Нескінченні миті

Вікно... Що може бути простіше вікна? Скло в рамі з дерева чи пластику, який кожен ранок дає можливість сонячним промінням освітити безлад після безтурботної ночі. Вони проходять наче скрізь призму темного просвіття, залишаючи після себе блискітку, яка наче полум'я розповсюджується по кімнаті, захоплюючи все сміття, яке трапляється на шляху. Воно настільки сильне, що здається, ніби можна пережити зиму, насичуючись теплом, яке повільно розстеляється по підлозі, підхоплюючи у свої обійми порожню пляшку невідомих ліків, вина, краплі крові та ще чогось невідомого; по стінах — обірвані шпалери, шматки наклеєного паперу з строфами пісень, які так і не були закінчені; по стелі — на якій висить лише самотня лампочка з обірваними проводами, по яких давно вже не подавалося штучне світло, яке також могло б зігріти на мить. Вся кімната наче горіла в полум'ї палючого світла, навіть кілька бездиханних тіл, які також загорнув вічне сяйво в свої обійми, забираючи таємницю, яку зберігали в собі вони. Сонце, наче хотіло розгадати його, спалюючи їхні тіла так довго. Довге каштанове волосся, але з рудуватим відтінком, світла колись шкіра більше була схожа на суцільний опік, місцями з пухирцями. Обличчя, яке занурене в м'який диван, манило розгадати, розгадати таємницю, зрозуміти її. Друге тіло, відкинуте на пару метрів, сидячи на підлозі, голова опущена вниз з коротким волоссям, тримаючи в руках побитий телефон. Ця картина змушує небесне світило плакати — плакати сльозами, схожими на дощ, який відбиває в те ж вікно.

Природа надворі дає час перепочити від моторошної картини, яка назавжди в'їлася в пам'ять. Сльози змивають тягар, вмиваючи тюльпани на балконі від бруду, занурюючи у свіже повітря, даючи друге життя. Та чи зможуть вони жити далі без першого, яке назавжди залишилося на м'якому дивані? Білі пелюстки розганяє вітер, залишаючи лише зелений стовбур. Не змогли... Не змогли жити далі. Дощ полив дерево вишню за вікном, плоди якої так любили вони... Вони колись разом, сміючись, бігали навколо неї, зриваючи такі солодкі з кислинкою ягоди. Здавалося, що цей момент буде продовжуватися вічно, ніколи не закінчиться, як ніколи не закінчилися їхні посмішки, сміх, який досі лунає відлунням. Не помічаючи занурень в спогади, вітер здійнявся такий, що улюблені колись плоди, встелили землю, червоною ковдрою. Сльози ці руйнівні знищили все, що вони любили, все до чого торкалися їхні руки, залишаючи свій слід. Це явище забрали з собою й біль, залишаючи пустку та свої відбитку на тому самому вікні.... вже побитому.

Дощ змінився пусткою, залишив лише слід — калюжі, сльози на листках символічної вишні, на балконі, на обірваному житі тюльпанів, на вікні, розбитому часом. А кімната? Полум'я , яке бушувало в ній, змінилося мертвою тишею. Ніч закрила у свої обійми, зберігаючи безліч таємниць — моторошних таємниць.

Повертаючись назад, до минулої ночі, двоє молодих людей з незвіданих нам причин — чи через незгоди батьків щодо їхнього весілля, чи через думки про зраду, чи через навіть дурницю — уявили себе сучасними Ромео і Джульєттою. Іронія: ненавидівши цей роман ще в школі, вони вважали його дурницею, дурницею вчинок тогочасних Ромео та Джульєти. Яка іронія, що пробиває на сміх скрізь несамовиті сльози свідків, які мовчки споглядали, не в силах щось зробити. Ліки стали отрутою. Запиваючи червоним вином, дивлячись одне одному у очі вони зробили свій вибір. В останні секунди, усвідомивши свій вчинок, щось зробити вони не могли: одна, відкинувши на диван відійшовши у темні простори, а десь біля вікна, набираючи швидку, відійшов у вічність і другий. Ніч, так боязко берегла цю таємницю, ставши одним зі свідком, вона, вкрита темрявою назавжди біля Богом покинутим будинком з такою трагедією молодих Ромео і Джульєтти: ні місяць, ні зорі ніколи вже не освітять цю темряву, ніколи прийдешні господарі не побачать їх, як і вишню, що залишила лише ковдру з стиглих плодів, лягла спочивати навічно, як і господарі, які плекали її. Ніч змінилася ранком. Сонячні проміння через побите часом вікно увірвалися до кімнати, бажаючи застати там ту картину, та залишилася лише пустка. Ні сліду від моторошної картини: усе, як і було колись — порожня кімната, без ознаки життя.

Чи була це просто історія про сучасних Ромео і Джульєтту? Можливо, мораль глибша ніж здається. Те, що здається нам безглуздим: вбиває нас, починаючи з середини, охоплюючи всі нутрощі в той вічний безжальний вогонь. Те, що є для нас невідомим, згорає нашу душу до тла, залишаючи пустку, гору попелю. Так і сталося в цій історії, розриваючись між неусвідомленим людство потрапляє в капкан, залишаючи там на вічно, як ті молоді Ромео та Джульєтта. Вірити в це чи ні — ваша справа, проте будинок той так і залишився так пустим, безжиттєвим, в Богом забутих хащах.