Янголятко з чорним вушком

Скільки треба гратися з котами? Декілька хвилин? Годин? Чи цілий день приділяти увагу? А що робити з тими, хто живе на вулиці: погратися чи пройти, адже він може прив’язатися й побігти за вами?

Настя у такі філософські міркування багато не поглиблювалась й радо годувала кожну міську кошенятку, якій не пощастило опинитися на холоді. Настя завжди була як сонечко і вважала, що якщо добро і справжнє диво існують, вона неодмінно ними наповниться сповна. Не було й дня, коли її не побачиш сумною. Задумливою – так, але й те тільки тому, що вона не знає, яку дрібничку обрати в магазині цього разу.

І була у Насті одна пристрасть, іноді незрозуміла іншим – коти. О, вона була готова допомогти кожному пухнастику, без виключення. Собак та інших звіринок вона також любила, але якщо спитати, кого любить найбільше, коти були б на першому місці завжди.

Настя ніколи не відмовляла, коли просили посидіти з домашнім улюбленцем або просто приходити його годувати, як хазяї поїхали по справах. Вона будувала з коробки будиночки й клала на низ ковдру, щоб вуличні тваринки могли там спати, часто приносила їм смаколики, допомагала притулкам.

З такою щирою, вірною любов’ю до тварин виглядало дивно, що у Насті ще не було свого кота. Ні, він був, Мурзик, але то було в дитинстві, й додому він приходив тільки їсти. Спочатку забороняла мама, а потім власниця квартири чогось категорично була проти якогось пухнастика, хай і чемного. Наївну душу Насті це не засмучувало, бо вона вірила: настане час і, може, не один кіт вважатиме її квартиру своїм домом.

І цей час настав.

У повітрі вирувало казкою і запахом мандаринів. Настя йшла вулицею, постійно поправляючи пасма темного волосся, що недбало визирало з-під шапки. Вона захоплювалась снігом і навіть зупинялась, щоб ще на мить відчути зимове диво. Місто вже проникло святковим настроєм: десь були розвішані гірлянди, десь поставили ялиночку, а десь тих сніговиків та інші щорічні прикраси, які ввечері блищали тисячами вогнів.

Намагаючись встигнути купити усім подарунки до Різдва, Настя й не помітила, як хтось нявчав. Лише потім, повертаючись додому, вона розгледіла на старій куртці пухнастий клубочок. Кошеня, яке було занадто малим, щоб його назвати дорослим котом, лежало й тремтіло від подихів вітру. Він був настільки крихітним, що Насті стало його шкода. Темнішало, ветлікарні й притулки вже зачинені, а залишати тваринку так напризволяще не хотілось. «Може, він і змерзне до ранку», - думала дівчина, вглядаючись у темні оченятка малечі. Порозмисливши ще мить, Настя загорнула кошеня в свій теплий шарф і пішла з ним додому.

Там було набагато тепліше і затишніше, ніж на вулиці. Поки вона шукала корм, кошеня вже не нявчало, пригрілося і зацікавлено спостерігала за рухами дівчини. На щастя Насті, вона мала усе, що треба для перебування в домі кота: від іграшок до миски.

Кошеня обережно лискало воду, і Настя прийнялась його оглядати. Біленьке, пухнасте, з чорною плямкою на вусі, воно здалось дівчині доволі здоровим. «Чи нещодавно підкинули?» - думала Настя, вже засуджуючи тих людей, що залишили кошеня на холоді. Чи, може, це було найкраще рішення? На причину Насті було байдуже: головне, що зараз з котиком все добре.

Коли пухнасте чудо наїлося й заснуло, дівчина пішла в свою кімнату, ступаючи на підлогу якомога тихіше. Вона взяла ноутбук і почала вигадувати оголошення, яке потім опублікує у чат під’їзду. Хоч це було й малоймовірно, вона вірила у варіант, що кошеня просто загубилося, і його шукають стривожені господарі.

Наступного дня Настя потягла кошенятку по ветлікарнях, попросивши переноску у Віки – такої ж котолюбки, як і вона. Її колишня однокурсниця, а після – найкраща подруга, не здивувалась, почувши історію про знайденого кота. «Я і не сумнівалась, що ти когось додому таки притягнеш», - з усмішкою сказала вона, віддаючи Насті переноску.

Зефір ( а так його назвала дівчина, щоб не використовувати тільки «котусик» і «кошенятко») з тривогою дивився на Настю, яка хотіла взяти його на руки. Він ліг на ковдру, сподіваючись з нею злитися, але дівчина витягла його з переможним: «Тебе видало чорне вушко». Кошеня забилося в кут переноски. Настя застібнула куртку і вийшла з ним у під’їзд, натякаючи на неминучість пригоди.

