухай сюди гамбіні. Навис над моїм «аватаром» капо Бздіні.

    -Хе, хе, хе. Він ще той…гамбіні. Погодився голландець Брінзі.

    -Та повний гамбіні. «Припечатав» Гвінтімо

    - Наш босс, Вінченто Підрелло, цікавиться що це ти затіяв без його відома? Промовив Бар-бздіні і глянув на своїх товаришів таким поглядом мов промовив «Хлопці. Невже я сказав таку дурню?

    -А хіба нашого боса не звуть - Magnaccia pappone ( татусь - італ.) Таким же поглядом відповів йому один з напарників.

    -Коротше. Вліз Тоні Суконі - розказуй нам все і тоді ми тебе пригостимо кавою.(спробував зіграти доброго поліцейського «Тоні»)

    «-Хм. Що це за недолуга акторська гра? Подумав я: - Як там по Станіславському? – Не Вірю!» Більше італійської експресії. Більше запалу і емоції. Дайте мені свої «італійські» емоції і епатаж. Чувства. Де чувства? Я хочу побачити справжні італійські «розборки»

    Моє незадоволення «акторами» вмить відобразилося на четвірці громил.

    -Та що ти там плямкаєш? Хто так розмовляє? А ну дай я. Понабирають всяких дурнів вокзальних. Відійди Essere una sega (шмаркач) Відштовхнув убік свого товариша Сука Брінзі.

    -Е! Ти? deficiente (телепень) кого дурнем назвав? Це мій земляк з…е,е, сусідньої області? А от ти, вишкребок сортирний. Звідки виліз? З якого нужника сюди причвалав? Капо Бар-бздіні став на захист товариша.

    - А ну закрий своє хайло на мого сусіда по авто, frocio, culattone, ricchione,(педик)

    Ми з ним разом на передніх сидіннях їздимо. А ви вдвох, як дешеві хвойди – на задньому. Бо ми вас біля окружної підібрали. Battere Imbecille (Йди займатися проституцією імбециле) Гвинтімо Обірвімо.

    -Я з цим figlio di mignotta - figlio di puttana ( суч…й син.) терпилою першим став розмовляти

    – значить я і головний.

    -Та пішов ти - Essere un cazzo ( чоловічий орган. Італ)

    -Ви двоє porco ( свиня) як два чиряки на дупі. Цього - bastardo ( покидьок ) - ми допитаємо.

    «Лайка у вигляді цензури;

    -Vaffanculo

    - Rompere le scatole / essere un rompiscatole.

    -Puttana,Mignotta,Zoccola,Baldracca,(жінка,легкої,поведінки.)

    -Stronzo - pezzo di merda.

    «- Ух-ти. Я й не знав що підсвідомість «зомбі», може витягувати із власної пам’яті, крихти спогадів і проектувати їх у вислови. Аватар, колись, десь, щось, почув в якомусь кіно, а тепер ось використовує. Та й добре ж виходить. Лаються мов справжні «макаронники».»

    Далі пішла міжусобна лайка з використанням максимальної потужності власних голосових зв’язок, і знань максимально брудних висловів.

    Мого терпіння дивитися це дешеве «в плані цікавості сюжету кіно від київського «Нетфлікс» вистачило на півтори хвилини.

    «Ну хто так знімає? Сказав би я режисерам Нетфлікс. Ось як треба. Що обрати із сюжетної лінії? Хм…а чи не час добавити до цього нудного спектаклю, трохи екшену і елементів східного бойовика? Сам собі режисер. Вирішую я і починаю свою кар’єру сценариста, режисера та автора бойових сцен.»

    -Я до того як пішов служити в МВС, був найкращим учнем у майстра Йоди. Категорично заявив Бар-бздіні.

    -Ти був майстером блювання по тривалості. Містер лужена горлянка. Гвинтімо Обірвімо «обламав» голослівного «джедая»

    -А я був найкращим стрільцем на схід від Печерських пагорбів. Промовив Тоні Суконі.

    -Та ти в пісюар не міг попасти, своєю недорослою брунькою. Сука Брінзі використав «заборонений прийом.»

    -Ну все. Ось тобі. В рило. Тоні, із подивом на пиці від власного вчинку, зацідив кулаком

    голландському бракоробу сирів Брінзі в пику.

    «Бамц.»

    Противник від удару в пику точиться назад.

    «Перший раунд починаємо 2 Х 2» Але без всякого «фаталіті». Вирішив я і підкинув азарту своїми Системами.

    Мордатий марселець Гвинтімо Обірвімо і банькатий сицилієць капо Бар-бздіні накинулися на голландця Суку Брінзі та сивого на скронях італійця Тоні Суконі.

    Бумц. Бам. Тум. Бац.

    Обмінялися ударами парочки «боксерів»

    «Більше дурі і більше драйву» - керую я четвіркою за участі системи «Навіювання»

    Четвірка, з неймовірним подивом на своїх пиках, на яких вже почали проступати перші ссадини та синці, раптово для них самих, обмінялася своїми партнерами та противниками.

    І тепер, Бар-бздіні в парі з Тоні Суконі, якому секунду назад Бздіні зацідив по губах, пішли в атаку на Гвинтімо і Суку Брінзі.

    Бам. Бам. Бам…Тудуххх.

    «Найкращому стрільцю сходу» щось занадто перепало. Дивлячись як Тоні, від удару Брінзі, гепнувся на дупу, я «поспівчував» і «послав» підкріплення.

    -Нащо ти так сильно б’єш? З обурливим криком троє противників надавали стусанів голландському сирнику Брінзі.

    «О. А тепер, знову поміняймося.» Веселився я, спостерігаючи очима директора, як четверо «горил», що спочатку «наїхали» на нього, заходилися мутузити один одного. Міняючи кожні кілька секунд противників і партнерів по бійці, «громили» із запалом махали кулаками лупцюючи один одного. Збоку, якби хтось спостерігав із сторони, то він би, нічого б не зрозумів. Хто і проти кого, а головне за що?

    -Хмм. Щось ви хлопці, починаєте вже видихатися. З жалем промовив вголос я та відкрив свої очі; - Замнемо, потасовку і зариємо сокиру війни. Мир. Мир вам, між собою…йолопи.

    «- Добре. Піднявся з ліжка я, і розминаючи своє тіло зарядкою, відіслав «Навіювання». Я забираю свого «аватара», а ви кікбоксери недороблені, сідайте перепочити. Потім берете автомобіль і їдете до свого найвищого керівництва. Маякнув я, своїм «італійським акторам»

    ---

    Київ. Вул. Академіка Богомольця 10.

    За півтори години після «мафіозних» розбірок.

    Міністр Внутрішніх Справ генерал Кліщенко мовчки та очманіло витріщався на чотирьох своїх співробітників, які щойно зайшли до його кабінету.

    Вигляд співробітників демонстрував навколишнім людям що вислів «Гнали відлупцьованих забіяк – ми спереду, а вони позаду нас» може зрівнятися тільки з висловом «нас підкидали на…кулаках так, що ми не торкалися землі».

    -І що означає, оцей ваш…зовнішній вигляд «відпресованих терпил?». Тихим тоном порушив панувавшу в кабінеті тишу генерал: - Це що за нащадки апокаліпсису що вибралися з метро?

    -Пане генерале. Ми…отой…того… Намагався спіймати втікаючу думку старший співробітник.

    -Ви – отой…того…Перекривив генерал «терпилу»; - Хочете сказати мені, що якийсь офісний слимак відгамселив вас, чотирьох здорованів?

    -Ні.

    -Та ні.

    -Та…ні.

    Прогомоніли у відповідь троє, поки четвертий, за спинами інших, своїм пальцем провіряв кутові зуби своєї щелепи.

    -А хто ж тоді, по вас так пройшовся, що ви, виглядаєте, мов московіти під Києвом навесні 22 року?

    - Воно якось так вийшло…що ми, не порозумілися. Проговорив дивлячись у підлогу найвищий серед обірванців.

    -Не порозумілися з директором NIS? Задав уточнююче питання генерал.

    -Та ні. Між собою. Відповів високий співробітник.

    -Ви билися один з одним? Вчотирьох? Між собою? Не вірив генерал, дивлячись на своїх співробітників, а рукою шарудячи у відкритій шухляді свого столу, намагаючись намацати пігулки для зняття головної болі та мігрені.

    -Це вийшло спонтанно. «Козирнув» незвичним для себе слівцем той у кого вже були сиві скроні на висках голови.

    Генерал вигнувши брову втупився в співробітника, а потім перепитав:

    -Спонтанно накинулися з кулаками один на одного? А хто, і з ким, бився, між вас?

    Від такого найпростішого питання четвірка «боксерів» «зависла» і намагалася пригадати всю хронологію бійки.

    -Ну як? Почав озвучувати свої спогади найвищий: - Ми билися. Між собою. Спочатку я – з оцим. А оцей – з оцім. А отой – зі мною і отим. А оті - з отим і мною. А…

    -Стоп! Генерал ошелешено вигукнув і хряцнув розкритою долонею по столу.

    -Чекайте. Знову підняв руку генерал: - Ви що ж…іще, і мінялися в своїй міжусобній бійці, партнерами та противниками? І це між вами чотирма? А ботан, тільки стояв і дивився, поки ви один одному, рихтували пики?

    -Ну так. Переконливо промовили вся четвірка «боксерів» і подивилися на генерала мов на дитя мале, що не знає елементарних речей.

    -В бійці, воно так буває. Поважно кивнув сивою головою один з співробітників, а решта підтримали свого колегу киванням та висловами:

    -Так.

    -Точняк. Буває.

    -Стопудняк. В замісі все буває. Все трапляється.

    -В замісі? Верескливо вигукнув генерал підхоплюючись із свого крісла: - Та ви…осікся і сівши назад на крісло глибоко задихав, заспокоюючись і посилено морщачи своє чоло.

    -Добре. Промовив вже спокійним тоном: - Йдіть, приведіть себе до ладу, а заодно, опишіть в рапортах, та своїми словами, все що відбувалося до, під час, та після вашої зустрічі з директором NIS.

    Співробітник, що провіряв пальцем свою щелепу, раптом «осяяний» «своєю» думкою що виникла в його голові, вибіг наперед, схопив генерала за руку своїми обома кінцівками і посміхаючись посмішкою немовляти, та трясучи долоню свого начальника, заторохтів: - Спасибі. Спасибі вам босс. Ви справжній наш КАПО. Не якийсь…Гамбіні. Ви – босс, і близько не резиновий Гамбіні.

    -Та добре. Добре. Гидливо забираючи від рукостискання свою руку, генерал відступив за свій робочий стіл: - Все. Вільні. Рапорти чекаю на завтрашній ранок.

    Щойно за четвіркою закрилися двері, генерал протер свої руки вологими серветками та попшакав на них спиртовим спреем. Затим, всівшись у своє дорожезне крісло став думати.

    «- Таак. Ця історія стала вже дивною. Провірений працівник з NIS зливає інфу і записує своє зізнання. Добре що він не надто багато знав. Моя четвірка довірених спеців по мутним справам, не тільки провалила простеньке діло, вони мов разом, обкурилися якогось гашишу, і влаштували бійку на вулиці, при клієнту, та ще й між собою. Щось забагато витоків інфи з того NIS. Мабуть прийшов час прикривати цю «лавочку»

    Холера. Тільки цього мені ще бракувало. В мене і так запара з моїми кураторами із за «червоної лінії». Мені вже слід було ще минулого місяця, підготувати всі матеріали та відправити. Мої «роботодавці» вже не тільки натякають, а прямо кажуть про відсутність моїх результатів і застій у передаванні відомостей. А що мені їм передавати? Кількість виписаних штрафів на дорогах, чи процент прострочених прав? За такі відомості мені враз прилетить по шапці.

    Так. Що там іще по справах. Треба викликати свого зама та запитувати в нього. На мені як на міністру і так висить ціла прірва всякого. А NIS, мабуть, треба потроху прикривати. Розкидати холдинг на дрібні фірмочки, та не тримати такий роздутий штат службовців. Хороший заділ по економії коштів, та й закордонних власників, буде чим порадувати. Після того скандалу з витоком інформації про корупцію, навряд чи NIS буде вже корисним. Забагато уваги до холдингу. «Дім Правди» з репутацією правдо рубів, та справжніми борцями – журналістами, це не тільки не вигідно, а і небезпечно. До біса ті закордонні гранди. Вони не такі і часті, і не такі «грошовиті», щоб бути вартими ризику.

    Міністр, прийнявши пігулку відкинувся в своєму кріслі і закрив очі. «- Таак. Тепер слід обдумати що я маю в «загашнику?» Що ж мені відправити своїм кураторам з «Червоної Зони Відчудження?» Оце справжня проблема. Виходів на розвідку і на військових в мене немає. Така інформація була б найкраща. Збір даних по рухам автотрасами військових на дорогах і по областям всередині країни це звичайно, непогано. Добре що я пів року тому, «протягнув» це рішення через кабмін. «Обов’язковий супровід частинами МВС всіх військових транспортів на дорогах з асфальтовим покриттям. Супровід переміщень дорогами транспорту, людей, та грузів військового призначення.» Без цих відомостей мені і передати кураторам було б нічого. Ото була б мені труба. Непотрібний актив, зазвичай викидається в утиль. В утиль, мені ще, зарано. Мої рахунки, в надійних офшорах, ще не всі заповнені цифрами.»

    -Будемо працювати далі. Тихо промовив вголос міністр і гидко всміхнувшись добавив: - На благо України та її народу. Хе,хе,хе.

    Частина третя.

    Демонолог.

    Якщо одні рукожопи пишуть сюжети, а інші рукожопи, знімаються як якісь…рукожопи. То герой – антагоніст, якого грає харизматичний та талановитий актор, завжди буде любимчиком глядачів. Особливо якщо його грає Джеймс Пюрфой.

    Джош Бролін в ролі Таноса.

    -Пупсику. Ти скучив за мною?

    « - Я хіба пупсик? Беззаперечно. Коли до тебе, до будуару, заходять з такими голими ногами. Такими голими… руками. Такими… Та я не тільки пупсик. Я – Пупс. Пупсяра. Пупсічелло. Пупіссімо…»

    -Ходи до мене моя ляле. Хриплим голосом, якогось кіношного Злого Генія, підізвав я до себе свою «полонянку» яка заради спасіння всього людства віддає своє тіло темному чаклуну і тим самим вчиняє сексуальну самопожертву отримуючи окрім «народного визнання» та самопожертви, ще й власні, численні оргазми.

    Дівчина в чорній білизні ( хоча сама чорний колір одягу не любить) на пальчиках ніг, мов балерина «прошествувала» по підлозі спальні і демонструючи мені стрункість свого тіла зупинилася біля ліжка на якому відпочивав її теперішній Темний Повелитель. ( Блін. Треба хоч в солярій сходити. А то…темний, темний. А в самого шкіра бліда і якась і близько не темненька. Бліда та негарна. Соромно, перед всіма тими «антигероями» з кіно )

    На пальчиках ніг, переступаючи, дівчина зробила кілька повільних обертів на місці, щоб я «зацінив» її вигляд з усіх ракурсів, а особливо, вигляд з кормової частини на якій, чорні трусики виглядали особливо пікантно.

    -Оооохх. Дорогесенький мій персик. Ти в цьому еротичному комплекті - просто неймовірна. Підсиливши Системою, свій справжній захват від спогляданням «чорненької» новинки, на «персиках та персах», яку, в моє помешкання привіз кур’єр минулого дня, я простяг до «солоденького десерту» в чулках з підв’язками, свої метафоричні чорні, волохаті лаписька, з величезними та загнутими кігтями, на яких, ще не висохла кров невинних жертв. ( до речі, робити собі педикюр і манікюр, за допомогою дівочих пальчиків, доволі непогано. Але для Темного Чаклуна, з білою шкірою, про таке говорити – моветон. Тому…нікому ні чичирк, бо я тоді, того…бритвою по горлу і в колодязь. До решти, балакунів.)

    -Умммррр. Мурчу я і дівчина рятуючи нову і дорогу білизну, за яку я тягну її до себе, навалюється тілом на мене.

    -Цьомчику! До спальні вривається іще одна «невинна» «жертва» мого дівочого ненаситництва. - А той твій…е,е, - Сть’опарик, зможе відвезти мене до мого перукаря? Він постійно спить. І не будиться. Хоч я його і трусила, і ляпала по пиці, і навіть, лоскотала.

    «- Так. Цьомчик? Похапцем метушаться мої думки, мов їх «застукали» за переглядом якогось непристойного кіно з повним несмаком у сюжеті. На зразок «Віддітків сірого». Це мене хто так називає? Швидко згадуймо, бо дівчата – скаженіють, як їх називати іменами інших дівчат. Тут, з жіночим оскаженінням, ніяка система з Проксіми і навіть із Центаври не справиться.

