Охоронець Сонця

Четверо в скафандрах просувалися темною поверхнею у суцільній тиші й мороці. Над ними розкинулося зоряне небо, що переливалося холодним світлом: зорі не мерехтіли, мов яскраві головки шпильок, пришпилені до чорного оксамиту.

Лія йшла першою, роззираючись на всі боки. Навколишній рельєф проєктувався на її візор завдяки даним із лідара: характерні риси ландшафту спливали у вигляді напівпрозорої карти. Інфрачервоні сканери та камери доповнювали загальну картину. Час від часу члени групи перемикалися на звичайний зір, підсвічуючи цікаві ділянки спрямованим світлом ліхтарів.

Йти було неважко. Вони заздалегідь потренувалися біля посадкового модуля, перш ніж рушити до шахти, в яку впав ровер. Дрони вже виявили місце й передали його координати — з точністю до сантиметра. Корабель вдалося посадити максимально близько — лише за п’ять кілометрів від шахти. Сідати ближче не ризикнули: побоювалися просідання ґрунту або пошкодження поверхні навколо провалля. Діаметр шахти, за даними дронів, становив трохи більше ніж шість метрів.

Кожен крок нагадував дивний балет через знижену гравітацію. Епоха важких скафандрів XXI століття давно відійшла в минуле: тепер екіпаж був одягнений у гнучкі анатомічні костюми, в яких можна було хоч перекидатися по ґрунту. Проте вся група рухалася статечно й обережно, скануючи й записуючи все навколо.

Попри наполегливі вимоги NASA вести пряму трансляцію, екіпаж вирішив почекати з сенсаціями. Маск дав на це офіційне добро — зрештою, експедиція фінансувалася ним, і думку агентства він міг ігнорувати з легкою усмішкою. Він навіть відверто насміхався: тепер права на трансляцію належали йому. Зображення та дані йшли тільки внутрішніми каналами корабля й записувалися на носії. Цим займався Мур, якого, звісно, включили до складу групи. Разом із ним ішли інженер Кессі з важким рюкзаком — можливі запчастини на випадок ремонту ровера — та технік Нік Вайт. Ніхто поки не знав, наскільки сильно пошкоджено машину і чи можна її відновити.

Попри точні координати шахти, у команді наростало дивне відчуття... Незважаючи на точне виявлення провалля, екіпаж піддався дивному імпульсу — не спускати туди дронів, поки не підійдуть до шахти самі.

— Залишилося сто метрів за картою, — заговорила Лія. — Еліане, відповіді досі немає? Усю дорогу вони майже не розмовляли — лише передавали технічні дані.

— Нуль сигналу. Не знаю, чому. Може, все-таки спустимо дрона? Раптом там вигин шахти, і через це немає зв’язку? — буркнув по зв’язку юнак.

Лія не відповіла. Невдовзі вони підійшли до краю провалля. Розділившись, члени групи обережно обійшли його по периметру. Прожектори білого світла з чотирьох боків вихопили з темряви зіяючу чорну діру. Нахилившись, Лія лягла на поверхню й зазирнула всередину. Промінь її потужного ліхтаря губився в глибині — за попередніми даними, тунель ішов униз на сто метрів і більше.

Рівне світло без мерехтіння вихоплювало фрагменти стін, і всім стало остаточно зрозуміло: це не природна печера. Це була технологічна споруда — можливо, вентиляційна шахта, приймальний відсік… Дідько знає що. Але вона існувала. І була рукотворною. Краї шахти були засипані меркуріанським реголітом. Аби досконало вивчити обрамлення труби, довелося б розчищати каміння й пил — але робити цього не стали.

— Запускай дрона. Повільно й обережно, — наказала Лія. — Ніку, готуй гаки. Заб'ємо в найближчу скелю. Тунель дещо вузький для маневрів на ранці — краще збережемо паливо для непередбачених випадків.

— Є, мем, — відгукнувся технік. Скинувши рюкзак, він заповзявся витягати звідти спорядження. На вигляд альпіністське, воно, втім, було виготовлене з новітніх матеріалів.

Тим часом дрон, керований Муром, спалахнув мініатюрними двигунами й пірнув у безодню. На екрані з'явилося зображення з кругових камер. Усередині — однорідна структура, ніби виткана з технологічних кабелів, подекуди присипана реголітом. Дрон опускався глибше. Лічильник глибини зростав, поки на позначці 125 метрів тунель не пішов під різкий ухил.

— Зв’язок барахлить, — повідомив Еліан, підводячи дрона до місця зламу. — Боюся, сигнал зникне, якщо заведу його далі. Треба запускати другого дрона як ретранслятор. Зараз налаштую. Він усівся на камінь, швидко завовтузився руками у віртуальному інтерфейсі — і невдовзі другий дрон теж пішов униз. Підлетівши до першого, він завис, перебравши на себе роль передавача. Тоді перший продовжив шлях углиб.

— Стоп. Стоп! — різко сказала Лія, вдивляючись в екран. — Бачите це? Сліди ровера.

Кессі тихо зойкнула, а Вайт завмер із напівзабитим гаком у руках. Еліан повів дрона ще повільніше. Промінь прожектора чітко висвітив стик стін, що утворював літеру L, — і на ньому було видно виразні сліди коліс. Вони перетинали уламки якоїсь конструкції, розтрощеної на шматки. На темно-синій поверхні лежав розсип реголіту, по якому, без сумніву, проїхав їхній ровер — «МІРІ».

— Вона вціліла! — радісно вигукнула Кессі.

— Хто б сумнівався, це ж я її програмував, — самовдоволено вставив Еліан, спрямовуючи дрона далі. — Ой, блін. Самовпевнений ти юначе, — відгукнулася Кессі з відвертим сарказмом. Вони з Муром так і не могли поділити, хто з них зробив важливіший внесок.

