Непосида Дзюнь-Мунь

Далеко-далеко, на китайських землях, в одній драконячій сім’ї, зростав малюк на ім’я Дзюнь-Мунь. Драконячий вік рахується інакше, аніж людський, але якщо перевести на наші роки, то Дзюнь-Муню було біля десяти. Його драконяча родина була дуже великою. Дзюнь-Мунь був середущою дитиною, мав 20 старших братів та сестер і ще 20 молодших. Він вже доріс до того віку, коли добре літав, і все довкола дуже його цікавило. Але батьки постійно оберігали і багато чого не дозволяли. Мовляв, «те не можна», «там небезпечно», «ти ще маленький і якщо хтось нападе – не зможеш захиститись».

Батьки-дракони поступово навчали своїх діток всіх драконячих премудростей. Ось дійшла черга навчити Дзюнь-Муня пускати вогонь. Тато пів дня пояснював, як це правильно робити. А коли почав показував, то малий ледь не потрапив під полум’я, за що, звичайно, був насварений. Та врешті-решт йому все вдалося. Скільки ж радості було! Усі вітали малюка і жартома говорили, що він вже дорослий.

В нашого маленького друга була велика мрія – облетіти всю землю і подивитись на різні країни, бо дорослі розповідали багато казок та історій пов'язаних з далекими краями. Коли найстарші брати і сестри вирушали в кругосвітні польоти, малюк щоразу поривався з ними, але ясна річ, що ті його не брали з собою. Та й батьки поки не відпустили б.

Після насиченого плідного дня і освоєння нових навичок наш герой заснув дуже рано – ще сонечко світило. Тому прокинувся він посеред ночі і був сповнений сил та енергії. Довкола тиша, всі міцно спали, і тут йому подумалось: «Я вже добре літаю і навіть вмію вогонь пускати. Отже зможу захистити не тільки себе, а й інших. І навіщо чекати ще купу років? Чого ще я зможу навчитись? Мені уже можна вирушати куди захочу!»

З цими думками Дзюнь-Мунь вибрався тихенько з ліжечка, вибіг за межі свого лісу та й здійнявся високо-високо над деревами, під самісінькі небеса. Він був страшенно радий, що нарешті здійснює свою мрію!

Летів кілька днів і кілька ночей, пролітав над різними містами, лісами, горами, морями. Йому було дуже цікаво роздивитися, що там внизу, але страшно було зупинитись – раптом наздоженуть рідні і змусять повернутися? Це ж буде таке розчарування…

Та одної ночі вже геть знесилений дракон Дзюнь-Мунь таки був змушений приземлитись в якомусь лісі посеред гір. Збентежено заворушились нічні птахи та звірі, бо невідома істота з’явилась на їхніх землях. Вони почали кружляти довкола дракончика, а він захоплено на всіх дивився, бо ще ніколи не бачив ні сову, ні кажана, ні світлячків, які заметушилися в траві…

Дракончик був сміливішим і заговорив перший. Почав розпитувати, хто є хто і які це землі. Дізнався, що він приземлився у лісі серед карпатських гір, в краю, що зветься Україною. Він розказав про себе та й втомлений заснув прямо на галявині.

Тим часом почало підніматись сонечко, і з першими, ще ледь-ледь помітними промінчиками, які нерішуче пробивались крізь нічну пітьму, заметушились мавки, виконуючи свої лісові справи. Нічні пташки і звірі засинали, а на зміну їм прокидались всі інші мешканці лісу, починаючи свій день як зазвичай: хтось походжався лісом перевіряючи, чи все в порядку, хтось клопотався про те, щоб здобути своїм діткам сніданок…

Аж тут зайці та білки почули хропіння, змії та ящірки наштовхнулись на своєму шляху на невідому перепону, а пташки з висоти побачили щось велике і дивне у високій траві… Одне звірятко переказувало новину іншому і так зібралися довкола сплячого дракончика всі мешканці лісу. Вони покинули свої справи, дивуючись, що за створіння в їхньому лісі і як воно сюди потрапило.

На шум звірів збіглися мавки із найвіддаленіших куточків і спустились з гір ті, хто встиг вже туди відправитись по справах. Головна мавка покликала дядька мольфара, бо ніхто не знав, хто цей дивний гість і що з ним робити.

– Розступіться трохи, дайте-но я подивлюсь, чого тут стільки метушні! – промовив величним голосом мольфар. І коли звірі відійшли, він наблизився до сплячого гостя.

– О! Та це ж дракон до нас завітав!

– Дракон? Хто це такий? – зашепотілись звірята, адже ніхто з них досі не зустрічав драконів.

Мольфар підійшов поближче до гостя.

– Гей, друже, прокидайся! Сонечко вже встало, а ти хропеш на весь ліс.

Дзюнь-Мунь нехотячи ледь-ледь розплющив оченята і ліс йому видався зовсім іншим, ніж вночі. Ясне блакитне небо з яскравим сонечком вітало його, височіла зелена запашна трава, серед якої ховались квіточки і наповнювали різнобарвними кольорами місцевість, неподалік виднілись кущі з червоними ягодами і різноманітні дерева, що здавалося, завмерли в очікувані разом зі звірами. А тваринки й птахи були вже зовсім не ті, що вночі, і цьому дуже здивувався наш герой. Він навіть подумав, що певно йому наснилося, що він долетів аж до України. А може, коли він спав, то ще кудись перенісся?

Прокинувшись, дракончик Дзюнь-Мунь почав одразу засипати лісових звірів і мольфара запитаннями: «Де я?», «Хто ви?», «Чому вас так багато?»

