Червоні коралі долі

Світла не було третій день. Маленьке село на Полтавщині поринуло в темряву блекаутів. Через кляті обстріли таке траплялося все частіше.

Марина нишпорила посеред мотлоху старого сараю — десь тут мала би бути гасова лампа. Вона пам’ятає цю чудернацьку річ ще з дев’яностих. Закіптюжений скляний циліндр, акуратно підрізаний ґніт, тримач, об який вона боялася малою обпекти пальці, заіржавіла ємність для гасу — лампа виглядала загадково і втомлено водночас. Хто ж думав, що в еру штучного інтелекту і космічного туризму, присвічуючи ліхтариком айфона, Марина шукатиме ту саму гасову лампу?

Ночувати в хаті мусила сама, через що почувалася незатишно і роздратовано. Родина давно покинула дворище, в якому минуло її дитинство. Дуже рідко вона навідувалася сюди, щоб підтримувати сякий-такий порядок. А як почалася війна, то й геть перестала їздити. Аж тут подзвонила сусідка і сказала, що в хату, мабуть, хтось заліз. Чи безхатьки які, чи наркомани, та вже точно непорядні люди, бо вдень у дворі нікого немає, а вночі видно тьмяне світло у вікні.

Можна було б і не їхати, — нічого цінного в будинку давно не було, — а все ж новина муляла Марину, щось підштовхувало її в дорогу. Планувала подивитися і назад — у місто. Виїхала раненько, щоб увечері й дома бути.

Покинутий двір зустрів неприязно: поріс бур'яном, здичавів. Ворота похилилися, ледве змогла їх відчинити, щоб заїхати. І от щойно заїхала, авто заглохло і більше не завелося. От тобі й маєш!

Доведеться ночувати. Єдиний автомеханік на все село сьогодні п’яний, машину не подивиться. Лишається сподіватися, що завтра він буде при тямі. Але є і хороші новини: у хаті все на місці, жодної шкоди не заподіяно — не видно, щоб хтось проникав у дім. Ось тільки холодно дуже. Був десь старенький обігрівач, так електрики ж нема, не включиш. Марина думала, чи не піти на ночівлю до далекої родички. Тітка Валька доводилася двоюрідною сестрою її баби по маминій лінії. Сьома вода на киселі, як кажуть, а втім жіночка приємна і досить гостинна.

Марина вийшла на дорогу і зупинилася. Село огорнуте суцільною темрявою — жоден ліхтар не світить, жодне вікно не миготить. Як же йти? Нічого не видно! Запалила гасову лампу — хоч якийсь вогник. Подумала: а як люди жили раніше? Не дивно, що вірили у всіляку містику: тут за кожним кущем може щось привидітися. Цієї миті чорна кішка хутко перебігла дорогу.

До тітки Марина дійшла швидко і без пригод. Старенька їй зраділа:

— Заходь, Марисю, заходь. Давно в мене гостей не було.

У хаті приємно пахло липовим чаєм і свіжим хлібом, у печі потріскували дрова.

— Бач, як добре, що ми піч не розібрали! — хвалилася тітка Валька. — А чоловік мій, покійний Дмитро Васильович, хотів викинути її з хати, як газ ото провели. Кому вона, казав, треба буде. А я не піддалася на його вмовляння — тепер радію. Газ мені задорого, а розтопити вогонь у печі ще маю здоров’я.

Доки пили чай та говорили про се, про те — про шахеди, які щоночі гудуть над хатою, про спільних знайомих: хто воює, а хто ні, про відключення світла, яке вже всім остогидло гірше гіркої редьки — на вікно з боку вулиці стрибнула чорна кішка і занявчала.

— Ходи, голубонько, ходи, — покликала її тітка Валька, відчинивши вхідні двері.

Кицька поважно пройшлася до своєї мисочки і заходилася їсти.

— То, кажеш, хтось був у вашій хаті?

— Та наче нікого не було, але сусідка дзвонила, казала, що вночі світиться у вікнах.

— Дивно…

— Може, їй здалося?

— Посеред мороку найменшу цятку світла далеко видно.

Тітка Валька помовчала трохи, а тоді знехотя почала:

— А мені оце сон такий чудернацький наснився: ніби йду вулицею, аж бачу — навколо вашої хати багацько людей зібралося. І всі щось там шукають наче, шастають по двору, зазирають у вікна. Аж тут помічаю Дмитра Васильовича мого покійного. Питаю: “Ти що тут робиш?” А він мені: “Та прийшов оце помогти, але без неї не знайдуть”.

— Що не знайдуть? — Марина відчула, як їй холодок пішов поза спиною. Оце потріскування дров у печі, чорна кішка на лаві, тьмяне світло від гасової лампи — усе здавалося таким химерним і несправжнім, що аж моторошно. Певно, саме тому розповідь про дивний сон справила таке сильне враження на гостю.

— Та хіба ж я знаю?

Повечеряли та й полягали. М’яка тиша обіймала і заколисувала, тож Марина швидко пірнула в глибокий сон.

