NEW YEAR, NEW MEntal issues

Земля зробила чергове коло довкола Сонця, люди знову надали власноруч створеного сенсу нейтральній події, накидаючи на неї традиції, відповідальність, необхідність. Прагнучи сенсу, ми відбираємо самі в себе спокій, пояснюючи це ефемерним щастям, забуваючи, що щастя за своєю природою короткотривале й перебільшене. Воно ніби плацебо, тільки з ще меншим відсотком ефективності, яке приречено переросло у викривлені релігійні переконання, до яких люди так віддано себе приписують.

Федір дописав текст, кинув погляд на темний екран телефону, що лежав на столі поруч із клавіатурою. Інстинктивно потягнувся до гаджета, але за міліметр від екрана зупинив рух, питаючи себе щось подібне до того, про що щойно писав у свій блог.

Навіщо?

Минула вже година нового року, Федора ніхто не привітав. На дзвінки він, звісно, не просто не розраховував — відверто кажучи, він їх зовсім не бажав. Розмови забирали надто багато сил, він давно перестав намагатися знайти спільні теми, не вигадував побажань, бо був надто виснажений, щоб щиро комусь бажати чогось приємного, він не вірив у позитив, вважав цей концепт черговою людською вигадкою, аби було не так страшно помирати.

Через чорний екран телефону без сповіщень йому було сумно, і він не тікав від цього відчуття — прийняв його давно, впустив усередину, подружився з ним. Воно ніколи остаточно не покидало його, було поруч під час рідкісних соціалізацій, труїло поодинокі бесіди, що виникали в його житті, душило вдень, а вночі перетворювалося на самотність, яка позбавляла сну, змушувала думки здійматися до самого центру мозку в скаженому вихорі. Від цього рятувало лише снодійне, яке він обожнював і мріяв збільшити й без того небезпечно високу дозу.

Взявши зрештою телефон до рук, він стикнувся зі стриманою картинкою лісу, що слугувала йому заставкою, вкотре поглянув на значки додатків, які мав би давно видалити. Відволікання, поглинання, обстріл мозку контентом, американські гірки думок людей, яким варто було б на державному рівні заборонити користуватися інтернетом, людей, котрі стрімко набирали тисячі, десятки тисяч лайків, людей, що, самі того не усвідомлюючи, ставали дедалі залежнішими від алгоритму, який іноді так віддано критикували. Вони були в сліпому процесі будівництва нового бога — і цей бог буде дійсно всюдисущим, житиме в кожному, хто володіє смартфоном, керуватиме нами, диктуватиме нам, заохочуватиме до розширення й каратиме, якщо ми все ж матимемо проблиски свідомості.

Чому він досі не видалив ці непотрібні додатки?

Головний біль наростав, на столі стояла майже порожня чашка кави. Федір не пам’ятав, яка то була за рахунком, але вирішив зробити ще. Він не знав, чому пив її, не любив смак кави, не мав залежності від кофеїну — бували дні, коли він і не згадував про цей напій, — але в такі ночі, як оця, Федір просто мав деструктивну тягу робити ще більше речей, що не мали жодного пояснення.

Встаючи з крісла, він відчув втому, немов не спав уже тиждень, або місяць, або все життя. До власного подиву, на кілька секунд у пам’яті виникли уламки сну, який Федір бачив або минулої ночі, або в минулому житті.

Її сміх, дотик до волосся, яким вона так пишалася.

Дійшовши до чайника, він закрив руками обличчя, прибрав з очей волосся, яке потребувало стрижки ще рік тому, сів просто на підлогу, підняв погляд до стелі. Намагався не згадувати, ненавидів свій зрадливий мозок, який невпинно підкидав фрагменти спогадів — іноді запахи, іноді ситуації, у реальності яких його позбавлений нормального сну розум навіть не був певен. Підлога була холодна, квартира огидно брудна — гора немитого посуду, залишки енергетичних напоїв, коробки від піци, бруд на підлозі, бруд у голові, нестача сил і відсутність розуміння, навіщо йому хоч щось робити.

Після першої хіміотерапії вона трималася напрочуд добре, і лише згодом він зрозумів, яких зусиль це коштувало. Одного разу вона перестала посміхатися, щось змінилося в її погляді, голос більше не належав його коханій. Вона старіла на очах — і це його лякало.

Наступні процедури приносили більше шкоди, ніж користі, і Федір досі був переконаний, що по-справжньому вона здалася, коли почало випадати волосся. Воно було таке довге, випромінювало здоров’я, як сяяли її очі, коли вона, дивлячись на себе в дзеркало, турботливо розчісувала його, як щиро посміхалася, прибігала до Федора, з виразом захвату хизувалася блискучим волоссям, казала йому доторкнутися. Хіміотерапія мала на меті знищити ракові клітини, але знищувала всю її.

Піднявся з підлоги, наповнив чайник водою з-під крана, натиснув кнопку. Сперся руками об стіл, закрив очі — темрява наповнювала його внутрішній погляд картинами. Він зіщулився і вкотре розлютився на себе за неспроможність бачити лише темряву, лише абсолютну пустоту, яка мала б заспокоїти, обійняти його, запросити й утримати.

Відмітив про себе, що на столі біля монітора ще лежить снодійне. Зрештою, наразі ніч — мало б сенс заснути.

