Дві Клятви

«Ми два дурні, - сказав Моріфінве пошепки. – Але я не можу зараз піти. Якщо дурне, то вже не мине».

«Помовч», - відповів Курво і прислухався. Їхні батьки були за стіною, підслуховувати було неввічливо, але вони сиділи вдвох на полірованій дерев’яній лаві з вирізьбленим корінням і плетінням легкого гілля. Два дорослі чоловіки – мов хлопчики, які нашкодили і чекають покарання. У великій залі, порожній в цей час, лишались батьки. Це Моріфінве збирався щільніше прикрити двері, аби їм не заважали – і прилип. Куруфіве прийшов пізніше – він приніс грубезний зшиток паперу – і зупинився поруч з братом, тримаючи той папір під пахвою, і не знаючи, де подіти себе. Вони обоє уявляли, хоч не бачили, що відбувається в кроці від них. Вони мовчали про це навіть подумки.

- Здається мені, чоловіче, що між нами останнім часом немає порозуміння. – сказала Нерданель, важко сідаючи на лаву біля довгого порожнього столу. Навскісне проміння з вікон золотило її руду голову і запалювало в завитках біля скронь легке полум’я.

- Он як? – спитав Феанаро. – Що ж заважає тобі розуміти мене, Нерданель? Що змінилося?

- Ти змінився, - озвалась вона, не зводячи з Полум’яного сумного погляду. – Ти більше не чуєш мене.

- Чому ж. Я тебе уважно-уважно слухаю. – Феанаро сів навпроти дружини – та жодного руху в її бік. Руки зчепив в замок, уважний погляд ковзав по ній і по кімнаті, наче Полум’яний не хотів бачити те, що бачив. Він носив тепер червоне і чорне, родинні кольори, які сам придумав, і здавалося, що при кожному русі під золою спалахує жар.

- Слухаєш, - погодилась Нерданель. – Та не чуєш…ми наче чужі.

- Подивись на мене! От я, твій чоловік і батько твоїх дітей. Чи ми не були щасливі разом, чи нам не було добре? І буде так само, варто тобі тільки схотіти!

- Я завжди хотіла бути з тобою, з першого дня, - озвалась Нерданель. – І ти знаєш це… Але що тепер ти пропонуєш мені? Поділяти твою ворожнечу та злість там, де раніше ми ділили кохання і спільні плани на майбутнє? Придивись, хіба в твоєму житті зараз є місце для мене?

- Я вважав, - холодно промовив Феанаро, - що саме так чинить подружжя – поділяє все, що має в житті, на двох. Так, і ворожнечу. І гнів, якщо тому є причини. А ти думала інакше?

- Я думала, що подружжя не має затулятися одне від одного ані гнівом, ані ворожнечею, ані справами, - сказала Нерданель. – Я..

- Тебе налаштовують проти мене, - відрубав Феанаро. – Ти віриш чуткам, а не дивишся в мій бік. Кому вигідно посварити нас, кому нас послабити, сама подумай? Подивись на мене, не слухай їх! – його голос звучав так пристрасно, як під час жодної з промов, що запалювали серця прибічників.

- Ти говориш знову тільки про себе та про них. Де тут я? Ти правда вважаєш, що я – фігурка в чужій грі? Я, Нерданель, мати твоїх дітей! Змаліла я в твоїх очах…

«Ходімо вип’ємо, - сказав Моріфіве, торкаючись рукава брата. – Мені дуже треба».

- Іноді я думаю, що без жінок було б спокійніше, - сказав Куруфінве, сідаючи на терасі. Він вихилив дві чарки без перерви і налив третю, не чекаючи на брата, не дивлячись довкола.

- Ви що, посварились? – спитав Моріфінве підозріло. Він збирався пити – та не пив. Йому здавалося, наче вони вибрались на світло дня з холодного глибокого підземелля, де немає чим дихати і дуже сиро.

- А..пусте. Вона просто не розуміє. Нічого не розуміє, - Куруфінве вихилив третю.

- Ви мене лякаєте. Всі довкола вирішили посваритись, це нова мода чи що?

