Розділ п’ятий. Де північ Валінору ще освітлена золотом та сріблом. Завершення

Вперше напівзабуту тривогу вона відчула, коли до них раптом постукали невчасно. Майже всі у фортеці спали. Ліероссе вирвав з глибокого сну різкий стук у двері – а двері тут були важкі, міцні, і гатилося в них лунко.

- Морьо! – глухо кликали з того боку. – Морьо!

- Тельво, ти що? – сонно озвався він і заворушився, сідаючи на ліжку. – Ви перепилися чи на нас напали.

- До батька, терміново, там Мелкор прийшов.

Карністір зашурхотів речами зі свого боку ліжка. Тоді у напівтемряві дзенькнув метал.

- Він не міг прийти в якийсь пристойний час, га? От же пришелепкувате створіння, - Морьо позіхнув. – Ааа… Сам не спить і іншим не дає.

Ліероссе сіла, нащось уважно роздивляючись спину чоловіка. Наче спина могла щось виражати…крім невдоволення, втоми і...

- Морьо! – покликали з-за дверей. Ліероссе зрозуміла, що близнюки прийшли удвох.

- Дайте одягтися, ну, - відповів Моріфінве. – Там, трясця, холодно. Не велике цабе той Мелкор, зачекає.

- Морьо, - прошепотіла вона.

- Лягай спати, - відповів. – Тобі там немає чого робити. Я б і сам не ходив, от знайшли на кого милуватися. Лягай, я скоро повернусь.

Звісно, вона не лягла. Вона відчувала – щось невловимо змінюється, і вітер над дахами Форменосу теж змінився. Щоб впоратися з тривогою, Ліероссе закуталась у шерстяний плащ і тихо, щоб не збудити більш нікого, пішла слідом.

Вона пропустила озброєних воїнів, десяток, тоді другий, що спускались у двір, викликані, мабуть, так само раптово, як Моріфінве. На неї ніхто не зважав, бо вона виглядала тепер не стривоженою, а просто сновидою, яка нипає коридорами фортеці без діла. На вузькій кам’яній галереї, що оперізувала двір, було вже чути голоси. А от її кроків так само ніхто не зауважив.

У дворі стояв той самий сріблястий напівморок і горіло кілька смолоскипів, наче жаринки, викинуті з багаття на камінь. Біля прочинених воріт зібралися всі семеро братів, Феанаро та Фінве. Кілька мешканців фортеці, кого подія заскочила на чатах, стояли озброєні на надбрамній вежі та у дворі. Ліероссе підійшла ближче, так близько, що побачила Мелкора, босого, наче тут повітря було тут тепле, мов у Тіріоні, у довгому чорному плащі. Тут він здавався вищим, ніж пам’ятала Ліероссе, і сила, схожа на передчуття грозового фронту, проймала глибше та різкіше. Але і спокій він випромінював, і посмішку, і безтурботність.

Вона не чула початку розмови, та слова вали струмували легко і приязно, мов чиста ріка.

– Узри правдивість усього, що я мовив, і несправедливість вигнання. Та коли серце Феанорове і дотепер таке саме вільне і сміливе, як ті його слова, сказані в Тіріоні, тоді я допоможу йому, завівши далеко від цієї тісної землі. Чи ж я не вала? Ба навіть більше ніж ті, хто гордо сидить у Валімарі; і я завжди був другом нолдорів, найвправнішого та найвідважнішого народу Арди. (Сильмариліон)

- А без валарів тут непогано було, - сказав Морьо, звертаючись до близнюків, які так і тримались поруч, як прийшли. – Без тих і сих.

- Моріфінве, - роздратовано кинув Феанаро. – Помовч хвилину, будь ласка.

- Я сказав лише те, про що всі подумали, - майже пошепки вимовив Морьо.

- Я думаю, вало Мелкоре, що ми самі вирішимо, коли та куди їхати звідси, - голосно відповів Феанаро.

- Я й не кваплю, - озвався Мелкор. Двором пливли повільні слова, тягучі, як смола з гірських сосон. Ліероссе відчула, що замерзає.

Далі за спинами мовчазних нолдор наче нічого не відбувалось. Здавалося, що Мелкор та Феанаро міряють одне одного поглядами.

