Час після нуля

16:47 / 21 травня 201. року

Коли Макс жив з бабою Пронею, то боявся привиді і домовиків, які начебто жили на горищі хати. Звідти інколи долинали якісь звуки: чи миші копошилися, чи протяги, чи все разом. А ще вночі вікна темні лякали: за ними гойдались тіні від дерев, здавалося наче хтось там бродить. Все те уява переплітала в химерні фантазії, які інколи являлися жахіттями у снах.

Тому перед сном клав під подушку маленького складного ножика, як це робили герої пригодницьких книжок, які ще ховали збою в чоботах, в ременях чи десь ще маскували в одежі.

А ще носив в кишені гвіздок «сотку», поки не обжився цим ножиком, який подарувала баба Проня, бо Макс любив її ножами вирізати з дерева пістолети, мечі та луки зі стрілами. Цей ножик згодом став для нього свого роду талісманом – символом його боротьби зі страхами.

Макс вдягає «вітровку» кладе в одну кишеню запальничку-пістолет, в іншу – ніж-талісман.

В третє за день стоїть перед цими дверима. Еліот, герої книжок, баба Проня мали рацію – потрібно боротися за правду і справедливість, бо якщо ніхто цього не буде робити то згодом не буде ні гарних ні добрих книжок та фільмів.

Він нажимає на кнопку дзвінка. Дивитися на двері. Напружує слух, ловить кожен звук. За дверима щось шаруділо. Макс відступає і глядить прямо у скляне око «двірного вічка». І аж фізично відчув, що його розглядають.

Хай бачить що я не боюсь! Не боюсь! Не боюсь? Але страх є та він лиш сильніше зжав в кишені рукоятку ножа.

Двері риплять і прочиняються.

На порозі стоїть не Артур.

Не висока жінка в простому платті, сірого кольору, з зачесаним назад чорним волоссям в якому досить багато сивих пасм. Біля очей і на лобі проступають зморшки. Погляд якісь втомлений, мабуть прибирала, думає Макс, або з роботи прийшла. Часто у баби Проні бачив схожий погляд.

Він розгубився, бо чомусь вже й на думку не спало, що в цій квартирі може жити ще хтось, крім Артура.

– Чого тобі? – питає жінка.

– Е–е… Я хотів… Артур вдома?

– Побіг чи на тренування, чи на гуляння.

– А коли буде?

– А ти хто? – хмурить брови

– Я Макс з третього, сусід .

– Ти його що друг?

– Ну–у, ми спілкуємося, іноді.

– Ну то подзвони йому.

– Він мені не встиг дати номера. Ми не давно познайомилися.

– Ну заходь, я зараз найду його номер в мобілці, і набереш його сам, а то будеш тут бігати у двері дзвонити, а я як раз відпочивала, і ноги в мене болять ходити. – Вона відступає в сторону даючи дорогу. Макс вагається кілька секунд, але все ж, заходить в неосвітлену прихожу. – Зачекай тут і двері зачини, а то ходять всякі. – Квартира така сама за плануванням, як у нього, але на вигляд інша – темна: посірілі шпалери на стінах, пошарпані меблі, зачовганий килим на підлозі..

– Де ж він? – бурмоче жінка. – Чорти б його з’їли! Ага! Ось.

З під купи газет на тумбочці дістає старий мобільний з витертими кнопками і чорнобілим екраном. В баби Проні схожий був.

– На дивись! – тиче йому мобільним ледь не в обличчя, на екрані світяться цифри, – а то мені ше окуляри шукати.

– Зараз – Макс дістає смартфона і швидко фоткає екран телефона – потім перепишу – пояснив.

– Спішиш жити? А нашо? Все одно вихід один, – бурмоче.

– Дякую, я піду.

– Не поняв! – лунає за спиною.

Ні жінка, ні Макс не чули як прочинилися вхідні двері.