- Млини Високих мелють повільно – але надійно, - криво усміхнувся Куруфінве. – Батько вважає, що з нашою амме вони…постарались, давши їй правильних пліток у вірному дозуванні. А жінки чомусь дають благодатний грунт для цих…для цього… Спочатку послабили діда, тепер те саме намагаються провернути з батьком і всіма нами. Знаєш, старший, - він сперся підборіддям на переплетені тонкі пальці і подивився перед собою, але очі його були туманні, наче геть нічого не бачили. – Якби ти мене спитав, я б сказав, що краще тобі зачекати з цим усім. Це іноді непереносимо.

- Я таки старший, - відповів Моріфінве, наче силувався пожартувати і в цю мить розкусив щось гірке. – Став би я тебе питати. Та і взагалі, іди краще додому й помиріться ще на парочку дітей. Ця задуха нескінченна, не розуміє сьогодні, то завтра поясниш краще.

- От і видно, що тебе ще як слід не притисло, - Курво знову налив собі і важко наліг грудьми на стіл.

- І не уявляєш, як сильно, - усміхнувся Моріфінве.

- Уявляю, чому ж. – в домі голосно ляснули двері. Брати одночасно повернули голови в той бік. Та мати, минаючи їх швидким кроком, навіть не привіталася. Майнула яскраво-синя проста сукня з широкою спідницею, спалахнули руді коси – і Нерданель зникла за деревами.

- Здається, батько звільнився, - похмуро констатував Куруфінве, знизуючи плечима, наче його морозило. – Піду…я ж у справі прийшов.

- О, ти уже тут, і креслення тут? – Нельяфінве, найстарший, рудий, як мати, високий навіть для аманського ельда, з’явився з саду раптово. Змокрілий, з закатаними по лікоть рукавами, на ходу витирав чоло ліктем. Він був веселий, мабуть – подумалось Моріфінве – бо не бачив сварки. – Морьо, ти ж чув? Дід хоче, щоб ми нарешті побудували той фонтан. Ми і родичі.

- Що? – спалахнув Карністір. - Та я краще викопаю тобі три фонтани ложкою, Нельо. І риби наловлю. Ми ж не здатні разом бути ані хвилини – вічно щось трапляється, хай йому грець. Дід мало бачив скандалів останнім часом?

- А я гадаю, що це непогана думка. Спільна робота показала б усе, що приховують.

- Я з ними працювати не хочу, - відрізав Куруфінве. – Нудить.

- Якщо батько вирішить послухатись діда, я буду тільки радий. А вам раджу приготуватися до думки, що так воно й буде. – спокійно сказав старший. – І поводитись, як чоловіки, а не як олені навесні. Якщо ми будемо терплячіші і розумніші, правда випливе.

- Іди порадь це друзям свого дорогоцінного кузена, - буркнув Моріфінве. – Так, усе, з мене годі. Покличете копати фонтан чи що там ви ще хочете копати, але сьогодні щоб мене не шукав ніхто.

- Брате, - ще спокійніше озвався Нельяфінве і поклав йому руку на плече – важку і впевнену. – Я знаю, що тобі це важко. Але ж ти і не любиш легких завдань, правда?

- Ти знаєш, що прохання виконаю, аби не було чвар ще й тут. Ви мені дорожчі за дурнуватий водограй, - відповів Моріфінве, який навіть не робив спроб ту руку скинути. – Але запам’ятай, що я був проти.

- Ти – моє повітря, - прошепотів Моріфінве, ловлячи її біля дому, як білого метелика.

З плином часу їхні обійми все менше нагадували дружні. «Ти – моє повітря», - це був нескінченний поцілунок, дикий і солоний, як спекотний день. І гіркий. Моріфінве наче шукав чогось чи від чогось втікав, і це було відчутно і забарвлювало думки та відчуття, тонко, але виразно. Пристрасть-яка-майже-сум, темна, та неможливо спитати, що сталось, бо він не хоче говорити, тільки ловити губами світло на теплій шкірі. Хвіртка скрипнула, і вони одночасно озирнулись, а тоді розсміялись, і тяжке пряне марево розвіялось без сліду. Це був вітер, просто вітер, жодного з сусідів поблизу.

«В тебе геть сорому немає, сине Феанаро, - сказала Ліероссе, обіймаючи його за шию, - зовсім?».

