Охоронець Сонця

Попри спроби пролетіти точно над місцем зникнення ровера, зв’язок відновити не вдалося. Після двох корекцій — кожна коштувала приблизно 18 м/с, і загалом пішло 36 м/с із 146-метрового запасу Δv — вирішили припинити марні маневри: паливо знадобилося б для підтримання нахилу та висоти основної наукової орбіти. Орбітальний модуль ще міг знадобитися з зовсім інших причин.

Після тижня обговорень NASA, дотримуючись своєї політики відкритості, зробило офіційну заяву про місію й опублікувало кадри, передані ровером — зокрема момент його падіння та технологічні структури, що потрапили в поле зору апарата.

Галас зчинився неймовірний. Але спочатку ніхто не повірив. Соціальні мережі заполонили тисячі коментарів, «викриттів», відвертих підробок та інших маніпуляцій. У 2075 році, за сучасних технологій, можна було зняти цілий блокбастер із куди зухвалішими «сенсаціями».

Знову активізувалися прибічники «пласкої Землі», які довго мовчали після того, як польоти на Місяць стали буденністю, а на Марсі жила нехай і невелика, але цілком повноцінна колонія. Зараз вони вилізли казна-звідки й завели свою стару пісню: «все це фейк», «ніякого космосу немає». Дивно, але, попри все, у них досі знаходилися послідовники. На NASA обрушилася лавина звинувачень — і це буквально вивело Лію з себе, коли вона читала всі ці коментарі в інтернеті.

Тоді агентство показало, що вміє тримати удар: у мережу виклали повну версію відео, не редаговану й не обрізану — разом із «сирими» DSN-кадрами телеметрії, щохвилинною розшифровкою, хешами SHA-3-256 кожного пакета та підписом ключа ECDSA Мережі далекого зв'язку. До публікації додали гігабайти числових датчиків і терабайти відеопотоку в найвищій якості — увесь масив, який міг переперевірити будь-хто охочий.

Після цього світ ніби збожеволів. Реакція виявилася прямо протилежною. Відео змусило замовкнути навіть найзапекліших жартівників та аматорів пранків — і почалася нова хвиля. Усі раптом згадали про міжнародну угоду, згідно з якою космос не належить нікому. Деякі країни відкрито зажадали перегляду цього договору, вважаючи, що його ухвалили передчасно: у ті часи ніхто всерйоз не вірив, що одного разу людство виявить сліди чужого розуму прямо у своїй власній системі.

Прийшовши до центру керування вранці, Лія відчинила двері й зайшла в кімнату. Були лише Еліан і Кессі. Еліан, як зазвичай, зависав у своїй віртуальній реальності прямо на робочому місці. Кессі ж задумливо сиділа, крутячи в пальцях викрутку й розглядаючи макет ровера, що стояв у неї на столі.

— А де решта? — поцікавилася Лія, наливаючи собі каву в кухоль.

— Клауд і Сайрес знову з аналітиками NASA вивчають відеопотік, сподіваються щось нове витягти, — відповіла Кессі, обертаючи викрутку між пальцями.

— А Діана пішла за піцою, скоро має прийти, — додала вона, підводячись і розминаючи спину.

— Діана і піца? — здивувалася Лія. Геофізик була японкою і зазвичай харчувалася виключно своєю фірмовою азійською їжею.

— Ага, уяви собі. Каже, що після цього відкриття її потягнуло на печене м'ясо й сир — усе в неї в голові перевернулося, — засміялася Кессі, зробивши кілька нахилів у боки.

— Окей, а навіщо вона пішла сама, якщо є доставка? — все ще здивовано запитала Лія, вмощуючись за свій стіл.

— Каже, відкрилася нова піцерія. Жодних тобі роботів, що крутять піцу механічними пальцями — усе вручну, на деревному вугіллі.

— А з цим що? — Лія тицьнула пальцем у Еліана.

— А він уже другу годину так сидить, схоже. Я коли прийшла — він уже плавав у своїй віртуальній реальності.

Кессі прикрила рот долонею і одними губами прошепотіла: — Збоченець, — потім багатозначно повела бровами.

— Ну все, годі. Я ж його попереджала: якщо знову виявиться, що він тут із дівчатами розважається — позбавлю зарплати за місяць.