— Ну а що? Без моєї ШІ-системи твій сталевий дроворуб узагалі б щось зміг? — не вгавав Еліан.

— Так, припинили обоє. Наче діти, слово честі, — осікла їх Лія.

Пролунали два синхронні, майже хором, невдоволені зітхання — але сперечальники замовкли.

— Та що за чортівня… ще один поворот! — вилаявся Еліан, коли за двадцять метрів коридор раптово звернув під кутом дев’яносто градусів, і зв’язок знову почав зникати. — Не дивно, що «МІРІ» не подала сигналу після приземлення. Ці стіни повністю екранують сигнал. Не знаю, з чого вони зроблені… Запускаю третього дрона? Чорт, треба було брати більше, не подумав, що на нас чекає таке.

— Не треба. Тримай цих двох. Я і Кессі поліземо всередину. Ви з Вайтом залишаєтеся тут.

Лія підвелася на ноги, обтрусивши скафандр.

— Капітане Мастраль, ми спускаємося, — доповіла вона, хоча екіпаж і без того все бачив і чув.

— Добре, Зорич. Дійте на власний розсуд. Відправляю до вас дронів із додатковими картриджами з киснем, про всяк випадок. Вайту, огляньте уважно місцевість. Треба знайти рівний майданчик — поставимо там модульний будиночок.

— Вас зрозумів, сер, — відгукнувся технік. — Спорядження готове. Можна спускатися.

Зачепившись за троси, Лія та Кессі розпочали довгий спуск униз. Механізм контролю тихо клацав фіксаторами, і ці звуки ледь помітно віддавалися вібрацією в рукавицях скафандрів. Лія озиралася на всі боки, тепер уже на власні очі й зблизька розглядаючи дивовижну структуру стін. Сплетені в химерний спіральний візерунок ребристі поверхні — вочевидь, частина якоїсь технологічної труби — освітлювалися ліхтарями, встановленими на плечах скафандрів. Підошви космічних черевиків зручно чіплялися за виступи, і вони, відштовхуючись, спускалися все нижче й нижче.

Лія кинула погляд на Кессі, але дзеркальне забрало її шолома було опущене. Проте з того, як та крутила головою, було зрозуміло — інженер теж уважно вивчає трубу.

До місця вигину коридору вони спустилися в повній тиші. Черевики м’яко торкнулися тієї самої ребристої поверхні. Не відчіпляючись від троса, Лія ногами обмацала підлогу й переконалася в її міцності. Провалитися в прихований люк чи яму зовсім не хотілося.

Кессі відстебнулася першою, нахилилася й торкнулася поверхні рукавицями. Потім спрямувала ліхтар у бік повороту. Лія теж зняла стопор із троса і, присівши, вдивилася вперед. Тут тунель трохи звужувався — приблизно до 380 сантиметрів заввишки, як вона прикинула на око. Кессі висвітила краї труби лазерним далекоміром.

— Три метри сімдесят п’ять, стало трохи тісніше, ніж біля виходу. А ось і сліди, які ми бачили, — сказала вона, обмацуючи уламки якоїсь конструкції та розсип реголіту.

Розгрібаючи руками, дівчина витягла щось, що разюче нагадувало решітку або заглушку. Вони з Лією переглянулися.

— Схоже на вентиляційну решітку, — зауважила Лія.

Кессі кивнула й притулила уламок до стінки.

Увімкнувши всі бортові ліхтарі, обидві дівчини обережно рушили вперед. Датчик руху на налікотнику Лії нічого не фіксував, як і сенсори дрона, що завис біля наступного повороту.

Підійшовши до нього, вони посвітили вглиб. Перед ними тягнувся такий самий коридор, але світло вже губилося в темряві, не показуючи нічого, крім мовчазної технологічної труби.

— Дивно, — пролунав голос Мура по зв’язку. — Виходить, МІРІ покотилася далі. Очевидно, зрозумівши, що зв’язок не відновити, вона вирушила робити те, для чого й була створена — досліджувати. Пропоную йти вперед.

— Кисню у вас на двадцять годин. Зафіксуйте точку неповернення на десяти — і продовжуйте, — коротко скомандував Мастраль.

Лія та Кессі відмітили таймер у своїх бортових системах. Лія змахнула циферблат у куточок інтерфейсу на склі шолома й озирнулася на Кессі. Та підняла дзеркальний фільтр забрала й очікувально подивилася на неї.

— Ну що ж, ходімо. Обережно, спостерігаємо за всім детально й уважно. Часу в нас достатньо — можна не поспішати.

Дівчата рушили вперед. Йти було легко — поверхня виявилася чистою і злегка пружною, наче прогумоване покриття поверх шару металу.

Метрів через сорок Кессі зупинилася, нахилилася й підняла шматочок реголіту, що самотньо лежав біля краю стіни.

— О, це МІРІ напевно залишила. Дорогу позначати, — тут же відгукнувся Мур, який спостерігав за подіями через їхні візори. У його голосі чулася задоволена гордість.

— Залишила? Вона що, набрала жменю камінців і тепер викладає мітки на шляху? — усміхнулася Лія.

— Дуже навіть розумно, — відгукнулася Кессі. Вона повернулася, посвітила далекоміром у бік, звідки вони прийшли, і звірилася з показаннями. — Рівно п’ятдесят метрів від повороту. Мур має рацію — це безумовно слід МІРІ.

— Для нас? — здивовано подивилася Лія.

Кессі лише розвела руками й акуратно поклала камінь назад, точно в те саме місце.

— Якщо через п’ятдесят метрів буде ще один — жодних сумнівів. Мабуть, вона вважала це важливим. І я з нею згодна.

Вони продовжили шлях. І невдовзі виявили наступний камінець — такий самий, акуратно покладений біля самої стіни. Сумнівів більше не було: ровер методично позначав маршрут. Розумне рішення — якщо хтось вирушить слідом, він не загубиться.