«Я шукав у всіх шухлядах, у всіх скринях, але ніде не знайшов його, моя пані. – так само пошепки озвався він, притискаючи її до хрусту ребер. - У мене є от нова котта, пояс з литтям, пляшка в торбі, навіть дві, а сорому немає, загубився. Я дуже скучив. Це надто довго – від золота до золота».

Налетів вітер, їхнє волосся змішалось.

- Отже, прекрасна леді, - промовив він. – Що ти скажеш, якщо я запрошу тебе на прогулянку в товаристві моїх друзів? Ми збираємось до дядька Айкве на пасіку за мурами.

- І що ви будете там робити, - спитала Ліероссе.

- У нас є план, - озвався він таким тоном, наче пропонував щонайменше будувати місто. – Вино, мед в сотах, дурнуваті та веселі ігри і найрозгнузданіше лихослів’я по цей бік моря. План простий – але безпрограшний.

- Лихослів’я – це не дуже хороший план, - відповіла Ліероссе.

- Та ну! Це весело. І всі це роблять, але не всі мають мужність зізнатися. Я маю.

- Я це не люблю.

- О! То раз не любиш – таки робила! – він зіщулився, як від надто яскравого світла, і сміявся. – Еге ж? І кого ти обговорювала, Пташечко? Давай-давай, я нікому не скажу!

- Нікого! Я ніколи!

- То звідки знаєш? Щоб щось не любити, треба хоч раз спробувати. – він усміхнувся і дунув, як дують в ніс кошенятам. – Ну, принаймні я так думаю. То не підеш?

- А піду. Хочу знати, який ти є, коли ми не на самоті.

- Чудова думка.

Аннавен, що приєдналася до них дорогою, була старшою за Ліероссе на вічність. Вона давно перестала замислюватись про безодню в століття, що лежала між нею і нареченим, проте не могла не відчути, що ця ельде теж старша. Вона була висока, швидка і сильна, з товстою чорною косою, що лежала на плечі, мов змія. Айкве Ліероссе вже бачила, бо поруч із Моріфінве цей мовчазний чоловік був так часто, наче приєднався до родини, як восьмий брат. Проте чи знала вона Айкве? Ажніяк. Він і слова, здається, до неї ще не мовив.

Моріфінве був перебільшено веселий, сипав жартами, далеко не завжди вдалими, і тільки доторк його пальців був нервовий і надто гарячий, наче те, що обсіло Феанаріона ще до зустрічі з нареченою, все ще не покидало його. Айкве сміявся, Аннавен підхоплювала його сміх, тоді вони зупинились на майданчику біля воріт, щоб зачекати на Лассе – ще одного постійного учасника походеньок. Аннавен забажала напитись води і нахилилась до фонтану, котрий вигравав веселкою в золотому світлі. І тут Ліероссе побачила того, кого тепер вічно соромилась. В натовпі родичів з боку дому Фінве з’явився Айканаро. З ним були Аракано, Артаресто і кілька друзів різного віку, всі у кольорах своїх домів, всі зі щитами, проте, за неписаним звичаєм, беззбройні. Сподіваючись, що її не впізнають, Ліероссе сховалась за спинами Аннавен та Айкве, намагаючись якось приборкати зніяковіння і сором. Це було жахливо.

- О, недородичі, - сказав Моріфінве. – Як недород, тільки недородичі, те й те халепа.

Вони наближались, вони мали проминути його невелике товариство, і звісно його слова хтось та й почув. Ліероссе старалась навіть не дивитися в той бік. Та мимоволі бачила десь на стулених повіках впевнену ходу красеня Айканаро, його здивоване і розгніване різьблене обличчя, і той жахливий, просто кошмарний день. Поки дівчина боролась із соромом та схвилюванням, їхні кроки були уже зовсім поруч.

- Скажи своїм посіпакам, щоб більше за моїми друзями та родичами не стежили, - вигукнув Аракано. – Це уже в жодні ворота.

- Дуже ти мені потрібен, - відповів Моріфінве, похмурніючи. – Язика припни. У вас там, може, вже посіпаки, а у нас друзі. І ми нікуди їх не посилаємо.

- Ага, а білява ніс, що з вами віднедавна гуляє, за Айканаро аж поза мури попхалась.

- Тобі підрівняти що-небудь? – спитав Карністір різко, спалахуючи по шию. – Просто щоб ти думав, перш ніж вигадувати маячню. І тобі, і другому..гм..кузену.