Лія встала й обережно підійшла, зірвавши з Еліана віртуальний пристрій.

— Ей, ви з глузду з’їхали?! Що ви творите?! — заволав хлопець. Лія знала, що різкий вихід із віртуального світу може викликати сильний головний біль.

Вона тут же сунула голову в пристрій — очікуючи побачити там що завгодно. Але, на її подив, Еліан переглядав кадри руху ровера. Усе супроводжувалося детальними підказками та коментарями, розкладеними по кадрах. Лія зняла шолом і протягнула його назад Еліану, який болісно морщився й тер скроні.

— Вибач, Еліане, була не права, — коротко сказала Лія. — Знайшов щось нове?

— Може, і знайшов би… якби ти не страждала такими жартами. Я ж сказав, що зав'язав із дівчатами на робочому місці. Ти моєму слову не віриш? — бурчав він, явно обурений.

Кессі пирснула зо сміху. Еліан Мур і «обіцянки» поєднувалися приблизно так само, як матерія та антиматерія.

У цей момент двері відчинилися, і в кімнату ввірвався неймовірний запах м'ясної піци, що линув від чотирьох величезних коробок. Інцидент було миттєво забуто — усі кинулися до Діани, щоб ухопити свій соковитий шматок ласощів. Наступні десять хвилин вони обговорювали виключно чарівний смак та аромат піци, накинувшись на неї з неабияким апетитом.

Лія навіть не помітила, як на столі почав блимати залишений смартфон, коли у двері буквально влетів Ерік Гроукін — їхній молодий колега з буйною чуприною. Його очі збуджено іскрилися, а рот відкрився, намагаючись щось вимовити. Коли всі погляди звернулися до нього, Ерік нарешті опанував себе й випалив:

— Увімкніть новини! Ви що, сидите тут, жерете — і зараз пропустите подію століття! Негайно вмикайте!

Не пояснивши нічого доладно, він кинувся до центрального монітора й увімкнув один із каналів. Лія від несподіванки ледь не впустила шматок піци. На екрані з'явився Ілон Маск. Легенда, що зникла з публічної сцени на довгі 15 років після своїх тріумфів у місячній та марсіанській програмах.

— Бути цього не може. Він же помер... хіба ні? — вражено видихнула Кессі, плюхаючись у крісло.

— Як бачиш — ні, — додав Ерік. — Слухай, що він задумав!

Він підкрутив гучність, і в кімнаті залунав голос Маска — злегка неприродний, спотворений. Маск уже не міг говорити сам — старість і хвороби зробили своє. Та й загалом він більше нагадував кіборга, ніж людину.

— Скільки йому там… сто чотири, наче? — запитала Діана.

— Так, — підтвердив Ерік. Він був палким фанатом Маска й буквально обожнював його, знав про нього все — жива енциклопедія.

— Тихіше, що він там каже? — втрутився Еліан.

Усі замовкли й прислухалися. Маск і справді мав вигляд кіборга: очний імплант, титанові щелепи, сервоприводи, що підтримували його ноги. Але говорив він чітко, впевнено, з колишнім напором.

— Ми всі стали свідками того, про що я говорив десятиліттями. Ми знайшли позаземне життя. І з цієї хвилини наш світ ніколи не буде колишнім. Питання, чи є життя у Всесвіті — закрите. Ви всі бачили ці кадри, — Маск повів рукою, і сталеві пальці блиснули в сонячному світлі.

Чути було легке шипіння — чи то морський вітер, чи то ревіння хвиль. Маск стояв на тлі сірої стіни, осяяної сонячними променями.

— Ми здійснили мрію — людина побувала на Марсі, польоти на Місяць стали настільки буденними, що вже нікому не цікаві. Не так, як тоді, коли наша компанія вперше посадила й знову запустила чудову ракету «Фалькон». Але тепер перед нами — нова мета: Меркурій. Пекельне місце, де відчуваєш усю міць Сонця. Але саме там приховані найбільші таємниці.

