Циклоп, або історія однієї душі

Як не збитися з дороги, і дійти свого закономірного кінця? Чи можливо на шляху жодного разу не оступитися, не роззирнутися назад, не розчаруватися у меті, якої прагнув? На це питання немає остаточної відповіді, так як воно своєю суттю, риторичне. В цьому і полягає складність життя: в труднощах, у перемозі над ними, в постійних помилках та шляху до їх вирішення. В одвічному роздумі над його сенсом. Все інше складно назвати життям у звичному його розумінні. Таке напевне швидко всім набридло б.

Саме тому мені так просто вдається ламати чужі життя? Щоб «нібито» помилятися, власноруч переважати свої ж помилки і в результаті зростати, як особистість, між тим роблячи власне життя "менш" одноманітним? Яка ж егоїстична нісенітниця…  Дарма, що саме так повчав мене, мій батько:  

- Ідеальних правителів не існує, синку, - наглухо затвердив він цю думку в моїй голові, - як і не існує ідеальних людей… А правителем бути складніше, ніж простою людиною. Занадто велика відповідальність звалюється на плечі. Усі багатства, найкраща їжа, найвишуканіщі з одеж, прислуга, увесь наш маєток, домашній затишок… Вони насправді того не варті. То не є важливими і не в них перевага. Ми природжені правителі, синку, тому що ми посягаємо абсолютно іншу цінність. Такі, як ми, бажають щось залишити після себе…  Ми хочемо зробити світ кращим місцем для життя, чи не так? І на цьому тернистому шляху, звісно, ми станемо допускатися різноманітних помилок. Це нормально. Це природньо. Батько мого батька, мій батько, я і зрештою ти та твої діти, інші наші нащадки… Навіть зараз, споглядаючи за невдалими рішеннями попередників ми не здатні повною мірою відчути усіх тих істинних тягот, які насправді пережили вони. Їх досвід для нас примарний, неосяжний, незрозумілий, але це лишень до певного моменту. До моменту, поки ми самі не допустимося такої помилки, - його слова прозвучали стверджено, і я не мав навіть помислу в них сумніватися, - Звісно, якщо так думати, то ми зовсім нічому не вчимося, однак це твердження також буде хибним. Кажучи ясніше, їх життєвий шлях - тільки додаток для нашого, підказка, для здобуття власного досвіду. Як в теорії можна вчинити, і що в результаті отримати? Тільки для цього існує чужий досвід - для ознайомлення, але ніяк не для сліпого слідування. Насправді ж лише на собі відчувши наслідки того чи інакшого рішення, ми стаємо на сходинку вище, як люди, як правителі. Прикро це усвідомлювати, але такою є одна з проблем усього людства... Ми живемо в застої, синку. Стільки років… У застої якому немає ні краю, ні кінця. І тому я відчайдушно вірю, що ваше покоління змінить це. Як не змогли ми, значить можливо вдасться вам? Гадаю, ви перевернете увесь світ догори-дриґом і вже нічого не буде так, як раніше…

Цими словами батько суперечив сам собі, але водночас і ні. Традиції, якими він так дорожив: Каллія, всілякі дворянські забобони й банальний етикет, все це – його вибір, але аж ніяк не мій. Це він хотів мені донести? Щоб я робив інакше? Але навіщо було стільки часу витрачати щоб я це засвоїв? Хто його зна…

І взагалі цікаво, чи сказав би він так, знаючи, на що я насправді здатен? Чи довірив би він майбутнє цілого світу в мої руки? Або ж, нарешті дізнавшись, хто я, він сприйняв б це, як закономірність? Похвалив би? Втішив? Можливо саме цю темінь він вбачав в мені від початку?

Те, що я зробив зі своїм манекеном, Каллією, неможливо пробачити ні за яких умов… Ні, я не шукав для себе виправдання, і не хочу, щоб мене хтось жалів. Нехай краще пожаліють нещасну дівчину, якій я назавжди зруйнував життя. Пройшло вже досить часу, а вона все не йшла з моєї голови і мимолітно, її образ періодично пробігав перед очима, нагадуючи, лякаючи мене до глибини душі... Ніхто не знав правди. Ніхто, окрім самого мене. Цю таємницю я зарікся зберігати стільки, скільки мені буде сили. Хоч цілу вічність, якщо доведеться, але ніхто не дізнається… першої фатальної помилки, якої я допустився. 

Стільки брехні… Здається, не було й миті, щоб я проронив з вуст правди. Дворянин, слухняний син, надія усього сімейства, спадкоємець намісницького трону, а в той же час, шибайголова, що потайки тікає з маєтку і промінює своє життя в достатку на прогулянки з брудним селянином, що дещо полюбляє тварин і природу. Напевне я б вагався у правильності свого вибору, якби ми не були з Віктором настільки схожі на підсвідомому рівні.  Він вбачався мені єдиним рішенням, що я в цьому житті обрав вірно.