- Та я й сам можу тобі підрівняти, - відповів Аракано холодно і люто.

- Щитом двинеш? Ну-ну.

- Стійте! – Ліероссе вилетіла з-за спини Айкве і вклинилась між розлюченими чоловіками. – Він все не так зрозумів..це жарт був же! Ми просто…

- Авжеж, діво, ви просто, - холодно сказав Аракано. – Я все сказав, я йду.

- Зачекайте, - кинула Ліероссе супутникам. Вона відчувала не стільки гнів, скільки відчай, сором і страх, проте не могла отак закінчити цю історію. Вона побігла слідом за Аракано і досягла його товариства в кілька кроків.

Артаресто, от він, золотоволосий, як мати, спокійний, мов вода, на щоці прилип лист конюшини, наче принц довго валявся в траві.

- Ти знаєш мене, чи не так? – вимовила Ліероссе, дивлячись йому в очі і тремтячи від хвилювання. – Чи я колись комусь завдала шкоди?

- Що сталося взагалі? – спитав Артаресто, і його сірі очі були сповнені здивування – він пригадував і не міг зрозуміти. – Ти…

- То все буває вперше. Що тобі треба? – грубо спитав Аракано. Він був високий, він був грізний, і його очі палали люттю. – Ти ще не все сказала?

- Ні, не все. Айканаро, - Ліероссе ледь не навшпиньки стала, щоб дивитися йому просто в очі, і вона готова була на місці провалитись, якщо бодай хтось помітить її страх та сльози, що тремтіли в горлі, мов упіймане звірятко. – Я прошу вибачити мені за той випадок. Присягаюсь, що ми планували тільки жарт, не злий, хоч, можливо, не дуже вдалий, і зовсім не спеціально опинились там одночасно з тобою та Мелкором. Але, шановні принци, ті підозри, які мені було висловлено – просто ниці. Як взагалі можна було таке вигадати?

- Та я… - почав Айканаро, і запнувся.

- Я, принце, можливо, молода і не розуміюся ще багато на чому, та подумай по справедливості, як взагалі таке могло в голову вступити тому, хто не думав про щось схоже сам? Мені б не могло. Я вишивальниця, яка не потикається у королівський дім, і не чує, про що там говорять. Даруйте, що витратила ваш час.

- Та я взагалі не знаю, хто ти! – кинув Айканаро.

- Це моя наречена. Збав оберти, кузене, - прошипів Моріфінве. І коли він підійшов? – Ходімо, Ліероссе. Недородичі..

- Мені здається, треба всім охолонути, - м’яко сказав Артаресто. – Не варто пояснювати якоюсь змовою те, що справді легко пояснюється непорозумінням. Чи не так? Ліероссе, ти ж це хотіла сказати?

- Саме так, - озвалась дівчина. – Я засмучена.

- Я теж, - усміхнувся Артаресто. – Айканаро?

- Я гадаю, ми справді всі надто стривожені, - уже спокійно і впевнено озвався той. Ліероссе позаздрила його витримці, раз – і він уже знає, що робити і казати. – І шкода, що я хибно зрозумів дівочу забавку.

- Моріфінве, ти теж міг би бути ввічливішим, - ще м’якше сказав Артаресто. – Вийшло по-дурному, але..

- Я міг би й не таке ще сказати, - відрізав Моріфінве. – І скажу, якщо ще щось почую про Ліероссе такого самого штибу, ясно?

Тяжко дихаючи і тремтячи, Ліероссе майже бігла назад через площу. В очах стояли колючі сльози, і площа, дерева, перехожі пливли в ній, переливаючись і мінячись кольорами плащів, листя, раптової веселки.

- То ти що, налякала цілу купу принців? – спитала Аннавен, штовхаючи Ліероссе в бік. – Непогано!

- Морьо, пробач, - ледь не плачучи, вимовила Ліероссе. – Я не думала, що це так скінчиться. Інділін заклалась, і я…

- Я не сумніваюсь, - сказав він, обіймаючи її одною рукою, - що Айканаро тисячу літ тобі не снився. Не переймайся, ну от так у нас дехто здурів.