– Ось твердиня під пильною охороною; - сказав нарешті Мелкор, а тоді примовк на хвилину, і у двір заповз ще лютіший холод, мов усе тепло позникало зі світу крізь браму Вічності. Голос Мелкора став глибоким і сильним, мов поклик мисливського рогу в ясний день. - та невже ти гадаєш, ніби Сильмарили, доки вони в межах валарських володінь, убезпечить якась там скарбниця?

Феанаро наче підпалили. Саме слово «Сильмарили» зробило його вищим, похмурішим, хижішим, ніж Ліероссе могла уявити.

– Забирайся геть од моєї брами, ти, тюремний вороне Мандоса! – крикнув він. – Зачиняйте. Ми не чекаємо сьогодні гостей.

- Ну-ну, - сказав Мелкор і засміявся. Ланцюги і поворотні механізми не скрипіли – майстри зробили їх, справжні майстри. Просто брама плавно відділила їх від того сміху й уважного погляду вали – та не відгородила від тривоги.

Ліероссе чогось пригадалась недавня зустріч, і стало іще холодніше, ніж було. Лише тоді вона побачила в тіні вежі Мервенде, так само стурбовану і заспану, бліду.

- Сестро, - прошепотіла Ліероссе. – Ти тут..

- Я хотіла бачити, - озвалась Мервенде. – Тепер, мабуть, підемо звідси..

- Батьку, ходімо, - пролунав дзвінкий голос Феанаро. – Діти, ви теж. Маємо порадитись.

- Ми йдемо з ними, - сказала Ліероссе. – Ти ж не станеш тепер спати, мов нічого не сталось?

- Але я ніколи не брала участі таких розмовах…

- Я теж.

Вони прослизнули в круглу кімнату під склепінням головної башти останніми, за спиною Фінве. Першим їх помітив Курво, що стояв обличчям до дверей, притулившись до підвіконня. Він був такий зібраний, так акуратно одягнений, наче взагалі не лягав і більше ніколи не спить. Ліероссе відчула іронічний погляд, власний пекучий переляк і бажання кудись зникнути одразу, тепер і зараз. Проте здаватись не збиралась. Решта, довкола широкого порожнього стола, де світила лише одна світильня, прозвана лампою Феанаро, губилась в тінях. Руді близнюки гомоніли між собою віддалік, наче й слухати не збирались.

- Я ж сказав, - кинув Моріфінве, здивовано озираючись, - нічого цікавого. Нащо було вставати.

- А мені цікаво, - відповіла Ліероссе, у якої уже трохи пересохло в роті. Вона ще не придумала, що робитиме, коли Куруфінве як завжди…скаже якусь шпичку.

- Морьо, - докірливо кинув Феанаро, - принеси дружині стілець, не змушуй мене червоніти за те, як я тебе виховав. Звісно, хто хоче знати про родинні справи, той знатиме.

Ліероссе смикнула Мервенде за руку і потягла за собою. Здавалось, вони помінялись ролями, і тепер молодшою була вона.

- Твоя ідея, - сказав Куруфінве тихо, але доволі чітко, голос аж вдарив.

- Моя, - відповіла Ліероссе, дзвінко. – А хіба ти не звеш мене сестрою?

- Чи слід тому, хто не вірить у справу, братись за інструмент, - майже промуркотів він, і Ліероссе наче водою холодною облило, чи туманом з найхолодніших улоговин. Цей голос переконував здатись – так само, як голос Феанаро, тільки він був не дружній, зовсім не дружній. – Чи це чесно взагалі, леді Ліероссе? Ти не мусиш відповідати, подумай просто.

- Курво, відчепись від неї, - прошипів Моріфінве. – А то я тебе відчеплю по-братньому.

- А давайте ми замість діла продовжимо вас розбороняти, - уїдливо сказав Майтімо, обертаючись, аж майнуло руде скуйовджене волосся, мов полум’яний вітер увірвався до цієї холодної кімнати. - Це так мило, коли тебе з ліжка підняли.

- Я сама вирішу, за який інструмент мені братись, - прошепотіла Ліероссе.- І я ніколи не боялась жодної праці, бо я нолде. Не лякай мене, я не з лякливих.