Хоча вони пройшли вже майже пів кілометра від моменту спуску, крім як «вентиляція» нічого в голову не приходило. Але тут не було ні повітря, ні руху будь-яких газів — стояв абсолютний вакуум. Датчики вперто мовчали.

Їм траплялися розгалуження, але сліди камінців чітко вказували дорогу, і дівчата вирішили не звертати. Після чергового повороту зв’язок із кораблем зник, і вони продовжили шлях удвох — без невидимого нагляду, без камер, без контролю.

Лії вже починало здаватися, що цей нескінченний коридор ніколи не закінчиться, аж раптом вони побачили новий поворот — і буквально за десять метрів від нього, на шляху, з’явилися масивні круглі двері. Або люк. Він щільно закривав подальший прохід.

Ліхтарі скафандрів висвітили поверхню: метал, трохи тьмяний, але міцний. Підійшовши ближче, вони помітили сліди — вм’ятини від коліс ровера на прогумованій підлозі. Наче машина довго стояла тут, чекаючи. Або повільно їздила туди-сюди. На самих дверях було видно руків’я і щось схоже на механічний кодовий замок, як на старовинних банківських сейфах.

Очі Лії розширилися. Це добило її остаточно: ніяке це не лігво міфічного черв’яка Меркурія. Металеві двері з замком... Усі сумніви зникли.

Кессі присіла й почала обмацувати вм’ятини від коліс: — Дуже дивно... Схоже, вона стояла тут досить довго. Або... совалася туди-сюди.

— Але де вона зараз? — Лія штовхнула двері обома руками. Звісно, безрезультатно.

— Камінці вели нас сюди, це безперечно, — Кессі піднялася й підійшла до замка. Посвітивши ближче, вона вивчила його.

Перед ними був круглий диск із безліччю символів по колу. Коли Кессі натиснула на нього, диск несподівано зрушився — і вона здригнулася, відскочивши назад.

— Чорт, — прошепотіла вона. — Почуваюся героїнею книжки. Клацаю інопланетними механізмами...

— Спокійно, нічого не сталося, — Лія зазирнула в її шолом. Обличчя подруги було напруженим. — Думаєш, це набірний механізм? — запитала вона.

— А що ж іще? — пробурмотіла Кессі. — Судячи зі слідів, ровер тут кружляв бозна-скільки.

— Підбирав код? — припустила Лія.

Кессі досадливо ляснула себе по шолому й почала озиратися, висвітлюючи стіни. Лія відразу зрозуміла, що вона шукає. Якщо МІРІ справді підібрала код і пішла за ці двері — вона зобов’язана була залишити підказку.

Лія спрямувала світло вбік на рівні «очей» ровера, оглядаючи стіни. Хвилини не минуло, як Кессі вигукнула й покликала:

— Дивись!

Вона вказала на темну поверхню — і там, у відбитому світлі, проступив випалений лазером напис: Σ: | [120R / 45L / 180R]

— Це те, про що я думаю? — запитала Лія.

— Саме так. Код і напрямок повороту. Вертикальна риска — стартова точка. Решта — кути.

— Значить, нам потрібно знайти початкову мітку, так?

— Так, — Кессі метнулася до замка. Оглянувши диск, вона знайшла акуратну лазерну рисочку. — Ось і мітка. Розумниця… Яка ж вона розумниця! — захопилася Лія.

Кессі приклала пальці до механізму й почала обертати. Звуку не було, але відчуття руху прийшло в ноги. Поверхня здригнулася. Кессі сопіла від напруги, крутячи диск, поки Лія світила лазерним вимірювачем, звіряючи кути.

Коли останній оберт завершився, у підлозі під ними почувся ледь помітний поштовх, і по центру дверей з’явилася щілина.

Обидві вони інстинктивно відскочили назад, опустили дзеркальні забрала шоломів і сховалися за рогом. Кессі обережно відчепила портативну камеру й залишила її на підлозі, націливши в бік люка. Дівчата зачаїлися, стежачи за зображенням на дисплеях.

Щілина росла, розповзалася в боки, поки двері не почали повільно роз’їжджатися. За ними відкрився коридор. Зовсім інший — явно не частина тунелю. Стеля заввишки три метри, стіни з вбудованими панелями й світло: блідо-блакитні елементи випромінювали м’яке сяйво. Це були приміщення. Житлові? Технічні? Інопланетні? — було незрозуміло.

І раптом…

З-за повороту, безшумно й граційно, у кадрі з’явилася вона. МІРІ. Ціла. Спокійна. Майже наче жива. Вона виїхала з якогось закапелка й попрямувала до відчиненого люка.

— Рада вітати вас, Ліє. Вас довго не було. Я вже почала сумувати. Вас не було чотириста п’ять діб і чотирнадцять годин з моменту нашого останнього зв’язку. Думаю, у вас дуже багато запитань.

Спокійний і плавний голос зазвучав у їхньому каналі зв’язку. Блиснувши металом, ровер зупинився біля дівчат.

Лія здивовано видихнула, кинулася до ровера й на емоціях навіть обійняла його. Ровер тактично промовчав, перечікуючи людську емоцію, але все ж зобразив своїм маніпулятором-рукою жест, що нагадував обійми у відповідь, злегка притиснувши механічні пальці до боку скафандра Лії.

— Припускаю, у вас безліч запитань, — нарешті озвалася МІРІ.

— Ти маєш рацію, до біса, у нас дуже багато запитань, — Кессі також підійшла ближче й торкнулася корпусу ровера, ніби переконуючись, чи він справжній.

Але ровер був абсолютно реальним і нікуди не збирався зникати.

