Євразія ( Пригоди одесита в Євразії )

Трилогія закінчена. Перекладається на українську мову.

Книга 1 трилогії. (Книга 2, циклу Євразія).

Потраплянець із сучасності, в світ середньовіччя, на планеті земного типу.

****

Книга 1.

(17.10.2022р.) (місце для підпису)

Увага! Гумор!

(Угода користувача між Прекрасним Автором (це я про себе) та читачем ( фізична особа що читає книги...і є молодцем та няшкою) )

Рекомендоване, авторське застереження для читачів. Книга 18+. Рекомендовано для HOMO-SAPIENS у віці від 30 і більше років. «Homo»,повинен бути з почуттям гумору, та рівнем IQ вище 130+++.

Читач – зобовязаний.

1 – мати високий гуманізм ( від 1 метра 80 см. висоти)

2 – тягою до всього прекрасного ( особливо- тягою в кальянній, і коли висмоктуєш бензин із бака чужого авто)

3 – Володіти музикальним слухом (хоча б, відрізняти музику від хропіння)

4 – Володіти «орлиним» зором ( хоча б - не обгижувати послідом з неба)

5 – Постійно носити краватку ( можна носити і в кишені трусів)

6 – Розмовляти тільки віршовано і в рифму (навіть матюкаючись)

7 – Вміти співати « Горіла сосна, палала» з тенором Паваротті і репетувати на стадіоні «Динамо» як лось, під час гону.

8 –Переглянути всі олдскульні фільми та завчити всі знамениті фрази з них.

9 – Вміти виконувати класичну музику на фортепіано, кларнеті, бубні та пляшках з під пива.

10 – (найголовніше) Жінкам-наявність грудей 5го розміру, і навіть більше. А чоловікам – наявність пивного кендюха та кубиків жиру замість пресу.

Читач - беручи на себе, ОБОВЯЗКОВІ ЗОБОВЯЗАННЯ прочитати цю книгу повністю, автоматично визнає цей Геніальний твір - найвидатнішим досягненням всього людства на всі часи та всі епохи, та сповнюється бажанням замовити цінний автограф автора, за свої, менш цінні, грошові купюри. (приймаються всі валюти, окрім кацапських рублів )

За це – автор заміняє вимогу вміння підтягуватись на турніку, та підняття штанги вагою у 100500кг вмінням відкривати пляшку пива, оком ( Категорично заборонено офтальмологами та законодавством)

Читач, перед прочитанням Геніального Твору, зобовязується вміти;

- Фехтувати; - на шпагах, рапірах, плотницьких сокирах, шампурах ( звільнених зажерами від мяса), «розочках» під час пяних бійок біля кабаків та шинків, Шаолінських палиць та шестів (можливе використання держаків з під граблів, мітел, лопат)

-Бути високоморальним (плакати, під час перегляду бабських, мильних серіалів)

-Соціально комунікабельним (не відмовляти бомжам, разом, лигати палену горіляку за гаражами)

-Знати анекдоти, про тупих кацапів, та вміти їх тролити.

-Відрізнити живопис, від «правдивих» написів на заборах.

-Розбиратися в кіно, скульптурі, літературі, зразках ковбас та маринадах до шашликів.

-Професійно класти камінь, цеглу, зарплатню в кишеню, та професійно класти на зауваження керівництва.

-Здійснити, хоча б однісінький, політ до космосу, або, глибинний заплив по Маріанській западині.

-Здійснити «ходку» по тюремним «етапам», або одну «відсидку» в бібліотеці з книжкою Маркса «Капітал».

-Вміти їздити на веліку, з постійно спадаючим цепом, та відстояти в черзі з пенсіонерами, щоб оплатити комуналку.

***

Коротка анотація твору. (була на 1150 сторінок, та прийшлося урізати)

Книга написана - просто геніально.(зуб, даю)

Захмарний рівень гумору, та неповторна манера оповіді, поза сумнівом, ставить автора на самісіньку верхівку (Говерла, де прапори) літературної творчості. Звичайно ж, всі ті літературні нагороди, премії, гранди, екранізації та міжнародні визнання, не зможуть відобразити вдячність всіх майбутніх мільярдів читачів. Тому.

Необхідно негайно почати планетарний збір всього золота світу, для побудови величезної статуї (автор, у повний зріст, і з виразом обличчя а ля -« та я сам, хз, як воно в мене вийшло?), та храмового комплексу поклоніння

А якщо автор (з якогось, переляку) вирішить подати свою кандидатуру, на пост президента України,- то голосуйте, тільки за нього.

Віддавайте йому, свої голоси. Гроші, віддавайте. Теплі речі. Генератори. Фісташки. Столове срібло. Антикваріат –однозначно. Автор – знає що робить. І не треба думати. В Україні -вже більше тридцяти років, є кому думати. Голосуйте – і не думайте. І все у вас буде. Багатство та благополуччя. Хліб буде. Пісні та танці народів світу – однозначно.

З повагою до ЗСУ. Автор.

(Книга з серії «Євразія»)

***

Пригоди одесита в Євразії. (книга друга)

Гумористична розповідь від першої особи.

Євразія – найбільший континент на планеті Земля. А також, з 2089 року, - планета в сузірї PVI-22/08/1974/.

Ніхто з людей не знає, як виник портал в сузіря PVI на планету Євразія ( а якщо, якийсь вчений розумака, заявляє що він знає – то це означає, що той видурює собі грошові гранди) Не вірте тому гаду. І грошей йому – не давайте.

Планета Євразія, має умови життя схожі з умовами Землі, після історичного Девонського періоду. Мабуть. Бо після того як там зявилися люди, впевнено стверджувати вже не приходиться.( Скоріш за все, тепер там, все загижено)

Звязок з планетою сузіря PVI здійснюється порталом ( не вірте що маршруткою Петровича, з 8.00 до 18.00)

Сам портал, раптом, зявився в районі Алеутських островів.

Портал виник просто серед моря ( Шкода, що не по вул. Нова 3 кв. 30)

Контакт, з тими хто організував такий прикольний і кльовий вид переміщення космосом, так і не був встановлений. ( Не вірте жовтій пресі, що то все, зробили китайці)

Перехід з планети Земля, на планету Євразія, проводять водним транспортом.

(Спробували повітряним – повна лажа)

Після переміщення, ви опиняєтеся на планеті земного типу зі схожою біосферою. ( А також, прийнятним курортним кліматом з опцією « все вкл». Спека, вологість, комахи)

Більшість цивілізованих країн Землі, прийняли співучасть у вивченні та освоєнні Нового Світу 2. (А нецивілізовані та терористичні – почали заважати і пакостити)

До 2089 року, клімат Землі став стрімко йти шкереберть. На горизонті замаячив якийсь неочікуваний льодовиковий період. Вчені, політики,та впливові багатії, всіх заспокоювали. А самі, непомітно пакували валізи. Для багатьох мешканців Землі, ідея переселення в новий світ і уникнення загибелі в наступаючому апокаліпсису стала вельми привабливою.

***

Коротко, що було в минулій серії роману.

-А я такий, їду собі у метро, а мені, на мій айфон –посилання. Мабуть спам.

« Заціни прикольне чтиво. Читни, книжку. Якщо ти норм.чел. - кинь посилання своїм корешам та постав лайк»

А я такий, - думку собі в голову –«нудно в метро, гляну»

Глянув. Я ж, -норм.чел. Правильний, чел. Короч.

Спочатку, там були балачки, теревені, тари-бари, загалом...базікання і патякання. А потім – Пуйяяа. Бабах, і в морі якась...хрінотінь...величезна.

І вона, та хрінотінь, і туди, і сюди, а потім, знову туди і сюди. Загалом, я мало що зрозумів.

А одні чуваки, в книжці тій, і кажуть: -«Це все наше, а вам, решті, ну...іншим...сосіть пі...Корочше –ділитися не будемо.

А ті...які відсо...ну яким нічого не дісталося, -ті, якккк....нападуть!

А оті,..ну інші, на яких напали, ті якккк...Тут я знову нічого не зрозумів, а згодом, і зовсім, забув.

О. Згадав. Згадав назву книжки, яку я читав, -«Портал». Не знаю,що воно таке.

Можливо, якийсь додаток у телефоні? Або, новий тік-ток, чи нове меню, в місцевій забігайлівці. Або, якийсь засіб жіночої гігієни.

Про що це я?

Не важливо. Про книжку.

***

Частина 1 ( Невільник)

Невезіння буває різним. І цього разу, невезіння стало хорошим прикладом того, що не потрібно вважати себе, невразливим до самої абсурдної, та дикої події в сучасному житті.

Серйозна травма –хоч ти і не спортсмен-каскадер. Вязниця –хоч ти й невинний. Полон –хоч ти і не військовий. Банкрутство –а з тебе, і взяти нічого.

Все ж, в порівнянні з тими хто залишився на нашій старенькій планеті Земля – я один з небагатьох, рідкісних везунчиків.

Я – став рабом.

Саме так. Якщо вибір стоїть поміж голодом, холодом, смертю від рук мародерів чи банд людожерів, хвороб, скаженої погоди, звірів. І все це, коли слід вибирати між старенькою планетою Земля, чи життям раба на планеті Євразія. То все ж, краще – на Євразії. У раба, на Євразії, хоча б, є якийсь шанс. На Землі, в людей, шансів вже не залишилось.

Коли клімат Землі остаточно пішов, що називають, «в рознос», мені стукнуло тридцять чотири роки. Для того часу, середній вік для чоловіків. Не судимий. Двічі одружений. Двоє дітей. По одному хе, хе, «спино-гризу» від кожної супружниці. Обоє дітей, залишилися з дружинами.

Моя робота, не надто благоволіла до міцних сімейних звязків.

При моїй професії, -механік на кораблі, я рідко бував вдома. З часів мого самостійного життя, моїм домом був, скоріш корабель у морі, чи черговий порт. Там і проходила більша частина моїх днів та років. Платили мені, непогано, так що, ні перша дружина з дитиною, ні друга, не бідували.

Жінки були забеспечені грошима, і з купою вільного часу, який спершу, заповнювали вихованням малечі, домашнім господарством, і шопінгами. А згодом, від самотньості та нудьги – коханцями. А ще згодом – розлученням зі мною та новим заміжжям.

Окрім аліментів, які справно відраховували з моїх гонорарів, я окремо оплачував всілякі послуги на дітей та бувших дружин. Так що, ніяких «грецьких» трагедій, в моїх минулих родинах, не відбулося. Розмірене і спокійне життя.

Коли виник портал в інший світ, та почався несамовитий ажіотаж, навколо цієї події, для нашого корабельного життя мало що змінилося. Ну, можливо, перші пів року- рік, був інтерес до постійного перегляду репортажів з нової планети. Все ж таки, новий світ. Нова планета.

І назвали ж її...- Євразія. «Креатив», у тих хто так назвав, прямо лізе з усіх розумових звивин. Наші індуси, що працюють на кораблі, хоч і не надто освідченні, і ті б, придумали назву кращу. Хоча, я читав що там, на новій планеті, її континент, як під копірку з нашою, земною Євразією. Чудеса та й годі.

Загалом, з часом, той весь ажіотаж трішки вщух, і наш світ «покотився» по своїй старій, наїждженій колії.

«Портал. Ну так, дивина. Виникає, іноді у морі. Нікому не заважає. Працює справно, і добре. Хазяї цього порталу не обявилися? Ще краще. Значить –тепер він наш. Нова планета? Прекрасно. Значить- починаємо її ділити, між собою.»

Політики, бізнесмени, корпорації, уряди країн, з новими силами вчепилися в горлянки один одному.

Інформаційний простір потонув у сенсаціях, скандалах, розслідуваннях та викриттях. Новий, величезний простір для збагачення всіляких медійних запроданців.

Мені ж, припав до смаку дещо інший, розважальний контент. Документальні зйомки, кіна, серіали, всілякі шоу. Та чого тільки не наштампували, на основі цієї найвеличнішої за історію людства події. Особисто я, «підсів» на Reality. Документальні серіали з життям переселенців, на новій планеті.

В той час, весь наш екіпаж корабля, «сидів» на тих передачах. Там і правда було цікаво дивитися. Зйомки велися просто наживо, на самій Євразії. Зібрані в різні групи учасники телешоу, перебуваючи в примітивних умовах, будували цивілізацію, фактично з нуля. Слоган всього шоу – «Виживайте. Будуйте. Винаходьте нове.»

Виявилося, що людство, неабияк розніжилося та отупіло, в нашій сучасності. Шоу, показало це, дуже переконливо.

Групи переселенців, відправляли на Євразію, а там -інтернету немає. Доріг, будинків, механізмів –немає. Поліції, медиків, рятівників, соц-служби, магазинів, аптек і так далі, - нічого немає. Зате є спека, комахи, чужий рослинний світ, отруйні плазуни, жахливі та хижі рептилії, моря в яких мешкають ще більш жахливі потвори. І є завдання, - побудувати, хоча б, початковий рівень цивілізації.

Зрозуміло, що в групах, були толкові спеціалісти, які ненавязливо підказували, що і як треба робити. І все одно, ті шоу були вельми цікавими. Можливо тому, що ми, такі сучасні та продвинуті, давно забули, як вся ця наша цивілізація, створювалася нашими пращурами.

Мене самого, після тих переглядів, настільки це «затягло» що я став регулярно «висіти» на технологічних сайтах. Відшукував в інтернеті, відео про найпростіші технології, читав всякі посібники і схеми, загалом, цікавився.

Зрозуміло, що з часом, всі ті шоу, споганилися. Вже за пів року, почали знімати не про побудову цивілізації, а різну нудятину про побудову, чи руйнування стосунків, та про всілякі інтриги, поміж учасниками. А ще згодом, почалися різні скандали, і майже всі ті шоу, познімали з ефірів.

Під кінець, зйомки взагалі, проводили на Землі. Безпечніше і дешевше. Та й підписників та глядачів дуже поменшало, так що, все йшло до закономірного закриття проектів.

Я ж, позбувшись тієї своєї, телевізійної залежністі, став слідкувати за новим шоу. І це шоу, на відміну від розважального, від місяця до місяця ставало все тривожніше і тривожніше.

Якось, тиняючись сторінками інтернету, натрапив на виступ вченого-кліматолога. Він, доволі спокійно, і страхаюче-переконливо, обгрунтовано навів свою теорію, що портал в новий світ, зявився зовсім не раптово. І зовсім не випадково.

«-Нам його, той портал, - відкрили. З гуманності, і жалю» Сумно всміхнувшись, заявив той вчений.

«- Цей портал, як евакуаційний автобус, з майбутньої зони лиха та катастрофи. Ми, ним не скористалися, а просто згаяли час. Замість проводити планову евакуацію і переселення, ми, люди, ділили новий світ, та знімали телешоу. Якась, позаземна цивілізація, відкрила для нас, мавп, двері в новий світ. Один раз ми вже свій старий світ загадили. Та так, що наша планета, щоб очиститися, почала новий льодовиковий період. Ми отримали другий шанс, в другому світі. І не скористалися ним. Не пощастило нам людям, з самими собою.»

Нууу. Не знаю як у інших, а от мені - пощастило...тоді. Бо я був, моряком.

Портал виникав посеред моря, а значить –потрібні кораблі щоб до нього дістатися. А я якраз, і працював на кораблі. Так що, мої шанси на той фігуральний евакуаційний автобус, -були дуже високі.

Вже за якісь кілька місяців після виступу того вченого, біля порталу почалися якісь військові сутички. Начебто його, той портал, навіть обстріляли ракетами. Можливо, щось у ньому і пошкодили.

Ходили інтернетом, якісь чутки про хаотичну роботу портального переходу із Землі на Євразію. Я ж, на свій жаль, тоді, майже не приділяв тим чуткам особливої уваги.

Всесвіт любить рівновагу. Де плюс – там завжди і мінус. Не буває щастя без нещастя.

І в цій рівновазі, поєдналася, моя величезна вдача, із моїм, фатальним невезінням.

Клімат на Землі, тим часом, ставав все більш нестабільним та непередбачуваним. Багато з тих, хто мав гроші і можливості, як то кажуть -«ставали на лижі», або, «змащували свої лижі, салом чи смальцем», «готувалися дати драла з Землі».

Нова планета, хоч і була дикою та неосвоєною, але на ній, були постійні тропіки і було вічне літо. Ну, можливо і були десь на Євразії, якісь льодовики, проте їх, тоді, не виявили.

А от старенька Земля, вкривалася снігом та льодом, рішуче та невпинно. І не схоже було, що планета зупиниться на пів дорозі, чи обмежиться однією півкулею.

«Новий, Всесвітній, Льодовиковий період. Йопта» саме так звучав найпопулярніший музичний речитатив відомого репера.

Корабель, на якому я працював – грузовий балкер «Sidonia», власник перебудував у гібрид. Перебудовувати корабель під інший профіль роботи -це дорого, муторно, не вигідно, і взагалі дурість. Але, в той час, на нові кораблі був просто фантастично- шалений попит.

Тепер, наша «Сидонія», окрім грузових танків-трюмів, мала наливні цистерни для нафти, невелику нафтоперегонну лінію, секції під морські контейнери, обладнання для зберігання та переробки продукції, жилі помешкання, і цілий гараж з колісної та гусеничної техніки.

Корабель, став якимось, плаваючим міні індустріальним містом. А з огляду на те, чим ми грузилися на військово-морській базі CFB Esquimalt, в Британській Колумбії, маршрут нашої «Сидонії, міг бути тільки на Євразію.

Зважаючи на плітки, що ширилися в компаніїї де я працював, та задіявши свою власну логіку, я дійшов висновку, що якийсь багатенький «буратіно» почав спішно готувати собі, та близькому колу обраних людей, майданчик порятунку в Новому Світі.

«-Якийсь, багатенький гад, готує для себе, блага цивілізації, в дикій Євразії.» Думав я переглядаючи документи на вантаж, які мені, по старому знайомству, показав наш помічник капітана.

«Тут, на нашій Сидонії, є все необхідне, щоб почати будувати на неосвоєних землях, своє маленьке, якщо не королівство, то...баронство.» Думав я дивлячись на спеціальний розділ у вантажній декларації, де зазначалося завантажене озброєння, амуніція та боєприпаси.

«То ось чому ми стовбичили кілька днів на рейді бази CFB, і вантажили озброєння в спеціально підготовлені місця. Приховували від можливих інспекцій. «Буратіно» розуміє, - в Новому Світі, зброя і люди, що її триматимуть – самий головний і цінний актив.»

Щоб правити в спокої та комфорті, потрібно не тільки будувати і розвивати. Ще потрібно захищатися і нападати.

Наша Сидонія, доправить все необхідне на Євразію. Мені, не зовсім було зрозуміло, а хто на Євразії, буде зустрічати весь цей вантаж. Як «Буратіно» буде переправляти робочий, воєнізований, а головне надійний персонал, для свого комфортного правління в Новому Світі?

Спершу, я думав що ті люди, попрямують на Євразію, якимсь, іншим кораблем. Але капітан, натякнув що в нас, буде іще один рейс. Останній. Самий важливий.

«-Ми, проникливо дивлячись на мене, вимовляв капітан: - відвеземо через портал на Євразію цей вантаж. Розвантажимося в порту Unexplored Lands. Потім, повернемося на Землю і приймемо ще один вантаж.

-Який, ще один? Спитав я.

-В більшості, військова техніка і спорядження. А також,...люди. Із специфічними навичками.

-Військові найманці. Здогадався я.- Не надто це все, законно. Спеціальна міжнародна конвенція, чітко забороняє, такі перевезення на нову планету.

-А ти подумай сам. Це також, наш шанс опинитися, разом з нашими родинами, в рятувальних човнах, коли тут, на Землі, все полетить шкереберть. І щоб в Новому світі, де не буде судів та законів, ми не опинилися на межі виживання. Завуальовано натякнув капітан на те щоб я не думав, не патякав, а старанно робив що мені скажуть, і заодно, готував свою родину до переїзду.

Весь шлях до Алеутських островів, я так і робив. Мовчав. Не патякав. Думав.

Я так собі міркував.

«Цей рейс в мене –передостанній. Отже. Коли повернуся назад на Землю, спішно розпродам все своє майно і закуплюся необхідним що ходове на новій планеті. Потім, буде саме найважче. Вмовити своїх минулих дружин, з моїми дітлахами, та їх новими чоловіками, послухатися моєї розумної поради і продавши, чи покинувши все, сідати на Сидонію, та втікати в Новий Світ. Головний аргумент- що багатії вже так роблять, повинен на їх подіяти. Варіант відмови я не розглядав.»

Подумки міркуючи та заспокоюючи себе що мені, як і завжди, буде тільки щастити, я і не помітив як ми дісталися Алеутських островів.

Завгледівши по курсу велетенську енергетичну завісу, просто посеред Берінгового моря, що висіла, немов поєднуючи поверхню моря з хмарами, і до якої ми поволі наближалися, я навіть розвеселився, уявляючи різні варіанти, як я, будуватиму в Новому Світі, своє нове життя.

***

Відкриваю очі. Відкриваю свою свідомість. Світло...отже, зараз ранок, чи, день. Я, лежу на боці, придавивши свою ліву руку, яка затерпла. А ще, мені мокро. Піднімаю голову і перше що бачу, хвилі що набігають на берег.

«-Море.»

Поки моє заклякле тіло, поволі оговтується, підіймається на ноги і пробує оживити затерплу руку. Моя голова, вірніше, моя свідомість, працює набагато швидше і результативніше –я, вже розумію, що знаходжуся на березі якогось моря. По характерним хвилям, я бачу це. Крутячи головою, бачу ліс, що тягнеться узбережжям, доки бачать мої очі.

Поряд зі мною нікого, і нічого. Жодного сліду, чи бодай, якогось шматка чи уламку. Немов я, раптово виник з повітря, просто на пляжі. В отерплій руці, немов безліч голок, що штрикають больовими імпульсами.

Память, викидає спогад про рейс корабля, на якому я перебував, і миттю я усвідомлюю самий очевидний варіант того, чому я тут, і чому я сам.

«-Трясця. Невже я випав за борт Сидонії, коли ми пройшли портал на Євразію.»

Огладаючи себе, запізніло помічаю відсутність взуття на ногах. Штани і футболка – є, а от взуття відсутне.

«Дивина»

Здивовано собі думаю, і нишпорю по кишенях, в надії знайти кнопку, що пробудить мене від цього дивного сну, що вже починає втілюватися у кошмар.

В моїй голові, як в тому старому серіалі, «Германова голова» всі мої думки, почуття, інстинкти та підсвідомість, бачачи що моє раціо та свідомість от- от впадуть в обморок, від все підступаючого жаху, рішуче втручаються, і беруть управління мною –на себе.

А можливо, це результат довгих років спілкування з індусами з мого екіпажу Сидонії. В них же, в індусів, багацько різних технік медитації та заспокоєння. От щось в моїй підсвідомості і залишилося.

Розмовляти, щоб не впадати в паніку та відчай, немає до кого. Тому, я починаю своє спілкування з...е.е,е. О! З лісом, морем, та небом.

«-Ворюги» Починаю свій аутотренинг по релаксу, з банального «наїзду» на довколишні краєвиди. Більше ж, нічого не має.

«-Хто?» Питають мою свідомість скромні краєвиди з пляжу, лісу та неба над головою.

«- Ви, поцупили в мене...годинника.» Запізніло помічаю відсутність годинника на руці.

Свідомість, таким уявним діалогом, поволі гасить адреналін в організмі. Заспокоює. Не дає паніці та відчаю заполонити все собою.

«-А хай йому. Взуття зникло, а тепер і годинник» Починаю сердитися на якийсь назрозуміло-вибірковий збіг обставин.

«-Ми, нічого не брали» подумки веду далі діалог.

Насправді, ця процедура, подумки уявляти, як ти, з кимось розмовляєш, доволі поширена. Та що там казати – всі так роблять. Особливо жінки і дружини, перед майбутньою, запланованою сваркою. Коли вони, ретельно обдумують у своїх головах, хто, що і головне як, з якими емоціями буде говорити.

Так що, в моїй ситуації, з розмовами подумки, нічого збоченого і психічно ненормального – не має. Просто, замість моїх дружин – зі мною спілкуються інші живі представники природи.

Заспокоївшись, я пройшовся берегом. Зайшов по пояс в море. Затим, кілька разів пірнув і остудив голову.

Сонце вже пройшло зеніт, а я, так і не вирішив, що ж робити далі.

В лісі, наламав гілок папороті що були низько і при землі. Хотів пройти глибше в зарості, пошукати якесь джерельце з водою, чи бодай якісь, їстівні плоди, але, налетіла така мошкара та комахи, що мусив прудко, бігцем, відступати назад на пляж. На пляжі подував вітерець, і там, мошкара не захотіла мене далі переслідувати.

«-От, сволота» Відхекуючись подумав сам до себе.

«-Комашня. Мало не загризли та не закусали»

«Вночі, коли комахи позасинають, треба спробувати знову. Бо без води –тобі скоро буде капець»

Подумав про свої найближчі плани, та заходився майстрювати собі, з наламаних гілок, велетенське самбреро, від сонця.

Вночі, мені не прийшлося йти у джунглі та шукати воду.

Вода, прийшла до мене сама. Ця вода, у вигляді добрячої зливи з блискавками, громом і шаленим вітром, налетіла раптово. Налякала. Промочила. Прохолодила до дрижаків. А головне, не дала поспати та відпочити, жодної хвилинки всю ніч, і аж до самого ранку.

Замерзлий, не виспаний і злий, я, поки сонце не почало пригрівати та надокучати своєю спекою, у велетенському самбрері на голові, з ломакою в руці і вязкою меншого гілля за спиною, вирушив берегом невідомого моря в напрямку сходу.

В усіх кінофільмах, наприкінці кінострічки, головні герої вирушають в напрямку саме сходу сонця. Я, теж вирішив дотримуватися цього канону, в надії, що мене на сході, також очікує тільки хороша сюжетна лінія.

Отак пройшов мій перший день та ніч в цій невідомості. Тепер почався мій другий день, і чалапаючи босими ногами по піску, я очікував попереду, щось нове. Бодай, що небудь. Будь ласка. Хоч що небудь, обнадійливе.

***

День другий.

Рухався берегом, допоки сонце не стало в зеніті. Намагався не думати про воду. На березі, знайшов якісь водорослі, і спробував їх жувати. Гидота. Виплюнув та прополоскав рота солоною водою.