- Отже, - голосно мовив Феанаро, і гомін затих, наче голоси відрізало, мов стрічки, і кинуло в дзвінку тишу оберемком, - до нас прийшов Мелкор. Я чекав на нього, а ви? – Полум’яний не сів, пройшовся вздовж високих вузьких вікон, що світились, мов котячі очі, туманним світлом ззовні. – І очевидно, нащо він приходив, і в чому була його кінцева мета. Сильмарили. Ми. Влада.

- Він думає, ми тут байдики били, - буркнув Морьо. – Чи вуха розвісили, як у Тіріоні. Хай думає.

- Гадаю, - тихо мовив Фінве, - він прийде ще. Я відправлю гінця в Валімар, діти мої. Вони мають знати, що відбувається.

Ліероссе дивилась на щити зі срібною зіркою, що висіли в простінках між вікнами. На тінь Феанаро, котрий міряв кімнату кроками. На коханого, темного, мов хмара, який сперся на довгий різьблений стіл. Їй не вірилось, що десь існує Валімар – отой золотий, дзвінкий, співочий. Були тільки недалекі гори, фортеця на туманній півночі, оці щити і кроки вартових, що спускалися у двір.

- Ти все ще думаєш, батьку, що вони не домовились? – озвався Феанаро.

- Вони його ловили, а він тут, на півночі, - задумано додав Куруфінве молодший. – Може, погано шукають і справді? Мені видавалось, що він не дуже-то криється. Може, тут неподалік і живе.

- Час покаже, - мовив Феанаро. – Буде так, як звелить король, - він схилив голову – та Фінве відмахнувся, мов це його дратувало. – Але хто що думає, як нам слід діяти?

- Пильнувати, - повільно проказав Майтімо, встаючи. Він був спокійний, не дивлячись на вогняну зовнішність, і говорив спокійно та розважливо. – Але ми це уже робимо. Хтось взагалі уявляє, що робити з валою, коли той отак полізе…скажімо, в лоба?

- Валар – стихії, - Макалауре сидів край столу, розслаблений і наче сонний, але голос його був ясним. – Та фана – це тіло, і вона…відчуває біль.

- Так, - погодився Майтімо. – Але мене трохи дратує, що я не розумію, як боротися зі стихією.

- Всі не розуміємо, - нахилив голову Феанаро. – Але тут доведеться вчитись, коли що.

Фінве встав. Він був нижчий на зріст, аніж аманські ельдар, проте в його поставі була гідність і впевненість, що накази виконуватимуть.

- Це занадто, - слова його лягали вагомо, мов у фортеці складалась фортеця. – Ми можемо вважати деякі рішення валар несправедливими, але на мій погляд, діти, ви загрались у недовіру. Валар воювали з Мелкором тоді, коли ельдар ще не пробудилися під зірками, і зараз теж йому не вибачать. Просто він сильний супротивник, і якби ми з ним воювали, зрозуміли б, що це не так просто…

- Іноді я думаю, - сказав Феанаро, спиняючись навпроти батька, - що якби з ним воювали ми, то зиску було б більше. Нам слід подвоїти пильність. Досі ми грали у варту, але тепер маємо справді перетворитися на зір та слух.

- Добре було б околиці частіше об’їжджати, - сказав замислено Моріфінве. – Мало там що він готує.

- Нам слід покластися на волю валар, - озвався Фінве. – Феанаро, все ж вони рівні за силою. Рівні, а ми – ні.

- Ельдар не знають меж своїх можливостей, - різко сказав Феанаро. – Ти перевіряв їх, коли вів народ сюди. Але хто після тебе? Та ніхто.

«Забери від неї лапи, раз і назавжди», - прошипів Моріфінве, коли вони почали розходитись, кожен до себе і своїх думок. «Я тільки слово мовив, - озвався Курво. – І слово було правдиве». «Слова забери теж».

Хісілінде сиділа просто на землі біля ніг Ніенни. Вітру не було, не було туману, тільки прозоре біле повітря і дзвони Валімару.

- Нікому немає спокою, Ніенно, - казала Хісілінде. – Геть нікому немає спокою. Я відчуваю тривогу в повітрі. Кажуть, на півночі з’являвся Мелкор, і говорив з Феанаро. Родичі вигнанців знають новини..