    -Він спить, дорогесенька, бо має бути у формі. «Викручується» моя реакція і віртуально показує кулака моїй пам’яті. «Спиш?» «Та пішла ти» у відповідь показує віртуальний середній палець моя пам’ять, і похапцем гортає спогади. Оце так «вирубило» От що робить гарна білизна на гарній дівчині. Пам’ять майже відключило.

    А я ще пам’ятаю, як моя голова, була забита тільки пересторогами, маскуванням та переховуванням. А тепер, голова забита…до речі…ніхто не підкаже про що я думаю останні тижні? На що я, витратив таку прірву часу?

    О. Згадав. Я затягував у свої темні тенета трьох дівуль що колись не захотіли зі мною…повечеряти.

    « -Що? - Що? Це неетично?» Та пішли ви з своєю етикою. Як ризикувати своїм життям, передаючи приховану інформацію то це - благородно. А як перевести «бігунок Примари» на вищий рівень симпатії то це - «неетично».

    Я, якби хотів, міг взагалі скористатися «Навіюванням» от тоді, не те що ці троє дівчат, половина жіноцтва Теремків, брала б приступом нашу із Стьопчиком хрущовку. Та ті жінки, щоб тільки побачити моє «жадане» для них обличчя, мов римські легіони, споруджали б тарани та катапульти для «взяття» кодованих дверей під’їзду. Штурмові вежі «щоб заглядати у вікна моєї спальні, а не щоб жбурляти в мене запалювальні списи та стріли»

    Так що, - Я, неймовірно благородний Темний Володар. За мого Володарювання - в країні б, наступила світла ера процвітання - «Хай змилостивиться наді мною НАЙТемніший за моє недолуге використання слова «світлий».

    « -НІ. Ніякого світла. Тільки хардкор. Тільки темрява, в якій, всім хто буде економити електроенергію – роздаватимуть нові авто, сантехніку, електроніку, та грошові нарахування на картку. А тим хто буде носити темного плаща вдень та на роботі – безкоштовні «відрядження» з валізами грошей, до найтемніших місць планети ( Лас-Вегас, Монако, Сінгапур, Макао, Гонг Конг)

    Коротше. Я після раптової «зустрічі» в Системі, «маякнув» тій своїй колезі, що пускала мені бісики задля вечері з кидаловом. Вона покликала тих двох подруг на каву з пряниками. При зустрічі вона їх «поцілувала» і раптом…(яка несподіванка, хе, хе), вона запитала «Дівчата! А давайте наберемо всякого смачного, в дорогому ресторані, та й проїдемо до мого колеги Степана і його неймовірно привабливого брата. Посидимо. Повечеряємо.» - Подруго. Яка чудова ідея. І хоч нам завтра рано на роботу. А я тільки помирилася з своїм хлопцем. Та біс з нею, з тою роботою. І хлопець не вовк, не втече. Ото ж. Нам слід - негайно провести вечір з таким кльовим братом Стьопчика»

    От вам і «вибрик долі». Я був наскільки «няшним» що дівчата навіть без «Навіювання» поодинці почали «шмигати» до моєї оселі наступні дні та неділі. Спочатку як «просто по дружбі», потім вже «не смій навіть думати що ми з тобою – тільки друзі. МИ – дещо більше» А потім, стали забігати і вдвох і кілька разів втрьох.

    Третя подруга, мала якісь надзвичайно заплутані та непрості стосунки зі своїм хлопцем. Складність тих їх стосунків, була на порядок вища складності моїх «Систем». І взагалі всього принципу дії Примари та Навіювання. І навіть складніші від технології міжзоряних перельотів власників Систем і навіть складність Всесвіту не була така вже й складна в порівнянні з тими відносинами.

    Я не хотів взагалі бути причетним, тому ні за якого разу, системою Навіювання, не користувався. Мені було просто цікаво куди все поверне.

    Поки були безтурботні деньки я відпочивав і потихеньку вивчав свої можливості.

    Була думка про наслідки для себе від користування Системами. Я не знав про вплив Систем на своє тіло і розум - нічогісінько. Немає такого лікаря на планеті, який би сказав «Чувак. Кидай цим користуватися, бо…я вже тобі заздрю)

    Я зробив у своїй голові пам’ятку, з інформацією яку «витяг» з голів деяких типів з сумнівною репутацією, про їх грошові активи, захоронки та цінності. Ту інформацію в їх головах, я з пересторожності підтер, і наказав її забути. Тепер, один я знаю, де можна швидко розбагатіти. Це на випадок, якщо мої здібності по взаємодії з Системами раптом зникнуть, а підвал на Полтавщині буде деактивовано та захоронено. Моя «Гарантована пенсія» в цінностях зберігається в моїй пам’яті. А от що буде як мої мізки самі щось забудуть? Думаю, тут можна і не хвилюватися. Жив же я якось раніше без Систем. Проживу і надалі. Земля прогодує.

    -Цьомчику! Ти що, теж заснув як той твій брат? Давай прокидайся. Хочеш, я відкладу перукаря і …зроблю тобі…е, е, смачного бутерброда.

    -Моя ти лялечка.

    Поштовх у бік.

    -Ти ж мене називав «моя ляле».

    «Забув. Точно називав. І зовсім недавно.»

    От що хотів сказати Енштейн про час по різні боки туалету, або про час проведений з дівчиною, чи в кріслі стоматолога. Об’єм часу однаковий – але є нюанс. Час проведений в підвалі і час з дівчатами можна порівняти – але є одне АЛЕ.

    ---

    Майже місяць пролетів як я повернувся до Києва. Устаткував деякі свої проблемні справи з моїм розшуком.

    «Система» сказала «силовикам» махнути на мене рукою і забути. Звичайно ж я не став «мацати» всіх отих дармоїдів у погонах. Так пройшовся «вершками». До речі.

    Була така ржака з отим пузанем із спец - служби, що приходив із своєю модною «куркою» дивитися мою квартиру, яку він, пузань, вже вважав своєю. Як він тоді казав своїй модній «клубничці» про мене « - не хвилюйся за кілька днів, того власника не стане? І ми оглянемо кожен закуток, а особливо ванну?»

    « - О. Ти оглянеш. Разом із своєю «клубничкою». Сказав я сам собі, одним ранком, коли в мене був особливо сердитий та невиспаний настрій.

    Квартира, яку мені подарували батьки. Моє родове гніздо. Моя житлова площа була окупована якимись бридкими аморальними створіннями - Пузатим і «клубничкою».

    Тільки визвольний Похід. Тільки священне звільнення.

    (Не потерпимо нечистих в моїх святих божественних квадратних метрах. Збір всіх жителів)

    Франція Клермонт. 1095 рік від Р.Х. ( Закреслено. Читати далі –2*** рік. Київ Теремки.)

    Балкон хрущовки перед яким зібралось всі мешканці Теремків. І всяк люд, і стар і млад і оружний…та й хорунжий, тьху…далі нормальною мовою:

    Я - № 158, ( по Ватикану), подумки одягнув на свою голову папську тіару і велично вийшов на відкритий балкон під яким мене чекали тисячі мешканців…е,е, району Києва. Перечепившись через поріг балконних дверей, я запобіг своєму «вивалюванню» через перила на дорогу з очікуючими мого виступу людьми, та з вереском - «Ряяяятуйте», замість « Моя паства», а встиг «тормознути» руками і залишитися на балконі.

    Чого не скажеш про мою папську тіару, яка злетіла з моєї голови «бракороби Ватиканські. Шкода їм ризиночок як у дитячих рукавичок».

    Тіара полетіла на землю де її підхопив якийсь сопливий малий шмаркач.

    -Тіара! Заволав малий, либлячись усмішкою з рідкіми зубами, що звичне явище, для усіляких шмаркачів:

    - У мене – Тіара Примарного Навіювача. Почала ще сильніше волати везуча, рукаста, шпана, і показувати свій «приз» який я - «роззява» - упустив:

    - Я спіймав її, голосив дрібний, сопливий недомірок: - коли Володар кинув тіару зі свого балкону. Тепер – я керую походом на БТІ (бюро технічної інвентаризації), за звільнення житлової площі.

    « - Якщо сліпий веде сліпого то обидва впадуть у яму.» Цитую я подумки Папу 2 Урбана.

    -Я ваш Воєначальник. Шпанюк нап’ялив на свою голову тіару, а я промовив;

    -Капець походу. А потім ще подумав що цей шмаркач так накерує «звільненням» моєї квартири від Пузана та «клубнички» що ми зі Стьопчиком втратимо ще й квартиру на Теремках.

    «-Ех. А я таку промову підготував для початку походу. Ну як підготував. Сплагіатив від Фульхерія Шартрського.»

    -Довший час ви бачили великий розлад у світі, спричинений цими переступами. В деякий ваших провінціях, як мені казали, ви настільки слабо дбаєте про правосуддя, що неможливо ні в день ні уночі пройти дорогою не зазнавши нападу розбійників; і чи то вдома чи за його межами, кожен знаходиться у небезпеці бути пограбованим насильно чи завдяки шахрайству. Тому необхідно відновити звичай миру, проголошений колись нашими святими отцями. Я закликаю і вимагаю від вас, наполегливо підтримувати мир у ваших дієцезіях. Нехай ті хто звик несправедливо воювати проти вірних тепер підуть проти невірних і завершать перемогою цю війну, котра мала початись ще давно. Нехай ті, котрі довго були злодіями, тепер стануть лицарями. Нехай ті, що воювали проти своїх братів та родичів, тепер боротимуться достойною боротьбою проти варварів. Нехай ті, що служили найманцями за дрібну платню, тепер одержать вічну нагороду. Нехай ті, що не дбали ні про тіло ні про душу, тепер попрацюють на подвійну нагороду. Ось! З цього боку будуть скорботи і бідність, з того, багатство; з того боку вороги Господа, з цього Його друзі.

    Оце слова. Просто і зі смаком. Нашим Президентам слід навчатися красиво говорити, а не лигати з друзями на вечірках.

    От так я планував у своїй голові визвольну війну проти шахраїв. А вийшло…трохи простіше.

    Стьопчиком, я «взяв» таксі, мотнувся по магазинам за всяким нагальним для життя. Закупив від продуктів до туалетного паперу і ароматичної піни, яка кудись дівається у великих кількостях, і я підозрюю, що її крадуть хихікаючі чаклуни-конкуренти. Ну не може ж та піна уся йти в каналізацію від моїх кожноденних релаксів у джакузях?

    Так от.

    Після шопінгу, таксист, «раптово» для себе, поздоровкався за руку з випадковим перехожим, а той, «замріяно» поїхав до мого будинку і поздоровкався з першим хто вийшов з мого підїзду.

    Вже за годину, моя колишня сусідка натискала дзвінок в двері колись моєї квартири.

    Не те щоб я був затятим власником що не уявляє свого життя після втрати майна. Якийсь час, перші дні після свого повернення, я думав запастися «золотим запасом» у вигляді пачок з банкнотами, коштовностей, банківських зливків і «добровільного» перерахування на мою картку циферок. Завдання яке я обдумував не складне в плані виконання.

    «Зааватарити», наприклад, офіціанта в дорожезному ресторані, куди забігають усілякі «копитні», що пахають на державних посадах мов коні, і тягнуть з державної скарбниці матеріальні блага собі у стійло. Приведе такий «олень» в ресторан свою «кобилу» з зефіром в голові вмісто мізків. А я – тут як тут. Торкаюся руками офіціанта до «рогів» оленя і у того стається якесь загострення доброти та щедрості. З виряченими очима мов під час весняного гону, чи коли бачить на державній «поляні» іншого «оленя», новоспечений «зомбак» починає «трубити» своєю брехливою луженою горлянкою, про благородні донати та пожертви, і показує всім своїм партнерам і корешам своїм прикладом що таке благородна справа в допомозі ближньому. Скидає весь свій накрадений потенціал у благодійні фонди мов олігархи в офшори. А якусь частинку - «випадковому» перехожому. Наприклад, офіціанту що його обслуговував.

    Можне ще було б продумати не один десяток схем збагачення.

    Та тільки, я подумав.

    А на біса мені посередники у вигляді банків, грошей, цінностей? Я можу будь якої миті взяти найдорожче авто, накататися донесхочу і спалити його просто перед автомагазином, а власник автомагазину буде підливати до вогню бензин. Можу без грошей заселитися у будь який готель. Харчуватися безкоштовно в ресторанах і літати приватними літаками хоч кожен день. Допоки я живу в світі людей на мізки котрих маю вплив.

    « - Хм. Ніхто не відчиняє.» Дивуюся і знову натискаю сусідкою на квартирний дзвоник.

    Порожньо? Не віриться мені що такий дорогий актив не прибрали до рук ті ненажерливі структури що охороняють спокій та добробут влади від простих громадян. Поліція, служби безпеки, налогова, таможня, судові хабарники та інші. Та будь який дармоїд з цього виводку, не відмовиться від житлової площі в хорошому районі столиці.

    «- Будемо чекати. Як хто з’явиться - маякнеш.» «Кажу» в голову сусідки, і виставляю «сигналку», оскільки вона сама, не знає, хто постійно проживає в моїй колишній квартирі, та на кого її могли оформити по шахрайській схемі. Мені не горить негайно дізнаватися про злочинців які заволоділи моїм майном. Вони, вже нікуди не дінуться від мене. Хто б не заявився, я вивідаю в того прямо з пам’яті усю інформацію, а потім піду по ниточках в інші голови.

    «Клубничка» заявилася у другій половині дня, ближче до вечора. Я впізнав її ще до того, як моя сусідка, «що маякнула мені моєю сигналкою», що хтось отирається біля дверей, до моєї квартири, торкнулася «об’єкту». По занадто виразному одягу одягненої далеко від монохрому дівиці, і по рівні «інтелектуальної» бесіди, ( На сусідкіне –«Доброго дня сусідко», «клубничка» змогла відповісти «Шо?») я визначив що ця краля - «наш клієнт».

    «Рукостискання» було неможливе з огляду на зайняті пакунками та брендованими торбами руки, тому я «торкнувся» її за шию, і упереджуючи незадоволені вигуки вмикнув «Систему»

    Відпустивши сусідку і видаливши її з банку пам’яті « Навіювання», я зайнявся своєю тепер уже гарантованою жертвою.

    Відсутність мізків – не звільняє людину від справедливого покарання за злочини. Так само як і незнання законів, та правил і норм поведінки в цьому світі.

    « - Не будемо відкладати цю справу, а негайно виконаємо всі судові процедури включно з вироком і виконанням судового рішення!»

    Проголосивши «Встати - суд іде.» Я віртуально надягнувши судівську мантію у вигляді вбрання Ку-клукс-клану, та їх вже брендований гостроверхий каптур з прорізями для очей, вийшов до залу суду і всівся на трон Верховного Судді та Владики;

    - Суд, в моїй особі Еака «справедливого, а також, коханого чоловіка богинь Феміди та Юстиції – прийшов та сів! Проголосив я тоном, що гарантує тільки вишак, всім, кого б не завели до цього суду.

    «- Сьогодні в нас слухається справа за позовом Темного Чаклуна – Мене, проти Пузатого і Клубнички, а також усіх їхніх спільників, у доведеному злочині, з замовним викраденням, можливими тортурами, залякуванням, заволодінням майном у особливо цинічних об’ємах, оскверненні того майна непристойною поведінкою, ( у ванні, спальні, можливо в інших кімнатах) а також геноциді кімнатних рослин житла. Запиханні предметів у …загалом ректально, «особливо мого джойстика для відеоігор», намірах, як мені стало відомо, осквернити кінотеатр, облизуванні розеток, ухиленні від налогів, розпиванні води із унітазу після веселих препаратів, насмішками над моїм шкільним альбомом, та багато інших злочинів про які я можу розповідати доти, поки суд не велить мені завалити вже моє ї…

    -Заслухавши справу і не вислухавши адвоката, я владою наданою собі самим собою, постановляю. Приговорити злочинців до…Що? Як це не практикують? Це ж така весела страта. Самі подумайте – мурашник, цукор, голі сраки…Що? Двадцять перше століття? Тю. А як же ви тут розважаєтеся? Ну гаразд. А можна їх приговорити до лома з нержавейки у …ректально загалом? Теж ні? Дикуни. Варвари.

    Коротше. Хай вони, а також їхні подільники, пи…ють, кудись світ за очі і ведуть свій звичний спосіб життя, що нагадує оті тваринні вибрики, за якими я їх «застукав у голові клубнички».