Різкий наскок галасливого білого собаки в мить розвіяв усі мої думки. Ріп накинувся на мене зненацька, повалив на траву і нагло лизнув моє обличчя своїм брудним язиком, яким мить тому вилизував сиру землю. Я тут же винирнув з тіні власної свідомості, глибоко вдихнувши, і опинився на поверхні білого дня, де перед очима були крони довговічних дерев, крізь які проглядалися крихітні шматки неба та радісна морда пса, що все те затуляла. Я не довго провалявся, так, як зрештою мене засліпило одиноким промінцем сонця, що якимось чином пройшов крізь густу листяну завісу. Ще й одночасно з тим, на обличчя потекла гидка слина.

- Га! Відстань! - проричав я і спробував відігнати пса, але той зрештою сам пішов.

Я неквапливо піднявся, ніби з просоння, в каламуті намагаючись розгледіти, де зараз знаходжуся. Позаду мене я побачив силует Віктора, який досить швидко розвидніло. Він ледь стримувався, щоб не розсміятися. Без його дозволу, Ріп ніколи б не наскочив. Таким він був – вірним і дуже слухняним собакою.

Тим часом я з огидою намагався стерти рукавом залишки собачої слини з обличчя і невдоволено глядів на Віктора. Тоді ж його і прорвало на сміх:

- Не смішно, - злісно буркнув йому я.

- А мені – смішно!

Схоже я на деякий час втратив зв’язок з реальністю. Замислився і в тупу крокував вперед, не знаючи куди, не знаючи навіщо. Така моя поведінка дечим нагадувала легкий лунатизм… Спостереження мене бентежили.

- Дуже смішно, - далі бурчав я.

- Та годі тобі, - він підійшов ближче і поклав руку мені на плече, - Ти ж навіть не чув, що я тобі говорю .

- Буває.

- Буває-буває… Так, буває, але щось тобі зле, я бачу. Давай повертайся в життя, а то дійсно втратиш голову.

І справді… Доволі часто таке стало зі мною траплятися, приблизно з того часу, як я вперше перекинувся собакою. Сни нікуди не поділися… Натомість навпаки, вони стали частішими, а образи в них - все більше нагадували реальні. Шерсть, слина, зуби, м’ясо… силуети, слова, образи, емоції, відчуття, переживання. Мені думалося, що зрештою в своїх дослідженнях я зайшов занадто далеко, щось ненавмисне зламав в середині самого себе, і що тепер ніяк не міг виправити. Гадалося все ж навпаки, що я досить обдумано підійшов до цього питання: засиджував допізна, медитуючи, читаючи, аналізуючи, вивчаючи. Але між іншим, мене не покидало відчуття певного поспіху у своїх починаннях. Так, я неодмінно поспішав. Хотів усе й одразу...Таким чином перетворивши свою зацікавленість, спочатку у життєву необхідність, а незабаром - у повну одержимість, яку я вже був не здатен вчасно опанувати. А далі… Сталося те, що сталося.

Усі ці роздуми так стомлювали мене, що останні ночі перетворилися на справжній кошмар, який неабияк затягнувся. Всюди мене оточили суцільний жах та нерозуміння. Нерозуміння власних дій та рішень. Я гадав, що прогулянка з Віктором зможе мене відволікти від цього, але мої сподівання не справдилися. Навпаки, мені ставало дедалі гірше.

Каллія… Усвідомлюючи, що втрачаю контроль я відчайдушно продовжував шукати відповіді, продовжував думати, шукати виходи. Що ж, поки висновків я так і не дійшов, натомість виснажуючи себе ще дужче.

- Можливо ти цей го… Знов хворіти починаєш? – поцікавився у мене Віктор.

- Я? Ні... ні. В порядку.

- Ну, дивися, - Віктор по дружньому поляскав мене по спині і ми не поспішаючи рушили далі.

Стежинка мало-помалу розстилалася під нашими ногами. Різноманітної форми та вигляду дерева, то з’являлися, то зникали з поля зору і жодної душі, окрім нас та пухнастого білого пса, який скакав поряд. 

- То про що ти казав тоді? – запитав я у Віктора по дорозі.

- Казав, що було б чудово, якби ти в наступний раз захопив з собою нову… іншу книгу…

- А? Віктор, ми ще цю не дочитали, - вказав я на книгу, яку він зараз ніс у себе під руку.

Чомусь так повелося, що мої книги, Віктор за можливості, не випускав з рук. На такі дрібниці я ніколи не зважав. Все ж, якщо йому так було до вподоби…

- Знаю, знаю, та… Коротше, набридла вона мені. Одні звірі змінюються іншими і так до нескінченності. В тебе ж точно там купа різних історій про лицарів є, древніх героїв, славетні фортеці отамо з замками…

- Це не так захопливо, як тобі здається. Усе вигадка, цілковита романтизація… Вони мені ще швидше набридали, аніж ця, яку ми зараз читаємо. 