- Так, останнім часом в повітрі розлито тривогу, - погодилась Ніенна. – Та ти – одна з кращих моїх учениць. Розумієш, що тривогу можна виспівати, тривогу можна виплеснути..

- Тіріонці не спокійні теж, хоч роблять вигляд… Наче й час заспокоїтися, час просто чекати, доки загояться рани, але я з усіма говорила – всі наче відчувають, як рана ятриться. Що ми робитимемо, коли він..знову візьметься за старе?

- Ти маєш довіритися валар, Хісілінде, - повільно вимовила Ніенна. – Тулкас і Ороме захищають нас, зміцнюють сторожу і пантрують Мелкора. Його буде приведено на суд, і рани зціляться. Так уже було, ми уже перемагали.

- Але ж його відпустили…

- Король світу в своїй мудрості дає шанс кожному, навіть дуже винному.

Вони сиділи мовчки, поруч, немов подруги. І тоді Хісілінде видобула флейту і заграла. Мелодія була повільна, сумна, ніжна. Що могла вона сказати учительці, нащо почала цю бесіду? Не могла ж вимовити – кохаю, сумую, не можу підтримати у чварах, що так і не завершились до пуття, але хоч би один погляд…один доторк. Що робити мені? Та звідки знати тій валіе, що робити…Тому вона грала, і музика її була, мов сльози з самого серця.

- Тобі треба знайти спокій і віру, - мовила врешті Ніенна. По складках її синього плаща бігли срібні іскри і згасали. – Ти граєш, мов співаєш із осердя душі, та пісня твоя гірка. Я оплакую, щоб перетворити сум на мудрість. А ти..тільки на музику. Цього мало. Перетвори сум на мудрість, і прийде смирення. Поки я вдячна за твою гру, Хісілінде, та не спокійна за тебе…

- Але як забути всіх, кого я втратила? – прошепотіла вона. – Століття я у Валінорі, але поки що мої близькі не залишали Чертогів Намо. Як вірити в зустріч? Як вірити в спокій? Де..їхній другий шанс?

- Чертоги залишають ті, хто готовий. Ти маєш вірити…

- Моя віра тане. Я не можу втратити ще раз.

- Якщо майбутнє несе втрати…треба прийняти їх і чекати, Хісілінде.. Але зараз ти бачиш прийдешнє сумніше, аніж навіть я. Можливо, тобі потрібна не бесіда зі мною, а сади Ірмо? Вони неподалік, там тінисто і затишно. Піди…знайди там зцілення.

- Я…подумаю..

Ніенна схилилась і поцілувала її в чоло, прохолодні уста, ніжний подзвін благословення, що віддається у душі. Та…коли вони розпрощались, Хісілінде відчула…що нічого не відчуває. Її благословили, та душа не заспокоїлась. Гострий сум і неспокій. Вона мала зрозуміти себе – але чим далі, тим більше не розуміла. Вона не знала слів, аби умовити Макалауре не брати участь у руйнуванні безпечного життя, до якого встигла звикнути. Вона відчувала все сильніше – що небезпека насувається, а їй страшно знову торкнутися того, що лишилося за морем. О, так легко знайти зцілення – та раптом забудеш і обличчя тих, кого втрачала так страшно, зненацька, назавжди.. Кажуть, з Чертогів повертаються, а своїх так і не чутно. Ані батьків, ані брата…

Хісілінде була в дорозі. Вона ніде не спинялась надовго. От і тепер…в срібному присмерку Валімар було добре чути – та вона не пішла на подзвін, не сьогодні. Тут було тепло, немає й потреби загортатися у плащ. Досить просто лягти у затінку і заплющити очі. Та сон тікав від неї. Вона поговорила б подумки із єдиним, кого хотіла тепер почути – та його розум був закритий для осанве, уже не перший день – закритий.

«Сади Ірмо, - шепотіла вона.- А якщо я не хочу ані змирятись, ані відпускати? А якщо я просто хочу, щоб все це припинилось – хіба Ірмо роздає такі подарунки..».