«Повна антисанітарія» Думав я, полоскаючи рота, та побоюючись якогось отруєння і діареї.

Перед заходом сонця – рибалив. Забрів по пояс у воду. Побачив величезний силует якогось морського хижака, що стрімко промайнув неподалік. Вискочив з води немов ошпарений. Їсти, пити, і...е,е, купатися – перехотілося вмить.

Надвечір, пробрався на край лісових джунглів, та до повної темряви, встиг наламати різного гілля для накриття, чи шалашу. Думав, знову буде злива і я знову замерзну на кізяк.

Із зливою минулося і я, проспав до самого світанку. Мій організм, був дуже вдячний за такий «підгон», хоч і відразу ж став вимагати напоїти водою, та нагодувати його, калоріями.

***

День третій.

Кепські мої справи. Продовжую повільно чалапати берегом. Так пройшов ранок. День. І ось, вже скоро сонце, знову зайде за горизонт. В моїй ситуації -не відбулося жодних змін. Знову спробував заглибитися в джунглі, в надії знайти щось їстівне. І знову комашня, мене ледь на загризла. На додачу, мене ледь не вкусила якась величезна багатоніжка. Розміром з таксу.(довга собака) Правильніше, вона була розміром з кількох такс, якщо їх, зєднати в лінію. Ця потвора, спустившись зі стовбура дерева, клацнула своїми жвалами, у мене просто перед обличчям. А коли я, дременув геть, клянуся вам, я чув як вона -клацала мені вслід свої, багатоніжкові прокльони. Тож я вирішив – у джунглі – ні ногою. І в море – де плавають всякі страшидли – теж. Ні ногою. Ні рукою.

«Буду живти, просто тут. На пляжі» Вирішив я, вкладаючись спати на підстилці з гілок.

***

День четвертий.

Від обезводнення та голоду, я мов сомнамбула, отупіло рухався пляжем. Подумки, я вже планував як обставити свою вже близьку загибель. Думав, залишити якийсь напис, із викладених гілок на піску, та подалі від хвиль моря. Щось на зразок - « Помираю, та не здаюся всяким багатоніжковим курвам».

А потім, я згадав грозу, із скаженим вітром, котру я пережив першого ж дня.

«-Той вітрюган, розметає мій напис, враз. І багатоніжкові курви, так і не дізнаються, що я, загинув з честю». З сумом констатував я, і відмовився від спроб залишити свою посмертну епітафію. Натомісць, я згадав про сигнали, що слід подавати при скруті, або коли кличеш на допомогу. Шансів, звичайно ж, мало, проте, втрачати мені все одно нічого.

Кілька годин тягання гілок з краю лісових чагарників. Відмахування від комашні. З пів години, ритмічних зусиль, щоб тертям, видобути крихітну жаринку, з якої я обережно роздмухав жаринку більшого розміру.

В моєму минулому житті, вогонь це найпростіший та найдоступніший елемент. А от тут – це зусилля, піт, мозолі на пальцях рук, що полопались і почали пекти, і в кінці вогонь, на якому, і підсмажити нічого.

Коли полумя добряче розгорілося і стало аж гоготати, вистрілюючи до неба іскрами, я став накидати на нього всю зелень що відвоював та зібрав із краю чагарникових джунглів.

«-Ага. Догралися кляті джунглі. От тепер, мене гарантовано помітять із самісінького космосу.»

Сумно фантазував я, дивлячись на полумя.

« - Вмить пошлють з орбіти рятувальний зореліт. А цицьката медсестричка, в розстібнутому на грудях скафандрі, та з глибоким декольте, усміхаючись простягне мені холодну пляшечку «Оболонського» і скаже ( Яке чудове вогнище. Я - привезла вам смачненьке мясце. Чи не хочете його... віджарити?)

Сонце, немов нехотя ховалося за обрій, а я, все ще сидів поряд з майже згаслим вогнищем, і подумки вирішував що ранком, я вже нікуди не піду. Залишуся на місці. Все рівно, в моїх потугах кудись йти, немає ніякого сенсу. І надії, вже теж, не залишилось.

Вночі, лежачи поруч із згарищем, і дивлячись на чужі сузіря в небі, та на два супутники, що своїми альбедо (властивість відображати світло) давали світла більше ніж наш земний Місяць, я остаточно переконуюся в марності своїх потуг кудись прямувати.

Можливо, що мене взагалі, закинуло в південну півкулю Євразії. Люди туди, ще не дісталися, а отже, я залишаюся сам, на всю ту півкулю планети.

Ніхто не помітить мій димовий сигнал. Ніхто не прийде на порятунок. А отже. Мені залишається просто почекати свого останнього часу. Смерть, це зовсім не таке і жахливе явище в порівнянні з болем, муками, спрагою, та стражданнями.

Можна взагалі, порізати собі руку і зайти в море на глибину. І закінчиться всі ті спрага, голод, біль.

Подібні думки, неочікувано приспали мене. Я просто заснув від втоми і постійних хвилювань.

Ранком, піднявшись щоб прополоскати рота морською водою, бо вночі, пісок потрапив на губи, і тепер, противно скрипів на зубах, я зігнувшись до набігаючих морських хвиль, довго вмивав своє обличчя, а потім, розпрямившись, спокійно і з якимось отупінням, розглядав темну цятку корабля, що повільно наближався до мене.

Корабель прямував не далеко від берега і вже можна було розгледіти, що то якась, старезна конструкція з парусом.

«-Хмм. Доля послала мені на порятунок, якогось, реконструктора старовини.» Думав я, стягуючи з тіла футболку, та чіпляючи її на дрин, з яким подорожував останні три дні.

- Ехх. А я, так надіявся на рятувальний зорельот, із цицькатою медсестрою, шашликом, та із холодненьким «Оболонським».

Вже не апатично, а майже радісно вголос шепотів я, розмахуючи дрином з футболкою і обнадійливо міркуючи, які напої, та які страви, мені запропонують на кораблі.

-Все ж, вдача та фортуна – не такі і безсердечні, суки. Промовив я, помітивши як фігурки людей на кораблі, спускають парус, та як кілька постатей на носі судна, вказують на мене руками.

Втомлено всідаючись на пісок, я став одягати футболку, а затим, піднявши до неба голову стиха промовив:

-«Вдача», ти- моя сама любима лялечка.

«Лялечка» вишкірилася, а затим, показала мені середній палець.

***

Корабель був старезним. Таким старезним, як мабуть, сам Всесвіт. Заскорузлий парус, був немов із мішковини. Сірий, обтріпаний, в плямах, і геть не такий, як я бачив на парусних яхтах, в портах на Землі.

Палуба, на яку мене витягли бородаті, вдягнені в самі короткі штани, та неприємно смердючі здоровані-матроси, теж була неохайна та смерділа протухлою рибою.

Я знав це, бо лежачи на ній пластом, просто втупився в дошки тієї палуби своїм носом.

Бородані, що човном забрали мене з берега, затягли на корабель, і просто кинули на ту палубу, відійшли вбік і про щось забубніли поміж собою.

«Ох і вигляд. Ох і сморід. Херовасто на цьому кориті, з корабельними роботами. Геть дисципліни немає.» Подумав я, перевертаючись на спину.

Лежу на спині.

Наді мною, зявляється якась пика. Бородата пика з кільцем у вусі, і в якійсь, чудернацькій шапці.

«-Пірат» Думаю я. «- Вірніше...піратська пика»

Сам будучи моряком, я ту піратську братію, мяко кажучи, не долюблював. Хоч ні разу і не потрапляв в прибережні води Сомалі, Гвінейської затоки та Південно-Східної Азії.

«- От же ж. Поталанило. Щойно прибув на нову планету, і відразу ж загримів в Євразійське Сомалі.»

Думаю я, заодно прислухаючись в те, що там бурмоче до мене бородань із сережкою в усі, і в шапці, немов з якогось маскараду.

«Піратська морда» знову відкриває рота, і вже сердито щось бурмоче.

«Якого біса?» Стрибають мої думки. Я, начебто і вловлюю знайомі слова та вислови, але, не можу зрозуміти що каже цей пірат. А ще, в нього так смерлить з рота, що навіть тухла риба, відпочиває.

«Чувак. В тебе -неймовірно огидні зуби». Все пориваюся зробити йому зауваження, але від безсилля тільки всміхаюся і пробую вказати рукою напрям, звідки я прибув.

Пірат знову сердито гарчить, і я вирішую що цей допит, -моветон, і що він має відбутися після того, як корабельний стюард,(офіціант на кораблі) прийме моє замовлення на стопятьсот літрів мінералки, та стопятсот блюд, з мясних делікатесів. Тож я, збираюся з силами і промовляю;

-У вас є води? Пірат не розуміє мого жарту, тож і не відповідає, поправляючи мене «не води-а вода» На що я мав би сказати «Тоді, дайте мені вода». Далі, по канону «не вода – а води»

Коротше. Я бачу, що мій співрозмовник, взагалі не в темі, і тому прошу напитися по простому;

-Вода. Прозора, безбарвна рідина, основа гідросфери та життя, що складається з атомів водню та кисню. Мільйон бакинських та пів царства, за газовану «Поляну Квасову»

От що робить із сучасною людиною довга відсутність інтернету. Схоже, мої мізки погано перенесли мою коротку «Робінзонаду самотності» і тому вони, мої мізки, виплескують на людей всяку дурість.

«Пірат» здивовано вислухав цю мою дурість, але, на диво, вхопив головну суть. Або, він просто зрозумів слово вода, яке я повторив кілька разів.

Мені тицьнули в руки якусь шкіряну, округлу хрінотінь, що була схожою на грілку, з мого далекого дитинства. Всередині хрінотіні, щось забулькало, і я здогадався, що це- шкіряна пляшка з водою.

Нарешті порятунок. Я заливаю в свою горлянку рідину, і мене не вивертає від солоного присмаку. Ось вона, справжня насолода. А не оті, ваші брендові речі та огидні блюда з елітних ресторанів. Радість – в простому.

Відкинувши в бік спорожнілу «грілку» я вже збирався полежати та відпочити, як пірат, з огидними зубами, знову став щось промовляти до мене.

«Задовбав ти своїми питаннями. Не бачиш, людина пережила стрес. Покликав би краще, дипломованого психолога. І що такого нагального, ти хочеш від мене дізнатися, саме в ці хвилини? Прогноз погоди на завтра? Що нового на березі? Чи не зустрів я дорогою, Анну де Армас? Як справи у багатоніжки?

-Може вам, шановний, назвати своє прізвище? Вголос, та стиха відповідаю я.

Пірат, здивовано витріщається на мене, а я продовжую;

-Я, артист великих і малих театрів. А прізвище, моє...занадто знамените щоб я його назвав.

«Тааакс. Мені слід пригальмувати мою дурість. Он як оченята у пірата зіщулилися. Такий погляд, немов збирається огріти мене по голові...своєю чудернацькою шапкою.

Прокашлююся, і роблю ще одну спробу, провести конструктивний і потужній діалог.

-Я,- політичний утікач від фашиствуючого інквізитора Соса ПавліаШнелляр (Сосо Павліашвілі –фігурант бази миротворець). Втік з аутодафе (судовий процес і спалювання на вогнищі) При вимові «Шнелляр» я спробував підвищити голос до командного, і спародіювати німецький акцент. Але мій голос, від слабості та виснаження зламався і ефект було втрачено.

Проте, певний профіт, все ж, був.

Пірат в чудернацькій шапці, скривився немов відкусив кислого лимону.

-Соса Шнееляр? Нахиляючись ближче до мого обличчя перепитав гнилозубий пірат.

-Соса, соса. Закивав я головою: - Той ПавліаШнелляр, ще та...Соса. Він Соса, у всіх кацапів. День і ніч, Соса.

Ох, не подобається мені, як кривить свою пику гнилозубий пірат. Мабуть, якось не так я веду «конструктивні» перемовини. Треба пробувати по іншому.

-Якщо ви, Наочний Посібник Стоматології, відвезете мою персону до найближчого Галактичного Посольства, то імператор Палпатин, вас щедро винагородить. Можливо, подарує вам відбілюючий зубний порошок Vesna. З активованим вугіллям. Аж 100 мілілітрів.

Останні фрази промовляю зі значущим акцентом, але, на пірата мої акценти - не діють. У нього грають жовна і він стискає пальці в кулаки.

«Еех. Немає можливості для мого самовираження. Гаразд. Буду по примітивному»

-Нагорода, за мене. Гроші. Золото. Срібло. Почесна грамота.

«Фуух. Наче подіяло. Гнилозуб, перестав стискати кулаки. Мабуть, слово «золото», відіграло свою роль. Чи може слово,»почесна грамота?»

Коли пірат в дурнуватій шапці відійшов від мене я простягся на палубі щоб трішки прийти до тями та зібратися з думками.

«Вам би, шановний, і справді звернутися до психолога. Язик у вас, наче зірвався з привязі»

Думав я сам про себе заодно дослухаючись до сердитого бурчання кендюха що немов викрикував всередині мого організму: -«гадаєш, залив мене водичкою і все? І на бокову, відпочивати?Хрін тобі за щоку. Давай калорії. Я-хочу мяса. Я його –вимагаю. Негайно.»

-Таки точно, зходжу до психолога. Стиха бурмочу собі під ніс, і починаю зводитися на ноги.

***

Мег.

«Сьогодні, в наш трюм, спустили нову людину. Якогось чоловіка. Нуу, як, спустили. Наглядач Мевс, запулив тим нещасним, немов відром з помиями. А газда (господар) Фейбор, крикнув що той чоловяга, буде недовго гребцем. І щоб Мевс, з ним, не надто морочився.

Чоловяга не старий, але і не молодий юнак. Худощавий, з коротким волоссям на голові, і в якійсь, дивній свитці на плечах. До хилявого вигляду тіла, та чудного одягу, в нього, на додачу,ще й негаразди з головою. Вигляд такий, немов, не він, зїхав з глузду, а всі довкола нього - якраз і є, дурниками.

Мевс, всадив його на сусідню лаву, через прохід, і поряд з хворим Сервом, та ще двома гребцями. Наглядач прикував ногу чоловіка не до загального ланцюга, а до окремого, поперечного бруса трюма.

Поки Мевс, вовтузився з колодкою, обмотуючи цеп довкола бруска, той чоловяга тільки ошелешено крутив своєю головою, та неголосно щось бурмотав. Дивно, але бурмотання нового гребця було наче із знайомих слів, однак, Мег, все рівно нічого не розумів. Звучання було, немов схоже, але чуже. Немов слова, що бурмотав чужинець спеціально викручували і перекручували.

Мевс, закінчив вовтузитися з колодкою, і злісно прошипівши чужинцю обіцянку запороти того батогом, якщо чужинець буде лінуватися та гребти в пів сили, а потім, гарикнувши і до всіх гребців що сиділи на лавах кожноденну погрозу розправи, поліз східцями на палубу.

Корабель, в цей час йшов під парусом, і всі гребці відпочивали. Всі наглядачі перебували на палубі, і тому, ніщо не заважало Мегу, приглядатися до дивного незнайомця.

***

«Отже, як казав класик специфічної української літератури -«Ітогі, подведем» Що ми маємо, на даний момент? Маємо, якусь дикунську обставину, в котру я втрапив. Я немов, провалився в часову діру, і тепер перебуваю у минулому. Парусний корабель, і у трюмі – сидять прикуті ланцюгами люди. Очевидно, що це гребці. Як на рабських галерах, а не як ті що знімаються в кіно. І це зовсім не схоже на «Реалітик-шоу», яке я любив переглядати.

З того дня, як я потрапив на Євразію, мені і на думку не спадало, що я, якимось чином, міг перенестися порталом, окремо від «Сидонії» з її екіпажем на борту. Тепер, я згадав про ті репортажі стосовно військових дій довкола порталу, і можливе його пошкодження.

Якщо портал це не явище, а механізм, і якщо цей механізм пошкодити, то він, може збоїти і відправити обєкт не тільки в просторі, а і у часі.

Що як «Сидонія», перемістилася як належить, простором? А я, і простором, і часом.

Поки я, перші дні виживав без води та їжі, мені таке на думку не спадало, а от тепер, я став замислюватися.

Я – в трюмі старезного парусника. Прикутий за ногу, ланцюгом. Поряд інші люди, теж прикуті до ланцюга. Очевидно що мене, навіть не питаючи, включили в «штат галерних рабів».

Не схоже таке середовище, до всього що я знав, бачив і читав, про Євразію. Згідно інформації, перевіреної кількома роками, портал завжди переміщував обєкти тільки у два визначені місця. Завжди по графіку і стандартно.

Перше місце відправлення, біля Алеутських островів на Землі. І місце прибуття -західне узбережжя материка, на Євразії, а саме Євразійське море, Східний мис, порт Unexplored Lands. Там, вже кілька років існує розбудоване місто, з усим обладнанням та всією інфраструктурою. Переміщуватися можна і навпаки. Портал працює в обидва боки.

За весь час, наскільки мені відомо, люди в порталі - не губилися. Мене ж, викинуло незрозуміло де, і самого. Що за фігня?

Я, не раз бачив відзняті репортажі, як проходять кораблі порталом. На Землі, корабель стишував свій хід до малого, щоб по інерції, пройти енерго-завісу. Перед самим проходом, корабельні техніки, обовязково, вимикали всю електроніку, бо портал ту електроніку, якщо вона працювала,- виводив з ладу. Гарантовано та безнадійно псував, палив, замикав і немов сплавлював в один шматок. От чому не було польотів літаків та дронів, окрім випробувальних спроб. Ще були спроби з повітряними кулями, але перед проходом, в повітрі виникали якісь повітряні вихори, що кидали ту кулю в бік. А якщо відхилення було за межі завіси - то обєкт, розрізався немов плазмою.

В підсумку. Якщо я випав за борт і мене, при переході, викинуло не зрозуміло де, то моя «Сидонія» з рештою екіпажу, мала б прибути на Східний мис, в порт Unexplored Lands.

Тоді, спершу я маю зібрати інформацію де я. Потім, розвідати, і дістатися до Східного мису. Але якщо я провалився в часову діру...то мені повний капець. Можливо, я перемістився в майбутне? Тоді, чому я сиджу в якості раба, на древньому паруснику? А якщо я перемістився у минуле, і дістануся Східного мису, то скоріш за все, я знайду там тільки дикий, первісний світ.

Мозок кипить від варіантів того, що могло статися.

Фактом, до того ж, неочевидним, є те, що присутні люди на Євразії, проживають в якихось, рабовласницьких общинах. Не можу уявити, щоб цивілізовані переселенці з Землі, відразу ж так скотилися по еволюційній, та соціальній драбині.

Можливо, я опинився в Південній півкулі планети? Наскільки я памятаю, Південну півкулю, вчені дослідити так і не встигли. І це, не дивлячись на кілька супутників, що вони протягли через портал, та запустили в космос.

Раптом, як спалах в голові.

«МОВА!»

Твою ж...дивізію. Я ж начебто і запідозрив, коли почув як дикуни перемовляються, і як гнилозубий пірат, говорив до мене.

«От же ж, дурна голова. Тормознутий мій розум. Як кривлятися дурником – то тут я молодець. А зметикувати що я вловлюю чужу мову, то тут я – рідкісний тормоз. А ще – це повна халепа для мене. Можна вже і не планувати подорож на Східний мис.

Мова у дикунів -це трансформована, чи модифікована, чи перекручена, не знаю як правильно, коротко, це -англійська. Вірніше, це суміш нових слів і земної англійської мови.

-От я попав. От же ж...Стиха прошепотів сам до себе.

«-Хоча.»

Я подумав, що в моїй ситуації, не все так однозначно погано. Моя робоча версія з часовою дірою вже набула підтверджених фактів. Місцеві туземці – користуються англійською мовою. Значить, я - в майбутньому. Земна цивілізація на планеті, скотилася до примітивних форм.

Тепер, виходить що пройшов чималий відрізок часу. «Сидонія», мабуть, вже давно перетворилася на купу зіржавілого брухту, а усі з ким я відпливав на ній – вже давно померли. А можливо, і таке, що часова діра не тривала, і я перемістився в майбутне всього на кілька років. В гіршому випадку – на кілька десятків років.

«Не все так погано. Головне те, що я – живий. А живий я-ще наведе, тут на Євразії, шороху»

Значить, план такий. Збираю інформацію...Хоча ні. Спершу, слід вибратися з цього рабства, а вже потім, я стану розбиратися з географією та історією.

«Що ж, почну налагоджувати контакти з місцевим електоратом»

- Ну? Як наші справи, дівчатка? В які краї ми, подорожуємо? І коли, трясця його за ковіньку, стюардеса принесе моє мохіто?

Впевненим, голосним тоном, звертаюся відразу до всіх присутніх у трюмі колодникам.

***

Мег.

« Сьогодні помер Серв. Недовго він пробув гребцем, на кораблі. Все хворів, і от, врешті хвороби, витіснили життя з бідолахи. Я його знавав, і давненько. Нас майже одночасно забрали в корабельні гребці. А до того, як потрапити в колодники на корабель ганзи Фейбора, Серв торгував смаженими равликами, на сусідній вулиці в поселенні в якому я жив. Я, іноді купував тих равликів. Не постійно, бо із заробітками було майже постійно скрутно. Памятаю, що він і тоді, торгуючи своїми равликами виглядав не надто здорово. А веслування в трюмі, остаточно доламало його здоровя.

З нашого поселення «Глибока бухта», на цей корабель, потрапило півтора десятки чоловіків. Майже всі, кого староста Аббід, віддав на відкуп. Староста віддав тих, кого йому було зовсім не шкода віддавати. І в першу чергу, віддав тих, хто йому не подобався, чи чимось не догодив.

Мене, для прикладу.

Аббіда, завжди сердило що я, відмовлявся задарма гнути свою спину, працюючи на його чисельне сімейство, і ще більш чисельних родичів.

А ще, мені не пощастило з тим, що наше поселення, розташоване майже поряд з Австором. Австор – це місто. Величезне місто. І дуже багате. І як усі багаті міста, чи люди – дуже жадібне.

В правлінні Австора, засідають девятеро ієрархів. Найбагатші представники від девяти самих впливових родин. От вони, і пообкладали різними податками всі поселення, на межі десяти днів пішого ходу, від Австору.

Якщо якесь поселення, вчасно податки не сплачувало, мусило віддавати когось із своїх мешканців на примус. Це різні роботи в місті. Найчастіше –гребцями на кораблі, чи іноді, робітниками на лісових і болотяних межах.

Робота на лісовій чи болотяній межі, це майже гарантована смерть. Бувають такі роки, що дощові зливи, не припиняються місяцями. Зливи такі, що вода з неба, падає стіною. Всі ріки та озера переповнюються і розливаються в усі боки.

Австор стоїть біля морського узбережжя, проте, на захід і північ від нього протікають річки. Є також, болота, озера, і повно всяких западин та низин. І в такі дощові місяці, це все розливається та заповнюється, а вода, підступає до самого міста.

Тоді ієрархи, наказують рити канали, будувати греблі, відводити воду що прибуває. Відправляють всіх рабів та всіх боржників, бо вільні ремісники чи жителі Австора, ні за які гроші не погоджуються працювати на таких роботах.

І воно не дивно. В болотах, річках, та озерах мешкає безліч різних плазунів, ящірок, риб та комах. Більшість з них –отруйні. А в такі дощові роки, вони множаться страшенно. А ще, в такі періоди, починають шаленіти хвороби. Тож, попит на рабів в такі роки величезний.

Поселення що віддає своїх людей на примус, може потім викупити їх назад, за певну суму грошей. З відсотками. Але не пізніше, ніж за три місяці. Інакше, люди переходять у власність Австора, і вже, в якості рабів.

Вже пройшло пів року, як староста Аббід віддав Австору мене, та інших. Так що, я вже три місяці як раб. Та в мене і надії не було ніякої, що мене захочуть викупити. В мене є тільки злість на старосту, Австор, та на самого себе. Адже ж передчував, що буде біда, коли в Глибоку бухту прибув намісник Австора з дясятком вояків. Міг би передбачити, що мене можуть віддати наміснику. Треба було мені, тікати в дикі ліси та сховатися там. Перечекати, хоча б, кілька днів. Не зметикував. А потім, стало запізно.

З палуби, сходами спустився наглядач Мевс. Гарикнув на всіх свій звичний прокльон, та підійшов до лави, біля якої був померлий Серв. Байдуже подивився на тіло сердешного, та почав знімати кайданки з померлого, та двох його сусідів по лаві. Звільнив від ланцюга чужинця, що від учора був сусідом по лаві з Сервом, та Кіра.

Кір,- це хлопець з мого поселення. В Глибокій бухті, я не надто з ним товаришував, але знав, що він, хороший хлопець. Хоч, і напрочуд мовчазний, проте сміливий та надійний.

Мевс, тицьнув в тіло померлого своїм пальцем прогарчав:- Тягніть дохляка нагору.

Поки Кір з новеньким, марно намагалися виконати той наказ, Мевс кривлячись своєю пикою, спостерігав за ними, та стукав об свою долоню палицею, з мідним набалдашником.

Врешті, Мевсу набридло спостерігати, і він звільнив від ланцюга ще й мене. Я вхопив померлого Серва за ноги, поки Кір з чужинцем тягли під руки. Втрьох, і з тілом, ми стали вибиратися на палубу.

***

«Оце так трешак. Повний...піпець. Та що ж це за наххх? Якого біса? Де продюсер цього довбаного шоу? Де отой,.. як його,.. телепень, що опікується правами людей, з самою огидною назвою своєї професії? Омбудсмен? Боже, ну хто придумав таку назву, діяльності? Ну просто «ріже» слух при вимові. Немов, пінопластом по стеклу шкрябати. «Омбудсмеееен». Тьфу. Та чи не можна сказати щось красивіше, що не викликає бажання залити свої вуха, бетоном? Наприклад - Захисник прав. Уповноважений. Медіатор. Комісар.»

Мдаа. Тягати мерців, мені ще не приходилося. Поки ми втрьох, тягли тіло на палубу корабля, в моїй голові, мабуть від шоку, крутилася якась дурня, про красиві назви для професій.

На палубі, наглядач з мідним самотиком, який він збочено усміхаючись (очевидно уявляючи як отой самотик він...»вирізано цензурою») весь час поглажував та пестив у руках...