- Та послухай же! Інділін заклалась, що налякає когось із принців. І мене в свідки запросила. Ми шукали, кого, зустріли Айканаро, а він не лишався сам ані на хвильку! Ми за ним і йшли, поки…

Моріфінве розреготався, і Айкве підхопив його сміх , а тоді дзвіночком залилась Аннавен.

- Оце так історія. Ну що ж, вітаю в нашому товаристві ельфів з жахливою репутацією. – вимовив Карністір, відсміявшись. – Не попередив тебе, що у дружби зі мною є тепер такі наслідки… думав, воно очевидно. Як схочеш, можеш всім казати, що то я твій посіпака, виконую таємні завдання. Мене це вельми потішить.

- Це не потішить мене, - озвалась Ліероссе. – Чому хтось має бути чиїмсь посіпакою?

- Ти просто не застала початку всього цього, - приязно сказав Айкве. – А то би звикла. То ми йдемо чи стоїмо? Дядько чекає.

- Я тепер Айканаро так і зватиму, - повідомив Карністір, підхоплюючи її під руку. – Той кузен, що боїться мою кохану.

Галявина з вуликами ховалась у ліску неподалік від міста. Дядько Айкве був чимсь схожим на Койрондо – так рухався, так виважено і мало говорив. Лассе, ще дуже юний, кучерявий, мов кульбабка, жонглював чарками і сміявся, та Ліероссе було не до сміху. Вони натягали для господаря хмизу, наносили води, а той поки накривав стіл у затінку, неподалік безкінечно гуло живе бджолине золото.

- То пиймо, - сказав Моріфінве. – Не дивитися ж на нього.

Ліероссе змахнула сльози і сіла. Що вона могла вдіяти, зрештою?

- За тебе, Ліероссе, - сказала Аннавен. – Таких історій у нас іще не було!

- Невесела це історія, - відповіла Ліероссе. – Зовсім не смішно.

- Даруй, та це таки кумедно.

- Аннавен, - без злості, але твердо сказав Моріфінве, - будь ласка, зупинись. Ти робиш тільки гірше. За кілька століть, Ліероссе, ти, можливо, над цим таки сміятимешся. Історія вийшла дурнувата, але ніхто в ній не винен. Давайте за всіх присутніх. Я вас люблю, без вас ця божевільня була би просто нестерпна. Але ж, - відпивши з простої глиняної чаші, він замислився, - я не думав ніколи, що арфінги бігають плакатись до Мелкора, а той у нас втішальником зробився. Про нас же либонь говорили.

- Не скажу, - похмуро відповіла Ліероссе.

- І не треба. Аракано розпатякав достатньо. Якщо їх так розірвало на клоччя, то точно не з нещасним коханням ходив. Та й знаю я, що всім муляє, мені й самому те саме свербить. О, давайте лихословити про Мелкора. Кому ще огидна його пика?

- За лихослів’я, - Айкве ґречно підлив дівчатам вина і сів на спинку лави, наїжачившись, як птах у холод. – Нашу єдину надію не схибнутися в ці дивні часи.

- А чому тобі огидний Мелкор? – спитала Ліероссе. – Він же не хоче нічого поганого..

- Він не робить нічого поганого, - відповів Карністір. – Можливо. А от в тому, що не хоче – я не певен. Не можу це пояснити, довести – не можу, але він мені не подобається. Валар чомусь вирішили, що він більше нічого поганого не зробить, але де наші одноплемінники, котрі зникли від Куйвіенен? Чому раптом він цілу епоху був поганий, а тут раптом став усім найкращим другом? Я Йаванну тут так часто не бачу, та що там, нікого з них так часто не бачу тут, як Мелкора. А якщо відверто, друзі мої, то бісить він мене не тому, а просто бісить. Звертається до всіх так, наче про кожного знає, що йому треба. Я й сам це не завжди збагну – що треба мені, а тут стоїть вала, готовий люб’язно розповісти. Тьху.

- Я вчився у нього, - сказав Лассе. – А що такого, вітражі робити вчився. Недовго.

- І що воно? – спитав Моріфінве, наливаючи ще по одній спершу дівчатам, а тоді Айкве і Лассе.

Ліероссе сама не помітила, скільки пила. Вино було легке, мов крила метелика, пилося легко та смачно, і спершу здавалось, наче нічого не змінюється – навіть трохи сумніше стало. Тоді світ трохи поплив, але зовсім крапельку, тільки щоб трохи відсунувся той майдан, фонтан і ті здивовані погляди…і Айканаро.