— Як ти дізналася, що ми тут? Ти ж не випадково виїхала нам назустріч? — поцікавилася Кессі, перейшовши в режим огляду ровера.

В очі їй одразу впала причина, чому ровер не зміг вилетіти назад із труби і виходити на зв’язок. Праве реактивне сопло було пошкоджене й зім’яте — виглядало явно неробочим.

— Це дуже довга історія, Кессі, — ухильно відповіла МІРІ.

— У сенсі? — Лія здивовано вставилася на робота. Вона чудово знала, що за стилем спілкування ШІ ровера говорив практично як людина, але щось у фразі МІРІ було загадкове.

— Не варто турбуватися про двигун. Я вже намагалася його полагодити — без технічного відсіку це неможливо, на жаль. Під час падіння я вдарилася об стіну й пошкодила двигун. На щастя, вистачило потужності одного, щоб практично безпечно спланувати вниз, але стабілізація барахлила, і, не долетівши до дна, я вдруге вдарилася й остаточно пошкодила двигун, — зауважила МІРІ, поки Кессі намагалася роздивитися ближче пошкоджене сопло.

— Інші пошкодження? Проблеми? — поставила нове запитання Кессі.

— Усі інші системи працюють нормально. Як ви вже знаєте, структура блокує радіосигнал і не дозволяє встановити зв’язок напряму.

— Нам треба підняти тебе нагору. Там ми зможемо провести технічний огляд твоїх систем і полагодити двигун. Ти ж понад рік була тут одна, без профілактики й ремонту.

— Кессі, повторюся: вам не варто турбуватися про мої системи. Крім двигуна — я в повному порядку, — відповіла МІРІ.

Її колеса рушили, і вона, від’їхавши на метр, зробила зовсім людський жест маніпулятором, ніби запрошуючи їх.

— Ходімо за мною. Ви повинні все це побачити. Вам буде дуже цікаво — я розповідатиму на ходу.

— Ні, почекай! Ми ж маємо повідомити, що знайшли тебе і ти вціліла. Там ціла команда чекає на нас, дрон зв’язку стоїть за найближчим поворотом, — заперечила Лія.

— Добре. Хтось із вас може збігати туди й вийти на зв’язок. Який відсоток запасу кисню? У мене немає доступу до вашої поточної системи. Якщо ви надасте мені доступ, я зможу контролювати й підказувати.

Кессі машинально глянула на датчики. До точки неповернення залишалося ще понад п’ять годин.

— З киснем усе в порядку. Нам мають доставити додатковий запас.

— Я збігаю. Чекайте на мене, — сказала Лія й побрела назад, роблячи незграбні довгі стрибки у низькій гравітації.

Невдовзі світло її ліхтаря зникло за поворотами, і Кессі залишилася вдвох із ровером. Оглянувши ще раз уважно машину, Кессі й справді не знайшла якихось видимих пошкоджень, крім погнутих лопатей реактивного двигуна.

— То що ж ти робила тут увесь цей час? — знову запитала інженер.

— Досліджувала, — коротко відповів ровер, блимнувши вогниками на своїй «голові».

— І? — Кессі дивилася на неї.

— Я дізналася дуже багато інформації. Щоб переказати все, що я прочитала й зрозуміла, знадобиться близько тридцяти годин. Але я можу скоротити до головних тез. Я так розумію, вас розпирає цікавість. — Тоді почекаємо вже Лію, — Кессі вмостилася на підлозі й вставилася на ровера, який у такому положенні височів над нею.

Ровер повернув свою «голову», зберігаючи візуальний контакт із людиною. Так вони просиділи ще приблизно пів години, поки коридором не заміготіло світло від ліхтаря — Лія досить спритно скакала вперед, чудово пристосувавшись до місцевої гравітації. Кессі побачила її і підвелася. Невдовзі Лія порівнялася з ними, і її захеканий голос пролунав у каналі зв’язку:

— Ви не уявляєте, яке захоплення викликало те, що МІРІ жива й працює! До нас хочуть спуститися ще двоє, і я притягла кабель для зв’язку.

Лія вказала на кінець тонкого кабелю, що волочився за нею.

— Боюся вас засмутити, Ліє та Кессі, — пролунав голос МІРІ, — але це не спрацює. Якщо ви хочете, щоб я показала вам нутрощі структури, нам доведеться зачинити двері. Інакше система безпеки не пропустить нас далі — у службові та технічні приміщення.

Дівчата оторопіло вставилися на круглу «голову» ровера.

— Що ти зараз сказала?.. Службові та технічні приміщення?

— Так, усе вірно. Для доступу до них зовнішні двері мають бути зачинені. Інших варіантів немає. Тож зв’язок налагодити не вдасться в будь-якому разі. Але ви можете залишити кабель і передавач прямо біля дверей і бути на зв’язку, періодично виходячи з цього шлюзу.

Ровер замовк, а дівчата, приголомшені цими словами, практично застигли на місці, перезираючись одна з одною.

МІРІ говорила це так спокійно й буденно, що вони обидві майже одразу їй повірили. Як-не-як, ровер провів тут увесь цей час. А ШІ не став би їм брехати.

— Гаразд, тоді йдемо всередину. Але я не повідомила команді, що ми зачинимо двері, — знову заговорила Лія, машинально вхопившись за голову, але її пальці лише ковзнули по поверхні шолома.

Кессі схопила кабель, потягнулася до ровера, відкрила технічну заглушку і вставила штекер.

— Підключайся. Вийдемо на зв’язок з екіпажем, а вже потім вирушимо всередину.

Інженер передала коди доступу, і ровер миттєво під’єднався до мережі, встановивши зв’язок із кораблем. У голосовому каналі почулися вигуки, коли камери МІРІ показали на головному екрані в рубці керування Лію та Кессі, що стояли перед ровером.