    «Підхопивши» стомлену гулянками Клубничку, я викликав таксі і нею «пробігся» від її Пузаня до тих урядовців та чиновників що приклали руку до незаконної оборудки з квартирою.

    За кілька днів, з десяток сімейств, спішно розпродавши все своє майно, та зробивши чималі пожертви у фонд ветеранів, зібралися біля кількох старих автобусів на виїзді з Києва у бік південного сходу.

    Перед погрузкою на транспорт та виїздом на нові місця проживання, Пузань, в одязі різноробочого, та Клубничка у рожевому комбезі, «святково виступили» перед ново - створеною общиною мормонів.

    -Мої браття та мої сестри. Вигукнув Пузань, а Клубничка штовхнула його в бік « що ти верзеш дурню, як он стоїть твоя дружина та дорослі лобурі діти, та і я, далеко тобі не сестра»

    - Мої дорогі сподвижники. В цей радісний день « радості на пиках було не надто багато. Всі ніяк не могли второпати. За яким бісом, усім їм, захотілося раптом, покинути забезпечене та безтурботне життя в столиці, та їхати на ПМЖ, в якісь малозаселені края під Донецьком?»

    - Ми станемо ближчими до нашої матінки природи. Неначе вмовляв не скільки збіговисько свіженьких мормонів, скільки себе самого Пузань.

    - Це прекрасно. Підтримала зі сльозами «щастя» Клубничка: - В нас не буде ні гарячого душу ні зручних кроватей ні унітазу з якого…можна було б і не пити. «Емоції щастя» не дали Клубничці закінчити її надихаючу промову. Схлипнувши, вона, усміхаючись заревіла.

    - А які харчі будуть завозити до нашого нового поселення. Поцікавилася самим нагальним огрядна дружина Пузаня.

    - Власне…е, е, я думаю, що ми самі станемо вирощувати все потрібне. Широко відкритими очима, Пузань в надії оглянув невеликий гурт, мормонів, вочевидь сподіваючись, що ось зараз, з нього вискочать санітари, та заберуть їх усіх до лікарні, з гарячим душем і трьох разовим харчуванням.

    - Ох, як же добре. Закочуючи очі від «щастя» почала непритомніти огрядна дружина.

    Я б і далі розважався спостерігаючи за цим дійством. В мене навіть була запланована музична фінальна сцена з « Прощанням Слов’янки ». Та в цей момент у двері почали дзвонити і я згадав про плани з однією із своїх «одалісок».

    ---

    П’ятниця. Цей день в моєму розкладі не те щоб «развратниця», так, трішки, краплинку. Замовимо піццу. Посидимо з дівчатами біля телевізора…До речі, треба глянути що там нового повиходило. З цією «Системною» роботою, весь час щось відбувається. Бувало, тільки починаю свій відпочинок – сингалка спрацьовує на якомусь «аватарі». Мушу «підключатися та розбиратися» що там таке сталося…А ну, зачекайте…хвилинку…

    « - Так що це в нас за новини по країні? Ух, ти. «Президент встала не з тої ноги» Хоче говорити з народом. Дивина. А коли отой народ «в моїй», багатостраждальній особі переховувався по підвалам, то і виступати Президенту не було бажання та необхідності.»

    -Так давай коротко. - Чого треба? Не надто приязно бурчу в бік телевізора на екрані якого жінка в сірій блузці починає не мигаючи, говорити добре поставленим голосом, свою промову:

    - Дорогі Українці та Українки. Згідно ключових доповідей від міністра оборони, бла, бла, бла****А також, міністра закордонних справ****, стосовно комунікації з нашими партнерами по НАТО,****Важливі досягнення в нашій внутрішній безпеці****Я безмежно вдячна нашому міністерству внутрішніх справ за їх невтомну та самовіддану роботу на благо всіх громадян,…????? –

    « - Що, що, ти там патякаєш про «роботу» МВС?»

    Включив я своє «сприймання» звуковому «білому шуму» від перших осіб влади, до якого мало хто з громадян дослухається а ще менше вірить всяким виступам на камери журналістів.

    «- Мддда.» «Оцінив» я «досягнення» якими хизувалася пані з екрану телевізора.

    Схиливши голову на бік і відразливо скрививши губи, я слухав черговий «звіт» Президента Вереснякової до нації; - « - Тільки позитив. Тільки «правдиві» відомості до своїх виборців доносить наш Президент». Очманіти.

    «- Вона хоч іноді, визирає із своєї мушлі?»

    Подумав я про себе і з сумом констатував що за таким діянням, в Україні, за всі роки незалежності, не був помічений жоден з президентів, чи міністрів з депутатами.

    Щойно вони, так звані обранці, після виборів, галасливою та радісною юрмою заскакують до кабінетів, то їм відразу мов розум та совість щось витискає в орган для сидіння. І вони, на тому м’якому органі, сидять не встаючи, всі п’ять років. Бо мораль та людяність, слід тримати в собі. В далекому та «темному» місці. Інакше ніяких «заробітків» на посадах не буде. А навіщо ж тоді усі оті «жертви» з довгими нервовими розмовами та обіцянками – цяцянками.

    -От дивлюся на свого президента. Промовляю вголос; - (Та й думку гадаю. Чого ти як квочка, чого б не літати.)

    «- Гарна приємна жінка, в міру розумна. А блеяє на камери щось таке? Мов якась дурепа «ліпить горбатого» просто всім у вічі. Та у тебе в уряді - корупція під самісіньким твоїм носом. Як ота соплива булька, що звисає до губ. А ти розказуєш про реформи, відсутність зловживань та корупції. Брешеш і не червонієш. «Подоланий шлях до європейськості?» Ти використала цей салоган? Та який мудило тобі таке підказав? Та цей шлях - подоланий народом. Ви тут до чого? Прості люди, українці, що пройшли крізь вогонь і смерть. І ваше чиновницьке кодло, пронесли крізь вогонь із собою в мішках та валізах. А потім, ви повилазили з отих мішків і почали красти, мов не в себе. Мов живете останні дні. Тьху. Така гидотна. Та на тебе західні лідери та журналісти дивляться. І що ж вони бачать? - Жінка президент найвеличнішого народу, - а під носом – булька. Фе та й годі.

    Починаючи сердитися я прогнав у своїй голові якийсь можливий варіант впливу на таку безсоромну брехню.

    «- Якби я мав бажання грати з вами, корупційними бюрократами, у ваші ігри - то я б, почав викладати в Інтернеті все, що зі мною було за останні місяці. Розповів би за інформацію по NIS, за переслідування мене. За все те що я витяг із голів отих керівників УБУ і інших. Тільки оті часи, таких завідомо програшних дій, з мого боку – пройшли. Ми зіграємо у мою гру. Вона вам, - брехуни і крадії – гарантовано не сподобається. Але грати ви будете в неї на всю свою затятість. Обіцяю.

    - Ну добре. Зловісно прошепотів я до самого себе; - Я покажу, як треба керувати отим збіговиськом що «керує» державою. Де там мій міністр –«за - аватарений»? Добре що я ще не встиг його відправити, в Антарктиду, приймати там голяка сонячні ванни.

    «-А ну, чалапай мерщій до Президента Вереснякової, Іуда ти фетишистський. Як зраджувати країну і красти гроші - то ти сміливий. А як розказати журналістам про своє приховане колекціонування брудних трусів, то « - єто личное». Мене мало не вивернуло на моїх дівчаток у ліжку коли ми спали разом.

    Я проснувся раніше, вирішив «попрацювати» дивлюся, а пан міністр – збоченець. Ні, я й раніше знав, що в нас при владі, багато хто можуть йти в пацієнти до дідуся Фрейда.

    Тільки мені, тепер, треба під час перегляду Системою таємниць політиків і чиновників -тримати під рукою нашатир. Ну просто немає слів. Чувак, та ти хворий і Фрейд тут вже не допоможе.

    О! Ідея.

    Я зроблю з тебе - Selbstopfermänner — «готовий до самопожертви». Можна було б і тейсінтай, (божественний вітер), але це морочливо. Тебе треба буде вчити пілотувати, самому вчитися, шукати потрібний літак з вибухівкою, потім летіти з тобою (віртуально звичайно і віддалено - Системно), в бойовий виліт, атакувати самому, бо ти ж засциш, таранити якийсь московицький танкер з нафтою. А потім почнуться міжнародні розбірки і тд, і тп. Багато мороки заради тебе. Тому, на сьогодні – план мінімум. Хутко шкандибай до Президентського Офісу, з якоюсь нагальною доповіддю. Ти зашкварений міністре, просто жадаєш «потиснути» Вересняковій її ручку.» Посунувши «бігунок» «Примари» я віддав свій наказ.

    За кілька днів, я, вже знаючи про урочисту зустріч, численної делегації закордонних гостей, яких запросили до Верховної Ради, а також, запланованого там, виступу Президента Олени Вереснякової, намагався продумати свої дії і що власне я хочу тими діями донести до людей.

    Своїм міністерським «аватаром» я вже «поздоровкався із Вересняковою, Головою ВР, Секретарем, Першим Секретарем, купою усіляких чиновників та депутатів, що засідають в комітетах, групах, об’єднаннях, фракціях, платформах і всього отого лайна яке вже сорок років калатається в стінах будівлі мов екскременти у діжці для фекалій. І ніхто в усій країні, не в змозі взяти на себе роботу асенізатора.

    Переглядаючи Системою тих дармоїдів, що з поважним видом сновигають по будівлі ВР, які нічогісінько не вирішують, і навіть не намагаються щось робити, я кожного разу після таких «переглядів», мов відчував себе забрудненим по самі вуха. Розуміючи що це не так, це, просто, проекція з мого мозку та підсвідомості, але все рівно, приймав контрастний душ по три рази на день.

    Добре що хоч переважаюча більшість з тих, хто протирає свої штани в Раді - просто бездумні маріонетки. Вони тільки чекають на якусь пропозицію по «грошовому голосуванню», або коли якийсь багатій, почне обережно промацувати «грунт» в плані законодавчої ініціативи у власних інтересах. В їх головах немає нічогісінько цікавого. Їх тримають як масовану отару віслюків, щоб в ній, в тій отарі, заховався справжній вовкулака. Або кілька. А от вони, і стрижуть з країни шерсть, м’ясо та піт з кров’ю.

    Чим більше я порпався в головах отих всіх «народних обранців», чим більше дізнавався, тим все більш мені хотілося «Навіяти» їм всім - піти з одною торбинкою подорожувати континентами і десь, в болотах Сибіру, - заблукати назавжди. А ще, тим ясніше я розумів, що на місце оцих «паломників» поназбігається така ж отара інших.

    Гнівні емоції, поступилися стоїцизму. А затим, якомусь жартівливому та сатиричному настрою безжурного та мужнього Командора бройлера 747 з «Крутого Піке» Каламбуру.

    В день прийому високих гостей та виступу у ВР президента, я вже був у чудовому настрої, гумору, та планом повеселитися і приємно провести час зі «своїми» можновладцями та гостями з за кордону.

    « - О. Пані Олена виходить на трибуну. Ну що ж. Час і мені сказати. Так би мовити, від імені народу України – показати своє ставлення до тих хто себе називає «елітою».»

    - Починаємо виступ!

    ---

    Якщо твій союзник – повний олігофрен то ти довбаний…То поміняй союзника.

    Пу. Хунь – Ло. ( Китайсько - мокшанський двійник Сі )

    ---

    Київ. Банкова. Робочий кабінет Президента України.

    - Пані президент. Прошу прийняти мою відставку. Головний розвідник поклав рапорт на стіл і відійшов на два кроки назад.

    Вереснякова, в якої був «робочий перекур» з любимими плеченьками та кавою, кахикнула і крихти печива полетіли в бік…»ухилянта від служби»

    - Що у вас за жарти такі…дурнуваті. Витираючи хустинкою своє підборіддя Вереснякова покосилася на свого Першого радника і Головного Секретаря що теж «перекурювали» з кавою і своїми гаджетами.

    - А й справді. Не відриваючись від екрану свого смартфону промовив головний Секретар.

    Пан Перший Радник взагалі не прокоментував, так як в цю мить проходив на своєму айфоні складний рівень он-лайн гри. Тут треба бути максимально зосередженим, не до дурниць з розвідкою країни.

    - Не отримавши більшої уваги від своїх «помічників» пані президент, зітхнувши стала розбиратися сама;

    - Гаразд. Що сталося? По простому почала Пані Олена сеанс «психо – терапії» свого цінного кадру.

    - Прошу перевести мене в запас, із збереженням вислуг по службі, нагород, звання та військового грошового забезпечення.

    - Тааак. Протарабанила пальчиками по столу Вереснякова: - Хто посмів образити мого Головного Розвідника? Я у вас запитую…бовдурі гаджето - залежні?

    Вуха обох «помічників» вловили тривожний тембр президентського тону і обидва, полишивши свої телефони з готовністю підвели голови і запопадливо втупилися в обличчя Президента.

    - Це не вони. Покосившись на двох «сурікатів» що відклали вбік гаджети і насторожено дивилися на Вереснякову, промовив розвідник;

    - Просто я не хочу закінчити, як колега керівника управління безпеки, чи як міністр внутрішніх справ. Мені ще свої мемуари писати, а в будинку для душевнохворих з електронікою складно. А ручкою та паперами я вже розучився користуватися.

    - Нагадайте що там з тими колегами спитала Вереснякова.

    - Перший це той що «з’їздив до Північної Кореї з дружиною. З готовністю озвався Перший Секретар.

    -Він. Пані Президент. Підтвердив радник.

    - А інший? Що там сталося? Бо я не мала часу детально ознайомитися.

    - Тут все, ще гірше. Здалеку почав пояснювати своє прохання про відставку розвідник; - Міністр Внутрішніх Справ. Генерал поліції 1-го рангу і доктор психологічних наук Єгор Кліщенко - написав заяву про термінову відпустку і не дочекавшись процедури затвердження, того ж дня вилетів літаком до ОАЕ, в Дубай.

    - Ото ще…арабський крисячий притон. Процідив Перший радник Президента.

    - В Дубаї, генерал поліції зустрівся з кількома високо посадовцями із спеціальних служб розвідки.

    - Я чомусь впевнений що «друзі» з якими зустрівся головний поліціянт - з Московії. Почав «процедуру свого відбілення і своєї вірності на фоні всіх інших поганців у владі» Головний Секретар.

    - Вірно. Як нам стало відомо, вже зараз, - Єгор Кліщенко мав близькі стосунки з кількома такими персонами. А також, з кількома банкірами та політиками Швейцарії, Риму, Анкари.

    Вже ввечері, того ж дня, Кліщенко, перевів кошти, як виявилося, в нього були таємні рахунки. Так от, продовжив оповідь розвідник; - кошти, були ним переведені на рахунки нашого казначейства.

    - Промінь світла в мутній історії. Зітхнула Вереснякова.

    - Так. Єдиний. Погодився прохач відставки; - Наступного ранку він, а також кілька персон з розвідки Московії вилетіли приватним рейсом в Афганістан. В цей час, з Дубаї, вочевидь після зустрічі з Єгором Кліщенко, вилетів ще одним приватним чартером замісник голови розвідки Московії. Літак сів у Туреччині. Звідти він, а також кілька високо посадовців влади Туреччини вилетіли літаком до Тегерану.

    - Що це в них за польоти - перельоти. Мов збирають якусь терористичну тусовку. Перший Радник, одним оком підглядав у свій відкладений гаджет «Як там он-лайн гра? Рівень зараховано?»

    - Так. Збіговисько те іще. Припускаємо, що замісник розвідки Московії сівши літаком в Туреччині та Ірану зустрічався з різними впливовими людьми, так як з Тегерану був чартер і нам повідомили, на чартер сідало з десяток тих чиновників та політиків. Літак сів в Гераті. Афганістан.

    - Чого вони всі туди попхалися? Сердито зиркнула на Радника Вереснякова.

    - В Гераті, як нам повідали партнери з американської сторони, була запланована нагальна зустріч з родиною померлого аятоли Хамені. Мойтаб, Хода, Мустафа, Масуд, Мейсам. А також лідер найчисленнішого угрупування талібану Хасан Ахунд.

    - Нічого собі зібрання терористів.

    - Терористи явні, терористі приховані, і один наш міністр. Боже. Яка ганьба. Театрально закінчив «процес свого відбілювання від он-лайн гри» Радник президента України.

    - Та чи мало їх, зрадників та запроданців було під час війни? Незграбно згладив гострі владні огріхи, скинувши вину на «попередників від влади» Секретар.

    - Досить. Про це – потім. Ляснула долонею по столу Вереснякова: - Далі, що там за сенсаційна новина про яку поки що, розмовляють пошепки і в туалетах. А дипломати непритомніють тільки від натяку на цю історію.

