Зміст
  • 1

    • Пригоди короля Данилка

    Viktor Pinchuk

    1

    Пригоди короля Данилка.

    Оповідання 1

    (Знайомство)

    Малюк Данилко, Кіт Мурчик та фея «Cон – дрімота.»

    - Добрих тобі снів Даня. Поцілувала мама малого, що вже спав у своїй колисці. Вимкнувши світло у кімнаті вона вийшла і нещільно причинила двері.

    За вікном вже панували сутінки. Початок квітня. Природа, після зими ще тільки прокидається. Зорі на небі ледве проглядали через темні хмари що неквапно сунули своїм шляхом у височині, несучи із собою весняні дощі, поки ще холодні, але рясні. Десь далеко, за вже нічним і темним обрієм, небо спалахувало блискавками, далекими настільки що навіть грім від тих блискавок не долинав до будинку та квартири в одній із кімнат котрої вже міцно спав Данило.

    В прочинену щілину дверей до кімнати, просунулася голова маленького, але іноді дуже нахабного хижака. Голова хижака, повертілася в щілині дверей, своїми поштовхами збільшивши щілину, затим, оглянула темну кімнату, і в місячному відблиску що проглядав між темними хмарами, стали помітні її зелені очиська, якими голова оглядала кімнату.

    «- Мрр-Мяу» Тихенько сказала голова.

    Це був кіт Мурчик, що за своєю котячою звичкою, робив свій нічний обхід помешкання.

    Коти живуть за своїм графіком. Коли вдень, вони гріючись на сонечку, чи на вже застеленому ліжку, люблять кілька годин подрімати, то значить вночі, вони недоспали і тепер, вдень, надолужують години сну. Щоб вирости міцним, здоровим, і розумним – слід спати. Коти як ніхто це знають, і тому, ретельно дотримуються норми годин для свого сну.

    Пізня ніч. Годинник у квартирі, вже показував за чверть дванадцяту. Мурчик, маючи м’якенькі подушечки на своїх лапках, вже безшумно пройшовся по всій квартирі. Він зазирнув до кухні, де маючи свої великі очиська, що гарно бачать навіть у темряві, вгледів як з під раковини для миття посуду визирнув тарган.

    «Тарган Крампус» так його називав Мурчик. Жучисько, вже був старезний. Його вуса відросли настільки, що за своєю довжиною, перевершили все тіло Крампуса. Тарган Крампус, весь світловий день проводив за стіною в якихось трубах, що в своїм переплетінні були мов справжній лабіринт. З приходом ночі, тарган іноді виходив до кухні щоб нашвидку пробігтися в пошуках крихт хліба, які він збирав та відносив до свого помешкання серед лабіринту труб для води та каналізації.

    Квартира, в якій мешкав Мупчик була в старому п’ятиповерховому будинку. Будинок окрім людей, для яких його і збудували, був також домівкою багатьох різних комах та жуків. З багатьма з ними Мурчик стикався.

    Він був знайомим з «хлібним точильником» – по імені Кусайко .

    Як знав кіт, - «хлібний точильник» - це один із найбільш поширених жуків що мешкають поряд з людьми. Господар квартири та хазяїн Мурчика, називав цих жуків (Stegobium paniceum). Це дрібненькі (з рисове зернятко) коричневі жучки, які можуть у величезній кількості розплодитися в забутих десь сухарях або крупах. Ввечері, вони вилазять з рисової, або гречаної крупи, та летять на світло люстри.

    У ванній кімнаті, до якої кіт не зміг зазирнути, так як двері до неї були щільно закриті, мешкав Павук Семилап. Насправді, в павуків вісім лапок. І в Семилапа їх теж було вісім. Просто одна з лапок була іншого окрасу, тому Мурчик, заздрісно спостерігаючи як Семилап вправно бігає по стінах та стелі, вирішив називати павука Семилапом.

    В коридорі квартири, де біля вхідних дверей стояла велетенська і давня шафа, проживав в

    щілині між дощечок шафи - Красунчик Ральф. Це мошка, або як кажуть люди - міль.

    Красунчик Ральф - був великим модником і шанувальником людського одягу. Можливо,

    якби серед комах були покази мод, Ральф став би дизайнером одягу. Майже весь свій час,

    він бігав всередині шафи, та приміряючи на себе всі види одягу, від чоловічих курток до

    жіночих блузок та пальт. Так що, не дивно, що з його таким люблячим ставленням до

    моди, він обрав для свого помешкання шафу з найбільшого скупчення самого різного одягу.

    Ральф, товаришував з амбарною вогнівкою на ім’я Зефірка. Вона була з якого півдня, і в

    неї було двоколірне забарвлення її крилець.

    Мешкала вогнівка, в сусідній квартирі, і дуже полюбляла солодощі. Господар казав що це «харчова міль». А ще, він казав про «борошняну міль, та зернову міль». Мурчик не надто розрізняв в чому різниця цих видів комах.

    Десь, нижче першого поверху п’ятиповерхівки, в глибині підвалу, всю зиму спав у гнізді джміль Бабблс. Лягав спати джміль – восени. А просинався і вилітав на вулицю Бабблс ранньої весни. Самі клопітливі дні для джмелів гнізда - це коли дерева, квіти і решта рослин, починають квітнути і виробляти нектар. Джмелі дуже схожі на бджіл, вони теж харчуються нектаром рослин, тільки мають менші гнізда і їх родини - невеликі в порівнянні з бджолиним роєм вулика. Коли холодні ночі, змінюються теплими та короткими годинами темряви, а сонечко ховається за обрій не надовго і виходить ще до шостої години ранку, починається і сама клопітлива пора для них.

    Був джміль Бабблс, великий, округлий і повільний. Із сивою головою і не надто великими крильцями. Він був такий же пухнастий як і Мурчик. Спершу кіт хотів називати його Пухнастиком, як малого котика з квартири на другому поверсі, але Джміль літаючи гудів, а коли заривався своєю вусатою голівкою в якусь квітку, щоб покуштувати її нектар, то робив смішний звук «Баббллл» мов промовляв «Бабблс» і Мурчик став звати його Бабблс. Джміль, мав характерні смуги своїх ворсинок на шиї та попереку із жовтого кольору, в нього були чіпкі лапи і він полюбляв смакувати квітковий нектар. Літаючи між деревами та кущами, що росли біля будинку, він гудів так, що котові вуха, чули його навіть із балкону квартири. Коли Мурчик минулого року виходив гуляти на вулицю, він спершу хотів погратися з Бабблсом в квача. Але джміль, прогудів що в нього немає часу на забавки. А щоб Мурчик не набридав, стрибаючи навколо, Бабблс показав котові своє гостре жало і попередив що він Бабблс, особисто, «занесений» до Червоної книги України.

    Господар Мурчика, пан Дмитро, багато часу проводив за комп’ютером і тому, багато знав. Він стверджував, що згідно закону аеродинаміки, джміль не повинен бути здатним літати, оскільки у нього немає такої потужності і такого розмаху крил. Мурчик - був сухопутним хижаком і не розумівся на крилах та польотах, проте він довіряв твердженню Дмитра про те що «джмелеві – бракує розміру крил та змахів в секунду, щоб піднятись в повітря з потрібним ступенем навантаження на крило.» Господар жартував « - За законами фізики, джміль літати не повинен, але він про це не знає, і все одно - літає»

    ( До речі – так стверджує популярний в народі жарт.)

    Минулого літа, до їх помешкання все напрошувалася в гості муха на прізвисько Котлетка.

    Муха Котлетка дуже полюбляла проводити свій час на кухні серед продуктів, а особливо страв із м’яса. Вона ображалася коли при ній згадували вислів «Мухи - окремо, а котлети - окремо від мух». Мурчик, був приязним та чемним котом, але його господиня стверджувала, що мухи - незвані гості гірше татарина. Ось тому, без дозволу господині, Котлетку, на котлети - не запрошували.

    По цій же причині, до помешкання не запрошували і блощицю Вреднулю. Ще не знаючи, що блощиці - одні з найбільш неприємних сусідів, Мурчика насторожили гордовиті вислови Вреднулі що вона - «клоп постільний, та кровосіся». Згодом, дізнавшись від пана Дмитра, що ці «кровосісі» вдень ховаються десь в потаємних місцях (за килимом, у дивані, за шпалерами, у різних щілинах та шпаринах), а вночі виповзають, щоб шкодити та хуліганити. А ще вони смердять дешевим коньяком (раніше говорили навпаки – що це дешевий коньяк смердить клопами). Додому їх можна занести разом із старими меблями, або навіть у книзі з бібліотеки.

    Колись, по своїх котячих справах, Мурчик побував у сусідньому домі. В одній із незамкнених квартир, до якої він з цікавості заглянув, просто серед кімнати кіт побачив якийсь вкритий пилом комочок сміття що лежав собі, лежав. Аж раптом, просто ні з чого, в нього зявилися ніжки, і він почав рухатися. Мурчик завмерши, не рухався і якийсь час слідкував за рухом того дивного комочку. Як виявилося згодом, це був клоп що належав до родовіду Редувій Ряджений і мав досить дивне ім’я. Не дивлячись на весь той кімнатний пил що поналипав на ньому, звався клоп - Містер Чистий. Редувії – хижі комахи, людиною вони зовсім не цікавляться та ніякої шкоди не наносять (хоча можуть вкусити, якщо їх хапати руками). Мурчик клопа не чіпав, бо це не його житло. Він повернувся додому і ліг спати? Засинаючи подумав що таких як Містер Чистий, в їх помешканні немає. І це добре, бо він ще пам’ятав як до їх квартири, якось завітала Мухоловка, або скутигера на прізвисько Гостринка.

    Ото була подія. Господиня, завгледівши її почала кричати та звати Дмитра. «- Що це за жахіття?» Запитувала вона тицяючи віником у напрямку Гостринки. Мурчик, при перших проявах тривоги, хутко примчав на кухню. Побачивши Гострику, він привітався муркнувши «Добрий вечір», потім муркнувши ще раз, вибачився, натякаючи Гостринці про постійну заздрість двоногих людей до таких багатоніжок як вона, бо всі ж знають, чим більше ніжок – тим краще. А потім прийшов господар і повідав що це звичайно багатоніжка, а ще вона - мухоловка.

    -Це скутигера (Scutigera coleoptrata), швидка багатоніжка з довгими ногами. Сказав він і вточнив; - Ця тваринка, попри свою страхітливу подобу, є абсолютно безпечною для людей, не наносить ніякої шкоди та є навіть корисною, адже ловить небажаних комах, наприклад мух та тарганів. Тому вбивати чи викидати таких з дому не треба – спробуйте до них звикнути. До того ж, мухоловку занесено до Червоної книги України, тобто вона формально визнана рідкісною та охороняється законом.

    За кілька днів, вмісто Гостринки, до квартири, через прочинене вікно, навідалася інша комаха. На цю комаху, вже полювали всі, за винятком кота Мурчика. Він затримався в своїх друзів, а саме кота Нявчика, Вуглика, кішечки Пампушки та Сметанки. На їхню котячу тусовку, мала ще завітати Макарошка, Товстопуз та старий кіт Капітан Кранч. Мурчик якраз підготував свій новий співочий номер. Він мав сольно, виконувати пісню «Ой у лузі червона калина», а кіт Вуглик, хотів розповісти усім, нову казку про хитрого кота Зажерчика та озерну рибку, що гуляла сама по собі. В тій казочці хитрий кіт умовив рибу вилізти на берег та зіграти із Зажерчиком у хрестики – нолики.

    Саме коли Мурчик закінчував співати перший куплет «Червоної калини» під схвальні вигуки « Прруусссь. Ану, геть» людей що мешкали в квартирах будинку, - до його домівки, залетів непроханий гість.

    Це був - Комар-Гад-зилла. Неприємний тип, який полюбляє пізньої ночі літати помешканням та постійно дзижчати і у всіх цікавитися « Ви вже спите? Чи не спите? Якщо спите, то спіть. А як не спите – то поляпайте мені в долоні». Це було дивне прохання, так як Комар-Гад-зилла, не вмів співати так як Мурчик, і не знав казок як Вуглик. За що ж йому тоді ляпати в долоні? На диво самозакоханий та безтактовний тип. Хоча, з огляду на те, що Гад-зилла, був одружений на комарині Кусака-Смоктака, його нічні походеньки набували сенсу. Кусака, носила подвійне прізвище. Кусака по імені, а Смоктака - по своїй професії. Комариня мала злий та сердитий норов, тому Гад-зилла мусив шукати хоч якесь схвалення в сторонніх людей. Зазвичай він прокрадався до оселі і вичікував коли всі ляжуть спати та вимкнуть світло. Тільки потім він починав своє опитування з обов’язковим проханням про ляпання в долоні.

    Цього разу, його «візит» до квартири було виявлено ще на початковій стадії. Бачачи як люди негативно ставляться до його присутності, Гад-зилла, безтактовно вирішив залишитися в помешканні на всю ніч, до самісінького ранку, і зі своїми подвійними зусиллями, проводити опитування усіх на предмет « То все ж таки. Люди сплять в цій квартирі чи ні? І як довго вони захочуть ляпати йому в долоні?»

    Коли в кімнаті, де він зачаївся за люстрою в очікуванні коли вже можна почати літати вимкнули світло, Гад-зилла вирішив вичекати, кілька хвилин. Аж раптом, він помітив світло в іншій кімнаті. Комар, полетів туди щоб дізнатися чому там вмикнули світло, та коли вже всі в квартирі заспокояться та повкладаються спати, щоб він, спокійно, почав своє опитування з частими оплесками.

    Щойно Гад-зилла залетів до кімнати, як в ній вимкнулося світло і зачинилися двері. Це була ванна кімната і одночасно – світлова пастка, бо в ній - мешкав павук Семилап.

    Чи спіймав Семилап Гад-зиллу чи ні, Мурчик не знав. Він повернувся ранком із свого співочого концерту втомленим, і тому, відразу ж, вклався спати. А коли прокинувся, то на фіранках вікон вже стояли проти москітні сітки, так що, до помешкання Гад – зилла, вже б не залетів. Як і його сердита дружина комариня Кусака-Смоктака.

    Тепер, вікно було прочинене теж, і на ньому ще не було проти москітної сітки. Мурчик не хвилювався бо знав - всі комахи ще сплять. Весна тільки но почалася, і повітря ще надто прохолодне щоб літати. Комахи стануть прокидатися за кілька тижнів, ось тоді, господар і встановить сітку щоб комарі, на кшталт Гад - зилли, не залітали до помешкання зі своїми опитуваннями та дивними проханнями про оплески.

    Так що, його черговий обхід помешкання, більше був звичкою, ніж потребою в нічній охороні.

    Кімната, де спав малюк, була кінцевою у його маршруті. Люди спокійно спали в своїх ліжках, а тому він, кіт Мурчик, за своїм обов’язком, пересвідчившись що все спокійно, і ніякі дрімотні тривоги не докучають їх помешканню, обійшовши кімнату, вже почав прямувати назад до дверей.

    Аж раптом, зупинившись, він насторожив свої вуха. Завмерши, кіт сторожко прислухався.

    Його очиська добре бачили в темряві, але і вони не змогли вгледіти як до оселі, через напіввідкриту фіранку щось залетіло. Було те щось, прозоре і невидиме.

    Тільки неймовірний слух і хижачі інстинкти кота вловили появу невідомого гостя.

    Мурчик знав що хтось залетів до кімнати, але нічого не бачив, а тільки чув.

    Ось легеньке шарудіння долинуло з боку вікна, немов хтось всівся на підвіконня і заходився зітхаючи прасувати та розгладжувати свій одяг. А ось цей звук, схожий на те як господиня в їх домі, перевзуває чобітки, міняючи їх на домашні капці. А наступний звук - схожий на те, як господар зручніше вмощується на дивані, перед екраном телевізора, щоб пультом керувати намальованими персонажами, які бігають по екрану, стрибають і постійно видають різкі та гучні звуки.

    Кілька секунд, кіт нічого не чув, аж раптом, на підвіконні, висвітилася невелика фігурка, що нагадувала людину, проте, була розміром менша за Мурчика і мала крильця.

    « - Мрр.» Муркнув Мурчик здивовано вдивляючись у невідому гостю що всілася на підвіконня.

    -Ти ж бачиш мене? Спитала крилата людина жіночим голосом, а потім ще промовила: - Я –Сон-дрімота. А тебе як звати?

    - Звісно бачу. Відповів Мурчик.

    Він гордо всівся на задні лапи і царственним жестом обгорнув свої передні лапи своїм хвостом і промовив: - Я кіт Мурчик. Ми коти - можемо бачити небачене, чути нечутне і подорожувати незвіданим.

    - А ще, посміхнулася нічна гостя: - вони найталановитіші співаки. Особливо навесні.

    - Нууу. Незадоволено примружився кіт пригадавши дивні вигуки слухачів людей, що за тоном були швидше негативними ніж схвальними: - деякі наші співочі твори, з котячого репертуару, і справді слід відшліфувати. І чому всі починають кричати про тишу, як хтось із нас, котів, по весні - захоплюється співами.

    Сон – дрімота не відповіла, а тільки засміялася.

    - От якби десь відкрилася котяча музична академія співу. Замріявся Мурчик.

    - Я впевнена що з часом ти станеш популярним. Прийде час, і тебе знатимуть як Модеста Менцинського серед всіх котів.

    - Буду старатися. Відповів Мурчик і згадавши про свої манери гостинного хазяїна запропонував:

    - Чи доречно мені, запропонувати Сон-дрімоті покуштувати молочка? Я десь чув, що раптових нічних гостей, що вміють літати і ставати невидимими, слід пригощати молоком. В нашому домі - ми будемо раді пригостити вас молоком.

    - Не відмовлюся. Всміхнулася нічна гостя. Хороші манери та гостинність завжди цінувались нами.

    - Вибач, підвівшись Мурчик підійшов ближче: - Я не надто обізнаний у вашому родоводі. Ти фея? Чи брауні? Може піксі, чи спрайт? Але точно ти не ельф та не лепрекон.

    - Бо не маю при собі горщика з золотими монетами? Знову засміялася гостя. (Понад усе лепрекони полюбляють золото, а особливо кругленькі золоті монетки. Їх, вони складають та зберігають у глиняних горщиках які всюди носять із собою)

    - Я фея, по давній латинській мові «Fata», а на сучасній англійській « Fae» що означає – доля. Я належу до духів природи та опікуюся царством сну.

    - А я - кіт свійський. Це по людській науці. Уточнив Мурчик: - невеликий ссавець, ряду хижих, родини котових, це значить що я вживаю молоко, яким до речі, зараз тебе пригощу.

    - А ще, як я чула, в котів - дев’ять життів. Засміялася Фея.

    - Це не наукове твердження, було спростовано нашим першим академічним професором Мудрагелем Рудим Необережним. Він своїм прикладом довів, що швендяти відкритим балконом, для котів, не надто розумно. А на балконі Київської висотки взагалі – небезпечно. Ми такі ж, по природі як і всі. І не завжди наше котяче вміння приземлятися на лапи - допомагає. Ходімо, до кухні, пані фея. Молоко - слід підігріти в мікро-хвильовці. Як каже моя господиня, коли я чемно та тихенько «натякаю» на своє прохання молока – «Не кричи, і не репетуй. Підігрію і наллю. Я не хочу, щоб ти жлуктив молоко з холодильника, а потім захрип і співав як якась Мірей Матьє». Що це за кішка? Таке дивне прізвисько «Матьє». Можливо, вона якась вулична співачка, що виступає в барах та на котячих весіллях. Якщо в неї хриплий голос, то я не здивуюся що усі оті весілля, закінчуються бійками та вереском.

    Після відвідин кухні, де Мурчик пригостив фею молоком, вони знову завітали до кімнати в

    якій спав Данилко.

    - А мої господарі не прокинуться? Нашорошив вуха кіт на якийсь звук з кімнати дорослих.

    - Ні. Поки я в цьому домі, люди будуть спати міцно і без будь яких тривог. На те, я і фея

    Сон - дрімота.

    Кіт, стрибнувши на підвіконня, вже хотів розлягтися на ньому, але згадав про свої манери

    інтелігента та селебріті від сцени, в світі котів, і тому чемно та скромно сів скраєчку,

    обгорнувши свого хвоста довкола лап, а не як завжди розклавши його як найбільшу

    коштовність в світі.

    Підлетівши до підвіконня, фея теж всілася і склавши свої крильця промовила;

    - Я провідувала в цих краях Рожаниці.

    - А хто це такі? Поцікавився Мурчик.

    - Це мої родички. Богині долі. Вони також є родичками давньогрецьких мойр.

    - Я дуже мало знаю за вас, фей. Зізнався Мурчик.

    - Здібності фей різноманітні. Пояснила Сон – дрімота: - феї можуть ставати невидимими, створювати майстерні вироби, виконувати роботу за людей, які шанують їх. Феї допомагають тим, хто лишає для них підношення, наприклад, молоко, виконують тоді за господарів будинку дрібну роботу. Існує переказ про мірошника з Гемпшира, в Англії, який вночі підглянув за феями і вони дали йому дві пригорщі чарівного зерна. Відтоді мірошник тривалий час брав зерно з запасів, а вони не зменшувались. Хто опинявся в їхніх володіннях, міг провести там сотні років, які здавалися йому одним днем. За деякими віруваннями, феї тримають незвичайних тварин, зокрема псів. Ці пси можуть бути дивного вигляду, наприклад, зелені, чи дуже страшні. Буває, феї віддячують за допомогу їм золотом, але потім воно перетворюється на листя, квіти, печиво чи інші марні речі.

    - Я не дуже полюбляю псів. А страшних і злих – взагалі боюся. Зізнався кіт. Найкращий засіб від надмірної уваги якоїсь невихованої собацюри – це залізти на високе дерево і звідти всю ніч співати « Я не здамся без бою» Вакарчука. Ця пісня, в мене виходить найкраще. Гордовито зізнався Мурчик; - коли я її співаю, всі мешканці будинку, вікна яких виходять на дерево на якім я сиджу і співаю, - вибігають з квартир і в захваті бігають довкола сцени..е,е, дерева, і лементують щоб я співав далі. А собацюра втікає, бо в них, собак, немає слуху та музичного смаку.

    - Хто мешкає в цім будинку? Поцікавилася фея.

    - Молода родина. Чоловік працює законником. Дружина опікується ним і оцим малим. Промовив кіт чухаючи своєю лапою собі за вухом.

    - А ти охороняєш? Фея невідомо звідкіля, дістала крихітний скіпетр у формі котячої лапки, і повторюючи, а може і пародуючи, за Мурчиком - теж почухала свою потилицю.

    Мурчик витріщив свої очиська не розуміючи звідки в феї з’явилася котяча лапка.

    Фея, розвеселившись, махнула тією лапкою, і з неї посипалися на підлогу крихітні чи то блискітки, чи іскорки а може зірочки з нічного неба.

    - Що ти робиш? Сполошився Мурчик і підскочивши на лапи, кинувся до світових цяток що сиплючись із лапки феї на підлогу, своїм мерехтінням нагадували жовто – сині вогники.

    - Нам, в квартирі, ще пожежі тут бракувало. Сичав Мурчик ляпаючи по вогникам своїми передніми лапами.

    Щойно котяча лапка накривала один з вогників, як він зникав, але, з’являвся в іншому місці, мов коник стрибунець що скакає з місця на місце.

    Сон-дрімота, дивлячись за метушливим котом, що ганявся за світовими цятками, спершу усміхалася, а згодом, бачачи як Мурчик намагався лапами одночасно понакривати всі вогники, почала сміятися та реготати.

    Врешті кіт стомився і хекаючи всівся на задні лапи. Фея, змахнула рукою і всі вогники, одночасно зникли.

    - Малий не прокинувся? Я не надто тупцював по підлозі. Відхекавшись запитав Мурчик;

    - Господар Дмитро, іноді називає мене «Нічним топтуном», «Тигидимським жеребцем». А господиня навіть сказала на мене «Слоно-Потам на підковах» та «Чотирилапий чечіточник»

    - Я вже казала. Поки я тут, в цьому помешканні, ніякі нічні тривоги нікому докучати не будуть. Так що, дитина буде спати міцно, добре та спокійно.

    Фея, легко зіскочила з підвіконня і її крильця в неї за спиною, тут же розгорнулися та замайоріли, тримаючи її у повітрі. Безшумно підлетівши до колиски, вона глянула на сплячого хлопчика.

    - Як звати…підопічного? Спитала фея.

    - Данилко. Відповів Мурчик.

    - Знала я колись одного Данила. Давно це було. Той малий, як виріс, став королем Русі. Король Данило Галицький. Можливо і твій підопічний, стане королем. Я, наприклад, можу навіть допомогти йому з титулом. Феї, такі як я, іноді, винагороджують деяких людей, титулом сонного королівства. В світах сну, буде зватися Король Данилко. Як, Мурчику, звучить? Що ти думаєш про таку відзнаку для свого підопічного?

    - Бути котом короля? Це доволі незвично. Задумався Мурчик: - Проте, можна буде, похизуватися перед зарозумілим котиськом Бахваликом Оскароносним, який всім твердить, що він - справжня зірка. А не якийсь нікому невідомий співак Мурчик із Святошина, який особисто не приймав нагороду в Лос Анджелесі. Зіскочивши з підвіконня кіт підійшов до ліжка з дитиною; - А вийде Данилку отримати таку відзнаку?

    - Скільки малюку років?

    - Виповнився один рік. Майже не підраховуючи в голові відповів кіт і запитав; - А чого ти запитуєш.

    Фея схиливши свою голівку собі на плече запитала; - Він же, ще не вчить людську мову? Це зарано для діток?

    - Звичайно зарано! З поважним видом професора і дитячого вихователя, що пропрацював в дитсадках вісім котячих життів, та має ступінь академіка, відповів Мурчик.

    - Хмм. Дивлячись на колиску з дитиною, фея промовила більше для себе чим для кота; - може і вийде Данила одарувати. Діти до одного року, можуть навчитися розуміти одного свого друга зі світу тварин. А ти – кіт. І ти йому друг. А ще він зможе навчитися бачити не просто яскраві та цікаві сни, а навіть, в певній мірі, подорожувати в старих минулих світах.

    - А це як? Не зрозумів кіт.

    - У сні, коли тіло відпочиває, дух дитина зможе відвідувати минуле, а також, інші світи. Це – можна сказати, повноцінне життя у снах. Рідкий дар для людей.

    - А що, зацікавлено витягнувся всім тілом Мурчик; - ти дійсно можеш цим одарувати мого підопічного?

    - Так. Можу. Глянула на кота фея: - Це гостинний дім і тут мешкає молода родина. Я тут відпочила. Мене, в цім домі, розвеселили та пригостили молоком. Ми феї, хоч і рідко маємо справи з людьми. Але нам теж притаманна вдячність за гостинність.

    - А давай ти подаруєш малюкові такі ж крильця як в тебе? Підкинув ідею подарунка Мурчик, і заздрісно заблищав на крильця феї своїми очиськами. Подумки, Мурчик вже приміряв крильця і на себе, вочевидь мріючи про те, як він ширятиме по подвір’ю мов горобчик і заганятиме атаками з повітря, та своїми котячими наскоками зверху, сусідського собаку Барабаку, до її буди. Собака, на прізвисько Барабака, чимось не злюбив Мурчика. Можливо, Барабака, був фанатом іншої котячої рок-зірки?

    - Мурчику. Я не можу подарувати малечі крила. Я фея що опікується снами. Можу одарувати дитину яскравими та цікавими снами в яких він буде подорожувати світами та часом, і пізнаватиме багато дивного та казкового.

    - А я теж зможу з ним подорожувати?

    - Звичайно. Тобі тільки слід спати в один і той самий час коли і хлопчик.