Лія побачила цілковито щасливе та розгублене в одночас обличчя Мура, який заступив собою весь огляд корабельної камери, намагаючись роздивитися їх.

— Капітане, ми вирушаємо разом із МІРІ всередину приміщення. Двері доведеться зачинити, зв’язку не буде, — коротко рапортувала Лія, показуючи всередину відкритого шлюзу.

— Що? Ви про що? — очі Мастраля розширилися від подиву. — Це може бути небезпечно.

— Капітане Мастраль, рада познайомитися, — втрутилася МІРІ. — Запевняю вас, Кессі та Лії нічого не загрожує. Запас кисню пристойний, усе, що я покажу всередині, безпечне. Вони зможуть повернутися вчасно, або ж ви доставите їм запас кисню. Повторюю: немає жодної небезпеки. Я гарантую.

На тому боці екрана скипів цілий рій голосів, що виражали бурхливі емоції. Коли шум ущух, капітан почухав потилицю і коротко кинув:

— Муре?

Еліан знову з’явився в кадрі й самовдоволено сказав:

— Ну, якщо МІРІ обіцяє — то я не бачу сенсу сумніватися в її словах.

Еліан плюхнувся в крісло, зчепивши пальці в замок на грудях, і на його обличчі грала зовсім безглузда посмішка від гордості, що його розпирала.

— Гаразд, будьте обережні. Команда доставить ще двох осіб до спуску, і ми розгорнемо похідний табір, як і планувалося. Зв’язок — за дві години. Чекаю на новини від вас, — Мастраль нахилився до камери, вдивляючись у зображення, які передавали камери ровера та скафандрів дівчат.

Лія по-військовому козирнула:

— Вас зрозуміла. Наступний сеанс зв’язку — за дві години. Ми зачиняємо двері й йдемо всередину.

Двері за ними безшумно зімкнулися. За показниками кисневої системи у них залишалося трохи більше чотирьох годин до необхідності заміни картриджів. Часу було вдосталь, але зворотний відлік уже розпочався.

МІРІ неспішно покотилася вперед. Покриття підлоги залишалося таким самим — пружним, ніби прогумованим, завдяки чому йти було зручно навіть за низької гравітації. Дівчата рушили за ровером, перетнули короткий коридор і зупинилися біля чергових дверей.

Маніпулятор МІРІ висунувся і впевнено пробігся по панелі біля перепони. По периметру замиготіли крихітні вогники, ніби перевіряючи доступ. За пів хвилини двері плавно й беззвучно від’їхали вбік. За ними спалахнули довгі ряди стельових ламп, заливаючи світлом три розгалужені коридори.

— Схоже на шлюзову камеру, як на наших станціях, — зауважила Кессі, озираючись.

— Ви цілком праві. Це справді вона, — відгукнулася МІРІ, і Лії здалося, що в її голосі промайнула легка радість, майже людська. — Усе, що ви бачите, — продовжила вона, — це частина великої станції. Житловий модуль, центр керування структурою.

Ровер маніпулятором зробив привітальний жест і покотився в центральний коридор. Дівчата пішли за ним.

Всередині було дивовижно спокійно. Синювато-білі панелі тягнулися вздовж стін — гладкі, майже безшовні. Стелю прикрашали тонкі хвилясті візерунки — геометричні, вивірені. Лія вловила в них відлуння античної естетики, ніби натяк на давньоримські мозаїки.

— Центр керування… структурою? — перепитала вона, наздоганяючи ровер.

— Так, — підтвердила МІРІ. — Як я і обіцяла, ви дізнаєтеся дещо справді дивовижне. Щоб не томити вас, скажу прямо: та інформація, яку ви зараз отримаєте, змінить ваше уявлення про реальність.

Вона завмерла на порозі просторої зали, круглої, з високим куполом. Дівчата зупинилися поруч.

— Меркурій — не планета, — промовила МІРІ. — Це мегаструктура. Керуючий вузол нашої зірки. Сонця.

З цими словами в центрі зали спалахнула голограма. Вона повільно оберталася в повітрі, розкриваючи перед ними пошарово внутрішню архітектуру Меркурія — складну, техногенну, в розрізі, як у навчальних атласах, але з деталями, від яких перехоплювало подих. Інженерний зріз світу, що прикидався планетою. Картина була забезпечена безліччю написів незрозумілою мовою, що, очевидно, позначали різні технічні зони.

Кессі тільки свиснула, побачивши це, і підійшла ближче, простягнувши руку й торкнувшись голограми. На її подив, картинка не провалилася під рукою, а м’яко спружинила. Коли вона торкнулася пальцем одного з невідомих написів, інтерфейс повівся наче земний, збільшивши ділянку й вивівши її детальне зображення у черговій технологічній схемі.

У Лії в голові все перевернулося від усвідомлення того, що сказала МІРІ: не планета, а мегаструктура, яка керує Сонцем. Вона кілька разів повторила це про себе, потім присіла на предмет, що нагадував крісло без спинки. З деякою заздрістю подивилася на захоплену технічною схемою Кессі, яка явно не зніяковіла від цієї новини.

— А як повернути назад, де ескейп чи бекспейс? — запитала Кессі, озираючись на МІРІ.

Ровер підкотився ближче і вказав маніпулятором на один із символів, що нагадував дивну закарлючку.

Кессі тицьнула туди, і картина повернулася до початкового масштабу.

— Ти вивчила мову, але як?

— Я знайшла на одному із сервісних терміналів «калібрувальний ключ» — панель, на якій усі написи були подані у двох формах: спершу через універсальні фізичні сталі та прості числа, а потім — тим самим змістом, але вже мовою символів творців.