Так і зав’язалася розмова. А коли всі перезнайомились, трохи послухавши розповідь Дзюнь-Муня про мандри, мольфар, мавки та дорослі звірі повернулись до своїх обов’язків, а маленькі звірята лишились далі слухати, допитувати і гратися з новим другом.

Переслухавши всі розповіді про Китай, про драконів, про політ маленького великого друга до України і його плани на подальші мандри, звірята зробили дракончику екскурсію лісом, а далі почали бавитись хизуватись різними навичками. Зайченя хвалилося, як може вправно бігати поміж кущиків, білченя стрибало з гілки на гілку, знаходячи горішки, їжачок показував як випускає голки.

– А я можу пускати вогонь! – заявив дракон.

– Вогонь? – підхопили разом малята. – А це для чого? Щоб щось спалити? – запитали його.

– Та не завжди. Можна просто когось налякати або направити вгору, коли потрібно щось освітити, – розповів Дзюнь-Мунь.

«Але ж самими розмовами не обійтись – раптом нові друзі не повірять», – подумав дракончик і вирішив показати свій талант. Дзюнь-Муню здавалося, що він все робить правильно, але щось пішло не так…

Полум'я впало на траву і та почала горіти. Подув вітер і іскорка потрапила на ведмедика та обпекла йому спинку. Дракончик налякався того, що натворив. Зі страху він почав лапами топтати охоплену вогнем траву, але вогонь заліз йому на лапки. Дракончик почав махати ними, ніби намагаючись струсити… Ой, що там робилося! Вогонь перекинувся на кущ, ось-ось підбереться до дерева, лізе й лізе безупинно… Ліс наповнювався запахом диму, який заважав дихати.

Тут позбігались мавки з відрами води, позлітались великі птахи, з посудинами у дзьобах, прибігли дорослі звірі – отак разом і загасили пожежу.

– Що ж ви тут наробили! Так можна було весь ліс спалити, якби пташки не помітили вчасно біду… Чи всі живі? – перепитували мавки.

Всі були живі, але плакали, бо боліло. У ведмедика попечена спинка, зайченя сховалось під кущем, а коли вогонь наскочив на кущ, то зачепив кінчики його вушок. Їжачок зі страху випустив голочки, то вони в нього погоріли, а дракончик мав попечені лапки. І ніхто не знав, що робити з опіками: мочили холодною водою, а воно далі болить. Плаче малеча. Тоді мавки покликали мольфара. Він прийшов, обвів важким поглядом пошкоджений ліс і поранених звірят. Вдихнув важкого задимленого повітря і сказав: «Оце так необережні забави ви мали. І що ж тут зробиш? Сердись, не сердись, а лікувати потрібно терміново».

Перенесли малечу туди, де дві гори схилялись одна до другої, бо там і місце є, і від дощу чи вітру можна заховатися, та й влаштували лікарню. Мольфар з мавками намастили опіки звірят чарівною маззю, наклали пов’язки, напоїли відваром з цілющих трав і вклали усіх спатки.

А поки у наших бешкетників загоювались ранки, Мольфар відправив голуба до Китаю з посланням до рідних Дзюнь-Муня. А ще попросив небо, щоб полило дощиком і освіжило повітря в лісі.

Усіх звірят доглядали батьки, а дракончику допомагали мавки та інші мешканці лісу. І так йому сумно зробилося, що його мама далеко… Через це він плакав і сумував, але нічого не вдієш: сам втік з дому і ніхто не знає де він. Вже він ні їсти не міг, ні пити, а через це і ранки гірше загоювались.

Аж тут, раптом, причувся йому мамин голос. Дзюнь-Мунь відкрив оченята – і справді, вони з татом стоять перед ним! Здивування, радість і сором за все скоєне переповнювали нашого хворенького неслуха. Посмішка крізь сльози пробивалась і одужувати Дзюнь-Мунь почав скоріше.

Погостювали вони у лісі, поки у дракончика все позагоювалось, подякували та й настав час вирушати додому. На прощання мольфар повчав гостя: «Ти, друже, більше ніколи не грайся з вогнем. Сам бачиш – це може призвести до біди. І слідкуй за молодшими сестрами і братами, щоб вони не повторили твого необережного вчинку. Та й вихвалятись перед кимось не варто. Хваляться лише ті, хто виставляє свої діяння на показ. А хто по-справжньому, щиро і з добром та благими намірами щось робить, тих і так помітять за їхніми вчинками! Вчися уважно, набирайся мудрості від батьків. Для виконання дії треба чітко запам’ятовувати послідовність і правильність виконання, а для цього потрібно бути зосередженим і уважним на справі, яку робиш. Краще зайвий раз переконатись у безпеці, ніж, не врахувавши чогось, нашкодити».

Дзюнь-Мунь прислухався до цих премудростей, та ще й поділився потім ними з іншими. Після цього він став терпеливішим, коли його чомусь навчають і почав краще засвоювати уроки. А згодом і сам взявся навчав молодших за себе, оскільки був єдиним, хто отримав урок від карпатського мольфара. Та й в Карпати він ще не раз навідувався – тут же в нього друзі з'явились, то як не повернутись!

Політ нашого героя додому з батьками виявився набагато цікавішим і веселішим, ніж коли він летів сам. Тепер в його родині більше ніхто нікуди не втікає, не робить щось приховано, а коли хтось кудись хоче, то батьки й діти вирішують разом, як краще це зробити.