Він витримав паузу, а потім продовжив із притиском:

— Більше жодних сумнівів. Меркурій — не просто камінь. Це ключ до нашої давньої історії. І поки NASA та інші організації мямлять про ціни, про неможливість польоту, про те, що це шлях в один кінець — я кажу: ми летимо. Ми зробимо це. Незалежно від рішень урядів і боягузливих комітетів, які забули, хто відкрив для них Місяць і Марс. Ви можете вважати мене хвальком, мрійником… — він подивився в камеру, і та взяла його обличчя великим планом. — Ви можете, як і раніше, не вірити. Але я не гніваюся. Я кличу вас із собою.

Маск зробив паузу, ніби збираючись із думками, і раптом:

— Я набираю команду. І перша людина, яку я хочу запросити — Лія Зорич. Дівчина, яка зробила це відкриття. Дівчина, чия команда вписала нову епоху в історію космосу.

У кімнаті повисла німа тиша. Щелепи відвисли майже синхронно, а всі погляди звернулися до Лії.

— Так, Ліє. Якщо ти мене дивишся — а я сподіваюся, що дивишся, — я публічно заявляю: для тебе буде місце в кораблі. Якщо ти готова — полетиш.

Маск усміхнувся в камеру, блиснувши ідеальними полімерними зубами. Йому було 104 роки, але він, як і раніше, вмів справляти враження.

— Ви не повірите… Я вже п'ять разів їй дзвонив і надіслав повідомлення. Але цю дівчину на зустріч покликати складніше, ніж домовитися з Марсом, — з іронією додав він. — А тепер, друзі мої… я хочу представити вам мій новий корабель. Його я створював п'ятнадцять років. І тепер із гордістю заявляю: у нас є засіб, щоб дістатися Меркурія. І повернутися.

На цих словах дрон-камера відлетіла вбік і вгору, відкриваючи поглядам глядачів титанічний корабель. Його контури нагадували старий добрий «Старшип», побудований ще пів століття тому. Камера піднялася ще вище, показуючи платформу, на якій височіло це чудовисько.

— Що там написано? — запитала Кессі, вказуючи на борт космопорту.

— TELL EARTH I SAID GOODBYE, — вголос прочитав Еліан. — «Передай Землі, що я прощаюся».

— Ну так. Типово в його стилі, — пробурмотіла Лія, все ще перебуваючи в шоці.

Маска на екрані вже не було. Дрон продовжував обліт корабля, але голос продовжував лунати:

— Те, що ви бачите зараз, — це моя нова станція, побудована на атолі Джонстона, який тепер належить мені. Жоден уряд не заборонить мені запуск. Ми летимо до таємниць, що охороняє Сонце. І я повторюю — набір відкритий. Кожен, хто готовий, може подати заявку. І якщо ви пройдете відбір — ви полетите з нами.

Камера знову наблизилася до обличчя Маска. Він простягнув палець прямо в об'єктив — як на старовинному військовому плакаті, що закликає вступити до армії. — Ми чекаємо на тебе.

Зображення зникло. На екрані змінювалися ракурси гігантського зорельота, що височів над океаном. У кімнаті запала тиша.

***

Прокидатися на борту «Tell Earth I Said Goodbye» все ще нагадувало диво. Лія розплющила очі, а щільна «нічна» шторка ілюмінатора тримала за бортом вихор зірок та сонячний блиск, аби сон не віднесло у нескінченність.

Вона опустила босі ступні на пружну підлогу — під рівне земне тяжіння. Зовні кільце діаметром двісті шістдесят метрів крутилося зі швидкістю близько 2,6 оберта на хвилину, даючи тілу повну гравітацію 1g, проте без запаморочення. У таких умовах навіть ранкова пробіжка здавалася домашньою, а серце не забувало, як стукало на рідній планеті.

Лія підійшла до оглядового вікна. За ним розкинулася їхня сталева квітка на фоні безодні. Навколо центральної «стріли» завдовжки пів сотні метрів розгорнувся обруч житлового модуля: чотири вигнуті герметичні секції-пелюстки, надуті після старту й з’єднані в суцільний коридор, трималися на телескопічних вуглепластикових фермах-павутинках. У завитках цих ферм ще вгадувалися шарніри-гармошки — ті самі, що дозволили всьому вінку скластися й сховатися всередині корпусу «Старшип-υ», коли він залишав місячну верф.