- Ну звісно ж, ти то їх вже прочитав. Мені теж хочеться.

- Вибач, але я так не звик. Спочатку повністю досліджую щось одне, і тільки потім переходжу до іншого. Це кличеться систематизацією. Ти створюєш місце в голові під одні знання – заповнюєш його, і тільки після, створюєш інше. Навчаючись таким чином, я завжди певен, що ніколи нічого не забуду.

 - Можливо тобі такий варіант нормально, але я от звик жити одним днем. Я не вчу усе до ряду, а лише те – що цікаво мені прямо тут і зараз, а якщо то ще й корисно - так удвічі круто! Іншого дня, знаєш, може і не бути...

Віктора також не покидав злощасний випадок з работорговцями, хоча він всіляко намагався довести, що усе давно позаду. Я ж знав, що таке без сліду не проходить, і хто-зна, скільки потрібно часу, щоб повністю таке забулося, чи бодай відійшло на другий план. 

- Так неправильно, - відверто сказав йому я.

- Справді? Я вважаю інакше.

- Сьогодні ми чомусь ні в чому зійтися не можемо.

- Так ще пів дня не пройшло, - у своїй манері, безпардонно зауважив Віктор, - І скажи мені, хіба у нас так не завжди? Якщо ми постійно в усьому погоджувалися один з одним– було б нудно, правда ж?

- І те вірно… хоча… Розумієш, мені інколи здається, що ти зі мною дружиш лише зі  свого якогось незрозумілого корисливого інтересу…

Сам не знаю, чому тоді так сказав.

- От значить як? – здивувався Віктор, - А ти хіба зі мною не через це?

- Ні, вочевидь не через це.

- Нехай, - Віктор засоромившись відвів погляд в сторону, - Ну, ти й сам знаєш, що я - людина інтересу. Роблю усе, що мені заманеться і все одно, що подумають інші. Навіть байдуже на те, що подумаєш ти. Але твої слова мене дещо ображають, - Віктор зусередив усю свою увагу на мені, - Я облишив усіх своїх старих друзів та знайомих, тільки заради спілкування з тобою, і про своє рішення… Не було ще миті, щоб я про щось там жалкував.

- Значить такі то були друзі, раз настільки легко з ними розминувся?

- Еге ж. Тут ти звісно правий. До нашого знайомства мені складно було ладнати з людьми. Зараз то все залишилося так само, тільки от мені вже інші люди і не потрібні.

- Значить так?

- А чому б ні? Тебе щось не влаштовує?

- Якби ж то… В мене все було так само.

- Ха! Ось ми й зійшлися на думці! Запам’ятай цей момент, потім згадувати будемо...

- Мені б твою впевненість...

- Колись то ти її теж навчишся! – підбадьорюючи мене, Віктор посміхнувся. 

Від усіх цих розмов на душі ставало важко. Я не цілком розумів, що говорю, але був певен, що усе сказане - це відтворення найглибших голосів моєї свідомості. Усе те глухе відлуння, що я стільки часу приховував подумки.

- Я на жаль не такий як ти, - з якимось сумом видавив з себе я, - І мені ніколи не стати настільки ж хоробрим та самовпевненим... - під кінець ледь помітно посміхнувшись, - У хорошому сенсі. 

- Га?

Віктор не одразу втямив, що зі мною трапилося, і що я взагалі мав на увазі, але забачивши мій зраджений вираз обличчя, спробував сказати таке:

- І от знов, хіба це правда? – мовляв він, - В тобі теж вистачає запалу! Сам подумай: ти втік з дому, ослухався батьків, здихався нарешті тієї дівчини, і тепер ось, ти тут, разом зі мною прогулюєшся лісом, бо сам цього захотів. Чому ж ти вважаєш, що ти не такий же? Ми з тобою вольові люди, друже. За такими, як ми – майбутнє. 

Він говорить правду? І хіба не чув я таких слів раніше? Майбутнє... Дівчина... Зачекай… Дівчина?!

- Вікторе, невже я розповідав тобі про те, що сталося з Каллію? – я встромився ногами в землю, мов прибитий кілок.

- Ти чого? Щось не так?

Собака, що скакав попереду, теж різко спинився, разом зі своїм хазяїном. Тварину набагато складніше обманути, аніж людину. Хутро пса одразу наїжачилося, як він подивився на мене, і став по зловісному гарчати. 

- Яка дівчина, Віктор? Звідки ти про неї взнав?!

- Чого кричиш? Заспокійся друже...

- Віктор…

- Що?! Чорт забирай, ти сьогодні занадто дивний! - нарешті видав з себе Віктор, - Що тобі робиться?

Я повільно повернув голову в сторону. 