Так от. На палубі, наглядач гарикнув « Кидайте дохлого за борт».

На диво, я зрозумів ці слова, бо ще в трюмі, підозрював про що буде йтися на палубі.

Про те, що я знаходжуся в повному триндеці, я здогадався ще вночі. Особливо, після того, як спробував налагодити спілкування з іншими вязнями.

В першу чергу, я спробував порозмовляти із своїми сусідами по лаві. Однак, не надто успішно.

На мої вислови, стосовно дискримінаційної політики Брунея, по відношенню до пінгвінів Мадагаскару, погоди на Альде-і-Барану, курсу гривні до юаня, та чи справді мої сусіди по лаві, вірять що у Меган Фокс –натуральні...е,е, губи? Мої сусіди «відповіли» ошелешеними поглядами, та не менш ошелешеним, мовчанням.

Сусід, що на вигляд був підстаркуватим, постійно кашляв, хрипів, і зітхав. Я, звичайно ж, не якась, бездушна скотиняка, щоб зауважити «Шановний. Ви-в громадському транспорті. Не бухикайте своїми бацилами», але, в тій ситуації, я нічим кахикаючому допомогти не міг. В моїх кишенях, не було жодної пігулки.

Потім нас годували.

Коли якийсь дебелий дурбило з мідним дрином на поясі (та що в них за фетиш, з цими палицями),зупинився навпроти нашої лави, поставив біля ніг цеберце і тицьнув мені в руки хлібного коржа із шматком якоїсь солонини, я спершу, будучи голодним як зграя шакалів, хотів подякувати, а потім проковтнути їжу, навіть не розжовуючи.

Проте. Я –людина цивілізована і дуже вихована, і знаю що за хліб-сіль, -треба дякувати, навіть якщо його тобі, тицяють брудними руками, і просто в писок.

-Вельми дякую тобі, безвольний гомункул. Стримуючи свій голод, я усміхнувся дурбилу з цеберцем і відкушуючи шматок хліба сказав: - А вашому коку передай, що на сніданок я буду - макарошки по флотськи, картопельку по боцманськи, булгур із стокфіссо (тріска), і обовязково, клекуцьоху (пшоняна каша з картоплею або гарбузом). І щоб «потопити» всі ці страви, подаси мені бургундське Romanée-Conti 1945, Бордо (Chateau Margaux 1787) і німецький Рислінг (Egon Müller).

Розносчик харчів, з розкритим від здивування ротом, вирячився на плямкаючого мене. Проковтнувши кусень, я покрутив головою і звернувся до інших вязнів:

-Хлопці! Якщо ви теж збираєтеся робити свої замовлення на сніданок, то я б, порекомендував вам, кобилячі варги (вареники або пиріжки), книші (округлі пиріжки з начинкою), посікунчики ( маленькі пиріжки) і губи ( страва з грибів-трутовиків або вареники у формі губ). А от, тісто «потопельник», та м'ясо «шибениця», я вам, не раджу через забобонні прикмети.

Що хотіли замовити «хлопці» я не дізнався, бо дурбецел який приніс нам їжу, гепнув мене своїм кулаком по маківці.

Отримавши «втик» по голові, імовірно за те, що патякав під час їжі, я трішки випав з реальності і розгубивши сухий пайок з коржа та солонини, якийсь час «відпочивав» біля лави, а потім, оговтавшись та подумки матюкаючи хамську і непрофесійну обслугу корабля, позбирав з підлоги харчі та подоїдав їх, бо голод, як всі знають - не тітка, і треба його -улещувати щоб він, не «смоктав» вас із середини.

Потім, в нашому трюмному кубрику, настала тиха година. Вязні стали вмощуватися спати.

Я просто не знаходив слів. І цей стан в мене, був вперше. Ну от як можна спати в таких жахливих умовах? Тверді лави без подушок. Задуха. Стогнання, хропіння, бряцання металевих кайданків. Сусід по лаві стогнав майже всю ніч. Тільки під ранок затих. І тепер, стало зрозуміло, чому він затих.

Тіло, перекинуте через низький борт, падає у воду. Громило що керував нами трьома, гарчить до нас. Мабуть, вимагає повертатися назад у трюм. Двоє чоловіків з якими я проводив церемонію віддання тіла померлого водній стихії, почапали назад до трюму, а я немов скинувши з свідомості заціпеніння набираюся рішучості і завгледівши на палубі, постать «гнилозубого пірата» рішуче прямую до нього.

«Очевидно, що цей ухилянт стоматології, тут за головного. Треба з ним серйозно порозмовляти. Тут головне – брати нахрапом.» Думаю сам собі, а потім, починаю голосно викрикувати.

-Егей, шановний. Гарсон. Офіціант.

Махаю рукою до «Гнилозуба». А потім, коли всі на палубі вирячилися на мене, не опускаючи свою праву руку, клацаю пальцями, немов у ресторані.

В повній тиші, перевальцем чапаю до «гнилозуба». Мої нерадиві товариші по колодкам, аж припинили спускатися до трюму. З відкритими ротами і з круглими від подиву очима, всі мовчки дивилися як я, наближаюся до головного пахана, на кораблі.

Вже підходячи, я глянув на гомункула, який увечері роздавав їжу, і який гепнув мене по голові. Вишкірившись до нього, я злісно просичав;

-Мене звати, Індіго Монтойя, ти вбив мого сусіда по лаві, готуйся до смерті". (Фільм "Принцеса-наречена")

-Мусью. Зупинившись перед гнилозубом, в якого на голові була все та ж, дивна шапка, я старанно вимовляючи слова, почав спілкування: -Дозвольте себе відрекомендувати. Мою високість звати Себастіан Перейро. Я –майбутній торговець чорним деревом. (Пятнадцятирічний капітан «1945»)

Закінчивши представлення своєї особи, витягуюся в струну, і різко «клацаю» босими пятами ніг, одночасно роблячи чіткий, армійський кивок головою, та жаліючи що на мені, немає офіцерських чобіт, зі шпорами.

На мій жаль, примітивні глядачі, не оцінили привітання німецьких офіцерів із Землі.

Присутні, так само, з розкритими від подиву ротами, продовжили витріщатися на мене, і тому я, мяко але рішуче беру «Гнилозуба» під ручку і веду його до кормової надбудови корабля.

Той, немов якась безвільна кукла йде зі мною.

«-Що ж. Поки все добре. Клієнта, приглючило, і можні з ним працювати»

Вслух, починаю говорити інше.

-Сеньйор. З моєю безцінною персоною, мало місце якесь непорозуміння. І навіть, не побоюся цього слова – неподобство. Ви, сеньйор, як представник місцевого соціуму, прийняли мене за якогось волоцюгу.

Я з сумом оглянув свій затрапезний вигляд, а особливо босі ноги.

«Гнилозубий пірат», слідом за мною, теж подивився на мої босі, та не надто чисті кінцівки, а потім втупився в мій вказівний палець який я поставив сторчака.

-Але!

Піднявши палець, я з суворими нотками в голосі продовжив:

-Я, –є повноправним, та навіть, сертифікованим представником, технологічного світу. І якщо ви, з повагою поставитеся до мене, і виявите величезну шану і запопадливість, то я...удостою навчити вас...е,е, оглядаю корабель і гамадрилів що мовчки спостерігають за нашою бесідою.

«От чого я можу навчити цих павіанів, що не розуміють мого високого гумору?» Промайнуло в моїй голові.

-Е,е, навчити вас..як правильно користуватися туалетним папером. Закінчую свою щедру і навіть шикарну пропозицію.

«О,о,о. Гнилозуб, відійшов від культурного шоку, і відновив своє примітивне мислення. Зараз полізе до мене з поцілунками. Трясця. Забув, яку руку подають монарші персони, для цілування, своїй челяді? *** (Традиційно для цілування,як знак пошани, вірності або церемоніального привітання, монархи та високопоставлені особи подають праву руку. Рука подається злегка простягнутою, а цілують зазвичай тильну сторону долоні або пальці, причому той, хто цілує, нахиляється, а не піднімає руку монарха до губ.)

Гнилозуб, чомусь, не кинувся переді мною на коліна. Його пика почала стрімко наливатися червоним багрянцем і він, розкривши пащеку, зі свистом став всмоктувати повітря.А вже за мить, з вереском випускати назад через свої гнилі зуби.

Мег.

Чужинця знову спустили в трюм. Цього разу, його саме спустили, а не зіштовхнули. Два наглядачі, Мевс і Торис, притримуючи тіло за руки, спустили його по сходах, а затим зійшли самі, і відтягли тіло до лави.

Даа. Добре йому всипали батогів.

Хоча, як на мене, то якийсь десяток ударів батогом, не така і велика шкода. Тіко то для мене. А для хилявого чужака, цього вистачило з головою. Наглядач Торис, не особливо злий, коли орудує батогом чи палицею. А от Мевс..той таки любить це діло. Схоже, чужинець без свідомості, то таки, саме робота Мевса.

Ну це й очікувано. Добряче той чоловяга, розлютив пана Фейбора. А і не скажеш, що здатен. Дурник дурником. Постійно шкіриться та кривляється. Скаже щось, незрозуміле, і гигоче сам із себе. А ти диви, пана Фейбора, мало до смерті не довів. Той ледь не задихнувся від гніву. А вже як репетував, то мало не луснув від напруги.

Мевс, вовтузився біля колодок з цепом, намагаючись пристебнути ногу безсвідомого чужинця, до деревяного бруса корабля. Це не вдавалося, бо тіло чоловіка, валялося на підлозі, а не сиділо на лаві. Цеп, не діставав.

Мевс, сердився в своїх марних спробах. Врешті гарикнув, сплюнув на спину чужинця, та підвівшись затупав ногами прямуючи до східців, і нагору.

Поспішність зрозуміла. З палуби долинали веселі вигуки інших наглядачів, та найманців із парусної команди.

Грюкнув люк, який закривав трюм і стишував радісні викрики з палуби.

Мег прислухався.

На палубі, очевидно відбувалася пиятика. Це означало, що вранці, корабель дійде до порту. А сьогодні, всі окрім рабів-гребців, будуть жлуктити дешеве вино до непритомності.

Вже за якісь, кілька годин, всі хто зараз на палубі, будуть валятися покотом як дохлі креветки. Та і чого їм хвилюватися. Корабель стоїть біля берега на якорі, а раби, прикуті і зачинені у трюмі. Ганза Фейбор, завжди так робить. Перед приходом у порт, дає команді можливість жлуктити вино, до несхочу. Ранком, всі проблюються і будуть мов напівживі струдії. Зате до полудня, коли корабель дійде до порту, команда не біжить стрімголов у таверну. Всіх нудить і ніхто, в найближчі години пити не збирається. Всі працюють, і половина команди, надвечір, гарантовано буде на кораблі.

О. Чужинець заворушився. Оклигав. Значить, не так вже йому і дісталося.

Нуу, пощастило чужинцю. За майже пів року що я веслую на пана Фейбора, не бачив щоб він так сердився. Фейбор, загалом, до нас гребців, ставиться немов до якихось деревяних колод, чи куп піску, а не як до людей. Йому на нас байдуже. Ні злості ні уваги. Помер хтось з веслуючих –за борт його і все. Байдуже. В найближчому порту, можна прикупити нового. А тут, з появою того дивака так червонів і так верещав. Аж не звично.

О. Чужинець щось копошиться. Що він там мудрує?

Дивний він. Може він з якихось дуже далеких країв. Можливо, з якоїсь благородної родини? Може з якихось мандрівних королевичів чи принців? Он він як з паном Фейбором розмовляв. Немов той його прислуга.

Та тільки, чого б то він один. І підібрали його, без служників та вояків. Можливо, його корабель не дійшов до порту і потонув, а він, тільки один і порятувався? Хоча...в цих бухтах мешкає повнісінько кархарів. А для дорослого кархара, той чужинець –на один укус.

Або, йому просто поталанило.

Ей. Що це він там затіяв?

***

Частина 2 ( Зорро-Злодіяка)

« Отакі потвори. МЕНЕ! Батогами. Спина і руки печуть. Ну все. Гиря до долівки дійшла. Це повне свавілля, переповнило крайню межу мого терпіння. Тепер –Я мстю. І мстя моя, буде страшною.»

Добре що я вчасно згадав, пораду мого помічника, по старій корабельній роботі на Землі, Ніка. Нік казав «починають бити – падай, та прикидайся без свідомості»

Нік знав що каже за бійки. Був на нашій «Сидонії», помічником механіка. Ну там, масло злити, а потім повитирати що порозливав, гайки провірити, щоб були на місці і затиснуті «після, я знаходив ті гайки на столику роздягальні», засолідолити, а потім, тряпкою повитирати той «срач» що наробив з солідолом. Але основні обовязки Ніка були –потримати, збігати кабанчиком за чимось і принести «майже завжди не те, за чим посилали і що потрібно». На корабель, взяли його «по блату». «Корисний», був помічник.

Язик у Ніка, був повністю незалежною частиною його тіла. По факту, язик сам вирішував коли, кому і що казати. Голова з мозком, чи що там у Ніка, його заміняло, в процедурі спілкування, участі не брала. Вона, та голова, взагалі була в якійсь окупації. Її гормони окупували та фігурально кажучи, вивісивши свій, гормональний прапор, диктували мозку свої окупаційні правила та закони.

Правило було одне.

Трахай усе, що має признаки жіночої статі. Я завжди підозрював, що гормони-окупанти Ніка, уклали сепаратиську угоду з його язиком. А все тому, що щойно в Нікову досяжність потрапляв якийсь жіночий обєкт, як він напосідався на той обєкт немов кнуряка до браги. Його язик вивалював такий несвідомий потік компліментів, розповідей та пропозицій, що жертва немов впадала в безвільний параліч.

За свої походеньки, Нік був регулярно битий, а тому, він напрацював певний комплекс захисних мір. «Ховайся та переховувайся якщо шукає розлючений чоловік-рогоносець. Можеш – тікай. Піймали – падай на підлогу та симулюй (на вибір – епілепсія, обморок, серце, приступ паніки і т.д)

Силове протистояння ображеним чоловікам, було абсолютно виключене. Нік був малим, худим, і миршавим. Його дрібне тіло, могло б, повністю вміститися в кишені Сью. Це наша бухгалтерша на фірмі, ростом під метер вісімдесят та вагою під центнер з чвертю.

Сью, неодноразово ставала сексуальною «жертвою» Ніка, і всі працівника офісу фірми, смакували такі плітки, як якесь, збочене порно.

Та воно і справді, незвично. Така дрібнота та на такій дебелій...»кобилиці», як у тій приказці ( Тьотю, переверніться, я випаду)

Невідомо чим Нік приваблював всих тих жінок, але вже давно відомо що жінки, у своєму виборі партнерів, ніколи не керувалися логікою, чи здоровим глуздом.

І от тепер, на Євразії, щойно моя спина «познайомилася» з батогом, як в голові блискавкою виник спогад про ефективний засіб Ніка. Досвід мого бувшого помічника допоміг мені уникнути гіршого розвитку.

Та ці рабовласницькі варвари, могли б мене і до смерті запороти, своїми батогами.

Тож, щойно почалася «веселуха» по моїй спині, як я беркицьнувся на палубу і вдав що «клієнт вийшов із чата» і тепер валяється, без свідомості.

Прийшлося навіть зубами закусити в роті щоку щоб не заверещати. Хоч було і боляче, проте свою роль я відіграв справно. Лежав колодою, і тільки здригався від ударів.

Потім, «Гнилозуб» гарикнув і бити мене припинили. Підняли та потягли до трюму.

Поки валявся в трюмі, прикидаючись що без свідомості, (Дай Бог тобі Нік, на Землі, наостанок віддрючити якусь, білу медведицю) мав можливість ретельно обдумати своє становище.

Ну, тут особливо і обдумувати, нічого. Валити мені требі. Або з корабля. Або, тих, хто зараз на палубі.

«Е,ех. Був би я колишнім військовим, я б тих... гнобителів «рабського» народа, та своєю...збройною ногою, та під сраки.»

Та тільки не вмію я, не те що б, воювати. Навіть битися як слід не вмію. Моя зброя – це мій гострий розум і язик. От язицюра в мене, - мій самий могутній актив. Так що, думаю, воювати я не зможу. Треба вибратися на палубу і тихцем, як справжній, істинний «Одеський ніндзя», по...пластунському, за борт, і наввимашки чи по собачому, до берега. А вже на березі, я зможу драпать в повну силу. Як кацапи, з під Харкова.

На березі, мабуть, теж буде не просто. Та тільки, всяко краще, ніж у цьому трюмі і в колодках. Та й якісь поселення, можуть бути поблизу.

«Доберусь. Хе.хе. Перезимую.»

З цими обнадійливими думками, я тихенько підіймаюся і починаю обмацувати свої ноги і колодку з цепом.

«Бінго. Оце так фарт. Цеп на моїй нозі, не прикований до балки корабля. Та я ж, майже вільний. Ну, колодка на нозі і досі присутня, проте, інший кінець цепа –вільний.»

Стоячи на повний зріст я знімаю свою футболку і починаю примотувати її до краю цепу. Потім, футболкою роблю перевязь довкола шиї і підтягую. Тепер, цеп на мені, як кулеметні стрічки на кацапських революционерах, з їх сраної «Аврори».

Крадуся до сходів, що ведуть на палубу, та підіймаюся ними. Якийсь час, стою на східцях і зосереджено прислухаюся.

«Хм. Наче, нічого не чую. Бухаловка, мабуть закінчилася.»

Пяний лемент з палуби, доносився доволі довго, а тепер, наче тихо.

« Я – нічого не чую» Кажу сам собі впевнено, заспокійливо, і навіть сміливо.

А от моя параноя, так не думає. Вона, немов підказує мені, не дуріти. Фігурально кажучи, скулить від страху, і показує очима на порожне місце на лаві де колись сидів мій кахикаючий сусід. А от злість, з дурістю на пару, так ті миттю затикають тій параної рота, і підштовхують мене до активних дій.

«До біса обережність. Як у нас кажуть -Не спинити ідею, яка визріла.»

Я починаю «колдувати» з люком, подумки мугикаючи пісню для підняття свого духу і відваги.

(Хоч всі дороги ведуть у Рим, там не здивуєш мене нічим.

Їду в Одесу.

Із тисяч міст, де в житті бував, я довго другий свій дім шукав.

Їду в Одесу.)

Отже ми маємо, люк-ляду. Виріб з деревини. Широкі щілини між дошками що збиті в квадрат. Між щілинами дошок, видно слабеньке світло від факелів на палубі, та від нічних супутників у небі.

«Спробуємо натиснути на ляду. Кхее. Дзузьки. Зачинено..Е, е. Приходьте завтра.»

Завтра вже буде пізно. Сержуся я і продовжую шарити пальцями по ляді.

Позаду, у трюмі якесь шарудіння.

Завмерши, я поволі повертаю голову. Всі мої чуття натягнуті в струну, чи немов, якірні канати під час шторму. Паранойя, взагалі втрачає свідомість і обвисає на моїх злості та дурості.

«Та наче, тихо» Думаю я і продовжую.

Пальцем, я протискаюся в щілину з краю люку. Відчуваю якусь деталь, що рухається.

«Може це і є, засув».

Вирішую похитати пальцем.

« Вузенька...щілинка. Можна тільки одним пальчиком»

Як сказав би Нік, на таке заняття.

Деталь, і я переконуюся що це і є засув, поволі рухається вбік. За хвилину, той засув у щось впирається і натиснувши плечем на дошки, я нарешті відкрив ляду.

«Свобода»

Мег.

І чому я тихенько не окликнув чужинця, коли він відчинив ляду трюма? Може, він би й мене звільнив.

Після того як той виліз, я прислухався, чи не буде якогось шуму на палубі. Однак, нічого не почув. Тільки сплячі колодники поряд, іноді вовтузяться у ві сні. Хмм. І як ото тому чужинцю, вдалося звільнитися від цепу, та вибратися на палубу?

Ех. Якби не мої кайданки, я б теж міг би підти слідом. Головне, дістатися морем до берега, а там, я б за ніч встиг чималеньку відстань подолати. Вже б наглядачі Фейбора, мене не наздогнали б, навіть з моїм цепом на нозі. Головне, в поселеннях звільнитися від кайданок та до Австора дійти. Місто велике, загубитися в такому, просто. Не знайшли б.

От тепер, думаю, що моя нерішучість від зневіри. Ну не віриться мені що в когось вийде втекти, з цього корабельного рабства. Скоро світанок, і все більше передчуваю, що наступаючий день буде багатостраждальним, і дуже тяжким, та болісним.

«Якщо чужинцю вдалося втекти, наглядачі всю свою злість, на нас, вимістять.»

Тяжко зітхаючи, та в самих лячних передчуттях, Мег так і не зміг заснути. Чекаючи ранку він все частіше дослухався, та позирав на зачинену ляду. І здригнувся, коли почув як вона відкрилася, та як хтось загупав ногами, спускаючись до трюму сходами.

***

Безшумно, не вибираючись на палубу, а тільки вистромивши голову, сторожко оглядаюся, і нашорошую вуха.

Тиша.

Ніхто не верещить. «ПОЛУНДРА. Трюмні щурі - на палубі»

Ніхто не підбігає та не затрамбовує ногами, мою маківку, назад в корабельні нутрощі.

Чую, тільки хропіння.

При нічному, подвійному світлі небесних супутників, і кіптявих фонарів, бачу сплячі організми біля кормової надстройки, де моя спина, познайомилася з батогами.

Не втримуюся щоб злісно не засичати, від такого споглядання і нагадування.

Вибираюся повністю і починаю навшпиньках прокрадатися до корми корабля.

«Хопа. Ще одна купа-мала, із сплячих пиятиків.»

Ці організми, розляглися прямо біля входу в кормовий кубрик.

«Що за вонізма?»

«Фуу. Ну й запашок»

«От що можна пити і жерти, щоб був такий штин?»

«Тхне аміаком...е,е, вірніше, мочою»

«Ось як треба гуляти. Якщо не обісцявся і не обгидився – значить даремно бухав»

Оглядаю «картину маслом» з корабельної команди що лежить покотом на палубі.

Такому видовищу, підійшла б назва «Після бою, з підступною рідиною.»

Оглядаю тіла в марних спробах вгледіти відмичку від моїх кайданок.

«Відмички не бачу. А бачу того, хто «виборов»чемпіонський титул, -Алкаш року.»

-От ти, сцикун, - однозначно жиронув найкраще. Хто небудь, -дайте йому медаль. Стиха бурмочу сам до себе, оглядаючи розкидані тіла.

Першим моїм поривом, щойно я виліз на палубу, було бажання «робити ноги».

Скочити до борту, а потім скочити за борт, у море.

То був рефлекс, який я переборов. Втримався від такого панічного вчинку, і тепер, ніскілечки не жалкую.

Я бачу, довкола себе ці організми у відключці, і вирішую, не стрибати за борт. Плавання вночі, і з цепом на нозі,- це неабиякий ризик. Натомісць, озброююся «самотиком» у вигляді важкенької палиці, що я відібрав у одного з наглядачів, та йду оглядати палубу корабля. Десь має бути, мій старий-знайомий, Гнилозуб, у дурнуватій шапці.

Пекучий біль у спині та руках від батога, найкращий стимул до рішучих дій.

-Каарієс. Деее тиии. Я йду шукати. Вже не надто боячись але все ж стиха, промовляю я та починаю робити обход палуби.

За кілька хвилин , знайшов.

Хазяїн корабля валявся в тісному кубрику, куди його, мабуть і затягли його слуги.

-Спить курва.

Злісно сичу я, роздивляючись Гнилозуба що валявся просто на підлозі. Цього «модника» головних уборів, служки навіть на лежак не схотіли вкласти, а так і кинули, на долівку.

Остаточно набравшись сміливості я, всівшись на табурет, роззирнувся у комірчині що слугувала особистою каютою Гнилозубу. Мою увагу, привернуло взуття на ногах власника корабля.

Оскільки я весь чей час був без черевиків, то тепер, прийшла нагода розжитися трофеями.

Не боячись потривожити пяне тіло, я заходився займатися експропріацією. (примусове відчуження майна)

-А ну. Роззувайся. Падло ти таке. Віддавай свої...мокасіни. Чи що воно за сандалети на тобі? Бурчав я, стягуючи з ніг взуванку.

«Отакий йолоп, гнилозубий.» Думав згодом взуваючи свої ноги у те що змародерив.

«Не власник корабля, а повнісінький ідіот. Не залишити на вахті жодного матроса? Дозволити всім напитися вина, до втрати свідомості? Та за таке, тебе треба підвісити на реї»

Сидячи на табуреті і дивлячись на пику Гнилозуба, я вже не збирався втікати з корабля. Я все більше злився. А згадавши свою травмовану спину, та тіло того нещасного, що допомагав скидати за борт, рішуче піднявся і почав діяти.

Поки лють гарячила кров, я вхопив тіло Гнилозуба під руки і задкуючи, потяг з комірки і до борту корабля.

Перекинути тіло за борт, було найважче в моїй операції «Свобода від рабства, Покарання за злочини, і...геть з корабля аморальних модників головних уборів»

До речі, треба буде знайти ту шапку, яку постійно носив цей тип.

Шувбовсть.

Наостанок «сказало» тіло мерзотника. А я, все ще лютуючи, роззирнувся по палубі, вирішуючи хто буде наступним, у новому виді спорту -«падай за борт без свідомості, і хай змилуються над тобою вищі сили».

-Нікуди я не втікатиму.

Злісно шепотів я, підтягуючи несвідоме тіло типа, що лупцював мене батогом, до невеликої дверки в борту корабля, про яку я вчасно згадав. Через ту дверку, мене затягували на корабель, коли підібрали в моїй «робінзонаді».

-Ні, ви тільки оцініть примхи долі. Звертався я до наступного сплячого тіла, яке тягнув до тієї дверки.

-Ще вчора, ви були хазаями над моїм життям. Могли забити мене батогами, до смерті і викинути за борт, як сміття. А сьогодні вже я, викидаю вас за борт як сміття.

Коли останній «добровільний» плавець, шувбовстнув у море, я всівся на палубу вслухаючись у кров, що бухала мені в скронях.

-Нікуди я, не втікатиму. Прошепотів сам до себе.