    - Нам, переслали відео, з подією в місті Герат. Його в цей час настільки активно блокують та видаляють всі спецслужби, що це просто якесь диво. Непримиренні противники, разом, узгоджено, по партнерські, глушать та видаляють цей відосик як церковники інквізиції перші порно картинки і книги Джордано Бруно та Коперника.

    - Справді? Хе, хе. Цікаво? А скільки б заплатили за цю сенсацію, найбільші інформагентства? І під яким заголовком це все б подали?

    - Вірус Божевілля Атакує. Судячи з відео, яке знімали самі учасники…кхмм, інциденту - це якесь божевілля. Іншого визначення в мене – немає.

    - Що вони зняли? Коротко. Потребувала конкретики пані Олена.

    - Зустріч, відбувалася в закритій садибі мало не в центрі Герата. Кількість учасників, приблизно…дві дюжини. З різних країн. ОАЕ, Іран, Туреччина, Афганістан, Московія, ну і… один наш. Плюс, охорона та персонал що обслуговував ту, кхмм, вечірку.

    - Зустріч була ввечері?

    - Ні. По обіді.

    - Загальна кількість людей в садибі, згідно з вашими розрахунками чоловік двадцять п’ять – запрошених гостей, і стільки ж, приблизно, персоналу. Пів сотні чоловік і групове божевілля? Малоймовірно. Припечатав вироком «спеца від медицини» Радник.

    - Всі так думають. І тому у всіх хто це досліджує - схожа версія події. Людей чимсь одурманили. Чи водою, чи гасом, чи їжею. Відповів розвідник.

    - Наскільки їх поведінка була…неадекватна? Розповідайте сміло. Тут журналюг немає. Всі свої. Посміхнулася Вереснякова подумавши про десяток пристроїв підслуховування та підглядання в кабінеті. (Страховка від свого імпічменту і судового переслідування за незаконні діяння на посту Президента. Що не влаштує – можна підкоректувати, або вирізати)

    Зітхнувши, розвідник зробив мляву спробу відмазатися від оповіді;

    - Може ви самі це подивитесь?

    - Іще чого. Та чи мало в мене на роботі неприємних подій щоб я ще дивилася всяку гидотну.

    - Вийшовши із закритої садиби, почав голосом театрала що оповідає прелюдію трагедії що під кінець переросла не тільки фарс, а взагалі всі пристойні жанри, розвідник повів розповідь: - вийшовши на головну площу міста Герат, всі гості, а також персонал садиби, який встановив камери і сам знімав на телефони, а також, вигукуючи до людей на дарі та пушту слова «підходити та дивитися», гості Хасана Ахунді, він сам, а також, деякі духовні лідери талібів та впливові особи з інших країн, під музику Pet Shop Boys – «Go West» - почали танцювати та знімати із себе верхній одяг.

    - Всевишній врятуй тих божевільних. Стриптиз під любиму геями пісню в центрі мусульманських фундаменталістів і фанатиків? Закочуючи очі під лоба промовив радник президента.

    - Так от. Гості роздяглися до білизни. Мушу уточнити, що білизна була в кольорах та символіці прапорів Сполучених Штатів Америки та Ізраїлю.

    - Труси із зіркою Давида в мусульманській країні, на геніталіях духовних лідерів і затятих проповідуючих, фанатиках? Та вони втратили не тільки розум а і інстинкт самозбереження. Звідки вони їх взяли?

    - Так. Такі труси були на Хасані Ахунді. А також, на деяких лідерах з Ірану. Ймовірно що білизну привезли з за кордону.

    - А наш, бувший міністр і співвітчизник? В яких був кольорах «наш» клоун-смертник?

    - Якщо чесно, я не придивлявся. Так от. Після «вступної частини» свого, так би мовити «виступу» група «пророків шаріату» показала танець Маленьких Каченят.

    - Я передумала! Мушу подивитися те відео. Категорично випалила президент Вереснякова; - Це може бути цікаво, е, е, - корисно для нашої, е,е,е,… політики.

    - Ось відео. Поклав флешку на стіл розвідник. Я можу вважати що моя відставка буде затверджена?

    - Я подумаю над цим. Пообіцяла Президент.

    Коли за розвідником закрилися двері обидва помічника підхопилися і кинулися поближче до ноутбука в який Вереснякова підключала флешку.

    - Пані Президент…давайте переглянемо із самого початку. Випалив Радник.

    - Згоден. Слід уважно переглянути такий матеріал.

    - Не квапте мене. І не тицяйтеся в спину. Просичала Олена: - І у вуха мені не сопіть. І взагалі…йдіть до своїх гаджетів, я й сама подивлюся.

    - Пані президент…тихше, не бурчіть, не чутно що там говорить отой…бородатий.

    - Та цитьте ви, обоє. Просичав Секретар.

    - А ну, – ша. Не цитькати на …Президента. І на жінку. Обурилася Вереснякова: - Ну ви тільки гляньте на них. Вказують Президенту і …знову, сопуть над вухами.

    - О. О. Стриптиз.

    - Хмм. Досить артистично виляють дупами в кольорах Ізраілю ті бородаті прихильники

    радикального шаріату. Я вірно пам’ятаю – вони забороняють в країні - телебачення, музику, алкоголь, комп'ютери, шахи та інше. А самі, ось на відео – жлуктять маргариту і цілуються один з одним взасос? З подивом і зневірою прокоментував Радник.

    - Так. Всім молодим людям забороняли дивитися телевізор, слухати музику, займатися спортом, танцювати і співати. Жінок змушували носити паранджу з вузьким розрізом для очей. Підтвердив Секретар.

    - Гмм. В мене вже нехороші передчуття по ситуації на Близькому Сході. Зітхнула Президент.

    - Так, так. А ось дивіться. Бородаті імітують груповуху, а оті, в трусах з прапором московії на дупах – щось вигукують. По пикам, точні представники Московії.

    - Що, що? «Слава Росії? Мусульмани - раби Москви? Росія поработить всіх правовірних? Я правильно розчула?

    - Оце так підстава. Гарантую. Тепер Близький Схід інформаційно витіснить своїх, «зашкварених» і зосередиться на цих провокативних гаслах. Новий Джихад не за горами.

    - Подумайте як відреагують радикальні фундаменталісти у всіх мусульманських державах на таку витівку, а головне на такі гасла? Та вони оскаженіють. І я впевнений – винуватцями оголосять московітів. А «Своїх» оголосять отруєними і загіпнотизованими.

    - Московії – труба. Повний…триндець.

    - Оце підстава. 80 level, мінімум. Московіти, мабуть казяться.

    - Що з «покійним» генералом? Відзначимо?

    - Здуріли? На всі офіційні та неофіційні запити відповімо…що Кліщенко е,е,..звільнили за кілька місяців по стану психічного здоров’я. Генерал – здурів. До речі…що він був за людина?

    - Вірно служив…владі. Як всі. Це все.

    - Послужив…і досить. Після такої витівки…позбавити всіх нагород, заслуг і таке інше.

    -В смітник? Поганий приклад для інших.

    -Дарма. Всі знають про «вірність» високо посадовців. Утруться. Заміну для них знайти…як в базарний день тринькати гроші. Миттєво.

    ---

    Махаючи своїми руками перед довірливими лошарами, тримай на своїй пиці загадковий вираз обличчя. А перед «робочим» розводняком – не жери часнику. Патякаючи про енергетику приміщення та клієнтів, не згадуй про свої рахунки за світло. Бо ще бовкнеш пораду по лічильнику, як відмотати назад магнітиком показники.

    Стихійний Мольфар вітру Бісовський – Веслоушкін

    «Непорочна» Жриця стихій Дурунда - Бздюлеєва

    ---

    Сьогодні, в мого Стьопчика, чи як на нього кажуть мої одаліски, Стьопарика, визначний день. Він звільняється з роботи в NIS, і починає «кар’єру» Ацтекського жреця і навіювача здорової енергії.

    Я йому вже і псевдонім хороший придумав. З відсилкою до закордонної магії – Маг Інків та Ацтеків - Інтралігатор Хуессу. (хоча, до переплетення книг, як і до будь чого, Стьопарик відношення не має.)

    А що? Нормальне «поганяло». Навіює щось незрозуміле, далеке, заокеанське.

    Стьопчик, - під моїм чутким «Аватарством» і «Зомбо-навіюванням» буде приймати клієнтів і за нескромну платню розповідати – все що вони хочуть вивідати за інших людей. Все що тільки можна дізнатися ми – «вірніше я«, дізнаємося.

    Як мені поступить замовлення від клієнта, дізнатися щось про якусь людину, то я відправлю випадкового перехожого на вулиці, і все. Потрібно тільки, знати де і в який час з’явиться об’єкт. Простісінько. Після доторку вся його потаємна інформація до моїх послуг. Не потрібно насвердлювати отвори у кімнатах і ставити мікрофони, шпигувати з авто і біноклем. Зламувати інформаційні сторінки на пошті. Детективне агентство з Альфа-Центаври, працює на всі двісті відсотків.

    Отаке собі чаклунське бюро послуг в дусі приватних детективів та шпигунства.

    -(Все що б ви хотіли знати за будь кого – але соромились запитати чи підгледіти)

    Отакий слоган.

    Чи отакий:

    -(Хочете дізнатися інтим за принца Гаррі, чи герцогиню Софі, вам до нас)

    -(Дізнайтеся компромат першими, а якщо про вас вже дізналися заздрісні родичі – Нанесіть удар у відповідь. Завітайте до нас)

    -(Ваше керівництво буде вам масажувати п’яти. Після отримань наших послуг)

    - (Немає таємниць у світі магії. Забронюйте в нас послуги і ваші конкуренти кусатимуть собі лікті. Спец-послуги для тих кому є що приховувати)

    (Ваші думки та пам’ять - вже не ваша банківська комірка. Тільки якщо ви не наш клієнт)

    « - Отже. Подумки веду діалог в своїй голові із самими розумними та «прошареними» з усіх частинок мене.»

    «- Ми відкриємо Центр Магії та Чаклунської Підтримки.»

    «- Звучить, мов якісь платні консульські послуги, в казино Лас Вегасу, для розшукуваних Інтерполом. Розводняк що вже своєю назвою наголошує – Лошара. Тут ти знайдеш діру в яку можна спускати всі свої кошти.»

    «- Етт. Бажаючі вірити все рівно знайдуть в яку діру спускати свої кошти. Церкви. Храми. Екстрасенси. Гадалки. Банки. Державні облігації. Громадські активісти що піаряться заради політичних бонусів.»

    «- Та навіть якщо ми вириємо посеред Майдану Незалежності, глибоку яметю, і оформимо її, як якесь, старо – слов’янське капище, з ідолами та каменями, обробленими будівельними «болгарками» «під влучання блискавок», та з вивіскою - «Сюди Перун запулив свою блискавку – пхай сюди свої гроші…лошара. Або - « Гарантована допомога Перуна, Дажбога, Велеса за скромну пожертву», то це все одно буде вигідніше чим тримати кілька сотень корів і терпіти здирництво від «контролюючих державних органів»

    «- Щось я очкую. Сумнівається частка мене що відповідає за інстинкти самозбереження і має найбільший «кошторис» і найвищі «повноваження» в моїй свідомості.»

    «- Та чого ви? Буде весело. Проявляє свій надмірний ентузіазм, мій авантюризм.»

    «- Ага. Так само казав Брежнев афганському народу.»

    «- Та ми не тільки розважимося, а ще й грошенят підзаробимо.»

    «- Ага. А так Хрущов казав кубинському народу.»

    «- На мою думку, нічого поганого ми не зробимо. Обережно висловлюється «раціо» зацікавлене набиттям кишень і підштовхуване у спину «жабою» що почувши про гроші, зробила бойову стійку.»

    «- Хмм. А Горбачов би сказав що «плюрализм мнений, понимаете ли» що на людську мову перекладається як – Ви, може так і вважаєте, а от інші – ні.»

    - Я, розділився. Одна моя половинка вірить тобі, а інша – ні. По канону старого фільму відповідає та частина яка обережна та недовірлива.

    «-Ну добре. Здається частка з найвищими повноваженнями і найбільшою владою: - Нехай буде центр магії. Частка свідомості гидливо усміхається і пропонує нововведення що подібне до бочки пороху під усю затію запропоновану іншими частинками мене;

    «- Тільки ми назвемо наше підприємство не Центр Магії та Чаклунської Підтримки, а Демонолог Мізантрій Істинного Гримуара Бельфегора.»

    «- Капець нашій затії. З такою рекламою, клієнти нас обходитимуть Голосієвкою та Феофанієвкою. Не буде дивно, що всі оті затяті церковники Києва і скандальні старигани, стануть днювати і ночувати біля нашого під’їзду, з намірами викупати нас в святій воді.»

    Думаючи і так і сяк, я врешті зупинився на простенькому варіанті: -

    « Пандемоніус Степанідіус. Архімаг думок.»

    ---

    - Цьомчику. А чому ти хочеш винайняти офіс саме в центрі? Моя «одаліска» сьогодні вдяглася як бізнес леді з вичурної англійської родини з заявкою на родинність і коріння від самого Вільгельма Завойовника.

    - Розумієш, дорогенька. Для отримання найкращого результату, ми маємо вкласти найкращі інгредієнти, і приправити те все, своєю найчистішою духовною енергією. Бо тільки з чистими помислами, вийде найцінніший кінцевий продукт, і тільки якщо ти віддаєш усі свої життеві сили на досягненні мети, і не жалкуєш ніяких матеріальних благ тільки тоді в кінці тебе не спіткає розчарування. Ось тому, ми винаймемо тільки найкращу площу столиці.

    - Ехх. Зітхає Стьопчик: - Як кажуть в нашому районі – Дешева риба – недобра юшка. Або як хочеш якісний товар – то не купуй китайські підробки. Хоч я, хрін би платив, скільки ті негідники стануть з нас требувати.

    - Правильно. Хвалю я свого «скупенького Дональда Трампа; - Будемо торгуватися.

    - Ті крохобори, орендодавці, обдеруть нас з платнею за оренду, до нитки. Бурчить з водійського місця Стьопчик.

    - То нічого. Усміхаюся я: - Я ввічливо «попрошу» і нам зроблять скидку.

    « - Вулиця Михайлівська, Арсенальна, Хрещатик, Майдан Незалежності. Хмм. Будемо оглядати всі місця з необхідною квадратурою, по черзі.» Вирішую я сидячи зі своєю «лялею» на задньому сидіння Стьопчикового авто. Я вибирав яке приміщення ми «окупуємо» під «Центр надання магічних послуг Пандемоніуса.»

    « - Архимаг Степанідіус, а вірніше «мій» Стьопарик буде виконувати головну «мою» роль в бізнес-проекті. Я ховатимуся за «кулісами» мов ляльковод з ниточками. Двоє з моїх одалісок (в третьої, знову налагодилися стосунки з її хлопцем, і вона поринула в них з головою. До наступного болючого розриву), будуть виконувати, «до речі, за чималу зарплатню», роль його помічниць - Верховні дріади.

    Або – Зимова дріада ( біляве волосся) в однієї дівулі, - Літня дріада (волосся кольору стиглої пшениці), в іншої.

    По секрету, я взагалі то, хотів їх називати - Зимова Відьма, Літня Відьма. Але коли обережно став «намацувати» підґрунтя для «вербовки» на роботу, у «відьомські професії», то обидві, при натяках на відьом, так сердито заблищали своїми очиськами, що я розвернув розмову мов стрітрейсер на повороті.

    «- Ну…дріади то й хай будуть дріади. Махнув я тоді рукою на їх пропозицію і не став акцентувати увагу на кольорі очей. В дріад вони зелені, а мої «одаліски» мають сірий колір.»

    «- Ось це – непогане місце для відкриття нашого логова.» Думав я, поки «Архимаг Степанідіус» поважно ходив кімнатами, і презирливо закотивши свою губу, слухав невисокого метушливого дядька, що забігаючи наперед клієнта, торохкотів про неймовірну привабливість приміщення і як для такого «діаманту» в світі нерухомості - невелику ціну за місяць оренди.

    - Та в цій будівлі проживають найзаможніші люди Києва. А у вас ще й парадний вихід на головну вулицю. Почепити якусь дизайнерську вивіску і всі товстосуми захочуть скористатися…е,е, вибачте, а що у вас за магазин, чи якийсь салон. Я весь час трохи забуваю.