-... Слухай, можливо ну це все і гайда по домівках? Ще завтра побачимося, як нагода буде...

- Віктор!

- Шо?! Що, «Віктор»?!

Я зробив різкий крок йому на зустріч, міцно вчепився руками за його одяг. Рефлекторно, Віктор зробив так само:

- Пусти! – скомандував він.

- Звідки ти знаєш?!

Ріп вже мчався, на мене, але своїм хльостким свистом, Віктор змусив собаку заклякнути. Ми насилу почали тягати одне одного в сторони, в пес, змушений був на це дивитися. 

- Чого ти причепився?! Ти сам мені це розповів!

- Що?! Як… Як я міг?! І що ти знаєш?!!

- З глузду з’їхав?! Схаменися, щоб тебе! Останній раз кажу!

Тоді я зірвався. По звірячому заричав і повалив друга на землю. Він потягнув мене за собою. Ми стали боротися на землі, перекручуючись з боку в бік посеред стежини. Навкруги здійнялася хмара пилу. Віктор вправно викрутився з мого невмілого хвату, і виліз на мене з гори. Я щосили намагався скинути його, але зрештою лиш отримав кулаком в обличчя.

- Стоп! – криком запросив Віктор, підводячись, - Стоп! Все! Закінчили!

В свою чергу я теж помалу піднявся. Першим що потів, так це книгу, що розкритою, валялася між нами на землі. Сторінки забруднилися… Так шкода... Я підійшов і підняв її. Спроба струсити землю зі сторінок не мала успіху.

- Боляче? – нарешті запитав Віктор.

- Не дуже, - стиха промовив я, обережно проводячи рукою по щелепі. 

- Ну й добре, - стомлено передихав він, - Що на тебе найшло?

- Помовч… Будь ласка…

Я чітко бачив, як дрижав його кулак, як Віктор по справжньому страждав, через те, що вдарив мене. Таке завжди траплялося з людьми, що завдавали мені шкоди, що намагалися накричати на мене або пробували зробити боляче… Я знав це, знав з самого початку і я все рівно прирік Віктора на страждання… Воно було цього не варте. Абсолютно точно - ні. 

«Я мав запобігти… Та що ж таке! Помилка за помилкою, і скільки я ще втну за життя? Годі думати, потрібно виходити з ситуації! Скажи щось, заспокій його… Невже?»

- Втратиш дружбу, яку тільки завів? Перші знайомства завжди такі короткі. Люди зближаються і розходяться, навіть якщо зараз не самий слушний для того момент. Головне, ти маєш почерпнути якийсь досвід з тієї розлуки. Щоб не допуститися нової помилки у майбутньому.

- Що? Цей голос… Батько?

«Не може бути! Як він тут опинився? Де він? Чому я чую його голос зблизька? Він за моєю спиною? За спиною Віктора? За Ріпом сховався, чи за деревом? Де він? Де він?!»

- Агоу, с тобою все гаразд? – насторожено запитав у мене Віктор, але я цього не почув.

Я скакав очима від одного куща, до іншого, не пропускаючи жодного стовбура чи травинки навколо.

«Де він?! Де він?! Де він?!...  Де ти, батьку?»

- Я тут, - знайомий для ока чоловік у темному капелюсі в знак привітання прогорнув свою витончену палицю в руці і постав біля одного з дерев, ніби стояв там завжди.

- А?! – я знову закляк на місці, дивлячись прямо в його виразні зелені очі.

Батько… Такий, як раніше. Не зашуганий і не змарнілий від невідомої хвороби. Не такий, яким я бачив його у садах маєтку. Він був самим собою, у найкращі свої часи. Голос, рухи, вигляд, харизма… Все це виривало з пам’яті спогади… Спогади, про минулі дні: про наші заняття, сумісні сімейні обіди, наші читацькі вечори… Як я вкладався спати між ним та матір’ю, та як він завжди пригортав мене ближче до себе… Я завжди так робив, поки був малий, поки спати разом з ними вважалося нормальним.

 І все ж, я не був радий згадувати. Лиш одне жахаюче усвідомлення завертілося в моїй голові у ту злощасну мить.

«Він дізнався… Він взнав про Віктора».

Одна з моїх таємниць врешті-решт розкрита. Що ж, напевне то було всього питанням часу? Скоро й інші викриються і…

«А навіть, якщо він і дізнався, то що тепер?»

Справді, я гадки не мав, як він вчинить, як відреагує… В той момент я вловив себе на жахливій думці, що насправді я зовсім не знаю свого батька.

- Батьку? - вирішив знову перепитати я, ніби не впізнав його.

- Значить ось той з ким ти дружив весь цей час? Сільський хлопчина?

- Так, його звуть… Віктор. І він мій найкращий друг.

- Справді?

Я одразу засумнівався у сказаному секунду тому.