    - Це, непросто. Зітхнув кіт подумавши про свій особливий графік, коли він, особливо навесні, може протягом всієї ночі виступати зі своїми котячими концертами.

    - Розумієш, я кіт творчий. Співочий. Весною в мене часті виступи та концерти. Можна без зайвої скромності сказати що я – рок зірка на нашому району.

    - Хм. То ти естрадна знаменитість. Може мені попрохати автограф? Хоча, про це потім. А зараз, головне.

    Фея підлетіла до дитячого ліжка і зависнувши над сплячим малюком часто затріпотіла своїми крилами. На кінчиках крил феї почали з’являтися світлові метелики. Метелики, кружляючи, почали збиратися в коло над ліжком. Їх ставало все більше і ось вони вже створили нерозривне коло світла. Коло, якусь мить, повільно оберталося, а потім зупинилося, і розділившись, мов листочки з дерев, кружляючи, опустилися на дитину що спала.

    Фея, відлетіла та опустилася на підлогу навпроти кота.

    - Головне, ти мусиш запам’ятати. Серйозним тоном промовила Фея: - Коли Данилку виповниться три роки, ти, як його опікуючий кіт, маєш прибути з ним, в його першу подорож до річки Сонливиці. Всі обдаровані феями, після свого третього року від народження, засинаючи, обов’язково опиняються там.

    - Річка Сонливиця? Зацікавився водоймою затятий рибалка з хвостом та лапами: - Я біля неї ніколи не гуляв. А там водяться рибки?

    - Ти не гуляв біля Сонливиці, Мурчику, бо ти кіт. Тобі, як коту, туди можна потрапити тільки разом із обдарованою феею дитиною. Хлопчиком чи дівчинкою. Дорослим людям туди теж не потрапити. А рибки в Сонливиці - багато. Та тільки вона не проста.

    - Та то нічого. Махнув лапкою кіт; - я теж кіт з характером. Чула б ти, як я сперечаюся з нашою місцевою вченою вороною Чорняшкою, стосовно Теорії Великого Котячого Вибуху. Чорняшка твердить що спершу, Всесвітня Ворона знесла Велике Початкове Яйце з якого сформувалися всі планети та всі сонця. А потім, з іншого яйця, з’явилися всі живі види. А ми, коти, знаємо що було не так. Перший кіт, Континчик, народився від кота Простір і кішечки Час, а коли…

    - Вибач Мурчику. Перервала наукові теорії фея. Мені вже час вирушати, бо до світанку слід долетіти хоча б до земель кельтів.

    Фея підлетіла до вікна і ставши на підвіконня оглянула кімнату. А потім серйозно звернулася до Мурчика:

    - Будете подорожувати краями снів, пам’ятай. Поряд із річкою Сонливиця, завжди недалеко протікає і ріка Дрімотка. Якщо ти з малюком, раптом заблукаєте, тримайтеся течії Дрімотки. Вона, всюди виведе вас назад із світу снів у ваше звичне життя. В першу подорож Данилка, будь поряд і прослідкуй, щоб хлопчик, якщо схоче плисти Сонливицею, занадто не запливав, бо на річці бувають підступні тумани, а в них, якщо необізнаний загубиться, то так і буде блукати снами аж поки його тіло не постаріє без духу. Через три роки, будь з малим у його першому сні. Не забудь.

    Фея змахнула крильцями і зникла. Кіт навіть моргнути не встиг а Сон-дрімота вже вилетіла з кімнати на вулицю.

    -Запам’ятай, Мурчику. Вже за вікном ледь долинув голос феї: - Через три роки. Не забудь.

    « – Пхе. Теж мені, Зверхньо пхикнув собі у вуса кіт: - Коти, зарозуміло подумав він: - ніколи і нічого не забувають. А особливо про річки в яких водяться смачнючі рибки.» Щойно я потраплю на ту річку, відразу ж спіймаю найбільшу та найсмачнюшічу рибину і стану зватися не просто Мурчик. А - Капітан Мурчик!

    Оповідання 2

    (Таємниця глиняних горщиків)

    Другий рік потому.

    - Егегей. Привіт Малюче!

    Кіт за своєю котячою традицією, зупинився на порозі відчинених дверей до кімнати Данилка. Мурчик, та і всі коти на світі, завжди так робили і робитимуть надалі. Чому всі коти відразу не заходять до іншої кімнати чи будинку, а стоять на порозі в роздумах, достеменно ніхто не знає. Кажуть про нелюбов пухнастих до закритих дверей, через які неможливо спостерігати за всім помешканням. А Мурчик, якби в нього запитали, сказав би що двері – це взагалі анахронізм. Непотрібний пережиток минулого. В часи інтернету, камер спостережень і демократії, зачинені двері це ущемлення котячих прав на вільне та всебічне пересування помешканням.

    Хоча насправді, кіт, не маючи рук з пальчиками, щоб відкривати двері, незадоволений цим і тому, своїм стоянням на порозі - натякає на те, щоб двері, завжди і всюди – були заборонені законодавством. А хто порушує те законодавство – має сплачувати котам штраф, у вигляді рибки. І побільше, побільше рибки.

    Взагалі то, Мурчик, мріючи про своє президентське майбутне, вже знав який подасть перший закон. Щоб всі люди і всюди, виходячи на вулицю, завжди при собі, мали кілька добрячих рибин для котів яких зустрінуть по дорозі. І щоб не тільки четвер був офіційним рибним днем, а всі дні тижня.

    «- Ех.» Подумки зітхнув кіт « - Який політик в моїй розумецькій особі, прозябає у безвісності»

    - Мурчику. Я - сплю. Пробурмотів Данилко.

    З пів року тому, коли кіт і хлопчик вперше перемовилися зрозумілими для них висловами, спілкування з кожним разом покращувалося. Звичайно ж, це була заслуга феї і її чаклунства, бо в реальному житті люди не розуміють мови тварин. Вони можуть тільки спостерігати, та здогадуватися.

    - І досі? Мурчик від подиву робить велетенські очі. Ранок на вулиці вже давно. Слід вже рухатися, бігати, гратися і ловити рибку, а як захочеш, то можна доспати і вдень.

    - Тобі добре, - ти кіт. Можеш спати коли хочеш. А я, як виросту, спатиму тільки вночі.

    - Та хто ж це придумав таку дурницю? І навіщо? Мурчик в гніві зіщулив свої очиська, подумки вже знаючи який буде його другий закон в ролі президента країни.

    - Бо ми, люди, як виростимо, мусимо вчитись, а потім працювати.

    «- А ось і мій третій закон про заборону навчання і праці» Подумав кіт. « - Коли стану при владі, всі матимуть змогу тільки спати, їсти рибку і гуляти до не схочу. Та по правді, навіщо те навчання і та робота, коли в світі стільки цікавого?»

    - Хутко прокидайся. Я щойно знайшов дещо незвичне. Загадково промуркотів Кіт спираючись своїми передніми лапами на бильце краватки та зазираючи до Данилка в ліжко.

    - Незвичне? Не зрозумів малюк.

    - Саме так. Ствердно м’явкнув Мурчик: - Я побачив це, коли робив черговий огляд нашого помешкання.

    Всівшись на свої задні лапи кіт почав свою розповідь.

    - Вранці, я як всі коти, сторожко провірив помешкання, а особливо вхідні двері та балкон.

    - Навіщо? Не зрозумів Данилко. Двері зачиняє мама. А тато, ввечері виходить на той балкон, і якийсь час просто стоїть, та дивиться як поступово темніє небо. А потім, він заходить до помешкання і щільно закриває двері на той балкон. Знову сідає за свою клавіатуру і довго натискає, печатаючи букви на екрані.

    - Він дивиться на небо з висоти свого зросту, а я дивився з підлоги. І побачив під перильцями того балкону, якусь штукенцію.

    - А що воно таке, та штукенція? Данилко заборсався заінтриговано слухаючи і намагаючись вмоститися зручніше в своїй ковдрі.

    - Нууу. Почав підбирати переклад на людську мову із свого муркотіння кіт. – Це нагадує якісь круглі м’ячики, тільки видовжені і не зовсім круглі.

    - Так вони круглі чи видовжені? Не зрозумів малюк.

    - Вони нагадують якісь глечики. Тільки не зовсім глечики з отих, важких глиняних і незручних, в яких, незрозуміло навіщо, люди зберігають сметанку. Ці не такі. Я бачив схожі, коли ми з твоїм татком дивилися по телевізору фантастичний фільм. Пригадав один з вечірніх переглядів кінофільму Мурчик.

    - І що ті глечики робили в тому фільмі?

    - Тааа. Не надто охоче став розповідати кіт: - там в тому фільму, в тих глечиках, сиділи такі собі…восьминоги, чи спрути, чи якісь медузи. Ти вибач, але мене, твої батьки, і досі не брали до якогось моря, тому я, не надто розбираюся в морській живності. Я більше люблю озера та річки. В них водяться такі смачнючі…

    - Зачекай Мурчику про смачні озера та річки. Що з глечиками?

    - Вони розкривалися і звідти вистрибували ті медузи. Як є, не підбираючи м’яких словесних виразів випалив кіт.

    - То з цього треба було і починати. Розсердився Данилко. На нашому балкону причеплені глечики в яких сидять восьминоги та спрути. А ти зовсім не хвилюєшся.

    - Та заспокойся. Нявкнув кіт: - Ті глечики – крихітні. Це для якихось комах, а не спрутів.

    - А комахи що, зберігають у тих глечиках мед? Чи може сметанку?

    - Нууу. Це навряд. Визнав кіт.

    Данилко заборсався вибираючись з ковдри і подумки жалкуючи що його вже «дорослу» особистість тримають за якусь малечу, вкладаючи спати в години, коли він «дорослий» веде якусь свою активну діяльність.

    - Атууу.

    Що в перекладі з мови малюків на мову дорослих значило «- Татууу!!»

    Данилко, подав свій голосовий сигнал як умів. Розмовляв до пуття він ще поганенько, проте думки формував вже як дорослий.

    Оце його голосне «Атууу», і слід надалі перекласти як скорочену форму слова «- Таатууу!

    -УААЕЕ.

    А цей «вислів» можна перекласти як « - Тривога в домі. Можливо, небезпечна форма комах.»

    Вкладаючи у свій крик всі сили, Данилко почав «керувати» операцією по дезінсекції житла.

    На його «голосовий сигнал тривоги» до кімнати зайшла мама.

    - Атт..осікся Данилко коли на його вимогу прийшла інша з батьків: - е,е, - Аммооо з іншою інтонацією вигукнув він.

    - Ааамооо. УУхЕЕ.

    «- Мамо. Слід негайно провірити балкон.)

    - Під перилами. Стиха муркнув кіт скептично дивлячись на операцію «Дезінсекція на балконі» під керуванням Данилка, та без перекладача з дитячої мови на дорослу.

    Як результат, - господиня вийшла з кімнати, несучи на своїх руках, обуреного «керівника». «Керуючий» Данилко від поспішності не встигав зорієнтуватися, а зміг тільки Еекати, та Угукати, а вже за хвилину з боку кухні залунав його невдоволений плач.

    « - Еех. Перша операція Данилка по захисту оселі, і та, пішла не по плану» Зітхнув кіт і став чухати в себе за вухом.

    - МрррМяя. Стиха промовив кіт метикуючи як тепер йому розібратися з підозрілими штуковинами на балконі.

    - Та що там з тим розбиратися. Раптом, поряд з котячим вухом пролунав чийсь сердитий голос.

    Від несподіванки, та з ляку, Мурчик виконав свій карколомний стрибок у висоту. Такий його підстриб вгору, з місця, - міг би здобути золоту медаль, на перших Олімпійських іграх серед котів. Котрі, «очевидно від собачої змови та інтриг», так до сих пір і не були проведені.

    Після свого стрибка вгору, Мурчик стрибонув до штори, і за мить здерся до самого верху. Вже зверху, під самою стелею, він, вигнувши спину колесом, та настовбурчивши вуса та всю свою шерсть сердито зашипів.

    - Ти ще хто такий, та як ти так непомітно підкрався, що навіть я, не почув? Сердито шипів донизу кіт.

    На щойно порожньому місці підлоги, з’явився маленький чоловічок, розміром з половину кота, або і менше. Був він із довгою та сивою бородою, в смішному одязі та мав при собі ціпка довжиною як олівець для малювання.

    - Я домовичок. Звуть мене Всезнайчик. Поважно представився до цієї миті, невидимий гість.

    - Ти вмієш ставати невидимим? Спитав перше що прийшло йому на розум Мурчик. Він, бачачи що невідомий гість, нічого лихого не планує, майже відразу заспокоївся. Кіт вже не згинав дугою свою спину, і вуса не насуплював, та і шипіти перестав. Тільки його хвіст, мов живучи своїм, окремим від всього іншого кота життям, все не заспокоювався, а роздратовано метушився, шмагаючи тулуб з різних боків.

    - Ми домовички - всі вміємо бути невидимими.

    - Яке неймовірно цінне вміння. Вигукнув Мурчик і скочивши вниз, на підлогу, всівся навпроти домовичка та кивнувши головою привітався на манер вихованого кота з якоїсь королівської династії.

    - Я кіт Мурчик. Опікуючий, його королівську величність, Данила, що був відмічений феею Сон-дрімотою.

    - А як же твоє амплуа рок-зірки із Святошина? Хихикнувши, спитав Всезнайчик.

    - Еее. Так ти слідкуєш за моєю співочою кар’єрою? Зрадів що зустрів свого шанувальника його співочих виступів кіт.

    - Та ні. Вже відверто веселився Всезнайчик: - Просто, коли ти співаєш, деякі з нас, домовиків, хочуть накликати на твої виступи, рій злючих ос, або червоних мурах із сусіднього парку.

    - То ви, домовики…хейтери? Обурився Мурчик; - Самі співати не вмієте, а мені заздрите?

    - Мурчику, ти кіт, який дуже погано співає, однак, вже почав хворіти зірковою хворобою.

    - Та ти що. Сполошився Мурчик і підхопившись, хутко помчав з кімнати до коридору де на стіні висіло велетенське дзеркало.

    Скочивши на шафку що стояла поряд, кіт з тривогою почав витріщатися в дзеркало і час від часу відкривати зубату пащеку та висолоплювати свого язика.

    «Еееем. Меее» Мов промовляючи на прийомі в лікаря ЛОРа, Мурчик намагався розгледіти почервоніння в своїй пащі, чи зміну кольору своїх очей, чи хоча б прищі. Яких, звісно ж, під шерстю не видно.

    Повправжнявшись в своєму кривлянні перед дзеркалом, кіт, не вгледівши нічого дивного в своєму відображенні, скочив на підлогу і прибіг назад до кімнати.

    Домовичок, не ставши чекати закінчення Мурчикового само - обстеження, здерся, та всівся на диван, і тепер натискав на пульті керування телевізором клавіші, гортаючи програми, та підшукуючи щось цікаве для себе.

    - Ти що робиш? Зашикав до Всезнайчика кіт: - Господиня вдома. Почує як ти гортаєш програми.

    - Заспокойся. Відповів домовик: - Я знаю, коли слід ховатися та не шуміти. В нас, домовиків, є здібності, бути нечутними та невидимими. А звук телевізора, я стишив до найменшого.

    - Я не помітив ознаків своєї хвороби. Промовив кіт та скочивши на диван, теж всівся поряд з пультом.

    - Це хвороба вигадана, і вона позначається на поведінці, а не на зовнішності.

    - Пхе. Махнув лапкою кіт. Теж мені…лікар. Сам понавигадував, всяких несінитниць, а сам, і не відаєш, що і як. Так само і з горщиками - ти нічого не знаєш.

    - Глиняні глечики, що ти знайшов на балконі - це гнізда ос. Особливо лякатися таких гнізд не треба. Автори цих глиняних гнізд – одиначки і не прилітають до своїх гнізд після того, як зроблять такі. Вони не надто агресивні та не атакують людей.

    - А я і не сказав що це небезпечно. Я сказав що це цікаво, і що схожі горщики, я бачив у фільмі. Виправдався кіт.

    - Ти повівся необдумливо і легковажно. Перш за все слід дбати за спокоєм, а не додавати зайвої інтриги своїй знахідці. А особливо, коли ти і сам не відаєш що то за горщики.

    - Що, що? Підхопився на лапи кіт і його хвіст, від обурення став великий, над - пухнастий та об’ємний; - Та ми коти знаємо все. Та ми найкращі знавці всього. Та ми…

    - Та досить вже. Перебив домовичок обуреного хвалька; - якщо ти знаєш все, то мусив би знати і за ті порожні глечики на балконі.

    - Ха. Не здавався в суперечці кіт: - Твоє ім’я - Всезнайчик. До речі, все знати на світі неможливо, і мені здається, що воно - занадто самовпевнене. А ну ж бо скажи Всезнайчику. Вирішив перевірити знання домовичка кіт: - Чому влітку день довгий і жаркий. А взимку навпаки. Короткий та холодний.

    Мурчик і сам не знав правильної відповіді. Коли по телевізору йшла передача про планету на якій він живе, він вмісто слухання, обрав дрімання на дивані, а тому, так і не дослухав передачу до кінця.

    Всезнайчик не відповів, а тільки ображено глянув на кота.

    - Ага. Ти не знаєш. Зрадів кіт що не він один, не знає цю кліматичну таємницю.

    - Це занадто просте питання. Раптом відповів домовинок і Мурчик, ошелешено почухав лапою потилицю.

    - А тепер я задам тобі питання. Домовик, скочив на підлогу, пригладив своєю долонею бороду, і заклавши руки за поперек, пройшовся перед сидячим на дивані котом, мов вчитель перед учнем, що мав вивчити домашнє завдання.

    - На Землі, живе багато живих істот. Якого кольору у цих істот, кров? Зупинившись прямо перед котом спитав Всезнайчик.

    Мурчик пхикнув собі у вуса і вже хотів з легкістю відповісти що « - звичайно ж, червоного», як помітив хитрі зморшки в куточках очей домовичка.

    -Е,е,е. Почав тягти час кіт щоб зметикувати, де тут підступна хитрість: - А ти спершу дай відповідь на моє питання. Тимчасово викрутився кіт.

    - Моя відповідь схожа на те, як іграшкова дзиґа втрачає швидкість і починає нахилятися від своєї вісі вбік. І моя відповідь - через нахил вісі планети вбік, під час свого кружляння довкола сонця.

    - Ееее. Здивовано протяг кіт мало що зрозумівши. За мить, він зробив вигляд, що відповідь Всезнайчика правильна, і кіт визнає її. Милостиво кивнувши, Мурчик промовив:

    - Добре. Це ти знаєш. А тепер - моя відповідь на твоє питання. Вона така. Колір крові у всіх на Землі – червоний.

    Всезнайчик, зупинився і осудливо поглянув на Мурчика.

    -У восьминога, три серця. Одне (головне) жене блакитну кров, багату на металічні елементи, як залізо і мідь, по всьому тілу.

    - Та ти що? Не повірив кіт і від здивування зліз на підлогу та всівся перед домовиком.

    - А які ще є кольори крові? Спитав він, та від цікавості, навіть почухав себе за вухом.

    - Фіолетова кров – морські безхребетні. А у деяких молюсків (равлики, слимаки), і членистоногих ( павуків, раків, коників), кров має блакитний колір завдяки гемоціаніну. У омарів, восьминогів, спрутів, павуків, крабів і скорпіонів кров - голуба. Причина такого благородного кольору криється в тому, що у них дихальним пігментом крові є не гемоглобін (червоний колір), а гемоцианін, в якому присутня мідь.

    Разом з тим кров у деяких організмів може мати ще один відтінок — зелений. От вона справді неповторна, адже її носіями можна назвати лише кілька видів морських хробаків. Яскраво-зелений пігмент, їх кров набуває за рахунок наявності закисного заліза. В даному випадку за поширення кисню відповідає вже речовина хлорокруорин.

    -А у всіх людей чому кров тільки червона? Не перестаючи чухати за вухом спитав Мурчик.

    - Вміст заліза. Відповів Всезнайчик; - Саме залізо в гемоглобіні, надає крові червоний колір. Фактичний колір варіюється від малинового до темно-коричневого. Залежно від того, скільки кисню є в крові. І не всі люди мають червоний колір крові. В 20 столітті, вчені заявили, що у деяких людей може бути синя кров, якщо в ній переважає мідь. І її володарі, були завжди. Для таких індивідуумів навіть придумана назва — кианетики. Вважається, що люди цієї групи, більш витривалі, і володіють кращим здоров'ям, і вони - швидше загоюють свої рани за рахунок того, що синя кров - згортається швидше.

    - Що ж. Може ти і маєш знання трохи більші за мої. Визнав кіт: - Але не набагато. Трошки. Трішечки. На Данилковий мизинчик трішки. Трішюлечички.

    - Такого слова, як трішюлечички – немає. Засміявся Всезнайчик.

    - А от і є. Розсердився кіт: - Я щойно його придумав. А якщо я вигадав – значить воно є, та воно - існує.

    - Мені вже час йти Мурчику. Захочеш дізнатися щось цікаве, то приходь до сусіднього будинку і поклич мене.

    Домовичок, все ще сміючись - зник, а за мить, до кімнати зайшла господиня, ведучи за руку Данилка.

    - Яка ситуація з небезпечними горщиками на балконі. Відразу ж запитав Данило в кота.

    - Все в нормі ваша королівська милість. Поважно м’явкнув Мурчик і всівшись в гордовиту постать доповів:

    - Я все перевірив, і ваша королівськість, може не турбуватися. Це порожні скорлупки. Комахи давно покинули ті глечики і більше не повернуться.

    - Молодець Мурчику. Похвалив свого товариша, малий: - Щойно я виросту і займу поважний пост, ти – станеш моїм першим замісником.

    « - Ех». Думав кіт. « - Мабуть, так і станеться. Щось мені підказує, що моя співоча кар’єра добігає кінця. Тепер, мені треба розвиватися та йти в політику. Як роблять всі співаки, спортсмени та кіноактори. А куди ж іще йти самим розумним та кмітливим?»

    Оповідання 3

    ( Великі перегони, жіночий фемінізм та стройова підготовка)

    Неділя. День відпочинку. Одинадцята ранку.

    На великому екрані телевізора, йшла комп’ютерна гра з перегонами спортивних авто. Навпроти екрану, сидячи в кріслі, пан Дмитро, комп’ютерним джойстиком, керував гоночним болідом синього кольору, що мчав дорогою серед полів та вулицями міст до фінішу.

    Данило, сидячи поряд на дивані, був зайнятий складанням піраміди з кубиків, та одночасно спостерігав за перегонами на екрані. Кожного разу, коли Дмитро не міг впоратися з кернуванням, Данилко незадоволено супився. Врешті, покинувши піраміду з кубиків, він зосередився на подіях комп’ютерної гри. Саме якраз, на екрані, сине авто, виїхало з вулиць міста і хутко помчало серед рідких дерев та широких різнобарвних клаптиків полів.

    Авто, на екрані, оминуло перший звивистий поворот і ледь розминулося із зустрічним ваговим тягачем що повільно сунув своєю полосою асфальтованої двох полісної дороги. Спереду виник ще один доволі різкий поворот до якого сине авто прямувало на великій швидкості.

    - Гуу. Гу. Огу. Захвилювався перебігом гри Данилко. Він вже досить добре розмовляв, однак, бувало від хвилювання, та коли хотів сказати швидко, і великий об’єм, - слова виходили надто скороченими.

    Подумки, він, дивлячись на екран, - «підказував» Дмитру що слід робити.

    «- Кермуй. Швидше кермуй. Вліво. Повертай вліво.»

    Слова швидко формувалися в голові Данила. От тільки речовий апарат не встигав, оформлювати їх словами. І тому, з Данилка, вмісто зрозумілих слів, вилітали тільки звуки подібні до Гуу. Оо,оУ. Огу.

    Врешті комп’ютерне авто на екрані телевізора, кероване джойстиком Дмитра, вилетіло на узбіччя та застрягло між деревом та стовпом.

    - Ехе.хе. Сформував вголос Даня свій вислів - « Хто так кермує? От баранисько»

    «- Мурчику.» Не стримався Данилко.

    «- Скажи моєму таткові, що він кермує авто, мов старезна бабця. Дайте мені покермувати і я домчу тим авто до фінішу за новий світловий рекорд.»

    Мурчик, лежачи на своїй постілі, навіть не відкрив свої очі. Вміст того, він, показуючи що почув Данилка і повністю з ним згоден – легенько ворухнув одним вухом, а далі продовжив дрімати.

    Розбивши вщент чергове комп’ютерне авто на екрані спортивних ігрових перегонів, Дмитро, керуючись вказівками дружини, почав спаковувати речі для поїздки до села. Такий незвичний для виїзду день, адже вся Україна знає, що більшість киян, в яких є в селах родичі, виїздять до своїх бабусів та дідусів – в п’ятницю, а повертаються назад до столиці – в неділю. А тут все якось шкереберть і навпаки.

    Незрозуміла містика. Сказав би кіт Мурчик, але він, висказав все, ще під час свого запихання до переноски: « - І чого б ото нам, в неділю, пхатися до села?» Незадоволено пхикав та шипів Мурчик. А тепер, він насупившись мовчав, і тільки «злим вовком» глипав з переноски своїми очиськами.

    - Даня. Збирайся. Підганяли малого батьки поки той, в роздумах стояв біля свого кутка в кімнаті з численними іграшками.

    « - От блін. Що ж брати з собою?» Думав малий. «- Все потрібне. Кубики потрібні – бо не встиг закінчити складати піраміду. Колекцію авто? То треба тоді, і тягти гараж, а це габаритна коробка. Була, не була. Візьму все»

    - Ага. Така і моя думка – завалити весь салон і багажник твоїми іграшками. Відповів татко на потуги Дані, коли той став витягати весь круглий в’язаний килимок з кутка кімнати, на якому височіла гора самих різноманітних цяцьок.

    - Місця в авто, для твоєї гори іграшок - обмежене. Тож бери саме необхідне для себе, бо нам ще заїздити до гіпермаркету за продуктами і не тільки.

    У величезному гіпер - маркеті, куди завітав Данилко, разом зі своїми батьками і Мурчиком в котячій переносці, що своїм лементом, категорично не погоджувався залишатися в авто і чекати, поки всі, швендятимуть магазином без нього, було, як для неділі, не надто і людяно.

    Деякі з відділів були взагалі закриті. Один з таких окремих магазинчиків що торгував одягом та взуттям для жінок, дівчат та дітей, був зачинений решіткою, персоналу у відділі не було, хоч освітлення залишилося.

    Навпроти зачиненого відділу з одягом, куди підійшла родина Данила, стояла якась молода жінка, а поряд з нею стояла дівчинка приблизно такого ж віку як і Даня. Насупившись, та вперши свої кулачки собі в боки, дівчинка сердито дивилася на зачинену решітку магазину.

    Врешті, вона квапливо та голосно почала вигукувати.

    Дорослі, звичайно ж, мало що змогли б зрозуміти, з такого монологу, а от, Даня з Мурчиком, все розуміли.

    - І що з того, що відділ закритий. Сердито кричала малеча: - А я – хочу зайти до магазину. Я – вимагаю. Де директор? Ну ви тільки гляньте на них. До них в магазин завітала справжня принцеса, а вони ні гу – гу. Мамо. Знайди персонал, і скажи тим бовдурам, що наш тато, називає мене принцесою. Значить я – царствена особа. А ну! Хутко відкрили відділ для царственої особи…хами.

    Від проявів такого нахабства, Даня і Мурчик аж розгубилися, і тільки здивовано та ошелешено спостерігали.

    Мала, сердито крутячись навколо своєї мами, вочевидь, виглядаючи чи не біжать до неї, «царственої особи», директор з продавцями, вгледіла поряд із собою, глядачів.

