Нескінченні миті

Ніч, час для душевного спокою чи плачу, філософських роздумів чи роздумів про завтрашній день, для написання творів чи планів на завтра. Все це залежить лише від вас. Ця темна тканина дає час без турбот, рутини, а ви думайте самі, як його провести, той безцінний час.

Ніколи і ніщо так манило, як цей час доби, який відкриває безліч можливостей. Сидячи в кімнаті, прокинувшись від чергового страшного сну, розуміючи марність цього часу. Сил немає, рука не піднімається ні на що, кава не допомагає впоратися з цим. Залишається лише надія — швидко зустріти ранок. Закриваючи ноутбук, після численних спроб щось написати — чи то твір, вірш, навіть декілька рядків для заспокоєння. Не йде нічого до голови. Думок немає, натхнення також. Інколи здається, що його потрібно лише шукати десь у забутих хащах, серед безкінечних дібров, на дні якогось старого колодязя, але питання чи випливеш ти серед вічної пітьми та вогкого повітря, води, яка підступила до горла і роз'їдає легені зсередини наповнюючи організм брудною водою. Можливо, його не потрібно шукати? Те натхнення, про яке складають легенди, міфи, у результаті якого пишуться бестселери. Хтось проводить ритуали перед тим як почати творити, хтось просто відкладає до кращих часів. Але чи настануть вони? Ні, звичайно, ні.

Рухаючись повільно до ліжка, роздумуючи про натхнення, я не зчулася, як вії потягнули повіки вниз, забираючи у пітьму. Тиша, чути лише тихенький вітер за вікном, який навідується і до мене через відчинене вікно. Навіть можна почути стукіт мого серця, який переплітається з диханням, тихенького, наче я граю на сопілці так тихо, щоб нікого не розбудити.

Раптом спокійного часу наче й не було, бо дзвін посуду розвіяв його. Я розплющила очі і перелякано побігла на кухню, звідки лунав звук. Нічний спокій перетворився на щось божевільне: чується вже човгання по підлозі, звук падіння чогось важкого, скрегіт дверей та підлоги, в деяких місцях якого і тріск — не лише моїх кісток, але й сухих дощок. Пересуваючись по коридору, йдучи через темні коридори, я нарешті потрапила в місце, звідки лунав той звук— звук биття посуду, який відразу припинився. Серце тремтіло, руки також, поряд не було нічого важкого, чим я могла б відбитися, хоча б спробувати врятувати себе. На кухні було підозріло тихо. Я наважилася, розуміючи, що цікавість разом зі страхом набагато сильніша, ніж страх. Нога, яку я ледве відірвала від підлоги, ступила на крок уперед, інша ж за нею. Граючи в такі перегони, я нарешті дісталася кухні. Швидко включивши світло, яке відключили за несплачений місяць, світла не було. Очі почали звикати до місця, і я не побачила нічого незвичного, лишень щось виглядало з шафи, найнижчої полички. Не думаючи про наслідки, я відкрила повністю дверцята і побачила руденьке, наче сонечко, клубочок шерсті.

Легкість. Відчуття, коли ти пророкувала страшні наслідки, але сталося це — незвичайний сюрприз прямо переді мною. Він знайшов мене, дивився такими очима наче шукав або шукала мене, бо очі були такі знайомі, наче я бачила та марила ними все своє життя. Тихенько протягнула руку, щоб погладити кішечку, боячись, що можу злякати її, але в ту ж секунду відчула тепло біля своєї долоні. Вона подарувала мені це тепло, наче запрошувала зробити це — погладити її, відчути спокій та тепло не фізично, а десь далеко в душі. Я дивилася в її дзеркала, великі дзеркала карого відтінку. Шерсть, наче поцілована сонцем, терлася та зігрівала мене. Щось знайоме, знайоме відчуття забрало мене в свої обійми. Я вмить згадала те руденьке волосся та щічки, на яких були висипані подарунки від сонця, вони заполонили майже все її обличчя, але вона здавалася лише прекраснішою. Солоні краплі бризнули з моїх очей, змиваючи той спокій, який здавалося б нічого не змінить, ніщо не змінить цього. Але як я помилялася. Це зробила вона, нічний сюрприз, який терся біля моїх ніг. Вона принесла з собою не лише мазь для загоєння ран, але й нагадування про ту, яка була зі мною завжди. В душі завжди, назавжди там.

Я згадала про кашкет — її улюблений. Вона вдягала його завжди, перед тим як піти в місце смерті, в покої смерті. Не зважаючи на сильний біль душевних ран я побігла, схваливши його біля мого ліжка, принесла гості. Та понюхала так акуратно, наче боялася щось зіпсувати. Носик її відскановував кожний сантиметр, і кожний сантиметр наче був її знайомий. Одягнувши ту пам'ятку річ на маленькі голівку, притримуюючи, я знову побачила те саме руде волосся, яке обсипали мої плечі колись давно. Я затамувала подих, кішечка також. Її дзеркала дивилися на мене з гордістю, я побачила в них переможну силу. Враз це змінилося. Гостя стрибнула на ггарнітур, перестрибуючи на вікно. Глянувши на мене в останній раз, вона нарешті відтворила звук, протяглий звук, наче прощалася зі мною. Цей раз назавжди. Вона більше ніколи не з'явиться в моїх снах, не дозволить бути в моїх думках, більше ніколи.

Залишившись одна, знову спокій затамувався в квартирі, але не в душі. В душі була кривава буря, що зачепила кожен орган, розчленивши серце на маленькі шматочки, які не розглянути навіть під мікроскопом. Кров бурлила у венах, виходила носом. Відчуваючи теплий потік на обличчі, я продовжила дивитися услід руденькій незнайомці. Ноги вже не змогли піднятися, руки опустилися назавжди, сліз не було — їх просто вже немає.

Йшли години, ніч вирувала, тиша знову болісно давила на мене. Зорі світили так яскраво, що виїдало очі, кришталик відмовлявся сприймати те світло, яке заполонило все нічне небо. Змінилося все, крім мене. Обіймаючи руками того кашкетика, я не змогла більше спати спокійно. Більше ніколи, знаючи, що під землею холодно, їй холодно. Я не зможу вкрити ні її, ні тисячу її братів та сестер не по крові.

«Колись я зможу це зробити, наразі спогади мої будуть зігрівати тебе і всіх людей, серед сирої землі».