«Чи справді він мій найкращий друг? Чи ліпше було б сказати, що він мій єдиний друг? А можливо було б краще промовчати?»

 До горла підступив тугий ком. З кожним вдихом, повітря навпаки ставало менше, що й слова не мовити.

- Ти ще малий, щоб так впевнено стверджувати, - казав він, - Але, все ж я хотів би поцікавитися в тебе… Чому саме він? Хіба тебе може зацікавити неосвічений селянин?

- Видається…

- Що?

- Видається може, - важко видихнув я, невпевнено відступивши назад.

- Ти не певен в цьому, - батько посміхнувся, - Навіть у таких питаннях.

- З чого ти взяв?!

- Я навчав тебе. На власні очі бачив, як ти зростаєш. Сину, я знаю тебе, напевне краще аніж ти сам. Це зв’язок батька та сина… Нерозривний зв’язок. Між моїм батьком і мною… Між нами, між усіма рідними по крові людьми. Невже хочеш сказати що не відчуваєш?

- Справді? – тепер вже я задав йому таке питання, - Зв’язок? Хочеш мене запевнити, що не забув про моє з мамою існування в останній час? Що тобі було не начхати на нас?

- Синку, якби ти розумів причину… Якби я міг пояснити…

- Якби ти був поряд! Мені б не довелося таке вчиняти! Я б не втрапив у таку халепу…

- Сину? Про що ти?

- К… Каллія!

- Каллія? І що з нею? Вона ж втекла, хіба ні?

- Що...? Ти в це повірив?

- А як інакше пояснити її раптову пропажу?

- Через тебе… Через те, що тобі було байдуже! Я перетворив її своїми руками, я… Я…

- Годі. Не карай себе. Я знаю, що трапилося насправді.

По шкірі пройшла хистка прохолода. На кінчиках пальців я відчув легке поколювання і на мить в очах усе стемніло.

«Він знущається наді мною…»

- Кажу ж, зв’язок між батьком і сином… Неосяжний, всебічний… Що б ти не відчув, де б не опинився, знай – я завжди буду поряд, навіть, якщо здається інакше.  

- Мені начхати! Краще допоможи хоч чимось і скажи, як мені тепер бути? Як жити з усвідомленням, що я зламав життя іншій людині, або ж взагалі… Що, якщо вона померла, через мене?

- Яка різниця? Вона була манекеном, синку. Пробою пера.

- Ні…ні… Не говори цього…

- Ну звісно ж так. Ти власне і сам був такої думки.

- Ні! Це мене не виправдовує!

- Воно і не має.

- Не виправдовує і тебе!

- Цього я не потребую.

-  Точно… Ну справді, як я міг забути… Тобі нічого не треба. Ти вже дорослий, вже склався, як особистість, створив сім’ю, побудував будинок, успадкував владу… Все те, що наставляв робити мене з найменших років… Шлях, який ти вибудував для мене, шлях твого сина– дворянина! Благородне життя, якого я не гідний!

- Спокійніше… Згадай, що я розповідав. Не роби з себе винуватця, не кори себе за єдиний провал. Це не кінець цілого світу, - він простягнув свою руку в мою сторону, - Ходімо зі мною. Повертаймося назад, додому. Потрібно поговорити… Потрібно відпочити…          

- Я не можу.

- Чому ж?

- Віктор… Я не можу залишити його тут одного.

- Чому? Ти ж знаєш його, він може впоратися і сам. Ліс – його стихія, яку тобі не посягнути, як і йому не посягнути наш світ.

- Не посягнути? Тобто… Усе те, що я робив до цього, було хибним? Мої вилазки з маєтку, дружба з Віктором, дослідження… То був неправильний шлях? Ти так це кажеш? Усе марно?

- Я повторюся, краще обговорити усе вдома, згоден? Часу обмаль, пора йти, - прокрутив він гладку палицю в своїй руці.

- Ні.

- Ні?

- Так, я не піду. Я не вірю… Ні, я не можу погодитися з тим, що ти правий, я…

- Мені зрозуміло… В такому випадку, не маю іншого вибору.

Декілька охоронців в ту ж мить проявилося з-за батькової спини. Усі озброєні, у повному обмундировані, з готовністю виконати будь-який наказ.

 У мене перехопило подих.

- Ти… Ти обіцяв! Жодних перешкоджань! Твої слова!

- Хіба може гідний батько зважати на страждання своєї дитини? Ти є сам бажав, щоб я нарешті втрутився і допоміг тобі. Прошу, сину, ходімо зі мною...

Ріп збоку голосно загарчав, і своїм галасом змусив мене запанікувати ще більше. Я не знав, як мені зараз вчинити.

Чи є шанс втекти від охорони? Хіба мені раніше вдавалося? А Віктор? Він знає ліс краще за мене, можливо є шанс… Ні, треба… Треба! Треба!»