Не чекаючи, доки закипить чайник, Федір повернувся до такої самої брудної кімнати з порожніми руками, без кави. Але короткою дорогою сюди в розумі з’явилася не надто нова ідея, до якої саме тепер чомусь виникало особливе прагнення.

Натиснувши Enter і опублікувавши текст, який щойно написав, Федір задумався, навіщо вів цей блог. Він не отримував коментарів, трафік на сайті був майже нульовий, ніхто його не знав — і, по правді, він і не прагнув, аби хтось читав те, що невротичними потоками лилося з його хворобливого мозку.

— Ти продовжуй писати, добре? — вона також плакала. Він відчував, як дружина хотіла стиснути його руку сильніше, але в її слабкому тілі не залишалося жодних сил.

— Угу.

Після короткої паузи пошепки додала:

— Я також не хочу… Без тебе… Зникати. — Закрила руками обличчя. — Я не хочу, аби все закінчувалося.

Федір висипав вміст баночки снодійного в долоню. У мозку виникла думка, що його мертва дружина була єдиною й найвірнішою читачкою — і коли це трапилося, йому варто було перестати писати. У долоні було десь двадцять маленьких білих пігулок. Федір тримав їх перед собою й думав, навіщо йому жити.

Батьки померли давно, близьких друзів він не мав аж зі шкільних років — був переконаний, що навмисне заводити друзів у середньому віці не вийде навіть за бажання, це або трапляється само собою, або не трапляється взагалі. Він щиро намагався відповісти на питання, навіщо продовжувати своє існування, чому самогубство таке стигматизоване, чому першочергово всі намагатимуться тебе відмовити. Федір задумався, чи не егоїстично це — змушувати людину продовжувати походи до супермаркету, аби прогодувати крихке тіло, виконувати даремні робочі проєкти, аби отримати кошти на втамування голоду, з яким заробляння цих клятих грошей стає неможливим, жити, аби повторювати циклічність вироку. Це ж так багато вимагає: щосекундні старання, внутрішні битви.

Федору боліло постійно, і смерть не здавалася поганим варіантом — за ним ніхто не сумуватиме, його відхід не спричинить жодного горювання, травм, болю.

Він уявив її перед собою. Усміхнену, здорову, з тим розкішним волоссям та кокетливою посмішкою, якою так часто свідомо користувалася — посмішкою, що свого часу мала на нього такий приголомшливий ефект.

— Хочеш піти, так? — вона кинула погляд на маленькі пігулки, які він тримав на відкритій долоні, потім перевела очі на нього.

— Навіщо мені це все… Без тебе?

Вона мовчки дивилася.

— Я не бачу, чому… Навіщо… Назви хоч одну причину, чому я маю продовжувати…

Тоді вона видала ледь чутний смішок і мовила:

— Ну, до моєї появи якось жив…

— Жив… Жив! А потім з’явилась ти, і були ми, і було все, що траплялося, а тепер… Лишився тільки біль, розумієш? Бо коли я вже відчув життя з тобою, все, що відбувається після твоєї смерті — це випробування, яке мені не потрібне, воно не має жодного сенсу. Довкола лише спогади, твій привид повсюди, в кожному місці, де ми були вдвох, в цих клятих стінах, в звуках, в повітрі... Поглянь… — Федір кинув відчайдушний погляд на квартиру, махнув рукою на розкиданий одяг, залишки їжі на клавіатурі, пляшки з-під алкоголю й енергетиків, порожні пачки сигарет.

— Та бачу… Я підтримувала тут чистоту. — Вона знову іронічно посміхнулася, була водночас така реальна й вигадана, примарна. Федір говорив із минулим, якого вже не повернути.

— Зрештою, можливо, це єдиний спосіб зустрітися.

Коли Федір закинув жменю пігулок до рота — дружина миттєво зникла, але він був дивно переконаний у правильності щойно скоєного вчинку. Запиваючи колючі таблетки залишком енергетика, він відчував полегшення. Вперше за довгий час міг спокійно видихнути. Не міг бачити себе збоку, але був переконаний, що на вустах з’явилася тінь посмішки.

Він важко впав на той самий диван, де щойно сидів продукований його уявою привид дружини, закрив очі, продовжуючи легко посміхатися. У голові крутилося лише одне слово: «Нарешті».

Він ще якийсь час ловив себе на думці, що не міг до кінця бути переконаним у раціональному й суто науковому баченні смерті. Зрештою, звідти ж ніхто не повертався — не можна було на сто відсотків стверджувати, що… він не віднайде її там, що вони знову не будуть разом, не згадуватимуть те колишнє життя, не сміятимуться, не гулятимуть, тримаючись за руки, як завжди це робили.

Він радів від зародків надії на справжню зустріч із дружиною, почав відчувати перше поколювання в серці та ускладнене дихання. Перш ніж втратити свідомість, пригадав текст, який друкував якісь хвилини тому, подумав про частину щодо релігії. Подумки запитав себе, чи не помирає він із вірою в серці — адже те, як захоплено він думав про можливість знову її побачити, вкрай сильно нагадувало засадничу складову багатьох релігій: зустріч з усіма дорогими нам людьми на небі.

«Такі думки перед смертю лише доводять власноручне винайдення релігії, аби впоратися зі страхом цілковитого зникнення і дарувати примарну надію», — подумав Федір, продовжуючи бачити перед собою усміхнене обличчя дружини, перш ніж провалитися в небуття.