Дем'ян у Напівсні

У гніві, останній клаптик мій згорає

Горить повільно, дотліває

У вогняному танці сяйвом грає

Вогонь його все поглинає...

Я ж стою із тіні, бачу

Розумію, гірко плачу

Як світло попіл провидняє

Як вітром попіл весь змітає

Жалкий писк душі моєї виринає

"Чому ти плачеш, чи не бачиш? 

Хто у цьому тут звинив?

Озирнися же юначе!

Хіба так жертва гірко плаче?"

І з усвідомленням я згинув...  

Сам у гніві клаптик кинув

- Ненавиджу...

Серед увішаних старими килимами стін, хотілося, щоб це моє слово запалило усюди страшне, всеосяжне полум'я, в якому б я й згорів. Натомість, воно було лише слабкою іскрою. Спалахнула й згасла. Спалахнуло й згасло. Ніби сирим сірником по намазі змоклої коробки...

- Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! 

- Вас можна зрозуміти, - і знову голос доктора лунав у моїх вухах. І знову кабінет, поріг якого я вкотре переступив своїми ж ногами. 

- Якого чорта він вирішив припертися? Хто, скажіть, його кликав?

Питання було авжеж риторичне.

- Ваш батько самовільно прийняв рішення надати своєму братові прихистку, - ніби відповідаючи на нього, казав доктор, - Не порадившись з вами. Вас це зараз гнітить більше, аніж те, що дядько відтепер буде жити разом з вами, чи не так? 

- Ну ясна річ! Як батько взагалі посмів так вчинити? Він не один живе між іншим! Я теж маю право голосу, чорт забирай! 

- Спокійніше, Дем'яне... – нагадував доктор, - Розкажіть, чому ви так нетерпляче ставитеся до свого дядька? Він так само брат вашого батька, як і ваш брат для вас…

- Ні! Мій брат зовсім не такий! Він би ніколи мене не зрадив! Не таким чином! А як зрадив би...

- Тут детальніше, будь ласка. І не забувайте, - він огорнув кабінет руками, і вкотре сказав,  - Ці стіни полюбляють тишу. 

- Гаразд, - я спробував покрутитися в кріслі, намацуючи найзручніше положення для сідниць, і як віднайшов таке, ніби заспокоївся та розпочав свою розповідь, - Отже, мій дядько - найогидніший покидьок з усіх, яких я коли-небудь знав. Він ріс разом з батьком… Ні, навіть не так. Це мій батько його виростив! Він віддавав усього себе цьому невдячному шматку лайна. Що мені відомо, так те, що з найменших років вони були нерозлийвода. Батько завжди старався підтримувати дядька, і як я чув, цей також не відставав. Разом вони досягли неабияких успіхів у футболі. Батько навіть став лідером шкільної футбольної команди, хоча і про дядька там ніхто не забував. І як їм набридло у старших класах, то обидва перейшли у баскетбол. В любові до спорту мій молодший брат на них дуже схожий. Але поки не про нього... Так от, вони прожили усе життя, пліч-о-пліч, і як їм встало по двадцять - двадцять п'ять років, щось різко перемінилося у їх стосунках. Точніше – хтось змінився. Цей жалюгідний, егоїстичний недоумок, мій так названий "дядько". Поки батько продовжив навчання в університеті, дядько відрахувався і різко почав кар’єру у боксі. Така він людина. Лізи всюди, куди тільки може дотягнутися… Втім, у боксі він досяг певного успіху. Більше виступав на рівні області, хоча пару разів засвітився і змаганнях державного рівня. Коротше – амбітний був спортсмен. По телевізору показували… Одного разу, знову зійшлися їхні з батьком дороги і вони разом доклали грошей і відкрили свій бізнес - магазин всілякого спортивного знаряддя. На той момент мої батьки вже одружилися, тому і моя матір багато коштів туди заклала і нібито, усе малося бути добре. Воно так і було, принаймні перші чотири роки, після відкриття. Батьки тільки почали отримувати невеликий прибуток від того магазину, і сили, вкладені в існування його існування, помалу окупалися... У батьків зароджувалися амбітні плани на майбутнє. Тоді ще у них були мрії… Озираючись назад, то був найщасливіший момент їхнього життя. І раптом, одного світлого дня, вони з жахом дізнаються від якогось бісового бандита, що дядько, на хвилинку, по документам співвласник магазинчика, програв його у карти якійсь банді! Програв не одну свою частину, а увесь чортів магазин! Батько… Я не можу явити, як він тоді відреагував. Напевно, не міг повірити...  Час був невпинний, і коли бандити прийшли і нагло заявили про свої права на магазин, батько їм відмовив. Не зумів він віддати їм свою мрію, і від безсилля пригрозив їм поліцією та позовом до суду. Коротше прогнав їх. Не знаю, чи він тоді не повірив бандитам, чи подумав, що вони блефують, беруть його на слабо, та вони були налаштовані цілком серйозно. Та банда була відома у місті в ті часи. То було зборисько найбільш відбитих на всю голову покидьків, яких ще світ не бачив – Валковські Змії. Вбивці, ґвалтівники, грабіжники… Думаю те, що вони могли зробити – в стократ страшніше, аніж те, що зробили. Що могли зробити з ним, зі мною, з матір’ю. З нами? Не хочу зараз вигадувати…