 Гул все наростав у вухах, заглушуючи думки… Усе навколо нагадувало мої найстрашніші нічні кошмари.  

- Ні! Ви не піймаєте мене! Не піймаєте! Я вам не віддамся! Віктор! Хутчіше! Тікаймо!

Так швидко, як міг, я підбіг до нього, вхопив за руку і разом ми помчали через кущі, у невідомість.

- Стоп! Ти знову мариш! Прокинься! Схаменися! - він нічого не міг второпати, як ми стрімголов пробігали крізь лісові хащі, - Спинися! Ти мені руку відірвеш!

Я нічого не чув, окрім ляскоту обладунків позаду і дикого галасу Ріпа, що біг поряд. Лише потім, я помітив, що весь цей час собака намагався мене вкусити, але щоразу Віктор йому не давав цього зробити.

Так ми бігли, поки я врешті-решт не видихався і не рухнув лицем в землю.

- Господи! – крізь задишку ледве виговорив Віктор, - Що… Ти в нормі?

Я важко підвівся, перелякано поглянув спочатку на нього, потім за нього, став роздивлятися кожен кущ навкруги, але ні батька, ні охоронців ніде не було. Від ледь чутного шурхоту листя я пістрибнув, і вже готувався бігти далі, як…

- Стояти! – на всю велич голосу закомандував мені Віктор, мов собаці

Лише так, я нарешті отямився, і дивно було від того, що насправді він це прокричав до Ріпа, який намертво вчепився пащею мені в штанину дивом не прокусивши ногу. Я цього навіть не помічав… Собака слухняно відпустив мене і відійшов в сторону.

- Віктор… Я…

- Так. В порядку?

- Здається…

- Якщо здається – молитися потрібно, та й після такого я тобі не повірю. Кажи, як є, що з тобою в біса коїться?

- Не знаю.

- Не знаєш? Та за таке тебе у навіжені записати пора! Щоб тобі!

Я опустив голову. Віктор теж на момент замовчав.

-... Ти щось про батька марив, про погоню кричав… Від кого тікав? Де ти їх побачив взагалі? Ми у лісі, тут ні душі!

- Я його бачив. На власні очі! Клянуся! Він… Він був за одним з дерев весь цей час. Слідкував за мною… за тобою… Він знає…він знає… - оторопіло повторював я.

- Слухай, ти весь в поту, - Віктор підійшов і приклав мені руку до чола, - Ні, не гарячий, але трясця... Сьогодні ти дивніший, аніж будь-коли раніше.

- Мені страшно…

- Знаю, але послухай, Ріп надресирований так, що він завжди повідомляє мене про усіх чужих людей в околиці, ще задовго, як я їх сам помічу. Ріп сигналу не подавав, тому батька твого тут бути не могло, це точно. Не переживай, тобі просто привиділося.

Я різко впав на коліна, міцно вчепившись у траву.

- Як таке можливо? – я підірвався, знову вхопив Віктора за одяг, - Як таке могло привидітися? Я своїми очима бачив… Він говорив зі мною! Він був реальний!

- Пусти мене! – Віктор відштовхнув мене і від болю різко вчепився за свою праву руку.

- Віктор?

Уся його права кисть була червона, а пальці, набухнули від крові.

«Невже я так сильно здавив його руку?»

- Не будемо повторювати минулий раунд, - відказав він.

- Так… Так, вибач, - я відвів погляд в сторону

- Ну й хват у тебе, - підмітив Віктор, розминаючись, намагаючись посміхнутися, - Як у велетня, не інакше!

- Вибач…

- Не треба вибачень. Краще поглянь на себе. Як же смачно я тобі вмазав…

- Га? Справді? Мені нічого не болить.

- А ти доторкнися, - для прикладу він тицьнув пальцем собі в праву щоку.

Я повторив, і зойк вилетів у мене сам собою. Обличчя почало сіпати. Я теж посміхнувся йому.

- Вважаймо, ми квити

- Згоден, - погодився я.

До нас додався й Ріп, що у заключення, грайливо гавкнув.

Тепер настав час думати, що малося робити далі. Ми не знали ні де ми, ні що ми. Посеред величезного лісу, без натяку на приблизний шлях до виходу. Ситуація в цілому виявилася не приємна…

- Знаєш це місце? – спитав я Віктора.

- Ще б пак! – жваво відповів він, - Увесь ліс я знаю, як свої п’ять пальців!

- Справді? Тоді, де ми зараз?

Віктор для вигляду ненадовго замислився, ніби дійсно щось прораховував, після чого дав команду:

- Якщо хочемо назад в селище, то нам – туди! – вказав він пальцем в хащі, і ми з ентузіазмом рушили пробиратися крізь зарості кущів.

Чим далі проходили, тим густішою ставала зелень навколо, тим масивніші нависали над нами крони дерев. Було очевидно, що ми не прямуємо в сторону селища, а віддаляємося ще далі.