***

Вона сміялася так дзвінко і так сонячно! А ці її блакитні очі! Як прохолодна вода ріки у спеку, як чисте травневе небо, що віщує тепло. Він не міг відвести погляду від юної дівчини, яка ступала босими ногами по соковитій шовковій траві, відганяючи гусей до води.

Молодий козак Лубенського полку приїхав у це козацьке село з побратимом — навідати його стареньких батьків перед походом. На правому березі річки Удай розкинулося поселення на сто п’ятдесят хат, переважно козацьких. Тут було дуже гарно: село тонуло в зеленому буянні садів, кожна хатина — доглянута, як випещене дитя, двори заслані барвистими килимами чорнобривців, ромашок, барвінку, а біля тинів — високі розкішні мальви. Козак підкрутив вус і ще раз окинув оком тендітну дівчину, яка віддалялася від нього.

— Гиля-гиля, гусоньки, аж на став. Добрий вечір, дівчино, бо я ще не спав, — протягнув рядки з пісні, які самі собою виринули в його думках.

Дарма хлопець думав, що дівчина його не завважила. Вродливий незнайомець розбурхав у її серці незнані раніше почуття. Молодий козак не йшов з її думок, а тому Орися постановила собі вивідати про нього геть усе.

Після Другої Пречистої і побралися. Орися поїхала за чоловіком у його краї. Виїжджала з села щасливою молодицею з повною скринею приданого, а повернулася через три роки згорьованою вдовою з донечкою на руках, батько якої поліг у битві під Хотином.

***

Марина прокинулася від кукурікання півня під вікном. З голови не йшов дивний сон: вона стояла посеред двору їхньої старої хати, босі ноги відчували росу на траві, а все навколо тонуло в імлі. Хата була на тому ж місці, але геть інакша: не сучасний дім, а ніби з музею “Пирогово” її привезли. За покривалом молочного туману виднівся силует молодої жінки. Вона простягала до Марини руки, передаючи щось яскраве, червоне і блискуче. Але що? Марина хотіла взяти, але сон у цю мить обірвався.

***

Ех, треба йти до дядька Петра, просити його подивитися машину. Затримуватися в селі немає сенсу. З хатою все гаразд, у тітки Вальки погостювала, хіба що на кладовище ще сходить? Марина не любила ходити на цвинтар. Знала, що так треба, що це вияв поваги до предків, але всіляко уникала сумних візитів. Проте сьогодні їй здалося, що це хороша ідея. Купила цукерок у місцевому магазинчику, який попри блекаут працював на генераторі. І навіть попросилася підзарядити у них телефон та замовила чашку кави.

Кладовище було на горі. Вона повільно піднімалася звивистою дорогою, роззираючися навколо. Листопад — це сутінки і мряка, неприємна пора. Жовтень радує багряно-золотою палітрою листя, у грудні душа завмирає від передчуття різдвяних свят, а в листопаді немає нічого хорошого. Якесь позачасся та й годі.

Ходила поміж горбочків могил і похилених хрестів, поміж геть нових пам’ятників і синьо-жовтих стягів, залишала цукерки то там, то там. На Полтавщині прийнято лишати солодощі на могилах рідні, та Марині сьогодні хотілося обійти весь цвинтар і згадати кожного — ось тут покоїться її улюблений учитель, а тут сусідка, а це могила однокласника. Найдовше стояла біля своїх — діда, баби і прабаби. Прадід був репресований і не повернувся з Сибіру. Де його могила — ніхто не знає. Чомусь саме тут згадався її нічний сон. Густа імла і руки, простягнуті до неї. Так дивно. Кажуть, є час, коли межа між світами стає настільки тонкою, що душі предків можуть проникати з того світу у цей. А якщо це знак із минулого? Світло в хаті, сон тітки Вальки, її власне видіння… До чого це все?

***

Орися так і не вийшла більше заміж. Її кохання до чоловіка не згасло з роками, жоден залицяльник не витримував конкуренції з полеглим у бою козаком. Усю нерозтрачену любов, усю пристрасть палкого серця віддала донечці. А єдину річ, яка нагадувала Орисі щасливі часи її вдалого заміжжя — червоні коралі на шовковому шнурочку — берегла, як зіницю ока. Це ж він привіз їх коханій, коли повернувся додому після одного з походів. То був її оберіг. Її скарб. Її святощі.

Коли дочка йшла заміж, Орися благословила її на шлюб і віддала найцінніше, що мала, — оте розкішне коралове намисто.

— Бережи його, доню, це мені твій батько подарував. Він дивиться на тебе з небес і радіє. Будь щасливою! Хай це намисто захищає тебе від усього злого!

***

Дядько Петро сказав, що з машиною все гаразд. Він не знає, чого та єрепениться і не заводиться. Що ж, доведеться викликати евакуатор. А поки що Марина заночує ще раз у тітки.

Цього вечора багато говорили і гортали пожовклі сторінки старого фотоальбому, підсвічуючи собі гасовою лампою.