Герольд Манве прибув до них без всілякої урочистості. Наче подорожній приблудився до воріт. Наближались дні, які у Тіріоні завжди були святковими: тоді збирали врожай. Дещо росло й тут, і святкування напевне мало статися. Від самого ранку у фортеці теж готувалися. На даху одної з будівель, металевому, лискучому, мов дзеркало, балансував невисокий ельда з довгою чорною косою, босий, щоб краще триматися на гладенькій поверхні. Ліероссе стояла, задерши голову, і просто дивилась, як пливуть ті ліхтарики..вище і вище.

- Поволі, - кричав він весело, натягуючи довгу линву з дрібними сяючими кульками, - дівчата, подавайте повільніше. Іліссе, сестро, ти тільки обережніше берись, мала ще… А ну, хто танцюватиме сьогодні зі мною?

- Ехтіяре, базіко, злізай звідти, - мовив Майтімо, машучи рукою. – Всі танцюватимуть зі мною, бо я рудий та ще й пухнастий, хіба ні?

- Я точно буду, - мовила Аннавен. – Але я наступатиму тобі на ноги.

- Мм..я подумаю,- мовив Майтімо, - а скільки ти важиш?

Дівчата дружно розреготались. Ліероссе багато разів пригадувала потім, що день був якийсь навдивовижу приємний та теплий..жодного натяку на біду.

Коли браму прочинили, вона навіть не звуважила, що входить хтось важливий. Тільки потім, крізь натовп побачила у прозорому гірському повітрі якийсь особливо блакитнуватий полиск на пір’ї, що прикрашало убір герольда.

- Король світу чекає на тебе. Тебе запрошено у Валімар, Феанаро Фінвіоне, - виголосив він, схиляючи голову у пташиному уборі. – На свято врожаю, де забудуться всі образи.

- Сміливо щодо всіх, - іронічно мовив Феанаро. Він стояв перед гінцем посеред двору, у сорочці з закачаними рукавами, без пояса, тримав в руках молоток. – Проте якісь певна річ забудуться. Що ж, - він вклонився – ледь-ледь позначив уклін, і очі його були так само насмішкуваті. – Що ж. Я прибуду на свято, так і перекажи…королю.

Герольд схилив голову – просто кивнув. Тоді повільно пішов від них крізь прочинені ворота, наче то був особливий обряд, який слід виконати повністю, ні на що не відволікаючись.

- Ми їдемо в Валімар? – спитав Тельво, визираючи з-за спини брата. Він був легкий і наче готовий до всього – поїздка? Полювання? Побудувати найвищу вежу? Та давайте вже!

- Туди запрошено одного мене, - відповів Феанаро спокійно. – І було б приниженням пхатися всім, наче ми тут знудилися. Я зараз на коня і вирушаю, а ви тут святкуйте, проведіть час із користю або принаймні з приємністю.

- А.., - почав Тельво.

- Прямо так, - підморгнув Феанаро, опускаючи рукава сорочки. – Бо їхнє свято – то для мене не привід виряджатися.

- А нащо їхати взагалі? – буркнув Моріфінве. – Ми без них тут чудово живемо, вони нас вигнали, хай би сиділи.

- З тої ж причини, сину, з якої я взагалі поїхав із Тіріону. Хто хоче бути королем, має поважати короля світу, це справедливо, інакше королівська влада мушлі не варта.

І справді все виглядало так, наче Феанаро просто по хмиз вийшов чи провітритись на годинку. Ані випроводжань, ані промов. Попрощався тільки з тими, хто й так був у дворі.

- Батько поїхав, то й ми розважимось, - мовив старший, перекидаючи на груди руду важку косу. – Злостиві промови на адресу валар забороняю. Дозволяю швидко зібратися і вирушити по дичину до свята. Мисливцю, де Гуан? Чому ми ще тут?

- На лови, на лови! – мовив Карністір, виводячи коня у двір. – А тоді добряче випити за свято врожаю. Батькові я не заздрю, бо він буд там, серед цього…всього. А вам я не заздрю, якщо не поквапитесь.

- Чому це? – спитав Тельво.

- Бо я тебе копняком скерую в потрібному напрямку, ясно?

- Спробуй, давно не боролись, - озвався той. – До речі, як щодо цього – ми двоє на тебе одного?