- Та знаєш, ніби і красиво все, а є в малюнках його щось таке, що відлякує. – озвався Лассе.

- От і я кажу, - погодився Карністір. – Все є, а червоточина там якась. Дивно, скільки народу її не відчуває. Іноді я думаю, що більшість тіріонських мудреців – непрохідні тупні.

- А як ви збираєтесь йти в цей похід? – спитала Ліероссе. – Ви спатимете на землі? Просто неба? Чи хтось шиє намети на все товариство? – ця тема була уже непереносима. Їй хотілося позбутися видіння Мелкора і всього, що сталося потім.

- Правду кажучи, я до цього не дійшов, - відповів Моріфінве. – А що? Ти знаєшся на наметах?

- Та ні. Лише на тканині. І я подумала, що можна було б виткати на станку потрібні полотнища одразу такого кольору, аби не надто вкидалися у вічі тваринам чи…комусь іще, про кого говорив Койрондо. Так? Тоді вони б легко збиралися разом, і…

- І ти можеш таке зробити? – зацікавилась Аннавен. – От просто на пробу. Де ти раніше була, Ліероссе?

- Я…десь поруч, - усміхнулась дівчина. – Зовсім поруч.

Вони повертались, коли вулиці були геть порожні. Місто згорталося клубком, як дикий кіт на ночівлю. Та брами були відчинені, і їх наповнював ніжний туман. Хто взагалі хотів тут замикати двері, в цьому безтурботному краї?

- Чому воно все повзе ліворуч? – нарешті спитала дівчина і перечепилась через власну спідницю.

- Та ми тебе напоїли! - здивовано повідомив Моріфінве. – Де були мої очі.

- Я пила сама.

- Та звісно ж, і воно того вартувало. – він зупинився і заступив їй шлях вдивляючись в обличчя. – Вони прийняли тебе. Це не обов’язково, але дуже мене радує, знаєш. Я міг би хвалити тебе, і ніхто б мені не заперечив, та я хочу, щоб всі бачили моїми очима. Мені..дуже хотілося, щоб вони полюбили тебе самі, і щоб раділи тобі. Здається, вийшло.

- Для цього треба було з ними напитися? – Ліероссе чомусь стало дуже смішно. Вся печаль, що переповнювала її від зустрічі в Тіріоні, перероджувалася сміхом.

З дому пахло смажениною. А раз так – значить, батько зайнятий і навіть привітатись не вийде, бо пильнує м’ясо на вогні. Лінте поливала трави в саду. Вона була не надто дбайлива, і часто її садок завдячував своїм виглядом тільки турботі Ліероссе. Та зараз все змінилося, геть усе. Ліероссе відпустила руку нареченого і вдихнула запах дому, міркуючи, чи їй не надто тяжко дійти до дверей.

- Тобі просто треба лягти і поспати, а прокинешся як і не було нічого, - сказав Моріфінве. – Це таке вино…засмучених сильніше валить, я перевіряв.

- Що ти, пробач, перевіряв? – суворо спитала Лінте, виходячи їм назустріч як була – із глеком в руці. Пишна коса, перекинута через плече, сорочка чоловічого покрою, зашнурований до горла жилет – наче на полювання просто зараз.

- Все гаразд, Лінте, - відповів той, махнувши рукою, наче зупиняв когось перед собою. – Наслідків не буде, вино хороше.

- Он як, все гаразд? – іронічно спитала мати. – Ти певен?

- Впевненішого за мене в місті немає, - відповів Моріфінве.

- Воно й видно. Від скромності ти, принаймні, не помреш.

- Леді Лінте, нащо тобі зять, який планує померти?

- Йшов би ти з очей моїх. – сміючись, відповіла Лінте. – Моріфінве.

- Добре, наступного разу наливати почнемо з тебе.

Срібне світло поступово набирало сили. Друге срібне світло, яке для більшості тіріонців було прийняте як час для сну. Проте завжди по сусідству був хтось, хто не спав. Дзвеніли далекі дзвоники, переливаючись, мов вода через край кам’яної чаші. В домі було напівтемно і гуляв легкий вітерець – вікна навстіж.

- Ви не рано почали собі це дозволяти? – спитала Лінте. – Ти пила.

