Дем'ян у Напівсні

…І сковзнув змій з руки моєї

Звернувся колом, зашипів до неї:

«Слухай, слухай, о, мій друже,

- шепіт змія був отруйний,

- У мене те, чого ти хочеш

Маю все, що тільки скажеш

Маю все, чого й не знаєш

Вже бачу те, про що бажаєш

Ну як, друже, що ти скажеш?»

Враз я змію не повірив

У бік відскочив несміливо

Обіруч втуливши вуха

Не став далі змія слухать

Змію то не до вподоби

Не терпів же він свободи

Не любив ніщо й нікого

Любив лиш він себе самого

Змій, враз швидко закрутився

З підлоги він стрілою звився

Витяг шию, гнівом лився

 Прямо в душу змій дивився:

«Не люблю дискутувати,

- шурхіт ширився лускатий,

- та чи не думаєш собі…

Що не згорів ти у вогні?

Віриш злочин твій пробачать?

Гадаєш у світі так бува?

Озирнися же юначе!

Не буває так, що вбивця плаче!

Нема у світі каяття!

Годі, припиняй брехати!

Прийми нарешті власне «я»!»

Ніж стискаючи в руці

Червоні бризки на стіні

«І життя моє все крахом?»,

 - бився змій жахливим страхом…

Сьогодні ранок здавався звичайним. Прокинувшись, увесь спітнілий, я міцно позіхнув, що аж захрипів й ненароком подавився. Звалив з себе навалену купу просмерділих ковдр, звільнився від того жару і підвівся, без якогось запалу. Неохоче оглянув кімнату. Нічого нового не побачив. Була ще не світ не зоря, усі міцно спали. Матір з батьком в обнімку; брат, розкинувся на ліжку так, ніби робив «Янгола» на снігу у вісні. На його місці я б з недовірою ставився до усього, що бачу у снах…

Погоджуючись з собою, я потягнувся, підвівся на ноги, потроху потоптався на місці, пускаючи кров до ніг, що за ніч націло заклякли. Від цього у голові запаморочилося і чогось погляд мій повело до підлоги. Там дядько, стиснувшись міцним калачем лежачи на настилі, нагадував непорушний валун, кинутий дорозі. Чого це він так втискався? Щоб місця менше займати? Хто його знає.  На підлозі у нас якраз було просторо.

Коли нарешті більш-менш відчув, що прийшов до тями, то неодмінно пошурував на балкон. Хотів пройти непомітно, навшпиньки, а в результаті все одно кімнатою промчався, мов здоровий слон. Жирний такий слон. Цікаво, чи від того слон буває ще більший?

Зранку складно було думати раціонально. Для цього потрібно було хоч раз дихнути свіже повітря. Потрібно було вийти на балкон. Одразу з кімнати прочинив скрипучі пластикові двері, переступив ногою через виступ, стопою одразу відчув приємну прохолоду. Був ранок. Розпочинався новий день.

За вікном, у сірому небі понуро тягнулася вище розпечена вогняна куля, а з  нею здіймався ранішній туман. Клуби вуличного пилу і виробничих відходів осідали на взутті перших нещасних перехожих. Між тим змінилася дата на товстому базарному календарі. Ніби до цього не було ночі. Ніби до цього взагалі не було іншого дня. Хто це вирішив коли настає нове завтра? Вони взагалі коли-небудь настає? Воно трапляється, коли людина засинає і коли прокидається? Га? Навіщо ділити те, що поділу не підлягає? Хто взагалі вирішив, що у наступному році точно мають втілитися усі нові починання? Що у людини має розпочатися зовсім нове життя? Або коли людина старішає на рік, то вона теж має кардинально змінитися? «Ти не той, хто був учора». Хто міг придумати таку дурість? Тим паче хто у неї повірив? Хто давав право розмежовувати те, що від природи цілісне?

Як і казав, зранку думати було складно. Відразу в голову забиралася всіляка маячня. Я став коло вікна, звісив руки на вулицю, спробував розслабитися. В ніздрі ринуло бажане свіже повітря. Мало вони такий виражений присмак землі… Такої, якої набрав у рот, і ретельно намагаєшся пережувати. З дрібними камінцями, собачим лайном, лиш потім, з трав’яною кислинкою. О так! Саме таким було повітря міста вранці. І першим з людей його сьогодні смакував я, та ті одиниці божевільних, що безцільно мандрували пустими вулицями, ніби граючи якийсь безглуздий спектакль. Ніби їм заплатили, і тепер вони вимушені бути штучними декораціями, вдаючи плин життя у цьому мертвому місті.

Всюди, куди не глянь, був ліс… Цегляний постіндустріальний ліс без єдиного живого дерева. Лише труби, що здіймалися до небес. Лише чорний, як бездонна порожнеча космосу дим, що отруював небеса.

Так було завжди чи лише таким був цей ранок? Або таким його бачив лише я?