- Віктор, ти точно впевнений куди йдеш? – ще раз перепитав я.

- Сумніваєшся?

- Сказати чесно?

- Ну звісно. Я сприймаю тільки правду.

- Гаразд, я сумніваюся.

- Чудово, тоді поглянеш потім, як насправді помилявся.

Ми йшли далі… Ліс навколо густішав, між стовбурами дерев було все менше місця щоб протиснутися, а трава під ногами тепер стала настільки закрученою й ціпкою, що в ній подекуди заплутувалися ноги. По дорозі, Віктор серед цього зеленого марева якимось чином зумів розгледіти незрозумілий цілющий плющ, з якого не спитавшись, зірвав пару листків, розтер в долонях і подав мені, щоб я наклав собі на щоку. Зелені кристали у нас завжди були при собі, але від забоїв вони допомагали не так ефективно, лиш на коротку мить притупляли біль і між тим швидше мутніли. Я не дуже вірив, що це мені якось допоможе, але Віктор наполіг, тим паче, він сам рясно намазав цим листям свою почервонілу руку. Ось так, з листком, що прилипнув мені до лиця, я продовжив пробиратися крізь все більш одичавілу лісову хащу.

- Чуєш? – раптом запитав у мене Віктор.

- Що?

- Диви, в цей раз відреагував!

- Чого тобі?

-  Та нічого... Можливо є надія? Пройшов отой твій «лунатизм»?

- Довго ще будеш згадувати?

- Тобто? Поки не набридне мені. Ти не забувай, що ми тут через тебе, взагалі-то. Май совість вислухати моє невдоволення.  

- Добре. Я постараюся.

- Чудово, - весело присвистуючи Віктор рушив вперед, підзиваючи Ріпа за собою.

Ми продовжували йти. Час минав непомітно, і невідомо, скільки ми насправді провели в дорозі. За розмовою все проходило швидше, а в мовчанні, навпаки, все розтягувалося й перетворювалося в нудьгу. Насправді, ми й не думали, що втрапили в якусь халепу. Все сприймалося, як коротенька подорож, ще одна дивакувата пригода. Вже от-от і ми мали вийти на стежку, а вже та в свою чергу привела б нас додому.

Я ж взагалі не думав, куди йду. Дійсно, я лише сліпо слідував за Віктором, з непохитною вірою в те, що він знає дорогу. Та і чого йому не вірити? Він неодноразово доводив свою майстерність у вирішенні будь-яких ситуацій, навіть тих, що пускали холод по шкірі. Тому, поки ми насилу пробиралися повз свіже, гнучке гілля, я знову занурився в свої думки, намагаючись розібратися, що зі мною відбувається: 

"Я справді усе вигадав? Батька тут ніколи не було та й наврядчи він колись тут буде... Ну й нісенітниця! Стільки переполоху через це вчинив" 

- Ріп, запах! - одним вухом почув я попереду себе. 

"І все ж, я радий що усе добре скінчилося. Навіть уявити складно, що ж я робив, як би то було за правду... Це був би кошмар" 

-Ріп, узяти! - пролунала інша команда. 

"Гадаю, потрібно узяти перерву... Після цього посиджу в маєтку кілька днів, візьму нову книгу... Нехай вже будуть якісь балади про лицарів, раз вже йому так схотілося. Не думаю, що хтось щось втратить, якщо цю книжку між поки відкладемо..." 

- Гей! Що з тобою? Чого встав? 

- Ти до мене? - я різко перевів погляд на Віктора.

- Та ні, - відмахнувся він рукою, і ставши на коліна, почав інтенсивно розминати морду оторопілому собаці поряд. 

Погляд Ріпа був статичним, і залишався таким, скільки б Віктор його не жмакав. Опустивши вуха, собака смиренно сидів на землі, ніби йому це наказали і лиш зрідка ворушив чорним носиком, щось непомітно винюхуючи. 

- Що це з ним? - я підійшов ближче.

Собака ніяк не зреагував, хоча мить тому я чув, як він хекаючи дихав, перестрибував через гілля і загалом видавав з себе притаманні звичайним собакам звуки.

- Знати б ще... – задумливо прошепотів Віктор, зануривши зап'ястки глибше в шерсть.

- Хіба ти не знаєш? 

Віктор чомусь промовчав. 

- Він ж як статуя. Глянь! І що ти робиш взагалі?

- Масаж, - нарікаючи пробубонів собі під ніс Віктор, не обертаючись, - Стимулює кровообіг. Зазвичай приводить до тями.

- Щось йому краще не стає.

- Без тебе бачу.

І знову мовчання, під нав’язливу тишу, що панувала в цьому Богом забутому місці.

- Хоч поясниш, що трапилося?