Ліероссе слухала, як у дворі сміються, вдихала гірський вітер, тоді дивилась, як вершники потяглися собі геть, нарешті завершивши шумні збори – баскі коні, веселі голоси. У неї чомусь валилася з рук усяка справа, і навіть пісні не співались. Наколовши собі пальці голкою, чого не траплялося уже багато років, Ліероссе тинялась фортецею. Їй не хотілося готуватись до свята, не хотілося шукати красивішу сукню, не співалися звичні веселі пісні.

- Чому ми більше не виходимо гуляти самотою? – спитала вона Мервенде. – Адже Мелкор з того разу не з’являвся, та й тоді нікого не скривдив. Чому всі такі…налякані? Може, виставляючи подвійну сторожу, ми зробили собі лиху послугу?

- Тривожно якось, - знизала плечима та. – Я взагалі не почуваюсь добре ніде, відколи його відпустили з того суду…

- Не лише ти. Всі – не почуваються. А якщо ми самі себе лякаємо?

- Краще б ти вдома посиділа, - мовила Мервенде. – Ті, хто боявся Темного вершника по той бік моря, казали, що…іноді краще побоятись, та цілим лишитись.

- То який сенс жити у Валінорі і боятися його залишити, як ти боїшся, якщо і тут ми не в безпеці і не в спокої?

- Я уже геть нічого не розумію…

Отак все й було – святкове оздоблення, подекуди уже святкова одежа, співи – а спокою немає, і настрій не святковий. Несвятковість так відчувалась, наче була тут головною барвою неба, головним настроєм. Досі Ліероссе ніколи не замислювалась, що таке «не-свято». Були просто свята і всі інші дні. Той чорнявий, що вішав ліхтарики, чергував, і випустив її без питань, тільки безшумно відчинилась брама, і так само тихо зачинилась за спиною. Вона хотіла спробувати прогулятись сама…

Фінве сидів самотою, дивлячись на гори, оповиті туманним світлом, і Ліероссе пройшла би повз, бо вважала неввічливим турбувати тих, хто хотів би побути наодинці з собою. Та король сам заговорив до неї.

- Вони поїхали вже?

- Так, королю, - чемно відповіла Ліероссе. – А щось забули?

- Та ні, все гаразд, - озвався Фінве. – Посидиш зі мною?

- Я?

- Чому ні. У нас так і не було можливості познайомитися як слід. Сідай поруч. Я хотів побути сам, але направду зараз мені це тільки шкодить, - Фінве виглядав втомленим, і Ліероссе гостро захотілося якось розрадити його. Та як – вона не знала. - Як тобі ведеться в нашій родині? Ми неспокійна рідня, я це знаю.

- Всі добрі до мене і привітні, - відповіла Ліероссе. – Не маю на що нарікати.

- Ти сама добра і привітна, - вимовив король. – От ти прийшла – і наче веселіше стало.

- Чому ти сумуєш? – Ліероссе присіла поруч, підділа чобітком дрібний камінець, і він засвітився на зколі лискучими прожилками. – Гірше позаду. Адже всі тепер знають, що насправді ніхто не винен, твої сини врешті помиряться, і все забудеться рано чи пізно.

- Є речі, Ліероссе, які так просто не забуваються. І такі, які не зцілити. Добре, що ти цього не розумієш. Я бажав би тобі не розуміти ніколи, та хтозна. – Фінве дивився повз неї на туман, що піднімався з улоговин за півдні. Туман був ледь золотавий.

- Даруй, мабуть, я і правда не знаю, про що кажу, - сказала Ліероссе. – Але мені б так хотілося розрадити тебе бодай чимось.

- Ти уже робиш це, складаючи компанію королеві, скинутому з трону.

- Але ж тебе ніхто не скинув. Ти пішов. І я думаю, не одну мене зачепило, як ти вступився за старшого сина, коли всі зреклися його.

- Насправді владу я втратив, - відповів Фінве. – Бо не зміг спинити навіть власних синів. Не зміг спинити все це.

- Але ж Мелкор – вала, важко було протистояти його підступу, – Ліероссе відчула якийсь крижаний сум, глибокий, як вода, та продовжувала говорити. – Тут важко зарадити тому, хто не знає, що таке брехня чи як там це назвали. Не картай себе. Мені чомусь здається, що вони примиряться. І хай це його посоромить.