Сподобалася мені ця думка. Відкрив нотатки на телефоні і записав її. Можливо колись знадобиться.  

Щось перемінилося. Раптом, в ніздрі промайнув підступний, гидкий і мерзенний, як ядерна війна запах. Цигарковий дим. Невже якась паскуда засмалила цигарку на балконі і десь знизу почала курити? Я виглянув, щоб зрозуміти хто. Хто посмів?! Майже одразу я помітив облисілу потилицю того покидька, що тільки-що пересрав мені весь ранок. Одним лиш своїм ідіотським вчинком!

Зібравши слину, увесь слиз з носоглотки, не зволікаючи я натужив щоки, прицілився, як слід, і сплюнув на нього вниз. Зі снайперською влучність, ніби промах зовсім не приймався.  Коли ж снаряд долетів, і знизу почулися спершу невдоволені докори, а потім пролунали гучні матюки на весь двір, я радо посміхнувся собі, і згори крикнув йому на добавку:

- Оближися гнидо!

Я розсміявся, ніби дитина і з хрустом зачинив вікно. Гадав воно взагалі відвалиться.  

Тепер тепер мій ранок було врятовано. Я безмежно радів, що зробив це, що наважився, хоча насправді зовсім не вагався. Дем’ян – сповна розуму у свої двадцять.

Радів-радів, допоки не подумав, що тутешній галас міг розбудити когось з родини. Якщо матір – все одно; Якщо брата – теж все одно; Якщо батька – доведеться вислуховувати. Можливо зовсім на цей раз у нього нерви здадуть; Якщо дядько… А що дядько? Я погодився з собою подумки, що як тільки з’явиться його пика у дверях, так одразу пошлю його, куди подалі. Можливо й сам в пику отримаю у відповідь, але чого вже там... Ні, не боюся. Не вперше.  

Тільки подумав, як вхідні двері праворуч від мене очікувано заскрипіли. Невже кожна дія, має тягнути за собою наступну, створюючи якусь бісову лавину? Невже цей ранок ніяк не може пройти спокійно?

На власні очі бачив, як біла ручка обережно прогорталася. Я приготувався.

С поміж усіх варіантів, в проході спершу я побачив змію, що оповила руку, а підвівши очі, переді мною намалювався дядько. 

- Ранок добрий, - мовив він до мене спросоння.

- Котися звідси! – різко видав я, потім додав, відвернувшись, - Не паскудь мені день.

Типу не почув, він нагло пройшов на балкон. Був голий, лише в одних сімейках, затертих і скуйовджених, яких на смітнику не знайдеш. Побитий, шрамований, волохатий. Як там що, а тіло його могло розповісти цілу історію. Якби вона тільки не була така гидка й паскуда.  

- І тобі привіт, - спокійно додав він, обійшовши мене.

Він прочинив інше вікно, відставив його між нами. Я лиш невдоволено фиркнув. Закладаюся, виглядало кумедно. Дядько на своїй хвилі розтиснув кулак, в якому приховав малий недокурений бичок. В іншому ж кулаці він притримав  зрізану з сірникової упаковки тертку і два калічні сірники. Затиснувши цигарку в зубах, прямо в долоні він запалив вогник і з задоволенням почав розкурювати, випускаючи дим на вулицю. Таку мазу умиротворення він тоді зробив у себе на обличчі, що від неї мене ледь не знудило.

- Тебе нічого не турбує, га? – глухо, з докором мовив я крізь запилене скло.

- Ні. А що?

- Мене дратує сигаретний дим.

- І добре. Не кури хлопче, - солодко мовляв він крізь короткі затяжки, - Воно тобі не треба.

- Ти бляха зовсім знахабнів? – я не став терпіти, - Тобі було зразу сказано – звали! Якого чорта ти приперся зараз сюди і корчиш з себе дебіла, ніби не зрозумів нічого.

- Не ображай дядька, - казав він, здіймаючи дим вгору, - Теж мені ранок не паскудь.

Я замовк й одвернувся у свій бік. Так ми простояли трохи часу. Слухали шум вулиці, слухали спів перших птахів, подув вітру… Я намагався зробити вигляд, що дядька зараз тут нема. Хотів зосередитися на своєму та не вдавалося. Тоді, вже думав здатися і першим усамітнитися деінде, але ні! Такого приниження не міг собі дозволити. Першим піде звідси він! 

Цигарка дотліла.  Дядько одразу запустив її вниз, і розслаблено склав м’язисті руки на підвіконні. Змія  скрутилася, набухла.  

- Гей ти! – хтось розлютовано прокричав знизу, ледь не рвучи горло, - Покажися!

Я застиг у передочікуванні, а дядько виглянув назовні.

- Мужик, що там? – гукнув він.

- Сука! Ти зовсім очманілий там?

- Чого кричиш? – ще раз гукнувся дядько.  