    - Ну? Чого витріщився, морда? Знайшла мала на кому зігнати свою злість.

    Данилко з котом перезирнулися, мов обмінялися думками « Це вона до кого? Хто з них…морда?»

    - Е,е,е. Леді. Я звісно, вибачаюся…Муркочучи, почав свою «дипломатію» Мурчик, навіть випустивши з виду, що інша дитина, дівчинка, може його розуміти; - Але так себе вести в громадському місті - недостойно такої молодої панянки, і…

    - Мовчати. Нагла ти морда. Чого нявкаєш на принцесу? А ну, хутко метнись за огорожу, та потягни своїми кігтями, он оті босоніжки, з такими синенькими метеликами. Тягни їх, хвостатий, до огорожі, а я - принцеса, буду їх міряти.

    - З чого б це я, став вчиняти крадіжки? Обурився кіт. Мене виховали в гідності. І яка ти принцеса? Принцеси себе так не ведуть.

    - Я - принцеса, бо так сказала моя мама.

    - А я, - кіт Мурчик, а це – мій підопічний. А головне - він король. Справжній король. Бо так сказала справжня фея - чарівниця. Вона літає і стає невидимою.

    - Та ти що? Притихла дівчинка: - Справжня фея? Справжнісінька? А до кого вона прилітала?

    - Вона родичка наших…отих…ну…ті що… ти розумієш…Та і взагалі...Не чіпляйся. Сказано – фея. Значить фея.

    - Хмм. Це доволі цікаво. На мить задумалась малеча , а потім, розгладивши ручками своє платтячко поцікавилася в Данилка: - А скажи но мені, мій майбутній чоловіче, в тебе вже є обраниця, яка зрозуміло ж, нам обом, вже давно в минулому? Звернулася мала до Данилка.

    - Яка обраниця? Захвилювався кіт таким раптовим перебігом розмови. Та навіть серед нас, котів, існують якісь правила. Спершу – знайомство. Розмова. Потім, якщо в кота гарні манери, а в кішечки є смак до музики – співи. Тут, звичайно ж, головне – це голос. При цьому, може бути співочий виступ сольно, чи вдвох. А ти відразу з такими наскоками. Ми ж навіть не знаємо як ти співаєш. Чули тільки як ти кричиш і щось вимагаєш. Теж мені…»обраниця».

    - Мовчи морда, сердито відповіла «принцеса»: - не заважай дорослим планувати їх спільне майбутнє. Щойно стану дружиною твого підопічного, а саме - королівною, вмить отримаєш прочуханки. Ич…котяра. Розпустився.

    Молода жінка, вирішила більше не чекати коли відкриють відділ, а почала йти і потягла малу за собою.

    - Стійте…куди? Почала голосно обурюватися малеча; - Я ще не встигла…Маамоо! Агов, малий, напиши мені в інстаграмм…А ти…морда…не смій його відмовляти…Цьоомки…малий.

    Якийсь час панувала тиша. Батьки, щось купували, ходили по гіпермаркету, та про щось перемовлялися, а Данило з котом, тільки мовчали.

    - Це, щойно…що таке було? Врешті, ошелешено звернувся Данилко до кота.

    - Це - твоє доросле життя, щойно ти зустрінешся з дорослою, сильною та незалежною жінкою. Зітхнув кіт.

    Данилко, в очікуванні своєї вже зовсім «дорослої» поїздки на авто, в якій він обов’язково б, підказував таткові де повертати, де пригальмовувати, та і взагалі, як кермувати авто, так перехвилювався від зустрічі з настирною дівчинкою, що задрімав просто на маминих руках в магазині. А прокинувся вже коли авто, заїздило до подвір’я бабусі.

    -Оттт, же ж. Соня. Проспав.

    Буркнув він Мурчику якого випустили з котячої переноски і кіт, пригладжуючи своїм язиком, шерсть на собі, якраз готувався до свого першого виходу в сільський світ де мали б бути інші коти, а головне, кішечки.

    Данилка спершу, продемонстрували бабусі із дідом. Покрутили його, показуючи який він вже виріс.

    Усього обцілували та попритискали. Похвалили, та трішки повимагали щоб він порозповідав усім « Як у нього справи? Що нового? Ким хочеш вирости?»

    Затим, йому дали спокій і він, гуляючи на кухні біля жінок занудьгував. Мурчик, навівши на себе марафет, кудись чкурнув, і хлопчик завгледівши на столі величезну тацю із смаженою рибою, вирішив сходити і пошукати кота.

    Всі дорослі розійшлися у своїх справах, тому хлопчик, вигадавши момент, потягнув з обіднього столу запечену рибину, та пішов шукати Мурчика, щоб пригостити кота його любимою стравою.

    «Киць-кицькання», не допомогло, і Данилко в пошуках кота, почув якісь сердиті завивання з городу.

    За пів години до того, кіт, щойно причепурився, вчинив обхід нової території і майже відразу «запеленгував» своїми вухами присутність своїх вусатих сусідів.

    П’ятеро котів, обрали для свого гуляння спокійне місце подалі від будинку та біля городу де вже посадили картоплю.

    Коли до них вийшов Мурчик, вони якраз збиралися подрімати на сонечку, однак, поява чужинця відтермінувала такі плани.

    Перше спілкування серед котів для людини виглядає дивним та незрозумілим. Однак, завдяки неймовірному інтелекту автора, ми змогли перекласти котячі діалоги на людську мову. Отже:

    ( Мурчик) - Привіт сільським мешканцям. Що нового на селі? Як сівба і е,е,ота…як її, …молотьба…чи мольба…не надто розбираюся. Знаю тільки, що хліб, що купують в магазині, не росте на деревах разом з грушами, як твердять деякі міські та забобонні коти.

    ( Кіт що має пів вуха) – А це що за приблуда? Ти звідки до нас приблудився?

    (Незнайома кішечка) – Чекайте, хлопці. Хай скаже хто він.

    (Самий старший кіт) – Та по ньому видно що він квартирний. Він як побачить мишеня то від страху напудить під себе.

    (Інша кішечка) - Хи.хи,хи. Черговий стахополох що причвалав знайомитися з дамами.

    (Кіт що сидить з краю) – Гей ти! А ну! Геть звідси. Прррусь! Вали звідси, я сказав.

    (Мурчик) – Спокійно. Ми всі інтелігентні коти. Спілкуймося толерантно.

    (Кіт що має пів вуха) – Братва. «Звертається до своїх товаришів-котів, що сидять на колоді; - Я зразу з ним розберуся.

    Стрибнувши з колоди, котяра демонстративно потягся, та випустив свої кигті. Затим, розвальцем, підійшов до Мурчика: - Слухай сюди вухами, міський блохастик. Закурити є? Рибку, свіжу, маєш? А як знайду?

    (Мурчик) – Я можу слухати обома своїми вухами на відміну від тебе, що має тільки одне і п’ять десятих вуха. І це - не культурно, випрошувати рибку в незнайомців.

    (Кіт що має пів вуха) – Що, що ти там нявкнув? «шерсть починає настовбурчуватися»

    (Інша кішечка) – Знову бійка? Ех. Де мій Париж з бутіками та ресторанами?

    (Кіт що сидить з краю) – То ми лупцюємо міського чи ні?

    (Самий старший кіт) – Хай спершу розповість нам все цікаве. Потім принесе нам рибку. А затим…ми його відлупцюємо.

    (Мурчик) – Якийсь непродуманий у вас план. Може вам скрутити дулю, замість новин і рибки?

    Бійка між котами, ставала все очевиднішою. Але, в цей час, на городину, на якій вже почали сходити перші овочі, із за кута сарайчика, де зберігалися накриті від дощу дрова, вийшов Данило.

    - Мурчику. Ось ти де. Вигукнув хлопчик побачивши кота. Поряд зі своїм котом малий побачив інших, проте це його не зупинило.

    - О. Так у вас тут котяча тусовка. Ну? І яку шкоду зібралося вчинити ваше хвостате збіговисько?

    Коти, здивовані появою дитини завмерли.

    «- Це що за малий?» Кахикнув рудий кіт з половиною вуха та світлою шерстю на подушечках своїх лап.

    «- Тихо ти.» Зашипів на рудого Мурчик: « - Цього малого, фея Сон-дрімота, коронувала титулом короля, та відзначила, своїми чарівними крильцями. От розсердиться Данило і будуть тобі рудому дурневі, снитися тільки великі розлючені собацюри, що весь сон ганятимуть тебе як…рудого кота.

    Безвухий рудько, після таких слів, зіщулився та втяг голову і притис півтора своїх вуха до голови.

    Ніякому коту, не хочеться щоб у ві сні, за ним полювали собацюри. А особливо, з огляду на те як коти полюбляють спати.

    Так що, всі сиділи сумирно, мовчали, а завгледівши, що хлопчик тримає в своїй руці, стали зачаровано водити за ним, своїми очиськами.

    Данилко, тримаючи в одній своїй руці рибинку, а іншою своєю ручкою розмахуючи, мов якийсь оратор перед глядачами, проходжав перед кількома котами, котрі рядком сиділи на старому стовбурі горіха. Лежача горіхова колода, на якій повсідались коти, була звалена ще минулого літа, і за час свого лежання, стала вже обростати бур’янами та травою.

    Проходжаючись вперед та назад, перед сидячим «строєм» котів, Данилко, мов прапорщик в казармі, одночасно слідкував щоб його сандалики не заплуталися в високих стеблах бур’яну, бо який би він мав вигляд перед строєм вусатих «солдат», якби ноги заплуталися і він беркицьнувся носом в землю. Між своїми висловами він кидав на «шеренгу» котів суворі погляди, а коти, не зводили своїх заворожених поглядів із риби що була затиснута в хлопчиковій ручці.

    - Так… Керував збіговиськом котів Данило: - Починаємо виховний процес вашої стихійно організованої банди хвостатих мародерів сміттєвих пакетів та необережно забутих покупок з гастроному.

    В сидячому «строю» - панувала тиша, і тому хлопчик продовжив свій «виховний процес».

    - Не можна… Строгим тоном «бойового ветерана» що повчав «салабонів», говорив малий до сидячих перед ним котів: - Репетувати в квартирі, після десятої години вечора.

    - Не можна, дряпати меблі, та псувати своїми котячими кигтями, речі куплені за гривні, а особливо за ті, що могли б, підти на мій автотранспорт.

    - Не можна, раптово вистрибувати з під столу, як той Пилип з конопель, коли мама несе в каструлі, щойно зварений гарячий бограч.

    - Не можна, сідати своєю голою дупою, на обличчя тата, коли він засинає за переглядом телевізора.

    - Не можна, використовувати як туалет, капці для гостей. Навіть якщо вони, гості, називають вас «Хвостатий розбійник», чи « Вусатий шерстяний клубок».

    - Не можна, всідатися на порозі до кімнати, коли вранці, сонний тато, в трусах, із ще заплющеними очима, чалапає до туалету.

    - Не можна, …

    В цю мить, від будинку, долинув крик мами…

    -…аанилкооо. Даанняяаа.

    «- Як невчасно. Подумав малий. « - Тільки но мали перейти від політ – інформації, до військового марш – кидку за рибою. А тепер, слід вертатися. Відміняється моє спостереження, за котячою пробіжкою он до того дерева, вдалині. Переможцю забігу – приз. Смачна рибина.»

    Прийнявши рішення про котячий крос, Данило своєю рукою, із затисненою в ній рибиною, замахнувся щоб пошпурити ту рибу в напрямку далекого дерева, однак…

    Риб’ячий хвіст, відірвався в замаху і залишився в кулаці, а вся риба, за виключенням тільки хвостика, беркицьнулася на землю.

    « - Вся дисципліна – коту під хвіст» подумав малий одночасно з голосним котячим –«МЯЯяввв».

    Майже одночасно волаючий клич «МЯЯявв» «стрій вусатих солдатів» і без будь якого командного наказу Данила - стрибонули всі заразом, до лежачої рибини. Котами, миттєво було сформовано «купу-малу».

    Клубок із лап, вусатих голів та шерстяних тулубів, завиваючи на різні лади, здійняв купу пилюки що швидко ставала розростатися по мірі перекочування «купи – малої» з місця на місце.

    Данилко, голосно вигукував «сержант Мурчик - відставити. Коти – шикуйсь, струнко» навіть, кілька разів, намагався висмикнути з того клубка свого Мурчика, однак, кожного разу, мов на зло, це виявлявся чужий, та рудий кіт з половиною вуха. Врешті, покинувши свої спроби навести дисципліну, хлопчик зітхнув, махнув рукою, та попрямував в бік будинку.

    Під вечір, Мурчик, причалапав до будинку. Влігшись біля порогу, він став зализувати на собі подряпини і щулячись спостерігати, як весняне сонечко закочується за обрій.

    Оповідання 4

    ( Перша подорож до Сонливиці та Великі перегони)

    Можна із впевненістю сказати що це був якийсь пагорб. Доволі високий та розлогий. З висоти пагорбу, знизу, проглядалася в далечіні синя звивиста стрічка ріки. Ліворуч від неї йшли широкою полосою зелені луги з синіми плямами озер, а можливо то проглядалися квіткові поляни з синіми квітами. По праву сторону від звивистої річки теж були якісь зелені поля, а от далі - висів туман і нічого не проглядалося.

    Данило вже знав що це його сон. Пам’ятав як його, після святкування дня народження, вкладали спати. Крізь сон, що все більше та густіше огортав його свідомість, чув як стих гомін в сусідній кімнаті, де вечеряли батьки з гостями.

    Ось тепер він спить, і одночасно стоїть на пагорбі і довкола нього якась природа що ніяк не нагадує міський парк. Скільки бачить око, ніяких будинків, доріг, нікого з людей поблизу.

    Оглянувшись, за своєю спиною теж нікого не побачив. Тільки білі та повільні повітряні клубки що крутячись, повільно здіймаються до неба, нагадуючи осінній дим, коли дід в селі, спалює сухе бадилля з городу.

    «- Дим стоїть стіною, так казав дід. Цей дим повільно клубочиться мов переплітаючи пальці, свої білі клубки повітря.» Майнула думка, а може це хлопчик сказав уголос.

    У снах, коли ти усвідомлюєш що ти сам, іноді важко відрізнити коли ти говориш чи думаєш. Мозок чітко підказує що ти говориш, коли у твоєму сні хтось присутній, а от коли ти сам, тут складніше.

    Даня, простяг свої руки до стіни диму і ступив кілька кроків вперед. Руки мов проходили крізь товщу води.

    «- Прямо як у нашій ванні з водою, коли я хотів прискорити занурювання під воду, мого іграшкового підводного човна. Я тоді, пхав його до дна, а вода в ванній, все хотіла його виштовхати нагору. Хмм. Тут з цим димом щось схоже.»

    Хлопчик ступив ще пів кроку вперед і став протискати свої руки глибше в клуби диму. Глибше – не виходило.

    Посопівши від зусиль, і бачачи що далі не пропхається, він відступив і покрутив головою видивляючись під ногами, якийсь камінець щоб кинути,чи якусь палицю, щоб спробувати пошарудіти в стіні диму.

    Нічого не побачивши під ногами Даня став розмірковувати.

    « Отже. Якщо це мій сон – то я маю тут щось робити. Як казав мій татко, коли проходить в своїх комп’ютерних іграх, якийсь новий рівень гри – «Данж (тип сценарію що концентрується на подорожах героїв, битвах з чудовиськами, і відшукуванні скарбів.) данж, чи квест, - можна проходити або п’яним хуліганом, або полохливим ботаном.»

    В першому випадку – це йти і нагло до всіх чіплятися, та всюди пхати свого носа.

    В другому випадку – це обережно зазирати і відразу ж тікати. Прокрадатися та нікуди не лізти.

    «Спершу, буду обережним, а там видно буде. Хтось трапиться, по дорозі, - причеплюся. Як кажуть батьки – наглість, друге щастя.» Вирішив малий та рішуче попрямував вниз із пагорба до стрічки ріки.

    «Ріка – як ріка» Тече собі. Вода. Мокра.

    Малеча стояв на березі і розмірковував що це за сон такий чудернацький. Незрозуміло, що робити, куди йти, до кого…чіплятися.

    « - Якийсь глюкнутий данж» Повторив він подумки, слова свого батька про комп’ютерну гру, де треба тинятися всякими темними підвалами та лупцювати мечем, всяких скелетів що іноді вилазять, та заважають шукати скарби.

    - Егей…народ! Спробував кричати Данилко.

    - Є хто поряд. Піпл, ви де? (англ. People, укр. «люди»)

    Йдучи по невисокій траві, хлопчик все ближче підходив до ріки що вже недалеко проглядалася між рослинами і клубочилася прозорим паром над поверхнею свого плеса.

    Ступивши на берег річки, малий зосереджено приглянувся в протилежний бік.

    Нікого з людей чи тварин. Лишень, такі ж рослини.

    Повільно рушивши по берегу в напрямку течії, хлопчик тримав напрям на легенькі білі хмарки що низько висіли над берегом.

    « - Мов якийсь туман». Подумав Данилко продовжуючи йти під берегом і вдивлятися в течію річки.

    Річка, мов кимось регульована, то стишувала біг своєї води, то прискорювала. На її поверхні, стали траплятися всякі дивні листки квіток чи рослин. Водяні рослини, мов зелені човники, були розлогі та із загнутими кінцями. Вони кружляли, плили по течії і проти течії. Мов люди, що на зелених корабликах, пливуть поряд. Підпливають один до одного щоб привітатися, поговорити, кружляють на місці і відразу ж відпливають від берега, щойно Даня підходив ближче до води.

    « Мов, тікають від мене, щоб я їх не схопив.»

    Трохи далі від берега, росли квіти, чимось схожі на щогли кораблів з великою кількістю прапорців. Стовбури тоненькі і зовсім без гілочок. Тільки на самісінькій верхівці пишна і різнокольорова голівка з довгими листочками. Листочки майоріли мов прапорці. Були самого різного окрасу і рухалися мов якісь танцюристи.

    Було красиво і захоплююче незвично.

    Вирішивши подивитися на квіти з прапорцями ближче, Данилко завернув від берега ріки і став рухатися вглиб туману.

    В цей час, недалеко від будинку і квартири, в якій спав і бачив дивні сни Даня, Мурчик, повертався зі своєї котячої прогулянки.

    Нічний час, і вже далеко за північ. Тепла літня ніч. Навколо порожньо, тільки нічні метелики та комахи рояться навколо ліхтарів що світять своїм м’яким світлом, і мов проводять нічного гуляку, передаючи котову тінь, що слідує за ним, від одного стовпа з ліхтарями до наступного.

    Котячі лапи, втомлено прокладають дорогу додому, минаючи один стовп з плямою світла навколо, проходячи місце де світло не дістає і панує напів - темрява, і знову входячи в коло залите світлом від ліхтаря. На кордоні темряви, не доходячи до чергового стовпа, кіт раптом зупинився. Якась думка промайнула в голові залишивши тільки тривожний присмак. Мурчик, повільно рушив далі, вперед. Все намагаючись через свою втому спіймати те що промайнуло в нього в голові. Вже заходячи в коло світла, прямо під ліхтарем, він раптом зрозумів що його стривожило.

    Це - не був його давній недруг, собака Барабака, який неодноразово гавкаючи та ганяючись, заганяв Мурчика на дерева та стовпи.

    Собаку що стояв за колом світла, кіт не бачив. Так завжди буває, що з темряви, того хто на світлі, видно далекіше і краще.

    Це був, яскравий спогад минулої події, коли в їх будинок, завітала фея. Кіт, пригадав що вона казала на прощання. Мурчик згадав, як вона застерігала його, бути з підопічним Данилком, в його першій подорожі до ріки Сон - дрімоти. І сьогодні – якраз той день. І він, кіт Мурчик, не поряд з Данилком, а вештається вулицею, хоча, мав би спати поряд з дитиною і у ві сні, - підказувати малечі, в його першій подорожі. В пам’яті спалахнуло застереження про те, що можні заблукати в туманах Сон – дрімоти, і залишитися у снах назавжди.

    « - Вже пізня ніч. Малий вже біля річки. Як потрапить в туман…Я можу його і не знайти. Негайно додому, до Данила,…і спати. Заснути і у сні - шукати хлопця.»

    З цією думкою, кіт підхопившись чимдужче побіг в напрямку дому.

    Собака Барабака, вийшов на нічну прогулянку. Сьогоднішній день, в нього не заладився з самісінького ранку і до вечора. Тому, собака був радий, що такий клопотливий день, врешті решт – закінчився. Тепер, всі його клопоти позаду, а завтра. Завтра, все вже буде набагато краще та веселіше.

    Кота, що повільно йшов йому назустріч, він вгледів, коли кіт вийшов на освітлену ділянку під ліхтарем стовпа. Впізнавши Мурчика, Барабака зрадів.

    « - Ага. Ось ти і спіймався. Безталанний котячий співак, що замість співу просто лементує та ще й, насміхається наді мною. Дражнить, та називає мене - «собака БАРАНбака, собака Обсцикака, собака Макака, собака Зловживака кака».

    -Ну, - тепер начувайся. Зловтішно вирішив завдати доброї прочуханки котові ображений Барабака.

    В цю мить, кіт, раптом, із спокійної ходьби перейшов на свій «най-швидкісний режим» В термінології «Зоряних Воєн» - перейшов в «над-світлову швидкість».

    Швидко перебираючи своїми лапами кіт мчав просто до собацюри. А той, стоячи та вичікуючи, дуже здивувався такому повороту подій.

    « - А чого це котисько, біжить просто на мене, немов якийсь самурай? Він що, мене атакує? Він же має навпаки - прудко тікати від мене і полохливо дертися на дерева?»

    Раптом, в голові собаки, мов спалахнув «сигнал тривоги».

    «- Тінь. Котяча тінь» Промайнуло в голові Барабаки» - « Чому тінь, спершу, рухалася за

    котом, а тепер, випереджає кота? Це якось…тривожно»

    Звичайно ж, собаці невтямки, що коли нерухливе світло світить на того хто рухається то

    тінь від світла, буде то спереду то збоку, то з заду.

    Тому, щойно Мурчик проскочив ліхтар, світло від лампи стало світити йому в спину, а отже

    тінь виникла спереду, і вона - витягувалася та подовжувалася, поки Мурчикові лапи

    віддаляли його від ліхтаря.

    Коли до собаки залишилися лічені метри, Барабака, раптом, в одну мить зрозумів, що

    котова тінь, щойно випередила самого кота, і тепер, мчить попереду і ось ось, наскочить

    прямо на нього.

    Ще за меншу мить, в голові Барабаки, промайнули картинки з усіх можливих, людських

    фільмів жахів, плюс з доповненнями, коли в ролі жертв у тих фільмах – виступали тільки

    одні собаки, та ще й, візуально схожі на нього. Схожі, мов один в один. А швидше за все –

    це він і був.

    Мурчик, з усіх своїх лап, минув освітлену ділянку і вибіг просто на собацюру. А той, не

    витримавши своїх власних страхів і раптовості, стрибонув чомусь угору, а не відскочив

    вбік.

    - УУАаааа! На всю силу своїх легенів, заволав наляканий собацюра, підскакуючи вгору.

    - ММяяввв! Заволав ще голосніше стривожений, а тепер і наляканий кіт, який побачив

    стрибок вгору, невідомо звідки, взявшогося собаки.

    Не відволікаючись, він пробіг під собакою в повітрі, і помчав далі, а та гепнувшись на

    землю, чомусь теж прудко рвонула вперед, слідом за котом.

    Тепер, це був якийсь, спільний забіг на невідому дистанцію. Собака та кіт, поряд один з

    одним, так би мовити, плече до плеча, бігли разом вулицею, лементуючи та волаючи

    кожний на своєму і по своєму.

    В цей час, до під’їзду сусіднього будинку, з головної вулиці, завернуло авто з позначкою

    таксі. З авто виліз чоловік і діставши із салону важку сумку розрахувався з водієм таксі.

    Коли авто розвернувшись вже від’їхало, чоловік, діставши свого телефона, вмикнув

    підсвітку на ньому щоб глянути, котра година.

    Кругом стояла тиша, тільки звук від авто таксі, що від’їхало віддалявся та стихав.

    Раптом. Десь недалеко, щось завило та заволало. Майже відразу, до цього звуку

    доєднався іще один. Якийсь дивний. Мов котячий, але не такий. А може і такий.

    Далі, звуки мов злилися і почали наростати та наближуватися. Вдалині, під світлом ліхтаря,

    щось промайнуло. Ось вже ближче. Вже зовсім близько. І звук став голосним і майже

    поряд. Чоловік, з острахом запхав телефона до своєї кишені та чимдужче заспішив до

    рятівного входу до свого під’їзду. Вже майже заскочивши у відкриті двері, він почув як за

    його спиною, щось пробігло по асфальтованій дорозі. Щось, з багатьма лапами, та з

    голосним завиванням.

    -Чупп.. Чуппа..Це точно була - Чіпакаа. .. Від переляку чоловік, намагався сказати,

    Чупакабра, та в нього не надто і виходило.

    Біля свого під’їзду, Мурчик стишив швидкість свого бігу, і звернув вліво, із спільного з

    собакою маршруту. А Барабака, помчав собі далі.

    Заскочивши в двері під’їзду, Мурчик, стрибаючи через східці, вже майже домчав до

    дверей квартири в якій мешкала родина Данилка та й і він сам.

    Майже перед самісінькими дверьми, його, раптом осяяло.

    «А що робити коли він опиниться поряд зі сплячим хлопчиком? Він же не відає як там в

    тих снах. В кого б спитати?»

    Рятівна думка виникла відразу, мов спалах сірника в нічних пошуках ключів що впали під

    ноги.

    « Всезнайчик. Його будинок - поряд. Він казав, що можна заходити. Він – допоможе»

    Вмить прийнявши рішення, кіт, не добігши до дверей кілька метрів, на бігу, розвернувся

    мов якийсь акробат, що в своїх стрибках крутить своїм тілом як «циган – сонцем.» Наче

    так казала бабуся Данилка на Мурчика і його вплив на Даню.

    Прудко бігти по східцях донизу – завжди легше ніж нагору, тому кіт в своїх стрибках долав

    по кілька східців зараз. Вже на самих нижніх східцях, перед тамбурними дверьми, що вели

    на вулицю, йому трапилася перешкода.

    Перешкода – це дитячий велисопед, який хтось із дітлахів увечері, забув, чи не схотів

    затягати до квартири, а покинув просто на східцях.

    Як він долав лежачий велик, коли біг на гору, Мурчик не пам’ятав. Очевидно, він його

    просто перестрибнув, а отже – слід зробити це знову. Мурчик своїми лапами, мов

    затиснутою, а потім, вивільненою пружиною швиргонув своє тіло вгору та вперед.

    Мов стрілою, кіт перестрибнув перешкоду та вилетів на вулицю.

    Все б і нічого, - кіт перестрибнув якусь перешкоду? Пхе. Таке трапляється кожного дня по

    кілька разів.

    Але не цього разу. І причина тому – знову собака Барабака.

    Пес, після своєї нічної «пробіжки», втомлено повертався назад. Він сердився на себе за те

    що злякався. А ще більше він сердився на кота, що так його злякав.

    « - От же я задам прочуханки, тому вредному котиську». Думав Барабака про Мурчика що

    якимось чином так налякав його, що змусив бігти і тікати як якесь цуценя під час грому чи

    салюту.

    «Хитрий котисько якось зіграв з моєю уявою, що я - злякався якоїсь тіні. Ганьба. Собаки,

    нічого не бояться! Ну, окрім, голосних салютів. Я – хоробрий. І це - більше ніколи не

    повториться зі мною»

    На цій думці, пес зупинився щоб своїми зубами почухати свою задню лапу що як раз,

    сильно засвербіла.