Я вже зрозумів цей світ. З цепом на нозі, я скрізь буду біглим рабом. І я не повірю, що на березі, інші люди, завбачивши мене, стануть мені допомагати. Скоріш, вони покличуть вояків і видадуть мене за винагороду. І оцих мерзотників що я повикидав за борт, мені не шкода. Вони б, і пальцем не ворухнули, якби мене засікли батогами до смерті. А якби хтось з них прокинувся і побачив мене, то я б, в кращому випадку, вже б сидів на лаві прикутий кайданками і працював гребцем до скону. А потім, мене б так само викинули за борт, як того нещасного.

«Тут, не Земля з її цивілізацією.» Думав я підіймаючись на ноги. «Тут, потрібно виживати, а не страдати моральною фігнею»

«Якщо не я – то вони б мене –точно.»

«Ні. Я звісно, не буду тинятися планетою, та різати обивателів направо і наліво, як той Джек-різник.»

«Різати людей ножем. Теж мені...кайф.»

«Я –не такий. По можливості, буду добрим. Добрісіньким. Самим добрим, на планеті. А якщо знайдеться хтось добріший за мене, то я його - заріжу. І знову стану самим добрим»

З такими оптимістичними думками, я почав огляд, вже свого, господарства.

«Що з ворога взято – то свято».

Далі каламбурив я, спершу оглядаючи комірку «відлучившогося» Гнилозуба, в пошуках відмички від моїх кайданок.

Шарячи, своїми «загребущими» руками в закомірках, я, своїми «завидющими» очима так і не побачив звязку відмичок.

Під час моєї нічної інспекції кораблем, мною було виявлено груз якоїсь чи то тканини, чи пряжі. Складеної в тюки на палубі, і в кормовому відділенні трюму. Були якісь діжки. З чим не знаю, бо вони були запаковані, і відкривати їх я не став. В мореходному вчилищі нас не вчили відкривати діжки. Я знайшов речі команди та їх заощадження, у вигляді різних монет, та шматочків сріблястого металу. Мабуть, срібла.

Заховану під перекриттям стелі комірки, шапку Гнилозуба, я виявив майже випадково. Заліз ногами на скриню, щоб поміняти догораючу свічку, що була закріплена в затискачі на стіні, і побачив щось округле на поперечному брусі під стелею. Спочатку, вирішив що то якесь гніздо і навіть, по жіночому скрикнув та аж сахнувся, мало не гепнувшись із скрині.

А хто не боїться в напівтемряві, вгледіти волохате гніздо, перед своєю пикою. Та з того гнізда, по Голівудському канону, обовязково мають вистрибувати всякі, павуки, ксеноморфи-лицехвати, скажені коти, акули і психи з ножами.

На мою вдачу, то виявилася всього лиш, шапка.

-Йди до татка...моя прелесть. Потягнув я шапку до себе.

Не даремно я на неї звертав увагу.

-Заначка. Радісно оголосив я, вголос, до самого себе.

В шапці, була потайно кишеня, а в ній – зливки металу, мабуть золото, камінчики, мабуть дорогоцінні, монети, з того ж золота, та сувій якогось документу.

-Хмм. Декларація про Незалежність від Дантистів? Чи, Конституція... Гнилозуба-Орлика? А може, Розписка на побудову Титаніка?

Щоб то не був за документ, мені він навряд чи пригодиться. На відміну від золота та камінчиків.

Подальші пошуки, більше нічого цікавого мені не принесли. Не знайшов я, і набір відмичок від оков свого рабства. Мабуть, відмички тепер, на дні моря, разом із колишніми власниками. Так що, прийшлося озброюватися примітивними інструментами, і починати «взламувати» кайданки, немов банківський сейф.

-Та як же тебе, курву,зняти? Гадость ти така. Короста...металева. Ботай тобі іржі, та на всю поверхню. Лаявся вголос я, поки вовтузився з моєю «прикрасою» на нозі.

З одного боку петля. З іншого, овальний отвір. Крутив з пів години поки не здогадався вибити штирь на петлі, і спершу відчепити цеп, від кайданки. Далі, діло пішло веселіше. Тоненькою залізячкою, натиснув на овалі кайданки і розчепив механізм. Знявши та пожбуривши геть цей символ рабства та пригнічення свобод, я -театрально схопивши металевий самотик-палицю наглядача, вголос проголосив:

-Ха-ха-ха-ха! Настала врешті ця година. Коли нарід, тупим сосновим колом. Їб.ть вас буде в жопи буржуазні! (Подеревянський. Король-літр)

Обрій над морем вже світив сонцем що зходило.

Починався ранок.

Я –привів себе до ладу. Підлікував руки. Попоїв, та «попопив» винця, яке залишилося від корабельної алкашні. Затим, модно приодівся. Настільки дозволяли можливості, що я знайшов на кораблі.

«Тепер, треба рекрутувати для себе помічників. Бо самому, в цьому незнайомому світі, мені буде складно. Потрібні людські ресурси, для мого вивчення світу, охорони мого..е,е, Білозубого..панства, та забеспечення моєї тушки харчем. Слід оголосити мобілізацію та запросити призовників під моє командування»

Думав я, відчинивши ляду до трюму, та озброївшись набором примітивних інструментів спускаючись вниз.

Палицю-самотик, батіг та різну зброю, я вирішив не брати, бо то був би символічний вчинок повернення до старих, рабовласницьких часів.

А я- немов Світоч нового, чистого та...хм,е,е,.. непорочного. Спускався в терени мороку та рабства, щоб як той Прометей, подарувати вязням світло, свободу, рівність і братерство. Нуу, можливо ще й паради ЛГБТ, якщо вони, цього забажають.

На передостанній східці, я наступив на якусь завязку, що звисла, коли я її, не правильно заправив у «мокасин» знятий з Гнилозуба.

Ну звідки мені було знати, як правильно шнурувати це взуття? Я знав, як правильно мотати онучі, для чобіт. Та й то, тільки тому, що мені це показав мій дід.

Так що, мій осяяний вранішнім сонцем, торжественний спуск в трюм, був перерваний моїм же розпачливим вереском «Таа..Йо.бб. Же ж, твою...»

Далі, я не просто впав, - я наїб.увся з таким гуркотом, що вязні-гребці, які ще спали, попідхоплювалися, як ошпарені.

***

Звільнивши перших гребців від цепків та кайданок. До речі, поки я їх звільняв, всі раби в трюмі, мовчки і з неймовірним здивуванням, немов паралізовано, спостерігали за моїми діями. Я, вклав у руки кремезному молодику знаряддя і показав як треба відстібувати в кайданках затискач.

Затим, я почав проголошувати «Декларацію на Волю».

-Я- білий Джанго. І я, звільнив себе від кайданів і цепків. Тепер, я звільняю вас мої поневолені підлабузники.

Гордо розправивши плечі я голосно промовляв до «невільних» слухачів.

-Розкуйтеся, братайтеся. У чужому краю. Не шукайте, не питайте, того, що немає.

Помічаю як «вдячні» слухачі, боязко втягують плечі, і опускають голови.

Вирішую що я, -не достатньо артистичний, і добавляю голосних децибел.

-Оглухли, не чують. Кайданами міняються, правдою торгують. І Господа зневажають. Людей запрягають. В тяжкі ярма. Орють лихо. Лихом засівають.

(І мертвим, і живим, і ненарожденним...Тарас Шевченко)

Моє рішення голосніше декламувати слова найвеличнішої людини Земної цивілізації, мало зворотній ефект.

Вязні, мабуть вирішили що я – новий наглядач-збочинець.

«То -то я думаю, чого вони мене оглядають з різних боків»

Здогадуюся я.

«Так то вони, вязні, видивлялися де мій батіг та палиця-самотик, з якими весь час розгулювали минулі наглядачі.»

« От блін. Таки я - «дико ізвіняюсь!» Як то кажуть в моїй Одесі. Переконливо прошу мене вибачити що не пойняв цимес (суть) цієї ситуації.»

-Дорогіє ДРУЗЗЯ! Розтягую до вух свою посмішку щоб справити ефект доброти та додаю у промову шепелявого акценту сови з мультика про Вінні Пуха:

- В этот, Знаменательный день. Позвольте подарить Вам. Безвозмездно. Ну

то есть даром. Ету свободу, что примет радостно у входа, и братья меч вам отдадут.

Тиша у відповідь. І такі ж боязкі погляди з опущених голів.

«Все. Мені набридло. Не робіть мені вагітну голову! (не морочте голову, по Одеськи) «

Тицяю здорованю у руки інструменти і вказую на кайданки:

- Давай шкєт (спритний хлопець).Звільняй всіх. Ця рабська шарага (сумнівна компанія) - закривається.

Розвернувшись чапаю до сходів, а далі нагору по східцях.

«В цьому трюмі, неймовірно затхле повітря. І як я в ньому, мав би жити та працювати роками? Правильно я «повідпускав у море, тих гадів, на чолі з Гнилозубом»

Подумав, обережно підіймаючись сходами і поглядаючи на взуття на своїх ногах, що так підставило мою особу, при спуску в трюм.

На палубі, я вдягнув свитку минулого хазяїна, та нахлобучив собі на голову шапку. Заначку з якої, я загодя переховав у знайоме місце, в кубрику.

Потім, очікуючи коли невільники стануть вибиратися на палубу, я набрав гордовитої осанки, завів свою праву руку за пазуху і став у позу Наполеона котрий гордовито споглядав свої легіони на марші...чи що там було в того Наполеона.

Хотів ще поставити свою ліву ногу, на невелику діжечку з солониною. Такий елемент моєї гордовитої пози, мав символізувати мою блискучу перемогу над тоталітарними силами зла, котрі я здолав своєю мужністю, відвагою...і е,е, фатальним алкоголізмом переможених.

Нуу, це як гладіатор-переможець, на арені Колізею.

Щойно перший із звільнених рабів лякливо вистромив свою голову з люка, як та діжечка, випорснула з під моєї ноги, берькицьнулася на бік, прокотилася колом, та завмерла за щоглою зі складеним на палубі парусом.

Я вже не став навкарачках витягувати її з під парусу, і тому гордовита поза гладіатора-переможця була мною відсіяна.

Звільнені невільники вилазили та скупчувалися на палубі. Насторожено роззиралися, мабуть, виглядали своїх поневолювачів, з острахом зиркаючи на мене, вони нагадували курчаток в зграї.

Але не всі. Помічаю двох кремезних юнаків, які спокійно стали осторонь решти, і часто позирають в бік близького берега.

«Я вас таки умоляю! Невже ви думаєте, що я якийсь, новий рабовласник, і вже приміряєтеся стрибати за борт та вплав рятуватися.»

От такі хлопці, могли б стати мені в нагоді. Не боязкі і рішучі.

Під настороженими поглядами, я полишаю образ Наполеона, підступаю ближче і знову проголошую «Прокламацію про звільнення рабів, Авраама Лінкольна».

Розумію що моя вимова відрізняється і багато з сказаного мною, люди не зрозуміють, але треба щось казати, і тому...

-Я, внучатий племінник Спартака Італійськовича. Авторитетно вам заявляю що рабство, відмінено Верховною Радою та Міністерством захисту природи. Ваші скарги,пропозиції, та прохання, подавайте в умовлені строки та обовязково на імя Генерального прокурора Королівства Кривих Дзеркал.

Люди, витріщалися і мали вигляд «що від нас хочуть??». Немов прості громадяни якоїсь громади чи району, до яких навідався черговий кандидат в депутати, зі своїми пришибленими програмами крадіж...е, е, розвитку тієї громади.

-Згідно пункту №15 УК Мордора, додаю в голос нотки суворості: - від імені Саурона Михайловича Сарумяна, вибачте за тавтологію, увесь суспільний транспорт, не обладнаний подушками безпеки, а я самолічно, сутки, висидів на лаві у трюмі цього корита, я пальцем вказав на відкриту ляду, що вела в трюм: - Висидів сутки, і не бачив біля лави жодного напису AIRBAG. Так от. Такий транспорт - підлягає конфіскації, та штрафу у вигляді позбавлення життя, на невстановлений термін. Штраф хазяїну, Гнилозубу Шапковичу, я виписав особисто. Він, і його спільники «відбули по етапам». (засуджений примусово перевезений (етапований) до остаточного місця відбування покарання).

Саме в такий відповідальний момент, в мене зачухалася сідниця. Щоб не виглядати якимось, безкультурним бевзем, я вирішив почухати її, естетично і вишукано. Щоб не помітили уважно спостерігаючі слухачі. Для цього я пройшовся палубою і став за щоглою.

-Корабель, іменем Народної Гетеросексуальної Партії Любителів пива, чіпсів, і пятого розміру чашечок, «віщав» я, визираючи з за щогли і енергійно, обома руками чухаючи свою сідницю «мабуть, якась гадость вкусила»: - я конфіскую. І тепер, цей транспортний засіб, належить мені.

На останній фразі я вийшов з за щогли, і поправив штани на поясі.

«Бляха. Виглядало що я, за щоглою, займався якимось збоченням» Подумав я, оглянувши вирази обличь, у бувших невільників.

-Хто з вас, бажає приєднатися до мене. Влитися в дружній, спаяний спільним минулим, екіпаж, то підніміть руку.

Якщо хтось і хотів приєднатися, то з огляду на мою дивну поведінку, ніхто ж не здогадався що я, за щоглою, чухав свербіж, тепер, ніхто не наважився підняти руку.

-По зарплаті, спробував я зайти в рекламі вакансії, з іншого боку: - я гарантую вчасний аванс, і відпустку в кінці осені. Трудові книжки випишемо в найближчому порту де є нотаріус і заклад з холодненьким пивасіком.

-Вільно. Розійдись. Бачу що моя промова мала слабенький ефект і тому, втомлено махаю рукою.

-Ви всі, тепер вільні. Можете забиратися на всі сторони. Хочете, пливіть до берега зараз. Або, чекайте на кораблі, поки ми допливемо до найближчого поселення.

Частина 3 ( Капітан Врунгель)

Корабель йде під парусом. Нарешті.

Цілий день, майже до вечора, ми веслували бо був штиль. Вітер такий слабкий, що ледь ворушив парус. Моя палка промова, навіть апломб (надмірна самовпевненість у поведінці чи розмові, часто поєднана зі зверхністю або гонором) про нове життя звільнених рабів, після сніданку, накрилася...»мідним тазом». Можна сказати, що всі невільники повернулися до того, що і було. «На темну сторону» життя – в трюм, на лави, до весел. «Світла сторона» в тому, що вже без кайданок і без примусу.

На щастя, і мені не довелося батогом та палицею заганяти веслярів назад у трюм. Всі розуміли що якщо хочемо дістатися на кораблі, до якогось поселення, то треба рухатися. Вітру майже немає, а отже - треба веслувати.

«-Така підстава від примхливої долі»

Думав я, пориваючись власним прикладом підняти «бойовий дух» гребців. Спустившись в розвалочку, як істинний «морський вовк», знову ж таки, з апломбом, у трюм, та всівшись на лаву, я спробував теж гребти, тримаючи на своєму обличчі вираз «Та я можу й сам, без вас усіх, веслами, рухати цей корабель на швидкості стопітсот( интернет-мем означаючий «дуже багато») миль на годину»

Вже за кілька хвилин, моя спина сигналізувала -«ти, дурбецел, як хочеш, а я-манала, такі веслярські приколи». А потім, включила больові сигнали на повну.

Прийшлося мені, зображувати на своїй пиці занепокоєний вираз, що без моєї негайної присутності на капітанському містку, «якого, до речі, не було на цій голоші» не обійтися. Що якщо я, негайно, не зявлюся на палубі, то ми - гарантовано сядемо на мілину, налетимо на рифи, вріжемося у корму Титаніка, який застряг в айсбергу, зустрінемо банду піратів-ексгібіціоністів на гідроциклах, або нас зжеруть гуппі-мутанти, верхи на морських кониках.

Тяжко зітхаючи, немов кажучи «бачите хлопці, яка тяжка робота, у начальства» я підвівся і пошкандибав нагору.

Потинявшись палубою, та провіривши як кермують кораблем, я зайшов до кубрика, щоб провірити свою заначку. Потім, всівшись на лежак, я став метикувати як жити далі. А так як вночі спати мені не довелося, то я «дометикувався» до полудня, коли мене розбудили на обідню перерву.

От, тепер майже вечір.

Я, отаборившись на носі судна, підпер долонею свою щоку, і розглядав пропливаючі мимо корабля берегові краєвиди.

Думки мої, не веселі.

Куди мені прямувати в цьому світі? Як жити? Шукати інших землян? Та чи і є вони, тут взагалі?

Можливо, я в цьому часі, один, такий.

«Маю схожість, з янкі, при дворі короля Артура»

Хоча тут, не планета Земля, тут немає короля Артура, та і я, не янкі з Коннектикута.

«Ну, нічого. Будемо жити»

Вирішую не накручувати себе тим, що від мене не залежить.

***

За кілька днів, я немов у дежавю, знову стовбичив на носі судна і знову «жував» «ментальну жуйку» ( Румінація «пережовування» негативних думок, спогадів або переживань)

Цей процес, був перерваний звуками кроків та кашляння, за моєю спиною.

Повертаюся.

Два моїх «бійця». Кір та Мег.

З усіх звільнених, тільки вони, двоє, побажали залишитися зі мною на кораблі. Решта, пробули на кораблі неповні два дні.

Щойно по лівому березі, вималювувався невеличкий береговий причал з дерева, та привязаними до нього човнами, мабуть рибальськими, як мені дали зрозуміти що все. Приплили.

До того, я вже знав що всі, за винятком двох хлопців, пливуть зі мною тільки до найперших осередків людей.

За півтора дні до цього, коли Кір та Мега підійшли до мене і почали пояснювати що хочуть залишитися, я тоді не дуже і здивувався. Очікував такого рішення, бо по них було видно, що ці хлопці, зліплені з іншого тіста, ніж решта невільників. Нижчий зростом Кір, з каштановим волоссям, темнуватою шкірою та немов, Середземноморським носом з горбинкою, майже всю розмову мовчав.

Мег, вищий зростом навіть за мене, з тілом атлета та світлим волоссям. З правильними, красивими рисами обличчя, був, на мій жаль, самим показним і красивим з нашої трійці.

Я тоді, ще подумав, «От холера. Цей Ален Делон, тепер, увагу всіх красивих баб, на себе буде перетягувати. А за мене, жінки казатимуть (отой, інший, що крутився поряд з високим красенем)

Коли знайомилися, і хлопці назвали свої імена, я по своїй вже звичці, поривався як завжди жартувати і клеїти дурня. Хотів, на запитання як до мене звертатися, сказати «- Бонд. Джеймс Бонд» Але втримався щоб не було потім плутанини, і сказав «- Арт»

Мені, таке імя підходить, бо молоти язиком всяку дурню, зрозумілу тільки мені, а не решті дикунів, цього примітивного світу – це немов, якесь артистичне мистецтво. От тому, я і буду -Арт.

***

Кір, на човні, підгрібає до борту нашого корабля. Щойно він зробив останню ходку від корабля і до берега. Висадив на березі бувших невільників, які, тепер самі по собі.

На кораблі, залишилося нас троє, і зараз ми витягнемо канатами на блочках човника, піднімемо якір, та почнемо ставити парус.

За роботою я пригадував як пробував налагодити спілкування і вимовляти слова щоб мене було зрозуміло. Допомагало те, що місцева вимова, дуже сильно була схожа на наш, земний, класичний, англійський. Підтвердилося те, те про що я і підозрював. Англійська, тут немов видозмінилася. Основа, немов та сама, а от нові слова, я мусив вивчати. Та навіть так я дізнався чимало з багаточасових розпитів у всіх, хто мав змогу, чи бажання, зі мною поговорити.

Після першого поселення, що мало бути у нас на шляху, далі узбережжям, стояло місто Австор. Звичайно ж, окрім Австора, по всьому узбережжю було повно різних поселень та містечок, але мої попутчики, не памятали їх названь, а знали тільки за Австор.

Я дізнався, що в цій частині світу, окрім Австора, є ще пять, чи шість великих міст.

В самий Австор, я з перестороги, вирішив не заходити. Як я зрозумів, минулий хазяїн цього корабля, пан Фейбор (виявилося що його прізвище, не Гнилозуб) крутився в своїх плаваннях саме біля Австора. Тож цей корабель, і в цих водах, добряче примелькався, а зміна власника корабля, може викликати запитання.

На мої запитання, «який зараз рік, де і які держави, де кордони тих держав, хто заміняє ООН, і чи є тут якісь світові знаменитості серед публічних людей? Мені майже нічого не розповіли, бо нічого не знали. Та воно й зрозуміло. Бувші корабельні раби, з самого дна, місцевого соціального устрою.

«У великих містах, мають бути якісь вчені, в ковпаках з намальованими зірками. Такі собі, диваки, котрих володарі тримають в баштах, заради гороскопів і казок». Вирішив я перечекати, з подібними розпитами.

Мег, коли я з ним розмовляв, запевнив що втрьох, ми впораємося з керуванням корабля. Він ставиться до мене з повагою. Як і Кір. І це, не дивлячись на те, що я, фізично слабший за них, а мої навички, мяко кажучи, знаходяться на рівні зніженої блондинки, що цілими днями тільки те і робить що красить свої нігті.

Таке ставлення зумовлене тим, що саме я звільнив усіх від минулого хазяїна з наглядачами.

На другий день після звільнення, вони вдвох підійшли до мене і Мег, переминаючись, запитав:

-Пане Арт. Дозвольте вас спитати. А ви, ганзу Фейбора і його людей...того? Втопили?

« Та шо ви говорітє. Я вас, прямо удівляюсь.»

Я, спостерігав як вони, вдвох, оглядали палубу корабля. Ще тоді подумав «хлопці видивляються сліди крові». Уявляю, що вони собі думали. Ні тіл, ні крові, ні слідів бійки. Як же я, такий хиляк, зміг упоратися з купою дебелих мордоворотів. Не інакше, як я, якийсь, чаклун? А навіть як я їх, того, як у фільмі, сплячих і «бритвою по горлу» то має бути хоч якась пляма крові. А їх, немає.

-Ні. Твердо відкидаю підозри, у моїй мокрушній, причетності.

-Я їх, відпустив. По етапам. Я ж казав про це, у своїй блискучій промові (це коли я за щоглою, чухав свої сідниці)

-Вони, всі разом, злісно порушували правила морського руху. Перевищення швидкості. Почав я загинати пальці на руці: - Поворотники на судні не вмикали, а отже ставили в незручні роздуми, інших учасників морського руху. Пливли по зустрічній полосі і всіх «підрізали». Ігнорували знаки морського руху. А також.

Я почав загинати пальці на іншій руці: - Корабель не має талончика техогляду. Тоновані паруса. Немає запаски, у вигляді маленького корабля. Аптечки без ременів безпеки. Та це не корабель, а подарунок для інспектора.

Хлопці перезираються, і з тривогою дивляться на мене.

-А я, якраз і працюю на пів ставки інспектором.

Заспокоюю їх, і впевнено продовжую: -Та вся та кодла, на чолі з Фейбором, були покидьками. Я не став бруднити свої руки і просто повикидав їх за борт у море. А вони, мабуть, здійснили негативне плавання. І взагалі. Не час згадувати про всяких козлів. Ідіть, займіться справами, та не робіть мені нерви.

Більши до цієї розмови, хлопці не поверталися.

Нарешті ми поставили парус, і наш корабель, який я вирішив назвати «Легендарний Непотоплюн» рухається в бік, поки що неясної, цілі. Я, поки так і не визначився, куди ж маю прямувати.

Поки Кір колдує з нашим обідом, я знуджено тиняюся кораблем. Врешті, підходжу до Мега, який кермує судном, за допомогою примітивного руля.

-Ну? Як обстановка?

Той не розуміє питання, і заокруглює очі.

-На горизонті, питаю, все в ажурі? Ніякої полундри?

-Е,е. Я той...нікого не бачив. Нейтрально відповідає Мег.

-А шо ви...Фіма, таки скажете за цю рибу? Запитую Мега за рибну юшку, що була на сніданок.

-Риба, як риба. Виляє з відповіддю Мег, немов моя перша дівчина на запитання «шо вона думає за секас, утрьох, з її сестрою»

-Побачиш «Чорну Каракатицю» відразу ж дуй в дуду. В сенсі, калатай у тривожний дзвіночок. Напутствую я, свого кермового, прикладаючи долоню до очей і вдивляючись в морський горизонт.

-Якщо ми, не виграємо цю регату, то буде скандал. Непоправимий шкандаль. Риби, нас засміють.

-Пане Арт. Мег з тривогою дивиться на мене: - А ви, як себе почуваєте? Нічого не болить? Голова, наприклад?

- Не боїсь Мег. Якщо вже я поряд – то з тобою, тепер, буде все окейно. Ви з Кіром, тепер будете немов у шоколаді. Я тут – не аби хто. І не аби, навіщо. Я тут – не там. Я тут. Я –там. Я –завжди.

-Пане Арт, а ви, часом, не якийсь вельможа з далеких країв? Цікавиться Мег.

«Отакої. Схоже Мег, підозрює в моїй особі, якогось шпигуна чи секретного агента, з недружніх держав ворожого заходу. Що ж, мені все рівно, нудно. Підкріплю його підозри».

Стишивши голос, і підморгнувши Мегу, віршовано відповідаю, як в тому мультику про «Капітана Врунгеля»:

-Я, нуль- нуль ікс. Супер-агент. Я син своєї епохи. Я супермен. Я джентльмен. Діла мої неплохі...

-То ви і правда якийсь, королевич? Перебиває мій віршований виступ Мег, що, мабуть, не розуміється на поезії.

-Тааа. Якось я порав одну, таку собі, «королівну», починаю крутити з відповіддю, щоб не казати правду про своє, іншопланетне походження: - так вона мені заявила, що після сексу, вона заслуговує на щось краще, ніж ляскання по дупі зі словами «молодець крихітко, добре виляєш нею»

-Так то всі дівки кажуть схоже. До чого тут, якась королівна? Не розуміє Мег.

-То є так. Та тільки до наступного разу, в нас так і не дійшло, бо дівка заявила що я -не її рівень. Сказала «Мені, королевні, потрібен чоловік з квартирою у Печерському району Києва, а не якийсь механік, з однушкою на Київській околиці Одеси.»

Мег покрутив головою мало що зрозумівши, або погоджуючись зі мною що всі баби,- самі не знають чого хочуть. А якщо отримують що хочуть, то заявляють що це не те що потрібно. І що саме ти – занапастив їх молодість, плани, карєру, творчість і все інше, що можна занапастити.