Фінве похитав головою.

- В моєму домі не люблять жалощів, Ліероссе. Тобі краще це запам’ятати.

- А може ви просто недооцінюєте співчуття? – спитала ельде. – Послухай. Я виросла на історіях про відважного короля нолдор, котрий провів свій народ крізь темряву до світла, не жахаючись ні лісів, ані темних рік, ані незрозумілого майбутнього. Нікого не втратив дорогою, наскільки це було можливо, не дав нікому зневіритись. Я..засинала, уявляючи ці стежки під дикими зорями.

- Яка ж ти ще дитина, - сказав Фінве, і в голосі його забриніла водночас ніжність і неймовірна печаль. – Які ви всі юні. Я почуваюсь зруйнованим.

- Але ж у Колі Судьби я побачила того короля. Ти досі – він. Не уявляю, як це важко, але ти досі – той король Фінве. Той, що судить, не зрікається, любить. Якщо решта не сліпі, вони це теж бачили. Хай навіть зараз тобі й недобре.

- Мій онук тебе не боїться? Ти здатна зробити з серця віск.

- Якщо задля діла, то й прекрасно, – відповіла Ліероссе, почуваючись дуже нахабною. – Морьо сказав би, що так тобі й треба.

- Тоді чи не буде дуже неввічливо з мого боку попросити тебе, юна леді, що так палко мені присяглася, принести з дому трохи вина? Можливо, це те, що зараз потрібне.

- Я з радістю, - озвалась ельде. – А там мисливці повернуться, буде і у нас свято.

- Гаразд. Тоді йди, - сказав Фінве. – Буду вельми вдячний. Вітер холодний якийсь…

Багато років потому Ліероссе поверталась до тієї миті у спогадах і намагалась пригадати, чи то справді відчула металевий присмак повітря у вітрі, що налетів на них, чи то здавалося їй так від всього, що сталося потім. Та коли вона встала і залишила короля самого перед воротами фортеці, стрімко сутеніло. Тоді світло зникло зовсім.

Ліероссе ткнулась вперед, вбік, мов сліпе кошеня, потім очі звикли до темряви..та не зовсім. Попри гострий ельфійський зір, вона не могла розрізнити нічого, крім найближчих кутів та тіней. Нарешті, кліпнувши кілька разів, роздивилась обриси воріт – відчинених. І то не могла бути певною, що не домалювала це подумки, добре знаючи, як вони виглядають. Простягнула руки вперед, намагаючись щось намацати, хоч би й стінку колодязя, він мав бути тут недалечко.

Ліероссе не розуміла, скільки минуло часу. Вона намагалась знайти дорогу до тих, хто стривожено перемовлявся попереду, намагалась взагалі втямити – то її очі не бачать чи світла справді немає..

Далі повітря згустилося, не стало чим дихати, і її пройняв чорний непроглядний жах. Ніколи в житті, ані до, ані після, Ліероссе не почувалася настільки життя позбавленою, малою і розчавленою. Вона зникала, вона спливала жахом, мов кров’ю.

З жахливої непроглядної темряви нарешті прийшли голоси. Темрява лишалась. Ліероссе нічого не бачила, але сил на паніку не було. Вона відчувала страшну слабкість і порожнечу, які наростали, аж поки вона майже не зникла, а порожнеча не стала всеосяжною.

- Фінве! – крикнула Ліероссе, але на неї насувався згусток темряви в темряві, а за ним чомусь – важкі кроки, такі, що безодня вібрувала, і відсутня земля стогнала під ногами. Холод дістався до серця, повітря скінчилось. Коли Ліероссе розпласталась по камінню, вона навіть не відчула це як падіння. Просто звідкілясь взялась нерівна твердь, від якої заледеніле тіло майже не відрізнялось. Хтось, хто важкою ходою йшов повз неї, був владний і сильний, живий – на відміну від того, що колись було Ліероссе. Тоді стало ще холодніше, наче таке було взагалі можливо. Крикнути більше не було чим. Повітря не було. Її не було. Небо впало і розчавило останні іскри свідомості.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.