    Цієї миті, кіт, якого недобрим словом згадував Барабака, вже мчав східцями донизу, на

    вулицю, а так як Барабака, випадково, зупинився на свою біду, просто навпроти відкритих

    дверей до підїзду, в якому мешкав Мурчик, та ще й, відволікся, кусаючи свою лапу, то

    зрозуміло що кота, який миттєво, стрілою, виметнувся з відкритих дверей, пес не вгледів.

    Щось, гупнулося на спину Барабаки.

    Щось, схопило Барабаку.

    Щось вп’ялося йому в спину, і причинило біль.

    « - Святі собаки-заступники! На мене напали і мене, – вже їдять» З такою думкою, що

    спалахнула в голові собаки, пес перелякавшись, вчинив так, як чинять всі чотирилапі

    сусіди людини.

    Він заволав по собачому «РЯТУЙТЕ!!» та став бігти.

    В цьому нераціональному вчинку, собаки такі ж як і їх товариші по нещастю коти, коли

    тим, жорстокі хулігани чіпляють до хвостів порожні металеві баночки.

    Другий нічний «забіг» Барабаки вже кардинально відрізнявся від першого. Це швидше був

    не забіг - а скачки. І в ролі жокея виступав кіт Мурчик.

    Опинившись, якимось дивом, на спині собаки, Мурчик випустив свої кігті, і мов альпініст,

    «заякорився» на цьому живому та рухливому «торосі».

    Хоч будинок Всезнайчика і був майже поряд, вхід до під’їздів, був з іншого боку, тому слід

    було оббігти весь корпус споруди, а вона, була довгенька.

    Барабака, безперервно волаючи «Рятуйте, мене їдять» - мчав у потрібному напрямку,

    тому кіт був спокійним за свій маршрут.

    Якби Мурчик, був людиною, то він би, був схожий на пасажира мотоцикліста, тільки без

    шлема. Швидкість хороша, от тільки вітер від тієї швидкості видавлює сльози із очей.

    Барабака, голосно завиваючи та волаючи, мчав вперед, мов водій поїзда метро.

    Перед котом, що «їхав» на спині собацюри, промайнув перший будинок. Потім, ще один.

    « Будинок номер сімнадцять»

    « Будинок номер п'ятнадцять» Подумки вів зворотній відлік Мурчик. Вулиця на якій

    мешкав Мурчик мала непарні номери будинків. Потрібний – був під парним номером.

    «13»

    «11» Рахував кіт.

    «9»

    «- Моя станція – наступна.»

    Коли спереду виринув будинок №8, Мурчик подумки сказав « - Вісімка. Мені виходити.

    Обережно. Двері відк…е,е, дверей немає. Виходимо так.» Зіскочивши зі спини, кіт, мов

    якась космічна капсула, що відстиковується від основного космічного корабля, відлетів у

    бік та приземлився на чотири лапи, а «потяг метро» Собака – Барабака, завиваючи та

    лементуючи, побіг далі. Барабака навіть не помітив, що його «пасажир», вже покинув

    його спину і можна вже зупинитися.

    « В переляку – очі великі. Подумав кіт дивлячись в темряву, в якій, по мірі віддалення,

    стихав собачий лемент. « - Ех. Який прудкий жеребець. Прямо…арабський скакун, якийсь.

    Добре. Тепер – до справи»

    Мурчик, відчуваючи вже втому в своїх лапах, підхопився та побіг до будинку в пошуках

    потрібного під’їзду.

    На першому сходовому майданчику, кіт зупинився і секунду збираючись, заволав на всю

    силу своїх легенів.

    - Всезнайчик!

    - Всезна…

    - Я тебе почув і першого разу.

    Раптом пролунало просто поряд з вухом Мурчика.

    Як і першого разу, кіт, від несподіванки підстрибнув, тільки від втоми, вже не так високо.

    -Ну чого ти такий полохливий? Кожного разу підстрибуєш? Поглузував домовик, але кіт на

    те не зважив.

    Тараторячи, поспішаючи, та зриваючись на голосне та протяжне мявкання, він швидко

    став розказувати Всезнайчику про фею, про подарунок феї Данилку, про термін у три роки

    і про те, що він, Мурчик, прогавив і забув про застереження феї відносно першого сну

    Данилка і річки Сон – дрімоти.

    Всезнайчик, вислухавши кота, хвильку задумався.

    -Сиди, та чекай мене тут. З цими словами він зник так само раптово як і з’явився.

    За ті миті, що Мурчик його чекав, він подумав, що з таким талантом, як раптове

    зникнення, він, кіт Мурчик, досяг би неймовірних висот у своїй співочій кар’єрі.

    « - Можна було б вчиняти всілякі смішні каверзи моїм конкурентам». Думав він сидячи в

    очікуванні Всезнайчика. «- Наприклад, під час їх співу, на самій високій ноті, - смикати зі

    своєї невидимості за хвоста.»

    Уява Мурчика, зобразила як його перший конкурент, кіт Діммоніо Білланіо, що маскується

    під талановитого співака з Італії, затягує високу октаву, а Мурчик, смикає з невидимості

    його за хвіст, і Білланіо зривається на фальш, та замість сольфеджіо « Мяяв», видає

    голосне «Гаав». Така була б, репутаційна пляма, що той Білланіо, замість співів, виступів

    та концертів, - пішов би, працювати контролером якості риби, на ринок Троєщини.

    -Все. Хутко вирушаймо до будинку з хлопчаком. Промовив Всезнайчик, як завжди,

    раптово, з’являючись в кота за спиною.

    - Га? Знову злякавшись, раптового голосу за своєю спиною, скрикнув кіт.

    - Усміхаючись, домовинок промовив; - Я кажу, що все приготував. Ми, можемо вже

    починати витягувати твого підопічного, з тої халепи в яку він потрапив через котячу

    забудькуватість.

    -Ааа. Зрозумів кіт і перепитав; - Га?

    Зітхнувши, Всезнайчик пояснив;

    -Ти, Мурчику, мерщій біжи до будинку. Заходь до кімнати, в якій спить Данилко. Я ж,

    потраплю туди…е,е, своїм шляхом. Як будеш на місці, залазь під ліжко дитини і чекай поки

    я не з’явлюся. Зрозумів?

    Кіт, за звичкою, вже хотів почухати себе за вухом, і задати кілька питань, проте, домовик

    вже зник, промовивши ще раз: - Хутко біжи до малого.

    -Я сьогодні, як якийсь, посильний кіт – кур’єр, в якомусь офісі. Пробурмотів Мурчик. « Що

    це в мене за перегони? Хутко біжи туди. Мерщій біжи назад. Добре що маю чотири лапи,

    а якби, я мав тільки дві?»

    Зітхнувши, кіт встав і побіг на вулицю, а затим, в напрямку дому.

    Перед зачиненими дверями до квартири, Мурчику прийшлося трішки похвилюватися.

    Зазвичай, коли він повертався із своїх прогулянок, або концертів, то кіт, сидячи під

    дверима квартири, голосно кликав до господарів «Відчиняйте. Зірка естради –

    повернулася із концерту».

    Господиня або господар чули ті вимоги, і відкривали двері, впускаючи стомлену «зірку»

    та котячого «селебріті». Але зараз була пізня ніч. Тож на перші крики кота «А ну, хутко

    відкрили мені двері. В мене нагальна проблема» Ніхто дверей не відкрив. Видихнувши, кіт

    щосили заволав знову « Ви там що спите? На дворі…в цьомі місці він збився з крику, бо

    хотів сказати криком « світловий день», а була – пізня ніч. За хвилину, нарешті, за дверима

    почулися шаркаючи кроки. Можливо, господар чалапав до туалету, або, щоб попити води.

    Скориставшись такою можливістю, кіт щосили заволав « - Увага. Котяча поліція. Хутко

    відкрили двері, і показали всю рибку в квартирі, до повного ознайомлення.»

    Клацнув замок дверей. Щойно з’явилася щілина, кіт, прожогом протиснувся в неї, та навіть

    не затримуючись, як завжди, в дверях, проскочив і побіг до кімнати Данилка.

    -Що? Нагулявся? Наступного нічного разу – спатимеш під дверима. Стиха пробурмотів пан

    Дмитро, вслід котові, а затим, закривши двері, він позіхнув та почапав до туалету.

    Заскочивши під ліжко, та відхекуючись, кіт стиха почав звати:

    -Всезнайчик!

    -Всезнайчииик?

    -Все…

    Мов за класикою, раптовий голос « - Я чую», позаду кота, знов злякав його. Смикнувшись

    вгору, кіт стукнувся своєю головою об низ ліжка, та сердито засичав до домовичка:

    -Як мені заснути, коли я щойно галасав мов нажаханий страус. Серце калатає і спати мені,

    зовсім не хочеться.

    - Маю один засіб промовив домовик та простяг котові на своїй долоні, якусь ягідку.

    - Ось це – Синергія. Поважно промовив Всезнайчик.

    - Що, що? Підозріло перепитав кіт і відразу ж сказав, мов відрізав: - Я це, жерти не буду.

    Воно ж зовсім не схоже на рибу і мабуть зовсім не смачне. Що воно за синергія така?

    Синергі́я - це сумарний ефект, який полягає у тому, що при взаємодії двох або більше факторів, їхня дія суттєво переважає ефект кожного окремого компонента у вигляді простої їхньої суми. Повчально промовив Всезнайчик, а кіт із сарказмом зауважив:

    -О! Вже діє. А я навіть, ще й не куштував. Мабуть, це від того, що ти таким нудним тоном повчаєш мене. Мені вже - хочеться спати. Сказав би по простому що воно? На прикладі.

    - Наприклад. Теж із сарказмом промовив домовичок: - людям, користі від поодинокої клавіатури, системного блока, чи дисплею майже немає. Це доки їх не з'єднати разом. Тоді вийде комп’ютер на якому твій господар зможе грати в ігри. Ось це і буде синергія.

    - Аааа. Так би по простому і сказав би. Все б тобі ускладнити. Поважно промовив кіт, хоч із пояснення Всезнайчика він мало що зрозумів.

    - То що це за ягідка? Що в ній. Я від неї швидко засну? Все сумнівався Мурчик.

    - Це синергія вишні, малини, та ожини з вмістом «дрімотної настоянки», яку ми, домові, готуємо на замовлення.

    - Що? Пхикнув кіт: - Вишня і малина? І допомагає заснути? Ліки в аптеці – надійніші.

    - Одним із продуктів, які можуть поліпшити сон, є вишня. "Терпка вишня Монморансі», виділяється високим вмістом мелатоніну, який має вирішальне значення для регулювання циклів сну. Все таким же повчальним тоном відповів Всезнайчик.

    - А малина, продовжив він свою «лекцію» для одинокого «студента» кота: - з високим вмістом клітковини й танінів приносить безліч переваг для здоров'я серця та сну. До того ж натуральні цукри в малині є безпечним джерелом вуглеводів, які можуть сприяти виробленню серотоніну, що призводить до легшого засинання.

    - Давай вже мені ту ягоду. Сердито сказав кіт. Проковтнувши те що йому давав домовинок, кіт влігся зручніше та став чекати поки засне. Тишу в кімнаті, що панувала в цей нічний час, порушував тільки Всезнайчик, що стиха бубнів свою лекцію про якусь синергію.

    Кіт, закривши свої очиська, вже мов здалеку, чув голос домовичка.

    -Коли справа доходить до зниження рівня стресу, то на допомогу приходить ожина. Ожина багата на біофлавоноїди й вітамін С. Ця синергія поживних речовин не тільки підтримує здоров'я серця, покращуючи кровообіг і зменшуючи запалення, а й допомагає знизити стрес, що побічно сприяє поліпшенню сну".

    Всезнайчик, глянувши на кота, що вже спав, проковтнув і собі ягідку і вже зникаючи та становлячись невидимим, промовив: - Тепер, і мені слід заснути. Треба витягти малого від ріки Сонливиці. І зробити це - до того як його мама, в тривозі, що малий занадто довго спить, та не прокидається, стане будити Данилка, а затим, почне від хвилювання викликати медиків.

    ---

    - Чого ти так довго. Відразу ж зашипів на Всезнайчика кіт, щойно той з’явився на якомусь пагорбі.

    - Треба вже шукати Данилка, а ти, все десь вештаєся.

    - Не квапся. Спершу слід роззирнутися, та визначитися з напрямком пошуків.

    Домовичок, спокійно пройшовся пагорбом, хвильку постояв навпроти білої стіни чи то

    диму, чи повітря. Затим, пройшовши по схилу пагорбу, зупинився і став задумливо

    вдивлятися в синіючу стрічку ріки та плями озер, або синіх квітів поряд.

    Кіт, нервово смикаючи своїм хвостом, щулив очі і все поривався кудись бігти та щось

    робити. Врешті, не витримавши, підступив до Всезнайчика та зашипів:

    -І як довго ми будемо тинятися цим пагорбом? Тут не треба бути всезнайком, щоб

    зрозуміти що Данила поблизу немає. Він гарантовано спустився донизу. Десь до берега

    річки.

    -Спустився. Погодився домовинок: - Дійшов до берега. Постояв там трішки, а затим, рушив

    берегом он туди, Всезнайчик показав рукою напрям: - а там, он в тому тумані, що висить

    над рікою, хлопчик звернув он до тієї поляни з високими квітами. З межі туману, і вглиб,

    ми і станемо вести наші пошуки.

    - Як ти дізнався про його маршрут? Здивовано та з недовірою спитав кіт.

    - Я вмію гарно запам’ятовувати. Посміхнувся домовик: - Якби мені фея щось сказала,

    важливе, то я б, не забув.

    Мурчик невдоволено засопів. Його хвіст, теж був обурений натяком Всезнайчика і

    заметлявся з подвійною швидкістю. Та обставина, що кіт забув про засторогу феї і тепер

    малий, у своєму сні, десь загубився в тумані – була справедлива. Тільки Мурчик, хотів би

    як найшвидше про це забути.

    - Добре вже. Просичав він. Може тоді, ми вже спустимося до ріки та почнемо пошуки?

    - Ти, Мурчику, бігаєш швидко, Повернувся до кота домовинок: - тому, першим домчиш до

    межі туману. Як будеш вже там, то почни рити своїми лапками ямку, за десяток кроків від

    води.

    -А це навіщо? Зацікавився той.

    - Дізнаєшся потім. Можу сказати, що це - нам дуже полегшить наше завдання.

    Кіт вже хотів від задумливості почухати в себе за вухом, проте, вирішив що не на часі.

    Підхопившись, він помчав схилом донизу, в напрямку річки.

    Коли Всезнайчик дійшов до межі туману, кіт вже встиг викопати ямку розміром з обідній

    стіл, за яким, в святкові дні, збиралася родина малого і з якого, завжди, коту перепадало

    чимало смачних ласощів. Спогади кота про приємну подію в реальному житті, зіграли

    хорошу службу у сні.

    -Молодець. Похвалив кота домовинок. Тепер, Мурчику, слід прокопати від цієї ямки,

    канавку до річки.

    Кіт, сидячи на траві відхекувався та відпочивав. У снах, виявилося, можна дуже прудко

    бігати, швидко копати і не помічати втоми. Однак, потім, після таких активних вправ,

    чомусь не хочеться вставати і знову бігти та стрибати.

    -А це і справді потрібно? Від неохоти знову копати, став відлинювати та намагатися тягти

    час Мурчик.

    -Потрібно. Просто сказав Всезнайчик, і діставши невідомо звідки клубок мотузок та якісь

    дерев’яні пакільці, розіклав усе те на траві, та заходився щось майструвати.

    Мурчик, рив передніми лапами канавку і поглядав час від часу в бік домовика.

    Всезнайчик, розплутав із клубка кілька метрів мотузки та став нав’язувати на мотузці якісь

    вузлики. Потім, діставши, немов, просто з повітря, маленький молоточок і взявши один із

    пакільців став забивати його молоточком поряд із викопаною ямкою.

    Кіт, полишивши рити канавку запитав; - А навіщо тобі той пакілець і мотузка із вузликами

    на ній? І взагалі, де ти береш усі оті речі, кілки, молоточок, мотузку? Щось я не помітив в

    тебе ніякої торби, чи мішка за плечима?

    -Дістаю із своєї чарівно-просторової торби. Забивши пакілець, Всезнайчик став

    прив’язувати до нього один кінець мотузки з вузликами.

    -В цій моїй торбі, я зберігаю всякі необхідні речі. А оцей кілок з мотузкою, потрібен нам

    щоб не загубитися в дрімотному тумані. Це мов клубок Аріадни для лабіринту з

    мінотавром.

    - Яким іще…мінним тавром? Захвилювався кіт: - В тому тумані що…є якийсь тавр?

    - Та заспокойся. Немає ніякого тавра. Зітхнув Всезнайчик: - Це такий вислів. Міф і легенда.

    Про дівчину Аріадну, та її клубок ниток, за допомогою якого, хлопець Тесей, не заблукав у

    лабіринті. От і ми, за допомогою нитки з вузликами, - не заблукаємо в тумані. Та ще й,

    знайдемо Данилка.

    - Ааа. Зрозумів. Почитаю в Інтернеті про той лабіринт. Промовив кіт. А сам подумав що

    якби в нього був такий чарівний і просторовий мішок. То він би, нізащо б, не зберігав би в

    ньому, якісь мотузки, молотки та клубки ниток.

    « -Та це ж, мов якийсь холодильник для харчів».

    Думав кіт про чарівну торбу Всезнайчика і одночасно, риючи лапами канавку від ями до

    річки.

    « - До того ж, «холодильник-торбу» - не потрібно носити за собою в руках. Хоп. І ти дістаєш

    з такого холодильника, чи то пак, торби – рибку. Чи щось, іще більш корисніше.

    Наприклад…рибку.»

    Доривши до річки, кіт відстрибнув від води яка стала текти через вириту канавку,

    заповнюючи її.

    - Всезнайчик! Вода з річки, стала заповнювати мою канавку. Зараз добіжить до ями, і

    теж…заповнить її.

    Сполохано забив тривогу кіт.

    - То так і треба. Заспокоїв панікера домовичок; - Он бачиш, там на річці, плавають такі

    загнуті зелені листочки, схожі на човники, і з білою серцевиною, мов тенісний м’ячик що

    крутиться на всі боки? То - водяні рослини що мешкають у снах і схожі на латаття з нашої

    реальності. От для їх, ми і підготували це озерце з канавкою, які ти викопав. Розумієш,

    Мурчику, ці латаття, що трапляються у снах, вони дуже допитливі і вони, - обов’язково

    запливуть до викопаної ямки, щоб подивитися, що тут таке?

    - А навіщо вони нам? Не розумію як нам можуть допомогти якісь водяні човники?

    - Побачиш. Головне, щоб вони заплили до ямки. А там, ми спіймаємо кілька тих човників.

    « Знову той домовик щось вигадує та щось собі мудрує»

    Чухаючи своє вухо, незадоволено міркував кіт.

    «Ні щоб мені все пояснити, роз’яснити, та розтлумачити. Тільки вказує та керує мною»

    Вода з річки, пробігаючи викопаною канавкою, вже на чверть заповнила ямку. З кожною

    хвилиною, води в ямці все більшало і врешті, рослини що плавали на річці і неподалік,

    стали наближатися до виритої Мурчиком канавки.

    -Пливуть. Вигукнув кіт, спостерігаючи як перші рослини, крутячи на всі сторони своїми

    округлими серцевинами стали запливати в канавку та прямувати по ній, в бік майже

    заповненої ямки.

    -Добре. Хай дійдуть до ямки яку ти викопав, а там, ми спіймаємо кілька штук. Відповів

    Всезнайчик.

    Він вже дістав, звідкілясь якусь сітку, і рушив до ямки в яку вже заплили перші човники.

    За допомогою Мурчика, що чатував біля канавки, щоб човники не встигли втекти,

    домовичок вправно накрив своєю сіткою четвірку рослин і витягши їх з води, запхав їх до

    свого чарівного мішка.

    Кіт з цікавістю споглядав як ось, на траві, лежить об’ємна сітка з човниками, і тут раз, хоп, і

    вона вже зникла, просто розчинилася в повітрі.

    -А скажи но мені. Підступив кіт поближче до Всезнайчика; - Чи можливо отак твоєю

    чарівною торбою, загрібати рибку, десь у якомусь озерці чи річці? Можна її розтягти, як

    оті, такі велетенські сіті, що їх тягають за собою, кораблі що плавають морями та рибалять?

    - Ні. Торба, не розтягується без міри. Та й навіщо тобі, стільки риби?

    - Риби – багато не буває. Поважно промовив кіт.

    Домовик, прив’язавши свою мотузку до кілочка, рушив у туман, з кожним своїм кроком

    розмотуючи її та тримаючи натягнутою. За десяток кроків, він забив іще один кілочок.

    Накинувши на нього чергову мотузку, інший, вільний кінець, тієї мотузки, він протяг котові.

    -Ось. Тримай.

    - І що мені з нею робити. Не зрозумів кіт.

    - Мурчику, відійдеш в туман на всю довжину мотузки, а потім, рушиш колом. Мотузку –

    слід тримати в напрузі,- натягнутою. Як мотузка смикнеться, або відхилиться, то значить

    там у тумані може бути хлопчик, і тоді, ти смикни мотузку двійко раз, щоб я зрозумів що

    ми знайшли Данилка. А як пройдеш коло і нічого, - то повертайся по мотузці назад, до

    мене.

    - А що як то буде якесь дерево. Чи якась інша рослина? Засумнівався кіт.

    - В цій місцині, не росте нічого окрім дрімотної трави. А трава ця, невисока. І оцей туман, -

    від випаровування дрімотного соку з цієї трави. Малий, коли зайшов сюди, став блукати

    в тумані і ходити колом. І врешті, стомившись, він спершу сів відпочити, а затим ліг, та й

    заснув. Пояснив Всезнайчик.

    -І звідкіля ти все це знаєш?

    - Я давно живу. Багато читаю. А ще більше – спілкуюся з розумними особистостями. А не

    галасаю вечорами по гульках, та не волаю всяку дурню, на кшталт «Харашо. Все буде

    харашо. Я - єто знаю»

    -В моїй молодій крові, – ще забагато рок н ролла, і творчого натхнення, щоб

    замислюватися про всяку нудну філософію. Зверхньо відповів кіт.

    Всезнайчик, обв’язав Мурчикову шию мотузкою і пояснив: - Це щоб ти, Мурчику, не ловив

    гав, і не випустив кінець мотузки із своєї пащі. Бо шукати потім, в тумані, ще й тебе – буде

    забагато для першого разу в цьому сні.

    -Все. Закінчив приготування домовинок : - Давай…хвостатий Сусанин. Чимчикуй в туман і

    починай шкандибати колом. Не хвилюйся як з першого кола ми Даню не знайдемо.

    Повертайся, і ми відміряємо наступний відрізок з пакільцем, і зробимо наступне коло.

    Так почалися пошуки в тумані.

    Кіт, обмотаний мотузкою рушав від кілочка, і коли вона натягувалася - йшов колом.

    Повертався до Всезнайчика. І все повторювалося.

    Домовичок, брав ще одну мотузку, прив’язував її до кілка, та відходив далі.

    Ще один кілок. Знову Мурчик йде з мотузкою і знову нічого.

    Аж на п’ятий раз, мотузка в тумані якось смикнулася і за хвилину, до Всезнайчика прибіг

    радісний кіт.

    -Знайшов. Нарешті знайшов. Спить. Данилко спить в тому тумані. Лежить просто серед

    трави, і спить. Ще й посміхається у ві сні. Тараторив кіт бігаючи від радості колами.

    -Мурчику, всміхнувся домовик: - Ти тепер, у цьому сні, напрацював собі таку звичку

    ходити і бігати тільки колами, що тепер, і як проснешся, - теж тільки так і будеш рухатися.

    Колами.

    -Та ти що? Невже?

    Кіт миттю зупинився і злякано витріщився на Всезнайчика.

    - Та я жартую. Заспокоїв кота той. – Ходімо. Час вже забирати малого, і всім вибиратися з

    цього туману.

    Біля сплячої дитини, Всезнайчик, витяг свою чарівну торбу, і за мить, на траві, опинилися

    човники, яких спіймали у водяній пастці, виритій котом. Накинувши на четвірку човників

    сітку, Всезнайчик, за допомогою кота, вклали Данилка поверх сітки і раптом, човники,

    почали поволі рухатися. Вони, повільно зробили оберт, а потім, неквапно поплили просто

    по траві.

    -Е,е,е. Це що за чудасія? Прямуючи слідом за незвичним «транспортом», запитав кіт: - Як

    вони можуть плавати по траві? І головне. Куди вони прямують?

    -Це сон, Мурчику. Тут чудеса трапляються. А прямують ці зелені човники – просто до

    річки. Вони виведуть нас, просто до води, - бо то їх домівка. Ніякий туман і ніяка дрімотна

    трава не заплутає човни, що прямують до своєї річкової домівки. Отак і ми, виберемося з

    туману.

    Вже коли біля ріки Всезнайчик з Мурчиком зняли Данилка, і звільнили човники, кіт

    промовив: - Вже мабуть ранок. Слід швидко будити малого, бо батьки стануть

    хвилюватися.

    -Можеш більше не хвилюватися, Мурчику. Всезнайчик, складав у свою чарівну торбу,

    сітку:

    - Хлопчик прокинеться і у цьому сні і у іншому. До речі, - нам теж, - можна

    прокидатися. Справу ми зробили, твого королівського сюзерена, з першої подорожі

    снами, - врятували. Час і нам, Мурчику, прокидатися та йти…відпочивати. Можна

    навіть…хе,хе.хе – поспати.

    Сонце вже досить яскраво світило в кімнату, де все ще спав Даня. Над ліжком схилилася

    мама.

    -Прокидайся, сонько.

    Данилко заворушився, відкрив поволі очі і за хвилину спитав; - А ми вчора, не виїздили

    відпочивати на природу, до річки?

    З під кроватки, вибрався кіт і стомлено почухав своє вухо.

    ---

    Нове знайомство. Проблеми залежності, та Велика Будякова Битва.

    Кімната була наполовину заставлена рядами іграшкових автомобілів. Тут були присутні майже всі можливі види автотранспорту в дитячій мініатюрі. Іграшки зроблені із металу, дерева, пластику, картону і навіть із скловолокна. Вироби дитячого автопрому стояли щільними та геометрично прямими рядами, мов на якомусь параді перед генералісимусом.

    Сам «генералісимус» в піжамі з намальованим на ній екскаватором, що викидає зі свого жовтого ковша, купу каміння, та з написом LOADER, сидів на підлозі навпроти своєї колісної виставки і підперши своїм кулачком щоку, з сумом дивився на ряди техніки перед собою.

    Щойно відбулася серйозна, чоловіча розмова.

    Тато, поспішаючи на роботу, в черговий раз, ( міг би вже і запам’ятати шлях кімнатою, без того, щоб своїми лапетями, не наступати на цінні машинки) придавив ступнею одну з Данилкових коштовностей.

    Під необережну ходу «слонопотама» потрапив Rolls Royce Phantom. І це просто чудово що він зроблений з металу і майже не постраждав. Надійна «тачила». Зроблено в Німеччині, вирішив Данилко, хоча Мурчик твердив що Rolls Royce - фірма із самісінького Сінгапура.

    На таткове риторичне питання «Як довго його ноги, будуть страждати від розкиданих по квартирі Данилкових цяцьок» - послідувала цілком справедлива, виважена і обґрунтована відповідь « А нічого спати допізна, а потім, запізнюючись на роботу, галасати квартирою мов переляканий сайгак, і не дивитися собі під ноги».