    - Центр Магії та послуг. Нехотя процідив «Архимаг» і глянув на свою помічницю, Зимову Дріаду. Яка, за відсутності своєї «Літньої колеги», виконувала подвійну роботу. Саме в цю мить, вона обирала серед кімнат місце, для прийому майбутніх клієнтів, а головне – своє робоче місце, і ОБОВ’ЯЗКОВО! - вище по статусу, від місця подруги з «Літнього варіанту». В голові «Зимова», задоволено прокручувала словарні аргументи в майбутньому спорі зі своєю подругою на кшталт - «- Ці місця для нас, обирала не я. Так сказав наш коханий. Я не винна що в мене місце краще. І як на мене – вони, однаковісінькі»

    Бачачи що помічниця зайнята, «Архимаг» зітхнув і знову безцільно пішов на новий круг оглядин площі приміщення, супроводжуваний балакучим хазяїном, що почав в деталях оповідати за свою «війну» з рідною сестрою, яка виїхала за кордон, проте, старанно «моніторить» їх спільне майно що оформили батьки на них обох.

    - Отут наші батьки дали маху. Оповідав перебіг сімейної ворожнечі власник: - Я їх звичайно люблю…е, любив, за життя. Та тільки я з їх дітей - чоловік. І я старший за свою сестру. І взагалі, чого б ото ті жінки всюди пхають свого носа? Я ж, кажу сестрі – «приміщення можна і продати, а вона мені « постійна оренда – вигідніше». То може і так, та тільки в мене накльовується непоганий бізнес-проект, і потрібні інвестиції. Я їй кажу, хочеш здавати в оренду, хай буде так. Я цим займуся, а ти можеш не турбуватися і не пхатися в Київ. Сиди в своєму Відні і тільки отримуй грошові перекази на свою картку. А на мені всі клопоти. Оформлення. Нотаріуси. Налоговики, та всі оті п’явки, від пожежників до сан-станції. І всім – дай. Заплати. Підмаж. Домовся. А вона, сидить у своєму Відні як стара квочка. Ще й повчає мене як вести бізнес.

    Я, сидячи неподалік, у кав’ярні, слухав Стьопчиковими вухами всі оті теревені дядька і прикидував – «брати площу, чи не брати». З одного боку, я вже знав за цього балакучого хазяїна все що хотів. Його «бізнес-проект» це підпільні ігрові автомати і всякі прибамбаси від рулеток, до карт на грошові ставки, в яких він спустить все, що заробить на оренді, за якісь кілька днів. А потім, стане оббивати пороги зданої площі, і випрошувати плату наперед. Як вже було постійно до мене. От чому це доволі престижне місце, більшість часу незатребуване. В клієнтів, від такого ставлення орендодавця – здають нерви, і вони розривають договір та шукають собі іншу площу. Цього типа, з його способом життя, я навіть не планував тримати в своїй комірці «Системи навіювання». Якби не його дозвіл на площу, я б негайно його видалив. Абсолютно нікчемна особистість з залежністю від азартних ігор…і все. Тобто, повністю все. Окрім тяги до азартних ігор і тринькання грошей в цього типа більше нічого цікавого в голові не було. Я навіть не став копирсатися в його мізках. Це як переливати з пустого в порожне.

    « - Його сестра в Відні, це невідома константа. Якщо договір треба оформлювати по відео конференції то нічого не вигорить. Я не можу впливати Системами на екран гаджету.»

    - А оформлення оренди ми мусимо проводити за участі з вашою сестрою? Запитую я «Архимагом» у дядька.

    - Тааа. Починає підбирати слова той, а я, вже підключившись, знаю що цей тип, задіяв сіру схему з оформленням оренди у «свого» нотаріуса. Він вже збирався натякнути «Архимагу» на швидке оформлення за додаткову платню « Ігрові автомати ось вже кілька днів нудьгують без нього та «виглядають» чого він не приходить»

    - То коли ваша сестра збирається прилетіти до Києва? Запитую я, а дядько починає здалеку оповідати про свої непрості взаємини з тою «Віденською п’явкою» що висмоктує з її роботящого брата всю кров і всі соки. Я, облишивши свого «Архимага», мучитися з вислуховуванням того нікчеми, а сам став прикидувати.

    « - Хмм. Кілька місяців її тут не буде. Потім прилетить з Відня, і цьому типу буде непереливки. А орендна площа мені подобається. І як вплинути на цього типа я теж знаю.» Я, роздумуючи, вже знаю всі розклади і я, підсвідомо, вже приймаю рішення – Беремо.»

    ---

    «Отакої. Перші клієнти в нашому Магічному центрі – і відразу ж хардкор.» Думав я за своїм робочим місцем у невеличкій боковій кімнатці, що слугувала за серверну, і все що пов’язано з комп’ютерною сіткою, та виходом в світову павутину, з всяким резервним живлення та запасними банками пам’яті.

    Мов моя підсвідомість не допрацювала в NIS, і тепер я, - обрав для себе схоже заняття. З іншого боку, я в зоні найменшої уваги. Та і вдома вже набридло ховатися. Я людина, організм соціальний. Тут я в курсі всього, на людях, але поза їх увагою в плані свідомості.

    Моє робоче місце – це робочий стіл, стелажі з апаратурою, а також, зручне крісло, в якому я «приймаю» клієнтів, поки Стьопчик, в кабінеті обставленому під шик та з елементами магічного дизайну « як всякі скляні кулі, незрозумілі витвори мистецтва куплені в інтернеті і картини під модерн, а також, найпричудливіші меблі, які змогла знайти Літня дріада яка, щойно примчала на свою нову роботу, і відразу після вияснення стосунків із своєю подругою, заходилася надолужувати свої втрачені можливості.

    В нашому центрі надання магічних послуг, отирається, разом зі мною, шестеро осіб.

    Якби ми подавали звіти по працівникам, то я б вписав себе як програмний інженер. Архімаг – директор та власник. Одаліски – менеджери по роботі з клієнтами. Ще двоє, чоловік та жінка, що працювали в нашому центрі – технічний персонал.

    Проте, я нічого не оформлював, бо я – Навіювач.

    Коли я вирішив брати це приміщення, то «Зимова» помічниця Архімага, усміхнувшись, сходила в сусідній гіпер - маркет, та придбала собі, і всім іншим, службові бейджики, а також, собі - «робочі» сапожки, від відомого взуттєвого бренду. І головне – кавову машину, яка коштувала Стьопчику решти його заощаджень. Та то нічого, я вже знав що як за кілька днів в нас не з’являться клієнти – розпечатаю одну із свої «заначок» що витяг з голів корупційних ділків.

    Кавову машину доставили та встановили, а Зимова дріада, в нових «робочих» сапожках, вручила дядьку орендодавцю, інструкцію, до тієї кавової машини.

    Красива інструкція, запакована в целофан, і на кількох мовах, рясніла зображеннями як встановлювати апарат для кави і як користуватися щоб тебе, примітивного дикуна - не їб..ло током.

    - Ось ваші папери на оренду площі з підписами та нотаріально оформленим договором, на три місяці. А також вся орендна плата на весь термін. Посміхнулася зимова дріада «вже» професійною посмішкою самої головної секретарки і чи не єдиної СПРАВЖНЬОЇ помічниці, поки дехто з «літніх», прогулюють нову роботу.

    Дядько, посміхаючись дурнуватою посмішкою, обома руками вхопив інструкцію по кавовому апарату та дякуючи заспішив до себе додому. В його голові вже була сформована думка про негайне відвідування таємного підвальчику на Осокорках, де в стилі казино, його вже зачекалися ігрові автомати, рулетка, та картярські столи. Система, філігранно навіювала йому, вдома, в себе в квартирі, вмикнути телевізор і почати дивитися передачі з міжнародних ігрових змагань по більярду, картярські чемпіонати Лас Вегасу, найвдаліші виграші з казино того ж Вегасу. Дядько, сидячи в своєму кріслі, буде уявляти СЕБЕ, за всіма тими іграми.

    «- Ті гроші, ти все рівно розтринькаєш. А нам ще бізнес підіймати з нуля». Подумав я та зосередився на благоустрої своєї бізнес - площі.

    «Заначку», все ж прийшлося витягати. Не хотілося сердити Вдачу починаючи нову справу з грошових махінацій. Щоб обставити приміщення в гідному стилі, та ще й в короткий термін, всього за два дні, прийшлося відвалити суму, рівну кільком моїм рокам заробітної платні в NIS.

    На диво, перший робочий день пройшов в нашому колективі - насамоті. Можливі клієнти, проходили повз нову вивіску в стилі фільмів про Гарі Поттера і Володаря Перстнів, іноді зазирали до нашого фойє, цікавилися що воно за центр, проте, замовлень, - не було.

    А от, наступного ранку, не встигла Літня дріада, відімкнути двері і «запустити» бундючного директора, як її мало не відштовхнувши, до нашого фойє заскочила парочка збуджених персонажів.

    Прямуючи від метро, в цілях рефлексної конспірації, я ще не доходячи до нашого парадного входу, почув якісь галасливі викрики з будівлі де ми «отаборилися»

    В фойе, біля ресепшену, в стилі двох крісел і двох столиків, « меблі - мов з якогось імператорського палацу» в білих та золотистих кольорах, що мало нагадували офісне призначення, а більше нагадували меблі для коронованих осіб, сиділи мої одаліски та невдоволено хмурилися дивлячись на чоловіка, років сорока і жінку, в приблизно такої ж вікової групи. Одягнені вишукано, проте, вони вели себе і близько не поряд з вишуканістю. Заскочивши до нашого Центру Магії, вони заходилися виясняти свої стосунки, використовуючи на повну потужність свої голосові зв’язки і вислови з лексикону портових робітників при розгрузці складних вантажів.

    Прошмигнувши на своє робоче місце, я вмикнув комп’ютер, та решту апаратури, і всівся в своє крісло. Проходячи повз чоловіка, я обережно провів своєю рукою по його руці з висловом «дозвольте пройти» на який, а також, на мій доторк, той не звернув уваги, бо якраз вислуховував «об’єктивне та неупереджене» твердження своєї половинки про його розумові здібності.

    «Так. Клієнти – Чоловік та жінка.» Я став нашвидку переглядати що воно за «птиці» до нас завітали.

    « - Нууу. Кажу сам собі у голову: - Неймовірне марнотратство і нічим не зумовлене тринькання Вдачею та Щасливим Випадком, їх можливостей. Виглядає, мов Удача та Випадок, підганяли свою кінцеву звітність наприкінці року і в них виявилися «залишки» їх енергій. Що з цією енергією робити? Викинути? То це нераціонально. Треба витратити і хутко. Сказано – Зроблено.

    « – Хей. Наказово крикнув Щасливий Випадок, до двох персонажів що проходили повз нього; - А ну, - Стояти. Боятися.

    «– Дорогий. Чого ти гаркаєш на перехожих? Підходить ближче Вдача: - Диви, як ти залякав цих чоловіка та жінку. Як не соромно. Давай ми з тобою зіллємо на цих двох, заляканих життям людей, залишки наших енергій. І наші звітності, в кінці року, - зійдуться.

    От так приблизно все й відбувається в світі. Бувало дивися на якогось бевзя ( Хоча б – наші Президенти та політики) ну бовдур - бовдурем. Не може правильно написати своє прізвище чи куплену наукову ступінь профффессора. Але має, при цьому, наукову ступінь кандидата наук, від «зашквареної» спеціалізованої вченої ради при Міністерстві Освіти та Науки», де сидять продажні старигани, що торгують вченими та науковими ступенями та посадами, мов Ватикан, індульгенціями. І липнуть до такого бевзя, гроші, державні нагороди, ордени Героя України, та статки з привілеями мов блохи до вуличного пса.

    Тут, з нашими першими клієнтами - схожа ситуація. Як я зараз «продивляюся» їх мізки, - то бачу. Вдача зливала, зливала, свою енергію, та коли в головах у «антропоморфних ємкостей» відсутне дно…то результат йде як за проточною водою – в нікуди.

    Бездітне сімейство Сморщук – Тупіцина. Мільйонери. Бізнесмени – інвестори.

    Отримавши чималий статок у вигляді закордонного банківського рахунку, за торгову операцію з продажем активів, вони відмітили цю подію, купівлею ящику якогось елітного пійла з колекції чи не самого Diamonds Champagne, чи Veuve Clicquot 1883. Не знаю, як так треба святкувати, та вони, на пару і вдвох, за вечір, вижлуктили те рідкісне пійло і закушували його, хот – догами та чебуреками, із переїзного кіоску на колесах, який щоночі «отирався» в районі Печерська, продаючи з під поли нічним гулякам, все, від неліцензійного алкоголю до травки і «свіжої» випічки що веселить «гурманів» до всцячки. І щоразу втікаючи від нічного патруля поліції на новеньких тойотах, пежо, та сузукі, які «ну ніяк» не могли наздогнати невловимого контрафактника – стрітрейсера, на неповороткому фургончику із максимальною швидкістю 60 км за год.

    На ранок, прийшовши до тями, подружжя не змогло згадати де фінансові папери, та на якому папері, листочку чи коробці від елітного бухла, вони записали паролі та коди до міжнародної банківської картки. Телефонна підтримка закордонної банківської установи, з огляду на суму грошей та обставини, запропонувала для залагодження проблеми - прилетіти до них, особисто. Летіти за кордон та поновлювати картку, не хотілося, тому Сморщук – Тупіцина вирішили спростити собі життя, а саме – влаштувати скандал між собою. Власне, направляючись на авто в свій офіс, та продовжуючи скандал вже в авто, вони і помітили нашу «рекламу»

    Я вже «бачив» ті цифри коду і пароль, в пам’яті клієнтів, до речі, вони умудрилися викинути до смітника разом з використаними пляшками та упаковками із закуски і банківські офіційні документи. (Мінздрав України – попереджає. Бухайте до всцику, тільки за відсутності поряд - документів, зброї, наркотиків, вибухівки, політиків (бо це призведе до члено - шкіжництва і вашого строку ув’язнення) Я «маякнув» Системою і помічниці «Архимага» посміхаючись,запросили скандалістів до його кабінету.

    -Я, верховний Архімаг Степанідіус вже бачу в чому ваша проблема, і можу вирішити її за кілька хвилин.

    Почав я, не відкладаючи діло в довгий ящик і не обтяжуючи Стьопчика, всякими псевдо - чаклунськими ритуалами, мов оті шахраї, що мовчки розмахують руками, в приміщеннях лохів, які замість виклику поліції чи санітарів, платять шахраям, за те їх розмахування руками, чималі гроші.

    -Ось сума мого гонорару. Випереджаючи крики про шахрайство та здирництві Стьопчик усміхнувшись запропонував:

    - Якщо так станеться, а такого не станеться, і ви отримаєте від мене неправильні відомості, - то наш Центр Магії виплатить вам кругленьку суму компенсації. Домовилися?

    Здивовані клієнти перестали сваритися, а потім жінка, усміхнувшись, простягла руку Архимагу.

    - Домовилися. Тільки слово не горобець. Не скажете нам пароль та коди за дві хвилини, і я спущу на вашу шахрайську контору, всіх своїх знайомих адвокатів, суддів та прокурорів.

    - Хе, хе. Стояв поряд та либився її чоловік; - Моя дорога супружниця, хоч і вірить, буває, у всякі забобони, проте, якщо хтось намагається її обдурити, той, потім - гірко плаче. Вона в мене мстива, що скажена борсучиха.

    - Перш ніж я напишу на цьому листочку те що ви хочете отримати, я теж дещо скажу про мстивість. Я, сидячи в своїй комірці розім’яв пальці.

    - Отримаєте бажане і не заплатите, - опинитеся обоє, не просто на вулиці в одних трусах. Отямитеся на Північному Полюсі в купальних костюмах і в ризовому човні, чи на розважальному «банані». Це я вам зроблю з такою ж легкістю, як і напис ваших реквізитів на цьому папірці.

    Під зневірливі і переможно злостиві погляди клієнтів, Стьопчик написав цифри які я йому «диктував». Затим, чоловік взяв написане « Архімагом» і діставши свій гаджет став провіряти.

    -А що таке Пандемоніус? Cпитала усміхаючись жінка клієнт.

    Архімаг не відповівши зробив знак рукою « Краще вам цього не знати, а провірити мою роботу за вашим замовленням»

    - Отакої. Вигукнув провіряючий; - Дорогенька…він вгадав. Все працює. Всі доступи, паролі та коди. Він це зробив.

    - А ну, дай сюди. Вихопила жінка гаджет і втупилася в екран.

    - Працює. Із зневірою відірвала погляд від екрану і поглянула на усміхненого Стьопчика.

    - Але…як?

    За кілька хвилин, владнавши оплату послуг Пандемоніуса Степанідіуса, чета Сморщук – Тупіцина вийшли з кабінету.

    Чоловік сяяв задоволеною усмішкою « Не потрібно пхатися за кордон і псувати собі нерви бюрократією. А гроші? Хе. Вони всі роки даються легко»

    Жінка була мов «пришиблена пустим мішком по голові»

    Через кожні два кроки вона оглядалася і тихенько запитувала «Як? Як ви це зробили?»