— О, поглянь, весільне фото твоєї прабаби Саньки.

— Яке гарне намисто в неї! Що це — коралі?

— Так, бачиш: коралі зі срібними дукачами. Дуже коштовна річ! Від матері їй перейшли, а тій від баби.

— Цікаво, де вони зараз?

— Зникли під войну або ще в революцію, Бог його знає. Родину їхню розкуркулили. Такі часи тоді були, сама знаєш. Хто не голодранець, хто працював чесно, господарство мав, тим несолодко прийшлося.

***

Цієї ночі Марині знову наснився двір, тільки туману не було. Смарагдова трава сяяла під сонячними променями. Навпроти неї стояла жінка — красива, усміхнена. Вона простягла до Марини руки… Матінко, то ось що то було! Червоне, яскраве, блискуче! Та це ж коралі баби Саньки!

— Орисі…

Марина прокинулася.

***

Їх попередили про небезпеку. Сім’я знала, що совєти прийдуть по худобу, відберуть землю, гроші, але одяг? Забирали хустки і сорочки, плахти і свитки, не гребували навіть глиняними горщиками. Господаря вислали до Сибіру. Чому не зачепили дружину, її матір і малу дочку — хтозна. Бабця казала, її молитвами живі лишилися. Незадовго до страшних подій Санька, відчуваючи щось лихе, закопала у дворі коралі, які їй на весілля подарувала мати. Кажуть, вони в родині ще з часів Гетьманщини. Ніби як далекий пра-пра-прадід-козак подарував їх коханій дружині, яку любив понад життя. Отак і передавалася прикраса від матері до доньки в день весілля — як нерозривна нитка поколінь, символ любові і щасливого подружнього життя. Санька знала, що заберуть. Таку коштовну річ їм не залишать, і до ворожки не ходи. Нікому не сказала, де поділося намисто, а згодом про нього всі забули.

***

У їхньому дворі росла калина — пишний, розлогий кущ, гнучке гілля якого щороку хилилося під вагою соковитих кетягів. Червоні ягоди палахкотіли яскраво всю осінь і міцно трималися на посріблених інеєм гілках усю зиму — горіли жаринами на тлі білих заметів. Марина дуже любила цей щедрий кущ у дитинстві.

Але одного дня, коли вже Марина була дорослою і жила в місті окремо від батьків, з калиною сталася біда: батько повернувся додому дуже сердитий, сказав що калина у дворі — до нещастя. Що через неї дочки досі незаміжні, щасливої долі не мають. Узяв сокиру і… зрубав кущ під самісінький корінь! Як Марися плакала, коли дізналася! І хто ж його на таке напоумив? Чому він так вчинив? Довго не могла пробачити батькові наруги над калиною.

Після того все пішло шкереберть: дочки заміж вийшли, але обидві нещасливо. Через деякий час батьки теж розлучилися і обоє виїхали з села, бо ніхто не хотів жити серед розбитих ілюзій і зламаних мрій. Отак хата й стояла пусткою. Марися час від часу навідувалася, щось лагодила, прибирала в дворі, залишалася на вихідні, але ніхто не жив там постійно.

І от зараз, намагаючись вкотре завести машину, Марина згадала про калину зі свого дитинства, про сон і про коралі її прабаби. Де саме росла калина? Жінка вийшла з авто і пройшлася по двору. Ніби тут. Чи ні? Чорна кицька тітки Вальки зайшла у двір і вмостилася під парканом. Так! Здається, саме там! Марина не розуміла, чому раптом так розхвилювалася. Ні, цього не може бути! Таке трапляється лише в казках. Божечки, два дні без цивілізації і вона вже починає вірити в забобони. Але ягоди калини такі подібні до червоних намистин! І той сон…

Руки тремтіли, коли Марина копала землю біля паркана. Геть божевільна! Добре, що ніхто не бачить.

***

Справді, це дуже дивно. На тому місці, де Санька закопала коралі, виріс кущ калини. Його ягоди щороку нагадували про червоні намистини її родинного оберегу. Весільний коровай доньки Санька прикрасила кетягами цієї калини, а про коралі боялася розповісти — родині “ворога народу” небезпечно привертати до себе увагу.

***

Можливо, коралі були би навіки втрачені, але бувають дні, коли… Коли межа між світами стає настільки тонкою, що душі предків можуть проникати з того світу у цей, щоб передати нам щось важливе і нагадати про головне: про любов, яка наповнює життя сенсом, про світло надії, що вкаже шлях у темряві, про підтримку родини, яка відчувається крізь відстань і час.

На весілля доньки Марина вже має подарунок — найкращий з можливих. А коли темними вечорами місто поглинає темрява, жінка запалює ґніт гасової лампи, бере олівці та альбом і малює свої плани на літо. Ось тут, біля хати, вона посадить кущ калини. А тут поставить дерев’яну альтанку. Зранку буде приємно пити в ній каву, насолоджуючись свіжістю і пахощами трав. На столику Марина малює дві чашки, бо відчуває серцем — так і буде.