    Данилко навіть спробував апелювати на таткові безпідставні «наїзди» використовуючи мамин лексикон на зразок « Слід приділяти більше уваги фізичним вправам. Спорт, а не короткі перебіжки від ліжка, до сидіння авто, а затим, із сидіння - до крісла в офісі» Малий вочевидь натякав на вагу тіла дорослого, що неприпустимо тисне ногами, наступаючи на його коштовні машинки. От якби татко мав фактуру балетного танцюриста, він міг би порхати метеликом по квартирі і жодне Данилкове авто, від його широких лаптів - не постраждало б.

    Далі, розмова зайшла в глухий кут і Данилків «предок», як іноді на нього каже сердитий кіт, вичерпавши всі логічні аргументи, вирішив йти шляхом тоталітаризму та репресій, заявивши що подібні інсинуації неприпустимі, і що сімейний бюджет буде переглянуто, а видатки на придбання нових іграшкових авто – скорочено.

    «Забажаєш мати новенький екземпляр – то муситимеш продати щось із своїх старих моделей». Заявив родинний «тиран», і поспішив на свою роботу. На цьому, ранковий плюралізм думок був завершений.

    Даня, зробивши генеральну ревізію своїх колісних «запасів» тепер, подібно до філософів минулого, сидячи з підібганими ногами на підлозі, сумно споглядав свою колекцію.

    « Та тут в мене, просто жахливий некомплект транспорту». Подумки обурювався малий. «Про яке скорочення кількості може йти мова, коли мій автопарк і так страждає від некомплекту і недостачі новинок»

    Хлопчина підвівся і суворо насупивши брови подумав « Я звичайно ж татка люблю. Але. На подібні репресії я буду вимушений відповісти самими радикальними методами. Пожаліюся мамі, а ще – задію бабусю. На сімейне свавілля слід відповідати жіночим екстремізмом. Як каже дід, вони, жінки, можуть виклювати чоловічий мозок без самого кльову»

    Повеселівши що суворе, але необхідне рішення, ним прийнято, малий зітхнувши подумав «Таткові, скоро стане непереливки. А шо делать! Кому зараз легко?», вирішив що тепер, можна спокійно гратися.

    - Ну? Що в нас поганого? Зайшов до кімнати Мурчик що звичайно ж чув гарячу дискусію стосовно розкиданих іграшок, проте, вирішив що нагляд за кухнею, де мама Данила готувала запечену рибу, важливішим заняттям, чим моральна підтримка друга в його нерівному, але праведному та справедливому протистоянні диктатурі і пригніченні демократії в квартирі.

    - Татко вирішив скоротити витрати на купівлю риби. Сказав риба – тільки два рази на рік. Подумки хихикаючи, але із серйозним виразом «ощасливив» новиною кота, малий.

    - Що? Мурчик перебуваючи в своєму задоволеному передчутті рибки що готується, не відразу зрозумів про що мова.

    - Витрати на…на що? НА ЩО? ЩО він скоротить? Підскочивши на місці, кіт, підбігши до хлопчика став на свої задні лапи, а передніми вже хотів схопити малого за шкібарки піжами, та добре струснути, проте,за відсутності пальців він тільки міг обурено зазирати в обличчя.

    - Та це…це, це. Це неприпустимо і ,і, і…як воно…Просто, неприпустимо.

    - Та заспокойся. Я пожартував. Задоволено захихотів Данило; - Мова йшла про мій автопарк. Татко розсердився і говорив про скорочення моєї колекції.

    - Пхе. Миттю заспокоївся кіт і всівшись обгорнув свої лапи хвостом; - Сердиться, розсердиться та й пересердиться. Головне, щоб риба була, решта – наживне.

    -Я от тут розмірковував про свої сни. Малий заходився складати свої численні автомобілі в різні коробки з під нового взуття, електроніки, приладів та іншого що потрапляло в квартиру, а тепер слугувало для зберігання іграшкових авто.

    -Так от. Не відволікаючись від роботи продовжив він; - Мені іноді сниться один і той самий сон, де я опиняюся на пагорбі, чи біля якоїсь річки. Я там, в тому сні, прогулююся, сиджу на березі, проходжуся до пагорба, чи знову назад до річки. Якесь незрозуміле сновидіння. Не ясно, з якого дива мені таке сниться.

    - Он як. Кіт роздумуючи встав, пройшовся колом навколо Данилка, а затим мовчки став швендяти між рядами машинок, метеляючи своїм хвостом і навіть не звертаючи уваги на малого, чи на те куди ставити свої лапи.

    « - Ось як треба рухатися по квартирі» Залюбувався легкою ходою Мурчика, малий любитель іграшкових авто. « - Оце, координація руху. Має чотири лапи і хвіст – а не наступив на жодну мою машинку» Подумав Данилко і з сумом уявив собі, що якби татко мав чотири ноги та велетенських хвіст, то Данилко мусив би знімати собі окреме житло і рятуючи свої цінності - переїжджати.« Батько із своїми двома кінцівками не може впоратися. А чотири – це була б не квартира - в якийсь, іподром»

    - Я, ось що придумав. Зупинився кіт навпроти хлопчика; - В мене є один приятель. Він мешкає в сусідньому будинку. Домовик на прізвисько Всезнайчик. Доволі зарозумілий тип, проте він має потужні інформаційні зв’язки серед інших впливових персон. Шляхом дипломатії та переговорів ми зможемо досягти консенсусу в нашій…

    - Мурчику! Перебив кота хлопчина; - ти забагато дивишся по телевізору політичних новин. Які консенсуси? Які переговори? Скажи по простому.

    - Га? Ааа. Ага. Е,е.е. Я кажу, що давай увечері, перед тим як лягати спати, я покличу свого приятеля, а він - може щось і порадить.

    - Оце інша справа. А то, напустив туману - дипломатія, переговори. Перекривив кота малий і запропонував: - Допоможи мені краще, з цими коробками.

    - Я що, якийсь вантажник? Образився кіт; -В мене немає часу на таке нецікаве заняття. Он мені треба слідкувати на кухні. Щоб рибка не перепеклася в духовці.

    За цим, кіт, гордовито задерши свого хвоста, почимчикував в бік кухні.

    «- Ага.» Скептично подумав вслід коту Данилко.» - Знаю я, як ти будеш слідкувати. Щойно мама дістане з духовки рибу, як ти станеш волати і репетувати на всю квартиру про свою негайну потребу перевірити рибну страву на якість, і чи рівномірно вона пропеклася. А голосисько в Мурчика такий, що куди тим сиренам швидкої чи поліції. Недаремно його турнули із його співочої кар’єри, спільними зусиллями всіх мешканців будинку.»

    Вечір непомітно перетікав у ніч.

    В своїй кімнаті Данилко, вже вкладаючись спати, ще раз перепитав кота, що також мостився спати під його ліжком: - То ти певен що той Всезнайчик приєднається до нас?

    - Не турбуйся. Долинув котячий мяв з під ліжка: - Я, по обіді, збігав до його будинку. Покликав Всезнайчика і поговорив з ним. Домовик запевнив, що він, як засне, то обов’язково опиниться поряд з нами.

    -І як воно у нього вийде, зайти у моє сновидіння? Вже стиха, напівсонно, промовив хлопчик.

    -Я вже тобі розповідав. Про чари феї. Про те, як ми вже були в твоєму сні. Та й ті домовички, - вони теж, не прості.

    -Гаразд. Пробурмотів малий; - Скоро побачимось.

    За якісь хвилини в кімнаті вже панувало сонне царство.

    ---

    Пагорб, нікуди не дівся.

    Хлопчик і сидячий поряд кіт дивилися в бік протікаючої понизу ріки що губилася вдалині.

    - Може домовик забув? Вкотре перепитав Данилко.

    - Швидше за все, він ніяк не може заснути. В чергове відповів кіт.

    Обоє нудилися в очікуванні. Все ж, це сон. В ньому можна робити багато цікавих речей, що не можливі в звичному житті. Нудитися краще в звичному житті де немає місця чудесам, неймовірно цікавим пригодам та казковим зустрічам.

    За якісь миті, двоє очікуючих товаришів, вже збиралися обмінятися черговими репліками, аж раптом, поряд з ними виник маленький чоловічок і пролунало:

    - Всім привіт.

    - Ну нарешті. Підхопився на лапи кіт; - Чого ти так довго? Ми тут з Данилком спим, спим, - а тебе, все немає та й немає, у сні. Думаємо, куди ти спиш?

    - Я Всезнайчик. Представився хлопчикові домовик.

    -Я Данилко. Відповів той.

    - Може вже досить цих довгих дипломатичних вивертів зі знайомством. Ми, врешті, сьогодні займемося чимсь цікавезним, чи ні?

    Ходячи пагорбом, бурчав кіт. Коти можуть терпляче то довгенько вичікувати. Якщо їм це цікаво. В іншому випадку, вони воліють бігати, стрибати та гратися. Або – спати.

    А так як це і був – сон, то Мурчику, нетерпеливося зганяти до річки, і спробувати спіймати, звичайно ж, Данилковими руками, якусь рибку. Кота, майже весь день цікавило питання, «А яка на смак риба у снах?».

    - Гаразд. Погодився Всезнайчик. Пройшовши пагорбом, він зупинився на схилі та вказав своєю рукою на далекі хмари, що висіли аж на самому краю горизонту.

    - Бачите он ті, темні хмари? Спитав він у кота і хлопчика.

    - Бачимо. Майже разом визнали обоє.

    - Я знайшов у одній старезній книзі, спогади одного чарівника, котрі він описав коли він був малим, і коли йому снилися схожі сни. Сни, він запам’ятав та описав у своїй книзі.

    - То може він вже був дорослим, і багато забув, коли йому таке снилося. Засумнівався кіт.

    - Приблизно такого віку як і наш Даня. Відповів домовик.

    - А що той чарівник описав? Запитав хлопчина роздивляючись дивне вбрання домовика і його не менш дивну бороду.

    - Він робив записи своєї подорожі у снах. Писав що теж довго не знав що робити, а потім, вирушив до он того горизонту. Назустріч тій далекі хмарі.

    - Аж так далеко? Вигукнув кіт. Ми не можемо йти в таку далечінь, без рибних припасів у дорогу. Не відомо, чи там є річки та озера. А може там взагалі – пустеля? Це ж нам треба проводити у снах цілі роки, перш ніж ми, пішки, дочалапаємо до туди без риби.

    - А він, той чарівник, нічого не писав про якийсь транспорт. Сонно - мобіль, якийсь? Автомобіле – сон? Машина що в снах возить сплячих? Підключився зі своїми ідеями малий.

    - Так. Я не зрозумів? Ви, обоє що? Вирішили відмовитися від цікавої пригоди та подорожі?

    - Та ні.

    - Ні. Ми - за пригоди. Не надто радісно погодилися кіт з хлопчиною.

    - Ну тоді рушаймо. Нам слід, швиденько дійти он до тих полів із синіми квітами.

    - На авто, якби мені його тут дали, я б домчав нас туди - за пів години. Зітхнув Данило, а кіт підтримав: - Та квіткова поляна далеко від річки. На полях – риба не водиться. Хіба що, може якась польова риба?

    ---

    - Дісталися пішки. Навіть без автотранспорту. Відзначив Данилко.

    Зелені пагони рясніли синіми квітами на самих вершечках рослин, і були ті вершечки, доволі високо. Добравшись до своєї мети, трійко друзів зупинилися щоб роззирнутися і оглянутися в пошуках якоїсь стежини між густими кущами.

    Перед трьома подорожуючими, вліво і вправо розкинулися високі стебла рослин та квітів.

    Дивлячись на високі трави, що тяглися своїми паростками в небо і в більшості були вищі за нього, Данило промовив:

    - Цю трав’янисту гущавину, без механізації, ми долатимемо довгенько.

    - То може пошукаємо якийсь обхідний шлях? Мурчик теж не волів продиратися через густі рослини.

    Всезнайчик, діставши із своєї невидимої торби різнобарвну скатертину, прослав її на траві і запрошувально махнув рукою.

    - Сідайте, друзі. Перепочинемо.

    - Який перепочинок, коли нам слід придумати, як здолати це поросле трав’яне море.

    Ходячи навколо просланої скатертини не погоджувався кіт.

    - Є в мене одна ідея. Відповів домовичок і всівшись на краєчок просланої скатерті дістав просто з повітря скляну вазу наповнену цукерками, печивом, шоколадом та різними фруктами.

    - Неймовірний фокус. Здивувався хлопчик, а кіт підійшовши ближче поцікавився;

    - А рибку, отак із повітря, ти теж можеш дістати?

    - Ні. Риби в мене немає. Всміхнувся Всезнайчик і простягнув коту велике червоне яблуко.

    - Пхе. Відвернув свою мордочку Мурчик: - цукерки та фрукти не пасують моїй хижацькій натурі.

    - Я бачив, промовив Данилко всідаючись на скатертину поряд з домовичком; - як ти Мурчику, "по хижацьки, полював" на шматок запеченої мамою рибини. "Підкрадався" до тарілки, в якій вона лежала, і стрибав на неї. Це було зовсім недавно. Цього ранку.

    - Е, е, е. А, то я,.. просто...тренувався. Поспішно відповів кіт; - Щоб не втрачати навики, нам, хижакам, слід проводити тренування.

    Промовив кіт намагаючись приховати метеляння свого хвоста, що просто був, як якийсь гнучкий детектор правдивості.

    - Мурчику. Коли ти починаєш вигадувати, то твій хвіст, миттю тебе видає. Засміявся Данилко.

    Пхикнувши, кіт відійшов від приятелів та всівся поряд із зеленою стіною рослин. Скоса позираючи як хлопчик із домовичком пригощаються солодощами Мурчик зітхав за відсутність рибки і мріяв колись вирости великим. Як оті хижаки з Африки, що він бачив в телепередачах.

    "Був би я такий великий як отой тигр чи лев, (тигр – великий ссавець родини котових. Один із сучасних п’ятьох видів роду пантер. Верхівка харчової піраміди тварин. Вага 90-320кг. Швидкість 49-65 км. Лев – другий за величиною вид родини після тигра. Вага 150-250 кг.) мені б, тоді, ці рослини були по коліна. Я б усіх домчав на своїй спині, через цю траву, і навіть не стомився б. Куди тому автомобілю до швидкості, наприклад гепарда. ( Гепард стрункий. Єдиний сучасний вид роду гепард із родини котових. Найшвидший наземний ссавець. Здатен бігати зі швидкістю від 80 до 112 км. за годину.)

    Раптом, просто перед ним, виникла якась постать. Моргнувши, кіт вже подумав що це йому мариться.

    - Доброї ночі. Промовило Мурчикове марення і кіт, миттю зрозумівши що це не сон, - а насправді, - вчинив як завжди.

    Заволавши від раптовості, він підстрибнув догори.

    Затим, приземлившись, прудко дременув до друзів, та заховався в Данилка за спиною.

    - Справжній хижак. Зітхнув Данилко, а Всезнайчик доповнив; - Гроза всіх саванн, джунглів... - І маминої кухні. Закінчив перелік хлопчик.

    Мурчик, визираючи із за спини хлопчика, вигнув свою спину колесом, і випустив кігті на лапках. Свої злякані очиська він наставив на маленького чоловічка що раптово з’явився просто ні звідки.

    Чоловічок, був зросту, ще меншого за Данилка чи Всезнайчика. Зеленуватого кольору. З бородою, і в одягу, пошитого з трав, рослин і листочків.

    - Не хвилюйся. Це Луговичок. Він мешкає на полях та лугах. Звернувся до кота Всезнайчик і привітавшись до гостя, запросив посидіти разом, та поласувати солодощами.

    Данилко з цікавістю спостерігав за дивним чоловічком.

    Луговичок, подякував за запрошення. Всівся на скатертину, і отримавши цукерку, став її розгортати та куштувати.

    - Мене звати Житомир. Від слова жито, житній. Дуже полюбляю житній хлібець. Мешкаю на цьому полі. Повідав він: - Почув що поряд з полем, відпочивають подорожні. От і вирішив глянути та познайомитися.

    - Ми прямуємо он до того горизонту. Повідав Всезнайчик; - Дійшли до цього поля. Далі не маємо шляху. Не підкажеш, Житомире, де б нам знайти стежину через цю гущавину?

    Ласуючи цукеркою, Луговичок зітхнув; - Є шлях. Хороша стежина. Пряма, немов стріла. От, тільки, вона не надто безпечна.

    - Небезпечний шлях? А що там? Якась…сердита собацюра? Поцікавився із за Данилкової спини кіт. Він вже переборав свій перший страх, однак, чомусь, соромився виходити.

    - Там, виріс величезний трьохголовий Будяк. На прізвисько Колючий Причепа. Він, все довкола себе, пригноблює, загарбує площу, не дає рости, та залякує інші рослини.

    Тяжко зітхнувши, Житомир став розповідати:

    -Ніхто, якось і не помітив, на спільному полі, нову рослину. Звідкілясь, якимось вітром, занесло незнайому насінину. Вона, та насінина – проросла. Спершу, я сам подумав, що то якась нова квітка. А коли той Колючий Причепа підріс, то вже ніхто з ним не хотів мати справу. А тепер він виріс, ого, яким. Величезний. Колючий. Злий. От якби ви, якось нам допомогли. Всі рослини на полі будуть вам вдячні.

    Данилко з Мурчиком повернули голови і глянули на Всезнайчика.

    -Що воно за Будяк, такий, трьох-головий? Тривожно спитав домовичка хлопчик.

    - Чортополох (або Будяк) Промовив Всезнайчик; - Символ непридатності ні до чого, окрім залякування і відлякування. Ним - залякують, а відлякує - він сам.

    - Як…відлякує? Знову задкуючи за Данилкову спину, стиха прошепотів кіт.

    - Відлякує, своїм зовнішнім виглядом. І колючими якостями. Чіпляється до всього живого і рухомого. Особливо, до шерстяного.

    - Я – нікуди з цього місці, - не піду. Заявив кіт, навіть вже не визираючи із за спини малого Данила.

    - Я перед тим як лягати спати, тільки причесав свою шерсть. Лунав стривожений голос Мурчика: - Той…Причепа, гарантовано до моєї шерсті, і причепиться.

    Всезнайчик, діставши з свого невидимого мішка якусь книгу, гортав сторінки, і стиха бурмотів: - Це Чортополох. Сорняковая трава, що відноситься до сімейства Айстрових (Складноцвіті). Це рослини з характерним, дуже колючим стеблом та листям. Стебло пряме, розгалужене. Поверхня покрита довгими колючках, зеленого кольору. Будяк гачкуватий – висока рослина, з великою кількістю колючок по краях. Листя світло-зелені. Зверху квітки фіолетового, або лілові. Плоди сухі, оливково-коричневі. Будяк пониклий, названий так із-за особливого виду квітів, які опускають головки до низу. Квіти фіолетового кольору.

    -Ці подробиці, звичайно цікаві. Втрутився Данилко; - але Житомиру потрібна допомога, а не біологічні властивості рослини. Підійшовши до Всезнайчика, хлопчик зазирнув у відкриту книгу: - а чи не має в цій книзі, якоїсь поради?

    -Ось. Радісно вигукнув домовинок і показав розгорнуту книгу Данилкові: - Ось це – гарантовано допоможе, тицяючи пальцем в сторінку він показував малюнок якоїсь рослини з підписами та поясненнями.

    Підійшов Луговичок і навіть Мурчик став заглядати в книгу, хоч, малоймовірно що він вмів читати.

    -То це і є порада як боротися з Чортополохом? Із сильним скепсисом промовив кіт і пхекнувши, сів та став чухати свої вухо.

    Луговичок і Данилко роздивлялися малюнок у книзі.

    -Тут написано, пояснив Всезнайчик не чекаючи сумнівів від всіх присутніх: - Що рослина хміль, - найвища трав'яниста рослина в Україні.

    -Пхе. Закотвши очі промовив кіт, натякаючи своєю мімікою, що ця інформація - не така і важлива, щоб в цій екстреній ситуації, обговорювати її.

    - Хміль. Не звернув уваги на Мурчикове пхекання, Всезнайчик; - Рід багаторічних трав'янистих рослин родини коноплевих. Рослини хмелю мають вегетативні органи — корінь, стебло, листки і генеративні — квітки, плоди, насіння.

    - Е,е. Це цікаво. Обережно, щоб не образити Всезнайчика, промовив Житомир.

    - Органи хмелю, Задоволено читав лекцію Всезнайчик; - зокрема, підземні пагони, - утворюють кореневище, від якого відростає 10—12 сильно розгалужених скелетних коренів. Дрібні корінці та кореневище утворюють добре розвинену кореневу систему, яка проникає у ґрунт на глибину близько 4 м і розгалужується до 3 м.

    - А! Я здається розумію. Зрадів Данилко; - Ти хочеш посадити поряд з Будяком, рослину хміль. Хміль, почне рости як угору, так і під землею у всі боки. Він відгородить собою Колючого Причепу, і той, більше не матиме змогу шкодити іншим.

    - Молодець. Похвалив Всезнайчик малого.

    - Пхе. Сказав кіт: - Я щойно хотів сказати те ж саме.

    - Чудово що ти, до своїх, прудких, чотирьох лап, які незабаром нам стануть у пригоді, маєш таке ж прудке мислення. Похвалив і кота домовичок.

    - Що, що? Мої лапи стануть у нагоді? Це як? Про всяк випадок, знову задкуючи за Даню, спитав кіт.

    - А де ж нам взяти той хміль? Дивлячись як кіт всівся за його спиною, задав питання Данилко.

    - В мене є таке зернятко. Запевнив всіх Житомир: - Ми, луговики, зазвичай маємо при собі більшість рослин. На те нас і називають, опікуючими над травами, лугами, рослинами.

    - Час йти знайомитися з тим хуліганистим Будяком рішуче промовив Данилко і глянувши на Мурчика підбадьорив того: - Вставай хижаче. Більше мужності. Щоб підняти всім бойовий настрій, можеш заспівати свою улюблену пісню «Батько наш Бандера»

    ---

    Колючий Причепа – справляв враження.

    Це був сіро – зелений кущ, розлогий вгорі, і з трьома найвищими стеблами на кінчиках яких, були пурпурові квітки.

    -Ось чому його назвали «трьох-головим». Вказуючи пальчиком на три пурпурні квітки чортополоха, сказав Житомир.

    - В нього, навіть квітки, якісь колючі. З повагою промовив Мурчик роздивляючись стебла, на яких, навіть рідкі листочки були гострі немов списи. Колючки стирчали на всі боки і по всій рослині.

    - Оце Будяк. Куди тому кактусу. Чортополох – це немов їжак, серед рослинного царства. Задумливо промовив Данило.

    Тим часом, кущ, немов прокинувшись, став підіймати свої стебла що були низенькі і менші від трьох головних з пурпурними та великими бутонами. Короткі стебла, теж мали квітки, проте маленькі та зеленого забарвлення.

    Коли компанія друзів підійшла до поляни, в середині котрої і виріс Колючий Причепа, менші стебла Будяка, лежали своїми верхівками на землі. Вони немов заснули, поникли, і схилилися в поклоні. Але тепер, весь кущ підіймався. Три його найвищі стебла, стали повертатися в бік компанії Данилка. Весь Чортополох став розхитуватися та загрозливо трясти своїми стовбурцями з колючками.

    А потім, всі почули якийсь звук від Будяка. А за мить долинули і слова.

    - Ага. Пролунав злий та сердитий голос з боку Чортополоху; - Що це за непрохані гості на моїй поляні? Хочете отримати колючих реп’яхів. Ось тільки спробуйте підійти поближче. Я миттю вам начіпляю своїх колючок. Геть звідси, поки я сьогодні в доброму гуморі.

    - Хіба рослини можуть розмовляти? Поцікавився Данило; - Це тільки у снах таке буває, чи

    може, десь є розмовляючі рослини і насправді?

    - Насправді, у природі, у рослин, немає голосових зв'язок, проте звук можна створювати і

    за допомогою рухів та вібрації у повітрі. Пояснив домовичок.

    Будяк, грізно хитав своїми високими пагонами. Демонструючи поряд із зеленими стеблами розкладені кружальця із зчеплених до купи, старих та колючих квіток, він немов давав пораду, навіть не думати підходити близько.

    - Як же нам посадити поряд з Будяком, наше зернятко хмелю, коли ми не в змозі підійти близенько? Задумався Житомир; - Колючий Причепа стане жбурляти в нас свої старі квіти. Он він їх скільки наготував, біля себе.

    - А ми його відволічемо. В нас є таємний план. Промовив Всезнайчик.

    - Та тихо ти. Почує. Зашипів кіт вказуючи лапкою в бік противника в центрі поляни.

    - Мурчику, Будяк нічого не почує. В житті, у рослин, слух відсутній. А у снах, - це слабенькі слухові можливості в порівнянні з людиною чи наприклад, котом. Органи слуху людини, сприймають звуки у відносно вузькому частотному діапазоні. А от слуховий апарат багатьох тварин - сприймає звуки в значно ширшому інтервалі частот. Слуховий апарат людини поділяє звуки на приємні, гармонійні ( музика, спів пташок), та небажані і дратівливі. Цей спектр наповнення, люди називають шумом.

    - Ваша Королівська Милість. З нотками надмірного підлабузництва звернувся Мурчик до

    Данилка: - Якщо пояснення Всезнайчика дратують так само як імене - то ви гарикніть на нього -

    « Менше зарозумілості в моїй королівські присутності. Пояснюй - по простому»

    - А мені - цікаво. Не погодився з Мурчиком Житомир.

    - То як ми станемо відволікати Причепу?

    - Мурчиком. Всміхаючись сказав домовик.

    - Що? Ким? Яким? Захвилювався кіт.

    - Ось слухайте мій план, який я придумав щоб перемогти Будяка Колючого Причепу. Всівшись на траву, Всезнайчик розгорнув біля себе місце, і заходився паличкою креслити по землі план майбутньої хитрої операції.

    В центрі свого малюнка, він зобразив колючого противника. Потім довкола центру змалював копички трави і сіна, та свою фігурку, за тими копичками. Вказуючи на фігурку, пояснив.– Ось це, - я, відволікатиму Будяка. Ховаючись за копицею, та час від часу, переставляючи її, на різні місця. Мурчик - стане швидко бігати колами, довкола Чортополоха. Таким чином, ми разом, відволічемо того Будяка. Він стане наглядати за мною і Мурчиком, а Данилко із Луговичком, зможуть підібратися поближче, і висадити в землю, зернятко хмелю, поряд з Колючим Причепою. Як вам задумка?

    - Задум, не поганий. Однак. Зітхнув Данилко, скоса позираючи на кота, що тримався у нього за спиною: - Ми, маємо якось вмовити, нашого самого прудкого бігуна. Мурчик, має наблизитися до Будяка, і не втекти, від першого його пострілу реп’яхами, а сміливо бігати та ухилятися.

    - Я вам вже казав. Незадоволено долинула котяча відмова із за Данилкової спини: - Що перед сном, я навів марафет (порядок), своєї шерсті. Що як якась колючка, потрапить на мою м’якеньку та пухкеньку шерсть?

    - Очевидно, наш «хижак», прикривається своєю зачіскою, маскуючи свій страх перед колючками. Всміхаючись зробив припущення Всезнайчик.

    - А чи не має, у вас, шановний Житомир, якоїсь трави, що додає сміливості, та енергії? Спитав Луговичка Данилко.

    - Гмм. Є на моєму лузі, цікаві білі квіти. Ростуть біля струмочка. Я називаю їх «сніжні квіти». Так от, якщо їх пожувати, чи заварити мов чайну рослину, то з’являється енергія і хочеться без причини бігати та стрибати. Я називаю її, - жимолость.

    - Жимолость? Така справжня назва рослини? Повернувся Данилко до Всезнайчика.