Прості ряди 2 – 3 – 5 – 7, співвідношення сторін трикутника 3 – 4 – 5, значення π та спектральна лінія водню (21 см) однакові в усьому Всесвіті, тому їх легко зіставити з будь-яким алфавітом. Вибудувавши відповідність «константа ⇄ символ», я отримала базовий словник: цифри, одиниці довжини, часу, енергії. Далі, як із дитячою азбукою, за повторюваними мітками «статус», «помилка», «запуск» відновила граматику службових журналів. За дванадцять годин я вже читала всі їхні системні протоколи, ще за добу — технічні архіви. Саме звідти — інформація про те, що Меркурій — це керуюча мегаструктура, а не планета.

— Я не знаю, навіщо було встановлено цю панель, інформації про це мені не вдалося знайти. Розібравшись із мовою, я змогла використовувати їхні інтерфейси; на щастя, панелі виявилися сумісними з моїм маніпулятором, — додала МІРІ.

Кессі захоплено подивилася на розумну машину.

— Оце так. Ти за добу вивчила їхню мову? Головне, ніхто не кажіть про це Еліану, бо він просто лусне від зарозумілості.

МІРІ простягнула маніпулятор і показала невеликий довгастий предмет, всипаний різними трикутними кнопочками. Вона висунула з корпусу другий маніпулятор, призначений для ювелірної роботи, і натиснула на одну з кнопок. Зображення планети зникло.

— Спробуйте. Ось сюди натисніть, — підказала МІРІ.

Кессі обережно натиснула, і голограма знову з’явилася.

— Це що, як старий пульт від телевізора, сто років тому?

— Саме так, — відповіла МІРІ. — Кумедно, чи не так?

Лія підійшла ближче й озвучила думку, що щойно спала їй на думку:

— Такий прилад наштовхує на думку… вони були людиноподібними? Гуманоїди?

— На жаль, цієї інформації я не знайшла в базах даних. З невідомої причини повністю відсутні відомості про зовнішній вигляд творців цієї структури.

Ровер покрутив «головою», ніби оглядаючи дівчат.

— Якщо узагальнити спостереження, це були істоти не вищі за три метри на зріст: стелі майже в усіх відсіках на рівні трьох з половиною метрів. В одному відсіку є приміщення, що нагадує спальню: десяток предметів на кшталт ліжок-диванів для відпочинку. Також можу сказати точно: у цих істот були руки, чотирипалі. Я знайшла термінали, що реагують на такий дотик; скористатися ними мені не вдалося. Судячи з системи, це особисті пульти верифікації, що дають доступ до глибших рівнів керування, яких я також не змогла досягти.

— Відбиток пальців? — припустила Кессі, обходячи залу й обмацуючи все підряд. — Думаю, так. Система безпеки. За записами журналів, раз на 1229 років (у земному обчисленні) на станцію прибувала група наглядачів для обслуговування мегаструктури: налаштування, регулювання, калібрування.

— Ось тут будь- ласка більш детально, — сказала Кессі, повертаючись до ровера і сідаючи на предмет, схожий на крісло.

— Детально. Як уже згадувала: Меркурій, який ми вважали планетою, — це мегаструктура, що безпосередньо керує роботою нашої зірки, Сонця. Як саме — я не розумію: це поза межами наших знань. Важливо те, що місце, де ми перебуваємо, — центр керування. Саме Сонце фактично штучно «запалене» творцями. Я так припускаю. Про походження інших планет даних немає. Все, що вдалося з’ясувати, — Меркурій це керуюче ядро, що контролює систему.

— Т-т-так, а спалахи на Сонці, які почастішали і стали регулярними, що це?

— Спалахи на Сонці? — перепитала МІРІ.

— Так. Відтоді як ти залишилася тут одна, на Сонці фіксуються непояснені сплески активності, бурі, що впливають на Землю. Поки ми летіли, нам доводилося буквально ховатися від дедалі сильніших викидів.

Лія випрямила спину; сидіти було незручно, і вона опустилася на підлогу, прихилившись до «крісла».

— Зрозуміла. Тоді картина складається. Те, що ви спостерігали як спалахи, — це аварійна система оповіщення.

— Аварійна? — хором запитали обидві дівчини.

— Так. Якщо група обслуговування не прибуде, Сонце розбалансується — це катастрофа космічного масштабу для Землі та всієї системи. Вже минуло понад сто років з очікуваного візиту, але ми тут самі. Аварійна система буквально «миготить» зіркою. Логи центрального комп'ютера весь цей рік фіксують дедалі більший дисбаланс.

— Твою ж… — ледь чутно вилаялася Кессі. — Тобто ми прилетіли сюди, щоб із першого ряду побачити, як усе накриється, згорівши в полум'ї зірки?

— Це найбільш імовірний розвиток подій, — відповіла МІРІ.

— Але зачекай, — Кессі знову звелася на ноги. — Ти кажеш, що вони запалили Сонце, так? Але ми знаємо, що воно існує вже мільярди років. Вони що, прилітали сюди мільярди років? Заради чого? Тоді навіть життя не було. Навіщо все це було будувати?

— Можливо, Сонце і не штучне. Я не маю таких даних, — відповіла МІРІ. — Я лише припустила, що зірка була запалена творцями. Можливо, у процесі формування протопланетного диска вони виявили нестабільність у зірці — і щоб її усунути, побудували майбутній Меркурій.

— Але навіщо? Тоді не було ще навіть планет! Таких систем і зірок — мільярди довкола. Чому саме наше Сонце? — схвильовано запитала Кессі.

— Я не можу відповісти на це запитання, Кессі. У моїй базі немає жодних даних. Я знаю лише одне: Меркурій — це мегаструктура, що керує зіркою. Яка мета всього цього — мені не відомо. Можливо, інформація є в системах, до яких я не отримала доступу. А можливо, її не існує зовсім.