Доктор бачив, що мені тяжко про це говорити, але він не полишав спроб мене підбадьорити:

- Зараз усі вони у в’язниці, як мені відомо. Кожен отримує йому належне. Люди що не бачать за своїми діями жодних наслідків – отримують належне. Такий діє закон у суспільстві.  

- Так. Я чув, що вони усі сидять. Та і дядько сів під кінець.

- Дем’яне, якщо вам не складно, продовжуйте. Я готовий слухати. Якщо часу не вистачить, сеанс зможемо подовжити. Ви сьогодні єдиний відвідувач, тому…

- Дякую, докторе. Дякую.

Я поволі продовжив:

- Батько всюди намагався знайти дядька. Щоб хоч поговорити, зрозуміти, що сталося. Але того ніде не було. І слухавки він не піднімав. Слід простив.  Поки хмари над магазинчиком згущувалися, батько намагався відшукати найкращих юристів, відновити права на власність, і відстояти своє по праву, а згодом... Під один з вечорів об’явилися та банда. Батьки ж тим часом готувалися закривати магазин. Бандити тоді з неабиякою жорстокістю виволокли батька з матір’ю на вулицю і без зволікання почали громити той магазинчик усім гуртом. Батьків же тримали, змусили дивитися. Шум тоді здійнявся на всю вулицю, проте жоден з людей не викликав поліцію. І під кінець, як вдосталь награлися, вони облили магазин бензином і спалили, перетворивши його у цегляну піч, доверху забиту обгорілим непотребом. Батьків облишили. Дивно, що не побили, не зробили з них інвалідів… Хтозна, хто б тим вечором повернувся до малого мене додому.  І після того, ніхто їх шукати не став так, як фактично, прав на магазин батько не мав. Усе давно переписали. Юристи зазначили, що забудова відтепер визнана незаконною і все інше...

- Це жахливо, Дем’яне, - виказав своє співчуття доктор, але потім приступив до суті, - Значить дядько зрадив вашого батька, зруйнувавши його єдину мрію, діло усього життя і наразив на таку небезпеку… Підкажіть, Дем'яне, скільки вам було років, на той момент? 

- Я був зовсім малий, як казав. Близько п'яти мені було, здається. Чітко пам'ятаю я той вечір, і кожен наступний день після, як того магазину не стало. Щоб ми не померли з голоду, батьки терміново влаштувалися на тяжку роботу. Ніби виробництво, на якому платили грош. Вони ж стільки кредитів набрали, щоб той магазинчик хоч світ побачив... Дідько! Вдома залишали мене самого. В садок чомусь вирішили не віддавати, тому я цілими днями просиджував на одинці, до дірок зачитуючи усі книжки з казками, які батьки лише встигли мені купити, поки були при грошах, а потім... А потім батько з матір'ю поверталися додому, без крихти життя в очах. Навіть не вітаючись зі мною, вони швидко перевдягалися, щось розігрівали їсти з холодильника, якщо таке взагалі було, годували мене у цілковитому мовчанні і одразу лягали спати, а як я намагався їх розговорити... Звичайно, як проста дитина: починав стрибати, кликав до них чи ще що в голову приходило, щоб хоч якось привернути увагу... За це й отримував потиличник від батька, а як не затинався одразу, то отримував до купи ще декілька. Таким чином майже рік, поки не пішов у перший клас. Потім я просто облишив спроби. 