Віктор нарешті облишив пса, встав, відійшов недалеко в кущі, почав щось в них видивлятися. Я підійшов до нього, став робити так само, не знаючи, що шукаємо. 

- Ні чорта не бачу, - на межі гніву пробурмотів Віктор.

- Погоджуюся, - сказав йому в спину я. 

Віктор з дивиною глянув на мене, потім на собаку, і нарешті видав з себе:

- Тут неподалік, - розмірено, намагаючись заспокоїтися, промовляв він, - Скоріш за все росте Дурман. Він то нюх Ріпу й випалив…

Я принюхався. У повітрі враз відчувся той самий, ледве вловимий, п’янкий аромат, який зазвичай залишається непоміченим, якщо не надавати йому особливого значення.

Для людей – Дурман був всього-на-всього посереднім інгредієнтом для приготування парфумів, тим часом, як тварин, його запах змушував заклякти на місці, від колосального перевантаження усіх їх відчуттів.

Ми переглянулися з Віктором, потім повернулися до собаки, який так і не зрушив з місця. Дивлячись Ріпові в його дурні, роздуті від незрозумілої ейфорії очі, я додав:

- І що з того? Ти ж запевняв, що в нього нюх ідеальний. Ріп мав зачути дурман ще за кілометр звідси, хіба ні?

- Бісова рослина… Ти пригадай, він ж пилок свій випускає періодично! Собака міг його не почути з далеку, а як підійшли ближче... потрапили прямо в нього…

- Таке ж лише в сезон цвітіння трапляється…

- Саме так, - невтішно зітхнув Віктор.

- Ти знущаєшся?

- Прикро, що ні.

Схоже ми раптово втрапили в якийсь приголомшливий круговорот невдач. Навіть не віриться, що таке взагалі могло статися…

- Хочеш сказати, Ріп з самого початку йшов не туди?

- Я хочу сказати, що відразу дав йому винюхати свої речі. Він натренований, узяв слід на мою хатину. Це точно. Але зі сліду його збили. Якщо все справді так, як я думаю, то дурман має рости десь тут неподалік… Інакшого пояснення не бачу.

Віктор на мить замовкнув, схиливши голову над безтямним псом, після чого злісно процідив крізь зуби:

- Знайдімо його, і вирвімо з корінням!

Я схвально хильнув головою. Ми недалеко розійшлися в сторони, полишивши собаку одного на траві. Той вже і так нікуди без нас не подінеться.

На диво, довго шукати не довелося: варто було поритися в кількох найближчих кущах, як в око мені втрапила дивовижна на вигляд квітка. Вона майоріла яскраво-жовтим кольором серед густої одноманітної зелені, тонка й гордовито витягнута догори. З її келихоподібного віночка звисали три крихітні вусики, схожі на делікатні нитки, з дзвіночкоподібними утвореннями на кінці.

Я завмер на мить, упізнавши знайомий образ. Без сумніву, то був дурман.

- Вікторе! Я знайшов! – мов ошпарений заволав йому я, не відриваючи очей від своєї знахідки.

Невдовзі Віктор підійшов до мене, щось буркотливо промовляючи собі під ніс.

- Що там?

- Диви! – задоволений собою, я радо вказав йому пальцем у кущі

- Ну й що? – Віктор заглянув вглиб, - Зірви його.

- Га? – я широко розплющив очі, поглянув Віктору в обличчя, а лиш потім звернув увагу на цілий букет дурману в його руці.

Там було квіток з десять, не менше.

- Коли ти встиг?

- І не таке встигнеш, поки ти тут байдики б’єш. Зберися!

Я одразу просунув руку в кущ, і з невдоволеним обличчям зірвав квітку. Сам не знаю чому, можливо з образи, вирішив  протягнути її Віктору.

- Бери.

- Собі залиш.

«Справедливо».

Ще деякий час ми морилися серед кущів, в пошуках численних, ростків дурману, допоки не зірвали усі, які змогли помітити. Ми скинули усе в одну купу й з задоволенням розтоптали, і хоч з гнівом ми впоралися, проблема наша залишалася з нами.

- Тепер що?

- Що, що? – Віктор роздратовано поглянув на мене, - Чого ти вирішив що це я за головного тут? Ти дворянин – ти й вирішуй!

- А хто мені казав, що про ліси усе знає, га? Хто хвалився?

- Хвалився,  - схвально хильнув головою Віктор, - І не без підстав.

- Гаразд… Давай хоча б табір якийсь розіб’ємо, і Ріпа перенесемо, бо вже вечоріти скоро почне.

- Слушна думка! – Віктор одразу підійшов до Ріпа і нагнувшись, узяв того за верхні лапи.

- Гаразд, - я також підійшов, узявся за нижні.

- На рахунок три! Один! Два! Три!

Під зморений стогін, лайку і тріщання гілок, небо почало забарвлюватися в рожевий, хоч ми цього й не помітили…