Запанувала тиша. Мег, задумався про щось своє, я теж подумав що не треба мені нервувати і відволікати рульового на кораблі.

«Краще піду в трюм, провірю чи не протікає корпус цього судна»

Вирішив я, знайти собі якусь справу. І як виявилося вже за хвилину, даремно. Бо тим клятим люком, в трюм, я прищемив собі пальця.

***

Наступні дні, прямо як в політичних партіях України, мало чим відрізнялися від своїх попередників.

Корабель, який я визначив як парусно –гребне судно на манер земних когів, довжиною до тридцяти метрів, з однією мачтою і водотонажністю близько ста тонн, йшло за вітром, зі швидкістю від шести, до десяти вузлів. В середньому, близько вісімнадцяти кілометрів на годину.

Коли ми проминули місто з чималим портом, який Кір з Мегом назвали Австором, я вже, більш-менш, визначився з планами. Тепер, головне, це дістатися до наступного великого міста. Там, я збирався продати вантаж та корабель. З моїх розпитувань, я дізнався що в цих водах, штормів не буває. Трапляється сильне хвилювання, а от «Ревучі сорокові» (назва океанічних просторів між 40° та 50° широтами у Південній півкулі, що характеризуються дуже сильними та стійкими західними вітрами. Через відсутність суходолу, що міг би гальмувати повітряні маси, ці вітри викликають потужні шторми, особливо в південній частині Індійського океану) тут не виникають.

З інших небезпек тут є мілини та підводні скелі біля берега. От тому, найчастіше кораблі ходять вдень, а вночі, стоять на якорях. Ну, і можна зустріти піратів.

Виявилося що і на Євразії існують морські грабіжники.

«Куди ж без цих товаришів» Подумав я, коли Мег переказав мені оповідки про зниклі кораблі торговців. Та про ринки рабів, по всьому узбережжю.

Та це діло звичне. В усі часи, і в усіх місцях де мешкають люди, товари, гроші, та торгівля завжди супроводжуються шахрайством, грабунками, розбійниками та піратами.

Стосовно матеріальних цінностей, то я мало що дізнався. З самого початку, мені було зрозуміло, що я спілкуюся із самими бідними верствами населення. Срібло в їх руках, навряд чи бувало. Не кажучи про золото. Хлопці, могли б розповісти про мінову торгівлю в своїх поселеннях, та тільки на біса мені знати, скільки ракушок буде коштувати одна вівця в якомусь, Євразійському Мухосранську.

Найпоширенішою ходовою монетою, була 1 анне.

Монетка мідна, кругла, поганої чеканки із невиразним зображенням якогось дерева на аверсі, та земною, арабською цифрою 1 на реверсу.

В знайденому, одного з наглядачів, кошелі, були такі монети, і Кір мені пояснив за них. Подібні гроші, були в обігу у їх поселенню. За решту моїх скарбів, я не питав і не розказував, через свою природну недовіру до всіх, а особливо, до самого себе. ( А що як я отримаю сонячний удар, та почну королівським жестом, засівати палубу золотом та сріблом)

Які ціни на товари, шерсть, пряжу і кораблі, я вирішив дізнатися в порту наступного великого міста.

Добре що на Євразії, вживають арабські цифри. Надіюся, що міри довжини та ваги, теж будуть звичні для мене.

З поганого, це відсутність туалетного паперу, білизни, зубної щітки, носків, і ще безліч всяких дрібниць, на які, в свій час на Землі, я мало звертав увагу, і які тут на Євразії, стали для мене, самими бажаними. Погано, також, що не має годинника. Надіюся що в місцях більш цивілізованих ніж цей корабель, будуть хоча б, якісь клепсидри.

***

Місто Газван, виявилося доволі чималим.

Саме те, що мені і було потрібно.

За моїми розрахунками, до нього ми пройшли кілометрів 200-250. А добиралися від часу коли залишилися утрьох, цілих чотирі дні. Всьому виною був вітер. Цілих півтора дні, його взагалі не було, і ми простояли на місці. Ось чому Фейбор-Гнилозуб тримав на кораблі рабів-гребців.

По дорозі, зустрічали невеликі кораблі, рибальські човни, і поселення на березі. Були навіть невеликі міста з причалами та торговими площами, просто на березі.

Ми не зупинялися, бо я хотів дістатися до великого міста.

-У великих містах, і гроші великі. Пояснював я хлопцям чому ми не стаємо.

Нарешті, одного дня, наш корабель оминув береговий виступ із скелями і вдалині я побачив простору затоку з темними обрисами будівель, та лісом корабельних щогол.

По затоці, ми «повзли» кілька годин.

На шляху, нам стали все частіше потрапляти дрібні шлюпи, човни та одномісні плоскодонки. З більшості човнів, рибалки кидали сіті. З деяких, пірнали за водоростями, молюсками і перлами.

Повільно пропливаючи поряд з одним з човнів, я гукнув до сидячих в ньому рибалок.

-Ахой, рибні душі. Я- заморський купець Ібрагім фон Ріббентроп. Я – власник заводів, газет, пароходів. Як зветься це поселення?

Питаючи, я тикав рукою та пальцями, показуючи смердам, всі коштовності, що знайшов у загашнику покійного Фейбора і якими я, іменем революції та експроприації, заволодів та поначіпляв на себе-любимого. А що такого? Тут середньовіччя з рабським елементом. Тут, треба відразу демонструвати свій статус, бо не зчуєшся, як загремиш назад, в трюм на лаву. Коли зустрічають по кількості коштовних перстнів та цепків, на тобі, то і відношення до тебе буде шанобливим. Це працювало на Землі, спрацює і на Євразії.

Рибалки мовчки витріщалися на мене, і я став сердитися.

-Чого мовчите, рибячі пики? Язики проковтнули? Хочете відвідати мій трюм, та познайомитися з колодками?

Я грізно насупив брови і діставши палицю-самотик « як пояснив мені Мег,це була бойова булава з мідним набалдашником», спробував ефектно покрутити нею в своїх пальцях, даби показати невмитим ілотам (поневолені люди) майстерність справжнього самурая. Важка палиця, вивернулася з моїх пальців і полетіла за борт.

«Бульк»

Сказала палиця, зникаючи в морі. А я, пішов попід бортом, так як корабель повільно рухався, і нерухомий човен з рибалками, віддалявся в бік корми.

-Ось я вас!

Пригрозив я рибалкам, вже пустою рукою, за втрату своєї зброї. Рибалки, порозкривавши свої роти, продовжували мовчки витріщатися на мене, та на корабель, що пропливав повз них, і вже віддалявся.

Вже з самої корми корабля, я спробував плюнути, в бік ошелешених рибаків. Але, мій плювок, потрапив на мій же здоровезний медальйон, котрий я начепив на своє пузо.

Корабель повільно рухався в бік візуально виростаючого в розмірах порту, з вже добре розпізнаваними силуетами кораблів, причалами, та дахами припортових будинків.

Кір, спокійно кермував кораблем, не надто роздивляючись портові краєвиди, а мабуть, примірюючись, до якого з причалів, підганяти судно.

По іншому борту судна, я побачив ще один рибальський човен і перейшов поближче, щоб погукати до рибалок.

-Ей. Там. На човну...Клює?

Далі, не став розводити політеси, та вдавати чемність, як минулого разу, а відразу перейшов до погроз:

-А ну, бігцем мені відповідайте як називається це місто, а не то, я вас батогами запорю. Всю шкірю з вас спущу собі на... несесери. ( не знаю що воно таке, але назву має, якусь дурнувату, а отже, є вкрай необхідним)

- Дак. Той. Газван, місто зветься, пане.

Старший із рибалок на човні, а їх було четверо, мужичок з сідою бородою, зняв з голови шапку, та вклонившись, став говорити далі.

-Тута, в Газвані, усім бургомістр Шакс, заправляє. Тіко, по його волі, приказчики можуть батогів всипати. Нуу, ще могуть, чатові вартівники, за якийсь проступок. А щоби так, ні за що, пороти батогами, так немає такого указу.

«Ага. Розколовся»

Подумав я, про свій вдалий бліц-допит. І далі повів своє дознання, вже з нотками німецького гестапо.

-Корошьо. Данке шьон. (Danke schön).Газван, большой хорот, торховля корошій єсть? Яйко, масло, млеко єсть? Партісанен пуф, пуф, єсть? Шнеля. Шнеля. Швайне. Отвечать бістро!

Рибалка хвильку мовчав, вочевидь намагаючись зрозуміти, про що я питаю, врешті, сказав перше що прийшло на розум. Як то кажуть «у кого що болить, той про те і говорить»

-Дик, наш цеховий майстер, Гавдида, вже став вимагати здавати рибу, тіко певної ваги та розміру. А Гавдо, наш урядник, вимагає вчорашній вилов передавати тіко на прокорм худобі. І Гадада, збирач податків, хоче увести якийсь облік.

-Ох і прізвища. Повернувши голову, ділюся враженням з підійшовшим ближче Мегом: - Гавдида,Гавдо,Гадада. Я думаю, це не прізвища, а якесь, корупційне закляття.

Подумки ж, думаю інше.

«От же ж, така ябіда. Корябіда. Все начальство «заклав». Всіх поздавав. А якби я був якоюсь Урсулою фон дер Ляєн, і прибув з інспекцією?»

-Мдааа. Погодився я з жаліючимся рибалкою: - А що поробиш. Такою є економічна політика. Євроінтеграція. Туди її в ковіньку. Стандартизація. Безвізовий режим, модернізація інфраструктури, підвищення конкурентоспроможності.

-Ееее. Тааа, мабуть. Розгубився в термінах сивобородий сексот (сексот - таємний співробітник в структурах Совіцького Союзу)

-Ринок, тут великий? Спитав по простому в сексота Мег, і отримав таку ж коротку і ємку відповідь.

Не те що я, із своїми дурнуватими «загонами» про всяку дурницю.

-Ринок тута, в Газвані, найбільший. Все можна купити чи продати. В порту, навіть корабель зможете підчинити. Тута, всі ремесла є. А товару, з усіх країв навезено, страсть.

Мег, промовисто глянув на мене, немов сказав « Питай прямо і по простому. І відповідь отримаєш таку саму»

Наш корабель, вже проминув рибальського човна, і я, наостанок, запитав про найважливіше;

-А що, папаша, наречені у вашому Газвані, є? Баби, питаю симпатичні, водяться?

-А то як же. Та цього добра, тута, повно по завязку.

« Ото правда» Думаю я, хоча, відповідати сексоту, треба було, як у кіно « Кому і кобила, наречена»

Починаємо спускати парус, бо Кір, вже визначився з нашим причалом.

Корабель, йде по інерції і Мег, на носі судна, махає портовим робітникам, щоб готувалися прийняти швартовочні кінці.

Ну все. Нарешті. Прибули в осередок цивілізації.

***

Частина 4 (Свідок «Вовчої зграї» - Барига з ОLХ)

-Мег, ми з Кіром, на човнику попливемо в порт, і там, Кір мене висадить. Обидва мої помічники, уважно слухали мої задуми, і дивилися на мене, при цьому, як дошколята на сувору виховательку. Такі кумедні та наївні. Вірять мені, як я своєму дантистові.

-Отже, далі.

Продовжую озвучувати свій план.

-Я, вирушу шукати покупців на вантаж та корабель. Прошвирнусь, тудой, сюдой. Коротше, зроблю базар ( сходити на ринок за покупками). А Кір, повернеться човном за тобою Мег. Разом, ви попливете до причалу і залишивши човна, підете до ремісників та купите краску. Не ту, якою красять одяг, чи прапори. А ту, якою красять дерево. Купіть два відра.

Я рухом ноги підсуваю деревяне цеберце, яким команда, в минулому, виливала помиї за борт.

-Ось таких два відра. Промовляю, показуючи два пальці.

- А ще, знову рухаю ногою цеберце: - треба купити два відра краски, але вже іншого кольору.

Кір з Мегом, переглядаються, не розуміючи що я хочу робити, з таким обємом красок.

Я продовжую.

-Потім, краску грузите на човна, і пливете до корабля. Вигружаєте її, і Кір пливе назад до причалу, де буде очікувати на мене.

-Кір повернеться один? Питає Мег.

-Так. Один. Бо ти, залишишся на кораблі, і займешся на ньому, євроремонтом.

-Чим займусь?

-Зробиш з тряпок та палиць, те, чим можна буде красити.

Детально і повільно, розповідаю як змайстрювати щітки, та що на кораблі треба красити.

-А навіщо? Питає Мег.

-Корабель можуть впізнати. Якщо Гнило...Фейбор, плавав у цих місцях, або мав тут в Газвані, якихось ділових спільників , чи торгових людей, чи родичів, то корабель можуть впізнати, і тоді будуть питати в нас, де подівся Гнило...той Фейбор.

-Отже, корабель має бути не схожим на себе старого.

Виголосив Кір, як на нього, дивну промову.

Я кивнув йому, і Мег, вхопивши ідею, радісно закивав.

-Я маю, перекрасити корабель, і зробити так, щоб він був, наче інший.

Починаю проходитися палубою і вказувати що робити.

-Однією краскою, замалюєш мачту до половини. Потім іншою, зробиш лінії, ось тут, тут, і тут. Я вказав на виступи люків та кормового кубрика.

-Мег. Ти читати вмієш? Відволікаю того від запамятовування, що, де, і як красити.

Дізнаюся що обидва мої товариша, читати не вміють. Хоча. Я сам не знаю чи вмію читати на місцевому, бо ще не бачив місцевий випуск «Златокрай», «Лівобережку», чи тутешній «Плейбой».

-Ну, це не біда. Я сам вас навчу, і читати і писати і рахувати. Бачу ошелешені вирази обличь в хлопців і добавляю:

-Оскільки ви зі мною, то я маю навчити вас, писати злостиві коменти, кляузи (наклеп), маніфести на вільну любов і заклики купувати в мене ваучери та сертифікати «B2B Jewelry» (шахрайська схема.понад 600 тис. ошуканих)

Для хлопців, вміння читати і писати, в тутешніх краях,- це як запросити тракториста з сільської ферми, та прямо в крісло Верховної Ради, керівника митниці, чи замість Міндіча в Енергоатом. Не дивно, що вони, аж роти пороззявляли, від своїх майбутніх перспектив.

Тим часом, я підходжу до носової частини корабля, та звісившись по пояс за борт, показую Мегу рукою на форштевень.

-Он там, бачиш?

Мег, теж звішується, вдивляється, а потім киває що так, «бачить».

-В тому місці, на дошках, зробиш краскою от такий малюнок. Я повертаюся, беру в Кіра ніж, та схилившись, починаю видряпую на палубі, малюнок з контуром корабля. Потім, на видряпаному контурі, в носовій частині, дряпаю напис U-96.(німецький підводний човен типу VIIC)

Хлопці роздивляються напис, і Кір запитує:

-А що це? Якесь закляття?

-Це – заговір для корабля. За мене, авторитетно відповідає Кіру, Мег.

-Це назва музичного колективу з Гамбургу. Автоматично поправляю я, а за мить отямившись що я не на Землі, а в іншому житті, продовжую:

-Це в Німеччині. А назву, група взяла після виходу художнього фільму «Підводний човен».

Бачу, з якими виразами обличь, слухають мене хлопці, і різко змінюю курс розповіді.

-Підводний човен, хлопці, це така риба. Водиться вона біля берегів Китаю. Чжунго (самоназва Китаю) по другій, старій назві. Там мешкають китайці, або ханійці. Так от, риба ця, має страшенну пристрасть нападати і топити кораблі. Прямо як, магура, чи довгий нептун.

-Топить кораблі? Риба? Як пірати? Вражено перепитує Мег. Мабуть, уявив що було б з гребцями в колодках, якби корабель став тонути від атаки риби. Захлинутися у воді, не сама легка смерть.

-А як вона їх топить? Зацікавлено питає Кір.

-Не як пірати. А як «Магура». Поправляю я. У таких риб, розповідаю далі: - на голові є спеціальна кістка. Ось так вона виглядає.

Присідаю і починаю ножем, видряпувати силует риби – меч, тільки замість «меча», видряпую зображення кулака з відтопиреним середнім пальцем.

-Ця кістка, називається фак. Станете шукати в інеті, не сплутайте з назвою австрійського футбольного клубу, чи американського документального фільму. Жартую над примітивізмом сучасної ойкумени. (заселена земля.- освоєна, людством частина світу, де існує людська цивілізація).

-Ну так от, продовжую розповідати цікаву казку:

-Оця кістка, цей фак, по іншому називається «торпеда». Риба, чатує в місцях, де плавають кораблі. Визирає з води і приглядається. Коли бачить корабель, вона метикує, потім, підраховує швидкість та курс корабля, а потім, розганяється та як...упизд.чить...тобто, як улушпарить тим факом прямо у борт.

-Вона таке може зробити?

- «Багато є на світі, друже Гораціо, такого, що й не снилося нашим мудрецям». Пафосно відповідаю я, а потім, стаю у театральну позу, і починаю трагічним голосом:

-Тільки уявіть. Мирний корабель,пливе, лине, тече,... пиздяч.ть,..е,е, в сенсі, шпарко рухається водою. Поспішає привезти допомогу, страждущим панам та рабовласникам Австора. Гуманітарна допомога для панства, у вигляді необхідних та нагальних товарів. Всякі, вібратори, самотики, чорні фаллоси та надувні ляльки. Аж раптом...матрос, який сцить з борту корабля янтарною мочею, бачить збоку пінний слід.І не від його струї. Гірше.

Я набираю в груди побільше повітря, роблю страшні очі і кричу скаженим криком цапа, в якого забирають його смаколик.

-Полууундра.

Від мого скрику Мег з Кіром здригаються, а я переходжу до трагічної частини своєї розповіді.

-Матрос кричить полундра. А відважний капітан героїчно вигрібає всі цінності з корабельного сейфу, а потім, не менш героїчно стрибає в рятувальний човен. Прямо як Франческо Скотіно, на «Коста Конкордії»

(Катастрофа «Коста Конкордія» спричинена зміною капітаном маршруту та небезпечне наближення судна до берегових скель острова Джиліо. 52-річний капітан судна Франческо Скеттіно та перший помічник Чіро Амброзіо, ухилилися від організації рятівних робіт, та одними з перших покинули судно, та висадилися на берег, порушивши основне правило кодексу судноплавства. Їм інкримінується ненавмисне вбивство, передчасне залишення судна та спричинення аварії. Знайдено тіла 17 загиблих, ще 15 пасажирів вважаються безвісти зниклими, в тому числі інваліди та 5-річна дитина. Поранення отримали близько 80 людей).

-А далі. У Кіра блищать очі від цікавості. Та й Мег, слухає із захватом. Дикуни. Не знають що таке дитячі казки.

-Рульовий, як скажений повертає руль. Крутить тим рулем, немов сердитий шоферюга, кривий стартер на Газ 130. Але. Пізно. Не заводиться. Може, свічка перегоріла...е, в сенсі, не встиг корабель ухилитися.

Пересапнувши, продовжую.

-Ворожа торпеда, пробиває борт, і морська вода вривається у трюм. Крики. Паніка. Пожежа. Ну прямо, як мусора роблять облаву у борделі. Всі бігають. Кричать. А, Ді Капріо, тягне свою діваху, до рятувальних човнів. А потім, корабель стає сторчака і ламається пополам. І тоне. І всім пизд...в сенсі, гинуть всі.

-Хто тягне діваху? Не врубився Кір.

-Ді Капріо. Це, помічник капітана. Сердито пояснює Мег і шикнувши на Кіра, щоб не перебивав, просить розказувати далі.

-Пане Арт. А риба та, вона що ж далі?

-Риба? Та нормалдесна риба. Особливо під пивасік. Кошерне пиво –це «Полтавський Лящ».

-Та ні. Я про ту що кораблі топить. Уточнює Мег.

-Ааа. Нуу. Та риба, відпливає в сторонку, і злостиво спостерігає як люди метушаться та стрибають у воду. Як потім, купаються у тій воді і граються з уламками що не тонуть. Прямо як кацапи, на своєму флагманському крейсері з назвою настільки огидною, що і вимовляти її не хочеться.

-Оце розповідь. Із захватом промовляє Мег.

-Таки да. Погоджуюся я, що в мене, неймовірний талант молоти язиком: - Досвідченні риби, такі собі, ветерани-підводники, так вони своїми плавниками, дряпають на своїх мордяках, такі собі, полоски. За кожен потоплений корабель – одна полоска. А потім, хизуються тими полосками, серед інших риб. «Дивіться, мальки, скільки кораблів я втопила».

-І як ті ханійці, плавають в таких небезпечних морях? Питає Кір, і здається мені, по його тону, що він став підозрювати мене, в крихітних перебільшуваннях.

-Вони, ті китайці, свої дрібні кораблики, пускають попереду торгових, великих кораблів. А ті дрібні кораблики, навантажують діжками. Вся команда в ті діжки гадить і справляє нужду. А як тільки помічають поблизу плавник риби –підводний човен, то не гаючись, пливуть назустріч, і діжки у воду, скидають. Від такої смердоти, будь яка риба, виринає доверхи пузом.

-Непогано придумано. Чухає висок Кір.

-Так. Хитро. Погоджується з ним Мег.

-Та тільки і на цю хитрість, є протидія.

Присажую я моїх легковірних приятелів. А потім, стисло розповідаю про групи підводних човнів, з найменуванням «Вовчі Зграї».

Хоча, на Євразії вовків не існує, це не стає перешкодою, для закінчення моєї казкової версії, для невибагливих слухачів.

-Ну, досить розповідей. Втомившись базікати завершую свій виступ: - Потім, ще потеревенимо, а поки, треба зайнятися справами.

«Піду, пошукаю якусь дощечку щоб понавидряпувати список того, що потрібно придбати на ринку. Ну що за життя? Навіть паперу з олівцем не має. Поки є гроші, треба зайнятися своїм побутом. А то, здичавію тут. Покриюся шерстю, і буду галасати голяка, та лупцювати жінок ломакою по головам, щоб зізнатися їм в своєму коханні.»

Мег.

Сидячи на звисаючому над водою стульчику, який був привязаний до борту, Мег щіткою виводив незрозумілий напис U-96. Ніс корабля, вже був підкрашений і тепер Мег, наводив останні штрихи.

Цеберце з краскою, теж привязане до борту погойдувалося поряд і в ним, і Мег, час від часу вмочав у нього саморобну щітку. Всі ці приспособи, підказав зробити пан Арт. Він, разом з Кіром, щойно прокинувшись, кудись відправилися полишивши Мега доробляти вчорашню роботу.

Тепер Мег, пригадуючи події вчорашнього вечора і ночі, ялозив щіткою по дошкам, носової частини судна.

«Панич Арт, мабуть із дуже далеких країв». Думав Мег, закрашуючи щілину поміж двох дошок.

«Правильно, що ми з Кіром, залишилися з ним. А відразу після звільнення, хотіли втікати разом з рештою невільників. Я, після того звільнення, та кількох днів плавання разом, думав собі, а чи не залишитися мені з тим чужинцем. Спитав, що думає за цю мою ідею Кір. Ми з Кіром, пів року веслували в колодках. Він надійний. То він і каже, що чужинець хоч і дивакуватий, але зла та підлості в ньому не має. Як можна про таке дізнатися за кілька днів знайомства? Хай там як, та ми з Кіром, вирішили на перший час зостатися. А як щось буде не гаразд, то покинемо чужинця, та підемо своїм шляхом.»

«Але ж і дивний той панич. Я й не чув ніколи, що благородні можуть бути аж наскільки...незвичні. Кожного разу, поправляє, коли до нього звертаєшся «Пан». Все торочить «Не пан, я. Арт. Просто Арт. Паном, можете звати, в присутності якоїсь благородної леді. Чи, шляхетної панни. Можна і при високородній дамі з аристократок. А при нормальній, чесній і порядній жінці, звіть Арт. Без приставки «пан».

На запитання, чому при тих жінках так, а при простих жінках, по іншому, чужинець пояснив, що благородним паннам, після того як з ними в ліжку, ти будеш витворяти інтимні пози з Камасутри на зразок -«наковальня, козочка, розщеплення бамбука, чи місток з плугом і цикадою на гілці», то благородним леді, буде соромно, і не надто зручно, розшукувати із своїм спальним матрацом, під пахвою, якогось простолюдина Арта. А от панича Арта, це вже буде не так «палевно» і вульгарно.

-Розумієте хлопці, поянював тоді, нам з Кіром, пан Арт речі, які ми геть не розуміли.

-Коли витончена леді, в бальному платті з бахромою та воланами, з манікюром, і з зачіскою в стилі «піксі-боб», чи «бабетта», або «каскад-шегі», під вуаллю, та... з матрацом у руках, на людному базарі, питає в прехожих -«А де їй можна знайти Арта, який минулої ночі, віддрючив її так, що в неї і досі, ноги дрижать»? То це -виглядає моветоном.

Бачачи що ми, ні бельмеса не зрозуміли, що воно за моветон, Арт пояснив:

-Моветон, - це некультурне порушення етикету. Ну, це як зявитися на королівському балу, або, на врученні імператором Ордену «Найкращий майстер кунілінгуса», чи в театрі, у спортивному костюмі з написом «fuck you all», «Дитинство в моїй жопі-безсмертне», чи «Ненавиджу все, що шевелиться» на грудях, а на спині «Те що не шевелиться –я шевелю і –ненавиджу», або «Я –їб.в, таку жизнь». То це -недоречна поведінка, порушення дрес-коду, і »бидлячий загон». Для леді, шукати благородного пана Арта, для жорсткої єб.лі в стилі хард-кор від Brazzers, допустимо. А шукати просто Арта, для того ж самого – моветон.

-Ви ж дивилися фільм, «І багаті теж, їб.ться»? Запитав нас з Мегом Арт, і дивився при цьому так, немов ця річ, дивитися якийсь фільм, така ж звична, як купатися в морі. (Бага́ті теж пла́чуть. ісп. «Los ricos también lloran». мексиканський телесеріал 1979 року)

-Благородна леді. І щоб вона, шукала благородного пана, для...сороміцького давання (секс) прямо посеред людного базару? Не вірить в таке Кір.

-А що такого? Дивується Арт: - Жінки, вони теж люди. Як виявилося. І теж право голосу мають. Хоча цю опцію, ми, чоловіки, надали їм здуру, та не подумавши про наслідки.

