Маркер для звичного (лірична проза, спогади)
Нині Різдво часто буває геть не таким, як колись. Надто висока температура. Надто низька зазимленість. Але я бережно зберегла свої дитячі спогади.
Тоді першою й основною ознакою наближення свят був пухкенький, але тривкий шар снігу. Здавалося, Різдва просто не станеться, якщо кристалічна пудра не засипле пейзаж за вікном. Я з дня у день тулилася до вікна своїм маленьким носиком та вичікувала, пильно вдивлялася, чи не почали сочитися перші холодні лапастики. Іноді навіть встигала засмутитися, а проте сніг хоч і міг забаритися, але завжди з`являвся, коли слід.
Різдвяна метушня була хвилюючою, але теплою. Це тепло шурхотіло блискучими прикрасами, пахло хвоєю та маминими стравами, миготіло скляними іграшками. Воно огортало, мов ковдра, просочувало кожну думку трепетним піднесенням, вплітало ритми щастя та передчуття в кожен удар серця.
Напханий приготуваннями день полонив мене до останньої краплі. Однак, все змінювалося, коли на білі шапки на вулиці, тягучим темним, ніби з потойбіччя, медом опускалася ніч. Вона мимоволі притягувала погляд, всотувала мою увагу, мов чорна діра. На неї хотілося й не хотілося дивитися водночас. Ніч відчувалася чимось магічним, але крижаним і колючим. Вона падала на зиму тяжкими кайданами, уповільнюючи час в моменті пронизливого холоду.
Я піддавалася поклику й визирала крізь прочинені двері. Місячне сяйво виринало оманливим променем надії, але, торкаючись сніжних кристалів, миттєво заточувало їх. Здавалося, варто зробити крок на вулицю — й тисячі маленьких гострих сніжинок увіп`ються в стопи, як скло. Я несвідомо підгинала пальці на ногах, ніби ховала від близької небезпеки.
Раптом здіймався вітер. Він торкався металом до розпашілих щік. З рота виривалися клубочки пари, які вмить всотувала люта ніч, намагаючись зробити неможливе — зігрітися. Та той малесенький шматочок тепла заледве міг зарадити безмежності холоду.
Я зачиняла двері й чимдуж пірнала назад, в затишок. М`якість килима під ногами відчувалася помноженою в десятки разів. Я жадібно поглинала тепле світло ялинки, що підморгувала мені лампочками на гірлянді. В такі моменти я особливо сильно відчувала, як добре, що мені пощастило перебувати в затишному будинку, а не в крижаних обіймах різдвяної ночі.
Десь тоді й почала зароджуватися думка: контраст — це маркер для того, що ми часом від звички забуваємо помічати та цінувати.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!