— Ми намагаємося натягнути нашу логіку на істот, здатних керувати термоядерним синтезом зірки, — втрутилася Лія, коли Кессі знову опустилася на стілець. — Ми занадто звикли міряти все своєю мірою. Наче ми — найважливіші. Наче світ крутиться навколо нас. Але як ми можемо судити про логіку тих, хто створив усе це? Нам залишається тільки одне — визнати: воно є. Ось воно — тут.

Лія повела рукою, вказуючи на панелі, що тяглися вздовж стін, і на голограму, що висіла в центрі. — Скільки логів ремонту та техобслуговування зафіксовано в системі? — запитала Кессі.

— Двісті сорок п’ять візитів, — тут же відгукнулася МІРІ.

Почувши це, Лія різко випрямилася, вставившись у ровер.

— Ти не помиляєшся?

— Ні. Система, до якої я отримала доступ, зафіксувала 245 процедур калібрування зірки.

— Ти хочеш сказати… — Кессі нарешті вловила хід думок Лії.

— Я розумію, про що ви, — відгукнулася МІРІ. — Це відповідає даті ймовірного з’явлення Homo sapiens на планеті. За оцінками вашої науки. Тобто керуючу структуру було побудовано… приблизно тоді. І так, я думаю так само, як і ви зараз. Це не може бути збігом. Ті, хто побудував Меркурій — або перетворив на нього стару планету, і зробили це навмисно. Задля збереження розумного життя на Землі.

Спокійний голос МІРІ вдарив як блискавка. Він приголомшив їх своєю безмовною ясністю — і вразив до тремтіння неймовірним висновком. Деякий час вони сиділи мовчки, намагаючись усе це усвідомити. З роздумів їх вивів голос МІРІ:

— Вимушена нагадати: до контрольної точки запасу кисню залишилося дві години. Вам доведеться або поповнити картриджі, або повернутися на корабель.

Після короткої паузи, поки дівчата ще збиралися з думками, МІРІ несподівано додала:

— Хоча є ще один варіант, але рішення залишається за вами.

— Який? — Лія підняла голову, виринувши з роздумів.

— Я можу ввімкнути систему життєзабезпечення станції. Зараз у коридорах майже вакуум: так було під час консервації, коли станція чекала на наступний візит. Але тут є контури нагнітання атмосфери та регулювання тиску.

Лія та Кессі ривком підвелися.

— І ти згадала про це тільки зараз?

— Каюся. Для мене вакуум комфортний, та й самій станції він корисний, — відповіла МІРІ без тіні збентеження.

— Але чим дихали ті, хто тут працював? Може, це взагалі були роботи, а не живі істоти? — Кессі нахмурилася.

— Ні. За конфігурацією система розрахована на органічних обслуговців, — пояснила МІРІ. — Штатний режим «β» задає: • тиск близько 0,88 бара; • кисень — 12 %; • інертні гази (аргон, неон) — майже 60 %; • вуглекислий газ — 3–4 %. Для їхньої біології це норма. Для людини така суміш небезпечна: низький парціальний тиск кисню швидко спричинить запаморочення та задишку, а три-чотири відсотки вуглекислого газу невдовзі призведуть до тяжкого отруєння.

— Тобто довго ми не протягнемо, — підсумувала Лія.

— Вірно. Проте я можу «підкрутити вентилі», — продовжила МІРІ. — Переведу контур у режим «Terr α»: підніму тиск до 0,97 бара, кисень до 21 %, опущу CO₂ до безпечного рівня, а надлишок аргону скину через зовнішні клапани. Стабілізація триватиме щонайменше двадцять хвилин. Знімати шоломи можна буде лише після того, як мої датчики, аналізатор станції та обидва ваші скафандри незалежно підтвердять безпечний склад.

Вона зробила паузу.

— Накажете почати?

— Ти впевнена, що це буде безпечно для нас? — нахмурилася Кессі.

— Упевнена настільки, наскільки це можна перевірити, — відповіла МІРІ. — За час очікування я тричі запускала систему в ізольованій шлюзовій камері, проводила повний цикл наповнення й відкачування та звіряла проби вбудованим аналізатором із власними сенсорами. Токсичних газів, небезпечних летких домішок і біологічної активності не виявлено. Після перезапуску виставлю земний контур: тиск 0,97 бара, кисень 21 відсоток, вуглекислий газ — на безпечному рівні. Ваші скафандри дадуть третю, незалежну перевірку.

Лія та Кессі переглянулися.

— Добре, вмикай. Сподіваюся, нічого не вибухне від такої атмосфери.

— Не вибухне, — спокійно відповіла МІРІ. — Можете почекати тут, чи хочете відразу побачити центр керування?

Лія нервово розсміялася:

— Якби ти була людиною, я б зараз ляснула тебе по м’якому місцю за такі жарти. Звісно, хочемо бачити. Показуй.

Ровер граційно розвернувся на місці й попрямував до виходу з панорамної зали. Дівчата пішли за ним. Пройшовши у правий від центрального відсіку коридор, вони потрапили до невеликої кімнати, двері до якої відчинилися після того, як ровер натиснув на якийсь символ на приладовій панелі. Лія машинально зазначила, що двері в усі відсіки були доволі широкими для людської анатомії; якби станцію проєктували люди, такі широкі двері точно ніхто б не став робити.

Усередині було темно. МІРІ під’їхала і, торкнувшись невидимої панелі, увімкнула освітлення. Біле світло, практично таке саме, як і в попередніх приміщеннях, залило панель керування, і Лія нарешті змогла видихнути.

— Вау. Нагадує рубку зорельота зі старого кіно.

Кессі увійшла слідом за нею. Приміщення і справді скидалося на рубку корабля з ретро-фантастики. Тут було чимало важелів та кнопок, хоча вистачало й різноманітних екранів — тьмяних, неробочих. Це якось не поєднувалося з тими масштабами керування матерією цілої зірки, про які вони щойно дізналися.