За кілька днів перед тим, як вони дісталися до Газвану. Якраз після того, як всі невільники зійшли на берег, і вони залишившись втрьох, взявши курс на захід. Пан Арт, дістав із схованки гроші та різні цінності ганзи Фейбора, і розділивши їх на три купки, дві посунув до нас з Кіром.

Це було настільки незвично, що ми тоді подумали, чи не смертельно хворий пан Арт, раз віддає такі скарби, нам.

Виявилося, що нічого він, не смертельно-хворий.

Канати парусні, з нами тягав. Якір з води, допомагав витягувати. Їв усе, що Кір варив. Правда потім, до вітру бігав і стрибав на дошку з отвором, як ефгастер (коник-стрибунець) на здобич. Хворий, так би не стрибав.

«Він, той Арт, точно, благородний».

Мег вчергове вмочив щітку в цеберце з краскою.

«Наглючий, просто жах. Говорить не по простому. Розумний, але при цьому нескладний і якийсь невмілий. Перечіпається на сходах, палець лядою, собі прищемив і заскавчав та так голосно, що Мег мусив спускатися зі щогли. Зброєю, не вміє користуватися зовсім. Хорошу, гиряну булаву, в морі втопив. Зате, вчора, щойно ми з Кіром купили краску і я став красити корабель, як пан Арт, показавши в руці кошель з грошима сказав: «-Гуляємо хлопці. Я, загнав береговим баригам шерсть і решту товару.»

Далі, трясучи грошима добавив, щоб я «кидав це грязне діло, перевдягався у чисте і грузився на човна».

На моє питання, а як же моя недороблена робота, Арт сказав «Забий. Робота – не вовк. В ліс не втече. Ми, краще буржуїнські цінності і лавандос, конвертуємо у наші дофаміни (гормон щастя). Навідаємося в будинок розпусти з падшими жінками низької соціальної відповідальності»

Я, і половини не зрозумів про що він тоді мені казав. Хіба що, про дівок було трохи складно сказано.

«- Кинемо кості в городський двіж. Чапаєм до бухаловки і жіночого піпла». Вигукував Арт, поки ми з Кіром, гребли на веслах до берегового причалу.

Потім, ми втрьох прийшли до «Загульного дому», просто поряд з центром міста. Пан Арт, пошепотівшись з хазяїном того борделю, сказав нам, що він домовився з »бордель-маман» і оплатив нам трьом, якийсь «віп». Ми всілися в красивому і мабуть, дуже дорогому залу, а за хвилину, до нас вийшли красиві жінки а слуги, принесли вино і їжу.

А далі, в нас був отой самий загул, про який говорив Арт, і який закінчився загальним мордобоєм, та втечою від міської стражі.

Вже глибокої ночі, до зали, куди ми спускалися підкріпити свої сили їжею та вином, і який був у нашому розпорядженні до ранку, прийшли якісь чоловіки із благородних. По нахабству та манері говорити, вони не надто відрізнялися від нашого Арта. Було їх четверо і були вони як і ми, напідпитку.

«Ага. Пацани з люфтваффе, блядь». Примружившись на прибувших сказав Арт. «Конкуруюча фірма «Рога і копита». Зараз ми їм, ті роги пообламуємо»

Добре що загодя, перед загулом, ми сховали більшість грошей, та цінностей на кораблі. Тому. Не хвилювалися за те, хто буде платити за назріваючий розгардіяш.

Бійка з благородними, почалася не відразу. Спочатку, ми і вони, посідали за окремі столики, і почали гукати до слуг, щоб ті несли вино.

Випили по жбану вина.

Позиркали один на одного через порожній зал.

Випили ще по жбану.

Знов поперезиралися.

А потім, панич Арт, насупивши брови, заявив нам з Кіром, що на таку агресію з боку сусіднього столику, «я так зрозумів, за те, що ті благородні на нас зиркали», нам слід заявити свій рішучий протест, і в якості самооборони, нанести превентивний удар.

Підвівшись на ноги, пан Арт вхопив з нашого столика порожній жбан, і з криком «Бий кацапів-рятуй Одесу» запулив тим жбаном просто в голову найвищого з благородних.

Той благородний, гепнувся на підлогу, і всю подальшу бійку, пролежав на підлозі непорушно. Хоча, і його приятелі, та й ми, під час бійки топталися поряд, а бувало, що й прямо на ньому.

Потім, прибіг сонний господар борделю, і притяг із собою, цілу ватагу міської варти. Арт, крикнув нам з Кіром:«-Братва. Атас. Мусора», а потім пожбурив стільцем у вітражне вікно. Далі, ми разом полізли через розбите вікно на вулицю, та чкурнули навтьоки, в бік причалу з нашим човном.

Пливучи човном в бік нашого корабля, ми трішки заблукали і ледь не стали дертися на борт якогось корабля-торговця, із східних країв.

Свій корабель знайшли коли вже трішки протверезіли, і коли ранок, розвиднив темряву в порту.

На кораблі, повкладалися спати, домовившись що нагальних справ, наразі не має, і можна відпочивати до самого полудня.

Коли пиячили в борделі, Арт не один раз казав що наш корабель, треба продати, а самим, відправитися подорожувати світом.

Подивитися світ, було б цікаво. Ми з Кіром і не бачили нічого окрім нашого поселення, та колодок з веслами, в трюмі корабля.

***

( Барига.)

Сьогодні на кораблі аншлаг.

Делегації товстосумів Газвану, промишляючих морською торгівлею, і бажаючих купити корабель, по заниженій ціні, заявилися в той день, коли я оббігавши всі відповідні місця, пустив розголос про «дурників», що вирішили продати торгове судно за нижчою ціною.

Звичайно ж, попередньо я зібрав деяку інформацію по ремісниках, що будують кораблі, та в порту, де ці кораблі купуються та продаються. Побігати та попрацювати язиком довелося немало. Зате, склав приблизний кошторис цін на кораблі, і встановив для себе певні грошові рамки, на випадок, якщо буду змушений продавати корабель, зі знижкою. Сам же, переповнений зверхністю на цих Євразійських дикунів, в порівнянні зі мною, найхитрожопішим торговцем всіх часів та народів, вже планував продати наш «Легендарний Непотоплюн» за ціною якоїсь супер-яхти «History Supreme» (оцінюється у $4,8–5 млрд), оздобленої золотом, платиною, метеоритами та кістками тиранозавра.

«Кістків тиранозавра, на моєму кораблі немає, зате, цей корабель був присутній при появі найвеличнішої особи на цю планету. Мене, красивого.Так що, по суті – це святиня. І коштувати вона, має чимало.Та я тих недоумків, так обкручу, що вони залишаться в одних трусах. Одесити -вміють торгуватися»

Думав сам до себе, зустрічаючи першого клієнта.

Перший клієнт, як і всі що були після нього, зявлялися на оглядини «Непотоплюна» в складі своїх груп підтримки.

По простому, -кожний купець, який вирішив купити наше судно, приходив не сам. Він брав із собою кілька язикастих хмирів.

Хмирі, немов гусінь, повзали по кораблю, та зазирали в кожну шпаринку. Оцінювали стан товару, а потім, голосили що товар непутящий. Що купуючи його, вони роблять мені величезну послугу. Що ця голоша, яку я помилково називаю кораблем, не розплилася на воді як шмат лайна тільки тому, що її днище, обросло ракушками.

Мушу сказати, що вони, досить справні, в «обсиранні» клієнта. «Працюють» демонстративно наполегливо, з азартом, і «вогником» в очах.

«Ой. А дошки на палубі, дошки. Ви тільки но гляньте на них. Не натерті жиром. Кострубаті. Волохаті.»

« А мачта. Хмм. Могла б бути і вища..і, е,е, товща. І з,... бурулькою...на кінці».

«Парус, на цьому кораблі, виглядає так, немов весь Австор, гадив поблизу цього корабля, а потім підтирав дупи цим парусом».

«Поганий корабель. Поганий. Ви як думаєте?»

-Корабель? Немов дивується головний бенефіціар, всього цього показного дійства: - Та ця плавуча труна, не розвалилася тільки завдяки тому, що її, меганеври (стрекоза- рід викопних комах пізнього карбону), не засрали.

Я, на всю цю критику ніяк не реагую. Не бігаю слідом, та не захищаю свій товар. Я вирішив що критика- це невідємний елемент торгівлі. Але скидати ціну, через ту критику? Ага! Щас! Розбігся! Така й думка. Говна вам на лопаті, жебраки! (Подеревянський)

Всівшись на широкому табуреті в позу «Ардха Падмасана» (Поза напівлотоса) я закрив очі, і склав пальці рук не в класичне положення бхуміспарша (мудра земля), а відставив середні пальці в положення «fuck you all». Цим положенням пальців я немов промовляв (Пішли ви в дупу. Мене, не наї.еш)

Покупці, здивовані такою поведінкою клієнта. Я, вибиваюся із їхнього канону. Не психую, не кричу, не вимагаю скликати незалежних експертів. Я для них-дивний. Особливо, коли на моє прохання, яке я загодя висказав Кіру, той підносить мені вина, в чашці схожій на піалу. І приносить цю піалу, на дощечці як таця.

-Домо арігато! (япон.щиро дякую) Кір- сан. Киваю головою за це вино, і тримаючи вивернутою долонею випиваю напій.

-Oishii. (смачно).Різко гарикаю від чого прибулі аж здригаються. Відставляю піалу в бік і промовляю до торговців Ikura desu ka? (яп.Скільки коштує?) та обводжу рукою корабель.

Дивно, але торговець зрозумів про що я. Все ж, торгівля та гроші -міжнародна система комунікації.

Врешті, купчина вирішує що вже достатньо його підлабузники покритикували товар, і тепер, можна озвучувати свою пропозицію.

Озвучують ціну.

Я кривлюся і заперечно мотаю головою. Тримаю себе в стані непорушної стійкості (фудосін). Як самурай, котрому пропонують допити саке, і випустити тельбухи...е,е, не собі, звичайно ж, а якомусь, єдиноросу з Курильських островів.

Купчина, дивується і називає цю саму ціну, ще раз. Мабуть, вирішив що я оглух, від такої казкової пропозиції. Тому підліз ближче до мене і промовляє суму, плямкаючи своїми губами, мало не в самісіньке моє вухо.

Подумки, жалію що не можу підхопитися на ноги. Вихопити катану, і заверещавши «Банзай» рубонути по пиці купецьку сволоту, що лізе своєю плямкаючою пикою, до мого красивого, бездоганного, піднесено-вдохновенного обличчя.

Стримуюся. Бо якщо я буду рубати, шашкою, направо та наліво, всіх, хто хоче в мене щось купити, то настане економічний коллапс. Торгівля зникне нанівець, і цивілізація повернеться до епохи Первісної доби. А мені, ще треба так багато винаходити заново. Зубну щітку, наприклад.

Тому. Знову моє заперечне мотання головою. А за кілька секунд, я озвучую свою, «вельми справедливу», на мій погляд, для цього жаднючого купчиська ціну.

Той від озвученої мною суми, аж онімів. Як і його зграя підлабузників. А далі, продумана «схема» купця, де я мав, нервувати і спорити, зробила реверс і тим самим, запалала напалмом в дупі євразійського «комерсанта».

«Оце тебе, плюгавцю, роздраконило». Подумав я спостерігаючи як купець, з піною на роті, репетував та вимахував руками, доводячи що я геть збожеволів, вимагаючи такі гроші за корабель.

Зі всього потоку слів, більшість з яких я не встигав розуміти, і якщо перекласти це верескливе волання, на спокійну та більш-менш культурну мову, виходило що купчина, був не стільки розчарований величезною сумою, скільки обурений тим, що його «геніальна» схема збити ціну, зазнала повного фіаско. Потенційний лошара, в моїй особі, не тільки не повівся на «розвод», а й сам, почав вважати «генія» торгівлі, лошарою і дурником.

Врешті, бачачи що переговори вже не повернути до конструктивного діалогу, і що купчину, який від люті став червонопиким, не заспокоїти беззаперечними та обгрунтованими фактами, що він, в порівнянні зі мною, всього лише, обізяна, з виряченими очима, та піною на губах. Що купчина- має прийняти цю антропологічну істину. Змиритися. І вхопивши в руки банан, великодушно запропонований мною, віддати мені затребувану суму грошей, а самому, хутко дертися на щоглу та запихати той банан собі...до пінного рота.

Коли »група підтримки», часто озираючись на мене, виводили свого босса, під руки, по східцях трапу на берег, я, позіхаючи поділився своїми враженнями із Мегом та Кіром, що були присутні при таких «емоційних» торгах, а тепер, мовчки стояли поряд зі мною.

-Ну що хлопці? З почином вас. Перший млинець, пішов нанівець. Як то кажуть, комом. Чекаємо наступніх.

-Нуу..пане Арт. Ви вмієте, доводити людей до шалу. Протяг Мег, спостерігаючи як у купця, щойно він дістався бруківки берегового причалу, підгинаються ноги, і як метушаться довкола нього його посіпаки.

-Як би той купець, та не врізав дуба. Теж спостерігаючи за метушнею на березі, погоджується Кір.

-А шо такоє? Дивуюся я. Ну, трішки поспілкувалися. Подумаєш. В моїй Одесі, емоційна торгівля- взагалі, рутина.

-А це в яких краях, знаходиться та Одеса? Питає Мег.

«От блін. Спалився. Хутко треба вигадати якусь відмазку»

-Таа. Далеко. Звідси не видно.

Хлопці крутять головами, намагаючись зрозуміти, що я маю на увазі. І що там «не видно».

-Потім про це поговоримо. Потираю руки я, вдивляючись в нову групу, що прямує в бік нашого корабельного трапу.

- Он, гляньте краще. Наступний клієнт, до нас чапає. І цілий причет своїх горлопанів веде. Зараз буде другий акт, марлезонського балету. Цю серію торгових перемовин, ми назвемо не «схід –справа тонка», а «Мойша Ійохимович продає гоям транспорт, з перебитими номерами».

-Пане Арт, а якщо і цьому купцю, не сподобається ваша торгова ціна? Хвилюється за наш бізнес Мег.

-Ну, я ж не червінець, щоб усім подобатися. Заперечую я такий вкид, а далі, щоб увійти в образ додаю: - Молодой чєловєк, шоб ви такі зналі, я не якийсь там босяк. Я, ше той, хітрован.

Клієнти, пройшовши сходами та відчиненою в борту корабля дверцятою, ступили на палубу і стали зацікавлено роззиратися.

«Зараз, нові горлопани почнуть критикувати моє золотце. Стануть хаяти мій бездоганний «Непотоплюн»»

Набираючись злостивого куражу подумав я, а вже за мить, увійшовши в новий образ став вести ділові переговори в стилі «Мойша на Привозі».

-Або, ви думаєте, шо ви, не запізнилися? Так я вам скажу, шо таки да. Наше вам с кісточкой.

- Таки мушу сказать, шо не очікував такий кагал (громада) на своїй мамаді (укріплена кімната). Коли мені, мій шкєт сказав, возьмі глаза в рукі (дивись уважніше) бо, до корабля йде якась шарага (група злочинців) то я не успів кинуть брові на лоб (здивуватися) як подумав, шо таки с етого, можна поімєть наваристий гешефт (ділова угода). Тому, не став подимать хай, (шуміти, влаштовувати скандал) а сказав шкєту сідать в шаланду (споконвічно одеський човен) і плить за шмурдяком (неякісний алкоголь) бо я, таки бачу вас, шо ви не якийсь шльома (недотепа, бовдур), а серйозний дєловар (активний діяч, спекулянт), умеєтє дєржать фасон (модно одягатися), і з таким гешефтмахєром (спекулянт) може вийти непоганий цимес (десерт).

Далі, заклавши руки за спину, я став проходжуватися перед групою покупців виголошуючи свої промовисті звороти та вислови, і роблячи зупинки, щоб підкреслити значущість певних фраз. В таких місцях, я, нахиливши голову, і дивлячись з під лоба, промовляв пародуючі жартівливі акценти та інтоніцію, одного знайомого єврея, з яким в минулому, на Землі, водив дружбу.

Клієнти, здивовані таким, моїм тоном, та вперше бачачи таку манеру початку торгових переговорів, і з витріщеними очима, водили своїми головами за моїм неквапливим переміщенням по палубі.

-Ловітє ушамі моіх слов (слухайте мене уважно). Такий шикарний товар, який я вам предлагаю, вам даже в «Бейт Хаба́д» (синагога в місті Одесі) не намалюють. Та шоб я так жил! – (Ти мені, звичайно, можеш не вірити, але, дай Бог, якщо це неправда, нехай на мою голову впаде все, що завгодно, а якщо це правда, то нехай на твою, щоб ти навіть не думав мені колись не вірити)

- Я, діко ізвіняюсь! Промовив я, коли якийсь чоловік з прибувшої групи купців стиха спитав у іншого «А куди ми, потрапили?»

-Скажітє, хто з вас, такі той морєман (моряк торг.флоту) шо готов разкошеліть свой лопатнік (гаманець) для такого кошерного корабля?

-Шшщоо? Спитав вже у мене, ще один з новоприбулих клієнтів.

-Пан, питає хто у вашій кумпанії, хоче купити корабель? Втрутився Кір, вирішуючи труднощі з перекладом.

-Ааа. Так це, ось. Ганза Сархан. Чоловік вказав на невисокого дядька, з статурою «бочечки на кривих ніжках», та з «покльованим» обличчям, немов на ньому, чорти молотили просо.

-Який портрєт (обличчя) бачуть мої очі! З фальшивим захватом скрикнув я: - Я таки сразу бачу, шо ви –наш человєк. Це не отой халаміднік( неохайний чоловік) шо крутився тута до вас і вимагав такий товар на шару. Той фармазон ( шахрай) мав такий чорний рот (любить скандалити) шо я таки устав слушать весь той цирк.

-Е,а,гаа?Шо фармазить? Перепитав, ганза Сархан, намагаючись зрозуміти про що я тут теліпаю язиком.

-Фіма, не розчісуй мені нерви! (не дратуй мене) Не крутіть мені мої «фаберже!» (яйця фаберже). Ви таки, прекрасно мене розумієте. Відмахнувся я від спроби ганзи зїхати з нашої «інтелектуальної» бесіди.

-Я таки, понімаю, шо на шару і оцет солодкий, але де ви ше зможетє нарісовать (взяти, дістати) такой шикарний корабель як цей? Хочете сказати шо купите задарма?Такі нєт. Ви спросіте за мой навар? Такі да. Ви возьмете і пойдетє спросітє у другіх? (не морочте мені голову). Обходить весь порт? Шоби да, так нєт. Оно вам надо?

-Так скільки ви хочете за це судно? Втрутився один з помічників купця Сархана.

-Послушайтє сюдой Мотя (слухайте мене дуже уважно), я такі скажу свою ціну, но тіко ви должні мене понять. А шо я с єтого буду іметь? Работать на унітаз? Я вас умоляю (було б про що говорити). Надибать (знайти) такой дешевий корабель як цей, це як на цирлах (кінчики пальців ніг) пройти по жаринах, і не обпектись. А ціна, таки зовсім смішна.

Називаю грошову сумму і відразу чую обурені голоси не згодних. Помічники Сархана, в унісон заголосили що це обдираловка.

-Пєрєстаньтє сказать (не кажіть дурниць). Перекрикую я, галасуючих: - Щас я зроблю вам скандал, і вам буде весело. Ви такі спершу подумайте за мою ціну. А тільки потом, будете галасувать.

Сархан, з помічниками навіть не стали сперечатися. Розвернувшись, та обурливо галасуючи, почапали назад до дверцяток і через місток на берег.

-Ви йдете, слава Богу, або залишаєтеся, не дай Бог? (фраза, що підкреслює емоційність одеситів) Голосно спитав я у клієнтів, яких щойно втратив.

Коли невдоволений Сархан із спільниками вже були на причалі, я, перегнувшись через борт, з усмішкою крикнув до них.

-Ну, так ви будете купувати, або мені забути вас назавжди?

Почувши у відповідь ще голосніші вигуки та прокльони, я витер уявний піт з чола і повернувся до своїх хлопців.

-Вередливий клієнт пішов. І все їм не так. А я, так торгувався і так старався.

-Та ви їм і рота, не дали розкрити. Буркнув Кір, а Мег його підтримав.

-Не минуло і години, як ви, пане, вже двох купців відвадили. Як діло далі так піде, то треба готувати припаси для плавання в інше місто. Тут, в Газвані, купці що цікавляться кораблем, скоро закінчаться.

-Не боїсь, Мег. Я –знаю що роблю. Відмахуюся від критики і вдивляюся у наступну групку людей, що стоячи на причалу, оглядають наш «Непотоплюн»

-Он. Бачиш? Наступні торговці. Зараз будуть з нами торгуватися. На наш вік, Мегу, купців вистачить. Проте, тактику торговлі, ми трішки змінимо. В нашому, корабельному ОLX, ще не було гарячих вихідців з Кавказу.

-Ех, добре було б, якби ви, вдвох, мали хоч трішки акторських вмінь. Виголошую я, а Мег з Кіром, з подивом витріщились на мене.

-Яких таких, вмінь?Питають майже одночасно.

-Та я маю на увазі, що з нашого тріо, вийшов би косплей (костюмована гра). Я був би Віцином, Мег-Моргуновим, а Кір-Нікуліним. Вдягли б, черкески (кавказ.верх.одяг) з газирями (кишені на грудях для порохових зарядів), папахи на голову, бурки і обовязково кинжали на поясах, за котрі ми б всі, регулярно б хапалися і з риком «Вах! Вах-вах. Ара.» А так, прийдеться мені самому. Як кажуть, ваш пан Арт -«І швець і жнець і в дуду грець»

Перший з торговців ступив на палубу і я повернувшись до «гостя дорогого» розставляю руки в сторони і радісно шкірячись на всі свої 32, чи скільки їх там в мене залишилося, зубів, вигукую:

-Гамарджобат (доброго дня). Пригадую інші привітальні слова, і промовляю їх скороговіркою, немов з кулемета:

-Сіль ву Пле, гості дорогі. Сіль ву пле. Жи ву прі. Авек Плезір.

Ці комерси, не зважають на мої кривляння, а з діловим виглядом роздивляються стан корабля.

-Вай, дарагой. Сматрі, какой красивий карабль. Ні у каво такой нет. Пакупай генацвалє. З акцентом вигукую я, щосили рекламуючи товар.

-Не бітий. Не крашений. Мотор –звер. Мілліонік, слюшай. Поршен-радной, слюшай. Мамой клянусь. Бері карабль дарагой. Я второй хазаін. Атвечаю.

Високий купець, з товстим ланцюгом та медельйоном на шиї, мабуть срібним, впевнено проходжується палубою, очікуючи поки двоє його помічників крутяться на носі та кормі корабля, оглядаючи і мабуть складаючи враження про якість товару.

-Ваххх. Зачєм смотрішь? Зачєм щюпаєшь? Бєрі не глядя, дарагой.

Напосідаюся я на клієнта, та він і у вус не дме, на мої словесні підкати. Не реагує на мене і нічого в мене не розпитує.

«Тертий калач. По цимбалам йому все, що я тут плету словами. Такі як він, довіряють тільки своїм очам, а не словам якогось приблуди. І для мене це погано. Він, мабуть, ще й якась шишка, в торговій гільдії. Он який у нього на шиї, «документ» висить».

З повагою дивлюся на самовпевнену пику чоловяги, з дорогою прикрасою на шиї.

Помічники купця пошнирявши палубою, полізли в трюм а я, облишивши спроби словесно обкрутити клієнта, підійшов до своїх хлопців, які спостерігали за «інспекцією якості» та всівся поряд з ними на порожне цеберце.

-Ну що ж, хлопці. Якщо і цей багатенький буратіно, не купить нашого «морського запорожця» за ціною Mercedesа-300 SLR, то...облишимо ці автобазари та подамося у пірати. Там, у піратстві, вільних вакансій, завжди повно.

Кір аж зблід на обличчі. Мег, той тільки ошкірився та усміхнувся. Мабуть, ризик в житті, йому до душі.

-Та чого ти, переживаєш? З удаваною турботою питаю Кіра. Нічого небезпечного в тому піратстві немає. Он у наших краях, пірати живуть як на курортах. Катаються собі, на скутерах та швидкісних катерах. Займаються скалолазанням, видираючись на борти балкерів. Стріляють з гранатометів. А їм за це, ще й викупи платять мільйонами.

-Пірати, авторитетно розповідаю Кіру з Мегом, про професію, в якій ні бельмеса не розумію: - хоча й ведуть, анти-соціальне життя, зате, завжди слугують образами персонажів у художніх творах. Та ніякий дурень, не піде в кінотеатр на блокбастер, про якогось бухгалтера чи бібліотекаря.

-В наших краях, піратів вішають. Або, топлять у морі.

Не погоджується Кір, з моїми описаними, романтичними образами життя морських розбійників.

-То, не важлива дрібниця. Відмахуюся я від перестороги: - Зате в піратстві, повно цікавого екстриму. От ти, Кір, вмієш закидати канат з «кішкою» на кінці, на борт контейнеровоза чи грузового балкера?

Діждавшись заперечного хитання головою, я з азартом описую процедуру абордажу цивільного корабля, а також, описую всі наступні дії військових, у відповідь за таке.

-А потім, коли вашого піратського човна розстріляють з кулеметів, тих хто вціліє, вішають на щоглах, а їх трупи, викидають в море, на поживу акулам.

Завершую лекцію і бачу що хлопці, в спілкуванні зі мною, піднабралися певного досвіду, і вже не сліпо вірять, кожному моєму слову.

Мег, шкіриться. А Кір, здогадавшись що я перебільшую, або взагалі, забагато вигадую, запитує.

-А навіщо закидати на борт корабля, якийсь канат, з якоюсь кішкою? Можна ж просто, підійти впритул, та й перелізти, чи перестрибнути, на той другий корабель.

-Ні не можна! Категорично заперечую такий відступ від канону. Що за дитячі витівки. Я ж кажу про жорстоких піратів, як у класичному кіно, а не про забавки на фізкультурі. Корабель, треба брати на абордаж традиційно. З мотузками та кішками. Ну...із собаками, якщо кішок не буде. Зітхаю погоджуючись що кішки, терпіти не можуть воду.

