Дарма

-Бла бла бла бла бла, турум пум пууум.

Дівчина зупинилась. Не могло такого бути. Це знову якісь діти залізли в храм. Жахливі бешкетники ніяк не зрозуміють, що навіть не робочий храм є направду священним.

Наріко твердо вирішила, що розжене звідти тих зарозумілих хуліганів. Піднявшись старими, де-не-де зламаними сходами, дівчина потрапила на подвір'я храму. І яким же було її здивування, коли вона побачила не маленького хлопчака чи дівчатко, а парубка приблизно свого віку. Наріко навіть кліпнула декілька разів. Парубок тим часом перестав наспівувати та жваво підвівся з місця.

-Наріко Акамацу! Я вже тебе зачекався. Нарешті можу сказати "привіт". Привііііт. - Парубок відкинув своє довге, чорняве волосся за плечі й пішов у бік дівчини. Остання повільно почала відступати. Це, взагалі-то було далеко не нормою. Хто він? Звідки знає її ім'я? Треба звідси тікати. Проте пришвидшитись дівчина чомусь не могла. Ніби ноги перестали слухатись і відмовлялись прискорюватись. А ще усмішка цього хлопчини була настільки теплою і здавалась рідною, що Наріко передивлялась в голові варіант "тікати". Може не варто?

-Ну ж бо, ти теж знаєш, хто я. Варто трооошечки подумати, сонечко. Я в тебе вірю! - Слова лились спокійно, з ноткою чи то іронії, чи сарказму. Наріко напружилась, але вже через хвилину в очах відбилось розуміння.

-Ти...ти бог? Японський бог вітру, в честь якого побудували це святилище. Але.. на малюнках ти зовсім не такий. Я... я не розумію.

-Таак, у старшій школі Ідзумо добре навчили. А моє ім'я яке? - Наріко уже зрозуміла, що бог полюбляє розтягувати голосні в словах. Це було б смішно і навіть гарно, якби так не лякало. Страх і нерозуміння скували Наріко і вона тихо мовила:

-Сусаноо.

Бог видав переможний клич.

-Так, золотко, це я! Відповідаючи на твоє питання: так, я вмію змінювати свою подобу. - Враз перед дівчиною постав злегка пухкенький, чорнявий чоловічок з малюнків, якого кликали богом. А вже через секунду - той самий вродливий парубок, у білій сорочці й штанях. Він посміхнувся у стилі "отакий от я крутий". Наріко хитнула головою. Не може такого бути.

Тим часом бог провадив далі:

-Розумієш, остання кілька десятків років я страшенно нудьгував. Працював тихенько, майже нікого не чіпав. Але таке швидко набридає. Тому тепер я хочу тобі допомогти. - він хотів закінчити, але Наріко перебила його:

-І тепер я назвала тебе на імя і тому ти мусиш виконати одне моє прохання.

Сусаноо вдоволено посміхнувся. Можна було рахувати його зуби, такою широкою була посмішка. Бог злегка поклонився.

-Але не забувай, пройшло багато років, я не виконував прохань століть..три? Може чотири. - Видно було, що він горить цією ідеєю і...бажанням допомогти? Наріко здалось це милим і одночасно насторожило. Вона відчувала приязнь до цього божества, але водночас щось її лякало. Не дивлячись на це, дівчина кивнула. А тоді раптово в її голові зринуло прохання.

Так, це те, що треба.

-Я закохана в Такеду Ріючі. Дуже закохана. Але йому подобається моя найкраща подруга - Като Акарі. Але мені досі не віриться, що ти щось зможеш зробити.

Він так і знав, що дівча замовить щось таке. Все йде за планом.

-Ти взяла мене на "слабо", сонечко. Ходімо. Вже завтра на твоєму шляху не буде перешкод.

Сусаноо вже добряче задовбав Наріко. Його не бачив й не чув ніхто, окрім неї, а хто ж знав, що стародавні боги такі балакучі. Він всюди ходив за дівчиною й дихнути без коментаря не давав. Проте за цей вечір і ранок наступного дня Сусаноо став для Наріко майже рідним. Він постійно посміхався, смішив дівчину й засипав компліментами. Наріко вже й забула про свій страх, який відчувала спочатку.

Нарешті після школи Наріко зустрілась з Акарі. Дівчатка привітались і зібрались переходити дорогу, зупинившись на світлофорі.

-Дивись, зараз я виконаю твоє прохання. - З тією милою і такою теплою посмішкою, мовив Сусаноо.

Наріко хотіла запитати, як саме він це зробить, аж раптом бог обома руками штовхнув Акарі в спину, з веселим вигуком: Бум!

Наріко нажахано скрикнула, а Сусаноо розсміявся. Вантажівка не встигла загальмувати й збила Акарі. Машини почали сигналити, а Наріко обернулась до бога з істеричним криком:

-Що ти наробив?!

Сусаноо з невинним обличчям і зі своєю фірмовою посмішкою мовив:

-Виконав прохання, золотко! Я старався, на здоров'я. - На останній фразі посмішка перетворилась на майже маніакальний вищир.

Наріко впала на коліна й очима, в яких більше не пробивалось життя, а було видно тільки біль, дивилась в спину задоволеному Богу, якого встигла охрестити другом. Дарма.