Перстень Замла

— Чи не хотіла б пані сьогодні прошпацеруватись зі мною після роботи, а тоді зайти на філіжанку ельфійської кави та драконячих пончиків у знамениту кав’ярню всіх часів «Смаколики від тролів»?

Я відкладаю стос паперів у бік й ошелешено дивлюся на Марка.

— То як? — він виструнчився на стільці, помітивши моє здивування.

— Де ти набрався цих слів? — я тягнуся за пером і повертаюся до звіту про нетверезих гоблінів, які ледь не викрили себе перед людьми.

— Ірен, Ірен. У Лемберзі й не таке почуєш, — Марко замріяно дивиться на мене і покусує перо, — Хіба ти ніколи не помічала, як говорять люди?

— Знаєш, коли ти женешся за нетверезим гобліном, не надто звертаєш увагу на ці речі.

Я ставлю свій підпис і тягнуся за іншим магічним сувоєм пергаменту.

Хіба ж я могла припустити п’ять років тому, коли проходила підготовку «Магічної жандармерії міста Гребмела» разом з Марком, що буду більше займатися паперовою роботою, ніж самими розслідуваннями?

— То? — голос Марка витягає мене з моїх думок.

Я усміхнено хитаю головою.

— А ти все плекаєш надію. Я ж тобі безліч разів казала, що ми лише друзі.

— Wer probiert, der erreicht!

Марко гордо підіймає вказівний палець догори. Я сміюся. Марко завжди смішить мене.

Я познайомилася з ним в академії шість років тому на уроці історії магічних міст. Замість того щоб слухати лекцію про наше місто, я слухала історії Марка про чаклунів, які володіють магією вогню. Так ми й подружилися. Дехто не розумів нашої дружби. Вода і вогонь. Це ж не сумісні речі. Та ми з Марком доводили протилежне.

З іншого боку мої коліжанки заздрили мені. Багато з них мріяло про те, щоб Марко звернув на них увагу. Високий, кароокий. Веселий, ще той жартун. А ще всі хотіли торкнутися його рудого кучерявого волосся. Це все тому, що Марко всім розповідав, що у нього справжній вогонь на голові замість волосся.

Але для мене він був і залишиться лише другом.

— Така холодна й стримана. Як завжди, — буркнув він і нарешті взявся за роботу.

— Усі водні чаклуни такі, — захистилася я.

— Не всі.

— Всі.

— Не всі.

Тук тук. Ми з Марком перезирнулися, а тоді одночасно подивилися на двері. За мить до нашого кабінету зайшов високий чоловік. Його чорне волосся було зібране у невеликий хвіст. Карі очі привітно дивилися на нас. Він задумано потирав свою бороду.

— Олесь, тільки не кажи, що нам з Ірен знову треба ловити єдинорогів, які якимось дивом потрапили до Лемберга? — позіхаючи запитав Марко. Він солодко потягнувся.

— Ну, хтось ж мусить їх ловити чи не так? — усміхнено запитав Олесь.

Він подивився на мене, і я відчула, як покрилася рум’янцем. Я почала шукати ще один сувій пергаменту.

— Як звіт по гоблінах? — запитав він.

— У мене майже готово, а от у Марка не точно, — схвильовано відповіла я, хитаючи головою. Я не могла приховати свої емоції лише перед однією людиною. Олесем. Він відчував емоції інших. А ще Олесь міг контролювати їх.

— Що ж. Добре. Звіт по нетверезих гоблінах може почекати, а от перстень Замла ні.

Ми з Марком одночасно подивилися на Олеся.

— Перстень Замла? Хіба він не зник багато років тому? — запитав Марко.

Олесь кивнув.

— Так і є. Але згідно моїх інформаторів чорні маги шукають його, і ми маємо знайти його швидше, ніж вони. Адже алмаз дає неймовірні можливості. Посилює закляття, надає безмежну силу.

Очі Олеся зблиснули.

— В будь-якому випадку ця справа ваша. Я знаю, що на одному балу у Лемберзі буде Мері й вона...

— Це та ельфійка, яку вигнали з громади, через те, що вона закохалася у людину? — знову вставив своїх п’ять копійок Марко.

Олесь незадоволено поморщився.

— Так. Але вона остання істота, яка бачила перстень. Адже сама ховала його. Тож вам потрібно з нею поговорити й дізнатися де він.

— А чому ти не можеш поговорити з нею? — не вгавав Марко.

— Чому, чому! Забагато запитань, Марко! У мене є більш складні й термінові справи, — вибухнув Олесь й незадоволено подивився на Марка. — Завтра ввечері у пані Зої Двірецької бал. Там буде Мері. Знайдіть її й поговоріть з нею.

Олесь рвучко обернувся і пішов, гримнувши дверима. Він навіть не глянув на мене, а я так цього чекала.

— Не розумію, як він може тобі подобатися. Олесь тільки що навіяв мені відчуття сорому, — буркнув Марко.

— Ти сам винен. Не треба було сперечатися, — хоч у душі я розуміла, що Олесь вчинив неправильно.

— Egal. Готуйся одягнути свою найкращу сукню, а ще... До поцілунків.

— Це з якого дива?

— Ірен, Ірен. Навіть чаклуни знають, що для того, щоб потрапити на бал до пані Зої потрібна пара.

Мої щоки спалахнули. Я підвелася з-за столу, взяла свій недописаний звіт про гоблінів, обсмикнула синю мантію з двоголовими левами, гербом Гребмела, і зробила два кроки у бік дверей. Тоді зупинилася. Обернулася й глянула на Марка, який переможно дивився на мене. Помітивши вазу з квітами у нього на столі, я махнула рукою. Мить і ваза облила його з голови до ніг. Крізь його мокру білу сорочку я побачила його дуже, пружне тіло. Я знітилася й хутко вибігла з кабінету, не звертаючи жодної уваги на прокльони Марка позаду.