Тепер же кільце жило власним життям. В одному з ілюмінаторів промайнула тінь людини — хтось нарізав кола ранкового кросу, — і весь корабель ніби дихав у такт його крокам. За склом зорі не мерехтіли. Їхнє світло йшло рівно, мов від огранених каменів, упійманих у смолу космосу. Трохи збоку сяяла яскрава цятка Венери; нижче сірів тонкий півобвід Землі. Звідси вона здавалася вже не світом, а маленькою опаловою крихтою, майже іграшковою.

Лінії силових ребер сходилися до центру, і там, на герметичному обертовому вузлі стикування, виднілися «шрами» розкладного механізму — рівні букви технологічних складок. Лія все ще дивувалася: махіна в тисячу тонн колись, немов лотос, склалася в циліндр дев’ятиметрового діаметра, а тепер упевнено набирала швидкість до Меркурія.

Кільце оберталося рівно — період близько двадцяти трьох секунд. Зір не вловлював руху, але в повітрі відчувався тихий шепіт — вібрація, породжена вагою самого корабля. Він нагадував музичну скриньку: розкриється — і зазвучить, захлопнеться — і завмре, готовий перечекати пекельне сонце Меркурія під шелестом термощита.

Лія усміхнулася. Хоч би яка таємниця ховалася під меркуріанською корою, шлях до неї починався звідси — з легкого ранкового кроку по підлозі та з приємної ваги своїх власних дев’яти цілих восьми десятих метра на секунду у квадраті. Сьогодні це відчувалося особливо ясно: корабель крутився, як планета в мініатюрі, і нагадував кожному, що земля під ногами — поняття розтяжне, якщо інженер знає, як розгорнути кільце радіусом сто тридцять метрів.

Відвівши погляд від вікна, Лія пішла коридором до перехідного шлюзу в одній зі спиць, де обертове кільце з’єднувалося з нерухомою центральною частиною.

Минав другий місяць їхнього польоту. Хоча вони летіли на тому самому кораблі, про який заявляв Маск, не обійшлося без дрібки піару та звичної масківської хитрості. Згодом з’ясувалося, що ніякого реального корабля на Землі, на атолі, не існувало — на публіку видали лише реалістичний макет, приправлений комп’ютерною графікою для ефекту. Справжній зореліт перебував на орбіті Місяця, де його й побудували. З огляду на складну телескопічну конструкцію висувного житлового модуля, старт із поверхні Землі був би вкрай ускладнений — аеродинаміка корабля категорично не підходила для земного старту.

Ця новина нікого особливо не здивувала. Навпаки: було б дивно, якби Маск обійшовся без якої-небудь ефектної витівки.

З команди Лії у політ вирушили троє: вона сама, Еліан Мур — на випадок, якщо вдасться відновити контакт із ровером — та Кессі Морган, інженер, яка знала конструкцію апарата до останнього гвинтика. Крім них, Маск укомплектував основний екіпаж корабля: десять фахівців різного профілю. Командував зорельотом літній, досвідчений астронавт — капітан Лео Мастраль. Сам Маск, попри очікування, не полетів. Посилаючись на погане здоров’я, він зі звичною іронією віджартувався і залишився на Землі, цього разу поступившись сценою іншим.

Не дійшовши до шлюзу, Лія почула за спиною голос Кессі, що кликала її. Обернувшись, вона побачила подругу в спортивному костюмі, яка бігла коридором.

— Привіт, ти як завжди на пробіжці? — усміхнулася Лія, коли Кессі порівнялася з нею.

— Звісно. Про м’язи треба дбати. А ти сьогодні вже бігала? — поцікавилася подруга. Лія втомлено закотила очі. У цьому плані вона була ще тією ледащицею.

— Я збиралася піти поснідати. Або, точніше, пообідати, — пожартувала Лія.

— О, ну це нікуди не годиться. Так, усе, пішли зі мною, бігом-бігом — десять разів для мінімальної норми.

Лія завагалася.

— Давай-давай, — засміялася Кессі й потягнула її за руку.

Лія трагічно зітхнула і перейшла слідом за подругою на біг підтюпцем. Бігти було зручно і навіть приємно. Підлога під ногами відчувалася дивною: твердою і трохи пружинистою. Ногам подобалося рухатися по ній. Кессі бігла легко, рівно дихаючи носом, здавалася невтомною. Лія подумала, чи не запитати, скільки кіл та вже встигла намотати. На п’ятому колі вона раптом усвідомила думку, яку часто ловила, — і засміялася.

