Приготування до дня мертвих

Вже пообідді розбуркує дивне, незрозуміле відчуття. Швидко вдягаюсь і оглядаю дім. Усі жахливі історії химерно переплітаються в голові й мені на мить видається, що сьогодні опівночі я маю зустрічати Мар’яну. Шкірою пробігає морозець. Я, мов ошпарена, вилітаю надвір.

Дощ припинився, із-за хмар несміливо визирає сонце. Весь мій двір, вся моя вулиця, виглядають буденно й спокійно. За парканом, сусідський хлопчик Матвій садить квіти. «Все одно мерці витопчуть» – мало не бовкаю, але потім беру себе в руки й чемно вітаюся. Жаліюся мимоволі, що бабуся і Мар’яна пішли, а мене полишили.

– На цвинтар побрели, куди ж бо ще? – креслить кутиком сапи не надто рівну смужку, чи то пак рівчак, і під моїм пильним поглядом починає втикати в землю масивні кореневища.

Авжеж, прокинься, Лізо, сьогодні День Мертвих. Ось звідки ця тиша, а на цвинтарі зараз хвиля благань і голосінь. Живі запрошують у гості любих серцю покійників. Чому десятирічний хлопчик про це знає, а ти ні?

– Що це за квіти? – питаю в Матвія.

– Іриси, їх любив наш покійний дядько.

– Напевно, ти хочеш зробити йому приємно? Потішити "старого" своєю увагою?

Але юний квітникар заперечно хитає головою.

– Ні, мама вирішила його не кликати.

Щиро дивуюсь:

– Як? Хіба так можна?

– Мама говорить, що можна, – відповідає Матвій. – А ще мама сказала, що так буде спокійніше нам усім.

І в цю мить я помічаю бабусю, яка неспішно чимчикує по вулиці. Згорбившись, несе в правій руці якийсь пакунок. Я схоплююсь бігти до неї, але вона жестом мене зупиняє і щось мені в ній не подобається, щось мене лякає, наче це не моя, а геть чужа бабуся.

– Де Мар’яна? – поспішно цікавлюся, привітавшись.

– Притомилась я, доню, ходімо в дім.

Розумію, що сперечатись з нею немає сенсу – усі старі люди дуже вперті, тож, під її насуплене бурмотіння, крокуємо додому. Допомагаю їй зняти верхній одяг і знову повторюю своє запитання.

І чую у відповідь:

– Домовилась там про щось з Валентиною, до речі, поза моєю спиною. І сьогодні зранку зібрала речі й помчала до неї у Свиридівку. Взяла таксі, чи ні – я не знаю. Як вітер. Тут була, а тут немає. Навіть на цвинтар не завітала, хоч я й просила. Яка різниця, де ховатись вночі? Валька наплела їй, що там сховище більш надійне… Тьху! В якомусь паршивому селі. Ліпше б вже тут крячкою сиділа.

Валентина – це наша мама.

– Дивно. Ми вчора з сестрою базікали до пізньої ночі й вона нічого мені не сказала про те, що буде ховатися разом з мамою.

– Ага, втекла Мар'яна, а винна я, – похмуро констатує бабуся. – Хай би що там було, а нам з тобою потрібно готуватись до свята. Роботи дуже багато.

І тут емоції беруть наді мною гору. Усе, що кипіло всередині, виривається назовні:

– Бабусю, не всі люди кличуть мертвих.

– Не запрошують в гості ті, у кого немає серця. Злі людиська вперто не бережуть традицій. Вони забули, що усі ми там будемо. Черстві. Легковажні. І ти їх називаєш людьми?

Я вже жалкую, що підняла цю болісну і неприємну тему. З її вицвілих очей капають сльози. Сама ледь не плачу, бо вона втратила свого єдиного сина, а я таке їй кажу. Що зі мною?