- Бляха! Я зараз піднімуся! Який поверх падло! Який поверх?!

Дядько підвів голову, промовив про себе:

- На голову хворий?

Рев знизу не припинявся ще деякий час. Дядько більше на нього не відповідав, ніби і не чув, а я, ледве стримував сміх. Знав я той голос і того чоловіка теж знав. Це я йому…

Не стримався і розсміявся згодом. Доволі швидко увірвався мені увірвався терпець. А що поробиш. На диво справді смішно було.

- Знаєш його? – спитав мене дядько

- Ні, - я швидко протер очі від сльозинок, що одразу проступили.

- І я не знаю. Ще ранок, а вже нервовий який.

- Ти ж йому бичком поцілив. Яким він ще має бути?

Дядько ще трохи повитріщався на мене, потім знову глянув на вулицю і видав:

- Нехай підіймається.

Так ще постояли. Все чекали. Чоловік знизу кудись запропастився, і у двері до нас ніхто й не постукав.

- Дем’яне? – раптом озвався дядько.

Я аж сіпнувся. Настільки довго ми мовчали, що я за нього й забути встиг. Що-що, а якщо дійсно не зважати на нього, то дядько за природою своєю поводив себе, мов якась тінь і зникав з твоїх очей він так само миттєво, ніби його прямо тут і зараз не було. Це усвідомлення мене не те, щоб лякало, але певний холодок по шкірі все ж проходив.

Врешті, відповів:

- Гоу?

- Знаєш, який сьогодні день?

- Звичайний.

- Не зовсім, - казав дядько, не зводячи очей з вулиці, - Субота. Вихідний.

- Теж мені, - розчаровано махнув рукою я.

- Сьогодні брат твій виступає. Змагання, знаєш?

- Ніби щось таке пригадую.  

- Це добре, - потішився дядько, - Я думав ти зовсім на нього болта поклав.

Срати мені на те, що ти там думав…

- То що з того, що змагання?  

- Їду я туди. Підвезу чемпіона.

- І?

- Гайда з нами.

- Пішов ти!

Знову царювала тиша. Я не полишав надії, що рано чи пізно він звідси вшиється, тому стояв на своєму до кінця.

- Ще батьки сьогодні вдома будуть цілий день, - вдався до наступної спроби Дядько, - Думаю чимось своїм будуть займатися.

- Хай що хоч роблять. Мені то що?

- Можливо дихнути їм даси? Вже верне людей від тебе, хоч і не правильно так казати...

- Та мені…

- Але як є,  - не дав договорити дядько, - Хто тобі ще таку правду скаже, як не я.

-  Ти мені ніхто. І патякай що хочеш, хоч кляни мене, хоч нахвалюй. Мені начхати.

- Відносини між нами не прості, розумію. Але брат – твій. Йому необхідна твоя підтримка.

- З чого ти взяв?

- Тому що він молодший. Я знаю, як це. Я був молодшим.

- Все то ти знаєш!  

- Прожив життя. І живу далі, раз випала нагода.

- Можливо на батька ти й рівнявся, хоч і став в результаті покидьком, та на мене мій брат не рівняється і ще одним чмом не стане, це точно.

- Ти чмо?

- Ні. Це ти – чмо!

- Раз я чмо – я поїду і буду підтримувати свого племінника до останнього. А ти, «не чмо», хоч лишайся тут. Слухай охи-ахи, хоч дивися на свою потіху. Будь тим третім лишнім, дратуй усіх, як маєш бажання. Можливо ще той мужик нарешті підніметься. Ти то з ним поговориш я думаю?

- Не гірше за тебе, - запевнив я,

- Облиш. Ти з удару ляжеш.

- Закрийся!

- Ага! Чую голос! То що, яка перспектива тебе більше влаштовує?

Він все наступав, і часу на подумати не дав зовсім. Відповідь малася бути просто тут і зараз.

- Твоя взяла. Поїхали. Хоч світ побачу…

- Ого! Оце то так! – дядько враз прибрав вікно між нами, поглянув на мене, - Психолог цей до речі йде тобі на користь.

- Ще про кого знайшов поговорити. До речі,  це ти на зоні красномовству такому навчився?

- Інколи розумієш, що словом вирішити все набагато простіше, аніж кулаком… Чи ножом.

Я застиг на місці. Невже він бачив? Невже зрозумів? Той вечір. Вечеря. Я, моя рука, ніж, тиск, обличчя брата й раптовий удар, мов грім у черепній коробці. Килим, пружина й матрац. Цей момент цілком промайнув перед моїми очима за якихось там декілька секунд. Не встиг я відійти, як мене одразу ж охопив страх. Страх бути пійманим. Страх бути розкритим, ніби я вже якийсь вбивця. Ніби я справді когось убив.

Тільки-но я зібрався йому щось сказати, як кліпнув, і дядька на балконі вже не було. Він вийшов безшумно. Мов тінь.