— Що таке? — запитально усміхнулася Кессі.

— Згадала вкотре, що на кожному колі ми технічно біжимо догори дриґом, — фраза одразу збила Лії дихання, і вона трохи сповільнила темп.

Кессі тільки розсміялася і потягнула її далі. У мовчанні вони пробігли ще чотири кола. На фінальному, коли Лія вже подумала, що муки скінчилися, раптово по всьому кораблю пролунав тривожний сигнал.

— Увага! Небезпечне випромінювання. Увага! Усім членам екіпажу зайняти аварійні відсіки, — прогримів жіночий голос системи оповіщення.

Лія та Кессі переглянулися — і стрімко рвонули до найближчого боксу, розташованого біля кают. У цей момент вони якраз пробігали повз каюту Кессі. Дівчина різко вдарила долонею по сканеру, відчиняючи двері невеликої глухої кімнати — без вікон, із посиленими стінами, оточеними баками з водою, запасами їжі та товстими плитами водневмісного композиту. Зачинивши двері, вони плюхнулися на вузьку кушетку біля стіни.

— Якого дідька?! — вилаялася Кессі. — Знову? Це вже втретє за останній тиждень.

Лія тільки розвела руками.

— Щось дивне з Сонцем коїться. За даними з Землі жодних спалахів не мало бути. — Усі три рази були спонтанними. Земля не передбачила жодного, — додала Кессі. — Думаєш, це може бути пов’язано з тією шахтою, яку ми виявили на Меркурії?

— У якому сенсі? — Лія підняла брову.

— Ну, наприклад, між шахтою та спалахами є якийсь зв’язок. — Ти взагалі розумієш, яку антинаукову дурню ти зараз верзеш? — усміхнулася Лія. — Неможливо керувати спалахами на Сонці. По-твоєму, Меркурій — це що, мегаструктура?

— Я нічого такого не стверджую. Але ти сама бачила: шахта — штучного походження. Аномальне магнітне поле Меркурія, якого, за нашими даними, бути не повинно.

Кессі відкинулася на спинку кушетки і підтягнула під себе ноги.

— Що ти там казала про обід? — змінила вона тему.

— Збиралася піти пообідати, коли ти мене викрала, — розсміялася Лія. — А тепер нам тут сидіти голодними. Скільки минулого разу тривав спалах?

— Більше години, — відповіла Кессі. — А це означає, доведеться підкріпитися.

З цими словами вона підвелася, зігнала Лію з кушетки, відкинула м’яку оббивку і дістала з внутрішнього відсіку упаковку аварійного харчування.

— Гей, Кессі, ти ж знаєш, чим це скінчиться. Лео тебе знову вилає за те, що ти лізеш до солодощів з аварійного запасу, — Лія потягнула її за руку, але та, сміючись, відмахнулася.

Невдовзі вони вже сиділи на кушетці, з апетитом заїдаючи енергетичними батончиками і запиваючи їх водою.

— Щось вони в ці батончики додають, крім указаних інгредієнтів, — пробурмотіла Кессі, крутячи в руках розірвану упаковку й вивчаючи склад. — Усе, що тут написано, не дає такого смаку. Я тобі точно кажу.

— Думаєш, вони туди додають розтовчений вікодин? — пожартувала Лія, згадавши одне дуже старе кіно.

Кессі спочатку нерозуміюче поглянула на неї, але потім до неї дійшло.

— Класику цитуємо, значить? Я дивилася це кіно, не ти одна така, — засміялася вона. — Ну, це, звісно, навряд чи… але щось вони явно не вказали на упаковці. І я не можу збагнути, що ж дає такий приємний присмак.

Аномальний потік енергійних частинок цього разу виявився коротким. Минуло півтори години, перш ніж датчики зафіксували безпечний спад і пролунав сигнал відбою тривоги. Дівчата підвелися з кушетки. Кессі розпхала відчинені упаковки по кишенях спортивної курточки, маючи намір їх потім викинути в смітник. Вони перевірили датчики радіації, фон був прийнятним, можна було виходити без побоювання.

***

За пів години.