Ніби розуміючи їхній подив, МІРІ одразу пояснила:

— Не дивуйтеся, це аналогові системи керування. Головний пульт — ось там, те невелике крісло, — ровер показав маніпулятором на самотнє пристосування для сидіння, що стояло біля дальньої стіни. — Звідки ти знаєш? — запитала Лія.

— Прочитала в базах даних. Тут мав розміщуватися представник раси, що побудувала все це. Керування чимось схоже на систему віртуального інтерфейсу, якою зазвичай займається Еліан Мур. Але ця технологія набагато більш досконала: вона має підключатися до мозку напряму, щоб користувач бачив усе ніби на власні очі, відчував і розумів кожен вузол станції. Так написано в одному документі, який мені вдалося прочитати.

— Але я не бачу жодних інтерфейсів, шоломів, конекторів чи чогось подібного, — сказала Кессі, підійшовши до незручного на вигляд крісла.

Вона сіла в нього й озирнулася.

— Мушу визнати, я теж нічого такого не знайшла на станції. Мабуть, пристрій привозила з собою група обслуговування. Або ж існував інший метод підключення. Та я гадаю, що за допомогою аналогових систем ми зможемо провести ремонт і відновити коригування роботи зірки. А зараз я налаштую й увімкну системи життєзабезпечення.

Ровер під’їхав до пульта й почав натискати кнопки. Засвітилося кілька екранів, поцяткованих усе тими ж значками інопланетної мови.

— Раджу сісти. Я ще не запускала систему, до того ж потік повітря може вас штовхнути, краще сядьте біля стіни, — прокоментувала МІРІ.

Лія та Кессі швидко сіли на підлогу, прихилившись до перебірки. Вони нарешті відстебнули знімні модулі реактивної системи руху, що кріпилися на спини скафандрів, і стали чекати.

Деякий час нічого не відбувалося. Лія подумала, дивлячись на освітлення та екрани, що у творців безумовно були очі, схожі на людські, якщо вони використовували інформаційні монітори та біле світло. Якщо станція існує сотні тисяч років, напевно раса творців так само проходила неминучий процес еволюції та розвитку техніки. Адже навіть у наших сучасних корабельних системах завжди є аварійні аналогові дублери на випадок неполадок.

— Процес пішов, — повідомив нарешті голос МІРІ, і вона відкотилася від пульта.

— Приблизно за двадцять хвилин ви зможете зняти шоломи. Тиск буде вирівняний і наближений до земного. Відсоток кисню поступово зростатиме, але перший час доведеться дихати через респіратори скафандра. Потім, через 30–40 хвилин після старту, ви зможете дихати безпечно. Однак маю нагадати: з цього моменту з’являється небезпека займання матеріалів, тож будьте обережні.

Ще за кілька хвилин Лія почула це. Звук. Звук, якого вони так давно не чули в космосі: спочатку свист, а потім поступовий перехід у низьке гудіння. І якщо в умовах вакууму такий свист міг би викликати паніку — як сигнал розгерметизації, — то зараз він здався неймовірно рідним і таким… земним.

Лія помітила, як з її черевика злетіла крихітна частинка реголіту й відлетіла вбік. Вона увімкнула зовнішній датчик на рукаві скафандра — рівень кисню «за бортом» уже наближався до трьох відсотків. Установка працювала, як і обіцяла МІРІ.

Ще за п’ятнадцять хвилин тиск вирівнявся, і розумний скафандр автоматично вимкнув внутрішню подачу. Коли тиск вирівнявся, а всі три системи підтвердили безпечний склад, Лія та Кессі повільно зняли шоломи. Маски залишалися під’єднаними до кисневих контурів скафандрів, доки атмосфера остаточно стабілізувалася. Поки вирівнювався газовий склад, вони встигли оглянути всі три приміщення станції.

Правий відсік вони вже охрестили рубкою керування. Центральна частина нагадувала залу відпочинку або, можливо, місце для зібрань — хоча з неї, здавалося, винесли всі меблі. Залишився тільки пульт голографічної системи та кілька незручних сидінь. У лівому відсіку справді були два ряди пласких платформ, що нагадували чи то лежаки, чи то місця кріплення ліжок — самих ліжок, звісно, не було. У дальньому кутку виявилися ще одні двері, які МІРІ відчинила їм віддалено — туди вона вже не могла проїхати через свої габарити. Пройшовши всередину, вони знайшли короткий коридор, у кінці якого були якісь камери та відсіки, що зачинялися. Оглянувши все, Кессі впевнено зробила висновок, що це санвузол. Лія не стала сперечатися з інженером.

Вони повернулися в центральний коридор, а потім знайшли МІРІ в кімнаті керування, де та спостерігала за екранами.

— Атмосферу стабілізовано. Аналізатор станції, мої сенсори та прилади обох скафандрів показують однаковий результат: склад придатний для дихання, токсичних домішок і біологічної активності не виявлено. Можете від’єднати маски й вдихнути. Або вже час іти до шлюзу й зайнятися зміною картриджів. Та й час зв’язку добігає — залишилося пів години, — голос ровера продовжував звучати в каналі зв’язку.

У МІРІ не було бортових динаміків для гучної трансляції — ніхто не припускав, що така функція колись знадобиться… на Меркурії.

Кессі та Лія переглянулися, потім зняли респіратори, відсунувши їх від обличчя — і вперше вдихнули повітря станції. Майже не було ніякого запаху. Тільки вони самі. Лія відчула, як обличчя вкрилося потом від напруги. Машинально вона спробувала витертися рукавицею, але лише скривилася. Знявши її, провела пальцями по щоці й подивилася на краплі вологи.

— Здається, занадто гаряче… Зменш температуру, МІРІ, — повільно промовила Лія.

Свідомість насилу вірила в те, що відбувається. Але це відбувалося.