Настя витратила на лікарів добру частину дня і тепер була впевнена, що Зефір здоровий і йому 5 місяців. А виглядає він як менше кошеня, бо худий бідолашка. Пообіцявши ветеринарам годувати, любити і турбуватися за котика, Настя купила йому вітаміни і на цьому їх таскання містом завершились.

На превеликий жаль дівчини, яка так любила тискати котів, Зефірчик був доволі диким. Він не давався на руки і навіть погладити, що було звичним для підібраних з вулиці. Великим тут плюсом можна віднайти те, що кіт не дряпався, лише шипів. А от кішка сусідки такою доброю не була і Настя досі згадує її «злочин».

Зефір потроху почав звикати на новому, хай і тимчасовому місці. Та пройшов тиждень, два, а ніхто на оголошення так і не відгукнувся. Тільки одна пані написала коментар «бідне кошенятко!» - і повідомлення усі схвально підтримали. На цьому розмови про знайдену звіринку закінчились, і чат загудів вічними обговореннями про вимкнення світла та «не менш важливі» питання. Як це було очікувано!

***

Різдвяна іграшка зачепилася за останню вільну гілку, і ялинка замиготіла різнокольоровими вогнями. Ялинка залишалась для Насті головним символом, без якого вона не уявляла зимових свят. На гілках, поміж гірлянди і звичних круглих кульок, сиділи білочка, якийсь гном, ведмедик і, звичайно, котик. Навіть тут не обійшлося без котів.

Зефір лежав на дивані навпроти ялинки і дивився, як Настя намагається повісити зірку на верхівку. Його захоплювало це зелене пухнасте дерево, що тепер було схоже на хаос барв. Він повів вухом, коли почув тихе дзенькання з коридору.

Настя метнулась до дверей, але перш ніж відчинити подивилась у двірне вічко. Побачивши знайому фігуру, вона з жахом відсахнулась. Відступати було нікуди – з того боку дверей почулися нетерплячі кроки. «Цікаво, вона спершу мене вижене чи Зефіра?», - подумала Настя, натягнула посмішку й ключ клацнув, запрошуючи всередину.

– Вітаю, Ганно Михайлівно.

– Привіт, Насть. Чого так відчиняєш довго? Я вже злякалась. Як справи тут у тебе?

– Чудово. Оренда буде після свят.

– Ой, та будь ласка, – відмахнулась Ганна й пройшла вперед до кімнати. –Яка ялиночка в тебе нарядна. Справжня красуня!

І перевела погляд на диван:

– Що я казала про тварин, Настю? Чи це знову тимчасовий притулок, поки інші десь відпочивають?

– Це мій. Ганно Михайлівно, ну нема де йому жити! – скиглила Настя. – Я з вулиці його забрала.

– Меблі хоч не дряпає? – запитала власниця, і дівчина кивнула. – Ну на вид чемний. Ти ж слухняний, котику?

– Слухняний-слухняний! Навіть не бігає! Ось скромно спить собі та й мурчить.

– Яке янголятко, - протягнула власниця, гладивши кота. - Просто минулі мешканці мали такого розбишаку: крісла подрав, вазу розбив, шторам не менше дісталось. Тепер хвилююсь усе.

Настя почала довгу розповідь про Зефіра: який він чудовий кіт і як перевершує усіх своїх родичів. Вона то на мить замовкала, то знову описувала правдоподібну історію про ідеальність кошеняти, коли Ганна Михайлівна недовірливо споглядала на звіринку. Врешті-решт Настя вирішила повністю розтопити серце жінки і переповідала про порятунок Зефіра, як вона забрала його «з холодної самотньої вулиці, де сотні байдужих людей навіть не помічали грудочку життя на холодній куртці».

Наслухавшись таких щемких слів, Ганна розчулилась і витерла пальцем мокрий куточок ока. «Ой, Настуненька, як же добре, що котик потрапив саме до тебе. Ти ж про нього добре попіклуєшся», - сказала вона на прощання. Настя зачинила двері на ключ (щоб не було і шансу повернутися) і притулилася до стіни. Принаймні сьогодні їм не доведеться ночувати на вулиці.

Довго радіти дівчині не вдалось. З кімнати почувся тихий тріск і червона пластикова кулька докотилася до її ніг. Не встигла Настя помітити пухнастий хвіст між прикрасами, як ялинка з гуркотом впала на килим. Десятки іграшок пострибали по підлозі в різні боки. З-під зелених гілок вилізла задоволена морда білого «янголятка», на хвіст якому причепився бантик.

- Ах ти ж розбишака! – взяла Настя кота на руки. – Почекав, поки гості пішли і почав бешкетувати.

Скільки треба гратися з котами? Декілька хвилин? Годин? Чи цілий день приділяти увагу? А скільки треба розважати, щоб ялинка залишилась на місці? Здається, Зефір в жодному разі не шкодував про вчинене. Він подивився в очі Насті й впевнено міг заявити: тепер у нього є дім.

Кінець