    - Взагалі, в житті – це валер'яна. Пояснив домовичок; - Рід багаторічних трав'янистих рослин. Назва походить від латинської « valere « в перекладі - «бути здоровим».

    Широко використовується як лікарський засіб, при виробництві есенцій, лікерів, настоянок.

    Як ароматизатор, вона входить в препарат для гаванських сигар, і турецького тютюну. Доповнив Всезнайчик.

    -О! Валер’яна. Вискочив Мурчик і став радісно швендяти між ногами Данилка; - Це прекрасна лікарська рослина. Цілюща, неймовірно. Дуже потрібна для лоску моєї шерсті. Я б, з радістю поласував нею.

    Всміхаючись, Данилко кивнув Луговичку, щоб той, дістав ту валер’яну.

    Поки Луговичок ходив за травою, решта майстрували із сухого сіна та трави, копичку для Всезнайчика.

    За хвилину, Житомир приніс валер’яну і Мурчик став куштувати її.

    А ще за хвилину, занадто обережний кіт, що так переймався своїм зовнішнім виглядом, та ніяк не хотів наближатися близько до Будяка, з його колючками, перетворився на маленького хижака, що ніяк не бажав перепочити перед битвою, не присідаючи шниряв між друзями, і категоричним тоном заявляв, про свою най-активнішу участь у бойовій операції.

    -Все готово. Розпочнімо битву. Проголосив Данилко і всі, рішуче попрямували до центру поляни з Чортополохом, що височів мов одна сіро-зелена колючка, загрозливо хитаючи своїми трьома найвищими стеблами.

    - Хе. Теж мені, сміливці. Долинув насмішливий голос Колючого Причепи, коли всі наблизилися до нього; - Таки вирішили спробувати моїх реп’яхів? Ну, начувайтеся.

    Перед Будяком були розкладені жмути реп’яхів. Коли зелені пагони схилялися до тих реп’яхів , а потім, різко розпрямлялися, то своїми верхівками, вони жбурляли лежачі жмути мов якісь маленькі, зелені, катапульти. Це схоже, як зігнути пластикову лінійку, на її зігнутий кінець, покласти зіжмаканий папір, а потім відпустити. Лінійка, різко розпрямиться, і комочок паперу, полетить вперед. От таким чином, Чортополох і заходився пуляти в першого хто наблизився.

    Хоробрий, після валер’яни, Мурчик, з легкістю ухилявся від летячих у нього реп’яхів. Він бігав, різко зупинявся, і різко знову біг, підстрибував і пригинався.

    Будяк, сердито щось вигукуючи, стріляв без угаву. Але, попасти реп’яхом у швидку та прудку фігурку кота, що бігав колами навколо Будяка, була марна затія.

    -Та стій ти. Не галасай. Я не можу як слід в тебе прицілитися, коли ти бігаєш мов навіжений. Обурено кричав Будяк.

    Повільно крутячи своїми найвищими трьома стеблами з квітками, він кидав реп’яхи в стрімку котячу фігуру, іноді відволікаючись на трав’яний пучок, за котрим ховався Всезнайчик.

    Поки Будяк пуляв своїми реп’яхами по галасаючому Мурчику. Та слідкував як Всезнайчик переставляє свій стог із трав, Луговичок, разом із Данилком, підступили на потрібну відстань.

    -Ось тут, і слід висадити зернятко. Промовив Житомир і заходився маленькою лопаткою готувати ямку для висадки зерняти. Данилко слідкував одним оком за битвою між Чортополохом, та Всезнайчиком з котом, а іншим оком, слідкував як же слід правильно саджати рослини.

    Житомир підготував ямку, та діставши зі своєї кишені маленьку поливальницю, став лити воду в ямку. Зернятко поклав на вологе від води дно. Далі загорнув ямку землею і притупнув зверху ногою, втрамбовуючи землю щільніше.

    -Готово. Тепер, відступаємо на безпечну відстань та чекаємо коли хміль стане проростати.

    Повідомив Луговичок .

    Відійшовши на десяток кроків вони покликали до себе Всезнайчика. Кота, що бігав кругами довкола Будяка, докликатися було марно.

    Мурчик, із задоволеним виразом своєї мордочки, в азарті, бігав мов ганяючись за червоною цяткою від фонарика. Правда, за хвилину і він приєднався до решти, підбігши і хекаючи всівся поряд та став чекати результату всієї затії.

    Паростки хмелю, з’явилися швидко. А ще швидше, почався рост хмелю, коли він викинув свої перші листочки.

    Далі, діло пішло зовсім у прискореному ритмі. Четвірка друзів не встигла навіть помітити як хмільні стебла дотяглися до колючого стовбуру Будяка.

    - Ей. Що це біля мене, за бур’ян проростає? Який роззява, посадив бур’ян, біля такої милої, та корисної рослини як я? Долинув здивований голос з боку Чортополоха: - Негайно приберіть це звідси. Я тут росту. Це ви, розбишаки, доклали свої руки? Агов. Вусатий і хвостатий, - негайно прибери від мене цю причепливу рослину.

    Звичайно ж, на ці вимоги ніхто з четвірки не зважав. Всі спокійно спостерігали як довгі зелені пагони хмелю обплітають стовбур Будяка звивистим шляхом прямуючи вгору, до самісінького верху з пурпурними квітками.

    - Ви, не по правилам вчиняєте. Що за неподобство? Долинав сердитий голос Колючого Причепи із за зеленої огорожі хмелю. Я буду жалітися, у фіто - санітарний моніторинг. Я - маю впливові зв’язки в керівництві Червоної Книги. Це посягання на мої рослинні права.

    За мить, і те невдоволене бурмотіння стихло зовсім.

    - Ми перемогли. Радісно промовив Житомир; - Тепер, на цьому полі, можна висадити хороші та корисні рослини.

    Не остерігаючись більше Чортополоха, Луговичок, підійшовши до середини поляни, вказав рукою; - Он бачите. За Будяком. Є прогалина із стежиною. Ходімо до неї, друзі. Ця стежина проходить через все поле.

    Четвірка товаришів, пройшла мимо високого та зеленого стовбура, що створив,

    розрісшийся плющ, і в середині якого, сидів Будяк, та попрямувала до стежини.

    Звивиста стежка, якою прямували через поле Данилко з друзями, вивела їх до кінця поля.

    За спиною, лишилися високі трави, а попереду були часті клаптики полів із низенькими квітами. Один клаптик поля був із червоних квітів, інший із жовтих, ще один із синіх. Полів було багато, і всі були із своїм, особливим кольором.

    -Така краса. Захоплено промовив Всезнайчик розглядаючи попереду справжню райдугу кольорів. Тільки не в небі, а на землі.

    Всівшись поряд, на траві, компанія мовчки милувалася краєвидом.

    Порушив тишу кіт.

    Прислухаючись, та принюхуючись, Мурчик, спершу, крутив своєю головою, видивляючись звідки ж, йому почувся звук, що до нього долинає?

    Нашорошивши свої вуха, Мурчик сповістив друзів, що він, чує якесь шарудіння від квіткової поляни з пурпурними квітами, що густо росли, поряд із спочиваючою компанією.

    - Не зважай. Порадив Луговичок. То вітерець ворушить сухі рослини. Вони рухаються і зачіпають одне за одне. Ось звідки те шарудіння.

    - А що то за фіолетові квіти на поляні? Нудячись спросто сидіти, спитав кіт.

    - Я маю припущення, що то - котовник. Не надто відволікаючись від милування красою різноколірних квітучих полян, відповів Всезнайчик; - Скажу точніше, як тільки гляну на ті квіти ближче.

    - Котовник? Вмить забув про свою нудьгу кіт. То чого ж ми сидимо, просто так. Слід негайно йти і …е, е, перевірити той підозрілий шум.

    Підбуривши решту, кіт схопившись, першим помчав до тієї дивної фіолетової поляни, з такою приємною назвою – котовник.

    Підійшовши, слідом за котом, друзі стали роздивлятися фіолетові квіти.

    -Ну, я гадаю, це - котяча м’ята. Переконливим тоном сповістив Всезнайчик; – Рослина із сімейства м’ятних, що може рости на трав’яних клумбах або як звичайний бур’ян. Після контакту з котячою м’ятою, кіт, може замуркати, почати тертися головою об предмети, вигинати спину або, навпаки, бути дуже активною, бігати і стрибати з іграшкою. Ось чому, так популярні іграшки для котів, із вмістом, такої м’ятної олії.

    - Який цікавий запах. Зачаровано промовив кіт, і потягся своєю мордочкою, до рослини.

    Луговичок застережно промовив; - Цю траву, краще не жувати. Вона звичайно ж

    смачна і соковита, піднімає настрій та додає енергії, проте, для вживання вона не

    годиться.

    - Чому?

    - Тут, у снах, це не звична трава. Вона не така як у житті. В ній забагато соку м’яти. Язик отерпне. Губи теж. Очі зробляться великі, банькаті і якось…по дурному вилупкуваті. Для оточуючих, ти станеш мов якийсь арлекін, що кривляється, робить смішну міміку обличчя і веселить дітлахів.

    Всезнайчик, зірвавши одну з рослин, обдивився її з усіх боків, а потім виказав своє припущення;

    - Очевидно. Ця рослина - (Nepeta cataria) – котяча м’ята. Сімейства губоцвітніх (базилік, розмарин, шавлія). Листя, стебла та квітки котячої м’яти – виділяють ароматичне масло що містить речовину непеталактон.

    Встановивши що то за фіолетова рослина, друзі повернулися назад, де сиділи до цього, та милувалися кольоровими полями.

    Кіт- знову нудився. Не всидівши спокійно і хвилини, - він ходив, всідався поряд з усіма, лягав, а за секунду, зхоплювався на лапи щоб знову швендяти і всім надокучати.

    - Котяча м’ята. Все твердив Мурчик: - Настоянкою з котячої м’яти, іноді зловживають деякі знайомі мені коти, та кішечки. Особливо зі всяких співаків та Київської богеми. А що, її можна вживати і так. В сирому вигляді. А ефект цієї котячої м’яти від того не втратиться?

    Зовні спокійним тоном поцікавився Мурчик, однак його хвіст видав цей блеф своїм невпинним метилянням. Задаючи питання про цю траву, кіт робив вигляд, що цікавиться тільки заради своєї ботанічної самоосвіти.

    -Та навіщо нам та м’ята? Давайте краще посидимо, відпочинемо, та пригостимося цукерками. Запропонував малий, а Луговичок із Всезнайчиком, погодилися.

    - Я – цукерки не люблю. Заявив Мурчик; - Я краще походжу. Прогуляюся. Може, повивчаю, та подосліджую трішки рослини. Може з мене, вийде перший кіт – магістр, по ботаніці.

    Полишивши решту товаришів, кіт розвернувся і рушив в бік квіткової поляни з фіолетовими квітами.

    Друзі, куштуючи цукерки та милуючись природою, не стали заважати Мурчику йти на прогулянку та досліджувати ботаніку.

    За якісь хвилини, Данилко помітив довгу відсутність кота.

    - А куди подівся Мурчик? Щось його довго не має. Оглядаючись, спитав у решти Данилко.

    Всі стали роззиратися, і врешті, побачили кота біля кущів м’яти, з найбільшими листками. Компанія, підвелася та підійшла до Мурчика близенько. Саме зараз, кіт, сидячи навпроти куща м’яти, крутив своєю головою і обнюхував листочки рослини.

    - Мурчику! Покликав новоспеченого хвостатого «магістра ботаніки» Данилко.

    - Що? Кіт, своєю передньою лапою запхав собі за спину зірвану рослину, і зробив вигляд своє мордочки « Я тут нічого такого не роблю, просто милуюся краєвидами і займаюся ботанічною наукою» При цьому, одне його око зосереджено дивилося на кінчик носа між вусами. А от інше око, закотилося вгору під повіку, і звідти витріщалося на небо.

    -Ти що тут? Жуєш дурман-траву? Суворим тоном поцікавився Данило.

    Далі кіт спробував категорично заперечити такі підозрілі інсинуації в свою адресу. Воно в нього може б і вийшло. Однак. Коли Мурчик відкрив свою пащу, звідти вивалився його язицюра. Язик, - збільшився як у своєму об’ємі, так і у довжині, і тепер, він звисав з котячої пащі мов краватка і зрозуміло ж що свою функцію речового апарата – виконувати як слід, вже не міг.

    - Ваха ололівха елисість. Намагаючись дивитися на Данилка сфокусованим поглядом своїх двох зіниць, що ніяк не залишалися на місці, а займалися кожен своїм, як то швендяти колами по всьому оці чи «залипнути» під повікою, чи взагалі, «перебігати» з одного куточка ока в інший. Мурчик зробив невдалу спробу пояснити Данилку що він в повній нормі і нічого дивного в поведінці та зовнішньому вигляді не відбувається.

    - Яаа…в хормі. Вхе сюхово.

    - Ти в нормі і все чудово? Не повірив Данилко. - Мурчику. Кіт наркоман – горе в сімї.

    Кіт, бачачи що його власний язик, йому зрадив, і не виконує свій обов’язок говорити, та і взагалі – не реагує. Сівши на задні лапки, своїми передніми лапами, став запихати язика назад у свою пащу.

    Зітхнувши мов столітній мудрець, якого вже нічим не здивуєш, Данилко спитав у Всезнайчика;

    - Як довго, Мурчик буде таким?

    Сміючись із кота, що якраз боровся із власним язиком, запихаючи його до рота, мов ласун – ненажера, запихає всю коробку цукерок, Всезнайчик відповів; - Від п’яти, до десяти хвилин.

    -Добре. А коли вже ранок?

    - Я думаю, що Мурчик, встигне до світанку впоратися із власним язиком. Зареготав домовинок.

    - Такий був цікавий сон… Зітхнув хлопчик: - а закінчився, якимось, неподобством.

    ---

    Оповідання 6

    Не-наукова Проблема Трьох Насінин.

    Наступний сон, відрізнявся від попереднього, вже на самому своєму початку. Данилко, разом із котом, опинилися не на пагорбі. І не на старому місці поблизу квіткових полян, із фіолетовими квітами, до яких так пристрастився Мурчик.

    Це був берег якоїсь пересохлої ріки. Жовтувата земля з розсипами каміння, сухий, неглибокий звивистий рівчак, на місці річки, червонуваті пагорби вдалині. Обмаль зелених трав і повна відсутність дерев.

    Ось така, зміна краєвиду, в порівнянні з минулим сном, де все навколо, було наповнено зеленими рослинами, полями та різнокольоровими квітами. А головне – це небо над головою.

    Спершу, Данилко, навіть не звернув уваги на незвичне небо.

    Коли поряд з ним та Мурчиком, за хвилину виник Всезнайчик, то всі стали вітатися і обмінюватися новинами з життя.

    Всезнайчик, розповів про свої відвідини родичів домовиків, із Оболонського району. Данилко, пожалівся на сусіда, з нижнього поверху, що кожного ранку, заводить свою стареньку «таратайку» яка реве прогорілим глушником і будить всю родину.

    Мурчик, дочекавшись своєї черги ділитися новим, став із захватом розповідати Всезнайчику, про недавній фільм, який він переглядав разом із Данилковим татом:

    -Так от, крутячи своїм хвостом мов пропелером від літака і переступаючи лапами, захоплено вів переказ фільму Мурчик: - а отой чужинець, все хотів схопити Космічного Кота Джонсі. Все полював на нього, та марно. А кіт, разом із своєю людиною, заманив чужинця до космічної капсули, а щоб той вражина, не повернувся на корабель, то кіт, за допомоги людини, підготував космічний корабель до вибуху. Щойно вони сіли в капсулу, як…Трах. Бабах. Бум-барах. Корабель «Ностромо» і вибухнув.

    - А чужинець? Спитав Всезнайчик.

    - Що, чужинець? Не зрозумів Мурчик.

    - Чужинець теж вибухнув разом із кораблем?

    - Та ні. Чим ти слухав. Я ж казав. Кіт, заманив чужинця на рятувальну капсулу.

    - Нічого не зрозуміло. Навіщо тоді будо підривати корабель? Якщо заманили чужинця на капсулу, то хай би він і сидів, у тій капсулі. Викинули б, ту капсулу геть у космос, і всі діла. А сам кіт, з людиною, полетіли б собі далі, на кораблі.

    - Е,е,е. «Завис» від логічного ляпу у сценарію фільму. Чи у своєму, не надто точному переказі, Мурчик.

    - Та що ти там розумієш у голлівудських фільмах. Отямився Мурчик і став виправдовувати сценариста; - Це такий сюжет. Такий особливий задум. Ясно тобі? От треба тобі, до всього докопуватися.

    Хвіст Мурчика, метеляючись, натякав що кіт, розчарований і сердитий відсутністю цікавості та захвату Всезнайчика до його розповіді.

    - Агов. Покликав Данилко «експертів» художньої фантастики; - Обговоренням «ляпів» сценарію космічної фантастики, можна зайнятися і в житті. А зараз, ми у снах. Тож давайте вже займемся чимсь більш цікавим та казковим. До речі, про космос. Зверніть увагу, де ми зараз знаходимося? І зверніть увагу, на небо, у цьому сні.

    Всезнайчик і кіт, разом повернули голови і глянули в небо.

    Низенькі та рідкі хмари, майже не ворушачись висіли так низько, що здавалось, простягни руку і можеш вхопити кілька тих білих пухнастиків. Відразу ж за рідкими хмарами, і прозорою синявою неба, проглядав темний космос.

    Розсип зірок, був немов розсіяний, просто серед білих хмаринок. Серед зірок, висів великий круглий місяць, розміром значно більшим від того що зходить чи не кожної ночі у реальному житті. На протилежному боці неба, висіло і сонце. Теж значно більшого розміру ніж зазвичай вдень.

    -Оце так сон. Задумливо промовив Всезнайчик.

    - Нічого собі. Підтримав атмосферу здивування Мурчик: - Космос. Просто поряд з нами. Лапу протягни, і вже ось він, поряд.

    - Якось, не звично. Сонце і місяць, світять разом, а не по черзі. Покрутив головою малий хлопчик і глянув на небо ще раз. Немов сподіваючись, що сон отямиться, і переробить все як у житті.

    - Що ж. Трішки подумавши, промовив Всезнайчик: Можливо, це сонна реакція, спогадів, від недавнього перегляду фільмів про космос. Повернувшись до Мурчика, домовичок став пояснювати по простому, як кіт полюбляє: - Ось ви, вчора увечері, переглядали кіно про зоряні польоти, так? Дочекавшись ствердного кивка кота, Всезнайчик продовжив: - Розум і пам’ять, - запам’ятали той перегляд, і те, що кіно – сподобалося. А тепер, мозок, у снах, немов повторює ті приємні спогади. Ось і результат. Те що було насправді – немов хоче повторитися у снах.

    - Я не хочу щоб тут, за мною, бігав та полював, якийсь Чужинець. Я не космічний кіт. І не голлівудський актор. Категорично заявив Мурчик; - Та чи мало мені було хвилювань, коли я, дивився те кіно. От якби я знав, - то краще б, подивилися увечері «В світі рибалки». Зараз би сиділи собі на бережку, та рибку ловили б.

    - Ми, не на космічному кораблі. Вказав на марні острахи кота, Данилко: - Це планета. Ми на землі.

    - Нуу. Може і не надто, Земля. Оглядаючись промовив Всезнайчик: - Може ми, на Місяці? Я звичайно ж там не бував, але наукові передачі, переглядав.

    - Якщо не Земля, то може це, Марс? Чухаючи за вухом вніс пропозицію кіт; - Тут, усе, в якихось, червоних кольорах. Немов у тому фільмі, про космонавта, що гуляв і не встиг на автобус…е, е, на корабель. Не встиг сісти на корабель, і залишився на Марсі, та їв одну лиш картоплю. Такий жах. Сама картопля і жодної рибини.

    - А чого ж, товариші, не повернулися за тим космонавтом? Запитав Мурчика домовичок.

    - Ти ніскілечки не розбираєшся у космосі. Зверхньо відповів кіт: - Це ж не маршрутка з Дарниці до Оболоні. В космосі така швидкість…що ого - го. Так просто, не затормозиш і не розвернешся.

    - А з якою швидкістю, летів той корабель? Дістаючи з кишені блокнотик, Всезнайчик вже збирався робити космічні підрахунки швидкості для розвороту корабля в космосі.

    - З якою швидкістю? Бачачи блокнот, став нервувати кіт: - З якою, з якою? З дикою та м’якою. Сердився Мурчик на домовика, за своє власне незнання предмета, яким сам же і хвалився; - Звідки мені знати? Я той фільм не знімав.

    - Тю. Так ти сам сказав, що швидкість - величезна. Втрутився у науковий розбір кіна Данилко; - Всезнайчику, посміхаючись звернувся він до домовика: - А яка, для прикладу, швидкість голосу моєї мами з кухні,- до нас у кімнаті, що риба вже приготувалася і запеклася?

    - Нуу. Очевидно що це – швидкість звуку. Відповів Всезнайчик.

    - А з якою швидкістю може рухатися звук? Питав далі Данилко: - Очевидно менша від тої, з якою біжить наш Мурчик на голос із кухні.

    - 343 метри за секунду. Сміючись, відповів Всезнайчик; - А у воді – швидкість зростає до 1440 метрів за секунду.

    - Ех.Зітхнув кіт. Якби я мав таку швидкість у воді,та вмів пірнати.Від мене б, ніяка рибинка,не втекла б.

    Всезнайчик засміявся і промовив: - То краще вже мати швидкість світла.

    - А вона прудкіша за звук? Поцікавився кіт.

    - Воно, світло, долає 300 000 км за одну секунду. Відстань від Сонця до Землі, світло долає за 500 секунд (приблизно 8 хвилин)

    - Ну, гаразд. З швидкістю ми розібралися. Підвів підсумки Данило. Тепер, давайте вирішувати що нам робити у цьому сні. Пройшовшись перед товаришами малий зупинився перед Мурчиком.

    - Тільки давайте у цьому сні, ми будемо поводитися відповідально. Запропонував Данилко, зиркаючи на кота.

    - Пхе. Легковажно махнув своєю лапкою кіт: - Я, - найвідповідальніший та найрозважливіший кіт в усіх сновидіннях. А тепер, давайте вже відшукаємо тут, щось цікавезне.

    - Я пропоную, рушити берегом цієї висохлої ріки, Промовив Всезнайчик: - підемо в напрямку, - обличчями на сонце. А місяць, будемо тримати як орієнтир, за нашими спинами.

    ---

    Пригода товаришів, розпочалася із шляху, що проходив по жовтуватій землі, між рідкими кущами сірого кольору, клаптиками трави, теж сірого кольору, і всіляких ямок та западин з калюжами сірої води на дні. Русло звивистої ріки, берегом котрої прямували друзі, петляло і за кожної хвилини поглиблювалося.

    Врешті, зупинившись на пологому схилі, Всезнайчик запропонував:

    - Буде на краще, якщо ми, спустимося донизу. А далі, підемо по висохлому дні цієї річки.

    - А може це не річка, а якась траншея, вирита тутешніми будівельниками? Сідаючи на підходящий камінь, виказав здогадку Данилко.

    - Точно. Підтримав його кіт: - Тут будується, величезне Рибо-сховище. Нам обов’язково, слід знайти головного інженера та…записатися в бригаду до отих, як їх…наглядачів над рибами.

    - Риб-інспектор? Уточнив Всезнайчик: - Чи може, риб-патруль? Чи, риб- дресирувальник?

    - А є ті хто таким займається? Неймовірно здивувався кіт, подумки лаючись, що він сам, в житті, обрав для себе кар’єру співака. Вмісто рибного інспектора.

    - Звичайно ж є. Переконливо промовив домовичок: - Дельфінів, у дельфінарії, вивчають та навчають, якраз таки спеціальні дресирувальники.

    - Я, не можу працювати у дельфінарії. Потупившись, промовив кіт: - Там, не огороджені для котів басейни. А я, погано плаваю.

    - То можна тренуватися дресирувати і акваріумних риб. Запропонував Всезнайчик.

    - А хіба риби, взагалі, піддаються якомусь, навчанню? Засумнівався Данилко.

    - Аякже. Всезнайчик, підшукуючи і собі підходящий камінь для сидіння, помітив поряд кілька, підкотив найближчий, а затим всівшись, став наводити факти:

    - Риб, мешканок домашнього акваріума, - можна дресирувати: навчити танцювати, грати в м'яч, плавати через обруч, розрізняти ноти, геометричні тіла або світлові сигнали, бачити в темряві і навіть цілуватися.

    - Пхе. Зневажливо пхикнув кіт. Навіщо вчити риб ще й такому. То мабуть, якісь ненаукові вчені.

    - Живучи в акваріумах, золоті рибки - це чи не єдиний вид рибок, які із задоволенням приручаються і навіть піддаються дресируванню. Вів далі свою розповідь Всезнайчик:

    - Навіть одного уроку досить, щоб рибка зрозуміла: якщо смикнути за мотузку - на плоті з'явиться їжа. Одна з найрозумніших риб - це окунь. Дуже кмітливі і такі прісноводні риби, як піскарі та коропи. А деяким дослідникам, навіть вдавалося дресирувати і приручати морських риб! Експедиції Жака - Іва Кусто, вдалося подружитися з муреною, яку вони зустріли під час вивчення коралового рифу. А на Великому бар'єрному рифі, живуть мурени, які беруть у людей їжу з рук, дозволяють себе погладити і трохи пограти.

    - Нам, просто необхідно завести в квартирі, величезний акваріум з кількома тоннами риб. Категорично запропонував Данилку кіт.

    - Ага. Я просто мрію виставити татку, таку нову вимогу, з дорожезним акваріумом і тоннами риб. От, щойно прокинуся, відразу ж йому і скажу. Він зрадіє неймовірно. І ця нова нагальна пропозиція, - придбання акваріуму, - іде на додачу до його обіцянки, зменшити фінансування, на мій іграшковий автопарк.

    Із сарказмом промовив Данилко, проте кіт, його зрозумів інакше. Мурчик, думаючи що він, вже має певні гарантії здійснення його пропозиції, всівся і задоволено став мружитися на сонце.

    ---

    Посидівши на каменях та відпочивши, друзі стали спускатися схилом до низу рівчака.

    Далі шлях проходив низом річки. По звивистій дорозі іноді траплялися камені самих різних розмірів. На один із височеньких, Мурчик здерся щоб оглянути місцевість.

    - Попереду, якесь розширення русла. Сповістив він, оглядаючи місцевість з каменюки: - Щось, на зразок поля з багатьма розсипаними каменями. Але до нього іще далеченько.

    - Вони, ті камені, великі? Спитав задираючи голову на вершечок каменя з сидячим вгорі котом, Данилко.

    - Та ні. Не надто великі. Тобто, є більші, менші, і невеличкі. Вони всі округлі і різного кольору.

    - Якого, різного кольору? Теж задерши голову до кота, спитав Всезнайчик.

    - Нуу. Є жовтуваті, сіруваті, білуваті. А у більшості – вони помаранчеві. Відповів Мурчик.

    - Якісь, незвичні камені. Опускаючи голову промовив Всезнайчик.

    - Дійдемо туди - розберемося. Твердо сказав Данилко; - Спускайся Мурчику. Підемо далі. Ти тепер будеш у нас не тільки гострозорим спостерігачем, а і передовим, чотирилапим розвідником.

    Шлях продовжився. Земля під ногами, стала змінюватися своїм кольором. Із жовтуватого з сірим - на червонуватий.

    -Та це якась, Марсіанська поверхня. Йдучи по червонуватій землі, що тепер, мов була присипана розбитою та перетертою на пісок помаранчевою цеглою, виказав припущення Данилко: - Щось схоже, я бачив у кіно, яке дивилися нещодавно.