-А якщо то буде не корабель, а якийсь невеликий човен? Запитує Мег.

-Хмм. Задумався я, не врахувавши такий незвичний підхід, до обговорюваної теми.

-Тоді, значить, потрібно також, спустити з корабля свого човна. Знаходжу відповідь на питання: -Спустити човна. Спуститися самим. Або, взагалі пострибати з корабля у воду, і вже з води, закидати на ворожого човна кішок...е, собак, папуг, і решту, з пірнато-волохатої живності. Ну, добре.

Завершую я бесіду, бачачи як помічники клієнта, піднялися з трюму, і тепер, купець готовий говорити за ціну купівлі.

Торгуємося вже хвилин двадцять. Ціна, майже така сама як мені пропонували раніше. Ну, трішки з надбавкою, але мені все рівно, малувато.

«Та й сам я, якийсь, малуватий». Порівнюю себе із високою та монументально-ошатною, статурою свого торгового опонента.

«От же ж. Гад такий. Ціну тримає. На торгівлі, очевидно, що не одну собаку зїв.»

Зауважую що після однієї з фраз, кинутої помічником, купець закивав, а потім, став рухатися на вихід.

«От блін. Зараз і цей, клієнт зільється в туман.» Думаю з досадою, а потім, згадую одну деталь, і вирішую що кращого варіанту годі й чекати.

«Згадав. Я вже бачив схожий ланцюг з медельйоном. В торговій конторі порту, куди я забігав минулого дня, із рекламною пліткою, що в порту, продається корабель».

Купець, зупинившись на мій голос, вислуховуває мою згоду на торгову операцію з продажем корабля, та задоволено усміхнувшись, кивнув одному із своїх помічників, а потім посунув до трапу.

«Легендарний Непотоплюн -проданий за ціною не супер-яхти, а звичайного...непотоплюна».

«Нічого, нічого». Спостерігаю з палуби, як задоволений купчина зходить на берег та починає віддавати якісь розпорядження іншому своєму помічнику.Ваша ганзейська мафія, щойно отримала запеклого конкурента, в моїй злостивій подобі. І настане час, коли доведе вас, до цугундера. Ось стану імператорам, всю вашу Козу Ностру (мафія. Сицілія) в бастилію відправлю. Правда, спершу, ту бастилію треба побудувати. »

-Ну, хлопці, звертаюся до Кіра з Мегом:- тепер, позбувшись майна, ми можемо відправлятися в паломництво, по нових краях.

Прощай, прощай! Вже берег зник,

Лиш мріє далина.

I свист вітрів, і меви крик

Над відхланню луна.

Сідає сонце. Ми в той край

Мчимо серед стихій.

До завтра, сонця лик! Прощай!

Добраніч, краю мій!

(Уривок з поеми Чайльда Гарольда)

***

Частина 5 (Автостопом по Євразії)

З часу продажу корабля «Легендарний Непотоплюн», та полишення міста Газван, пройшло майже три місяці.

Якщо говорити по суті, то подорож світом, яку я з помпою анонсував своїм товаришам Кіру з Мегом, можна було б завершувати вже за місяць, півтора. Так званий, цивілізований світ, по мірі віддалення від морських міст, та нашому просуванню вглиб суші, можна було б охарактеризувати, кількома синонімами слова, убогість.

Або, як сказав би мій колишній капітан, із минулого життя на Землі. «Примітивізм. Бідність. Сірість. Депресивність. Ну і звичайно ж –убогість.»

Говорив він, це кожного разу, коли після рейсів до Європи, чи Північної Америки, нам випадав контракт з гуманітарною міссією до Африканських країн чи портів бувшої рашистської федерації.

На кінець другого місяця подорожі, я помітив, що з кожним наступним ранком, подумки починаю заспокоювати себе, що можливо, за кілька днів, ми побачимо бодай щось цікаве. Хоч якусь деталь, що вирізнятиметься з сірості та одноманітності, і запамятається якоюсь, новизною.

Та коли навіть Мег, далекий від «еллінської» культури, і проживший майже весь час, у далекому від осередків цивілізації поселенні, якось сказав, що в подальшій подорожі, навряд чи ми побачимо бодай щось принадливе, в цих краях, я остаточно вирішив «закруглятися» і рушати назад, в бік берегової ойкумени.

-Все хлопці. Ми, достатньо потинялися цими місцями. Від завтра, починаємо рухатися у зворотній бік.

Проголосив я, коли ми вечеряли просто неба, в поселенні лісорубів, у якому не було навіть піднавісу із столом та лавами. І це навіть не говорячи про якийсь шинок чи корчму.

Підводячи підсумок двох місяців подорожі, я був розчарований. І виною розчарування, був я сам. Мені просто випало з голови, про суттеву різницю швидкого пересування повітрям чи морем, з повільним чалапанням, по суходолу.

Тут, на Євразії, звичайно ж, ніякого повітряного транспорту не було, але кораблем за короткий проміжок часу, можна просунутися значно далі, ніж роблячи це пішки, чи сидячи на возі, який тягнуть тури.

Я був здивований дізнавшись що тур, якого я чомусь вважав вимерлим, спокійно собі існує на Євразії, і навіть широко розповсюджений на цій планеті.(Тур - вид вимерлих диких представників роду бик. Вважається диким пращуром сучасної домашньої великої рогатої худоби)

Правда потім, якось пригадав про новітні технології що зявилися на Землі перед самим апокаліптичним похолоданням. Ті генетичні технології, з їх маточними кубами народження, могли створювати ембріони і успішно вирощувати їх у повноцінних особин.

«Ось звідки на цій планеті, зявилися вимерлі на Землі тварини. Їх, вже тут, на Євразії розводили, оскільки на самій Землі, законами це було заборонено. Хмм. А я доволі розумецький. Міг би спробувати свої сили, в якості детектива-розслідувача.»

Хвалив я себе, за розкриття цієї таємниці, і сумуючи що ні на йоту не наблизився до зясування обставин свого власного, часового переміщення.

За два місяці пересування на північ від морського узбережжя, ми були в кількох невеличких містах і до двох десятків селищ. Обєктивний висновок, цих відвідин був такий. Якщо ти побував бодай в одному з поселень на північ від морських міст – вважай що ти побачив їх усі.

-Тут скрізь, все майже однакове. Влучно підмітив Кір, маючи на увазі те як живуть люди в цих краях.

Тож, ми, розвернулися, та взяли напрямок назад. В напрямку міста Газван, де ми почали свою подорож і який, як я вияснив, стоїть в області що носить назву Затока невільників.

Місця ж, якими ми рухалися на північ від Затоки невільників, називалися Вільні баронства.

Щоб не повторювати власний маршрут, ми вирішили зробити відхил вбік. На захід. Якраз у тому напрямку, протікала річка Керман. То ж ми вирішили сісти на річковий човен, і проплисти кілька днів у західному напрямку, щоб ознайомитися з місцями проживання людей, по цій транспортній артерії суходолу. А потім, рухатися новим шляхом, в бік морського узбережжя.

Кілька днів річкової подорожі, принесли новизну і різноманіття в нашу буденність. Але щойно ми знову пересіли з річкового човна на деревяний віз, і неквапливо потрусили суходолом, як та сіра буденність, повернулася в повному обсязі.

Тим не менш, для свого неупередженого та справедливого досвіду про устрій більшої частини Вільних баронств, я вирішив побувати ще й в західній частині цих країв, а не галопувати старим шляхом, щоб якнайскоріше дістатися узбережжя.

Ми проїхали землями, приблизно чотирьох доволі чималих, і з десяток дрібних баронств.

Не памятаю, як на Землі, називаються такі земельні володіння, але тут, їх називають саме так. Баронства.

Я не мав ні можливості, ні бажання, розбиратися в хитромудростях володіння землею, поселеннями та мешканцями. В соціальному устрої, чи ленному праві, чи іншій, юридичній підпорядкованості. Байдуже було на тутешні межі чи кордони. І плював я на всю соціальну ієрархію всіх цих країв.

Мені було, глибоко байдуже, бо я, чітко бачив майбутне всієї євразійської цивілізації, за приморськими містами. Міста з портами і торгівлею. З можливістю швидко пересуватися і обмінюватися товарами та знаннями. А не теліпатися возом, із швидкістю пять кілометрів на годину.

-Майбутне там, хлопці. Біля морів та океанів.

Сидячи на деревяній лаві воза, якого тягли двійко турів, і що повільно сунув грунтовим бездоріжжям, пащекував я.

-Нам –туди. До морських портів. До квітучих гаїв. Не станемо прозябати в глушині, на відшибі,- в душині. Намагався я, віршовано скрашувати нудну подорож.

Хлопці, на мої віршовані потуги, тільки незадоволено глипали своїми очиськами.

Була ідея скрашувати такі свої поїздки, написанням якогось географічного атласу, чи книжки. Але паперу і олівця, пристойної якості, в мене не було. А гарно вичинена шкіра, яка годилася для письма, коштувала дорого. Та й треба було її чимало. Місцеві чорнила, також, були жахливої якості, і від вологи, часто розпливалися в брудні плями.

Я покладався на свою «бездоганну» память. Правда, ніколи не міг до пуття пригадати, а де ми, власне були кілька днів тому назад, та що ми там бачили?

Поселення баронств, в своїй більшості, це як дрібний хутор на Землі, часів середньовіччя. До сотні мешканців, що живуть в простих, примітивних хижинах. Місто,це вже більше за розміром та чисельністю поселення. Однак, з архітектури, це такі самі хижини.

У великих містах, до тисячі мешканців, вже були в наявності ринок, ратуша, різнопланові майстерні, площа з «подіумом». Звичайно ж, це не сцена де місцеві красуні в бікіні, проходжуються виляючи стегнами та сідницями. Це деревяний поміст з якого оголошують всякі баронські повеління або, лупцюють батогами всяких «якобінців», та радикальних революціонерів.

В кожного місцевого барона, було по кілька поселень. Але тільки у небагатьох, у власності були містечка, на кілька тисяч мешканців. Такі вважалися заможними, і по моїй памяті, яка...кхм, «бездоганна», класифікація, таких феодалів, мала б бути в ієрархії такою - Барон > Віконт > Маркіз > Граф > Герцог. І жоден з них, не міг і близько конкурувати, за чисельністю людей, багатством і розвитком, з приморськими містами, на зразок Газвана.

Основною і єдиною гілкою влади, як в окремому, так і в решті феодів, був сам барон, та іноді, за його відсутності, хтось із наближених до нього.

До одного випадку, який стався згодом, на прикінці моєї подорожі, я не зустрічався з цими персонажами, але склав про таких баронів свій своєрідний стереотип. Я був упевнений, що кожен з цих феодалів, являв собою грубого, неосвідченого головоріза без жодної моралі та з доволі обмеженим інтелектом. В минулому, частіше всього, він був якимось виходцем з розбійної ватаги, чи вояком-ветераном, або ж, кондотьєром.

Саме такі особи, можуть силою та страхом, зібрати довкола себе збройний загін, згуртувати людей так, щоб ті, виконувати його накази.

Далі, силою зброї та насильства захопити землю та підчинити собі проживаючих на ній селян та ремісників. І врешті, легалізувати все це насильство, оголосивши себе якимось феодалом, землевласником чи, бароном.

Дивно що в боротьбу за панування, та владу над людьми, не намагається втрутитися місцева релігія. Як я памятав із шкільного курсу історії Землі, релігія, особливо в подобі християнських церков, була несамовито ласою до влади та багатства. Церква, немов кліщ, чіплялася за владу, аж до масового приходу просвітництва. Але тут, на Євразії, я ще не помітив явного впливу, якогось духовного органу. Мабуть, таке явище як релігійні вірування, ще перебувають на самому своєму початку. Ще подібні «інституції» із всяких пройдисвітів (хитра, пролазлива, спритна у своїх вчинках людина-пройда) у рясах, не розпробували в повній мірі, всі принади абсолютної влади та багатства.

З тих небагатьох розповідей що я почув, виходило що тут немає сильного релігійного центру впливу. Існують якісь вірування, якісь окремі секти, а от євразійського прообразу Ватикану, чи Мекки, з їх централізованою та агресивною політикою, тут немає. Поки що.

Чи зявиться щось подібне в майбутньому, невідомо, але мені, не віриться, що місцеві вельможі, з їх куцими мізками, зможуть передбачити наслідки для своєї монополістичної влади, від посилення релігії та людського вірування у небачені чудеса. Такі дурбецели, як нинішні феодали, не помічають небезпеки, допоки вона не зацідить їм по носярі.

Кордони, поміж володіннями місцевих феодалів, тут позначені межевими стовпами тільки на головних шляхах сполучення. Таможні, чи прикордонної загорожі з паркану, колючої проволоки і патрулів з собаками, ще не винайшли, тож і збір мита, за проїзд чи торгівлю, виконують урядники в такому собі «ручному» режимі.

Збирачі дорожного податку, пішки, або розїзжаючи двоколісними возами, курсують шляхами, які проходять через кожен феод. Так проходять перевірки транспорту, на предмет сплаченого мита за проїзд. На ринках і базарах, слід сплачувати окреме мито, на торгівлю.

Піших подорожуючих не чіпають. Мабуть з міркувань «що можна взяти з бідняків, окрім згаяного часу».

Платня, за проїзд возом чи за перегін череди корів, береться натурою, грошима чи товаром. Щоб не сплутати вже заплатившого мито, з тим, хто ще не платив, видають деревяні таблички з вісковою наліпкою.

З хорошого було те, що я нічого не чув про розбійників, які б промишляли на цих шляхах. Можливо це тому, що головні розбійники були у вигляді самих баронів. А отже інших можна і не очікувати, бо головні –не терплять конкуренції.

Наперед плануючи свою подорож, і збираючи інформацію по базарах та корчмах Газвана, я дізнався що самим безпечним способом подорожувати, є варіант напроситися в якийсь торговий караван чи обоз, і подорожувати з купцями і торгашами.

Торгівля та мито, давали стабільний прибуток, і тому, навіть відморожені на всю голову феодали, намагалися, зайвий раз, не чіплятися до купців та торговців. Розуміння того, що розголос про навіженого землевласника, який кошмарить купців, пошириться із швидкістю степової пожежі і віднадить від таких шляхів всіх охочих, стримувало тих баронів що зажерливо пускали слину на багатства що проходять дорогами через їх феоди. Добре поживишся один раз, напавши на торговців, а далі, все. Кінець. Більше ніякий купець, не заверне до твого володіння. А немає торгівлі –не має і процвітання та достатку. Влада, поряд з бідністю та нуждою –приречена. Рано чи пізно, люди порозбігаються туди, де і їжа в достатку, та й сонце-світить більше та тепліше. Землі нерадивого хазяїна, перейдуть у власність розумніших сусідів. Так що, торгівлю в цих краях, оберігали. А разом з нею, і людей що промишляли тою торгівлею.

Тому, потинявшись закладами Газвана де збираються люди торгової професії, та старанно порозпитувавши, віднайшов підходящу кандидатуру серед торговців для свого плану подорожі. Це був купець, що мав вести торговий обоз, через всі баронства, аж до заселеного краю ойкумени. В кінцевій точці маршруту, було поселення лісорубів, в якому цей купець, мав закуповувати рідкісну і дуже цінну кору з деревини. Виварюючи в киплячій воді ту кору, корабели на верфях Газвану, отримували пропитку для обробки днищ кораблів від гниття. За невелику платню, я домовився з купцем, щоб я з Мегом та Кіром, могли подорожувати в складі його каравану, і ось вже більше двох місяців, як ми втрьох, спокійно подорожуємо з купецькою валкою, і ніяких проблем ми не маємо.

По картах цього світу, в мене інформації -трохи більше ніж нуль. Складати карту, спираючись на розповіді купців, торговців та мореплавців я не став, бо це була б марна справа. Всі, з мореплавців, з ким я спілкувався, приблизно знали тільки невелику область в якій бували. Тих хто побував в далеких краях, наприклад таких як Чонджу, я не зустрічав. Чонджу, як я зрозумів –це наддалекі місця на сході континенту. Звідти, іноді прибувають кораблі, в Затоку Невільників, але наразі, тих кораблів вже не було кілька років, а місцеві мореплавці, туди не плавають.

Заселена область цих країв, так звана Затока невільників. На далекому заході є ще група якихось королівств, та інформації про ті королівства я знайти не встиг. Найголовніші осередки цивілізації Затоки Невільників, це по місцевій назві «Вільні Міста». Їх чи то шість, чи більше. Розташовані на узбережжі від міста Австор, на сході, і до міста Шатиль на заході. Можливо, це якийсь різновид земних, Поліс-Держав у стародавній Греції. За Шатилем, далі на захід, знаходиться пустеля. Це головні великі осередки проживання населення. Від узбережжя моря і вглиб на північ, знаходяться Вільні баронства, які обмежуються річкою Керман і великим озером назву якого я, завдяки своїй «бездоганній» памяті, забув. На північному заході, Вільні Баронства впираються в гори Тарсиса, де є з десяток поселень що займаються гірнодобувним ремеслом і є монополістами у видобутку заліза.

Площа території Вільних баронств чимала. Я б оцінив її, в кілька сотень кілометрів у будь якому напряму від уявного центру.

В торгових відносинах, тут використовують в основному мідь та срібло. Золото зустрічається рідко. Його доставляють у вигляді монет та прикрас, десь із західних королівств. А ще, чеканять у Медині і привозять з Австора.

Самі ходові гроші, що зустрічаються тут найчастіше, випускає саме Медина. Це портове місто, з розташуванням у самому центрі всієї затоки. Медина, немов головує у грошовій системі обігу між Вільними Містами, а її гроші -найпоширеніші.

1 Мединська «грана» - це золота монета розміром близько двох сантиметрів у діаметрі. За неї, дають двадцять секк.

1 секка – велика монета із срібла. Діаметром 3-4см. Товстенька і важкенька. «Мабуть, мединці бадяжать із сплавами свинцю». За неї дають 20 аркот.

1 аркот – срібна монета, вдвічі менша і легша за секку. За аркот дають 20 пайс.

1 пайса –теж срібна монета, але настільки маленька та крихітна, що легко вміщується на нігті великого пальця.

Далі йде мідь. І єдина мідна монета -це, анне. Дрібний кружалець за 40 штук якого, можна взяти 1 пайсу.

Були присутні і інші монети, що чеканили різні правителі, в яких зявлялися обєми срібла чи міді, але їх кількість, була незначною.

Отже.

Коли основне завдання нашої подорожі «побачити світ» було виконане, і перевиконане. А мене, та й моїх хлопців, вже починало нудити, від такого примітивного «світу». Нами було вирішено, прямувати до узбережжя моря, до цивілізації, торгових міст, і то якнайшвидше.

Зважаючи на отримані від купців відомості, ми вирішили змінити своє так зване, місце «приписки» та «прибитися» до іншого торгового каравану, що прямує до міста Таланга. Таланга стояла на виступі берегової лінії і була на захід від Медини. В якій я теж хотів побувати.

Головним у рішенні тримати напрям на Талангу було те, що до неї можна було дістатися набагато швидше, ніж до будь якого іншого міста на узбережжі. А саме –річкою.

Річка Золотоношка, тече від західних гір Тарсиса на південний схід, і закінчується посеред болотистих низин південної частини баронств. Поселення гірників, використовують її для своїх водяних млинів щоб подрібнювати породу, і роздувати міхи, для печей при плавленні руди. Нею ж, вниз за течією, транспортують готові зливки. Колись, були часи, коли в горах Тарсиса видобували срібло і навіть золото. Мабуть з тих часів і пішла така назва річки. Потім, рудоносні жили виснажилися, і видобуток зосередився на залізі.

Притока річки Золотоношка, її менша «сестра» Мала Золотоношка, відгалуджується від головного русла на південь та протікає від південних земель Вільних баронств до самого узбережжя моря, біля міста Таланга.

На наше щастя, Мала Золотоношка була достатньо широкою та глибокою, щоб нею плавали човни. А ще, її течія була якраз в напрямку узбережжя, тож подорож нею, мала зайняти максимум пару днів.

Залишилося тільки дістатися місцини під назвою Великі луки, де можна було сісти на човна, і нарешті покинути ці, остогидлі Вільні Баронства.

Подальша подорож до Великіх Луків з іншим караваном, нічим не вирізнялася від того який ми покинули. Все та ж сама буденність, аж до того дня, коли торгова валка, в якій я перебував, прибула на якесь перехрестя доріг і зупинилася щоб перепочити та напоїти худобу.

На цьому роздоріжжі - перетиналися чотири шляхи.

Перетин шляхів, де зупинився караван, був доволі чималим втоптаним полем. На тому полі, стояло кілька криниць, для втамування спраги подорожніх людей, а також, були побудовані поїлки для худоби. Кілька груп дерев, мабуть різновид папоротей, давав тінь від сонця. Так що місце, було ідеальне для короткого відпочинку.

Купці, якщо їх каравани зустрічалися, були раді затриматися на годинку, другу, щоб обмінятися товарами, плітками, слухами та будь якою іншою інформацією.

От і цього разу, зустрілося двоє таких торгових караванів.

Ми з хлопцями, перекусивши солониною з кашею та засушеною мякітю якогось овоча, повсідалися на возі, котрий «арендували» у купця на час подорожі. З того возу, товар майже весь розпродали, а іншим, чомусь не завантажили, от він і був, напівпорожнім. Я домовився з купцем про тимчасову «аренду» на такий своєрідний транпорт, не бажаючи муляти ноги довгою ходьбою.

Я –нудьгував. Нудьга мене, буквально заїла. Ця нудьга мене, вже заї..дала повністю.

До полудня було ще кілька годин. Караван стояв. Купці, із своїми довіреними помічниками, відійшли осторонь і про щось стиха перемовлялися. Служки з караванів, поїли худобу та нашвидкоруч гріли на багаттях страви.

Картини такого привалу, я вже бачив безліч разів. Всі дії учасників, були немов запрограмованим дійством до самих дрібниць.

Позіхаючи від нудьги, я осоловілим поглядом спостерігав за біваком, міркуючи коли ми вже рушимо далі.

В бік штурхнув Кір, показуючи іншою рукою, на хмару пилюки, що підіймалася на шляху, який був перпендикулярним нашому, перетинав перехрестя, де ми стояли, та губився за обрієм, на протилежному боці від роздоріжжя.

-Хтось суне. В наш бік. Сказав очевидне Мег, прикладаючи долоню до очей.

В ті хвилини, ми ще не знали, що саме на цей час, коли наш караван дістався перехрестя, тут була домовлена зустріч двох баронів-сусідів для обговорення взаємних претензій.

Зазвичай, будь які претензії між сусідами в цих краях,«обговорюють» методом різанини людей, купа на купу. Хто більше зарізав у свого опонента, суперника, конкурента, недруга, і супостата –той і правий.

Але цього разу, все було по іншому. Як я згодом дізнався, у все знаючих купців, в кожного з баронів виникли свої форс-мажори. От тому, кожен з них, і не зміг сформувати бодай якесь військо для силового вирішення непорозуміння.

В одного з баронів, більшість із його збройної челяді, захворіла на кендюхи. Пахолки пообсиралися, і злягли від зневоднення. Згідно із слів самого барона -очевидно, це була «біологічна диверсія» одного з недоброзичливців. По простому – барон обвинувачував своїх недругів в масовому портуєнні свого «піпла» -людей.

Але, швидш за все, то була банальна дезентерія. Бо про те, що перед вживанням, воду треба кипятити, а овочі та фрукти мити, як і руки після туалету, барон і його люди, або не знали, або не звертали уваги на такі дрібниці.

В іншого феодала, більшість з його збройних людей, травмувалися, коли переходили місток через неглибоке урвище. Оскільки вся ватага барона,переходила місток купою, та мало не строєм, не знаючи, що на таких спорудах як місток, через неминучий резонанс, йти потрібно не в ногу, а врізнобій, то місток з дерева та на підвісних канатах, розхитався настільки, що вояки повилітали з нього, як на якомусь екстремальному атракціоні. А на довершення, коли вони посипалися з нього в урвище, їм на голови посипалися ще й дошки з того містка. Що таке «резонанс при ходьбі в ногу», цей барон не знав, бо не служив у збройних силах не те що України, а навіть Африканського Сомалі.

Перший з дійових осіб, прибув на перехрестя на десяток хвилин раніше. В присутності кількох озброєних пахолків, і... пішки.

Я вже знав, що коні на Євразії є, але розводять їх десь на сході, і коштують вони, великі гроші.

Про цей дивний дисонанс з турами, волами і іншою хутобою, якої не бракувало тут, я замислювався, проте, в мене не було переконливої інформації і фактів. Тож, піший марафон барона до місця обговореної «стрілки», мене не здивував. Це був явний інформаційний профіт, від моєї подорожі та спілкування, який трішки компенсував всі незручності в дорозі. Краще раз побачити ніж почути. А я, нізащо б не повірив, якби мені розповідали б, що феодали можуть переміщуватися возом. Не говорячи про пішкодрала.

Так що, коли група барона, яка виказала себе курявою, пішки прибула на перехрестя, я не надто переймався, хоч від нудьги, і став приглядатися уважніше.

По зовнішньому вигляду, вбранні, а згодом, і манері спілкування та поведінки, я визначив що це, не якийсь приказчик чи сенешаль, а повноцінний феодал. Низький, кремезний чоловяга. В двохкольровій котті, з мечем на поясі та в блискучому шоломі на голові. На вигляд, років під тридцять. Неохайна борідка, покльоване, немов від віспи обличчя. Відсутність передніх зубів. Червонастий ніс та дрібненькі, примружені, злі оченята.

Барон, покрутивши головою, пороззявляв рота, демонструючи відсутність зубів і шепеляво віддаючи команди своїм пахолкам, а затим, рушив у бік групи дерев, і там всівся на траву, на відпочинок.

За десяток хвилин, Кір знову штурхнув мене в бік, і я, оглянувшись за спину, вгледів на іншому відрізку шляху, чергову хмару пилу.

-О. І звідти теж, хтось до нас суне. Повторив Мег знову прикладаючи до очей долоню.

Вже скоро прибула інша група людей на чолі з іншим феодалом. Цей барон, теж був низькорослим, з видовженим обличчям і бородою що звисала до пояса. Чи були в нього передні зуби чи ні через бороду було не розібрати. Цей барон теж, прибув пішки і з кількома озброєними слугами.

