Остання ілюзія

Неможливо було навіть уявити, як можна бути окремо. Без можливості торкнутися його руки. Просто повернутися в старе життя, з памʼяттю про одну чарівну ніч. Прощаючись, Лайма для себе відмітила в очах Радомира обіцянку не забути.

Двері відчинились важко, наче замок образився, що вона не ночувала вдома.

Мама лежала на ліжку. На боці. Обличчям до стіни. Телевізор миготів без звуку. На столику — чашка з чаєм, холодним, з плівкою зверху. Лайма підійшла, торкнулась плеча. Тіло було тверде, нерухоме. Вона сіла поруч.

Потім тихо сказала:

— Мамо…

Далі все ніби розчинилось.

Лайма мила чашки, міняла постіль, витирала пил — ніби це могло щось виправити.

Радомир писав.

Спершу — “як ти?”, потім — “будь ласка, відповідай”, потім — просто тиша з обох боків. Вона не відкривала повідомлення. Телефон лежав без звуку. Минув тиждень.

Лайма не ходила на здачу магії. Не могла. Її тіло опиралося самій думці про це — стояло на порозі, але не виходило. У двері постукали. Різко. Потім ще раз — сильніше.

Лайма відчинила.

— Пані Лаймо? — голос був низький, втомлений.

На обличчі — тінь від козирка кепки, з рота — запах тютюну. В руці папка.

Вона мовчала.

— Ви пропустили сеанс, — сказав він просто.

— Я… — вона не встигла закінчити.

Він дістав конверт і простягнув їй.

— Це попередження. Стаття шістсот десята Магічно-правового кодексу.

Він зробив крок ближче. Говорив рівно, без емоцій.

— Ви розумієте, що підписали? Хтось примушував? Це не просто папір. Там зобов’язання. І наслідки.

Вона відступила. Серце гупало. Він поклав ще один аркуш на стіл.

— Наступного разу буде арешт. Квартира ваша? — він видихнув, наче набридло це робити весь день. — Ми виконуємо накази. Ви — підписали.

Поліціант розвернувся й пішов.

Двері зачинилися, і Лайма опустилася на підлогу. Холодний лінолеум приємно охолоджував спітніле чоло. Вона втратила матір, а тепер могла втратити й дім. І, що найгірше, вона мала повернутися туди, де її тіло перетворювали на валюту.

Вона схопила телефон. Пальці тремтіли, але вона набрала його номер.

«Будь ласка, візьми».

— Привіт, — пролунав у слухавці його спокійний, заземлений голос. — Я вже думав, ти забула, як користуватися телефоном.

— Радомире, — голос Лайми був сухий, як осіннє листя. — Я не хочу більше. Вони... вони тут були.

Він не запитав, хто «вони».

— Я зараз приїду. Не рухайся.

— Не треба. Я не хочу, щоб тебе...

— Я сказав, не рухайся. — Цього разу його голос прозвучав як наказ, загорнутий у турботу.

Він з’явився через годину, на його старому «корчі». Лайма впустила його в квартиру. Він оглянув її кімнату, її сумне, збідніле життя. Побачив конверт на столі.

Він підійшов до вікна, дивлячись на сіре небо.

— Ти сказала, що не хочеш повертатися туди, так?

— Так.

— Тоді ти маєш зникнути. Повністю.

— Я думала про це. Але... — Лайма провела рукою по волоссю. — Я можу створити ілюзію втечі, але вони легко знайдуть слід моєї магії. Особливо після того, як я вже здавала. Вони знають мої патерни.

Радомир мовчав довго. Він обернувся, і в його очах була та сама туга, яку Лайма бачила в поліклініці. Туга людини, яка занадто добре знає ціну магії.

— Ні. Ти не можеш. Але я можу.

Лайма відчула, як її серце пропустило удар.

— Що ти... ти ніколи не чарував. Ти ненавидиш це.

— Я ніколи не чарував, бо боявся стати ними. Я боявся стати тими, хто кидає все заради швидкого задоволення . Але зараз... — він вказав на конверт на столі. — Зараз ця система намагається забрати в мене єдину реальну річ, яку я знайшов.

Він взяв її за руки.

— Ти зникаєш. На публіці. Ти робиш таку сцену, що в неї повірить кожен, включно з поліцією.

— Але твоя магія...

— Моєї магії ніхто не знає. Вона чиста. Вона ніколи не була продана. Це буде лише один, останній раз.

Він ніжно поцілував її. Вона відчула на його губах присмак страху і відчаю, але під ним була рішучість.