    - Ти про того, забудькуватого космонавта з картоплею? Що прогавив старт своєї ракети і сидів на Марсі сам.Спитав прямуючий спереду кіт.

    - Я те кіно не бачив. Сказав домовик: - А як можна забути про старт ракети? Це ж найголовніше, на іншій планеті.

    - Та нічого він не забув. Спокійно відповів за кота Данилко: - Наш Мурчик, дивився те кіно, одним своїм оком. Бо іншим оком, він слідкував за кухнею. Якби дивився уважніше, знав би, що в кіно, все було трохи інакше.

    - Та ті деталі, у кіні, - не важливі. Легковажно сказав Мурчик, і задерши хвоста, бігцем рвонув за розсип чималих каменів що виник перед подорожуючими.

    Долина, чи то річки, чи рову, чи якоїсь, западини, «трійка друзів так і не визначилася що це», стала не тільки розширюватися. Тепер, вони йшли дном справжнього каньйону, з доволі високими схилами що немов стіною тяглися обабіч шляху. Іноді, на шляху траплялися вже не просто камені, що їх можна було переступити, на шляху друзів, перегороджуючи дорогу, зявлялися кількаметрові валуни з гострими краями, на які, вже просто так, не залізеш.

    Йдучи поряд, Данилко і Всезнайчик крутили головами роздивляючись шлях прямо, оглядаючи стіни каньйону, що ставали все вищі та вищі, та слідкуючи щоб сонце незмінно було попереду, а місяць – позаду. Поки що, дно ріки, петляло у правильному напрямі.

    Раптом, спереду, із за чималого каменю, вискочив кіт, та прудко, з усіх лап, помчав назустріч відставшим приятелям.

    Першим ділом, домчавши, Мурчик сховався за Данилковою спиною. Потім, перевівши подих, став розповідати:

    -Там, чужинець. І не один. Їх багато і вони – страшелезні.

    - Багато страшелезних чужинців? Якось, аж занадто спокійно відреагував Даня: - А що ті чужинці роблять?

    - Е,е,е, та вони…отой. Е,е, риють якісь ямки.

    - Отже, вони зайняті своїми справами і тебе не чіпали? Уточнив у кота Всезнайчик.

    - Нууу. Загалом, так. Сівши на задні лапи кіт став розповідати подробиці:

    - Я йду собі, йду. Раптом бачу, попереду, якийсь рух. Я, зачаївся за найближчим каменем, потім, став плазувати як оті солдати із фільму про битви, де треба повзти до якогось укриття. От і я, став плазувати поближче, щоб роздивитися. В цьому – я майстер. Плазую я, значить, до хорошого укриття за каменем, ховаюся за ним. А вже звідти - я став слідкувати за рухом.

    - То що ж за рух ти побачив? Не терплячись запитав Всезнайчик; - Це якісь живі істоти? Тварини? Вони, великі? Небезпечні?

    - Тааа. Не те щоб вони небезпечні.Я й не знаю чи то взагалі…тварини. Ці чужинці, схожі на якісь, кульки.

    - Вони що…округлі?

    - Вони великі?

    Разом перепитали у кота друзі.

    - Ну, вони різного розміру. Величиною від яблука, до якогось…кавуна. Став пригадувати кіт.

    - То може то і були - кавуни? Га, Мурчику? НЕБЕЗПЕЧНІ кавуни, що просто…жахливо… - страшно, ростуть на одному місці. Роблячи «страшні» очі, став насміхатися з кота Данилко: - А памятаєш, Мурчику, як на кухні, татко, поклав позаду тебе, «Страшний огірок», поки ти їв із мисочки, свою рибу? Ти тоді, доївши, оглянувся, а позаду тебе – «Страшелезний Огірок». І він – просто лежав. Ото був страх. Ти тоді, так підстрибнув догори, що мабуть, то був котячий рекорд, по стрибкам із місця, вгору.

    - Мурчику. То що то, попереду, за круглі страшидла? Посміхаючись спитав Всезнайчик: - Якщо далі йти небезпечно, - то може нам на краще, вернутися назад?

    - Е, е, е. Задумався кіт; - Ми можемо разом, здалеку, поглянути на тих чужинців. Знайшов рішення кіт: - І на відміну від огірка, що тоді підступно підклав пан Дмитро позад мене, - ці чужинці - весь час ворушаться і риють якісь ямки.

    ---

    Округлі «чужинці» і справді повільно ворушилися. Вони, були невеликого розміру. Найбільший – із маленький кавун, а решта розміром з яблуко. Кулі, неквапливо перекочувалися, зсувалися в ямки, а іноді, завмирали на одному місці і на якусь хвилину, і тоді, до спостерігачів за ними, долинав якийсь скрегіт і шарудіння.

    -Що вони, там риють? І хто вони? Запитав у всіх Данилко.

    - Якби вони не були округлі, спостерігаючи за незрозумілими істотами промовив Всезнайчик: - то я б, подумав що це - оті загадкові камені, що рухаються по поверхні висохлого озера Рейстрек – Плая, в Долині Смерті, в США.

    - Камені – не можуть самі ворушитися. Хіба що, з якоїсь гори, або, їх треба штовхати лапами. Заявив Мурчик, а Данилко перепитав: - А що, в житті і справді є такі чудеса, що камені самі котяться не з якоїсь гори, а так, - по рівному?

    - Є такий геологічний феномен. Підтвердив домовик: - Рухли́ві ка́мені (англ. Sailing stones) в США. Камені поволі рухаються глинястим дном висохлого озера, про що свідчать довгі сліди, які залишаються за ними. Камені пересуваються самостійно, без допомоги живих істот, проте, ніхто ніколи не бачив і не фіксував їх переміщення, на камеру. Камені з грубою нижньою поверхнею залишають пряміші сліди, а камені, що лежать на плоскій стороні, блукають з одного боку в інший. Іноді камені перевертаються, що відбивається на розмірі їх сліду. Передбачається, що для спонтанного руху каменів необхідне виконання кількох умов: Зволожена поверхня, прошарок глини, сильні пориви вітру, сильний постійний вітер. Більшість гіпотез сходилися на тому, що вітер при вологій поверхні дна озера принаймні частково пояснює явище. Деякі дослідники, не вірять, що місцевий вітер в змозі пересунути камені, вага яких сягає сотень кілограмів. Поки немає теорії, яка пояснювала б, чому камені, що стоять поряд, можуть пересуватися в різних напрямках, а деякі стоять на місці.

    - Оце так чудасія. Задумливо промовив малий.

    - Наші чужинці – не такі. Нагадав про об’єкти спостереження Мурчик: - Наші – круглі, і вони не котяться просто так, за вітром. Вони - щось самі розкопують в землі.

    - Ходімо глянемо близенько. Вирішив Данилко: Якщо вони такі повільні, то ми, - з легкістю від них втечемо.

    - А якщо, десь поряд, блукають величенькі камені? Задав пророче питання Мурчик.

    - От тоді, ми, будемо втікати дуже прудко. Зітхнув Всезнайчик.

    Друзі повільно підійшли майже впритул до самого крайнього з округлих каменів та стали його роздивлятися близенько. Це була, немов якась, жива куля для більярду. Куля із темно-сірим забарвленням, поволі накочувалася на клаптики землі, завмирала, під кулею тихенько шурхотіло та скреготало, а далі вона знову повільно перекочувалася на новий клаптик землі.

    -Та це ж вони, так харчуються. Здогадався Всезнайчик. Це такі живі організми. Круглі. Вони, катаються і риють землю своєю поверхнею, своєю жорсткою шкірою, яка, мов наждачний папір, чи тертушка, для овочів на кухні.

    - А що вони виривають із землі? Поцікавився кіт.

    - Мабуть, дістають звідти, якісь мінерали, для їжі.

    - То це вони, як перекотиполе? Присідаючи біля круглого малюка, Данилко обережно доторкнувся до нього камінчиком що підібрав. (Перекоти́по́ле - загальна назва багатьох видів степових і пустельних трав'янистих рослин, що утворюють після відмирання круглі жмути, які качаються по вітру, розсіюючи насіння.)

    - Перекотиполе - це вже сухі рослини, що зберігають в собі тільки живе насіння. Пояснив домовик: - А ці, маленькі «м’ячики» - це немов тваринки.

    - А давайте назвемо їх – «Марсіанські круглі кроти». Запропонував Мурчик, теж за прикладом Данилка торкаючись своєю лапкою до круглого чужинця.

    - Кроти – живуть під землею. Прояснив неспівпадіння Всезнайчик: - Може на краще, хай це будуть «живі м’ячики». Це більш схоже.

    Всі згодилися із таким визначенням, і постоявши іще трішки, та пороздивлявшись - рушили далі.

    Пройшовши шляхом якісь хвилини, і вже наблизившись до розширення каньйону, вся трійка стала помічати дещо нове. Всі стали пильніше вдивлятися у свій напрямку руху. Попереду була немов поляна з багатьма різнокольоровими округлими предметами, що лежали поміж зелених пагонів та рідкого листя.

    - Попереду, мабуть, ціла галявина отих «живих м’ячів». Заявив Мурчик: - От тільки, чому вони різного забарвлення, і не такі, як оті дрібненькі та сірі «живі м’ячики», що ми минули?

    - Та це ж гарбузи. Приглянувшись, раптом вигукнув Данилко: - Попереду нас – ціле поле звичайних гарбузів.

    - А хіба на Марсі ростуть гарбузи? Спитав кіт у Всезнайчика.

    - На Марсі, - ніщо не росте. Відповів той: - Там дуже мало кисню (0,14%), і ще, вся вода, або як лід, або, як пара в атмосфері.

    - Мурчику – ми не на Марсі. Зітхнув Данилко: - Ми у ві сні. А у снах, може бути небагато наукового, і багато казкового. На те, це і є - сон.

    Підійшовши до краю гарбузового поля, друзі оглянулися довкола.

    Довкола них – лежали гарбузи. Багато гарбузів. Вліво і вправо, на десятки метрів, лежали ті гарбузи. Жовтого, білого, рожевого кольору. Різного розміру. Від великих, більших за Данилка, до дрібних – менших за кота.

    Переглянувшись, трійка друзів поволі рушила гарбузовим полем.

    Мурчик, забігши наперед, тепер, швендяв поміж гарбузами, і іноді, ставав за ними, зовсім непомітним. Тільки його задертий вгору хвіст, немов якийсь плавник акули, міг вказати напрям, куди кіт прямує.

    Ось, хвостовий «плавник» пройшов поряд, за сусідніми гарбузами. А ось, він відійшов далеченько і хитається на одному місці, що вказує на те що хазяїн хвостатого «плавника» щось вже винюхує. За хвилину, хвостатий «плавник» майже впритул «підплив» до решти друзів і ось, із за крайнього гарбуза вийшов і весь кіт.

    - Я помітив, Промовив Мурчик; - що трішки далі, та праворуч від нас, знаходиться поле з іншими рослинами. Там суцільна поле якоїсь трави із квітками жовтого кольору.

    - Ми все однак рухаємося приблизно в тому напрямку. Тож, заодно і поглянемо на ті рослини. Роздивляючись помаранчевий гарбуз що лежав поряд, Данилко запропонував: А давайте в дорогу візьмемо гарбузового насіння?

    -Теее. Я такого не їм. Відразу ж відмовився кіт. Це взагалі – не їжа.

    - В моїй торбинці є вільне місце, тож давайте візьмемо трішки насіння. Погодився Всезнайчик.

    Данилко знайшов переспілий гарбуз, що вже репнув і розсипав довкола себе своє насіння. Разом із домовиком, вони, під скептичні та несмішливі погляди кота, набрали насіння та рушили далі.

    Зовсім скоро друзі підійшли до кінця гарбузового поля і як і казав Мурчик, праворуч від себе, побачили суцільне поле низеньких зелених рослин із жовтими квітками. Підійшовши близенько стали роздивлятися.

    - Це – арахіс. Олійна насінина. Ствердно визначив домовичок.

    - А он то, - напевно соняхи. Повернувшись вліво, в протилежний від арахісового поля бік, вдивляючись та мружачись промовив Данилко.

    Решта приятелів, теж повернулися в протилежний бік, та стали вдивлятися.

    - А й справді. Соняхи.

    - Цілий ліс соняхів.

    Погодилися кіт та Всезнайчик.

    - Ви рушайте поближче до соняхів, а я, візьму в торбинку трішки арахісового насіння. За мить, я вас наздожену. Вніс пропозицію Всезнайчик.

    Присівши біля куща, він дістав свою торбинку, а Данилко з котом, рушили до низенького соняшникового «лісу».

    Соняхи стояли щільно. Заввишки, вони втричі перевершували ріст Данила, а кіт, взагалі був між соняхів, немов між тоненьких дерев. Свої округлі великі голови, рослини, всі як одна, спрямували в один бік. На Сонце. Якраз в той же напрям, куди йшла компанія друзів.

    - Вони всі – повернуті своїми квітками в один бік. Помітив соняшникову закономірність Данилко; - Вони, мов якісь солдати у строю, що дивляться на свого командира.

    - Їхній «командир» - це Сонце. Відповів Всезнайчик підходячи до решти приятелів і ховаючи свою торбинку у невидимий карман.

    - Соняшник завжди повертається у бік сонця. Це явище, називається «Геліотропізм». Більш докладно та науково доповнив своє визначення домовик.

    - А як це перекладається на звичну мову? Спитав, обнюхуючи крайній сонях, кіт.

    - Від двох слів. Слова «Геліо», та слова «Тропізм». Від грецького «Геліо» це – Сонце. У складних словах – це відповідає поняттям «сонце», «сонячний». Наприклад, геліотерапія, геліофізика. А, «тропізми» – це ростові рухи в напрямку, який визначається однобічним впливом певного чинника середовища. Результатом таких рухів є те, що рослина займає в просторі якнайсприятливіше положення й уникає всього небезпечного для її життя.

    - Ти так і не пояснив чому соняхи слідкують за Сонцем.

    - Сонце піднімається, і головка соняшнику піднімається разом із ним. Протягом усього дня сонце переміщається небом, і суцвіття соняшника слідує за ним. Коли сонце сідає на заході, головка рослини застигає в цьому положенні. За ніч вона поступово повертається на схід, готова знову вітати сонце. Вчені заявили про те, що соняшники володіють унікальною здатністю повертатися до Сонця завдяки мутації, яка суттєво змінила роботу їхнього "внутрішнього годинника". Мутація призвела до того, що "внутрішній годинник" управляє ростом клітин квітки таким чином, що змушують суцвіття обертатися зі сходу на захід у світлий час доби.

    - Давайте вже прямувати далі. Мені вже кортить якихось пригод, а не рослинної ботаніки. Зітхаючи всівся кіт на землю.

    - Гаразд. Данилку, нахили та потримай отой невисокий сонях, щоб я назбирав трішки соняшникового насіння. Знову невідомо звідки, немов, з якоїсь невидимої порожнечі, дістаючи свою торбу, попрохав хлопчика, домовичок.

    - Навіщо? Не зрозумів кіт: - Ви ж, уже назбирали, гарбузового насіння та арахісового. Навіщо вам ще й соняшникове?

    - В дорозі може пригодитися. Погодився із затією Всезнайчика Данилко.

    Мурчик, незадоволено, та несхвально спостерігав, як Данилко нахиляє сонях, а Всезнайчик, своїми пальчиками збирає насінинки у торбу. Він ніяк не хотів розуміти навіщо займати місце в торбинці насінням, коли їм, по дорозі, може трапитися якийсь ставок, чи озерце. А там, у воді, може плавати рибка. От тоді місце у торбинці і знадобиться. А коли те місце буде зайняте якимось непотрібним насінням, то рибка, вже не поміститься. Коту, спала на думку ідея, згодом, вмовити друзів відмовитися від якихось насінин. От тільки, спершу, слід визначити яке з насіння потрібніше за решту.

    Коли збір насіння було завершено, і Данилко відпустив пагін соняху, який відразу ж, повернувся своєю квіткою в напрямку до Сонця, кіт став проводити своє попередне опитування.

    -А от цікаво. Промовив Мурчик; - Якби треба було обирати між насінням гарбузовим, соняшниковим, чи арахісом. Хто б з вас котре обрав?

    - Це загадка? Спитав Всезнайчик: - Якщо це якась загадка, то вона не вірна, бо насіння усіх цих рослин – важливі.

    - А яке насіння найважливіше та найкорисніше? Що краще? Арахісове насіння, соняшникове, чи гарбузове? Спитав кіт.

    - Гарбузове насіння, містить багато поживних та корисних речовин. Повів свою лекцію Всезнайчик:

    - Від високоякісного білку, з високим вмістом незамінних амінокислот, якісних жирів. До вітамінів (група В, Е, К), мікроелементів (Цинк, Магній, Залізо, Фосфор), клітковини, антиоксидантів та поліфенолів. Є одним з найкорисніших традиційних українських суперфудів. Є багатим джерелом білка, харчових волокон, ніацину, заліза, цинку, марганцю, магнію, та фосфору.

    Соняшникове насіння - це насіння, як правило, вирощують для виготовлення олії. Насіння соняшнику було вперше привезене до Європи з Мексики в XVI столітті і називалося «травою сонця» або «перуанською квіткою сонця». Велике яскраво-жовте, як сонце, суцвіття, що повертається назустріч сонячним променям, Насіння соняшнику цінується, серед іншого, за високий вміст вітаміну Е, котрому притаманні протизапальні властивості, а також є сильним антиоксидантом. Містить також вітаміни A, D, B6 i PP.

    Ара́хіс ( рід рослин родини бобових) широко культивується як олійна культура. Насіння містить багато олії та білків, вітаміну B1. З арахісу одержують дуже цінну харчову олію, яку застосовують у кондитерській, консервній, маргариновій промисловості, для приготування арахісової пасти, халви, шоколаду, тортів та інших кондитерських виробів. Арахісова олія за харчовими якостями перевершує багато рослинних олій. Стебла і листки арахісу - добрий корм для худоби. У фармацевтичній промисловості масло використовують для приготування різних ліків.

    -А може якесь одне насіння – важливіше за інші. І взагалі – можна обрати тільке одне. Стояв на своєму Мурчик.

    - Як можна обрати щось одне, коли згодом, може знадобитися і інші. Не зрозумів завдання вибору Данилко: - Я ж не знаю, коли мені закортить смаженого гарбузового насіння, а коли, соняшникового. Та й арахіс, я люблю. Як тут можна обирати щось одне?

    - Це завдання, немає вирішення. Ствердно відповів Мурчику домовичок. Це, немов якась класична задача небесної механіки. Дістаючи свій блокнот Всезнайчик промовив: - Я б дуже хотів знайти її вирішення. Однак. Зада́ча трьох тіл, у якій потрібно знайти траєкторії трьох тіл, що притягуються за законом всесвітнього тяжіння. Уперше задачу трьох тіл сформулював Ісаак Ньютон. Проблема полягає в принциповій неможливості розв'язати диференціальне рівняння 6-го порядку з нерозділеними змінними.

    - От що ти таке, нам щойно сказав? Зітхнув кіт, не зрозумівши ні чого із сказаного Всезнайчиком.

    - Я зрозумів тільки, що є проблеми у трьох тіл, які рухаються. І ніхто не знає куди вони будуть рухатися. Данилко, заглянув до Всезнайчика у блокнот продовжив: - А чи можливо вирахувати, наприклад, «Проблему вибору насінин»? Яку нам пропонував вирішити Мурчик? Яка з насінин буде важлива зараз, а яка, потім?

    - «Проблема Трьох Насінин» – це завдання, яке навіть найкращі математики, не в змозі вирішити. Усміхаючись відповів Всезнайчик: - Зараз ти не хочеш смаженого насіння із гарбуза. А за хвилину – вже хочеш. Тут ніхто не передбачить, чого тобі захочеться.

    - А от і не так. Категорично не погодився кіт: - Я - завжди хочу рибку. Смажену. Запечену. Зварену. Всяку. І тут, не треба нічого передбачати. От і все вирішення.

    - В мого татка, є крутий комп’ютер. Вислухавши кулінарні вподобання кота, промовив Данилко: - Правда, він на ньому тільки грається в свої ігри. І по чесному сказати, водій гоночного авто з нього, - ніякий. Так от. Що як задіяти той комп’ютер для вирішення «Проблеми Трьох Насінин»?

    - Та я не знаю. Думаю, що навіть крутий комп’ютер з тією проблемою не впорається. Засумнівався домовик.

    -Проблема трьох тіл у просторі? Пхе, та якщо я одне з тих тіл зачеплю своєю лапою, то і проблеми не стане. Зверхньо запропонував вирішення надскладного математичного питання, Мурчик.

    Подумки вирішивши відкласти питання вмісткості торбинки, бо ще невідомо чи трапиться їм на шляху рибне озеро чи річка, Мурчик проголосивши що він знову буде передовим дозором та розвідником, гордо задерши свого хвоста першим попрямував мимо соняшникового «лісу» в напрямку сонця.

    По мірі шляху, яким рухалася трійка друзів, величезна западина, і в якій були три поля із гарбузів, арахісу, та соняхів, залишилася позаду, і тепер, дорога стала поступово звужуватися.

    Вже можна було спокійно, та не напружуючись, роздивлятися протилежні стіни з каменю що тяглися обабіч дороги. Зліва та справа від дороги, якою мандрували товариші, височіли скелясті стіни. Дертися по них нагору, було б, дуже складно. Врешті, Данилко, запримітивши поряд із собою, чималий камінь, вирішив здертися на нього, і з висоти, оглянути місцевість.

    - Там попереду, Стоячи на верхівці каменюки, сповіщав він друзів унизу: - немов якийсь тупик. Скеля що закриває шлях вперед. В ній - темніє якась прогалина. Вона не надто виразна, але вона - відрізняється кольором від решти стін. Можливо, це і є шлях далі. Сказав він, злазячи з каменя.

    - Ну що? Продовжимо шлях до тієї імовірної прогалини? Чи ще можемо повернути назад, до гарбузів із арахісом та соняхами? Спитав у всіх поради Всезнайчик.

    - Рушаймо. Згодився Данилко: - Мурчику. Ти, попереду. В авангарді. Веди нас до виходу з цієї западини, хижаче.

    Трійка подорожуючих, попрямувала новим маршрутом, все так само тримаючи сонце перед обличчям як свій напрям і орієнтир.

    Стіна попереду, з кожним кроком наближалася і ставала все виразнішою та чіткішою. На ній стали помітні окремі тріщини, сколи і нерівності. Темна частина стіни, до якої і прямували друзі, стала вже настільки добре баченою, що можна вже було точно сказати, що прохід із западини не якийсь каньйон.

    -Опа. А це ще що за нора попереду? Вигукнув кіт, що гордо йшов попереду.

    - Попереду нас, вхід у тунель. Величезний. Приглянувшись промовив Всезнайчик.

    Підійшовши близько всі зупинилися перед входом у велику та округлу нору.

    -Далі, – або в цю нору, або, назад. Іншого шляху немає. Сказав очевидне Данилко.

    - А що як у цій норі, живе якийсь величезний та сердитий кріт. Він, вирив цю нору і ліг перепочити, ласуючи рибними консервами та дивлячись по телевізору чемпіонат по рибним перегонам. А тут ми. Приперлися. Та він, той гігантський кріт, - просто оскаженіє. Розширюючи свої очиська став фантазувати Мурчик лякаючи себе та решту вигаданими страшилками.

    - Кроти – не дивляться якісь рибні перегони по телевізору. Заперечив Данилко.

    - Я десь читав, намагаючись не розсміятися промовив Всезнайчик: - що гігантські кроти, які живуть у таких тунелях, люблять тримати в своїх акваріумах, різних котів. Коти, для них, це немов акваріумні рибинки. Вони називають їх АкваКотики. Постійно купають котиків у воді, та дають їм у їжу, тільки корисні водорослі з овочами. Ніякого м’яса, та ніякої риби.

    - Я туди… Злякано тицяючи своєю лапкою в бік тунелю, рішуче промовив Мурчик: - Нізащо не піду. Я – хижак, а не якийсь вегетаріанський мурча́к.

    - Хто? Що? Не зрозумів останне слово Мурчика, Даня.

    - Мурчак - це Ка́вія свійська. Морська свинка. Пояснив котовий вислів Всезнайчик і не стримавшись засміявся: - та чого ти Мурчику так страшися. Я просто пожартував.

    - Про велетенських кротів, краще не жартувати.

    - Гаразд. Спершу, ми спробуємо зайти недалеко вглиб цього тунелю. Став радитися з рештою Данилко: - Отже, зайдемо, трішки вглиб. Оглянемося. А потім вирішимо що робити.

    - Я… Першим, - не піду. Категорично мовив кіт, задкуючи за ноги Данилка: - Я прикриватиму вас із спини. В разі чого. Нашорошивши свою шерсть, Мурчик розширив до максимуму свої очиська.

    З перших кроків вглиб, небо з сонцем та всіма зорями зникли, замінившись скелею та каменем над головами.

    Пройшовши тунелем вглиб, друзі вже за кілька десятків метрів зупинилися перед перехрестям.

    Попереду було кілька напрямів. Прямо, направо та наліво. Всі однаковісінькі і всі темніли своєми округлими отворами що вели у невідомість.

    -І куди ж нам тепер прямувати? Задумливо промовив Данилко.

    - А давайте ви запропонуєте мені на вибір, три палички, одна з яких, буде короткою. І я обиратиму. Вніс ідею Мурчик: - Якщо випаде коротка – то ми прямуємо прямо.

    - А якщо довга? То куди нам звертати? Направо чи наліво? Не зрозумів задуму кота хлопчик.

    -Нууу. Можна зробити подряпинки, на паличках. Продовжив свою ідею Мурчик.

    - Обирати навмання, це не зовсім розумно. Давайте ще поміркуємо. А поки, нікуди далі не підемо. Данилко всівся на камінець і підперши щоку кулачком, задумався.

    - Ми маємо прямувати обличчям на сонечко. Нагадав усім Всезнайчик: - А що як ми повернемо, а боковий тунель, стане петляти і ми заблукаємо?

    - Таа. Махнув лапкою кіт: - Рано чи пізно, будь який тунель виходить на поверхню.

    -Це може бути, справжнісінький лабіринт. Задумливо погодився з опасіннями Всезнайчика Данилко; - Ми можемо блукати в ньому багато сонних ночей. А пройти його, і вийти на поверхню - так і не вийде.

    - Що ж нам робити? Цей лабіринт – має бути пройдено.

    Мурчик, в роздумах став швендяти між ногами в Данилка, а за хвилину, зупинившись промовив: - От якби в нас, була довжелезна мотузка. Всезнайчику! В твоїй торбі немає часом, довгої мотузки? Ми б, примотали її, до якогось пакільця, на перехресті, а затим, стали б розмотувати та провіряти нові нори.

    - Є мотузка, але вона, не надто довга. Дістаючи клубок ниток, відповів домовик.

    - Що ж. давайте спробуємо. Встаючи з каменю вирішив малий Даня.

    Пакольця, щоб до нього прив’язати нитку, не знайшлося, тому нитку, обв’язали довкола чималого каменю, який поставили на перехресті тунелів.

    - Перевіримо спершу правий тунель, потім центральний, ну а на останок, лівий. Мурчику, веди нас.

    - Тааа, я взагалі то, хотів йти за вами. Задкуючи відповів кіт.

    - Ну то й добре. Я піду першим, а ви, слідом за мною. Відповів Данилко ступаючи першим.

    - От тільки, посміхаючись, застеріг кота домовик: - коли по дорозі, нам трапиться якийсь хитрий та злий кротяра, то він може пропустити нас із Данилком, а тебе, йдучого останнім, він як ухватить, та як…

    - Все. Я йтиму рівно посередині. Між вами. Вигукнув Мурчик забігаючи між ніг Дані, та притискаючись і заважаючи тому йти.