У центрі керування кораблем капітан Лео Мастраль саме перечитував зведення інформації, надіслане з Землі. NASA також не розуміло, що відбувається. Хоча на Землі поки не зчиняли тривогу, відчувалася певна нервозність щодо всього, що коїлося. Лео не був забобонним, але те, що все це почалося з моменту виявлення шахти, викликало запитання. Як завжди, не обійшлося без різноманітних фаталістів: на Землі вже кричали про прокляття, що спіткало людство за те, що воно нібито втрутилося у «приховані таємниці». Містика, одне слово.

Двері командирської рубки розчинилися, і всередину м’яко влетіла Лія. Гравітація була лише в житлових модулях. Капітан коротко привітав її і вивів на екран дані з Землі. Дівчина вдивилася в них і спохмурніла.

— Мені ж не здається, так? — здивовано поглянула вона на капітана.

— Ні, не здалося. NASA стверджує, що спалахи почали набувати закономірності, — підтвердив Лео.

— Але як так? Адже ще в минулому звіті вони писали, що не бачать закономірності, а зараз у цій доповіді йдеться, що спалахи на Сонці прискорюються. Це ж неможливо.

Лія кілька разів пролистала всі сторінки, ніби сподіваючись знайти якусь помилку.

— Це вже питання не до мене. Я не фахівець із ядерної фізики зірок, моя справа — вести корабель, — капітан розвів руками.

Лія опустилася в одне з крісел і пристебнулася. Наступні пів години вона провела, занурившись у вивчення різноманітних даних. У звіті були графіки, таблиці та стовпчики цифр. Безліч вимірювань указували на те, що викиди Сонця активізувалися і продовжують наростати. До сьогодні в NASA вважали, що це просто хаотичні спалахи. Але після ретельніших досліджень вони дійшли нових висновків — і зараз уже передбачали наступний спалах наприкінці тижня.

Якщо це підтвердиться, можна буде остаточно стверджувати: викиди циклічні — і вони зростають. Закінчивши читання, Лія було відкинулася в кріслі, але в невагомості жест вийшов не зовсім природним. У голові в неї роїлося безліч думок. Проте, крім як чекати, нічого не залишалося.

***

За два тижні.

Висновки NASA підтвердилися. Спалахи почали посилюватися. За останні два тижні вони почастішали і зараз відбувалися стабільно раз на чотири дні. На щастя, сплески були не дуже сильними, але екіпажу доводилося відсиджуватися в захищених відсіках.

Зі зведень, що надходили з Землі, ставало зрозуміло: сонячна активність почала впливати на різні сфери життя. У мегаполісах фіксували перебої зі зв’язком та короткочасні збої в електромережах. Навігаційні супутники кілька разів переходили в резервний режим, а в полярних широтах спостерігалися надзвичайно потужні геомагнітні бурі.

Деякі регіони почали відчувати труднощі з точним позиціонуванням GPS, особливо в морських та авіаційних операціях. Хоча уряд США та інші великі держави намагалися уникати паніки, в інтернеті з’являлися чутки й припущення, аж до апокаліптичних. Особливо старалися ті, хто пов’язував те, що відбувається, з місією на Меркурій. У стрічках новин дедалі частіше миготіли заголовки на кшталт «Ціна вторгнення» або «Мегаструктура прокинулася?».

Лія не вірила в містику. Але цифри у звітах були реальними. І з кожним днем ставали дедалі тривожнішими. До прибуття до Меркурія залишалося трохи менше місяця. Попри регулярні спалахи, їхній корабель летів, не маючи жодних видимих проблем.

***

За ілюмінатором висів масивний диск Сонця — білий, сліпучий, ніби він судив їх своїм поглядом. Утричі більший, ніж із Землі, він заповнював увесь огляд і уяву, наче погрожував пропекти саму душу.

Лія із зусиллям відвела погляд. Тільки потужні світлофільтри дозволяли дивитися на нього прямо. Засунувши захисну шторку, вона відійшла від оглядового вікна й попрямувала до кают-компанії — за пів години мав розпочатися брифінг перед посадкою.

Протягом останніх тижнів частота спалахів на Сонці знизилася й стабілізувалася — рівно один сплеск кожні 84 години. Уже ніхто не вірив, що це випадковість. Усе вказувало на зовнішнє втручання. Хоч як безглуздо це звучало, але зірка ніби «сигналізувала».

