Верхнє Місто і Нижнє Місто

– ...порожнеча. А втім, навряд-чи ти мене розумієш.

Жовтий погляд в розкриллі брів, двоє – на даху багатоповерхового будинку, і північний вітер пронизує до кісток…

– Ти правий. Навряд-чи.

Вона криво посміхається.

Завтра почнеться зима, і Дике Полювання нестиметься темним небом, хурделиці-коні, жорстокий Неблагий Двір, у них побільшає роботи, у таку пору усі казяться, всі ці бомжі, наркомани, упирі і перевертні, все це Нижнє Місто, а у Верхньому Місті звані бали перетворюються на декадентські маскаради, зима на цвинтарі – не найкраща пора.

– Я дійсно любив тебе.

– Давай повернемося до роботи.

+++

Всі ці ночі, повні вогню, коли я в гарячковому маренні думав про тебе на своєму самотньому ліжку, все намагався-намагався і не міг заснути, коли галони паскудного пійла не могли мене змусити відключитися хоч на хвильку, коли я думав, думав, думав, думав про тебе, коли мій запалений мозок не розрізняв реальність і примари, все це…

+++

Вони вислідили упиря у підвалах, на мінусових рівнях Міста. Куля слідчого, відлита з чистого срібла і розписана всіма необхідними рунами, знесла йому голову раніше, ніж той встиг усвідомити скінченність свого немертвого буття.

– Запиши у протокол – намагався чинити спротив, – кинув він помічниці.

+++

– Скажи мені… У протестантів теж бувають моменти зневіри?

– Anto baka?

+++

А зима все ближче, і кінь похмурого Вотана, Того, Хто Водить Душі Мертвих Воїнів, б’є копитом свинцеве небо…

+++

Він був дійсно небезпечний, триста років пролежав він, вмерзаючи в лід, і вирвався з нього, лишивши клоччя своєї шерсті і, подекуди, м’яса. Він зійшов з льодовика і увійшов у місто в ніч зимового сонцестояння, коли навіть неонові ліхтарі не допомагають розігнати морок, коли навіть Гетьманова вежа, що завжди світиться як сонце, не може розігнати пітьму.

Його ніс роздувався він запахів, що ними наповнені були вулиці. Аромати бензину, асфальту й бетону подразнювали його хижі чуття, але не це виводило його з рівноваги.

Поруч було безліч їжі. Теплої, беззахисної їжі, яка навіть не спробує по-справжньому пручатися…

+++

Місто накрила хвиля вбивств. Це, вочевидь, був перевертень. Гастролер, судячи з неймовірного нахабства. Зазвичай, його паскудна братія робила свої справи у Нижньому Місті. Цей полював у Верхньому.

Я курив чергову сигарету і думав про те, що у нас знову побільшало роботи, і ще про те, що – ненавиджу зиму.

+++

Насправді, все логічно. Зима, і Дике Полювання, і кінь Вотана б’є копитом небо, і ось – у місто приходить вовк (Вотана?), з пащекою у липкій крові, рискає містом, сіє жах…

+++

Чергове тіло. Дівчина, дев’ятнадцяти років. Ну, те, що було дівчиною дев’ятнадцяти років.

Але цього разу щось інакше. Я вдивляюся пильніше. Так і є.

Літера «К», видряпана обламаним нігтем на просяклій кров’ю дерев’яній підлозі.

І наче східний вітер прошепотів мені – ім’я, яке я не зміг розчути. Ім’я, сама тінь якого пройшла сиротами по моїй шкірі…

+++

– …жовтий погляд в розкриллі брів – забагато давніх друзів проводжала я у вогнищ. Не шукай моїх слідів…

– То ти підеш?..

– Щоб загинути на війні.

+++

Рагнарок закінчився. Триста років як.

Закінчився тимчасовим договором – ні поразки, ні перемоги, ні вогню, ні нового світу – нічого. Тільки гнівна кіннота ейнхеріїв носиться небесами, збираючи данину за захист і, час від часу, то тут, то там виринають от такі релікти – чудовиська війни.

Літера «К». Невимовне ім’я, яке зводить мозок холодом прадавніх льодовиків. Я маю його знати, і сестра моя, східний вітер, намагається докричатись до мене, промовити це ім’я, розбити темні чари, назвати ім’я – значить спізнати, назвати ім’я – значить окреслити межу, назвати ім’я – значить опанувати, назвати ім’я – подолати страх, але мій мозок відмовляється сприймати його, у ньому – завивання північних вітрів і кров, кривава ріка, він вип’є її і не лусне, і льодовик, триста років лежав він під льодовиком, нащо він вирвався, куди дивляться усі ті мертві герої, уся та Вальгала, я пройду долиною смертної тіні і – не злякаюсь зла.

Бо у зла є ім’я, і тепер я знаю це ім’я.

+++

Я йшов його слідами, спускаючись все нижче і нижче – у найпаскудніші підземелля Нижнього Міста, на ці закинені мінусові рівні, куди найвідчайдушніші з покидьків, з якими бояться зв’язуватись навіть лицарі заборонених орденів, не наважуються спускатися, де лише хтонь у людській подобі почуває себе господарями, легкий подув східного вітру – моєї сестри – беріг мене від очей, що дивилися на мене з пітьми, і я йшов, за слідом, який відчайдушно петляв, за вовком Вотана, що прийшов з похмурого минулого.

Я наздогнав його на берегу підземної ріки, бурно котила вона свої води – куди? не відає ніхто – я промовив штирочертне Ім’я, я активізував меч – я ще пам’ятаю, що таке повага до воїна – я вступив із ним у жорстокий двобій.

+++

Ріка винесла до підніжжя гір двох – мене і його тіло. Я поховав його там, вбивши в груди осиновий кілок і приваливши каменем, поховав із воїнськими почестями. Це був важкий день.

Я прямував до Міста, розмовляючи тихо зі східним вітром, а хурделиця, що прийшла з Йотунхейму, замітала за мною мої сліди.

+++

Хто поруч зі Мною – поруч із вогнем, а хто далекий від Мене – далекий від Царства.