    - От ти, страхополох, Мурчику. Невдоволено сказав малий, за кожним своїм другим кроком, перечіпаючись об кота: - та не швендяй у мене під ногами, ти ж мені заважаєш і не даєш і крок ступити. Немає тут, ніяких кротів. Всезнайчик знову пожартував.

    Таким «строєм», Даня попереду, Мурчик відразу за ним, і Всезнайчик позаду з клубком нитки, що він розмотував, друзі попрямували у правий коридор тунелю.

    В правому коридорі, було досить видно. Як виявилося, на стелі, висіли склянні сосульки, що світили слабеньким світлом. Оскільки тих сосульок було по кілька штук на кожні кілька метрів, то освітлення, щоб йти і не перечіпатися, - вистачало.

    - Нитка закінчилася. За кілька десятків кроків сповістив Всезнайчик. Зупинившись, він оглянув стіни тунелю, підлогу і врешті, глянув на стелю:

    - Немов приглушене освітлення в якомусь квартирному коридорі. Ті конуси, що звисають зверху, - схожі на якісь сталактити з діодною підсвіткою. Роздивляючись сосулі що звисали пробурмотів домовик.

    - А ці конуси, не впадуть нам на голови? Задираючи голову та вдивляючись у стелю, спитав Данилко.

    - Ні, не впадуть. Переконливо заспокоїв Всезнайчик: - Якщо їх не турляти, і не жбурляти в них каменями. Це мабуть, якісь, незвичні сталактити з підсвіткою. До речі, Сталакти́т – це мінеральне утворення циліндричної або конусоподібної форми, яке звисає зі стель печер або інших порожнин. Буває що назустріч сталактиту, з підлоги, виростає ще один. Тільки він, зветься вже, - сталагміт.

    -Сталактити – сталагміти. Це не важливо. Що ми робитемо, без нитки? Долинув голос кота що одночасно чухав за вухом і роздивлявся стелю із сосульками.

    - Треба повертатися до початку. Зітхнув Данилко.

    - А може не будемо повертатися? Рушимо далі. Може ми правильно обрали правий бік тунелю. Виклав свою ідею Мурчик.

    - А якщо, неправильну?

    - То ми тоді, і повернемося назад. Переконував решту товаришів кіт.

    - От тоді, в нас вже не вийде повернутися. Ми просто заблукаємо. Відкинув ідеї Мурчика, Данилко.

    - Ми тоді, залишимося в цих тунелях - назавжди. Трагічно вигукнув Всезнайчик, пародуючи якогось персонажа із кіно: - Потрапимо у рабство і на вічне служіння, якогось Кротячого короля, що тримає біля свого трону, великий акваріум для котів.

    - Я – попереду. Я – вас, виведу до виходу. Рушаймо негайно! Вигукнув кіт і нахиливши свою мордочку низько до підлоги, щоб слідкувати за ниткою що лежала і яка мала б вивести до каменя навколо якого була примотана, кіт помаленьку рушив назад.

    Посміхаючись, Всезнайчик з Данилом рушили слідом.

    Малий, допомагав домовику підбирати, та змотувати нитку назад в клубок, коли почули стривожений голос Мурчика:

    -Е,е, е. А нитка, - все. Закінчилася. Її вже немає, на підлозі.

    - Але ж ми ще не дійшли до нашого каменя. Здивовано сказав домовик змотуючи решту нитки в клубок.

    - Хтось, поцупив наш орієнтир. Голосом що бринить від паніки вигукнув кіт: - Це - Кротячий король. Він, перерізав нам шлях до виходу. Він заманив нас в цей лабіринт, а сам, весь час крався слідом за нами, і вичікував коли я відстану, щоб схопити мене і зробити своїм АкваКотом, в акваріумі. Продовжив лякати сам себе, Мурчик.

    - Хмм. Підібравши із землі край мотузки, Данилко огледівся: - Якось дивно. Мотузка зникла, а ми і не помітили як. Якщо її перерізали, то хто ж це міг зробити?

    Всезнайчик, пройшовши трошки вперед, став уважно роздивлятися на землі, і вже за кілька кроків вигукнув:

    - Ось лежить шматок мотузки.

    - Де? Підскочив до нього кіт. Побачивши у руці домовика край нитки, він заходився посилено нюхати та уважно оглядати стіни тунелю; - Слід оглянути стіни. В них мають бути, замасковані, потаємні дверцята. Наголосив Мурчик.

    Домовичок, тримаючи в руці край нитки, став озиратися та оглядати стіни і підлогу. Решта приєдналася до пошуків таємних дверей.

    - Мурчику. Я знайшов твоїх круглих «чужинців». Вигукнув Данилко показуючи на маленький округлий «живий м’ячик», що подалі лежав під стіною серед каменів різного розміру.

    Друзі підійшли поглянути.

    - Так от хто міг перекусити нашу мотузку. Зауважив Всезнайчик.

    - Цей «живий м’ячик» розміром з волоський горіх. Зазначив Мурчик: - Така малеча, а так нас усіх налякав.

    - Що ж. Тепер, із нашою затією, стосовно нитки в лабіринті, можна розпрощатися. Констатував Данилко.

    - Якщо тут, в тунелі, є такі «живі м’ячі », то вони нам будь яку нитку перекусять. Погодився із малим, домовик.

    - І ми, тоді, тут заблукаємо. Сівши на підлогу завершив кіт.

    - Давайте пройдемо до нашого перехрестя, і там посидемо та поміркуємо, як нам пройти цей лабіринт і не заблукати? Вніс пропозицію Данилко.

    ---

    За хвилину, трійка «спелеологів» (Спелеоло́гія - комплексна наука, розділ наук про Землю, а саме карстознавства, яка займається вивченням печер, включаючи їх виникнення, розвиток, форми) сидячи поряд на старому місці перед перехрестям тунелів, посилено міркувала як знайти шлях через розгалудження тунелів.

    - Нам, потрібен якийсь орієнтир, щоб тримати напрям в тунелі. Ми маємо йти обличчям на Сонце. Нагадав усім Данилко.

    - О! Я придумав! Вигукнув кіт: - А давайте ми, станемо викладати на підлозі тунелю, пірамідки з каменю? Такі собі, підземні маяки. Ті «живі м’ячики», не зможуть їх зруйнувати. Вони, ті «чужинці», замаленькі щоб повалити та розкидати таку пірамідку.

    - На деяких відрізках шляху, каменів взагалі немає. Нам, ні з чого там будувати. Зауважив Всезнайчик.

    - Наберемо каменів із собою. Продовжив свою ідею кіт.

    - Ми не якісь грузові самоскиди, Мурчику, щоб тягти таку вагу. До того ж, нас двоє, бо в тебе немає рук, а тільки чотири лапки, і ти не зможеш нести нічого.

    - Хіба що, зробити з нашого Мурчика, тяглового кота. Я можу спробувати збудувати возика, котрий ми причепимо до нього, і нагрузимо каменями. Мурчик стане тягти возика як кінь. А може я, ще й сидіння, на возику приладнаю. Щоб я з Данею, сіли та їхали, а не йшли пішки. Приглядаючись до кота, та посміхаючись, вніс ідею Всезнайчик.

    - Що? Мене? Хижака? Та записати в тяглові та їздові коти? Та це ж, просто неймовірне неподобство. Сердито зашипів Мурчик настовбурчивши шерсть та хвоста.

    - Та заспокойся. Засміявся Даня: - Ти не будеш тягловим котом.

    - Хіба що попереду твоєї мордочки, прив’язати на жердині свіжу рибку. Щоб в тебе був стимул тягтися за нею, і тягти возика. Зареготав домовик.

    - Пхе. Я не такий як ті ослики, що їх дурять таким прийомом. Із жердиною, та примотаною до неї, морквою. Заспокоївшись сів на підлогу печери кіт: - А з моєю ідеєю, стосовно пірамідок із каменю, ви не відмовляйтеся та поміркуйте. Можна спробувати робити ті пірамідки, не надто густо.

    - То не надто хороший орієнтир, Мурчику. Будування твоїх пірамідок забере забагато нашого часу. А ми, маємо йти через тунелі швиденько, бо ще не відомо як довго вони тягнуться. Промовив Данилко і з жалем пофантазував; - От якби в цих тунелях росли соняхи, то ми б, пройшли цим лабіринтом, орієнтуючись на них.

    - Гм. А це хороша ідея. Вигукнув Всезнайчик щось витягуючи із своєї невидимої торбинки.

    - Яка ідея хороша? Запитав Мурчик; - Стосовно моїх пірамідок, чи нездійсненні фантазії Дані?

    Всезнайчик, під зацікавлені погляди друзів, дістав із своєї торбинки кілька різних предметів, та став заклопотано щось готувати. Спершу, він, розіклав на землі шматок якоїсь тканини. Потім, маленькою лопаткою, вправно вирив поряд із собою, неглибоку ямку та полив її з якоїсь пляшечки. Затим, сховавши пляшечку і лопатку, дістав насінинку і показав її друзям.

    - Добре що ми, взяли із поля соняхів, кілька насінин. От тепер вони нам, і стануть у пригоді.

    - Ти хочеш виростити сонях? Навіщо? Не зрозумів задуму кіт.

    - Ми виростимо сонях, і візьмемо його із собою в подорож тунелями. Пояснив свій задум Всезнайчик висаджуючи насінину в ямку, та загортаючи її землею.

    - Хороший задум. Підтримав Данилко ідею Всезнайчика. Соняхи, завжди дивляться на Сонце. Ось ця їх властивість, і допоможе нам не заблукати в лабіринті. Але, тільки якщо насінина виросте швиденько, і сонях не засохне, коли ми його пересадимо в тканину, щоб взяти із собою.

    - Я полив ямку, своїм еліксиром росту. Їх, цих всяких еліксирів, зараз чималенько виробляють, але мій – один із найкращих. Похвалився своїм досягненням Всезнайчик; Треба почекати хвилину, і сонях виросте.

    Трійка товаришів обступила ямку.

    -Дивіться росте, росте. Ходячи кругами навколо, коментував очевидне Мурчик.

    Рослина, збільшувала свій ріст швидко. Тяглася вгору з ямки, і вже за хвилину була вища за ростом Мурчика і зрівнялася із Данилком.

    - Може вже досить йому рости? Нетерплячився кіт: - Нам вистачить і низенького. А взагалі, до якої висоти можуть виростати соняхи?

    - Найвищий соняшник в світі - 8,03 метри. Повідомив Всезнайчик: - А найменший соняшник, який виріс у природних умовах, мав висоту 35 сантиметрів.

    Коли рослина, на своєму пагоні із квіткою з жовтими листочками повернулася вліво, Всезнайчик пересадив її з ямки на тканину. Підсипавши трішки землі та загорнувши корінець соняха у тканину, він задоволено промовив:

    - Ось тепер, ми маємо природній компас, щоб тримати вірний напрям через лабіринт.

    - Сонях вказує, що наша дорога, йде в лівий тунель. Погодився Даня. Добре що ми, спочатку, пішовши в правий тунель, повернулися. То був невірний напрям.

    Вирішивши проблему лабіринту. Трійка друзів, слідкуючи за тим куди повертає свою голівку сонях, рушила тунелями підземного лабіринту.

    ---

    - Виходить, що відповідь на мою загадку, «яке насіння важливіше за решту», - це сонях? Через кілька хвилин підземної подорожі запитав кіт.

    - Чому саме сонях?

    - Бо його насінина допомагає нам триматися правильного шляху у тунелях лабіринту.

    - Ми, ще не пройшли цей лабіринт. Промовив Всезнайчик. На нашому шляху, ще можуть трапитися обставини, при яких, знадобляться і інші насінини. До речі…ви чуєте якийсь стукіт що стає все гучніший та гучніший?

    - Я теж чую стукіт. Такий, немов хтось грається, у величезний більярд. Погодився з домовиком Данилко.

    Це твердження Данилка, справдилося вже за пів хвилини, коли компанія друзів звернувши, за «вказівкою» соняха, в черговий поворот лабіринту, вийшла на край тунелю, що переходив у велику печеру з багатьма величезними круглими каменями.

    - Оце так… «більярд». Приголомшено роздивляючись велику печеру вигукнув Мурчик.

    Велика печера була наповнена «чужинцями» з якими, раніше, першим познайомився Мурчик. Великі живі кулі, були за розміром, вдвічі більшими від малого Данилка. Було їх багато і були вони, більш рухливі за всіх менших «чужинців» які зустрічалися друзям, до цього.

    Перекочуючись з місця на місце, Живі кулі, постійно зіштовхувалися одне з одним, породжуючи при зіткненні стук, немов гральні кулі для більярду.

    - Наш шлях, промовив Всезнайчик, зиркаючи на сонях в руках: - пролягає якраз через це підземне поле, заповнене цими великими «м’ячами».

    - Може, якось обійдемо цей «більярд»? Вдивляючись в крайні дві кулі, що з сильним стуком зіткнулися, запропонував Данилко.

    Всезнайчик заперечно похитав головою; - Не вийде обійти. Позаду нас не було бокових коридорів. Мусимо якось пройти, - саме тут.

    - Пхе. Тупцюючи на місці легковажно пхикнув кіт: - Я - прудкіший за ці «м’ячі». Проскочу між ними, а вони, навіть не встигнуть зрозуміти що то проскочило в них під ногами.

    - Я б не став так ризикувати. Застеріг кота Всезнайчик.

    - А що як ти заблукаєш між тими круглими здорованями? Підтримав скепсис Всезнайчика, Даня: - Ті кулі, продовжив він: - не стоять на місці, а весь час рухаються. Як ти, на бігу, визначиш свій напрям руху? Тобі ж не видно буде з підлоги, і між рухливими «м’ячами», своєї дороги.

    - Буде потрібно весь час, на бігу, маневрувати між тими Живими кулями. Так можна заплутатися, та бігати колами. А потім, зрештою стомившись, бути затиснутим між ними. Остаточно розвіяв задум кота, Всезнайчик.

    - Ну то посадіть біля цього поля, хмільну насінину. Невдоволено всідаючись на землю, буркнув Мурчик.

    - Якщо той хміль здолав Будяка, то і ці Живі кулі, - він поборить. Пообплітає їх, та й, усе. Кулі зупиняться, а ми, спокійно пройдемо між них.

    -Хороша ідея. Повернувся до Всезнайчика, малий: - Що думаєш, Всезнайчику?

    -Хороша. Погодився той: - Однак, щоб обплести всі ці Живі кулі своїми пагонами, насінин хмелю, потрібно багатенько. А в нас, немає жодної. Так що, план Мурчика хороший, проте, - нездійсненний.

    - Ну, я запропонував аж два плани виходу, що спали мені на думку. Тепер, придумуйте свої ідеї.

    Гордовито вимовив Мурчик і підвівшись, рушив до краю поля, щоб поближче роздивитися на чималого круглого «м’яча», що немов застряг в неглибокій ямці перекочуючись та роблячи рухи вперед та назад, як якийсь водій ваговика, що заїхав у дощову яму, і не може вибратися з неї, газуючи та смикаючись вперед, та назад.

    Щойно кіт, наблизився до Живої кулі, як вона, зробила різкий рух, в його напрямку і назустріч. Живий «м’яч», вискочив з ямки, і круговим рухом, миттєво, наблизився до спокійно прямуючого до неї Мурчика.

    Від такої раптовості та неочікуваності, кіт, вчинив як завжди. Стрибонув вгору, мов з якогось, трампліна.

    Всезнайчик з Данилком, навіть не встигли скрикнути, а Мурчик, вже опинився просто на вершечку Живої кулі.

    Приземлившись на кулю, кіт, роззирнувшись, вчинив саму очевидну в таких випадках дію. Він злякано заверещав.

    - Рятуйте. Чужинці мене схопили, полонили…Е, е, е,..мене тримають…на горі…

    Котяче завивання, залунало на всю чималу печеру.

    Жива куля, зупинившись після того як вибралася з ямки, мов і не помітила зверху себе, чотирилапого пасажира, а повільно покотилася собі, прямуючи від края поля, до середини печери.

    Мурчик, зрозумівши що його, ніхто не збирається садовити в якийсь акваріум, перестав верещати та вимушено став рухатися на горі Живого «м’яча».

    Домовик та Даня, в перші миті, підскочили ближче, щоб допомогти Мурчику. Однак, для кота, Жива куля, ніякої небезпеки - не становила. Вона повільно котилася полем, а Мурчик, на горі неї, перебирав своїми лапами, мов бігун на електро-доріжці в спортзалу. Зрозумівши що Мурчик в порядку, Данилко розвеселився спостерігаючи за котом, що зосереджено прямував на вершині кулі.

    -Балансуй. Балансуй. Тримай баланс. Став вигукувати Даня, до кота-легкоатлета.

    Всезнайчик приєднався і теж став давати поради.

    - Перебирай лапами. Тренування - це основа спорту. Ти Мурчику, мов справжній цирковий кіт - на кулі.

    - Мурчику. Ти - справжній акробат. Весело вигукнув до кота Даня: - Тато даремно називав тебе «Нічним Ти-ги-дим-ом», а мама - «Вусатим слониськом, що не дає вранці, поспати».

    - Та це ж, - наглядний сюжет для оновленої картини Пікассо, «Кіт на кулі». Із захватом вигукнув домовичок.

    («Дівчинка на кулі» — картина іспанського і французького художника Пабло Пікассо, написана в 1905 році. Визначний твір «рожевого» періоду у творчості художника. На картині зображена бродяча група акробатів.)

    Врешті, збившись із ритму, Мурчик зісковзнув з вершечка кулі, і беркицьнувся на землю. Приземлившись на лапи, він зробив вираз своєї мордочки «Все так і було мною заплановано, з самого початку».

    - Пхе. Напускаючи на себе зверхньо-зневажливого виразу, кіт всівся щоб відпочити від своєї вимушеної акробатики: - Не такі ці Живі кулі, і проворні. Махнув він лапкою в бік свого круглого «спортивного інвентаря» що вже відкотився геть: - Бачили, як я, вправно на неї заскочив. Покатався. І зістрибнув назад?

    - Тепер, - ти майстер по їзді та керуванню круглого транспорту. Посміхаючись похвалив Даня, вусатого та хвостатого, «водія» Живих куль.

    - В мене, щойно виникла ідея, як нам спробувати пройти між цих «чужинців». Порпаючись у своїй торбинці, Всезнайчик дістав хустинку, розгорнувши яку, кіт та хлопчик, помітили в ній купку насінин арахісу.

    - Нам потрібен засіб, або, відволікаючий метод, щоб великі Живі кулі, не перешкоджали, або надавали нам прохід. Став пояснювати свою ідею Всезнайчик.

    -І як нам у цьому, допоможе арахіс? Поцікавився Мурчик.

    - А ми, в потрібному місці, станемо кидати приманку, з ось цих насінин арахісу. Арахіс – смачніший за якісь камінці чи мінерали, якими живляться ті кулі. Щоб звільнити нам шлях, ми по сторонах нашого напрямку, кидатимемо насінини арахісу. Живі кулі, їх покуштують. Їм, сподобається. І вони - будуть відкочуватися в той бік, який нам потрібен. Виклав свою ідею Всезнайчик.

    Ідея Всезнайчика – спрацювала як треба.

    Арахіс, що кидали Данилко і Всезнайчик, став для «чужинців», справжнім делікатесом. Смачнішим за мінерали та камінці, якими вони харчувалися. Трійко друзів, потихеньку йшли вперед, та кидали від себе у сторони, приманку. Живі кулі, підкочувалися до того місця, куди кидали арахіс. Немов рибини, що пливуть туди, де їм кидають прикормку.

    Кулі, ковтали насінинку, і відразу ж, розверталися на нове місце, куди Данило з домовиком, кидали чергову порцію арахісу.

    Так як у кота, не було рук з пальчиками, щоб брати арахіс, та розкидати його, то він, спробував брати по насінині у свою пащу, та відбігати з нею в сторону. Після трьох разів, коли Мурчик отримував насінину, відбігав, та повертався і винувато сповіщав що він, по необережності, проковтнув ту насінину, бігаючи з нею, Всезнайчик, заявив що таке марнотратство насінин арахісу, може їм зашкодити, і відмовив коту в черговій насінині.

    - Мурчику. Ховаючи від кота хустинку із загорнутим насінням: - В тебе, що потрапляє в твою пащу – назад вже не вертається. Не важливо, риба це, чи насіння арахісу.

    -Так як ти його ковтаєш, то на тебе, та на ті Живі кулі, ніякого насіння не настачиш.

    Погодився Данило кидаючи від себе чергову насінину.

    Прямуючи через печеру з кулями, товариші поглядали на сонях, що Всезнайчик тримав у одній руці. Протягом шляху через поле Живих куль, вони двічі змінювали напрям руху. Бачачи що арахіс, от от закінчиться, друзі вже захвилювалися, та нарешті крайні кулі відкотилися за гостинцями, і товариші побачили перед собою черговий тунель.

    - Пройшли. Радісно вигукнув кіт забігаючи у тунель, що мав вивести їх із підземелля, назовні.

    - От ми, за допомого насіння арахісу, і пройшли чергову перепону. Перепочинемо, і рушимо далі. Сідаючи на камінець запропонував малий.

    - Тепер, не тільки сонях, а і арахіс, нам став у пригоді. Пояснив Мурчику, важливість будь якого насіння, Всезнайчик.

    - Так. Насіння арахісу нас виручило. Погодився кіт: - Тепер, залишилося, використати, насіння гарбуза.

    ---

    Печера з велетенськими Живими кулями залишилася позаду. Насіння арахісу допомогло пройти перешкоду і тепер, троє друзів увійшли в тунель, що мав їх вивести, назовні.

    Як сказав Мурчик, що першим рушив в черговий тунель - «Ці підземелля, вже стали набридати. Час вже вийти на поверхню, під промені сонечка або місяця».

    Стеблина соняха, в руках Всезнайчика, вказувала напрям, і друзі, минаючи бокові відгалуження з печерами, вийшли на прямий відрізок шляху, і вже могли розгледіти слабеньке світло в далекому кінці тунелю, що означало тільки одне, - вихід на поверхню, вже зовсім поряд.

    -Ми, майже дійшли до виходу.

    Радісно сповістив Мурчик що прискореною ходою прямував попереду.

    Коли світла пляма виходу з тунелю,стала вдвічі більшою, і коли до всіх трьох приятелів, вже долинув свіжий вітерець, раптом, прямуючий першим кіт, різко зупинився та став крутитися на одному місці. Мурчик, всівшись на підлогу тунелю, став своїми передніми лапками, терти голову.

    -Ти чого, Мурчику?

    Запитав Данилко підходячи ближче.

    Всезнайчик, підійшовши близенько, вже хотів пожартувати про те, що перед самим виходом на поверхню, кіт бачить, немов різновид пустельного міражу, а саме, якийсь, печерний міраж.

    - Мурчику. Це не оптичне, атмосферне явище, чи ілюзія. Це вих…

    Не досказавши слова, Всезнайчик кинув стебло соняху, і щосили став махати руками над своєю головою. Поряд, стояв Данилко, і теж, розмахував руками.

    Справа в тому, що підійшовши до виходу, друзі потрапили в якесь, повітряне море, з дрібненьких літаючих мошок.

    Щойно кіт наблизився до гнізд мошкари, які облаштували свої помешкання на стінах і стелі тунелю, як мошки, повилітали звідти, і стали обсідати Мурчика.

    Спершу, мошкара обсіла кота, що підійшов близько, а затим, комахи накинулися і на Данилка із Всезнайчиком.

    Вся компанія прудко дременула назад у тунель.

    -Фуух. Перевів подих Данилко коли мошкара відстала.

    -Такс. У нас нова проблема.

    Промовив Всезнайчик задумливо роззираючись:

    - Іншого шляху назовні немає. Треба якось пройти крізь мошкару.

    Мурчик, всівшись став вилизувати свою шерсть від посягань мошкари і сердито смикати хвостом.

    -От коли до нашої кухні пробралася муха, то мама, вигонила її в іншу кімнату, вимикаючи світло в кухні, і вмикаючи його в тій кімнаті. Шкода що тут один коридор і зайвих кімнат немає. Та і виганяти одну муху геть, все ж легше чим цілу хмару мошкари. Повідав малий коту та Всезнайчику.

    Останній замислився, пошарудів у своїй торбинці, а потім радісно сповістив.

    -Ми можемо не виганяти мошкару, а приманити її в одне місце. Головне, щоб комахи відволіклись, і ми встигли проскочити до виходу.

    Дістаючи з торби якусь мисочку, огарок свічки та стеблинки рослин, Всезнайчик пояснював.

    -Деякі рослини, приваблюють комашню, а деякі, відлякують. В мене є висушені стеблинки бегонії, азалії, та кімнатні фіалки. А Особливо приваблюють чорних мошок, фікуси. На жаль, в мене не має із собою фікуса, а також кропу, та петрушки. Ці рослини, коли починають псуватися, миттєво приваблюють плодових мушок –дрозофіл. Та то нічого, ми використаємо все інше, а на додачу, застосуємо як приманку, світло від свічки.

    Коли Всезнайчик все приготував, він звернувся до кота, який спершу поцікавився чи можна використати для приманки якусь рибинку, а коли йому Данилко і домовичок в один голос сказали «Ні», став знуджено спостерігати і чухати за вухом, мабуть розмірковуючи, а чому не можна приваблювати рибкою мошкару. Для котів, немає кращої принади, ніж смачненька рибинка.

    -Мурчику. Всезнайчик посунув до кота мисочку з травами та із запаленою свічкою: – Ти з нас, самий прудкий. Тож тобі, і доручаємо виконати нашу задумку. Потрібно прудко збігати до найближчого гнізда мошок, і віднести туди нашу приманку.

    Кіт, спершу всіляко не згоджувався з дорученим завданням. Мурчав що він тільки но закінчив причепурюватися, і прилизувати свою шерсть, яку попсувала мошкара. Та зрештою погодився, бо він і дійсно був самим прудким у бігу.

    Тримаючи у зубах мисочку Мурчик скоренько побіг до гнізда мошок, які при наближенні кота, почали вилітати з гнізда та купчитися у шумлячу крильцями хмарку.

    Мисочка була встановлена і хмарка комах, яка спершу погналася за втікаючим котом, зависнув на місці розвернулася і полетіла назад.

    Далі облітаючи колами вогник свічки. Мошкара стала все нижче спускатися і сідати на підлогу довкола блюдця.

    -Спрацювало. Радісно вигукнув Данило і вся трійця друзів, швидко рушила до виходу з тунелю.

    Вже на виході, зупинившись щоб перевести подих, малий Данило звернувся до Всезнайчика і Мурчика.

    -Це був дуже цікавий і повчаючий сон. Маю думку, що наступні пригоди стануть не менш захоплюючими та цікавими.

    -Так. Погодився Всезнайчик. А ще, вони несуть користь, бо з кожним новим снобаченням, ти дізнаєшся щось нове.

    -А я мрію, втрутився кіт: - що у наступному сні, ми всі опинимся біля якоїсь річки чи озера, і де буде вдосталь, самої різної та смачнючої риби.

    Кінець першої частини.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Ambra
    25.03.2026 15:10
    До частини "1"
    Файно вийшло! Тільки дозвольте невеличке побажання: як для дитячої літератури задовгий розділ, можна розділити на декілька частин.
    ⋯
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
    • Viktor Pinchuk
    25.03.2026 18:01
    До частини "1"
    Дякую що прочитали і прокоментували. Зауваження слушне, однак за браком часу вимушений надавати перевагу написанню інших книг ніж робити вичитку, виправляти і редагувати вже написане.
    ⋯
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше