Циклоп, або історія однієї душі

Коли я нарешті остаточно вирішив для себе, що час настав, пора була вичекати той самий момент, коли Каллія мала ненадовго мене полишити. Звісно, зробити перетворення на її очах вбачалося теж непогано, дівчина остаточно втратила б глузд, але я вирішив, що для мого «інкогніто» буде краще робити це без уваги сторонніх очей, особливо таких настирливих. 

Наступного разу, коли Лептоприн вийшов з моїм батьком на чергову прогулянку садом, я знову вибіг до них, як було минулого разу. Планувалося, що Каллія не піде за мною і слухняно встане в стороні. 

Так і трапилося. 

Лептоприн з цікавістю проводив мене поглядом, поки я пробігав повз них, і не прокинув ні слова. Я тільки радо посміхнувся йому, поки не зник за кущами. Батько ж навіть не ворухнувся. Йому схоже стало зовсім зле... Нехай навіть так, тоді я цього просто не помітив. 

Голова була зайнята зовсім іншим.

Я опинився на другій половині саду, де вискочив з кущів поблизу грайливої юрби пухнастих собак, і без зволікань, миттєво перевернувся одним з псів, ще до того, як дресирувальник встиг щось втямити. 

Вийшло! Чорт забирай, вийшло! Ще й набагато простіше, аніж очікував! Запах, шерсть, навіть нюх в мене були собачі, на що я й не розраховував. Мій ризикований експеримент нарешті вдався! Розмірами, я був трохи більший за інших собак, але ніхто на таке не звернув би уваги. Дресирувальник не звернув. Єдині мінуси, що помітив: при перетворенні я вочевидь вислизав зі свого одягу, а звикання до собачої ходи та сприйняття світу - також процес не з легких, але й до цього, як гадалося, можливо було звикнути.

Я кволо винирнув з-під гори свого одягу і покульгав трохи далі від інших собак, поки дресирувальник відвернувся. Тварини звісно неабияк здивувалися моїй появі, а ще більше, вони давалися диву від моєї поведінки. Одна з них щось гавкнула мені в дорогу, але я проігнорував її та зрештою, як трохи звик до собачих лап, спокійно поскакав знову у кущі.

Далі рушив я до одного невеличкого дерева, в дупло якого завчасно приховав свої запасні речі, бережно змотавши їх у полотенце. "Все ж не голим мені перед другом бути!". Дупло те знаходилося низенько, майже коло землі, тому навіть у вигляді собаки, я без зайвих зусиль зумів туди зазирнути. На те і був розрахунок.

Вхопивши в зуби завітний згорток, я, не без труднощів, проліз в невеличку вириту мною ямку під забором і врешті-решт, опинився на свободі. 

Так, за довгий час, мені вдалося своїми силами покинути маєток та рушити до Віктора. Навіть потаємні тунелі мені не знадобилися! 

 Звісно, всі ці ігри, були лише іграми. Втекти я міг купою інших, менш авантюрних способів, але щоб побавити власне его, я обрав саме цей і провів усе так, як бажав.

І все ж, переді мною залишалася остання проблема. Минуло вже багато часу, як ми останній раз бачилися з Віктором. Як мені було дізнатися де він знаходиться і чи взагалі він зараз на вулиці?

На це у мене знайшлося своє, раптове рішення. Не потрібно забувати, що перетворившись на пса, я перейняв і деякі їх особливості… 

«Собачий нюх – річ безвідмовна, загальновідомий факт. Та й не потрібно забувати, що ми з Віктором не просто знайомі, ми друзі. Найкращі... Де б він не був, я б все одно його знайшов, навіть не май я цього нюху», - був певен я.

Уловивши знайомий запах товариша, в ту ж мить рушив його слідом. Коротким шляхом я вийшов на околицю лісу, де високо на гілках дерев, Віктор усамітнившись, намагався грати на своїй імпровізованій сопілці.

«Віктор! Це він! Справді знайшов! Віктор! – я радісно гавкав, сплутавши це з мовою.

Однак радість моя швидко вщухла. Наблизившись, я лячнувся, коли помітив здоровезного, вкритого білим хутром пса, що вмостився під стовбуром дерева. Хоча ні, це він помітив мене першим. Собака підвівся й наперед почав злісно гарчати, тому мені хутко довелося перетворюватися назад і наспіх перевдягатися десь подалі. Так склалося, що знову у кущах. Віктор ж на свого собаку не звернув уваги, а сам пес на мій людський вигляд реагував стриманіше. Ну, він хочаб не напав, поки я підходив ближче. 

- Віктор! – махав йому руками я, - Привіт!

- Ого! Здоров! – помахав мені він у відповідь, - Чому тебе так довго видно не було? 

- Довга історія... Зараз розповім!

- То залазь!

Далі я не осмілився підійти, так, як собака вже занадто загрозливо на мене дивився.

- Я б з радістю, але твій пес не дуже радий мене бачити! – показав я на розлюченого собаку перед собою.

- Нуль проблем, друже! – крикнув він, після чого вклавши два пальця собі в рот, добряче свиснув.

Пес вмить заспокоївся і влігся на місце. Вся злість на мене вмить кудись поділася. Я ще декілька секунд уїдливо дивився йому в очі, як переможець на переможеного, але собаці на це було вже байдуже.

- Можеш підходити! Він не чіпатиме тебе! 

- Добре, дякую! А як його звуть то? 

- Я його Ріпом назвав! Мені батько нещодавно його з міста привіз! Він добрий, не бійся! 

Все ж, обійшовши собаку осторонь, не без зусиль, мені вдалося видертися на одну з нижніх гілок. Я був босий, тому поки залазив, добряче роздряпав собі ноги.

- Ти чого босий лізеш? Де твоє взуття? Господи... Що ти робиш? 

- Я його загубив, по дорозі. І не дивися так! Усе нормально! 

"Поки перекидався псом, зовсім про нього забув, - опустив я погляд на подряпані ступні, - Щоб його!" 

- Як можна загубити власне взуття? Ти якийсь сьогодні дивний...

- Такий, як завжди. Таке враження, що ти ніколи нічого не губи...

Я заговорився, не туди поставив ногу й ледь не полетів сторчака униз.

- Куди ти ногу ставиш! Чорт! Впадеш же так! Став туди... Так, туди! Тепер, цю…

Нарешті я забрався на гілку до Віктора і притулившись до стовбура, став відхекуватися і ненароком ще раз поглянув вниз. Що ж, з землі дерево не здавалося мені таким високим…

- Хто так лазить? – видавав він легкий смішок.

- Я ще навчуся! Ти теж колись так лазив, нема чого сміятися.

- Та добре, добре, не гарячкуй так. Ти дворянин, а я сільська мавпа, тобі не треба лазити по деревах, щоб вижити. Краще подивися тепер, - вказав він на мої ноги, - Як ходити збираєшся? 

Дивно, але поки залазив я більше боявся, аніж відчував болю, однак тепер усі мої ступні були червоні від розмазаної по ним тонким шаром крові й крихітних подряпин, що одночасно нили, ніби зговорилися між собою. 

- Ай! – я спробував доторкнутися, але пекучий біль змусив мене передумати.

Недовго думаючи я поліз рукою у карман штанів, але той був пустий. Цього я також не продумав, усі мої речі лишилися у тому одязі…

- Зачекай, зараз, - Віктор почав шукати щось у своїй сумці, - Ось, тримай, - він жбурнув мені дивний зелений кристал, - Потрися ним, краще стане.

Я вхопив його, і оком роздивився у своїй долоні. Кристальна магія була єдиною магією, яку я бачив у цьому Світі, окрім своєї... Невідомо ким створена, невідомо коли, але тепер це не має значення, так як неможливо уявити теперішнього життя без цих кристалів, якими, без перебільшень, користувалися абсолютно усі люди: як селяни, так і дворяни. Своє поширення та популярність вони отримали за свою простоту у використанні. Отже, різний колір - різна дія, усе просто: зелений - лікує, жовтий - світить, червоний - гріє, а блакитний – навпаки, морозить. Так, до прикладу, лише за допомогою блакитних кристалів, ми, люди, розуміємо що таке справжній холод, так як на вулиці, на щастя, завжди зберігається тепло. 

- Мутний він в тебе якийсь, - сказав я Віктору, - Хіба це не заразливо? Мої покоївки кажуть, що одним кристалом категорично заборонено довго користуватися, можна підчепити зараження крові. Вони ж якраз мутніють через те, що втрачають свої властивості…

- В мене нема розкоші, щоб міняти їх кожен день. Ти будеш мазатися, чи ні? 

Ноги продовжували боліти, і біль наростав щосекунди, тому я приклав кристал до стоп в очікуванні ще більшого болю, однак мені миттєво стало краще. Біль кудись вщух. При дотику до кристалу, рани магічним чином стягувалися шкірою, хоча ледь помітні рубці від них все ще лишилися. Так я пройшовся по обом ногам, поки не впевнився, що не пропустив жодної подряпини, після чого все ж вирішив поцікавитися. 

- Не треба лазити, щоб вижити? – я жбурнув кристал назад Віктору, - Про що це ти?

- Ну, поки ти сидів у себе в маєтку, мене намагалися викрасти нехороші дядьки. Їх кличуть работорговцями, як я зрозумів. На моє щастя, вони не вміли так вправно лазити по деревах, як я, тому мені пощастило вціліти. Не бери в голову, я це так, до слова мовив.

Віктор сказав це так легко і так по звичному, що я спершу не придав цьому жодного значення, але як вслухався, то ця шокуюча новина пронизала мене до самих кінчиків пальців. То був реальний шок. Я на всяк випадок вчепився руками в гілку, щоб мимоволі не впасти. 

- Це жахливо! Господи! Як ти після такого…? – розгублено промимрив я, гадки не маючи, як зарадити другові. 

Було таке відчуття, ніби для Віктора це було не вперше. Він спокійно відповів мені:

- Нормально я. Невже щось змінилося? Та й сталося це близько двох тижнів тому. Нема чого згадувати. Вибач, що змусив турбуватися.

Два тижні тому, я безпечно бавився з собаками в маєтку та дивився ночами дурнуваті сни, поки мій друг був у кроці від загибелі… І я нічого не знав про це, ніяк не міг цьому завадити…  

- Ти… Знав цих людей? 

- Особисто ні, але як сказали потім - це були чоловіки з іншого селища, справжні бандюки, покидьки з брудною кров'ю, що відмовилися працювати на благо інших і стали шукати легші способи швидкого заробітку. Люди безцінні, гадаю вони цим керувалися, коли обирали собі заняття. 

- Де ж були вартові? Як вони допустили це? Я... Я до батька звернуся! За що їм платять взагалі?!  – марно вибухав я від гніву. 

- Друже, вони свою справу зробили. Я разом зі своїм батьком вже балакав щодо цього з вартовими і здається тих работорговців навіть знайшли, і ті понесли строге покарання, але толку з того? Якби я сам не був такий вправний, то вже везли б мене у тісній клітці, подалі звідси, на продаж до якихось ще більших виродків, що таке купують. І все! Нема дитини. Шукай скільки душі заманеться. Звертайся, не звертайся, ніхто нічим не допоміг би, окрім втішливого слова… Хоча знаєш… Я навіть дещо радий, що таке трапилося. Батько похвалив мене, сказав, що з мене буде людина. Справжня людина, а не такий покидьок, як вони... Він тільки наголосив, щоб я усюди з собою тепер брав Ріпа, про всяк випадок, - вказав він пальцем на пухнастого пса внизу, - Він задля цього привіз його з міста, і розумієш… Ріп сильний пес, великий, дужий, але ці люди набагато сильніші й підступніші. Я не хочу, щоб він постраждав, захищаючи мене, тому, якщо ще раз таке станеться, я накажу йому тікати додому. Так гадаю буде краще…

- Такого не станеться! Ніколи більше! - з незрозумілою впевненістю сказав я, - Не переживай, тебе і Ріпа такі негідники ніколи більше в житті не чіпнуть! Й інші подібні також! Охорона буде бити їх ще на підступах до селища! Я обіцяю. 

- Мені? Така честь? - Віктор якось дивно глянув на мене, - А інші діти? З ними що? Уся охорона буде крутитися навколо мене, слухати прекрасну сопілку, тим часом, як інших позакидають у клітки і вивезуть?

- Інші діти також.

-Ти говорив лише про мене.

- Я заплутався, з усіма трапляється.

- З дворянами не повинно.

- А що мені ще не можна робити?! – я вдарив кулаком по гілці, - Я така сама людина, як і ти! Знаєш яких сил мені коштувало вибратися з маєтку, щоб зустрітися з тобою?

Віктор замислився. 

- Ні, не знаю. Мені, щоб з дому вийти, треба у мами дозволу спитати і двері відкрити, от і все...

Я замовк.

-… Ну гаразд, ходімо, - Віктор з задоволенням потягнувся і потроху почав злазити.

Майже за декілька секунд, він вже впевнено стояв на землі та мило пестив по морді Ріпа.

- Гей! Я тільки заліз!

- Ну все, тепер злазь!

- А ноги?

Віктор посміхнувся, потім зняв свої черевики і жбурнув у мене. Не з першої спроби, але я вхопив їх, знову ледь не полетівши сторчака вниз.

- Ти зіб’єш мене! – перелякався я.

- Вдягай давай, і на землю спускайся. Раптом мене зараз щось з трави ужалить?

Ледве як спустившись у смердючих черевиках, я хутко передав йому взуття назад. Віктор не зволікаючи вирішив взутися. 

- Як тепер? Гайда в ліс? – спитав я.

- Що? Ні, сьогодні ні. Ти ж босий. А якщо тебе щось ужалить? Кристал там не допоможе.

- Та годі тобі, Віктор…

- Ні, в мене ти єдиний друг, тому краще бережи себе.

Від цих слів мені стало водночас приємно, і з тим я сильно розчарувався. Весь цей час, я лише про одне мріяв, знову вийти в ліс, а тут такий облом… Ну нехай. Сам винуватий.

Назад босоніж я не йшов. Віктор вказав мені на ріпа, і увесь залишок шляху я просидів на спині здорового волохатого пса, який звісно був від цього не в захваті, але ослухатися свого хазяїна не міг, тому тихо скулив кудись в бік від невдоволення.   

- То я так і не спитав, чому ти настільки довго в маєтку сидів? – поглянув на мене Віктор.

- Традиції, - злісно пробурмотів я, - Приставили до мене якесь дівчисько, служницю, якусь там Каллію, однак вона замість того, щоб виконувати свої обов’язки і служити мені, допомагати тобто, лише вставляє палиці у колеса. Ненавиджу! 

- Вперше чую, щоб від дівчини були проблеми... Можливо вона справді така нестерпна, як ти кажеш?

- Не те слово. Була б моя воля, викинув би її за брами! Назавжди.

- Можливо я в цьому погано розуміюся, але ж ти дворянин! Накажи їй загубитися десь, чи що?

- Ні, це так не спрацює. Її найняв мій батько, тому не варіант.

- Ну не знаю... Невже ти не можеш ослухатися?

- Ослухатися?

- Ну, зробити по своєму в супереч батькам?

- Ні, я так ніколи не робив.

- Хіба? А зараз ти що робиш? У маєтку сидиш, як наказано?

- Це так, але у відкриту я ніколи проти не виступав. Знаєш, який наганяй можна отримати? Та й батька я свого поважаю, йому буде дуже прикро, якщо я його так підведу. Він зараз навпаки потребує підтримки... От ти, Віктор, не боїшся засмутити батька?

- Я? – здивувався він, - Ні.

- Невже?

- Батько у мене хороший, я його люблю й поважаю, але щоб віднайти себе, потрібно самому вирішувати, що хочеш, навіть, якщо це йде всупереч уявленням твоїх батьків.

- Але я не можу. Це підло.

- Так зроби це нишком! Придумай щось, ти ж можеш. Підсоли цій дівчині, щоб ту твій батько зненавидів та й діло з кінцем. І батька не засмутиш, і лишишся при своєму. Навчися шукати золоту середину.

- Золоту середину? Компроміси, чи що? 

- Так, так, компроміси, як ти їх кличеш. 

- Слухай, Віктор, а ти маєш рацію! Це може спрацювати.

- Хіба? Послухати мене це одне, однак ти навіть не придумав, що будеш робити.

- Можливо, у мене вже з’явилася ідея.

-  Га! Швидко ти! Я ж казав!

З Віктором ми тоді розійшлися на підході до маєтку близько вечора, а я до самого кінця проходив з незнімною, зловісною посмішкою на обличчі. Лише одна думка була в голові: «Нарешті здихаюся від неї».

У сам маєток я повертався через темні ходи, так як не бажав більше перевтілюватися у пса. Не те, щоб це було складно, просто я усвідомив, що мені гидко, почувати  себе собакою.  

Панич вдома!

В той раз, ні мати, ні батько не вийшли зі своїх кімнат, як це відбувалося раніше, коли я вертався. Воно й не дивно, за стільки років це могло їм  набриднути. Що ж, в цей раз обійдемося без сварок. Натомість, мене обступили покоївки і провели до ванни, після чого помили, переодягнули, нагодували та провели до моєї кімнати.

Увійшовши, я побачив  Каллію, що нахилившись над моєю постіллю, ретельно заправляла її. На обличчі дівчини, виднівся рум'яний слід від ляпасу, що неодноразово наставав дівоче обличчя. Я попросив покоївок залишити нас.

- Доброго вам вечора, юний пане, - з такою ж ляльковою беземоційністю мовила вона, хоча я помітив, наскільки важко їй це говорити.

- Значить тебе покарали? – спитав я, насміхаючись - Недогледіла? Яка трагедія... 

Каллія не піднімаючи голови, продовжила поправляти подушки, які вже й так рівно лежали.

- Облиш мою постіль. Подивися на мене.

Вона в мовчанні проігнорувала моє, тоді ще прохання.

- Це наказ, підведи очі!

Каллія послухалася. Це обличчя, що постало тоді перед моїми очима... Від цього вигляду, моє серце наповнювалося нестримним щастям. Я увесь палав, від відчуття тріумфу, від відчуття, що я міг подивитися на цей червоний слід, на ці заплакані, але ретельно затушовані, сповнені розпачу очі. Я розплився в посмішці, на усі свої дворянські зуби.

- Ну як? – не приховуючи задоволення питав я, -  Чи не болить твоє прекрасне обличчя? 

- Ні пане, з чого йому боліти?

- Хіба?

Що тоді не мене найшло? Я весь загорівся, очі мої сповнилися злоби, а по шкірі стали гасати «мурахи». Не в змозі себе контролювати, швидким кроком я пройшов до неї і наніс ще один ляпас. Який же чудовий звук... Ейфорія. Тепер відмітини були симетричні, тільки слід від моєї долоні був менший, і на іншій щоці. Дівчина хитнулася, й прикривши щоку рукою відступила від мене, схиливши голову, тим часом, як я гарчав над нею, мов якась дика тварина.

- А тепер?!

- Що ти хочеш від мене…? – зі сльозами на очах вона відштовхнула мене.  

- «Ти»? Ти до кого зверта…

- Що я тобі зробила?! – дівчина перейшла на істеричний  крик, - Що тобі зробила Теодора?! Це через тебе її вигнали! Ти винен!   

- Чого розкричалася?! Замовкни! 

Моя посмішка миттєво зіскочила з лиця. Я не на жарт розізлився. Жар знову прокотився по тілу, зуби стали неконтрольовано скреготіти, а в горлі застряг тяжучий ком.

«Яка взагалі Теодора? Одна з покоївок? – у потоці гніву я зміг лише це розчути у своїй голові».

- Скільки мені ще зробити, щоб ти був задоволений? Скільки їм усім зробити, щоб ти нарешті зупинився і почав думати про інших?! Тобі завжди мало! Ти жадібний, жорстокий покидьок! - дівчина зірвала голос і захрипіла. 

- Та хто ти така, щоб на мене кричати?! – я ледь не почав гавкати на неї.

Ще один удар. Каллія дужче розридалася, гнівно вчепилася у простирадло і рвонула його, що їй було сили.

- Що ти робиш? – оторопіло спостерігав я не зрушуючи з місця.

Каллія скинула простирадло на підлогу, узялася за подушки і почала телепати ними навкруги, мов навіжена. «Вона сказилася…» - злякався я. ЇЇ вже було не спинити, пір’я літало по кімнаті, страшний шум та крик заполонив тонкі стіни.

- Ти ж знаєш, що я не можу тобі нашкодити, виродок! Скотина! Мразота! Ненавиджу! Ненавиджу! Та щоб ти здох! Чорт! Чорт! 

Між її крик, за дверима я краєм вуха почув тупіт сторожів.

«Схоже на цей балаган почала збігатися прислуга… Щоб тебе! Якщо вони побачать цю виставу… Сліди на її щоках! Мені ж не можна було її бити! Дідько!»

У пориві цілковитої розгубленості та злості, я не придумав нічого кращого, аніж накинутися на Каллію.

- Відпусти мене! - скрикнула вона і спробувала вирватися, але безуспішно.

 Обоє ми припали на ліжко, де мені насилу вдалося накрити нас ковдрою. В ту ж мить через двері у кімнату увірвалося двоє вартових в обладунках, за якими скупчилися покоївки.

- Що відбувається? – крикнув один з них, стиснувши у руках алебарду.

«Потрібно щось вигадати і негайно!»

Я першим виринув з під ковдри, утримуючи за вуха агресивну собаку, що відчайдушно намагалася мене вкусити, і закричав на все горло:

- Собака! Допоможіть! Вона хоче мене вкусити!

Вартовий в той же час, вітром промчав до ліжка і вхопив тварину за загривок. Та завила від болю і зрештою звисла з його руки, мов якесь ганчір’я.

- Чого стоїте? – загорланив інший, - До молодого пана!

По команді мене хутко обступили покоївки, що почали бережно пригортати до себе, заспокоювати, поки вартові винесли оскаженілу собаку з кімнати за шкірку. Нічка видалася досить гучною, нічого не скажеш… Метушня в маєтку відбувалася аж до самого ранку.

В результаті, увесь мій план полягав у тому, щоб примусити Каллію вдарити мене. Тоді б батько прогнав її, а я, зміг би нарешті жити спокійно. Але мені й в голову не приходило, що усе зайде настільки далеко…

"Як мені вдалося..? Перетворити іншу людину? Хіба я був весь цей час здатен на таке?" 

Найбільше, що мене лякало те, що невідомим мені самому чином, я в той злощасний момент прозоро бачив і знав, що роблю. В моїй голові ні на секунду не з’явилося запитань до самого себе, чи якихось протиріч всередині. Я зробив те, що зробив, і ні...

Я не втрачав шансу. Я вірив, що зможу повернути усе назад. Того ж ранку, я відчайдушно намагався пройти до вольєру з собаками, щоб спробувати перетворити її, але я сам зробив Каллію ідеально схожою на інших собак. Дівчину було неможливо розрізнити. Скільки б я не намагався кликати її, зазивати, серед тієї собачої зграї – ніхто не відгукнувся. Зрештою, усього в сльозах, мене звідти винесли охоронці.

Днем, як потім розповідали, мій батько особисто звільнив собачника й прогнав того з маєтку разом з усіма собаками, однак кого я не питав, ніхто не бачив, як той покидав маєток. Лептоприн також мовчав щодо цього, однак в ті дні вираз на його обличчі був далеко не веселий, що наштовхувало на певні думки, які моєму дитячому мозку було вкрай важко проковтнути.

"Невже батько прогнав його? Господи! Що ж я накоїв?! Собачник ж невинний! Що йому тепер робити? А... А з іншими собаками що? Каллія… лишенько...»

Більше їх я ніколи не бачив. Невдовзі Каллію подали у розшук, що не дав ніякого результату. Для своїх рідних, дівчинка пропала безвісти, а для моєї родини... Ніхто й не подумав звинуватити в цьому мене. 

Випадок втечі манекена від свого покровителя, безперечно міг створити неабиякий прецидент серед дворянських еліт і навіть посіяти зерно для нових конфліктів та спекуляцій. Чим же втеча, може відрізнятися від самогубства чи прямого вбивства? Абсолютно точно, я був певен, що це створити безліч питаннь до мене та моєї сім'ї, і що більше ми не зможемо жити так, як жили до цього... Однак усе минулося безслідно. Ніби нікого це не стурбувало, ніби древній тест насправді був звичайною забавкою і не мав такого визначного значення, яке йому спочатку надавалося... Або ж хтось зумів приховати мою помилку від інших?   

Наступного разу, я зустрівся з Віктором знову через тиждень. Ми разом з його білосніжним собакою рушили до лісу, на нашу улюблену галявину. Останній час видався для мене вкрай паршивим, треба було відпочити, чимось зайнятися.

Не знаю, як мені вдалося пережити тиждень, що минав. Роздуми не покидали мене ні на мить. Совість по справжньому  душила, без наміру відпускати, подекуди в серце закрадався страх. "А якщо все ж взнають? Чи не зарано я розслабився?". 

Втім, за Каллію мені продовжувало нестерпно шкребти душу. «Вона не заслуговувала лишитися навіки собакою…  Воно було того не варте... Чорт забирай! Куди поділася моя ненависть, мій кураж від перемоги? Усе щезло, не лишилося і крихти величі. Ні, я не дворянин, не щасливчик, що народився магом, а дурна дитина, розуму в якій не більше, ніж в порожньому відрі… Лептоприн би вчинив так з невинною дівчинкою? Будь-який інший маг на моєму місці зробив би так? Ні, вони так не вчинили б. Тепер усі зненавидять мене, якщо дізнаються правду, хто я насправді такий? Що я зробив? І батько… і мама… Невже такого сина вони виховували?».

- Чому такий хмурий? – на короткий момент Віктор припинив мій темний потік думок.

- Та ні, усе гаразд. Можливо захворів трохи.

- Захворів? – Віктор насторожився і відійшов, - То може краще не сьогодні пограємо? Ти ж знаєш, ще заразиш мене, а я хворіти ой, як не люблю. Та й мамі з татом буде важко мене виліковувати, - він аж лячнувся, і пошепки промимрив - Невже знову йти до того діда…

- Це ти про кого?

- Я про Старизуба. Хіба не чув про нього?

- Ні.

- Який же ш ти дворянин, якщо навіть не знаєш, хто вештає на твоїх землях?

- Цим поки займається мій батько, а я, тільки коли виросту, - обурився я, -  То розкажи, хто він такий?

- Гаразд. Кажуть… - Віктор знову почав шепотіти, - що він маг. Я ходив до його хатини усього два рази за життя, і скажу тобі, більше не хочу, а також підтверджу, що все, що про нього говорять - правда.

«Маг? Невже ще один?»

Вікторова розповідь мене неабияк зацікавила.

- А що у нього в хатині? – я також почав говорити пошепки, щоб зберегти таємничу атмосферу розмови.

- То повний морок. Він ніколи не прибирається, взагалі ніколи, інакше я не розумію, як можна зробити з власного житла таку халабуду! Починаю тепер розуміти маму, яка свариться на мене, коли вдома брудно. Не прибрався день, другий, третій, і вже живеш у такому самому занепаді, як і Старизуб. Але це тільки півбіди.

- А друга половина яка?