- Ваші батьки вочевидь стали вкрай холодним після такої трагедії. До того ж бідність, зумовлені нею переживання... Саме тому ви звинувачуєте свого дядька в тому, що через нього, фактично втратили дитинство й колишню батьківську любов? 

- Це він винен в тому, що ми стільки років виживаємо в одній кімнаті, ніби свині у тісному хліву!

- Дем'яне, я прошу вас...

- Прокляття... - на секунду я задумався, чи була зараз хоч якась користь від мого крику і тому спробував затихнути, перепадом, - Батько... Він і до того не дуже мені радувався. Я ж дитина був не спортивна. Як би він не намагався змусити мене грати з ним в футбол, теніс чи ще якусь дурню, що йому подобалася, в нього ніяк не виходило.

- Тобто навіть після того, як спалили магазин, батько не припинив проводити з вами час? Чому ж ви відмовляли йому? Навіть якщо вам не до вподоби такі ігри, вам, як підлітку, вкрай важлива була увага з його боку. 

- Не люблю брехати й підлаштовуватися під когось. Чим доросліше стаю, тим яснішою стає цей мій принцип.

-  Ваш принцип викликає у вас страждання. Я б сказав, що це правильні страждання, необхідні. Зазвичай доводиться жертвувати багатьма речами, щоб жити у такому світі, якому хочеш жити саме ти. Бути й залишатися таким, яким хочеш саме ти. Консерватизм і наполегливість в побутових речах... Власне кажучи, такі люди зазвичай набагато спокійніші та мають більше впевненості у собі, аніж ті, що у погоні за світом, всіляко намагаються адаптуватися до нього. 

- Проте я зараз тут, у цьому кабінеті, тому що хочу змінитися. Значить я, як ви кажете, другий тип? 

- Ні, - м’яко заперечив доктор, - Ви тут, тому що вам складно вдається пережити ваше персональне страждання. Ваш ріст, як особистості. Не переймайтеся, Дем'яне, ви впораєтеся. Рано чи пізно. 

- Не розумію... Як помисел про вбивство свого брата може стати позитивним стимулом для зростання особистості? Це якась нісенітниця. Мої думки й надалі залишаться такими схибленими? Я невдовзі дійсно вбивцею стану? Так складеться моє життя? 

- Ви помиляєтеся, хоча ваше побоювання цілком мені зрозуміле. На жаль, ніхто з людей не здатен бачити майбутнє, окрім ворожок, мольфарів та інших магів-шарлатанів. Якщо не занурюватися у фантастику, то я можу ствердити, що ми, люди, не здатні бачити наперед. Спочатку, потрібно зрозуміти - хто ви Дем'яне? Тільки там, ми зможемо зрозуміти бодай щось. Скажіть, ким же ви є насправді? 

- Я не знаю. 

- Ви обрали найпростішу з відповідей, - сказав доктор, ніби давно знав, що я відповім, - Ви ніби школяр, що забувся зошита з домашнім завданням і намагається виправдатися перед грізним вчителем, що його за це сварить. Облиште жалкий самозахист. Зберіться силами, та оберіть складнішу відповідь, Дем'яне. Проявіть свій принцип, свій характер, яким ви пишаєтеся в середині. Пригадайте: ви відмовилися від батьківської любові; ви пережили знущання в школі; пережили зраду від найближчих друзів та однодумців з форуму. Ви пережили творчий крах, тотальну відміну з боку навколишнього суспільства. Ви - сильніші, аніж вам здається. 

- Гей! Ніхто не давав права вам так зі мною говорити! 

- Так. Не давав, - погодився доктор, - Однак я заговорив з вами таким чином, і лише так, ви мені відповіли. Дем’ян у гніві. Справжній Дем’ян. Чи наважилися б ви так відповісти своїм кривдникам у школі, наприклад?

Почувши це, я ледь не проковтнув свого язика. Я відчув, мов весь цей час, я не бачив справжнього плину речей. Ніби я був сліпий. Але доктор різко зсунув ширму, дав мені зазирнути у крихітну щілину, у справжній світ. Туга слина зібралася в роті, і як ковтнув її, все одно нічого не зміг мовити. Усе немов... І так стало зрозуміле.  

