Серпис 2022

В цій частині трохи лячно. Вразливим, можливо краще пропустити.

***

***

***

Надокучливий будильник все ж вирвав мене із тенет сну. Як би я не хотіла, та треба йти сьогодні на роботу раніше. Чому ми ще не закінчили той проект? Дедлайни вже наступають на п'яти...

Зібравшись аби як, сонна виходжу з квартири, вирішивши каву пити над паперами. Оце так ранок починається!

Виявляю несправний ліфт. Добре, що спускатися, а не підійматися на 7 поверх. Ніби примара, плентаюся сходовою кліткою. За вікнами сіро. Вже світанок спускається на землю, та видно день буде хмарним, чи можливо то тільки ранок такий?

Минаючи вже другий поверх, у мою свідомість проникає ледь чутний звук. Машинально повернувши голову, кидаю погляд через поручні на перший поверх і завмираю прямо у кроці з однієї сходинки на іншу. Плями крові на першому поверсі, які тягнуться від ліфта до сходів вниз, а можливо і до дверей під'їзду, того мені вже не видно. А що ж за шурхіт я чую? А, ось, поглядом знаходжу чоловіка, що намагається відмити ці плями. А моя кров в тілі похолола.

«Бачу, тобі треба допомогти», — почувся голосний шепіт і перед очима промайнула ще одна чоловіча постать, яка вийшла із ліфта. В тьмяному світлі розгледіла лише те, що чоловіки, здається, були високіими і широкоплечими, а той, що вийшов з ліфта, мав прикрите облича медичною маскою і у чорних рукавичках зі шваброю.

«Дурепо, а якщо вони тебе побачать?» Схаменувшись, якомога беззвучніше зробила кілька кроків вгору по сходах. Безсило опустилась на сходинку, що вже вела з другого на третій поверх. Тут вони мене не побачать, а я можу підзирати. Вище йти теж ризиковано, раптом почують кроки, бо все-таки знаходяться вже ближче до сходів, ніж були, коли спускалась.

Що робити? Думки розбігались і серце, здається, зараз вискочить. Дивуюсь, як його ще не почули ті чоловіки... На першому поверсі в нас службові приміщення, та й ті вхід мають з іншого боку будинку, тому вони так спокійно можуть замітати сліди. Ну і оскільки плями ведуть до ліфта, то все сталося не на першому поверсі.

Скільки я тут вже сиджу — не знаю, зовсім втратилось відчуття часу. Ворухнутися не в силах. Лише час від часу зазираю між поручні донизу, та довго не наважуюсь за ними спостерігати, а раптом відчують погляд на собі? Нарешті, вони вийшли з під'їзду. Наважилась кинути довший погляд донизу. Плями ніби всі відмили, ллишився сам запах заліза, який за цей час мені так в'ївся, що здається я його на смак відчуваю. Та наважитись на якийсь рух я так і не взмозі. А раптом вони біля під'їзду ще й там щось прибирають? Чи якщо я підіймусь зі своєї примарної схованки, то мене можна побачити через вікно. Так і сиділа, обійнявши себе за коліна, зі скляним поглядом, направленим на перший поверх.

Аж раптом почулися кроки згори, що вивели мене з оціпеніння. Дивно буде, якщо мене тут застануть у такому стані. Я ж не знаю, що відбулося і хто причетний, кому можна довіряти. Тіло моє заніміло і не слухалось, коли я підвелась. Змушена спертись на поручні спиною, тремтячими руками почала копирсатись у сумочці. Взяла телефон, аби дізнатися котра година, та він виявився розрядженим, що, можливо, і добре, ббо не дзвонив у невідповідний момент. Кроки наближались, а я вже хотіла повернути нагору і пересидіти цей шок вдома, забивши на всі проекти і дедлайни... Та через мить подумала, що самій буде моторошно, треба йти в люди.

Тим часом, з третього вже спускався сусід. А мої ноги пронизують сотні голочок і страшно уявити якого кольору моє обличча. Коли він порівнявся зі мною, я ретельно щось вишукувала в сумочці, ледь не запхнувши туди голову. Лише коли пройшов, наважилась відірватися від речей і від опори поручнів. Подивилась йому у слід і почала потроху спускатися. Я вже не одна. Так безпечніше вийти за кордони під'їзду і зустріти ту невідомість. Тримаючись трохи на відстані, йшла за мужньою спиною. Тільки коли він відкрив двері під'їзду, я так зірвалася з місця, щоб сусід мав затриматись, аби потримати дівчині двері. Таким чином, ми вийшли разом. Вже й сонце високо піднялось, так, воно навіть є, хоча і з легкою хмарністю.

Легені мов розправились після склеювання кров'ю, але залізний присмак ще відчувався. Люди потроху рухались вулицею: хтось сідав у авто, хтось рушав до зупинки. Місто жило звичним життям, тільки моє назавжди змінила ранкова кров.