І ось, щойно вони завбачивши один одного, як похапцем вискочили просто на перехрестя, і навіть без церемоній привітання, стали репетувати дурними голосами, шлючи один одному на голови прокльони, погрози та образливі лайки.

Служки обох сторін, в суперечку між їх хазяями не втручалися. Стояли поряд, тримаючи якісь прапори, кожні за спиною свого барона, і з нудьгою позирали на бівачні вогнища караванів, звідки долинав запах розігрітої їжі.

До такого дійства як лайка баронів, стали підтягуватися глядачі з обох відпочиваючих караванів, і звичайно ж, туди понесли чорти, і мене. А за мною, і зітхаючих Кіра з Мегом.

Я став поблизу купця, з яким подорожував, і він, з азартом поділився зі мною подробицями сварки.

Одного з баронів звали Тумбс Скажений бик. Іншого, Тамбс Скаженіючий бик.

-Різниця імен та прізвиськ, просто «вражаюча». Наголосив я, і став слухати далі купецьку оповідку про причину конфлікту.

Привід для суперечки між баронами, і справді був незвичним. Власне, через нього я і втрутився із своїми порадами. Я тоді вирішив, оскільки вже відбувається така неймовірна дурня поміж феодалами, то чого б її, ту дурню, не довести до повного абсурду.

Приводом до ворожнечі став Bovidae. Або,(Bos). Або- рід парнокопитних ссавців родини бикових. По простому -бик.

На щиті барона Тумбса, був зображений могутній бик, що припав мордякою до землі.

На щиті іншого барона, Тамбса, зображено не менш могутній бик, що став дибки на задні ноги.

Мабуть свого часу, через землі обох баронів, подорожував якийсь художник-геральдист, і якого Тумбс з Тамбсом, впіймали і заставили безкоштовно попрацювати над їх гербами та емблемами.

Художник, не морочив собі голову видумками, а зобразив кожному з феодалів по геральдичному бику. А вже ті барони, і стали перемальовувати биків на свої знамена, стяги, і щити.

Я, розглядаючи ті малюнки на прапорцях що тримали позаду баронів їх слуги, помітив деталі, які вказували, що художник був з почуттям гумору, і що працював з примусу, а не за винагороду.

З розповіді купця виходило, що одного дня, між землями Тумбса та Тамбса, якраз на межі що слугує природним кордоном, якось загубився здоровий молодий бичок на прізвисько Беко. Беко, був складовою частиною череди, і власністю торговця, що переганяв стадо парнокопитних дорогою, поряд із землями обох баронів. Відбившись від своєї кумпанії, та заблукавши, Беко проявив винахідливість і видерся на возвишенність щоб оглянути місцевість. Місцевість була на межах баронів Тумбса та Тамбса.

Така необдумана дія Беко, була негайно «запеленгована» служками обох баронів, що негайно сповістили своїх хазяїв про «бонус», і які похапцем, видвинулись до своїх кордонів.

Кордон між землями, являв собою довгий земляний насип, котрий незрозуміло чому і коли виник ще до людських поселень, а тепер, слугував за демаркаційну лінію між володіннями. Просто на верхівці того насипу і був виявлений цінний ресурс у вигляді парнокопитного Bovidae. Беко, гордо стоячи на вершечку насипу, був чудовою твариною. Молодий, дужий, навіть у чомусь граційний. Він був, немов втіленням намальованих геральдичніх биків, що були зображені на знаменах обох баронів.

Прибувші на місце знахідки «мясного і тяглового ресурсу», обидва барони, завбачивши таку красу, негайно стали наводити факти приналежності чотириногого майна тільки кожен собі.

А так як обидва були пихатими, тупими, алчними ненажерами, то і їх методи доводення цих фактів, були тільки у двох варіантах.

Перший –це репетувати і погрожувати опоненту.

Другий- це видертися на насип, і силоміць стягнути бичка, на свою територію.

Коли обидва «тореадори», нарепетувавшись і цим набриднувши спокійно відпочиваючому бику, полізли до нього на насип, та стали тягати його за вуха та роги в різні боки, Беко, пригадавши своє імовірне «бойове» минуле, різкими рухами голови, тулуба і копит, виказав їм свою незгоду.

Прийшовши до тями внизу насипу, барони змушені були в секунду пригадати своє спортивне минуле, а особливо - біг.

Бігати наввипередки із своїми сверстниками в молоді роки – це не те саме, що «галопувати» в тридцять років з хвостиком, коли підступається редикуліт, ожиріння, задишка, та солі в суставах.

Тумбс із Тамбсом, а також всі їх пахолки, в той день показали просто феноменальні результати по бігу. Їх всіх, можна було б відразу етапувати на змагання олімпіади, якби такі проводилися в середньовіччі.

От що значить мотивація позаду себе, у вигляді гудучої під копитами землі, від копит тисяча-кілограмової туші Беко, що на швидкості 60 км на годину наздоганяє тебе і ось ось підніме на роги.

Ще смішного та кумедного було в тому, що барони позлітали з насипу, не кожен на свою територію, а навпаки.

Тож тепер, Тумбс дременув у бік оселі свого опонента, а Тамбс теж драпав в бік помешкання свого недруга. Та в ті хвилини, це було і не так важливо, бо Беко, розлютився безцеремонністю баронів не на жарт. Встигав гнати і одного барона і повертаючись та перескакуючи насип гнати й іншого.

Така «іспанська корида» припинилася так само раптово як і почалася. Беко, кудись подівся, мабуть якось вгледів свою череду і повернувся в неї, а барони, перевівши подих, стали повертатися кожен у свої володіння, і звинувачуючи в халепі один одного, обіцяючи нізащо не забути такі образливі для їх гідності перегони.

Домовилися зясувати стосунки спершу словесно. Йти війною з незрозумілими перспективами, ніхто не поспішав. Тож, як казали на Землі у 90х, «забили стрілу» на певний день, на торговому перехресті.

От цей день і припав, коли на тому перехресті зупинився на відпочинок караван в якому їхала і моя особа.

І ось, я стою серед інших свідків, які насолоджуються таким рідким явищем, як сварка благородних феодалів, і мені зовсім не цікаво. Мені – нудно. Сварка –примітивна. Верески дратують своєю одноманітністю. Дійові особи-не розуміють що таке експресія (вираження, виразність, підкреслене виявлення почуттів, переживань або емоцій)

«І хто так скандалить? Такий несмак. От в моїй Одесі, люди знаються як естетично виразити свою незгоду». З нудьгою думав я.

І тут, немов підслухавши мої думки, мої уявні чорти, котрі примусили мене підібратися поближче до місця сварки, якимось чином, витягли з моїх споминів згадку про те, як ми з друзями, в дитинстві, збиткувалися один з одного. Затим, очевидно вже зовсім дуріючи від нудьги, ті чорти, підчепили ту дитячу згадку, до мого прибацаного язика, котрому, і без споминів, щось недоречне бовкнути-як дурному з гори побігти. А потім, чорти заходилися щосили смикати за язика, одночасно нашіптуючи в мій мозок «А ну, сказони якусь дурість. Давай розважимось. Додай перцю в цей казан сварки. Більше дурі.»

-А чого б то сперечатися за таке давне діло, коли є привід обговорити непристойність та непотребство що зображено на прапорах баронів.

Голосно поцікавився я у торговця що стояв зі мною поряд. Той здивовано вирячився на мене, а затим, перевів погляд на «штандарти» що тримали баронські слуги.

-Яке..непотребство? Спитав купець, а інший, що теж стояв поряд і все чув, добавив:

-Малюнки з биків. Що там непристойного? Я нічого не бачу.

Кілька чоловіків що стояли поряд і теж почули моє зауваження, теж висказали сумніви про неприпустимість, тож я, як істинний естет, змушений був голосно вказати на всякі незрозумілі штрихи малюнків, простим обивателям.

- На прапорі в одного з баронів, зображений бик, що нюхає коровячий кавелдик. Он та, пляма, в кутку, до якої тягне свої ніздрі бик, то зображений саме кавелдик, або по народному коровячий млинець. Над нею ще й мух намалювали. Це що за безстидство і фетишизм? А в іншого барона, на прапорі, бик стоїть на задніх ногах, бо в нього яйця порозпухали і заважають йому ходити. Це що, якийсь натяк на сальну «клубничку»? Чи в того бика яйця протухли і понапухали?А ще на обох малюнках зображено мух, що пообсідали обох биків, неначе вони вимазані лайном.

Запанувала тиша протягом якої всі до кого долинув мій голос, стали детальніше розглядати подробиці на прапорах.

Залунали перші смішки, а по мірі того, як присутні ділилися спостереженнями із сусідами, сміху ставало все більше аж поки він не прорвався в регіт.

Здивовані барони, облишивши свою лайку, звернули увагу на сміх.

Швидко вияснилася причина. І хто на ту причину вказав.

Тож, не чекаючи поки на мене напосядуться обидві ображені сторони, та перш ніж діло дійде до всяких «розборок» я, голосно заявив, що в «Благородно-Шляхетних Краях», де доводилося мені бувати, справжні феодали і барони, виясняють свої стосунки на турнірному полі. Під сурми і оголошення герольдом титулів. А виходячи один проти одного на герць, по законам лицарської честі, мали проголосити даму серця, яку, після турніру міг «попорати» тільки переможець. І не важливо, що та дама, вже могла бути чиєюсь законною супружницею.

- Турнірні закони, вони строгіші за картярські. Авторитетно заявив я.

Мій переконливий тон, та подробиці в яких я змалював як лицарі в начищених обладунках, із списами наперевіс, мчать на жеребцях один на одного, щоб вибити списом противника із сідла, і підняти свій стяг перемоги, були немов детальним описом старого фільму про Робіна Гуда.

Що, що, а красиво розповідати, я вмів.

Змальована мною картина, баронам сподобалася і припала до душі. Але була проблема. Коні. Їх не було. Турнірні списи, можна було зробити з дишел возів, а от жеребці на яких слід скакати, таких в наявності не було.

-Ну то можна скакати, і на «Гарячому Коні». Знову тягнуть мої чорти за мого ж язика, озвучуючи спогад про дошкульний підлітковий жарт, на уроках трудового виховання. (Двоє грубіянів, підступали спереду і ззаду до обраної цілі того жарту, і раптово та швидко, просували довгий держак лопати чи граблів, між ноги жертви, а потім, різко підіймали вгору. Хлопець, був немов посаженим на раму велосипеда, от тільки ту раму, різко смикали вгору та вниз чим придавлювали чоловіче «хазяйство» жертви).

-А це як? На свою голову поцікавився барон Тумбс. Чи може... Тамбс. Я їх, не надто розрізняв.

-Та то просто. Далі патякаю я, не виказуючи і тіні сумніву про свій справжній веселий задум, за участі двох баронів-дурбецелів: -Це як паланкин, в якому носять короля, його слуги.

Про королів, що їх носять слуги, баронам Тумбс-Тамбсу, теж сподобалося. Тож його пахолки, заходилися готувати все необхідне, для лицарського турніру, який вирішили провести тут на роздоріжжі, і негайно.

За моїм детальним описом та інструкціями, з двох довгих жердин, слуги баронів, змайстрювали такі собі ноші, більш схожі на драбину тільки з двома щаблями посередині. Всередині і впоперек, була примотана дошка на якій мав сидіти «турнірний лицар». На кожному краї довгих жердин, стояло по одному носію –слузі. Щоб той «лицар не беркицьнувся набік, його ноги примотали справа і зліва, до боків жердин.

За моїм задумом, четверо носіїв підіймали драбину, клали жердини собі на плечі і повинні були бігти вперед, поки сидячий посередині «лицар» із списом цілив у другого, який теж сидів на подібній конструкції.

Такий примітивний косплей, мав замінити турнірних коней яких у нас не було.

Вже при самому озвученні мого плану, можна було здогадатися що це – повна дурня. Але, всі із захватом підхопили цю мою ідею.

Мої уявні чорти в голові, почухали рогаті потилиці і нашептали в мої вуха «Ти диви, ці дикуни повелися на таку нісенітницю. Що ж, нам і карти в руки. Іще більше дурі»

-А щоб точно відтворити знаменитий турнір сера Вдупліно-Путініно з маркізом Сі Цзіньпіном, щосили заголосив я те, що нашепотіли мені мої чорти: - слід кожному з носіїв, налити чималу чарку вина для сміливості. Знаменитий бойовий кінь графа Фіцо на прізвисько Вермішель, завжди вживав цеберце вина, перед турнірним герцем.

Майбутні носії «паланкинів», вельми зраділи такій пропозиції. Одне діло, тягати тушу барона натверезу, і зовсім інша справа, коли тобі дадуть випити добрячого глечика вина.

З моєї ініціативи і «слушної поради», таких глечиків, було випито кілька.

А далі -почався турнір.

Коли кінь, з вершником, мчить вперед, його ноги діють немов один механізм і кінь рухається прямо. Тож вершник може розрахувати напрям свого удару.

В нашому турнірі, я вирішив зробити все навпаки.

-Ми! Не шукатимемо простих рішень! Горлопанив я, наливаючи кожному майбутньому «бойовому скакуну» по черговому, чималому, кухлю вина.

-Чим більше вина, тим більше сміливості в атаці. Доливав я винну добавку вже осоловілим «слугам-носіям» обох «паланкинів».

Я, ніколи не чув про земні турніри на яких лицарських коней, перед змаганням поїли алкоголем чи якимись транквілізаторами. Хоча, я так думаю, це було б доволі весело і навіть, ржачно. Тож, на організованому мною турнірі, всіх «коней» добряче розігріли вином.

І от нарешті, коли кожен з баронів, кожен сидячи на своїй драбині, один навпроти одного, відсалютували один одному списами-жердинами, та зарепетували «Вперед, в бій», носії «паланкинів» першим ділом - заточилися. Далі, голосно икаючи від випитого вина, і забираючи один паланкин вправо, а інший вліво, рушили вперед на зближення. Барони, спробували дістати один одного «списами», але їхні четвірки «бойових коней» заточуючись і перечіпаючись, вже розминулися. Причому, на досить віддалених один від одного зустрічних курсах.

Глядачі в захваті репетували і всіма силами координували сутичку. Ревище від кількох десятків горлянок стояло таке, що у ньому не було чутно команд баронів до своїх носіїв-пахолків. А ті, кричали, лаяли, та чихвостили своїх носіїв, що не можуть рівно пройти вперед.

Слуги що несли жердини, водили по сторонам своїми розфокусованими очима, в яких, імовірно вже троїлося від дії алкоголю. «Бойові коні», намагалися діяти синхронно і йти хоч би приблизно, в одному напрямку і в один такт. Було їх по четверо в кожній «упряжці», і та кожна упряжка, трималася разом і не розїзжалася в різні боки тільки завдяки ногам баронів, які були примотаними до жердин. Барони, сидячи до дошках, в прямому сенсі слова, своїми дупами тримали жердини поряд і разом.

При черговому розвороті упряжки барона, що мав довшу бороду, його «бойова» четвірка носіїв, поточилася, і права сторона з двох носіїв «упряжі», гепнулася на бік. Від такого «підступного фортелю», барона теж кинуло на сторону, і він, загубивши свого списа, завалився на бік і перевернувся. А так як його ноги, були примотані до жердин, то барон, провернувшись, повис на жердинах головою донизу, немов гімнаст на турніку. Слуги – носії, такий баронський вибрик з переворотом, не помітили. Спокійно підвелися на рівні. І оглядаючи довкола себе пяними поглядами, рушили на зближення із упряжкою беззубого барона. Той же, висячи головою вниз, щосили репетував:

-АаА. СтІйТе. КуДи. ТеЛеПні. СтІій, КаЖу. ЩоБ вАс. ПеРеВеРнІтЬ...МенЕ. Голосніші звуки крику, чередувалися з тихшими, бо драбина, з примотаним бароном, від крокуючих слуг з жердинами на плечах, гойдалася вгору та вниз.

Вже за хвилину, коли амплітуда гойдання виросла, барон дістав головою до землі, і зачерпнувши відкритим від свого вереску ротом землю, нарешті замовк.

В іншої «бойової упряжки», справи теж були, не надто добрими.

Коли упряжі противників розвернувшись на черговий захід, нарешті стали зближатися, барон з коротшою бородою та без передніх зубів, замість свого опонента в «сідлі», побачив тільки...дупу опонента, яка була в «сідлі», поки решта барона-противника, звисала головою вниз і репетувала як навіжена.

Від подиву споглядання такого оксюморона (з грецької (oxymoron) перекладається як "дотепно-безглузде") беззубий барон не тільки забув закричати команду «стій» своїм «коням», а й забув що йому треба використати свій спис для враження е,е,е...хоча б і дупи противника.

Замість того, щоб хоча б, імітувати удар своїм списом у противника, а потім оголосити що той противник е,е,.. повержений і е,е,..вже... перевернутий, беззубий барон, зробив фатальну помилку, яка замість його перемоги, стала наступним оксюмороном турніру.

Коли його четвірка носіїв, пройшла поряд з «дупою в сідлі» беззубий дурень, повернув свою голову щоб ретельніше оглянути «пропливаючий» повз нього «пейзаж» в образі перевернутого догори-дригом противника. При цьому, він геть забув про довжелезний дрин, який тримав у руках, і який слугував замість турнірного списа.

Спис, роззявившого рота барона, нахилився вниз і своїм кінцем вперся в землю. А так як «бойова упряжка» немов танк без тормозів та із заклиненою передачею, сунула тільки вперед, то спис спрацював як стоповий важіль.

Барон, і далі споглядаючи пропливаючі за його спиною «пейзажі», відчув як щось вперлося йому у пузо, і стало з силою давити відпихаючи та підіймаючи його над сидінням.

Блискавичний погляд вперед, виявив турнірного списа, що вперся у землю і важелем, немов стрілою крану, підіймав тіло над сидінням і всією крокуючою упряжкою.

Несамовитий вереск «-Стійте. Кому кажу? Трясця. Стояти, смерди. Ось я вас розбишак.» не допоміг, мабуть тому, що на «коней» упряжки напав бойовий шал і вони, пригадавши мої таємні посули «Кожному з переможців, по срібній монеті» в запалі йшли тільки вперед. Тільки до перемоги. Навіть якщо на шляху, загублять свого «наїзника» барона.

А барона, вони якраз і загубили.

Турнірне дишло, впершись у пузо барона, підійняло його вгору і протримало вгорі, поки четвірка «коней» промаршувала вперед.

Завязки на ногах барона, що кріпили ноги «вершника» до жердин, і мали слугувати ременями безпеки – не спрацювали. (От і жалійся на ПДР,при відсутніх ременях безпеки)

Коли «паланкин» позбувшись водія, який немов, повільно катапультувався вгору, пройшов вперед, барон нарешті «відстикувавшись» від свого важіля, котрий возніс його тушу вгору, пішов на зниження, і гепнувся на землю немов здоровезний мішок лайна.

Четвірка «коней», не помітила втрати основного бійця, і знову рішуче пішла на зближення з ворогом, який сунув назустріч, з височіючою дупою противника із харкаючою землею, головою внизу.

Глядачі з купецьких караванів, та всякі сторонні перехожі і проїзжаючі, які були поряд, вже геть заслабли від реготу. Люди, просто покотом лежали на землі, і тільки схлипували від сміху.

Мені ж, коли я пересміявся, спало на думку, що такі жарти з феодалами, можуть закінчитися для мене вже серйозними проблемами.

Знавіснілі барони, отямившись, не стануть зважати на домовленості з купцями, а просто навернуть мою «розумецьку» голову, чимось важким або гострим.

Тож я, вже якийсь час старанно оглядаючись, завбачив на перехресті тягловий віз, якогось перевізника, що повернув у потрібну мені сторону перехрестя і зробивши знак Мегу з Кіром, повільно відступив за спини глядачів, а далі, разом з хлопцями зробив, -Хаміль-Хаміль. (присудк. сл. Уживається при вказівці на непомітний швидкий відхід, зникнення кого-небудь).

Похапцем підбігши до воза, я кількома фразами домовився з «таксистом» і ми втрьох, погрузившись на віз, стали віддалятися від галасливого дійства на перехресті.

Кілька годин, ми рухалися в потрібному напрямі, а потім «таксі» заявило що його маршрут, відхиляється на захід, і ми полишили віз, та почалапали далі пішки.

Коли мені прикортіло відійти в кущі біля дороги, та усамітнившись, «посидіти» та «подумати», яка я все ж, недоброзичлива та насмішкувата людина, Мег та Кір, залишилися на дорозі чекати.

Під час мого «сидіння» в кущах, із жменею місцевих лопухів напоготові, дорогою що ми рухалися, промчала пасажирська бричка, запряжена, для швидкості, тільки одним прудким бичком. У бричці було кілька озброєних вояків, котрі хотіли наздогнати трьох розбійників, які позбиткувалися над благородними баронами.

До гадалки не ходи, бо було зрозуміло. Нас трьох, - вже розшукують.

Оскільки на дорозі, стояло тільки двоє, Кір та Мег, а я «філософствував» у кущах, то бричка проїхала мимо. Вочевидь, хорошого у середньовіччі те, що не має фото-робота, та детально змальованих портретів осіб, яких розшукують.

І ось тепер, ми втрьох, сиділи в заростях якогось куща, і по черзі, з обережністю, вистромлювали голови з гущавини щоб оглянути дорогу.

-І чого б ото я так сердився та скаженів. Я ж просто запропонував ідею. Не обовязково було її слухати. Я ж просто патякав.

Справдовувався я, заодно оглядаючи шлях, по якому ми рухалися на південь. Нікого не помітивши, я дав команду що можна виходити на дорогу і продовжувати рух. Вибравшись на шлях ми пообтрушували з себе траву, пил та гілочки, які поначіплювалися за час переховування в кущах, та частенько озираючись собі за спини, рушили в бік півдня до наступних володінь, які межували з баронством, де ми перебували.

-Ви сказали, і доволі переконливо, що у ваших краях, всі благородні та шановані вельможі, вияснюють стосунки подібним чином. Зауважив Кір, а Мег його підтримав.

-Атож. Та ви ж, своїми сказаними словами, та ще при чисельних свідках, не залишили тим дурбецалам жодного шансу порозумітися.

-Розумні люди, не слухають якесь приблудне базікало на кшталт мене. Розумні, посовітували б закрити пельку і не втручатися у те, до чого не має справи сторонній. Спробував я перекласти вину на баронів.

-Розумні люди?Та хіба ви не бачили тих двох довбнів-баронів.

-Атож. Наче то не вони, репетували про той дурнуватий привід через який і розгорівся весь конфлікт.

Знівелювали мої виправдання хлопці.

Піший перехід дорогою, з частими ховами в гущавині, при перших признаках хмари пилюки, зайняв у нас час до самої ночі.

Вже в темряві, завбачивши світло попереду та озбабіч дороги, ми завернули туди на те світло, і опинилися на околиці якогось хутору.

Заночували в копиці якоїсь трави, і мушу визнати, що сон був, просто прекрасним. Так солодко я вже довгенько не спав. Можливо від того, що моя дурість, нарешті вийшла «з парою» і тепер дала спокій моїй свідомості.

Хтозна, яким би був мій сон, якби я серед ночі, якось довідався, що поки ми спокійно відпочивали недалечко від головного шляху, вночі просто в якихось кількох десятках метрів поряд, на тому таки шляху, барони Тумбс-Тамбс, зі своїми слугами, прогаласали разів чотирі в обох напрямках. Барони шукали нас трьох. Особливо мене. Прямо мріяли мене знайти, щоб «виразити» своє обурення та претензії, а заодно, щоб переламати всі кістки і особливо, вирвати мого пришелепкуватого язицюру.

Комізм був у тому, що ми спокійно спали поряд з головним шляхом, по якому галасали наші переслідувачі. А ті, й гадки не мали, що поки вони, вночі, замість спати, «стукають своїми копитами» по дорогам, їх ціль, спокійно дає хропака в копиці, за десяток метрів від дороги.

На світанку, барони вирішили що втікачі, переховуються в якомусь поселенні і спрямували всі свої «копитні» сили, на нові пошуки.

Хутор, на околиці якого ми перебували, теж не оминув облави. Каральні сили баронів, правда без свастик на кітелях, за класикою совітського жанру, на самому світанку і звичайно ж - підступно і без оголошення війни - вдерлися в дрімаюче поселення, спокійно «прорисачивши» прямо повз лігво «партизан», які, пускаючи слину на свої підборіддя, дрихли без задніх ніг, у копиці поряд з дорогою.

А вже за пів години, коли шлях спорожнів від бігаючих туди-сюди, пахолків, ми проснувшись і нічого не підозрюючи, спокійно вибралися із копиці, потім вибралися на шлях, і залишивши «карателів» шукати нас в хуторі, рушили своєю дорогою на південь.

Вже надвечір, за допомогою якогось селянина що їхав возом в потрібному нам напрямку, і згодився взяти нас підвезти, ми покинули володіння баронів Тумбс-Тамбса.

Подальший наш шлях до морського узбережжя, на превелику радість Мега з Кіром, і на мій сум, пройшов спокійно, монотонно і нудно.

Ми дісталися до Великих Луків. Там, сіли на човен, що прямував до Таланги. А вже за два дні, прибули до околиць міста і покинувши поселення з річковим портом, винайняли колісну, пасажирську бричку, та зі швидкістю тяглових тварин, рушили до самої Таланги, будівлі котрої, вже було видно з високого пагорба.

-Нуу? І як вам, хлопці наша подорож світом? Саркастично поцікавився я, коли ми втрьох, вмостилися на зручних, оббитих мякою вовною лавах брички, і діставши з подорожніх сумок сир, вялене мясо, смажені коржики, та деревяну бутиль вина, обвиту лозою, стали снідати.

-Бодай би, такі подорожі. З повним ротом бовкнув Кір.

-Краще моря, нічого немає. В морі-вся сіль. Хвилі моря -несуть спокій душі. Морська душа –сушею не чалапає. Прокоментував Мег набором фраз, яких наслухався від мене.

«Молодець. Моя школа». Подумав я про Мега, а вголос виголосив фразу Харукі Муракамі .

- Коли довго дивишся на море, починаєш сумувати за людьми, а коли довго дивишся на людей — за морем.

Так закінчилася наша сухопутна пригода, яка стала нагадуванням що море — це вічний символ свободи, спокою та романтики, що лікує душу солоним бризом і дарує натхнення. Це -як музика для душі. Місце сили та безкінечна краса.