- Нічого не кажіть, я все розумію, - казав доктор, - Нарешті ми зрушили з місця. Ви сильні, Дем’яне. Ви завжди були сильним. Тепер ми в цьому пересвідчилися. Ви гніваєтеся на свого дядька, проте слабкі духом люди не можуть відчувати гніву. Це я вам кажу з власного досвіду. Так, вони можуть його імітувати. Вони майстерно навчилися обманювати самих себе і оточуючих, але гніву вони відчути не здатні. Вони занадто слабкі, занадто м'якотілі, щоб зрозуміти власне я, не те щоб його відстояти, тому і гніву чи бодай банальної злості, вони запалити у своєму серці ніяк не в силах. 

- Дякую, - нарешті оклигав я, - Сприйму це, як комплімент. Втім, я все одно не розумію, що мені далі робити? Що з дядьком? Як його здихатися? Ви все таки мені допоможете,  чи ми дарма зараз гаяли з вами час?

- Дарма? - доктор несподівано нахмурив брови, -  Від вас таке чую вперше. Хіба наші розмови не допомагають?

- Допомагають, - враз відповів я, - Дають хоч крихітний шанс щось втямити в цьому житті, але це все одно не змінює мого запитання.

- Гадаєте, відповідь маю знати я? - доктор посміхнувся, за всі сеанси здається вперше - Ви, Дем'яне... 

- Я? - думаю, ця його репліка мала продовжитися, але доктор все мовчав, - Що я? 

- Дайте відповідь на це питання, якби, до прикладу, почули його від мене... Що мені робити, приїдь в мій дім незваний дядько, на кшталт вашого. Якби мій рідний батько його впустив? Як мені вчинити? 

- Звідкіля мені знати? Я не психолог, а ось ви...

- Чи дасте мені відповідь, Дем'яне? - він продовжував грати, при чому, доволі талановито, -  Я не знаю, як мені жити з цим... Ви допоможете? 

- Що за цирк... – ховаючись від сорому, я на мить прикрив очі своєю товстезною рукою, але після нетривалих міркувань, все ж вирішив підіграти йому так, як людина я, між іншим, теж творча.

Значить, що б я порадив, будь якась інша людина на моєму місці? Такий його посил? Що ж, насправді складно відповісти. Я, як особа без морального орієнтиру, що сама все життя те і робить, що постійно ставить безглузді питання, на які бажає отримувати тільки пряму, остаточну і одразу зрозумілу відповідь, навряд можу хоч якось зарадити подібному собі. Хоча, а чому саме моя відповідь має бути єдиною вірною в такому випадку? Я ж можу порадити будь-яку дурницю, а можливо й не дурницю, але чи варто людині дослухатися до неї? Чи варто повірити в мої слова, як у верховну істину? Стривайте... Ось воно!

Ще нічого не мовивши, я оторопіло дивлячись доктору в очі, вже подумки зрозумів в чому полягав його хитромудрий задум. І усвідомлення цього мене неабияк тішило.

Вочевидь, будь-яка порада у такій ситуації не буде виключно вірною. Що б він мені не відповів, що б я зараз йому не сказав, усе це можна сто разів піддати сумніву. А як не піддати сумніву, то потім просто звинувати, що порада виявилася хибна! Людина завжди власноруч для себе зробить висновки, як вчинити та в який спосіб. Завжди.    

-  Дякую, - натхненно сказав я, - Тепер зрозумів.

- Що ви зрозуміли, Дем'яне? 

- Про дядька. Я маю сам вирішити, як вчинити.

Доктор схвально хильнув головою, і у своїй манері, переклав нога на ногу. 

- І які зараз маєте ідеї? Бажаєте поділитися? 

- Думаю ні, - я обережно піднявся, змусивши бідолашне крісло і власні коліна протяжно заскрипіти, - Але я обов'язково з вами поділюся на наступному сеансі.

- Збережете інтригу? Цікаво... Гаразд. 

- В такому разі скоро зустрінемося. Ще раз дякую вам, докторе. 

- До наступного понеділка, Дем'яне.

Виходячи з кабінету, я краєм ока помітив, як доктор здійняв руку, мені на прощання. Я зупинився, хотів зробити так само... Але двері вже захлопнулися у мене перед носом.