- Було смачно, - озвалась Ліероссе, падаючи на постіль.

- Не схоже, щоб ти була надто весела. Що сталося?

- Ну… його двоюрідні спитали, чому я за ними стежу. – Ліероссе лежала горілиць і дивилась в стелю – у сірі щільно пригнані плити, під якими танцювали білі пилинки у сірих навскісних промінях.

- І він що, спустив це? – сердито поцікавилась Лінте, сідаючи в ногах у дочки.

- Звісно ні, - Ліероссе сіла і підтягнула коліна до підборіддя. – А тебе хвилює тільки це?

- А що ще мене має хвилювати? – різко відповіла Лінте. – Ти ж не думаєш, ніби мені цікава вся гидота, яку носять на язиках? Це вигадати таке! Таке!

- Чому це так важко, мамо? – прошепотіла Ліероссе. - Я думала, можна ні з ким не сваритися, а виходить – не можна. Майстер Феанаро правду мені сказав - якщо я виходжу за Моріфінве – то наче я виходжу за це все.

- Бо часи нелегкі, - озвалась Лінте, дбайливо прикриваючи їй ноги сірим покривалом. – Принц Феанаро намагається впоратися з ними як може. Він ще непогано тримається, як на мене. Ми підтримуємо його, бо поважаємо. Та це все не має стосунку до сімейних справ. Доню, чому у тебе серце не на місці? Хочеш за Моріфінве – то я благословлю вас. Не хочеш – про мене, відмов хоч йому, хоч іще десятьом. Вирішиш зачекати – то й зачекай, куди тобі квапитись, ти ж дитина іще. Ми з твоїм татом зичимо тобі тільки щастя, ти для нас дорожча за всі скарби цього міста і за всіх принців гуртом.

- А він мені дорогий, віриш?

- Ну, ти чудово могла, наприклад, обрати нашу сторону, - спокійно відповіла Лінте. – І то ще давно. Бо ми дорогі тобі. Добре, що принаймні він спонукав тебе про це замислитись.

- Мамо!

- Я не серджусь. Діти завжди знаходять свою дорогу самі, такий порядок речей. Проте не буду приховувати – мені в глибині душі приємно, що ти нарешті вирішила це все помітити. Ліероссе. Послухай. Ти не можеш примирити тих, кого не сварила, хай у тебе і велике серце. Та ти можеш витрачати сили на те, аби любити тих, кого любиш. Хіба вони не варті того? Може, - Лінте накрила долоню дочки своєю, - може, це взагалі єдиний вихід зараз, я не знаю.

- Мені сумно, Мелкоре, - Макалауре сховав флейту і сів на траву, підібгавши довгі ноги під себе. – Не грається.

- Яка прикрість, - майже ніжно відповів вала, схиляючись до співрозмовника, мов збирався повідомити якийсь секрет. – Що так бентежить тебе?

- Я ..дізнався нове слово. «Шпигун», той, хто потай спостерігає і дізнається чужі таємниці, щоб переповісти без дозволу. Це нехороше слово. Воно мені пече.

- А…я його підказав твоїм родичам, - безтурботно відповів Мелкор. Він потягнувся, і листя дерев затремтіло, і довгі стрічки веселок поповзли по землі, зникаючи в росянистих заростях.

- Ти? – здивувався Макалауре.

- Явище є, його ж треба назвати, чи не так? На валарині це було б дуже довге слово, а квенья така дзвінка, наче срібло. Якби ти дізнався не слово, а поняття, чи ж ти б утримався від того, аби вигадати назву?

- Я не певен, що я таке явище зустрічав, у тому-то й справа, - сказав Макалауре. Флейта за пазухою пекла йому, мов розпечена. – Мені здається, це вигадки. Завжди можна ж спитати, піти й спитати!

- І як, тобі це останнім часом помагає? – Мелкор поманив до себе дрібну малиновку, і вона пурхнула на рукав, мов завжди там сиділа. – Чи не дуже? Як дружина?

- Мабуть так само недобре, як я, - озвався Макалауре. – Мені останнім часом перестала допомагати навіть музика. Я геть не знаю, чим втішитись.

- Втішся новими словами, - відповів вала. – поки що нічого іншого не лишається, еге ж? Скажи. А як би ти назвав свій теперішній стан? Може, якщо ти знайдеш ім’я, тобі полегшає?