У кают-компанії зібрався майже весь екіпаж: дванадцятеро з чотирнадцяти осіб. Двоє залишалися в рубці, відстежуючи орбіту. Капітан Лео Мастраль вийшов у центр і оглянув присутніх.

— Отже, пані та панове. Ми майже біля мети. Як ви знаєте, активність Сонця набула чіткого ритму, що повторюється. Керівництво з Землі вважає, що це може бути сигнал. Від зірки. Ми не знаємо — кому й навіщо. Але у цієї теорії є одна перевага: вона хоч щось пояснює.

Він вивів голографічну карту й указав на кратер.

— Це Калоріс. Тут зник зонд, тут ми й сядемо. Початок ночі вже близько, і ми матимемо майже три місяці темряви, щоб спуститися в шахту, оглянути її і, якщо пощастить, знайти ровер.

— Однак нас цікавить не лише Сонце, — Мастраль зробив паузу й повернувся до керівниці місії. — Перш ніж ризикувати кораблем під час посадки, я хочу знати статус цілі. Чи є бодай якийсь відгук?

Усі погляди зосередилися на Лії. Запитання повисло в повітрі, але замість неї відповів Еліан:

— Зв’язку досі немає, капітане. Але я впевнений — «МІРІ» вціліла. Ми її знайдемо.

— Досі впевнений? — скептично перепитав Лео.

— Може, він і не дуже, а от я — точно, — втрутилася Кессі. — Перед зникненням сигнал був стабільним. Він опускався в шахту рівно, без збоїв. Якщо там було куди сісти — він це зробив.

Капітан кивнув.

— Добре. Залишилося посадити цю махіну. За годину почнемо орбітальне гальмування. По місцях.

***

Корабель накручував останній виток перед посадкою. Телескопічні шахти житлового кільця були втягнуті, кільце притиснуте до корпусу, стиснуте до мінімального діаметра. Увесь екіпаж перебував у центральній частині корпусу.

Лія зайняла місце в ряду посадкових крісел. У командній рубці залишалися лише капітан, пілот і навігатор — їхнє завдання було суто спостережним. Усі розрахунки та маневри здійснював ШІ. У таких умовах людина була слабкою ланкою.

Маневрові двигуни м’яко розвернули корпус соплами вниз. На відміну від старих часів, коли прототипи на кшталт Starship обгоряли при кожному тесті, сучасна система працювала з точністю хірургічного скальпеля.

Корабель почав спуск. Лія, попри ін’єкцію проти заколисування, відчула нудоту. Прискорення, гул. Потужний стовп полум’я під черевом стримував падіння.

Сигнальні вогні спалахнули жовтим — фінальна фаза зниження. Маневрові сопла скоригували положення, і громада корабля зависла ідеально вертикально. Сенсори стеження та радіолокації передавали картину місцевості. Екрани показували посадковий овал, бліді схили кратера, тіні, що повзли від базальтових виступів.

— Висота: сімсот сорок метрів. Атмосферні та магнітні перешкоди відсутні, — відрапортував ШІ.

Паливні магістралі подали дейтерій-гелієву суміш до термоядерних камер тяги. Перший імпульс — пробний. Потім почався плавний, контрольований спуск.

— Температура сопел у нормі. Теплове навантаження — у межах допуску. Поверхня під нами: базальт. Зафіксовано початок плавлення.

Чотири шарнірні опори почали виходити з посадкових відсіків, розсуваючись, немов ноги велетенської комахи. Під кораблем здійнялося балістичне віяло пилу й уламків, а струмені розпеченої плазми плавили верхній шар реголіту, перетворюючи його на силікатне скло.

— Висота: шістдесят чотири метри. Фінальна тяга. Контактні опори синхронізовані.

Гравітація Меркурія відчутно тягнула вниз. Корабель ішов точно, як по нитці. Пил і тепло приховали кратер, але сенсори вели точну схему торкання. На пульті замиготів зелений індикатор.

— Контакт. Посадку підтверджено. Усі параметри в нормі.

Легка вібрація пройшла корпусом. Лія заплющила очі. Вони справді сіли. У світі, де ніч триває три місяці.