    У фойе, до них підійшли усміхнені Дріади, і жінка вже в них кілька разів перепитала « - Як він це зробив? Як? Він же не справжній маг, правда? Магії ж не існує? Чи як? Він справжній? Маг?»

    Я, сидячи в своїх тісних «апартаментах» заставлених апаратурою, за лаштунками всього того дійства задоволено промасажував свої виски на голові.

    «- Молодець. Ти в мене розумниця»

    Погладив я свою голову з «Системами» всередині.

    ---

    «Рассчеловечивание», дикунство, і аморальність - це не вирок чи спосіб життя – це найвища форма існування на кшталт вірусів, яким сотні мільйонів років. Ніхто ж не вимагає від вірусу вести цивілізований спосіб війни і не накладає на віруси санкції.

    Інтерв’ю нового керівника Московії «блогеру», «експерту», «ветерану», «летчику - шо в танке гарел», «разведчику зі (Стопитцот.мем), 100500 виходами в тил і за тил всем врагам назло», «автору самого слова рассчелавечивания», зенитчику с результатом 100500 попаданий», «будущему подводнику с виходами под-воду и 100500 чертям назло», «космонавту с 100500 запусками в космос и под-космос», «само названому Президенту с яхтой и 100500 островами с сокровищами.»

    ---

    Київ Вул. Електриків. Кінець зими.

    Кабінет бувшого Голови розвідки, і новий ВО (виконуючий обов’язків) на його посаді.

    Новообраний ВО, розвідки країни, намагався «в’їхати» в систему роботи і спрацюватися зі старим колективом. Заступивши на службу в розвідку з іншої структури, він проявив дивну мудрість, як для чиновника високого рангу, і не став звільняти провірені роботою кадри, а вмісто них тягти до «корита» своїх. Це давало результат. І саме цей результат він заслуховував з доповіді свого зама зі «старої гвардії»

    Справа йшла про вже доведений зовнішній вплив на еліту суспільства. Від Президента і перших осіб в політиці, до бізнесменів, олігархів та чиновників різних рангів. Зовнішнє навіювання невідомим, чи невідомими, спричиняло зміну поведінки та вчинків, раніше розсудливих людей.

    З огляду на незрозумілість та неясність в протидії, ця справа вже була передана і розвідці окрім інших спеціальних структур, на постійний контроль та моніторинг.

    - Наша розвідка, Заглядаючи у свій планшет, доповідав зам голови служби; - відділ розвідки, що «моніторить» деяких, скажімо так, впливових бізнесменів, що мають вплив на наші інституції влади,е,е,..

    - Кажіть по простому, ви не відповідаєте на питання журналістів - розслідувачів. А то як, якась цнотливиця що в свій перший раз «дала» хлопцю, свою, як вона каже «квітку». Не моніторять – а стежать, і не впливових бізнесменів – а біглих олігархів та корупціонерів, що переховуються в країнах без екстрадиції.

    - Зрозумів. Ось ці особи, розвідник поклав на стіл кілька фото; - що перебували під нашим наглядом, виїхали з тих країн де вони мешкали і тепер перебувають в інших місцях проживання.

    - Ви можете, «моніторити» ситуацію в тих країнах?

    - Ні. Нову Гвінею, та Амазонію ми не «моніторимо» Це неможливо.

    - Яка Амазонія? Яка Гвінея?

    - Біглі олігархи, як ви їх назвали. Обрали для себе та своїх родин, місця проживання серед аборигенів так званих, «неконтактних» племен.

    - Неймовірно. Та вони ж без благ цивілізації навіть не уявляють свого існування.

    - Наскільки нам відомо, до речі, цю інформацію нам передали наші колеги з американських відомств, з надією, як тільки в нас щось з’явиться по цьому питанню, поділитися з ними. Так от. Одна з родин олігархів обрала одне, з колоритних племен – Чімбу. В Папуа-Новій Гвінеї. Це плем’я – протистоїть цивілізованості. Інші обрали Нову Гвінею та Амазонію. Заповідник Науа-Кугапакорі в Перу. Плем’я тагаері в Еквадорі.

    - Та що з ними таке? Це наші гіпнотизери вже туди добралися? Чи це олігархи з перестороги, самі обирають теплі краї дикунів, ніж льодовики Антарктиди? В надії що до них, в лісах з канібалами, ніякі чаклуни не доберуться?

    - По переданій нам інформації, розвідувальний дрон, з камерою високого наближення засняв відео і фото знімки за якими можна гарантовано ідентифікувати вищезазначених осіб. Ось фото. Відео нам не передали. Я не знаю з яких причин.

    - Це що, олігарх який тримав у своїй кишені чверть енергетики країни? Це він? Оцей голозадий та розмальований, і з кісткою вставленою в носа? Неймовірно.

    - Штучний інтелект підтвердив. Ви ж знаєте, сучасні можливості. Крім того, таможня нам надала підтвердження прибуття його сімейства. Так що…так. Це він.

    - Ну що ж, стати дикуном – канібалом, на старості літ, це теж варіант. Краще так, ніж гнити довічне в наших камерах.

    - Тут його ніхто б не посадив. Хіба що трішки, щоб народ підзабув. В нас не та країна щоб надовго саджати великих хабарників та корупціонерів. Ми любимо своїх крадіїв і все їм пробачаємо.

    - Давайте без сарказму. Що у вас по ситуації тут, на місці. Ми ж не даремно познімали з різних країн та попереводили сюди на батьківщину наші самі розумецькі кадри?

    - Не даремно. З імовірністю в 99 % ось цей чоловік і є той, з кого все почалося. Зам поклав перед своїм керівником папку зі списаними листками і фото чоловіка зробленими з різних місць та ракурсів.

    - Хмм. Цікаво. Взявши фото, ВО розвідки мовчки роздивлявся зображення. : - Знаєте що я хочу зробити? Запитав він і не чекаючи відповіді продовжив: - пошліть когось із своїх офіцерів до нашого Президента. Покажіть ці знімки і скажіть що це зобразив ШІ (штучний інтелект), не кажіть що ми вже знаємо.

    - Ви припускаєте що отой, 1 відсоток, співпадіння може спрацювати?

    - Будемо дурнями, як доповімо що ми молодці і все зробили, а виявиться, що ми нездари.

    -Гаразд. Зробимо. А як Вереснякова підтвердить, що потім? І ось іще що - жінка в стані такого...навіювання, могла і помилитися. Їй могло привидітися.

    - Ми, передамо всю інформацію МВС, та службі охорони перших осіб. Якщо тут щось нечисто, то хай перше відро з лайном проллється на голови тих, хто не відає що в незнайомі двері, краще першим, запускати свого конкурента.

    ---

    Якщо твій імператор вимагає від тебе сеппуку, то ввічливо нагадай йому, що вона -заборонена з 1868 року. Якщо він наполягатиме то…тягни час. Перепитай що саме хоче імператор. Імовірно це сеппуку (курячі крильця, які подають у Нью Йорку під надзвичайно гострим соусом) Каппуку? Тофуку? Харакірі? Баппуку? Занпуку? ( всі процедури чогось різання та відтинання. Категорично заборонено в Україні, тяжке тілесне ушкодження - карається позбавленням волі від 5 до 8 років. Частина перша статті 121 Кримінального кодексу України)

    Асікаг’а Такаудзі засновник 1го сьогунату Муроматі.

    ---

    Президентський офіс. Ранок.

    -Пані президенте. Голосно вигукнув заскочивши до кабінету Голова Служби Охорони.

    Вереснякова, що якраз хрустіла любимим печивом, і чаєм в великій чашці із зображенням трьох котів у камуфляжі і з підписом «А коли нам видадуть вогнемети?» несвідомо сховала печеньки за спину і здивовано вигнула брови не встигши відпити чаю і тримаючи кружку біля свого рота.

    - Схопили. Схопили його. Радісно вигукнув головний охоронець.

    -К..к..Кого ви схопили? Тривожно перепитала Вереснякова, чомусь подумавши, на свого таємного прихильника, що віднедавна об’явився в її житті, та іноді, присилав їй романтичні зізнання, та милі подаруночки. Жінка є жінка. Кожна любить якщо її люблять, а особливо, в такий таємний і загадковий спосіб.

    - Того негідника схопили. Що докучав вам. От мерзотник. Таке вчиняти.

    - Таааа… Нічого такого неприємного він не зробив. Нууу, так, трохи, перестарався..( подумала пані Олена за останнє повідомлення від таємного шанувальника де той описав в яких би місцях він кохався б, з пані Оленою) Тааа…який же він мерзотник? Чоловік із захопленнями і фантазією.

    Начальник охорони роззявивши рота витріщився на Президента.

    - Пані Президент. Навіщо ви захищаєте того покидька? Обурливо вигукнув Голова ВР, і навіть стиснув свої кулаки; - та тому волоцюзі, слід так в пику зацідити, щоб баньки його, на пів року позапливали. Промовив імпульсивно пан Голова і рукою, несвідомо, провірив своє око, вочевидь пригадавши потасовку у ВР. (Верховна рада)

    - Знаєте що? Пане Голово! Пішла в атаку, захищаючи свого таємного шанувальника Вереснякова; - Перш ніж обзивати чоловіків із смаком і фантазією…краще б…подивилися на себе в дзеркало.

    - А що зі мною? Сполошився пан Голова, а затим, підхопившись, побіг в суміжну кімнату де знаходився умивальник із дзеркалом.

    - От…блін…я знав, що та японська кухня може вилізти мені….з мене…не тільки, з рота, а іще з дечого. От і на обличчі висипка. Ресторанні ледарюги. Ліньки їм, рибу зажарити. Чи хоч запекти. Нате вам, жеріть сирою. Тьху. Не дружина в мене, а ковча, з амбіціями леді…»Японська кухня така епатажна. Ходімо хоч спробуєш» От. Напробувався.

    Доносилися до тих хто залишився в кімнаті ображені претензії Голови ВР, на вчорашній «вихід на публіку» зі своєю прекрасною половинкою.

    -Так от. Отямився керівник охорони; - того гіпнотизера щойно взяли. Мешкав на Теремках. Уявляєте? Божевільний. Таке вчиняти з першими особами держави і спокійно собі проживати в Києві і ні за що не хвилюватися.

    - А він - хоробрий. Заздрісно промовив Радник.

    - Або - в нього немає інстинкту самозбереження. Заперечив Перший Секретар.

    - А знаєте? А давайте ми на того чаклуна - подивимося. Ну цікаво ж. Ніколи не бачив справжнього. Не із тих, хто тільки патякає і видурює гроші. Цей – із справжніх. Хай його охорона - сюди привезе. Подав ідею Головний Радник.

    - А це не буде…небезпечно? Засумнівався Перший Секретар; - Що як він нас - загіпнотизує? Або, когось одного. Он, для прикладу… - пан Голова. Чаклун йому скаже, про скидки в японському ресторані. – А наш Голова ВР, знову кудись і вистрибне. Як того, минулого разу вистрибнув головою у приймальню?

    - А чого це «для прикладу»? І відразу - пан Голова? Запитав обурено пан Голова. Хай краще пані Президент, - оберігається. І минулого разу, саме вона, - мені мій светер розпанахала. І всі нитки з нього - повидирала. А позаминулого разу – піджак, дорогий. З колекції Italia Mix. Роздерла як мавпочка газету. Тільки один рукав уцілів.

    - Пане голово. Ви що? Знову здуріли? Називати пані Олену…мавпочкою. І колекція Italia Mix – це жіночий бренд.

    - Та шо ви кажете? От лажа. А продавець мені казав - що я в ньому…стильний. І я сказав, - мавпочка. Лагідно. А не якась..кхм…мавпура - голозада, чи…обізяна…рукаста та з кигтями, чи…

    - Пане Голово – досить. Що ви про тих мавп та кигті. У пані Олени нігтики, а не якісь пазури.

    - Хей! Я взагалі то – тут. А ви про мене - мов мене немає. Обурилася Вереснякова.

    - Italia Mix? Жіноче? Зневірливо перепитав Голова, щоб перевести розмову у русло моди, і майбутнє усієї течії унісекс, в тій моді; - А продавець казав мені, що піджак – саме для мене.

    - Тому що продавець – гей. »Професійно» та авторитетно визначив Радник.

    - Та ви що? От прям…справжній гей? Зацікавився Голова.

    - Ні! Іграшковий. Не справжній. «Заспокоїв» Секретар.

    - Та ну на вас. Одні жарти. Дурні. Махнув рукою пан Голова і ображено відійшов та сів у глибоке, шкіряне крісло.

    - То що робити з чаклуном? Спитав керівник охорони: - Везти його сюди? Чи хай його везуть на вулицю Дегтярівська 13? І як сюди везти, то може потрібно якесь…магічне підкріплення? Чи спецназ…із снодійним?

    - Хм… А давайте, разом із тим чаклуном, запросимо нашого особистого…мага. Чи якогось мольфара з батальйону «Ворожки»? Запропонував Секретар і запитально глянув на Вереснякову, як найбільшого експерта, в плані «ворожіння» серед присутніх.

    - Можна ще й якогось духовника з традиційних релігій привезти. Ну на всякий випадок. Для підсилення. Долинув голос Голови, з шкіряних «глибин» крісла: - А ще, треба привезти з якогось музею всі оті штуки якими користувалися КГБісти чи оті…самі церковники щоб заставити еретика переписати його майно - на церкву. А ми, – почало лунати зловісно з глибин шкіряної безодні: – Ми...Будемо збиткуватися тим знаряддям, з того гіпнотизера. Як він з нас. І ми - теж йому - баньки понабиваємо, і одяг…пошматуємо. Ніякої…гейської Італії. Ніякої - Italia Mix. Тільки голий торс.

    - Правильно. Одобрила Вереснякова: - Геї – ненавидять голі чоловічі торси.

    - Інквізитори. Блиснув знаннями історії Радник, і гасячи в зародку можливий скандал з одягом і з його відсутністю на чоловіках.

    - Шо…інквізитори? Долинуло з «шкіряних глибин»

    - Я кажу, що знаряддями катувань – користувалися інквізитори. КГБісти – то просто їх наслідувачі. Хоча вони теж майстри видирати людям нігті і ламати кістки.

    - ФСБісти, а не КГБісти. Справжні наслідувачі. Поправив всіх Секретар.

    - Везіть чаклуна сюди. Зітхнувши від пустої балаканини Вереснякова; - І подзвоніть батюшці з оновленої церкви, і моїм…знайомим. З того списку людей що…особистий.

    - Пані Президент. Треба на всіх запрошених виписати перепустки. Тут режимний об’єкт. Зітхнув Керуючий Охороною Перших Осіб держави.

    - То випишіть ті перепустки. Сердито відповіла Вереснякова.

    - Кхмм. Пані Президент. Головний Охоронець зніяковіло тупцював на місці: - Нагадайте будь ласка, прізвища запрошених.

    Вереснякова зітхнула, мов мудрець, що мусить не тільки думати за всіх, – а ще й пахати, мов кінь…»даруйте», мов кобила, - за всіх.

    -Записуйте. Промовила нехотя: - Батюшка – Заплюйсвічка, мольфар і маг – Мохнаткін. Фахівець по східним е, е, е, ремеслам – Мурзя. Ворожка – Вшивцева. Закінчила перелік Президент і насторожено зиркнула на присутніх, в очікуванні «підколок» і в’їдливих коментарів.

    Майже хвилину продовжувалося тривожне, для пані Олени, обдумування присутніми списку запрошених.

    - Ааа..Долинуло з крісла: - А, яку, вибачте, користь, ми можемо отримати від церковника, з фамілією…Заплюй-Свічка. Він що…якийсь…клірик? Чи він…це спеціально? Він з натяком, користується таким прізвищем? Мов « плювати я хотів на всі…е,е, церковні процедури та ритуали».

    - Мдааа. - Мурзя. Мохнаткін…і – Вшивцева. Задумливо та з «специфічною» інтонацією протяг Секретар.

    - Знаєте що. Знову підняла віртуальне «знамено атаки», Вереснякова: - Не лізьте в моє приватне життя. Прізвища їм, - не подобаються. А якщо я, зараз стану ваші прізвища, перебирати та критикувати.

    - Давайте зробимо перерву. Відпочинемо. І зберемося тут коли всі запрошені …прибудуть. Вніс «раціо« Головний Секретар.

    За пів хвилини, всі розійшлися і кімната наповнилася тишею.

    Та тривожна тиша була оманлива, бо вже за півтори години, тиша вибухнула емоціями та екшеном, мов нудна кінокартина, на яку всі йдуть тільки за показаний анонс в якому є і біганина і стрілянина та й все саме цікаве, і на що ловлять довірливих глядачів рекламники кіностудій, знаючи що фільм, за винятком короткої сцени з реклами – лажа.

