Остання ілюзія

Після кількох тижнів дощу парк наче позеленів до безсоромності. Стояв, як гонорова господиня у новій сукні, готова приймати гостей. Трава підсохла, і повсюди на галявинах розважалася молодь — перекидалися вогняними кульками, каталися верхи на рожевих тиграх або змінювали породу дерев на догоду настрою.

Радомир скривився й відвернувся від цього видовища, швидко глянувши на Лайму, чи не помітила вона його реакції.

— Ти взагалі ніколи не чаруєш? — запитала вона.

— Якщо в мене є нігті, це не означає, що я маю лазити по деревах.

Вони йшли поруч, обидва у своєму найкращому вбранні. Лайма довго вирішувала, що вдягти на третє побачення. Знайомство в лікарні не рахувалося. Вона звірила бюджет — чи може дозволити собі хоча б дрібницю для оновлення гардероба. Згадала, у кого з колишніх подруг можна щось позичити. Урешті залишилася при своєму.

— Може, ти просто не вмієш?

— Сподіваюся, що розучився. Або воно само атрофувалося.

— В мене однокласниця була магоманкою. В сімнадцять виглядала на сорок. Батьки віддали в реабілітаційний центр. Кажуть, тепер там і працює.

Радомир промовчав. Пильно дивився під ноги, ніби боявся загубитися. Потім дістав руку з кишені й легко взяв Лайму під лікоть, скорочуючи відстань між ними. Їхні плечі торкнулися, наповнюючи тіла теплом.

— У дитинстві я думав, що як тільки навчуся чарувати, все зміниться, — сказав він.

— І що б ти хотів змінити?

— У тому й біда. Чим старшим ставав, тим більше переконувався, що світ без магії був би кращим. Без ілюзій. Тільки люди й їхні проблеми.

Алея вивела їх до фонтану, який давно потребував реконструкції. Колишні чарівні істоти, що колись утворювали струмені, тепер мляво випускали воду в спільну балію. Монеток там не було вже багато років.

Радомир уловив запах свіжої випічки — хтось торгував брецлями. У животі забурчало.

— Не яблучний штрудель, але маємо, що маємо, — кивнув він на ятку.

— Я від цієї випічки розтовстію.

— Пара кілограмів не загроза твоїй красі.

Лайма штурхнула його ліктем і ледь стримала сміх. Сонце вже хилиталося, весняне тепло втомлювалося гріти землю.

— Коли я тільки відчула магію, я майже дві години створювала еклери, — сказала вона. — Тоді ще не розуміла, як усе працює.

— А зараз розумієш?

— Краще б я навчилася чаклувати гроші.

— Не думаю, що тобі сподобалося б у тюрмі, — всміхнувся Радомир. — Я не вихваляюся, але можу начаклувати вечерю.

Вона не здивувалася. І, можливо, навіть чекала на це запрошення.

Коли востаннє їла щось, що не треба заливати окропом?

Вона глянула на нього уважніше: виголені щоки з ледь помітною сивиною, тіло звичайне, робоче, не магічне. Відсутній зуб, втомлені очі. Якщо не магія його зістаріла, то життя.

Маленький голос у голові нагадував: «Дурепо, вдома хвора мама».

За парканом зупинився автобус. Якби вона пішла зараз — за годину була б удома. У вікні їй привиділося власне відображення: сидить, спершися головою на скло, поруч — порожнє місце. Вона моргнула, щоб розвіяти бачення, і сховала руку в кишеню його куртки. Їхні пальці сплелися.

Коли вони дісталися його квартири, Лайма спершу подумала, що це її дім: ті ж під’їзди, ті ж стіни. Тільки деталі — тріщини, сліди часу — інші.

У коридорі загорілася лампочка. Кілька пар чистого взуття, картина з повітряними кулями, меблі — майже як у неї. Посереднє житло посередньої людини.

— Ти був одружений?

— У мене були жінки, але шлюб завжди здавався ілюзією кохання. А ти?

— Майже п’ять років. Падло подав на розлучення, коли дізнався про мамин діагноз.

Радомир налив два келихи червоного вина. Лавандовий фартух пасував до скатертини. Кухня пахла смаженою цибулею та свіжим сиром.

На тумбі стояло фото — молоде подружжя й хлопчик на руках.

— Мої батьки, — сказав він. — Деколи здається, що магію вони любили більше, ніж мене. Від них залишилась ця квартира і ще будиночок в селі, там де ворони розвертаються. До речі, закрутки всі з мого городу.

— Та ну, подивись, який ти був пухлячок, — усміхнулась Лайма.

Світло раптово згасло. Радомир рився в шухлядах, шукаючи ліхтарик. Лайма зітхнула й начаклувала кілька свічок.

Полум’я освітило її обличчя: лінію підборіддя, шию, тремтіння вій. Вона підігнула коліна, ніби хотіла стати меншою.

З вулиці долинуло різке гальмування. Радомир відсунув фіранку, визирнув, і в ту ж мить відчув її обійми з-за спини. Волосся торкнулося його шиї.

Коли він повернувся, між ними залишився один подих. Його рука ковзнула по її спині, шукаючи правильне місце. Її губи подалися назустріч.

Світло свічок хиталося, наче теж дихало разом із ними.

Постіль холодила, підштовхуючи шукати тепло одне в одному. Без слів. Тільки подихи, шкіра, рух. Її волосся розсипалося по подушці. Свічка догоріла, і ніч зітхнула разом із ними.