Студбат
Отут вони у батальйон і записувалися – просто через дорогу від Alma Mater. Приходили сюди зазвичай після навчального дня. Академічну відпустку брали вже потім – за фактом мобілізації.
– Степаненко Ігор Михайлович… рік народження? Освіта? Що по здоров’ю? Алкоголь, наркотики – вживаєте? Судимості? Рідні на окупованих територіях? Служити бажаєте? Наступний! Явандур Туріліон…
На білих шевронах носили червоні хрести. Віталися словами: «Слава Ісусу!». Разом їли, разом спали, разом тренувалися, разом стійко переносили усі труднощі і обмеження, пов’язані зі службою. Разом проводили вільний час. Разом молилися. Були, фактично, лицарським орденом. Після підписання тимчасової угоди цей орден буде заборонено, а капітула його перекочує до Нижнього Міста назавжди.
Найсумніше в цьому усьому те, що батальйон був піхотним. Звісно, була в ньому рота вогневої підтримки, СБС, РЕБ, розвідка, таке інше. Але основна маса – піхота.
Добре, що хоч неповнолітніх не приймали. Добре, що з електронними системами документації сімнадцятирічним першокурсникам не виходило збрехати про вік.
Бо більше половини цих хлопців і дівчат – інтелігентних, чистих, з ясними обличчями і розумними поглядами – полягли у найперших боях.
Мультикам став їхньою шкірою, а студії з діалектології знайшли застосування у розпізнанні ворожого акценту у посадках. У сирих, промерзлих від перших паморозків після довгих осінніх дощів бліндажах та окопах – вони зустріли лави хтонічних чудовиськ з-за межі щільним запеклим вогнем.
У батальйоні не було боягузів. Кожен знав, куди йде і навіщо.
Ті, хто вижили – стали злішими і не такими наївними. Працювати стали жорсткіше і методичніше. Стріляти раніше, ніж питати, хто йде. Дратувалися у відповідь на жалість цивільних. Взагалі не спілкувалися з цивільними. У вільний час хтось пив, хтось читав, хтось дивився аніме. Більшість – все і одразу, або у довільній послідовності.
У полон їх не брали. Вважали занадто небезпечними неадекватами. Зрештою, вони перестали здаватися.
Багато повернулося скаліченими.
Більшість повернулися гідними, глибоко чесними, емпатичними та етичними людьми. І нелюдьми. І напівлюдьми.
Розумними істотами.
Померлих ховали з почестями. Без сліз. Без присяг. У мовчанні – суворому і грізному, страшнішому за клич бойовий.
Не всіх померлих вдалося витягнути. Багато лишилися там – без могил, без хреста, без священика і панахиди.
Наприкінці травня – на початку червня квітне бузина. Кажуть, найбільше в усьому Гетьманаті її росте біля південних та східних мурів Міста. Не знаю, чи це правда. Так кажуть. Тут її більше ніж будь-де.
Кажуть, повстанська кров проростає краще за всяку іншу.
Кажуть, що коли та бузина квітне, подекуди у її заростях можна побачити фігуру, зодягнену в чорне.
Вона ходить між кущами. Дивиться. Шукає між них найкращий – щоб зробити собі з нього чарівну паличку.
Не може обрати.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!