    ---

    Туддухх!

    Двері до кімнати, донедавна наповненою тишою, відкрилися від того, що в них запулили тілом в кайданках.

    Слідом за тілом заскочили двійко дебелих охоронців і стали підіймати бранця, якого, щойно і штурхонули крізь двері, до кімнати.

    - Ох. Як же ти так…необережно.

    - Ага. Перечепився. Сердешний. От біда. Ну нічого. Ми тебе…зараз…підіймемо.

    Голосами, що «дзвеніли» люттю, «поцікавилися» охоронці в бранця. А на слові - «підіймемо» вони помітили, що в кімнаті, перебувають окрім Президента, ще й ціла купа інших людей.

    - Е,е,е,..пані Президент. «Знайшовся» що сказати один з конвоїрів: - Ми його доставили.

    - Ага. Доставили. Цілого. Хоча він…падлюка…Та його б треба..

    - А ми його - в цілості доставили. Обірвав можливе зізнання напарника, в спробі насилля до затриманого, перший з охоронців.

    - Що там у вас сталося? Не зміг промовчати Керуючий охороною.

    - Цей негідник…цей базікало…Сказав що моя кохана дружина, з її тренером по фітнесу…займаються, вечорами, не тільки фітнесом. А для своєї пристрасті, і щоб їм, було «екстремальніше», та веселіше…Вони, понапечатували на принтері, моє фото на листочках. Кілька десятків, розпечатали. А потім, порозклеювали їх, ці знімки мого обличчя - на футбольних м’ячах. Уявляєте? Знімки – де я - з подивом, та відкритим від подиву ротом. Уявляєте?

    - Е,е,е, я якось не можу такого уявити щоб після сексу з коханкою…і е,е, і обличчя здивованого чоловіка? Кілька десятків м’ячів що з подивом спостерігають за сексом? Обережно почав обговорення інтимних взаємовідносин пан Голова.

    - Ккххаа. Стримуючи свій сміх кахикнув Радник що мав більш багату уяву.

    - Мдааа. Протягнув Голова Охорони; - У нас, з дружиною секс не такий…захоплююче незвичний.

    - Вони, значить, продовжив про «наболіле» охоронець, що не помітив слів інших, а був тільки у вирі своїх емоцій; - Вони, значить, лежать, на татамах…удвох. Голі. Після сексу. А навколо того татамі…з ними – Я. Я - навколо татамі - у вигляді здивованих м’ячів. Уявляєте???

    - Е,е,е…та я, якось не можу уявити…знову почав «шлях» протореною дорогою Голова.

    - Так. Давайте про інше.

    - А мені він сказав…що на мою машину, мою «ласточку», яку я купував за скажені гроші, які збирав...е, е, довгий час. Яку люблю. Сказав - що кавелдики, на капоті і на багажнику…порозкладав мій друг. Та це мій дружаня!!! Я з ним - і вогонь і воду. Та ми - товаришуємо вже багато років. Та не може такого бути. Та ті кавелдики, мов з якогось хімічного реактора. Вони ж такі сліди позалишили на красці…що тепер авто тільки перефарбовувати. Та там, може, і метал «пропікся» що його тепер – переварювати. Та я, коли їду в авто…всю дорогу тільки й думаю що везу на капоті й багажнику кавелдики. От Паскуда. Вбив всі пристойні думки. Тепер – треба міняти машину. Цей вислів, був, вже, імовірно адресований не чаклуну – а «дружані» охоронця.

    - Так. Ну досить одкровень. Присік обговорення екскрементів на дорогих авто, Керівник охорони.

    Тим часом, до людини в наручниках, підійшла пані Президент.

    - Ось ти й попався. Поганцю. Думав я тебе не побачу, та не запам’ятаю? Так мені ти голову заморочив що я й досі серджуся за ту підставу з промовою. Мерзотник. Так зганьбив мене перед всіми. Не втримавшись, Вереснякова замахнулася «як не раз робила наодинці і мріючи про відплату», а потім, ляснула «чаклуна» по щоці.

    - Пані президент…навіщо. Не треба так бити. Це не професійно. Підскочив до Вереснякової та бранця з двома охоронцями по боках пан голова ВР:

    - Ось як треба! Гарикнув Голова ВР, та зацідив у вухо пійманного «чаклуна». - Ну як тобі? Сподобалося таке навіювання та я тебе зараз…

    Охоронці, що стояли по бокам спійманого, завадили пану Голові зробити те, що він вже хотів. А саме – «майстерний», а головне болючий удар ногою, під сраку. Цей «прийом» пан Голова, підгледів в інтернеті, поки очікував такої бажаної зустрічі, із своїм невловимим кривдником.

    - Я Величний Маг – Модеус. Нарешті почав говорити затриманий: - І звертайся до моєї Величності - як слід, по рангу. Собацюго ти шолудивий.

    - Я? Я? Я…шолудивий? Та я ванну приймаю двічі на день…е,е. і чого це я собацюга? Та я тебе зараз…

    Вчепившись бранцю в груди, пан Голова, мов зголоднілий волоцюга, затряс того, мов деревце із спілою аличею.

    - Припиніть. Крикнула Вереснякова.

    Охорона розчепила обох забіяк.

    Обидва противники, один з «причетом» у вигляді охоронців по бокам, а інший, важко хекаючи, завмерли мов боксери один проти одного, на рингу.

    Харксс. Величний Маг, обмежений охоронцями у своїх діях, використовує слину як метальний заряд, на кшталт «Грецького вогню» - харкає Голові ВР у пику, мов корабель Візантійців «плює» вогнем у турків.

    - Ааа. Тьхуу. Пьфу. Пффу. Відтирає свою запльовану пику пан Голова, мов турецький паша відтирає від грецького вогню свою адміральську, священну чалму. Затим ідуть слова; - Ах ти бздюх, шолудивий. Шоб ти падло дристало та й дристало. Шоб твоя срака по шву розійшлася.

    Охорона, тримаючи за руки «чаклуна» випустила з виду, що черевики у «чаклуна» на ногах, з шнуруванням. Шнурки вже розв’язалися і майже не тримали взуття на стопі. «Чаклун», утримуваний за руки, активно поворушив своїми пальцями ніг, майже вивільнив ногу з обіймів черевика, а затим, різким і сильним рухом, махнув своєю ногою в бік пана Голови.

    Злетівший з ноги черевик, мов метальний засіб східного самурая, пролетів кілька метрів кімнати і впечатався у щоку Голови ВР.

    - Ааа. «Захоплено» «відзначив» такий несподіваний трюк в «стилі Шаоліня», пан Голова.

    - Що. Всрався та й криво? «Поспівчував» Голові «чаклун» - А одяг ти на себе підбираєш мов якийсь пеньтюх. І цицяри у тебе - на два розміри більші ніж у Вереснякової та її подружки з якою вона…

    - Брехливий брехун…

    По Фрейду, та одноголосно в унісон, використали тавтологію Президент та її подружка.

    -Ти ж, непогана жінка, підлив «масла у вогонь» Модеус: – могла б познайомитися з більш привабливою жінкою, ніж з цією лахудрою.

    Слова «кинуті» безцільно, досягли обох жінок, і в головах обох, «укоренились» мов адресовано особисто і без домислів.

    -Аа.

    -Уаа.

    Пролунав «бабський бойовий клич» і обидві розлючені жінки пішли в «атаку».

    Їм навперейми, і щоб не допустити якогось поганого варіанту, кинулися присутні.

    Одні, з охорони, з остраху, щоб Президент, не поранилася об Модеуса. Інші, - щоб захистити всіх від всіх. Решта, самі не відомо чому, але інстинкти в людському стаді – непереборний чинник.

    Навколо Модеуса, всі «зацікавлені сторони» - і «зустрілися». А потім, за мить - «створили» щось на зразок «купи-малої».

    - Навались! Заволав Голова і першим, з чоловічої сторони, кинувся в атаку на «чаклунські» сили темряви, що десь, проглядалися, за тілами охоронців і всяких роззяв, що крутяться під ногами «справжніх воїнів». А за мить, від стусана і поштовху, Голова, «вилетів» у зворотному напрямку і «влетів» Головою ( така літературна тавтологія) - вперед в шкіряне крісло.

    - ООох. Чим це він мене? Долинуло з крісла.

    Купа з людей продовжувала «жити» своїм життям.

    - Не всі відразу, в чергу, куди лізеш?

    - Дармоїди, та що ви там копирсаєтеся?

    - Віддайте голову…

    - Та швидше… я навчу вас як це робиться.

    - Хто вдарив батюшку…грубіяни?

    За кілька хвилин, в кімнату прибуло «підкріплення» у вигляді десятка «свіженьких» охоронців, що з потугами, та по одному, повідчіпали від Модеуса, інших учасників «купи-малої» мов реп’яхи від шерстяних штанів.

    Вивівши за межі зору Модеуса, вони «загасили» бур емоцій і рукоприкладне свавілля державних службовців.

    «Державний апарат», у вигляді розпашілих чоловіків і жінок, порозповзався по кріслах і диванах. Важко хекаючи, чиновники, водили по кімнаті своїми очима, і ніяк не в змозі були збагнути – А як так сталося, що вони, поважні політики, обранці народу, - А буцалися кулаками в оскаженінні, мов вуличні собацюги за шмат м’яса, чи як прості «виборці» десь на Московії, за доступ до халявного подарунку перед виборами, чи прострочених продуктів на звалищі біля універмагу.

    ---

    Цупити треба так, мов те що ти тягнеш, до себе, вже не одне покоління - належить тільки твоїм предкам. А зберігати поцуплене – краще за кордоном.

    «Приватизація» в Україні 1991 - 2----рр.

    ---

    Вихідний. Сиджу в трусах біля екрану і напівсонний гортаю «сторінки», з ледь жевріючою та сонною думкою, в голові - «щоб такого подивитися і додрімати ранкові години?»

    На годиннику 8.30. Занадто рано для таких царственних осіб як моя світлість, і занадто пізно для селян в полі, та міських робітників на підприємстві.

    Думки плавно перетікають з одного в інше русло. В моїй голові, ще «пульсує» вчорашня розмова з моїми батьками. Я зв’язався з Канадою по інтернет - сітці вчора. Батьки скучили. Жалілися чого так довго не дзвонив, і чого вони не могли до мене додзвонитися. Роз’ятрили мою душу. Все наполегливо кликали до них. Я вже знав, ще кілька тижнів – і я - поїду. Це клич який чоловіки не відкидають. Якщо родина справжня, якщо ти для своїх, батьків, дітей, родичів, – жаданий, то ніякі справи не втримають.

    Телевізор бубнить, приглушеним голосом якусь рекламу, а я все прикидував, як вчиню далі. Своїх «зомбі» та «аватарів» тягти за океан я не планував.

    «- Звільню перед ви літом, майже всіх, за винятком злочинців на довічному, і тому подібних типів. Решту – треба подумати. Стьопчика, слід відправити в якесь відрядження. Може в якесь Сомалі? Налагоджувати конкурентний бізнес з піратськими наскоками на кораблі? Та ні. Він, звичайно, без моїх Систем – безсердечний покидьок. І гарантовано – ображатиме людей і надалі. Але в Сомалі – його просто втоплять в перший же день його «піратства».

    Гаразд. Потім щось придумаю.

    Дівчата з «стрільців із едельвейс». Хе, хе. «Стріляють» своїми очиськами вони вправно. Особливо в дорогих бутіках з одягом. Мої одаліски. Мої дріадні - відьми. Непогано щоб і вони приклали якісь зусилля для людства і планети в цілому. Є організації, які займаються відновленням пошкодженої природи східних регіонів України. Два роки волонтерства, звичайно ж не зроблять з них, громадських активісток і валькірій із ЗСУ, але школа життя хоч і мінімальна – а буде.

    Вчора, на роботі, в нашій Магічній лавці з послугами, одна клієнтка, звернулася до «Архимага» Стьопарика, не Пандемоніус – А Модеус. Що це означає? Вона що…шарить в магічних чинах? Слід було б передивитися її мозок, та я, щойно виконавши її замовлення – видалив ту клієнтку зі своєї комірки Навіювання. Поспішив. А тепер – цікаво. Пізно. «Літак» відлетів, і не шукати ж мені, тепер, ту жіночку щоб просканувати. І взагалі – надмірна цікавість – це для жінок.

    Ці думки, раптом, перервав дверний дзвінок.

    Це було дивно, бо я «бачив» Стьопарика, який в цю мить купував харчові запаси в магазині.

    Чухаючи свою сідницю, я, як був, в трусах почалапав до вхідних дверей, на автоматі, посунувши «бігунок» Системи Примара в бік - « свій в доску».

    - Доброго ранку. В відчинених мною дверях – чоловік у формі.

    - Доброго. Відповідаю на автоматі. В голові, ще спросоння, якась мішанина, та повна відсутність осмисленої реакції на те що відбувається.

    Співробітник у формі, кахикнувши, починає говорити, та тільки не до мене, а до постатей за своєю спиною що видніються на площадці перед вхідними дверима.

    -Панове колеги, і ви…- конкуренти з паралельного відомства, і вас і нас, - вже випередили. Ми заявилися сюди не перші.

    Так як я в - «прострації» мовчу, то людина у формі, відповідає на здивовані запитання задані постатями на площадці у себе за спиною.

    - Хто там?

    - Хто нас випередив?

    - Кажу що по нашого клієнта, пояснює той хто стоїть навпроти мене, в проймі дверей: - кажу, тут - службовці, завітали з якогось, паралельного відомства.

    Я, будучи в сімейних трусах, і навіть без верхньої білизни, у формі якоїсь, службової майки з написом на спині - CSI, FBI, УБУ, POLICE, чи в моєму варіанті – ПП «Пожирач пончиків», ДЛТ «Домашній любитель трусів», НМЩНВЙНЛ « Носитель мамона що не втягує його на людях». Так от, я мало відповідав образу брутального офіцера, що носить на стегні пістоля, і за будь якої ситуації (навіть якщо чорний кіт, перебігає йому дорогу) - пафосно кладе на кобуру з тим пістолем, свою правицю, і прищурює очі мов би цілиться.

    Мене – прийняли за якогось…»свого» з «силовиків».

    Я – не такий. Мені б в основному – полежати. Або посидіти за компом, чи екраном гаджету. А хапатися за кобуру, навіть при зауваженні літньої бабці, - «нащо ти молодий лайдак, у формі, - заїхав службовим авто, на квітковий газон, який та бабця викохала?» Така «брутальність» мені - ні до чого.

    Посунувши вбік службовця у формі, поряд в дверному проймі з’явилася постать в цивільному.

    - Вибачте колего за настирливість. Запитала постать в цивільному: - але, не могли б ви, назвати своє звання і….з якої саме ви структури?

    - Модеус. Маючи свої напівсонні мізки, замість адекватної свідомості, яка, кудись поділася, я - «ляпаю» словами те, про що думав останні хвилини; - Я, з нового відомства 777. Заявляю свою чергову маячню, а сам, витріщаю очі від подиву за те що верзу: - Це нове управління, яке було реструктуризовано із 666, і тепер працює по новому статуту.

    «Виваливши» на силовиків цю «хрінь», я сам собі здивувався. « А хіба не можна було б сказати, що я - з якогось таємного підрозділу безпеки, чи розвідки?» « - От тобі дай тільки зморозити якусь дурню. Ти вже без своїх кривлянь, не можеш нормально спілкуватися з оточуючими тебе людьми». Думав я про себе, а заодно, чекав реакції від «мусорів», що заявилися на нашу зі Стьопчиком «малину».

    «Мусора» не менш очманілими очима дивилися на мене і мовчали. Вочевидь, вся їх свідомість, розум «в тому вигляді який «приймається» для роботи в таких відомостях», а також напрацьоване за час роботи чуття та інстинкти – всі як один волали, що над ними просто збиткуються та насміхаються.

    Але моя Система казала – «Ти що це, мавпо, первісна? Сумніваєшся в тому що я тобі кажу? Віриш своїм очам та мізкам більше ніж мені? Га? Проблем захотіла мавпо?»

    Поки спливали секунди такого «протистояння» в головах гостей, я вже проснувся і почав потроху ворушити своєю свідомістю, і тримаючи «віртуальні» руки, в своїй голові, на «бігунках» Навіювання.

    « - Ич! Вовчари позорні. Блимають своїми очиськами з темноти коридору. Зловісно думав я: - Якби не Система, то я б уже - валявся на підлозі в кайданках, а якийсь дебелий сержант, провіряв би, з єхидною усмішкою, мою простату. «- А чи не заховано там у вас, підозрюваний, - центнер наркоти, чи «базуки» зі «стінгером»?»