Макалауре повертався додому самотній. Тіріон співав йому – вулицями, провулками, металом і відлунням від кам’яних мурів. Та пісня ця була не така, наче в неї вплівся дисонанс, прикрий, мов колючка в чоботі. Вперше менестрель замислився, чи не так звучало викривлення задуму Творця під час першого співу… Тоді смикнув сам себе – надто вийшло урочисте порівняння. Хісілінде не спала. Лежала нерухомо, дивилась широко розплющеними очима в склепіння над головою – дах тут був округлий, мов цибулина тюльпану, а мешкали вони високо, ближче до пташиного співу, до хмар.

- Ти теж це чуєш? – пошепки спитав він, зачиняючи двері – всі двері в цьому домі були важкі, наче у скарбниці. – Тиша і цей неправильний спів?

- Авжеж, - відповіла вона – не словами, а подумки, наче не хотіла промовляти ані звуку. – Я бачу. Може ми б поїхали на якийсь час?

- Я потрібен батькові і братам як ніколи. – віднедавна, збираючись спати, він клав флейту поруч із лютнею та…мечем, простим мечем без прикрас та коштовностей, полірованим, з чорним руків’ям. На темній дошці лежав цей символ чогось, що навіки змінилося…часу? Його душі?

- Ти потрібен мені.

- Знаю. І я твій. Та хіба можна обирати?

- Іноді мені здається, що нам доведеться скоро.

Макалауре постояв поруч із мечем і не поклав флейту, як завжди. Тепер, у цій невеликій кімнаті, де вікна були відкриті небу, а двері замкнено, він відчув, як музика повертається в кінчики його пальців. Сів просто на підлогу і тихо заграв. Простеньке, з дитинства, з перших спроб. Вона сіла, обхопивши коліна, і просто слухала, ворушачи губами, мов лічила ноти подумки, як петлі у плетиві. Тоді встала і принесла свою флейту. Вони грали, прихилившись спина до спини, і їм зовсім не треба було дивитись одне одному в очі. Два тонкі струмочки простої мелодії зливались в один, і Макалауре здавалось, що повітря очищується, хмари розступаються десь високо над дахом, над його головою…ненадовго, але свіже, чисте небо, хрустке, як цукровий кавун.

Інструменти поклали в цьому кутку саду і накрили рядном. Їх слід було перерахувати і прикинути, чи все потрібне в наявності. Нерданель підійшла у розпал цієї роботи, так що він навіть не помітив її, подумки відмічаючи, де треба вдатися до дрібного ремонту. А тоді – помітив.

- Не можу повірити, що ми це робимо, - сердито сказав Моріфінве. – Він серйозно хоче, аби ми зараз розбирали бруківку і будували фонтан?

- Сину мій, - Нерданель підійшла ближче, поклала руку йому на плече. – Фінве робить все вчасно і вдало. Я теж думаю, що це хороша робота, яка багатьох із багатьма примирить.

- О, - Моріфінве криво всміхнувся, - у мене є прекрасна поважна причина не брати участі в цьому …цій виставі. Я готуюсь до весілля, я дуже зайнятий.

- От і подаруй своїй нареченій мирне місто.

- Я б зірку з неба їй подарував, але її набагато легше дістати, ніж це. – він зітхнув. – Мамо, ти так завзято нас мириш, а сама?

- А що я?

Він взяв Нерданель за обидві руки і притягнув долоні до себе, до серця.

- Скільки фонтанів, ставків та озер мені викопати, аби ви примирилися з батьком?

Вона завмерла, наче він геть знахабнів і жорстоко образив її. По її точеному, суворому обличчю побігла швидка тінь – а може, здалося, а може, то вітер гойдав яблуневі гілки.

- Карністіре, це тебе не стосується.

- Знаю. Але болить.

Мати обійняла його, майже як в дитинстві. Притисла до себе голову, скуйовдила і вимовила:

- Ти вічно спершу кажеш, а тоді думаєш.

- Я кажу те, що думають всі інші, - глухо озвався він. – Кожен це думає, навіть стільці та кухлі. Тільки я наважусь. Він тебе кохає.

- Іди і збудуй фонтан для мене, - відповіла Нерданель. – Це ти правда можеш зробити.