- Він маг! Кажу тобі, самий справжній. У нього така дебела палиця, його магічний посох. Він ним водить тобі над головою, і щось чаклує, після чого тобі стає ліпше, але ритуал його цей.... Він лячний до чортиків.

- Та з твоєї розповіді не так вже й страшно. 

«Це ж не перетворення людей на тварин одним лиш дотиком…»

- Знаєш що? Таке пережити треба на власній шкурі, щоб зрозуміти, - тицьнув у мене пальцем Віктор, - А ще, після цих його чаклунств одразу до туалету тягне, що ще треба встигнути добігти, а по друге - відчуваєш себе перший час кепсько спочатку, але то проходить. Головне – пережити ту гнітучу атмосферу його лігва. Лише, як згадаю, «мурахи» по шкірі пробігають.

- І все ж… Я пошуткував. Нема у мене ніякої болячки. Усе гаразд.

- Так і повірив, - Віктор знову відійшов, - Зачекай десь ще дні з два, потім і зустрінемося, - він стрімко продовжив віддалятися.

- Та годі тобі, Віктор! Я ж кажу, що не знаю, як себе почуваю, можливо просто настрій поганий.

- Можливо, але я попереджаю, - він спинився, - Якщо завтра я захворію, то більше ми з тобою не друзі.

- Гаразд, гаразд, - запевнив його я, - Не бути цьому.

Так, хворіти, Віктор дуже не любив, але те, що я тримав у руках, цікавило його більше за власне здоров’я. З батькової бібліотеки, я нишком виніс книгу «Альманах Людського світу. Істоти міфічні й існуючі». В ній були зібрані усі відомі і невідомі тварини світу, усі, існування й згадку про яких узгодило людство. Віктор на тваринах був схиблений, так як його батько був професійним дресирувальником, тому ця книга знайшла свого читача. 

Ми всілися на траві, Віктор зненацька вихопив книгу у мене з рук і розгорнув її. Читали ми, доки не стемніє. Скільки ж потвор носить на собі наш світ. Від вигляду деяких аж кров застигала в жилах. Змії, грифони, слони, бегемоти, павуки… Чомусь найбільше мене вразили тигри. Помаранчеві коти, в декілька разів більші за людей, з гострими іклами, та ще й швидкі, що втекти від них, дослідники вважали неможливим. Мене вони пробирало до самих кісток.

- Чого застиг? – розтормошив мене Віктор.

Ці хижі жовті очі на картинці, не давали спокою. Я почувався у небезпеці, навіть розділений з цим хижаком сторінками книги. 

- Ти що, налякався? – Віктор засміявся, і знов прогорнув сторінку на ту, що розповідала про тигрів, - Це ж всього то картинка, та й котяри ці, здорові, помаранчеві, напевне ще й пухкі на дотик. Бач, тут написано, пов’язані кров'ю з котячими, значить точно поводять себе, як коти.

- Не по собі мені від них, перегортай сторінку, - запросив його я.

Віктор зачув мій страх, і побачив в ньому можливість. Він різко втулив мені тією сторінкою в лице, і я по справжньому перелякався і закричав. Він ж, гучно сміявся.

- Господи, до чого ти кумедний! – реготав Віктор.

- Ти дурень! – підіймався я, обтрушуючись від трави, - Віддай книгу, більше я тобі її не принесу! Взагалі не прийду! 

- Ах так? – Віктор відскочив від мене, - Тут ще написано, - він почав водити пальцем по сторінці, - Що тигри можуть ходити на задніх лапах, як люди, і вони карають усіх тих, хто не дає людям читати, а ти саме цим мені  й погрожуєш. Чув? Тут так написано!

- Ти не вмієш читати! Ти це вигадав!

- А, ось і ні! Тут іншою мовою написано, її усі розуміють!

- Вигадав, вигадав!

- Ні!

Ну й впертий був Віктор, але кумедний. Тому й подобався він мені, не вбачав він в моїх очах дворянина. Навпаки, спускав на землю, нагадував, що усі ми люди, а в першу чергу, ще й діти.