    Блимаючи очима частіше ніж потрібно і кривлячи пику мов від лимону, який з дитинства огидний, але начальство - тобі наказує жерти, з неймовірною насолодою і блаженством. Продовжуючи кривити гримаси, співробітник, через силу, починає професійне обговорення внутрішньої «кухні» спецслужб і оновлення підрозділу 666 в 777.

    - Оце правильно. Добре що у вашого керівництва, нарешті дійшли руки до реструктуризації, а то, по старому статусу, вже неможливо було працювати.

    - Точно. Неможливо. Погоджується той що був у цивільному.

    - Гарантія контора 666 - була неефективна. А 777 буде – лялечка.

    - Треба і нашим керівникам таке оновлення, як у 666.

    - От є ж, професійні кадри, в управлінні. Не те що в нас.

    Лунають з темноти коридору голоси «народу» в погонах.

    -Та ви заходьте, колеги. Припрошую я і відступаю вбік, пропускаючи до квартири незваних гостей. І стаю так щоб «перелапати» всіх своїх нових «зомбі».

    « - Хммм. Думаю про себе. – Дванадцять рил. Половина - в повному екіпіруванні, та із зброєю. І чім же мій Стьопчик, так вас розсердив, що ви, стукаючи підборами чобіт, мов копитами, при-рисачили сюди, такою юрмою?»

    Питання риторичне. До гадалок не ходи – вони, службовці «правопорядку» держави Україна, припхалися за Чаклуном. Який - ображає, вивідує таємниці, шкодить життю та «пудрить» мізки, всяким негідникам, мерзотникам, брехунам, корупціонерам, крадіям – схематозникам, якщо коротко – злочинцям. А якщо по простому – ВСІМ СВОЇМ ДЕРЖАВНИМ, і РІДНИМ - «чоловікам і дружинам», «родичам - пенсіонерам», «браткам», «колегам по розпилам», «партнерам по бізнесу», «родичам по закупівлям втридорога», «зашквареним зрадникам» і т.д.

    «- Що ж. Хтось, у вашому насильницькому кагалі силовиків, - знайшовся розумненький. На Стьопчика ви вийшли. Цікаво. А чи є десь у ваших «напрацюваннях» і моє прізвище? Ось ми зразу все, і дізнаємося»

    - Скажіть колего, ви Степана Вінниченко заберете у свій відділ? Чи можливо нам якось домовитися з вашою конторою про співпрацю з цим…е, е, клієнтом?

    - А до речі, де він зараз? Ви зрозумійте колего, ми не зазіхаємо на вашу «поляну». Просто…цікавимося.

    Миттєво обдумавши в своїй голові думки що виникли, я майже відразу і відповів:

    -У мене, для вас «колеги» буде подарунок. Я вам дарую, гіпнотизера і Верховного Модеуса Степана Вінниченко. Забирайте його. Наш, відділ, передає вам цього підозрюваного.

    Усміхаючись, я чомусь почав згадував вчорашній день «на роботі» і свій вислів «Літак відлетів. Відлетів».

    ---

    Київ, 04050 Вул. Дегтярівська 13. Лук’янівське СІЗО.

    Номер телефону 000-111-000 ( Дзвонити та питати - по середах Васюньчика, по п’ятницях – Мішаню, по неділях-начальника СІЗО, і дзвонити йому додому, і тільки о четвертій ранку.)

    Якщо тебе упіймали в музеї Лувра за випиванням горілочки з солоними огірочками, пахучим чорним хлібцем, сальцем з часничком та цибулькою, баклажкою холодного Оболонського, та напівголою супутницею з пишними формами та недружнім норовом, що витирала свої «дебелі» пальчики об картину «Жінка перед дзеркалом» і витирала - без заздрощів до куртизанки Лаури Діанті. А ти, сам, чорним маркером, позамальовував на картині «Портрет художника з чортополохом» - вислів «мої вчинки визначаються зверху» написом - « Це – московіт. Який не опреділився зі своєю статтю, як і всі вони»

    То зовсім необов’язково відразу бити пики охоронцям, за зауваження такою поведінкою.

    Пам’ятай. Українці, б’ють відразу пики - тільки московітам. Навіть якщо вони «московіти» - «мирно перебігали» віддаленим берегом Сени. ( Тут слід визначитися чи встигнете ви догнати втікаючого каца)

    Припис - ( «Велика одаліска» що зображує оголену жінку з несиметричними руками та ногами – це реально ржака. Будете в Луврі курніть і буде над чим, похіхікати )

    Цесаревич. Жозеф Француа Бернар.

    Прийнявши ранком зміну, начальник тюремної секції, для особливих в’язнів прийняв журнал нічної зміни і відмітивши першочергові записи про відсутність незвичних подій на об’єкті, почав переглядати відомості про фізичний стан утримуваних осіб, відсутність скарг та оформлені прохання від самих в’язнів.

    В графі «Чаклун», стояв припис про поступивше прохання.

    Керуючий нічної зміни, що вже спакував речі і перевдягнувшись готувався відбути додому, тримаючи торбу із своїми речами на плечі, пояснював що за нагальна потреба виникла в ув’язненого:

    - Викликав чергового по блоку в 11.45 ночі. Передав написаний папірець і на словах акцентував на важливості надати йому те що в приписі написаного.

    - Ну? Що там за прохання від нашого утаємниченого «Чаклуна»?

    - Ось.

    - Що це?

    - Письмове підтвердження того прохання. Він - потребував собі гербований папір. А як я не зрозумів що це – то він обізвав мене «неотесаним сільським жаком» перші два слова я зрозумів, а от ім’я Жак, мені незрозуміле.

    - Ще щось?

    - Ні. Решта як завжди.

    - Ну, давай того листа. Почитаємо.

    Взявши до рук аркуш списаний шариковою ручкою з чорними чорнилами, керівник змін почав читати чималий текст, написаний розмашистим почерком, та з купою незрозумілих слів, висловів та термінів.

    « - Сам я, з Аріанських християн, а народився в 493 році від Різдва Христового в провінції Барденгау що на лівому березі Ельби. До сімнадцяти років мене навчали військовому мистецтву при збройній дружині славного ватажка і найкращого мечника Отара Проколота Цицька.

    Мій батько славний йомен Жюль де Монхгаузен в 568 році під проводом рекса Миндовга Альбоіна, переселився в провінцію Ломбардії на півночі Італії. Батько, одружившись на дівиці Матильді де Моппасан з древньої Вессекської династії отримав придане в розмірі 120 к, флоринів а також, 400 піхотинців. За підтримки своїх кузенів майордома Піпіна 3го Короткого, та Лотара 5го Лінивого, за участі Аббата Пізи, Сен Жермен де неПре Теодоріха, батько захопив землі на північ від Пізи і оголосив себе Бароном Гуго 1м Авіньйонським.

    Після затяжної війни з сатрапом Генріхом 1м Птахоловом, батько, згідно Рібемонтської угоди, отримав у своє володіння Лотарингію. З цього часу він став називатися Віконт Гуго Лотаргинтський, а я став навчатися в Неаполитанському Університеті де провів свої найкращі роки в суспільстві дівиць, музикантів та лицедіїв.

    Титул Маркграфа, батько отримав при осаді Бурже, від Річарда 2го Нормандського, за те, що першим видерся на стіни фортеці, і цим примусив герцога Рауля з роду Бозонідів, здати місто.

    Одружившись вдруге, на графині Монпельє, батько отримав за придане графство Монпельє, а також сам титул. І став звати себе Графом Бурбоном де Монпельє. А я, як його наслідник став зватися Граф де Монпелье.

    Княжий, або – Герцогський титул, батько придбав за роки міжусобних воєн між арманьяками та бургіньйонами. Під кінець війн, ставши Герцогом Де Арманьяк він отримав посаду Дофіна, при неповнолітнім наслідувачі трону Жаку де Бургіньйонському. Після підписання Великого Ордонансу, за роки миру, всі благородні роди Піккардії величали мого батька як Король Фламандський. А я відповідно – став королевичем. Маршал д’Анкр Кончіо Кончіні, противився проголошенню батька Імператором. Проте, після трирічної війни, Національним Конвентом, батька було проголошено Імператором Леопольдом Контемансійським. Тепер мене величали Ваша Світлість і вклонялися в пояс.

    На сьогоднішній день, я, інкогніто, перебуваю на території держави Україна в її славнім місті Києві. Будучи інкогніто я віддаю належне обставинам в яких опинилася Моя Світлість.

    Якщо цим славним містом править людина честі - то хай відішле звістку, що я живий, моїй родині, що мешкає на правому березі Сени, в Першому окрузі Парижа, в Луврському Палаці. Або надайте мені гербований папір щоб я сам написав листа, так як я підозрюю, високим мистецтвом писати коронованим особам, тут не надто обдаровані.

    І хай захистить вас Господь від гніву мого батька, в якого я - єдиний наслідник трону. З цим зізнанням я анулюю своє - In-cognitus. І готовий приймати всі належні мені звернення, титули та регалії. Як того вимагає етикет серед благородних людей. Втім, якщо ви сільські жаки, що волею долі опинилися на високих щаблях влади, то моя Світлість з розумінням поставиться до негідної поведінки з боку смердів. Врешті, кров древнього і благородного роду, тече далеко не у всіх жилах.»

    Цесаревич. Жозеф Француа Бернар.

    - Мммдааа. Тут або він над нами потішається. Або він і справді ку-ку. Або…це треба показувати якимсь історикам, чи академікам. Чи нашим дипломатам. В будь якому разі, лупцювати його не слід.

    - А і справді, що воно таке той гербований папір? Це якась багатослойна туалетна бумажка?

    - Бісяться з жиру мов якісь, вельможі із палаців та театрів. Вже свої сраки гербами підтирають. Не можуть задовольнятися китайським шовком. Дворяни недостріляні.

    ---

    Хоч я, і ніколи не читав праць Ніцше. А сам Ніцше, ніколи не був ні соціалістом, ні націоналістом, а виступав проти расового мислення. (націонал-соціалісти Німеччини проголосили його, своїм провідним мислителем, та надали Ніцше - статус провісника нацистських ідей - надлюдину - як «расово чисту» людину) Проте я використовував плагіат від того Ніцше проти нього самого. Я навіть написав книгу. Хоча кого цим здивуєш. Врешті, молоти всяку маячню про расову чистоту - це набагато вигідніше ніж малювати картини і протягти ноги від скрути, не дотягнувши до старості. Та без надії, що тими картинами, нащадки, не затикатимуть протяги в сортирі.

    Дідусь Адік. Який по сьогодні використовує псевдонім, і залишається, інкогніто.

    ---

    Усміхнена стюардеса, якій я показав чек, з торгового павільйону аеропорту де я «купував» собі велику шоколадку і пачку солоних крекерів, люб’язно побажала мені всього найкращого і я пройшов у салон літака Київ – Торонто.

    «- Ех. Все одно що в дитячому садочку відкрити банк і приймати від дітлахів їх десерти в обмін на великі відсотки коли ті дітлахи виростуть. Я міг би замість чека, показати працівникам аеропорту фото свого вирваного зуба, і вони б подумали, що я, показую їм паспорт, візу та квиток. Аж нецікаво.»

    Переліт буде довгеньким і я планував «прошерстити» Системою, пасажирів що летітимуть зі мною. Чого не зробиш задля розваги і щоб згаяти час в замкненому просторі металевої труби що по дикунські, примітивно, «чалапає» повітряним простором з одного континенту на інший, замість телепортнутися за секунду.

    «- Аборигени дикунські. Варвари. Де ви, мої далекі брати по розуму з Проксіми?» Зітхнув подумки.

    Я презирливо оглянув наповнений іншими людьми салон лайнера. Стомленим оком представника Вищої Цивілізації, я окинув свій, вже скорий, «звіринець гомінідів», аж раптом, до моїх ніздрів, долинув запах олів’є, та шинки з часничком.

    «- А це що за ху.ня?» В сенсі, не ця «божественна страва», яка супроводжувала мене довгі роки, поки я не еволюціонував із примата Гомо, в Übermensch, яку особисто для мене, сформулював Ніцше у своїй «Веселій науці». ( Це коли він стверджував, що «Бог помер». А це означало, що людина більше не потребує Бога та сама займає те місце, яке Він посідав.)

    Бачу сидять поодаль двійко (untermenschen), і нагло порозкладали на своїх відкидних столиках всякі страви, та завзято пожирають їх. Так то, в літаку є час для обіду, і в поглинанні білків немає нічого незвичного. Та тільки не в цьому випадку.

    Гострий запах їжі, вигляд пик що запихають до своїх пащек чималі кусні, «наче в остраху що з кабіни, повискакують пілоти, та вимагатимуть поділитися», голосне плямкання, та і по правді…Сам вигляд двох персон що запихалися їжею викликав відразу і огиду.

    Я подякував Всесвіту, що сиджу трохи подалі від цього видовища. А як бути іншим пасажирам? Мені звичайно на комфорт інших, якось…по цимбалам. Головне – це я і тільки я один. Але тут, випадок окремий.

    Моя Надлюдська сутність - побачила каку. Кака, - моїй Темній Величності – не сподобалася. Я міг би «маякнути» тим « кнурам», щоб вони, підхопилися із своїх сидінь, та з криком « Та пішли ви всі, з вашими перельотами» побігли по проходу літака в сторону дверей, а там, відкривши двері стюардесою – повистрибували назовні. Тільки от. Розгерметизація. А моя Темність - в салоні. Двері відкриють – протяги. Загалом – незручності.

    « - Так, (untermenschen), бачу до вас слід застосувати – «Reinforcement Theory.» (Теорія підкріплення.) Або як кажуть собачатники, - не лізь брудними лапами на диван, і не отримаєш ляпалкою по пиці. Перефразувавши до цього випадку - Не ведіть себе як хамовиті бабуїни в суспільному місці і не отримаєте болісні уроки на всі роки свого нікчемного життя.»

    «-Тебе, пиката жіночко, що в цю мить запихала в свою пащеку, ложку із салатом, і підштовхувала той салат, пальцем іншої руки – я буду звати Стервоєдова. А тебе «жирний тюленю», що плямкаючи, пожирав шмат м’яса, і замість серветок, витирав свої жирні пальці об сидіння літака - я зватиму Зажерило.»

    « - О па. Є ідея.»

    «- Пані та Панове. Подумки починаю презентацію наступного дійства із собою у вигляді таємного маніпулятора, сценариста, продюсера та режисера.

    «- Увага. Всім Увага. Пасажири літака та члени екіпажу. Нагальна об’ява. Сьогодні. І тільки сьогодні. В салоні нашого літака, ви побачите те, що ніхто не бачив. Не проходьте мимо…ГА? А так. Нікуди йти, бо ми в літаку. Не засинайте. Не спіть, не виходьте до клозету, бо пропустите. Для вас, глядачі, вже за кілька хвилин. Виступ з карколомними трюками. Два вгодовані «бегемотики», Стервоєдова та Зажерило - самець та самка. Покажуть вам все, на що здатні. Акробатичні трюки. Силові вправи. Стриптиз з огляду на габарити «бегемотиків» і відсутність титанового шеста з вісі танка, неможливий. Зате, у виступі буде Гімнастична піраміда під музику "Wenn die Soldaten" Показ фокусів «як швидко зникає їжа в пащеках», Вправа «вліпи мене в пику долонею - а потім – я тебе». Віршована розповідь, в стилі «репу», кожного «бегемотика», як я люблю Теорію Відносності і «Гамлет» в оригіналі, підкріплена за неправильність, використанням бритви «усмішка» у вигляді спіральки, що висмикує волосинки з болючих місць. А також, у фіналі виступу - Іподромний забіг бегемотів на четвереньках по проходу літака. Є тоталізатор. Приймайте участь в тоталізаторі і робіть свої ставки. Підтримуйте своїми ставками самця чи самочку. Пасажири. Виступи безкоштовні. Проте, вродливі дівчата та жінки - ви можете віддячити своїми гарячими поцілунками пасажиру що тримає в руках шоколадку і солоні крекери. Чоловіки ви можете поділитися з тим пасажиром зайвими облігаціями. Виступ ось, ось почнеться. Підтримаймо наших «добровільних» артистів оплесками.

    -А тепер, Огри ви мої ненажерливі, - ваш вихід. Сьогодні, ми з вами здійснимо цікаву подорож у світ моєї уяви. Гарантую вам огриня Стервоєдова і огр Зажерило, що ваш політ на літаку, запам’ятається вам на все ваше подальше життя.

    В решті решт – Я не тільки Примара. Я ще й Навіювач.

    Кінець першої книги.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.